Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка1/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Оксана Забужко

«Музей покинутих секретів»

 



Хоч знати, що з нами? Чекай на нас.

Напис 1952 р. На стіні камери у Львівській в'язниці КҐБ (з 2009 р. – музейний комплекс «Тюрма на Лонцького»)

ЗАЛ I. «ОЦЕ!!!»


Потім настає черга на фотографії. Чорно‑білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно‑коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькими зубчиками по краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, – докодаківська доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалі всього вітчизняного, проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотними пиріжками шиньйонів, цих дурацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого, фе, яка гидота!) волосся, і вбрані в такі самі нефоремно‑прямокутні, луб'яні на вигляд суконки, як і дами в фільмах Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у «81/2» (принаймні цю вони могли бачити, бодай теоретично, – могли вистояти п'ятигодинну чергу в фестивальній тисняві й прорватись‑таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваними набакир шиньйонами й різнобарвно‑темними підковами підпахов на білих нейлонових блузках, під які вдягалося кольорову білизну, – вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшу мав: голубу, рожеву, бузкову, але білизни не видно на фото, і тих вогких підків, ані запаху тих черг, – іще не знайомих з дезодорантами, зате душно напудрених розсипчастою біллю й ружем, напахчених яким‑небудь «Індійським сандалом» ф‑ки «Красная Москва» чи, в кращому разі, польським, так само млосно‑солодким «Byc moze…» на різностайно‑хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто не відреставрує, ‑ а на знімках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять за сучасниць Анук Еме, жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не видно…). Знаєш, що я оце собі подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забурення політичного клімату – вони влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки – принаймні тієї, що була. Пам'ятаєш, які вони носили шапки? Такі однакові, як уніформа, хутряні куби‑вушанки? «Пижикові», еге ж, ось як це звалось, – по‑армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих «пижиків» на трибуні Мавзолею 7‑го листопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама природа впадала в жалобу, а перед урядовою трибуною – горлали на демонстрантів, мов капо на в'язнів, знервовані розпорядники обіч колони – належалося йти без парасольок, просто попід снігом, щоб не псувати картинку в телевізорі, – кольорових телевізорів теж‑бо ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизняна промисловість, – ба ні, були, заперечуєш ти, вже в сімдесяті то не була дивовижа, тільки дефіцит, та й дорогущі ж були як холера… Гаразд, давай далі – ось цей суворий карапуз у пінетках із помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто – бабця Ліна?.. (Химерний знімок, якийсь учепистий, не відірвешся – може, тим, що жінка на ньому, якраз як фотограф клацнув об'єктивом, спустила очі на малюка, з тим заклопотаним і заразом проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на руки немовлят, байдуже, своїх чи чужих, – і ми, по цей бік об'єктива, залишилися чекати, аж доки вона знов підведе на нас погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволі неприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки вже кільканадцять років нема на світі, і якими б очима вона глянула, якби стрепенула була в ту мить повіками, того нам ніколи вже не дізнатися…)

…Так, ніби мені не досить власних привидів – власних невибляклих, усе ще по‑карамельному яскраво‑коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того «вафельного» растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, – при комп'ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови на мову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд – наче їх щойно вийнято з води й почеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу, підсвідомий стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їх узяли та й видобули на світ – ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б, у нас оця невитравна зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно‑тупе, не переломиш, переконання, буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, – на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо, чим вони всі скінчать?.. (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються нам наївними – в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування. Навіть тоді, коли ці люди – наші близькі. Точніше, колись такими були.

– Про що ти задумалась?

– Не знаю. Про нас.



Ось чим різниться подружжя від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою, кохань і закохань: воно включає обов'язковий обмін привидами. Твої небіжчики робляться моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу під Навський Великдень, довшає: Анатолій, Людмила, Одарка, Олександер, Федір, Тетяна – це як звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частині симфонії, віолончельно‑низьке, з контрабасовим нутряним вистогном анданте, – Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира: звучить майже як імена іншого народу, але, може, той народ і був іншим, – таже всі, скінчені 1933‑м роком на Київщині й Полтавщині, Талимони й Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку про перших християн, аніж про родичів, віддалених від нас усього на яких два‑три покоління, тодішні ж західницькі, католицькі імена порівняно з ними ще відлунюють наживо, хоч і дедалі слабнучи, – поки все‑таки є кому сказати: це мій вуйко, це мій дідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади, – в цьому місці ти, з тою незрячою ностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю помалу, розфокусовано, як молоко по стільниці, починаєш згадувати, як на початку вісімдесятих твоя родина несподівано дістала з Канади посилку від якогось такого, десятої води на киселі, вуйка, – пропустило чомусь КҐБ, чи не останні свої деньочки прочуваючи, а мо, в них просто вже хватка була ослабла, як і все в тій країні було охляло й провисло перед фіналом, – правдива канадська посилка, і навіть не квітчаста хустка, якими чомусь діаспора тоді «Старий Край» непомірно щедро затарювала, а – джинси, мамцю ріднесенька: перші твої лівайси, й до них джинсова‑таки сорочка, а в чековому магазині батьки купили тобі справжні адідасівські кросовки й адідасівську сумку‑черезплічника, і ти в такому вигляді ходив до школи, – і мені на мить робиться майже боляче, до гарячого стиску в сонячному сплетінні, од безглуздих, ретроспективою, підліткових ревнощів, так, ніби й мене ця висвітлена тобою картинка враз скидає, як з драбини, на яких двадцять років униз, і я прикипаю там до парти, не в змозі відвести очей від найнедосяжнішого хлопчика в класі, а ти на мене не дивишся, – ти мене‑тодішньої, в прищах, як в зірках, і з відмінницькою ріденькою кіскою через плече, й не завважив би, хіба щоб увічливо оступитись, даючи дорогу: такі, загоджені раннім успіхом, хлопчики з добрих родин завжди бувають чемними, бо не потребують привертати до себе увагу глупими вихватками, життєвий успіх узагалі, як ніщо інше, розвиває в людях добродушність – ту поверхову, літеплу, як температура тіла, котра не пропускає жодної аґресії, щоправда, й співчуття не пропускає також… Це потрясаюче, кажу вголос, хитаючи головою, але ти не розумієш, не втрапляєш зі мною в ногу, ти провадиш далі своєї, мимохідь приєднавши мою репліку, таким собі зірваним коротким оплеском, до свого тодішнього тріумфу в дівчаток, укинувши її, з легеньким брязком, у двадцятилітньої давности шухляду, і так ми й зостаємося, як і були, – кожен при своїй шухляді, не те що не змішавши, а навіть і не зсунувши їх докупи, і саме це я й мала на увазі своїм «потрясаюче» – що як же, до лиха, можна обмінятися родинними привидами, пошлюбити між собою оті заникаючі вглиб часу довгі лави небіжчиків‑із‑обох‑сторін, якщо навіть собою‑позавчорашніми – тим хлопчиком і тою дівчинкою, що колись були закохувалися в інших дівчаток і хлопчиків і не спали ночей по різних містах, ще не підозрюючи про існування одне одного, – й то пошлюбитися не виходить?.. А жах же в тім, що вони нікуди не ділись, ні той хлопчик, ні та дівчинка, раз я, наприклад, досі так по‑ідіотському здатна ревнувати тебе до твоєї шкільної любови, – дарма що ми ж із нею знайомились у цілком уже теперішньому часі, і ця зустріч, по ідеї, мала б для мене раз і назавше закрити тему, бо порівняння тепер уже рішуче не на її користь: з неї вийшла досить‑таки смурна тітка, малопривітна, бамбулувата на виду й грубокоста, тип колишніх інженерш‑проектниць, що тепер вистоюють із секонд‑хендом по базарах, ще й із тими глибоко посадженими очима, такими вугільно‑чорними западинами, що з роками творять дедалі дужче враження чи то хронічної сплаканости, чи хронічної‑таки спитости, й добряче постарюють власницю, – до того ж вона навіть не всміхнулася мені при знайомстві, з чого можна зробити висновок, що якраз її житейський досвід дотепер не дуже‑то сприяв нарощуванню добродушности, не виключено, оте перше шкільне кохання зостається для неї єдиним промінчиком світла, так що мені б випадало її радше пожаліти, по‑жіночому й по‑людськи, – а от не виходить воно ні фіґа: не виходить тому, що я так і не певна, кого бачиш у ній ти – теперішню, чи також і тодішню заразом, образ із другим дном, із наскрізною, в часі, підсвіткою з іншого виміру, і тому перевага, в остаточному підсумку, таки не на моїй стороні, адже я для тебе – тільки сьогоднішня, відзнята, як ґемблем, плескатим зрізом з одного річного кільця, хоч би яким той зріз не здавався надзвичайним…

– Мій горобчик… Школярка моя…

– Чому – школярка?

– В тебе тіло на дотик, як у школярки. Це фантастично.

– Що саме?

– Що воно так збереглося.



– От хамло.

– А хамло, – охоче згоджуєшся ти, перевертаючи мене на спину, здатність твоїх рук видобувати з мого тіла такі різні за висотою й кольоровою насиченістю, тільки мені вчутні музичні тони (трохи подобає на мінімалістів, на Філіпа Ґласа, але Ґлас на цьому тлі пацан, йому така палітра й не приснилася б…) у черговий раз змушує мене перейти в режим іншого слухання: заплющивши очі, цілком зосередившись на спалахаючих на внутрішній стороні повік картинках, як на симфонічному концерті, – спершу сповільнено, мов під водою, приходять у рух бліді пагони літорослів, різьблені з плавкою витонченістю японської графіки, відтак – вигульком на поверхню – тропічно‑густа, смарагдова зелень, що все темнішає й темнішає, стягуючись і тверднучи до больової точки соска, і акурат у ту мить, коли я от‑от скрикну, бо ти вже справді робиш мені боляче, стиск рознімається, переходячи в повсюдний пестливий розлив, і над обрієм переможно зринає кругле, помаранчево‑жахтюче сонце! – од захвату я сміюся вголос, вся вже – як живий керамічний глечик, музична скульптура під руками майстра, по увертюрі ще не аплодують, мовиш ти звідкись із темряви, ніби вже зсередини мене, твої руки продовжують рухатися з немилосердною точністю, дасть же Бог такий дар, і вмирати я починаю, як звичайно, – як ти це робиш? – ще заздалегідь, ще до того, як ти увійдеш і цілковито заповниш мене собою, на той час із мене вже єдино й зостається, що наскрізь прогріта ніжним світлом вдячности, текуча й рухлива форма, в яку ти вкладаєшся весь, до останку, з розпачливою силою уже аж‑неживої природи, всезмагаючих вогню‑і‑тверді, ох ти ж, ти, ти, мій єдиний, мій безіменний (в ці хвилини в тебе нема імені – як не буває його в усіх безмежних величин…), – первісний вибух, спалах новозроджених планет, потьмарення, крик, – зрозуміло, що це щастя, що нам із тобою скажено, несвітськи пощастило, навіть страх бере, за які ж то такі заслуги і яке ще за те запросять мито, адже здумай лишень, мимрю в блаженній обважнілості, й далі невідліпно втоплена носом, як цуц, у неохололу від поту, з рідно‑прянуватим (цинамон? тмин?) душком чоловічу шию: мільйони людей жили на світі й ніколи не зазнавали нічого подібного (хоч, власне, а звідки нам знати? але чомусь щасливі коханці завжди заряджені цією непохитною певністю, ніби вони перші такі на світі від часів його сотворіння…), – і тому, розуміється, врешті‑решт жодних нема підстав (а якщо якісь і були, то змило океанічним валом), – жодних, авжеж, підстав відмотувати плівку назад і поновно рефлектувати над тією «школяркою»: над тим, що в тобі, хіба вже останній дурепі не видно було б, – і далі триває оця по‑мозольному, по‑шахтарському вперта праця – підклеїти, підшити мене, за всією сукупністю відчуттів, із дотикальною пам'яттю включно, навпростець до своєї першої любови. (З нарочитим цинізмом спитати в тій хвилині щось на кшталт – а ти що, спец по школярках? німфетоман? звідки такі порівняння? – значило б утрутитися в ті підземні роботи пам'яти так само необачно, як погукати на сновиду, котрий просувається краєчком даху, і то з подібним же ризиком, що розбуджений впаде й розіб'ється, – ні вже, хай собі йде як іде, не мені лізти з гаєчним ключем до когось у мізки…)

Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які ж певніші ґарантії кохання‑навік може дати жінці мужчина, як не під'єднати її (термін з електротехніки, всіх нас кудись та під'єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, теж по‑живому злютовуємо клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки – бах! – не лусне коротким замиканням…) до тих найперших жіночих образів, бетонно закарбованих уявою, – мами, сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані й посестри, любімо своїх свекрух: це наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемо років через тридцять (а інакше коханий нас би просто – не розгледів, не впізнав). Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним… О чорт, невже я можу мати щось спільного з тією насурмоненою бабою із вугільними очницями?!

А це ж тільки початок, о Господи. Тільки початок.

Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира (а які кумедні ці капелюшки з двадцятих років уже минулого століття, такі обтислі, насаджені по самі брови банячки, обперізані шовковими биндами, – шовк знати з полиску, на знімках він не тьмяніє, вузенькі криси, круглі голівки, і на ногах, навіть улітку, обов'язково панчохи, це ж як вони, сердешечки, мусили упрівати, здумати страх!..) – перебирати знімки, то все'дно що мовчки вітатися до кожного очима, – байдуже, що всі вони мертві. Тобто, тим гірше для мене.

Тому що це не тільки я на них дивлюся – вони теж дивляться на мене. В якусь мить я раптом відчуваю це так само достеменно й непояснимо (навіть тобі не зуміла б пояснити!), як колись, багато років тому, – в Софійському соборі, куди заскочила була з сум'яття напівбезсонної ночі, розворохоблена не стільки навіть подіями, скільки – далеко глибше – передчуттям перших широкомасштабних життєвих перемін, що підступали звідусюди нараз, звістуючи кінець юности, – каса щойно відчинилась, і я була першою відвідувачкою, сама‑самісінька в лункій, нашорошеній храмовій тиші, де кожен крок по страхітливій металевій долівці розлягавсь аж на хорах, – і стоячи так на дні темно‑медового присмерку, напівпритомно задивлена в скіснопадний слуп сонячних порохів, враз відчула наче поштовх у груди: з фрески на протилежній стіні бічного нефа просто на мене дивився сивобородий чоловік у блакитному збористому плащі до п'ят, стуливши докупи сухі горіхові долоні, – мені ледь запаморочилося в голові, мов торкнуло зсередини пушистою лапкою, якийсь хитливий промельк стенув повітря, щось змістилося, я підступила ближче, але чоловік уже дивився в інший бік: якийсь чернець чи боярин, сутемне од часу обличчя того типово вкраїнського, добре прописаного, але водночас м'якого, як у старих горах, рельєфу, що його й досі легко впізнати, наприклад, між дядьків на Бессарабці, і тільки очі, незворушно‑темні, набряклі всезнаттям, тяжіли на ньому, немов не вміщаючись, і здавалось, він от‑от знову зверне їх на мене. Не витримавши, я відвернулася першою, і тоді вгледіла, чого ніколи не завважувала доти, ніби одмінилось освітлення: собор був живий, він був населений людьми – на всіх простінках і склепіннях так само мовчали бляклі, розмиті віками жінки й чоловіки, і кожне мало ті самі нетутешні, набряклі еклезіастівським смутком всевідання очі, – всі ті очі бачили мене, я стояла як на виду у натовпу, тільки що той натовп не був чужим: вони приймали мене так ласкаво й порозуміло, ніби знали про мене все, куди більше, ніж я сама про себе знаю, – і в тому повільному розчиненні, грудочкою масла в теплій воді, в їхніх зовсюдних поглядах (важко сказати, скільки це тривало, бо час зупинився), мені зненацька відкрилося, як найочевидніша в світі річ, що ці люди жили не просто тисячу років тому, вони жили – всю цю тисячу років: убираючи в зір усе, що проходило перед ними, і їхні очі являли собою чисту квінтесенцію часу – важкий розчин, щільно, як спресовані атомні ядра, стиснені згустки міленіуму.

А я була перед ними смертна – мені заледве сповнилося вісімнадцять, і я тоді ще й жінкою, по правді сказавши, не була (от якраз невдовзі по тому й стала!), так що, може, то було прозріння з розряду тих, що класифікуються в богословській літературі як видіння отроковиць абощо, – в кожному разі, ніколи потім, у жодному з тисячолітніх святилищ, ні на Афінському Парфеноні, ні на оголеній плащизні Єрусалимського Храму, ні в Гетсиманському саду, – ніде більше ті, видимі чи невидимі, хто віками замешкує місце, не приймали мене за свою: все, що я будь‑де відчувала, навіть коли вдавалося зостатися з ними сам‑на‑сам, була їхня зачаєність – не грізна чи відпихаюча, а десь така, як затамований подих, що словами приблизно віддається як «Чого тобі, жінко?». Мушу признати їм слушність: і справді, що мені до них? Раз прийнявши мужчину, жінка неминуче переходить ув іншу зону притягання – просто впадає в час сама, як у грузький потік, всією ваготою свого земного тіла, з маткою й придатками, цим живим хронометром, включно, – і час починає текти крізь неї вже не в чистому вигляді (бо в чистому вигляді він і взагалі не тече – стоїть нерухомо, як тоді в Софії: одним суцільним озером підсвіченого темно‑медового присмерку…), а так само втіленим – у рід, родину, в нескінченну хромосомну вервицю вмираючого й воскресаючого, пульсуючого смертною плоттю ґенотипу, – в те, що в кінцевому підсумку заведено звати, за браком точнішого терміна, людською історією. Як у фізиці – послідовне включення (ні, САМОвключення!) в ланцюг: відскочити, щоб поглянути на нього збоку, вже не вийде. Було б іти в черниці, оттоді будь ласка.



І ось тепер я не знаю, що робити з цим новим відчуттям: вони дивляться на мене зі старих фотографій так, ніби я їм щось винна, і я справді нічуся й никну під їхніми важкими, і теж далеко витікаючими за межі тої відзнятої хвилини, поглядами, непевна, чого, власне, вони од мене чекають (так, наче не цілком мені довіряють, придивляються, чи дійсно я надаюся їхній родині на невістку і наскільки взагалі серйозні мої наміри, – о Боже, що за дурниці лізуть у голову…), – ті жінки в капелюшках банячком і напущених на стегна сукнях торбинкою, поплямлених сонячними бліками (погідна літня днина, на задньому плані видно дерева, що можуть і досі там стояти, і собаку з захекано висолопленим язиком), застебнуті на всі ґудзі, спортивного вигляду хлопчики в гольфах і бриджах, чоловіки з чорними, метеликом над губою, вусиками, що згодом стануть зватися «гітлерівськими» (але Гітлер ще не прийшов до влади, і за Збручем теж іще не скирдують по селах висихлих заживоття кістяків, і Лемик ще не стріляв у консула Майлова, ані Мацейко – в міністра Пєрацького…), – і повоєнні, вже в непорівнянно вбогіших лахах: ті, кому вдалось заціліти, недобитки, або краще по‑англійському – survivors, цебто виживайли (звучить куди добріше, правда ж?): от, до речі, й крихітне фото з заслання – із низькими, гнітюче одноманітними сопками на обрії (Колима? Забайкалля?..), на передньому плані вражений уже не спортивною, а цілком плебейською, виснаженою худорбою хлопець, вбраний у мішкуватий піджак зі страхолюдними «термінаторськими» плечищами, і молода жінка в локонах як у пуделя, і теж із підмощеними плечима, обоє сміються в об'єктив, зблизивши голови, руки при тому в обох за спиною, ніби все ще за вохрівською командою, але сміються щиро, всім видом, неприховано чомусь радіючи, а чому ж там, питається, було радіти?.. (В натягові брижів круг рота мужчини болісно проблимує щось знайоме, як дежавю або сон, якого не можеш згадати вранці, я мусила бачити в тебе такий самий вираз – мигцем, потойбічним коротким подувом по обличчю: пронеслось і нема, привіт од небіжчика, котрий хіба в такий спосіб ще й годен вряди‑годи нагадати про себе, і коли придивитися гаразд, а чим же ще, по‑твоєму, я тут цілий час так ненаситно й займаюся, то в багатьох обличчях можна спостерегти щось від тебе – щось невловно видозмінене, проте спільне їм усім, ніби кинутий на них плямами посвіт невидимого ліхтарика вихоплює тебе то у випадковому заломі рис, то в повороті голови: от‑от воно, майже зійшлося, але знову тільки «майже», і сон невпізнавання триває, і помалу‑малу кошмарнуватіє, наче я переслідую втікаючого привида…) Це мій стриєчний дідо, представляєш ти з ноткою мимовільної врочистости, чи то мені тільки вчувається, я подумки перекладаю: стриєчний – значить, брат діда по батькові, губи мені пришелепувато розтягнені усміхом чемної дівчинки, що старається приподобитися дорослим, дуже приємно, – і раптом зір встеляє сліпучою колихкою пеленою сліз, я поквапливо сковтую й скліпую їх, щоб ти не завважив, – як усі мамині хлопчики, ти автоматично сприймаєш жіночі сльози за докір на власну адресу, вмить темніючи на виду, мов од удару, так, ніби, окрім як на тебе, жінка більше не має на що в цьому світі плакатися, – вибач, серденько, але я не в змозі довше зносити цього отерпу безумної, вселенської ніжности, якою підпливаю, мов кровотечею, цього нутряного, черевного, животинного жалю – чи то до небіжчиків, до їхньої молодости, їхньої, невчутної звідси, мови і сміху і їхнього, особливо пронизливого‑жалкого, дитинячого невідання про те, який непролазний морок чекає на них попереду, а чи, може, й до нас із тобою жалю – до двох сиріт, покинутих напризволяще, як Ганс і Ґретель у темному лісі, двох самотніх випортків, викинутих на берег нового століття надсадним зусиллям стількох занапащених поколінь чоловіків і жінок, котрі, в кінцевому підсумку, іно й спромоглися, що видобути нас на світ, і з тим їх належиться посмертно привітати, бо ж більшості їхніх ровесників і того не вдалося… Ну не плач, чого ти (з потемнілим, як од удару, обличчям і негайним порухом – притулити мене до грудей, погладити по голові, зацитькати…), – не буду, вибач, будь ласка, уже все. Давай далі – до шістдесятницьких шиньйонів і болонієвих плащів, до того, що вигулькує вже з живої, дитячої пам'яти, не фотографічним, а вповні об'ємним, на дотик і запах, я пам'ятаю, як жахливо шарудів такий плащ, коли ми, діти, ховалися під ним у шафу, ой, і зайчик такий у мене також був, у куцих штанцях і жабо з мереживом! от тільки не пригадую, що він робив, коли його накрутити, – барабанив?…..Схоже, я все ще в ролі дівчинки – а в ролі дорослого цим разом ти: відпоручником за всіх своїх мертвих. Ти й справді немов подорослішав над ними, і більше не подобаєш на того довготелесого й клаповухого, розгойданого в ході, мов загрібаєш «із запасом», пацана, якого я щоразу проводжаю очима з вікна вздовж по вулиці, аж доки не зникне за рогом, – ніби відмотую нитку з невидимого клубка, тільки що нитка ця тягнеться з мене, зсередини, як із шовкопряда… Іноді при тому мене охоплює мало не материнська гордість – так, ніби то я тебе народила: таким доладно скроєним, із такою розкутою пластикою рухів, – попереднє покоління «зразкових хлопчиків», тих, радянських, що «пионер, комсомолец, потом коммунист», і так воно з ними й ставалося, рухалося інакше, штивніше – з непохитною армійською олов'яністю майбутніх носіїв пижикових шапок, яка дотепер іще так впадає в око в будь‑якому міжнародному аеропорту, що можеш не вагаючись підходити й забалакувати по‑російськи, і чи не тому я з дитинства й не зносила їх, зразкових, і мене, відмінницю з бантами в косах, завжди нездоланно тягло до шпани. Тільки що ти, звичайно, не шпана, і порівняти тебе нема з ким – в пору моєї юности таких хлопчиків не було, не наросли ще. Либонь, звідси й мої напади материнської гордости, відчуття, раніше не звідане з жодним мужчиною: не «от що у мене є», – коли, бувало, вранці, прокинувшись першою й відгорнувши ковдру, з жадібним інтересом, як у новину, вдивляєшся в чоловіка, що спить поруч простягненим на ввесь зріст, мовби по‑купецьки, на кілограми зважуєш на око свій житейський здобуток, – і навіть не шампанським захватом вдаряюче в голову, коли наближаєшся здалеку, а він тебе ще не бачить: «І ось такий чоловік мене кохає!» – не те, і не друге, а якийсь чудний, по‑телячому радісний подив за кожним разом, немов прочумуюся зі сну, протираю очі й не йму віри: невже це мій хлопчик, такий, яким я його задумала (завжди собі уявляла – ледь не зі шкільної лави ще!), – такий живий, такий справжній, такий куди несподіваніший, багатший і цікавіший, ніж я сама спромоглася б вигадати, такий великий і вмілий, «дай сюди», у нього справді все краще виходить, ніж у мене, навіть покраяти хліб – тоненькими, однаково рівними скибочками, любо глянути (з‑під мого ножа лізуть виключно неоковирні, товсті бардиґи, кривобокі і в зазубнях, наче хлібину патрав голодний звір!), – і головне (хвалюся я своїм товаришкам, спершу подумки, а згодом і навсправжки, без сорома казка!), головне, він усе робить з якоюсь напрочуд природною легкістю й простотою, це також мусить мати щось до діла з тою безмежно зворушливою пластикою молодого звіряти: жодної, вкоріненої в тілі, потреби прикидатися, зображати собою щось, чим ти насправді не є (тягнути ногу в строю, дивитись у потилицю попередньому, дивитись у вічі начальству і яснозоро брехати…), – ні, ось чим як чим, а цим даром природної гідности я вже напевно не зуміла б його наділити, в жодній шухляді уяви не могло в мене бути напоготові такого образу, і ніколи не траплялось мені людини, яка з такою спокійною невимушеністю потрапляла б проходити крізь фальшиві ситуації, ні крихти не зачеплена їхньою фальшивістю, – тут мені тільки й зостається, що зачаровано роззявляти рота, мов дитя на фокусника, як усе‑таки добре, що тебе вигадала (виліпила?) не я!.. Чи не вперше на віку можу сказати – добре, що я не маю над тим, який ти є і яким іще можеш стати, жодного контролю: точніше, не хочу мати, боюся, – всяке втручання з моєї сторони було б на гірше.

…Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, – ти взагалі бозна‑що собі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, – любов і взагалі страшна річ, щаслива – ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це не говорить… Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як до давньої знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той ніби вимкнувся перед тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацією звіряти в нічному лісі переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючи підступну апаратуру, і в мені раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду, мовби розсунулася невидима стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можна сподіватись чого завгодно, цей невідь‑звідки вигульклий незнайомий хлопець може бути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють по телефону й підстерігають коло студійного під'їзду, тільки в психів ще бувають такі неприкрито дитинні усмішки (і водночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем, що в цього хлопця напевно є дівчина, молода, з цих нових і відв'язаних, у топику й обтислих штанцях…), і тут я почула його голос, звернений до мене, – і на хвильку притерпла, бо дике питання впало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли, тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут, драстуйте вам:


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка