Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини від фашистських загарбників



Сторінка6/46
Дата конвертації20.11.2018
Розмір3.38 Mb.
#65409
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

НАЗАВЖДИ В МОЄМУ СЕРЦІ
Василенко Євгенія, учениця 7 – А класу Андріївської

загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №1 Балаклійської районної ради

Керівник: Люта А. О., вчитель історії
Життям своїм чистим — у бурі й вогні
Життя ви утвердили й сонце над краєм.
Ви — святість сердець на священній війні.
Ви смерть подолали — вам смерті немає.
Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 рр. не тільки драматичний, але й героїчний період історії українського народу. Роки війни зберігають немеркнучі зразки мужності й самовідданості мільйонів людей, що захищали свою Батьківщину.

Моє покоління знає про цю війну, головним чином, з підручників з історії України. Але скупі слова підручника навряд чи можуть передати ті страждання людей, які випали на долю наших співвітчизників у ці страшні роки.

1418 днів тривала Велика Вітчизняна війна. Цю цифру без запинки назве ветеран, що воював на фронтах війни, трудівник тилу, що кував перемогу біля верстата на заводі. Та і як забути цю цифру?! Адже відлік часу вели не роками, не місяцями, а днями. Щодня - це битва за своє життя, за життя рідної людини, за життя рідної країни.

Велика Вітчизняна війна випробовувала народ на міцність характеру, силу духу, уміння бути однією великою родиною, у яку прийшло велике лихо. Треба було навчитися бути сильними і непохитними, мужньо переносити всі незгоди заради одного - заради перемоги над ворогом. І в нашої великої дружної родини все вийшло. Ми перемогли! Ми вистояли!

Наближається 70-річчя від дня Великої Перемоги, а наш народ, як і колись, переживає гіркоту втрат і радість Перемоги.

У перші дні Великої Вітчизняної війни на битву з фашизмом пішов і мій прадід – Світличний Дмитро Захарович. Він народився в селищі Андріївка 15 квітня 1921 року в селянській родині. Коли підріс, пішов працювати в колгосп, потім працював у будівельній бригаді.

Але мирне життя раптово переривається. Усе, що було до цього, обрубали гарматні залпи, змішали з димом і вогнем. Це було 22 червня 1941 року.

Дмитро Захарович направляється на розподільний пункт у Харків. Там він був зарахований в артилерію. Воював на Південно-Західному фронті. Важко доводилося нашим солдатам. Вони штурмували села, рухаючись по глибокому снігу.

Старший сержант Світличний Д.З. у 1943 році воював на Західному фронті, де розпочалось здійснення операції "Кутузов".

На початку літа 1944 року наше командування вирішило провести операцію по звільненню Білорусії. За мужність і героїзм у цих битвах Дмитро Захарович був нагороджений орденом Слави.

Війська 1-го Прибалтійського фронту 4 липня звільнили Полоцьк, а 27 липня, пройшовши більше 250 кілометрів, були вже біля Шауляя. 5 днів ішли кровопролитні бої. Незабаром над Вільнюсом був піднятий червоний прапор. Не даючи ворогу отямитися, наші війська розгорнули наступ у південно-західному напрямку й вийшли до узбережжя Балтійського моря.

5 жовтня з району Шауляя почався новий наступ. Прадідусь втратив у цьому бою багатьох своїх товаришів. Сам він отримав тільки невеликі подряпини й тому продовжував воювати.

Одночасно з Вісло-Одерською операцією почалося проведення й Східно-Прусської операції, у якій брав участь і старший сержант Світличний. Після двогодинної артилерійської підготовки війська перейшли в наступ. Ламаючи ворожий опір, радянські війська повільно, але наполегливо просувалися вперед. Розгром фашистських військ відкрив дорогу до Кенінгсберга. Приречений ворог скажено пручався, переходив у контратаки. Але наші солдати йшли напролом.

Гітлерівці почали здаватися в полон цілими підрозділами. Через чотири доби безперервних боїв Кенінгсберг було звільнено..

Влітку 1945 року частина, у якій служив Дмитро Захарович, була направлена на Далекий Схід, де ішла війна з Японією. Прадідусь у серпні 1945 року звільняв Монголію, Маньчжурію від японських військ. Війна для нього закінчилася у вересні 1945 року.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1945 року він був демобілізований.

Мій прадід повернувся в рідне селище. Працював будівельником. Будинки, побудовані його руками, і зараз стоять на нашій вулиці.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 березня 1985 року мій прадід був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Ми народилися й виросли у мирні часи. Ніколи не чули виття сирен, що сповіщали повітряну тривогу, не бачили зруйнованих фашистськими бомбами будинків, не знали, що таке нетоплене житло й убогий військовий пайок. Для нас війна - історія.

Великий подвиг народу у війні кличе підростаюче покоління до нових подвигів в ім'я миру на землі, в ім'я щастя всього людства. Ми свято шануємо мужність, самовідданість і героїзм всіх фронтовиків, що відстояли незалежність держави, майбутнє дітей і онуків.


Дитинство опалене війною
Виноградова Ганна, учениця 9 класу Піщанського навчально-

виховного комплексу (загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів -

дошкільний навчальний заклад) Красноградської районної ради

Керівник: Гладкова Л. В., вчитель історії


Перед тим, як ознайомитись із текстом даної розповіді, заплющіть очі і уявіть: Ви – маленька дитина. Років вам, нехай, 7. Ви народились, жили разом з батьками, святкували дні народження та тішились дитячим забавкам. Як завжди, перед сном вас цілувала матінка. На ранок ви, солоденько потягнувшись, вставали з теплого ліжка і чимдуж бігли на кухню скуштувати смачних бабусиних пиріжків.

Напередодні ви так само лягли спати, так само вас мати поцілувала перед сном. І, так само, ви прокинулися. Прокинулися і бачите : По хаті метушаться перелякані батьки. Поруч із ними стоять якісь чоловіки зі зброєю та б’ють вашу рідню.

Ось вас хапають на руки, кудись несуть, ви бачите перелякані очі матері.Її саджають в якийсь вагон. Потяг рушає. Ви кричите, рветесь до батьків, але у відповідь вас лупцюють ногами і повертають назад. Вас знову кудись ведуть. Потім ви їдете довго - довго. Ви хочете їсти, ваше тільце опухло, а очі вже не випромінюють тієї дитячої наївності. Через місяць ви втратили здатність сміятись, тепер ви тихо конаєте десь у кутку. На вас не звертають уваги. Щодня ви спостерігаєте, як на ваших очах помирає колишній знайомий.Ви не розумієте, як смерть повільно забирає вас. Ви закриваєте очі…

Уявили? Не думаю, що вам вдалось поставити себе на місце цієї дитини, але крок до цього був зроблений вами, я сподіваюсь. Якщо ні, то немає сенсу читати далі…

А я продовжую. Моя розповідь про жінку, яку забрали до концтабору у віці 18 років. Так, це не та дитина, якою ви уявляли себе на початку. Але це дівчина, яка любила життя, насолоджувалась кожним його днем. Звуть її Варвара Іванівна Тиква (Соломаха). Наразі їй 92 роки.

Час витер з її пам’яті відбитки тих жахливих часів, подарував людині свободу від жахів перед самою смертю.

Розповідь Варвари Іванівни спочатку була скупою. Коли я запитала її про те, в якому саме місці знаходився концтабір,в якому вона була, жінка не змогла дати мені точної відповіді. Вона казала : “Мене схопили і поволокли кудись. Я не знаю, куди ми їхали. Я не знаю, як довго ми їхали. Пам’ятаю лише, що концтабір був у якомусь німецькому лісі.”

Я намагалася не задавати багато питань. А й не потрібно було. Варвара Іванівна сама почала розповідати все, що спливало в її пам’яті. Переважно це були обривки якихось подій, змазані силуети людей.

Варвара Іванівна казала : “Підрозділ, у який помістили мене, займався збиранням снарядів та мін. Складався він виключно з дівчат 16 – 18 років. Щодня ми прокидалися вдосвіта, шикувалися. Потім нас вели працювати. На виробництві ми були цілий день. Кожна людина мала виробити денну норму продукції. Ця норма збільшувалась з кожним місяцем. Тих, хто не справлявся з навантаженням, били, а якщо це “не допомагало”, їх переводили в інший підрозділ.”

Слухала я уважно, з завмиранням серця. Намагалася відчути емоції, які відчувала жінка під час розповіді. Але вона була спокійною. Спокійною до того моменту, як вимовила останню фразу. Після цього вона замовчала, довгий час не могла нічого сказати. А я не могла набратись хоробрості, щоб запитати першою.Було видно, що Варварі Іванівні стало боляче. Очі її наповнились сльозами, в них я побачила жах. Знаєте, це дуже моторошна картина.

Варвара Іванівна, мабуть, помітила зміни мого стану. Вона продовжила : “Річ у тім, що у концтаборі я познайомилась з однією дівчиною. Вона була молодша за мене на півроку. Звали її Марія. Вона була надзвичайно красивою, але хворобливою. Суть не в цьому. Марія, мабуть, - це найдобріша та найщиріша людина, яку я зустрічала взагалі в своєму житті. З нею ми зійшлися відразу, і майже з перших днів знайомства стали гарними подругами. Як траплялась можливість, ми завжди допомагали одна одній. Я, наприклад, досі пам’ятаю як вона принесла мені справжні шкіряні черевички. Не знаю, звідки вона їх взяла, але вони мені прослужили цілих 2 роки. Мабуть, це була найцінніша річ, яку я тільки отримувала у своєму житті. Я, в свою чергу, намагалась дістати їй їжу, ліки.

Марія була слабкою дівчиною, вже через півроку вона не могла потягнути денну норму виробництва. Їі, як і багатьох, почали шмагати. Будь - які спроби групи допомогти дівчині призводили до підвищення обсягу роботи. Або ж нас переставали годувати. Одного дня, прокинувшись, я не помітила Марії поруч. Її не було і на вранішньому шикуванні. У групі повисла паніка. Я бігала, питалася дізнатися про Марію ,але мені тільки кивали головами.

Згодом ситуація прояснилась : я дізналась, що Марію перевели до іншої підгрупи, що займалась пошуком мін. Я ледь не збожеволіла. Вявляється, невільників висаджували в лісі і просто вели перед вояками. Більшість із них не доходили до кінцевої точки. Марія підірвалась першого ж дня.”

Я, чесно кажучи, була вражена,не могла вимовити ані слова. Я сколихнула найглибші душевні струни жінки, змусила її пережити страждання ще з більшою силою. Хвилин 10 ми сиділи мовчки. Руки Варвари Іванівни, і без того слабкі, трусилися. Я ж ледь стримувала сльози.

Варвара Іванівна розповідала ще про те, чим їх кормили, про що вони балакали. Але мова її була нерозбірливою. Жінка помітно хвилюваласьЯ не могла більше визнажувати її своїми розпитами. На прощання Варвара Іванівна розповіла мені один випадок із її концтабірного життя.

“Одного разу повз концтабір везли дітей років 10 – 12. Вони були слабкими, безпомічними, голими і босими. Уявіть собі, одному хлопцю вдалося втекти. Вся група переховувала його, носила йому їжу, підшивала одяг. Ми прийняли чужу дитину, як власну.І коли ми були готові відправити його на свободу, коли підготували все можливе для втечі, нас викрили.Жінки тілами захищали хлопця, рвали на собі волосся, витримували жорстокі побиття, але не відступали. І тут цей хлопчина вийшов попереду нас всіх. Він не міг дивитись, як б’ють тих, хто став для нього рідними.Хлопця забрали. Важко сказати, що було з ним далі. Але я досі пам’ятаю того кролика, якого ми вишил хлопцю. І досі згадується та наївна дитяча радість, той вогник у його очах. О, як він любив цього кролика…Завжди носився з ним. Але коли хлопчина уходив назавжди, він залишив його нам. Повірте собі, він подарував йому найдорожче у його житті.”

Я була вражена. Повернувшись додому, я відразу почала шукати інформацію про концтабір, у якому перебувала Варвара Іванівна, в архівних джерелах. Але ніяких точних данних знайти я не змогла.Їх просто не було.

Історія Варвари Іванівни стала ще однією сторінкою в моїй життєвій книзі. До цього часу я вже зустрічалась з людьми, чиї долі були скалічені війною. Але жодна з історій не зачепила мене так, як життя цієї жінки. Найбільше враження справив на мене вірш Варвари Іванівни, написаний саме у концтаборі. Подаю мовою оригіналу :

“Завезли меня в страну озверелых,

Где построили концлагеря.

Произвол для врага здесь открытый,

Чтоб терзать патриотические сердца.

Осужденных народов тут много,

Среди них оказалась и я.

Сколько горя прешлось пережить…

Передать очень трудно, друзья.

В три часа нам велят подниматься,

Когда мирные люди все спят.

Полусонных, голодных и босых

На апель они ставят по пять.

Если болен, боишься признаться,

Потому что лечения нет.

В крематорий увозят лечиться,

А от туда возврата уж нет.

Каждый знает, что дома есть мама,

Она молится богу за нас.

Но не от бога судьба для нас дана,

А заботяться братья о нас . ”

Так, події війни жахливі. Але жахливіше те, що нині постраждалим від неї ніяким чином не допомагають. Саме тому я і моя сім’я є членами молодіжної пошукової організації “Фенікс - К”, що діє на території нашого міста. Силами нашого угрупування уже було знайдено, відкопано і перезахоронено декілька солдатів, споруджено меморіал пам’яті на місцевій Братській могилі. Наша організація шукає ветеранів війни. Їх родичів і близьких. Ми всіма силами допомагаємо цим людям, бо знаємо, що більше їм ніхто не зможе допомогти.

Війна жахлива. Я, як дитина, не можу уявити, що колись мої однолітки страждали в концтаборах. Через жагу до захоплення всього світу, від рук фашистів загинули тисячі дітей. Вони могли б вирости, створити сім’ ї, жити у мирі і злагоді. Так чому ж вони опинились винними?

Це питання хвилює мене уже досить довго. Але нічого змінити, нажаль, ми вже не можемо. Війна залишила по собі кроваву червону мітку на тлі історії України.

Наш родинний оберіг

Вітковська Єлизавета, учениця 7 – А класу Харківської загальноосвітньої

школи I-III ступенів № 60 Харківської міської ради



Вітковський Микола, учень 5 – А класу Харківської загальноосвітньої

школи I-III ступенів № 60 Харківської міської ради

Керівник: Гасан В.П., вчитель історії та правознавства
Якось ми з братом Миколою знайшли сімейний альбом і стали розглядати чорно – білі фотографії. Нам не важко було впізнати наших рідних прадідуся та прабабусю. Наш прадідусь – Ремішевський Андрій Трифонович – народився на Одещині 31грудня 1913 року. Як і всі чоловіки, у роки Великої Вітчизняної війни, курсант артилерійського училища Андрій, пішов на фронт. Отримав поранення у голову під Дніпропетровськом та був госпіталізований. Він готовий був воювати далі, звільняючи країну від загарбників, але вирок медичної комісії проголосив, що він не придатний до служби у діючих частинах армії. Тож тепер він бачив своє призначення: в активній участі у відбудові народного господарства на визволених територіях. Доклав зусиль до організації хорового колективу, який підіймав бойовий дух поранених воїнів у госпіталях. Одного разу за кулісами і відбулася судьбоносна зустріч, після якої Він і Вона зрозуміли, що доля і пісня об’єднали їх назавжди. Звернувся до найкращих виконавців військовий кореспондент: «Дозвольте зробити фотокартку для історії»

Держава відзначила мого дідуся багатьма орденами та медалями.

Наша прабабуся – Лаврент’єва Людмила Олексіївна - народилась 23 вересня 1922року у місті Горькому. Її також не оминуло воєнне лихоліття. Вона наближала Велику Перемогу своєю працею в тилу на військовому заводі. Не легкими були дні,місяці важкої праці для тендітної дівчини, яка не по силі і здоровому чолов’язі…Сотні кілограм, може, і тонн пройшли через її маленькі жіночі руки. Але вона була впевнена в тому, що кожен день, кожен снаряд, виготовлений її руками, наближає до Великої Перемоги. А коли Людмила була не на черговій зміні, вона бігла до клубу Залізничників, щоб вилити душу у пісні. Бо пісня – це душа народу. Бо пісня – то оберіг. Бо пісня, то струна, яка з’єднує серця. З прадідусем Андрієм їх також познайомила пісня «Синий платочек», яку виконувала прабабуся на концерті в госпіталі.

Одружилися Андрій та Людмила у 1944 році. Весільним дарунком для них, у той важкий час, була пісня, яка об'єднала сім’ю Ремішевських. А несподіванкою став замовний лист від редакції газети «Красная звезда» зі статтею та світлиною від 25 квітня 1944 року «Найкращим вокалістам»

Пройшли роки…Тоді ця світлина була подарунком до весілля, а сьогодні – це найцінніша реліквія нашої родини, яку наша бабуся з особливим теплом переглядає знову і знову…Сама того не помічаючи, починає наспівувати найріднішу пісню «Синий платочек», який обіцяла зберегти до зустрічі з коханим. Ми ніколи не порушуємо у ці хвилини її спокою-подорожі до минулого – бо вона думками помислами з нашим прадідусем. Тож шануємо та зберігаємо пам’ять про тих, хто здійснив свій вклад в велику справу Перемоги.

Пришла довгоочікувана Перемога!

А в сім’ї Ремішевських з’явилася своя перемога – народилася донечка Елла, проте всі у сім’ї звуть її Перемогою-Вікторією. Ми завжди пам'ятатимемо рік її народження, адже це рік Великої Перемоги.

З раннього дитинства ми пам'ятаємо, як наша велика родина відзначає День Перемоги. Прадідусь розповідав нам про той тяжкий час, коли в промерзлих окопах душу їм зігрівала українська пісня. Він казав, що саме пісня його оберігала, надихала, давала сили не тільки жити,а й вижити і стати переможцем у цій війні.

Йдуть роки, але незмінним для сім’ї залишається найсвітліше родинне свято, коли всю родину збирає Ремішевська Людмила Олексіївна – берегиня нашого роду! Разом з прабабусею ми згадуємо героїчне минуле країни та співаємо пісні про війну.

В нашій школі проходила акція “ Пам'ять серця ”. Всі діти писали листи ветеранам. Вітання нашої родини було незвичайним – музичним. Ветеранів схвилювала пісня «Синий платочек» , яку ми завжди співали на родинному святі.

З того часу нам приємно брати участь у фестивалях, конкурсах воєнної пісні.

В цьому році нам поталанило прочитати народну легенду про

дівчину – Україну, яку Господь обдарував піснею. І раптом ми зрозуміли те, що не могли збагнути раніше: чому, коли співаємо, то хочеться плакати і разом з тим посміхатися, коли бачимо щасливі очі ветеранів. Ми низько вклоняємось Всевишньому за те, що він подарував нам неоціненний дар. Бо пісня – це наш родинний оберіг всім солдатам, які віддали життя за мирне небо над головою; всім тим, хто ще живий, але теж пройшов той нелегкий життєвий шлях. І тим, хто зараз в лавах Збройних Сил України і всім ровесникам, які своє майбутнє присвятять захисту Вітчизни!

Але ми – вдячні потомки – знаємо , зберігаємо і передамо наступним поколінням наш родинний оберіг, який зберіг у найжорстокішій з воєн не тільки душі, а й життя!


Доля моєї родини в роки війни

Вовк Дмитро, учень 8 – Б классу Нововодолазького навчально-

виховного комплексу Нововодолазької районної ради

Керівник: Трегубова О. А., вчитель історії
Весна, травень, День Перемоги. 68 років минуло, та про війну у нашій сім’ї згадують часто. Вона ніби закінчилась вчора.

В шафі у нас лежить альбом з пожовтілими фотокартками, червона папка з такими ж документами та коробка з нагородами. Все це пам’ять про мого прадідуся Золотька Єгора Пилиповича. Народився він 21 квітня 1918 року в сім’ї селянина-ремісника. 18 вересня 1938 року був призваний на дійсну військову службу. 23 лютого 1939 року при крейсері «Ворошилов» прийняв військову присягу. Служба ще не закінчилась, а почалася війна. Вже 23 червня 1941 року крейсер «Ворошилов» прийняв участь у бойовій операції. Рано-вранці 26 червня знову в бій. А потім запеклі бої відбувалися в листопаді, коли атакували німецькі пікіровщики Ю-88. В крейсер влучило дві бомби. Через пробоїни в трюми ринула вода, яку зупиняли всі разом.

19 травня 1942 року крейсер з великої висоти був атакований трьома бомбардувальниками, ввечері – чотири атаки семи німецьких торпедоносців. Запам’ятався день 10 квітня 1942 року, коли в результаті атаки десяти ворожих літаків від уламків фугасних бомб в корпусі крейсера з’явилося багато дрібних пробоїн. Були вбиті та поранені. В цьому бою був поранений в голову і мій прадідусь. Після війни це поранення поступово привело до втрати зору, в результаті чого він отримав першу групу інвалідності як учасник бойових дій.

Попереду було ще багато поєдинків з німецькими кораблями, ворожими береговими лініями та літаками.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1945 року «За отличное выполнение боевых заданий командования, мужество и героизм личного состава, проявленные в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками», крейсер «Ворошилов» був нагороджений орденом Червоного прапора.

Мій прадідусь нагороджений: медалями «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказа», «За победу над Германией», орденом «Отечественной войны» ІІ ступеня №8371, орденська книжка №357535.

Єгор Пилипович був звільнений в запас 25 серпня 1946 року після восьми років безперервної служби на крейсері за власним бажанням в званні старший матрос.

В червоній папці зберігається грамота з фотокарткою крейсера «Ворошилов» і підписом командира крейсера капітана І рангу Є. Жукова: «За долголетнюю службу в военно-морском флоте, за отличную боевую работу на корабле в период Великой Отечественной войны объявляю Вам благодарность».

Командир пропонував залишитись на службі, адже на Україні після війни був голод. Але ж там одинока мати! Повернувся матрос додому… Хата спалена німцями, вони розстріляли і батька – Золотька Пилипа Михайловича. Могила на городі завжди перед очима – ніколи не забути. Мати в землянці, а все майно – матроська форма. За одну ніч прадідусь посивів, а за плечима лише 28 років. До війни у нього була велика сім’я: 6 братів та 2 сестри. З шести братів п’ятеро – учасники бойових дій: Золотько Феодосій Пилипович – з війни не повернувся, загинув під Москвою, Василь Пилипович та Петро Пилипович загинули під Шляховою, Іван Пилипович прийшов з війни інвалідом І групи, помер від ран в 1953 році, Семен Пилипович також прийшов з війни інвалідом І групи.

Чоловік сестри Степаниди та чоловік сестри Оляни з війни не повернулися. Це доля лише однієї сім’ї, яку переїхало колесо страшної війни.

Є ще одна папка, де лежить декілька фотокарток. Це пам’ять про прадідуся Горбатенка Костянтина Фадеєвича, батька моєї прабабусі. В 30-х роках він був головою колгоспу «Нове життя». Сіяв і орав разом з усіма колгоспниками. Мріяв про високі врожаї, щоб всім вистачало хліба. Але цим мріям не судилося збутися – почалася війна. На фронт пішов у перші дні війни. Рідні одержали від нього всього одного листа і одну листівку, а після війни – звістку, що зник безвісти.

Односельчанин, який воював з прадідусем разом і повернувся з війни, розповів, що в останнє бачив його тяжкопораненого в бою на березі Дніпра при обороні міста Дніпропетровська. Прадідусь тоді встиг тільки сказати: «Ти, може, побачиш Перемогу й повернешся додому. Передай моїм привіт, бо я вже не повернуся…»

Після війни доньки намагалися дізнатися, де могила батька, мого прадідуся. Писали до Москви, але відповідь була одна: пропав безвісти.

Бабуся моя, вже його онука, говорить, що в неї таке відчуття, ніби пам’ятник невідомому солдатові – це пам’ятник нашому дідусеві Костянтину. З роками їй все тяжче дивитися фільми про війну.

Фашисти хотіли зробити нас рабами. Їм потрібна була дешева робоча сила. На окупованих територіях вони організовували відправку молоді на примусові роботи до Німеччини. По мою прабабусю поліцаї вночі приходили три рази. Взагалі-то вони повинні були забрати її старшу сестру Марію. Але ніхто не знав, хто з них старша, тим паче, що Марія була хворобливою і меншою на зріст. Отже, йшла моя прабабуся і навіть не брала ніяких речей, говорила: «Я все одно втечу». І вона-таки тікала, причому тричі. Тоді їй було лише 13 років. А багато дівчат і хлопців, яких вивезли на каторжні роботи, загинули в дорозі, в самій Німеччині, по дорозі додому після Перемоги. Багатьох розкидало по всьому світі, вони не змогли повернутися додому з різних причин.

День Перемоги – світле, радісне свято. Поки б’ються наші серця, ми повинні пам’ятати , якою ціною дісталася Перемога.

Я ще раз хочу повторити імена моїх рідних, які захистили нас, своїх нащадків, від знищення як народу, кому завдячуємо за право жити, жити вільно і на своїй землі: Золотько Єгор Пилипович, Золотько Федосій Пилипович, Золотько Василь Пилипович, Золотько Петро Пилипович, Золотько Іван Пилипович, Золотько Семен Пилипович, Горбатенко Костянтин Фадеєвич, Горбатенко Захарій Фадеєвич, Зубенко Василь Демидович, Зубенко Нестрій Демидович, Помазан Андрій Степанович, Помазан Павло Степанович, Мудрак Федот Іванович. Вони наближали День Перемоги, як могли.

Низький Вам уклін… Низький уклін всім тим, хто в роки Великої Вітчизняної війни піднявся на боротьбу з фашистською навалою. Всі вони заслуговують на безсмертну пам’ять в наших серцях.


Каталог: upload -> files
files -> Методичні рекомендації для керівників баз стажування з підготовки лікарів-інтернів за спеціальністю «Внутрішні хвороби»
files -> Вимоги до оформлення заявок розроблення технічного завдання та його складових частин
files -> Правила складання бібліографічного опису
files -> Програмний комітет співголови
files -> Агентський договір
files -> Контрольна робота на семестр є обов’язковою
files -> Державний стандарт професійно технічної освіти дспто 6131. А. 01. 50-2016 позначення стандарту
files -> Міністерство освіти і науки України Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області Овруцький Центр дитячої та юнацької творчості
files -> Перелік праць І. Франка, які висвітлюють різні аспекти життя Галичини ХІХ – початку ХХ ст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка