Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»


ЗАЛ IV. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». ПІСЛЯ ВИБУХУ



Сторінка10/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33

ЗАЛ IV. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». ПІСЛЯ ВИБУХУ


Привіт – привіт – ки‑ицька моя, дай цьом… Ох. А чого ти такий якийсь… схарапуджений? Ах ти смішненя, та певно ж, що нормально, все нормально, Юрко мене довіз своєю машиною під самі двері, я ж тобі казала, і чого ото було переживати? (Яке дурняче слівце – «переживати» – і ніяк я його не відучу, а воно, між іншим, перехідне дієслово, «переживати» можна тільки «щось», наприклад війну або голод, а «за когось» можна – тривожитися, непокоїтися, журитися, потерпати, і ще з півсотні синонімів, але хто сьогодні вже так говорить?..) Плащ у шафу повісь – ммм, а що це так пахне?.. Йо‑о‑осип‑на‑кобилі, оце так так! – ми що, гостей чекаємо? Боже, очам не вірю, краса неземна, п'ятизірковий ресторан, та й годі, диви‑диви, навіть квіти купив – ах ти ж моє сонечко, ти, ти таке моє‑моє‑моє… А покуштувати можна? Прямо зі сковорідки? Добре, соррі, хай буде «пательня», хоча найвидатніший український мислитель звався, завваж собі, таки Сковородою… Гаразд, гаразд, мовчу як миш, уже практіцскі стулила писка і йду мити руки. Чи, може, мені з такої романтичної оказії взяти душ? І напахтитися перед виходом до столу чимось шалено сексуальним? До речі, ти в курсі, що чоловіків найдужче збуджує запах ванілі, тобі не здається, що це свідчить про інфантильну фіксацію на маминих тістечках?

Чесно, я сама читала – ні, не про фіксацію, а про ваніль, про фіксацію, то вже я доперла власним потужним інтелектом… Мррр… А‑дька! Інтелект не там… не в тому місці, навіть у жінки, пусти… Ведмежа мале… О'кей, добродію, раз вас так хвилюють розумні жінки, то візьму собі псевдонім – Дарина Пательня, а що, чим погано? І провадитиму колонку в якому‑небудь «Женському журналі». Tiпa, про вічне. Тільки що ніхто там не знатиме, що таке «пательня»… Адька, одоробло ти одне ходиш, а шампуню ти що, так і не купив?!…К'янті? К'янті це ха‑ра‑шооо!.. (Як це по‑чоловічому – врочисто піти по вино й забути заодно купити шампунь, якого другий день нема в хаті!) І непогане, видать, має бути к'янті, дві тисячі другого року – ах ти ж мій сомельє… Ну, зі свічками, це вже зайве, це ти вже витребенькуєшся, – «женських журналів» начитався? Пошукай‑но в тій шухляді, там десь мала бути пачка салфеток непочата. Ага, розпакуй, будь ласка. Воно ложкою чи виделкою їсться? Адька, та давай уже швидше, я здихаю з голоду! Ах, ти свічником хотів похвалитися? А я, бач, і не вкурила, до чого то воно ті свічки, – ану‑ко, дай глянути… Круто… Це що, мідь? Бронза, он як. А чим її відтирають – чи воно й мусить бути такий… малосольний відтінок? Тобто, не малосольний, а – як пліснява на квашеному огіркові, такий самий колір, правда ж? Супер. Класна цяцька. І яка важу‑уча, слухай!.. Ні фіґа собі. О, згадала: в Лесі Українки в якомусь оповіданні баришня‑компаньйонка розчереплює старій баронесі голову якраз бронзовим свічником! Якщо прицілитись і як слід метнути… Багатофункціональна штука. Ну добре, давай і свічки вже, для повноти картини… Чекай, я електрику погашу. Ум‑гу… Тільки не для такої кухні, звичайно, – це добре для великого заміського дому, щоб стояло над каміном, на мармуровій полиці, чи в їдальні – посеред дубового столу з тенісний корт завбільшки, еге… Покупця вже маєш? І почім же така краса?.. Сип більше, я голодна… То це ми на ті гроші й бенкетуємо? Умм, смакота!.. Як, як – ноккі? Ньоккі? Карочє, ясно – галушки, тільки італійські – дякую, досить, більше не лий, а то мене натщесерце розвезе… Ням‑ням… А, вони картопляні?.. Шпинат, сир, часничок, що ще? Розкішно – і все це ти сам зготував, власними руцями? Несамовито – Адька, ти просто щодня себе перевершуєш!.. А хто покупець – той твій товстий ховрах із поросячими очками? Та ні, він мені якраз сподобався – видно, що недурний дядько, і не без ґусту, все ж таки то певний показник – коли антикваріат купує, а не, як всі вони, курвам своїм – ансамблі з кордебалетом, чи що там ще… Телестудії, ну да. Що ж ти так зразу на мій кривавий мозоль… Ну, давай, – чін‑чін! Нє, «прозіт» – це по‑німецьки, а «чін‑чін» по‑італійськи, в нас же італійська вечеря! Ммм, який аромат – зразу чути, що живе вино, правда?..

(Тільки б мені не розревітися зараз, він такий милий, такий зайчик, я цього всього не заслужила, і нащо то, питається, так себе накручувати, не жінка, а якийсь увімкнений вібратор, прости Господи, – цілу дорогу протіпалася, як у розетку встромлена, а чого, спитати б?.. Ну, приснилося чоловікові, примарилося, – сон як сон, тільки й того, що там, де в мене була на плівці Влада, його підсвідомість підставила Довганівну, свою рідну, чи пак двоюрідну, тету Гелю, – звичайнісінька заміна об'єкта, незнайомого на знайомий, це значить усього лише, що і в сні він думає про мене, дослухається, де я і що в цей час роблю, моє сонечко, хлопчик мій золотий, зайчисько вухате –)

Адька, знаєш що?! В тебе вуха ворушаться, коли ти жуєш! їй‑бо, ворушаться! Ану, зроби так ще…



Боже, який смішний! А от і неправда, не в усіх, – що, в мене теж, по‑твоєму, ворушаться?! Не може бути, чекай, пусти, піду подивлюся в дзеркало…

(Чому я це забула, як могла забути й згадати щойно тепер: «Вадю», «Вадька» – так зверталася Влада до свого Вадима, звісно, не прилюдно, Боже борони, і не тоді, коли говорила про нього в третій особі, тут вона завжди була защіпнута на всі ґудзики, як вихованка шляхетського пансіону, жодних фамільярностей, тільки повне ім'я, і я, може, всього раз‑другий і чула з її уст це домашнє звертання, коли воно вихопилось їй випадково, як буває, коли занадто нахилишся або ґудзик розщіпнеться, і присутні вгледять твою білизну, – здається, чи не тоді‑таки, як вони вдвох були в мене в гостях, Вадим приніс пляшку «Курвуазьє», що її сам же й випив, а ми з Владою пили вино, і щось її було роздратувало, так, що вона на хвильку забулась і звернулась до Вадима як удома, без свідків, – «Вадю», – і щось при тому сказала гостре, різке, не лагідненько‑але‑твердо, як звичайно осаджує в товаристві жінка надміру підвеселілого чоловіка – напівжартом, щоб не порушити товариського конвенансу, – а без жодних уже конвенансів, так що присутні одводять очі, щоб не дивитися на вистромлену латку чужої білизни, а що інших присутніх, крім мене, при тому не було, то я просто не мала куди тих очей подіти і щось тоді була невлад підхихикнула, не пам'ятаю що, пам'ятаю тільки, що чулась незручно, – якби ми були самі, без Вадима, якби він вийшов до туалету або на балкон покурити, все, напевно ж, зараз‑таки й з'ясувалось би, але Вадим сидів мов‑скеля‑непорушний, немовби його приґвинтили вкупі з кріслом до підлоги, як призначене для жертви ліжко в «Баскервільському псові», – сидів, мов спеціально приставлений із завданням ні на мить не лишити нас із Владою в штири оці, хоч би йому мав луснути сечовий міхур, і від цієї його монументально‑погідної незворушности наше з Владою дамське щебетання, хоч би який у ньому міг закрастися дисонанс, якось саме собою оберталося на природний звуковий фон, на безневинний плюскіт хвильок об скелю, і, ясна річ, нічим тій скелі дошкулити не могло, – доти мені нечасто траплялося спостерігати зблизька чоловіків, наділених владою – великою владою, тою, яку дають великі гроші: згідно з усім моїм попереднім досвідом, чоловік, приведений коханкою до її подруги на оглядини, мав би по‑півнячи розпустити хвоста, щосили демонструючи всі свої реальні й уявні принади, і я не відразу оцінила стратегічну перевагу Вадимової поведінки: намертво засівши при столі зі своїм коньяком і добродушно‑поблажливою посмішкою бардадима, він забрав під повний контроль ту територію, на якій розгортались їхні з Владою стосунки, і так і не підпустив мене бодай краєм ока туди зазирнути, – просто б сказавши, обставив нас обох, і мене, і Владу, як дєвочок‑малолєток. Може, вона саме це в ньому й любила – цю холодномисність професійного гравця, логіку шахіста, що соває людськими фігурами, а головне – жорстку при тому запрограмованість на результат, якої завжди хронічно бракує митцеві? Бо митець – він же навпаки, цілий час на манівці приречений, на плутання мислію по древу, він із головою тоне в сторонніх деталях, в подробицях туманного призначення, в кольорах і відтінках, у клаптиках трикотажу й уламках порцеляни, і тому перед людьми діла, з їхнім невідхильним‑від‑курсу «цілься, плі!» й зірваним у висліді джек‑потом, неминуче почувається трохи як підліток перед дорослими – як і я тоді почувалася перед Вадимом, і Влада мусила так почуватись задовго до того, тільки їй здавалось, що це дуже класно, – нас‑бо завжди тягне в іншому саме на той душевний вітамін, якого в нас самих у дефіциті… По суті, я ж так і не знаю, з чим тоді Владка до мене приходила: в чомусь вона вже мусила сумніватися, щось їй муляло, але всі п'ять годин, що вони в мене просиділи, ми сумлінно балакали виключно на громадсько‑політичні теми – про Кучму і про Ґонґадзе, про переміни в уряді і закрутку гайок у нас на телебаченні, про Венеційське Б'єннале і як Україна і з ним примудрилась обкакатися, і яким завсвинофермою виставився при тому наш гуманітарний віце‑прем'єр, – про все те, більш‑менш, про що завжди говорять між собою українці, напівзнайомі й навіть геть незнайомі, невтомно дивуючись, як стрімко їхня дурнувата країна летить під укіс, і такі розмови завжди трохи нагадують мені той анекдот, де дядькам ламається в дорозі на ярмарок віз із кавунами, і дядьки очманіло стежать, як ті котяться з горба в яр, і коментують: бач, а рябий попереду… – отак і ми цілий вечір розорялися про те, що «рябий попереду», хоч і Владі, й мені, рикошетом від неї, щось таки за тим нерозв'язане муляло, щось, із чим вона, либонь, і привела до мене Вадима, потай сподіваючись на момент істини – на той полунощний збій механізму, коли в підігріві алкоголем і дружньою гутіркою в людей виникає потреба на часинку зняти своїх внутрішніх вартових, розпустити паси й стати собою, – тоді‑то приходить пора звірянь, відкриваються шафи, висовуються шухлядки, випливають на поверхню роками приховувані секрети, освідчення в давній любові чи, навпаки, давній заздрості, приголомшливі історії, що про них ти не мала й гадки, весь час ходячи мимо, як повз лігво сплячого лева, сеанс триває недовго, по‑відьомськи рахуючи – десь від перших до других півнів, але це пік кожної вечірки, її катарсис, без якого вона – що секс без оргазму, і власне такими моментами, як живими вузликами на нитці, й кріпиться дружба, і якби, наприклад, бідних недорік‑американів хтось навчив не розходитися з гостей о десятій, а виждати ще з годинки дві‑три, коли почнеться найцікавіше, вони могли б здорово заощадити на психоаналітиках… Влада з Вадимом пішли тоді від мене майже зразу по півночі, бо Вадимові, як виявилось, ледь не вдосвіта треба було летіти кудись до чорта в зуби, в якусь трубу, в Дніпропетровськ чи в Одесу, на неіснуючий нафтопровід Одеса‑Броди, так що й хронометраж також, в остаточному підсумку виходило, виставив Вадим – цілу ситуацію виставив він і тримав під контролем від початку до кінця, пильнуючи, щоб не вкралося жодної послабухи, – всі вартові на стійці, всі паси застебнуті, і тільки йому одному нічого при тім не муляло, – звісно, як не рахувати переповненого сечового міхура, але, зрештою, за кожну перемогу треба ж чимсь і платити, а перемога була, як тепер розумію, чиста, з сухим рахунком, – коли назавтра Владка мені подзвонила, ніби для обміну враженнями, чи, як ми з нею казали, «на разбор польота», то все одно був уже інший день, і інші були на порядку денному справи, і якщо вона й справді замірялася чимось, не вельми бажаним для Вадима, зі мною поділитися, то відповідний момент для того вже проскочив, можна сказати – вилетів у трубу…)

Я йду, Адюська, секундочку, вже йду!.. Туш змиваю, щось мені в око впало… (…тому що як же можна сподіватися, ніби мужчина здатен замінити подругу, – глупо, та й не повинно так бути, хоча кожен мужчина в глибині душі переконаний якраз у протилежному: що, як тільки ти маєш його, то більше тобі вже нікого в світі не треба, і навіть якщо він ось такий зайчик і золотко, і щиро прагне тебе зрозуміти, бо він тебе любить, і ти його любиш – справді любиш, а не тільки трахатися з ним, – навіть тоді повного попадання, яке буває між жінками, все одно не буде ніколи, і він завжди, хоч трошечки, хоч і сам собі не зізнаючись, буде на нього заздрий, і тому, завжди й неминуче, любов це війна – любов це війна, звучить майже за Орвелом, любов це війна, тільки війна особлива – така, в якій переможець втрачає все… В гробу я бачила такі перемоги, от що я тепер тобі могла би сказати, Вадиме, «Вадька» – еге ж, він сам тепер вживає це ім'я, я чула його й від нього, тепер, коли вже нема кому на нього так казати, – коли він і сам бачив свою перемогу в гробу, в найпрямішому значенні слова, в дубовому з ручками, – і жодного нема тепер уже сенсу добивати лежачого…) За‑а‑раз!.. Ти що, не можеш почекати секунду, я ж нічого не чую, що ти там кажеш, ну що за звичка – перекрикуватися через хату, як на вигоні!.. (Скільки я йому вже робила зауваження, і все марно, це він перейняв у свого старого, той, як ми на зйомку приїздили, навіть до нас із оператором, чужих людей, із другої кімнати гукати не соромився, кожен чоловік із роками робиться подібний на свого батька, а я що ж, на маму роблюсь подібна?! Ох і не хотілось би… От Влада, та нітрохи не нагадувала свою матір, радше то Ніна Устимівна була в неї таким собі підстаркуватим дитям – усиновленим, і на додачу ще й вреднючим, Влада навіть Катруську з нею лишала рідко, тільки як уже іншого виходу не мала, – в принципі, вона дуже елеґантно з матір'ю вміла собі радити, на відміну від мене, – знала, на які кнопки натискати: тільки‑но Ніна Устимівна заводила – з тим важким, глибоким сценічним зітханням, од якого в мене зразу починалася сверблячка по всьому тілу, – своєї улюбленої, про нашу з Владою гірку жіноцьку долю, себто про відсутність офіційно проштемпельованих чоловіків, – бо священним символом віри Н. У. завжди було «краще мертвий чоловік, ніж ніякого чоловіка», з доччиним розлученням вона так ніколи й не змирилася, Влада, розумниця, свого часу її поставила до відома тільки аж уже з загсу прийшовши: заощадила собі зайвих драм‑із‑валідолом, – отже тільки‑но, за Владчиним виразом, «вступала віолончель», як Влада підносила брови й дуже поважно, з притиском, так само «віолончельно» казала: які чоловіки, мам, дай спокій, nous sommes les artistes!15 – і чомусь французька мова тут щоразу діяла на Н. У., як на циркового коня ляск пужалном, – її вмить переклинювало, ціла постава мінялася на ґрандесячу, старорежимно‑величну, ніби спохоплювалася жінка, що й вона ж із заводу «дружина художника» й мусить гідно нести це віками освячене звання; найсмішніше ж, що справжнє ім'я Н. У., за паспортом, не Ніна, а взагалі Нінель, анаграма від «Ленін», що свідчить аж ніяк не про шляхетне дитинство з французькими гувернантками, – та й які, к чорту, в 1930‑ті в СРСР могли вже бути гувернантки! – а зовсім навпаки, про буремну молодість бабусі‑комсомолки й дідуся‑«двадцятип'ятитисячника», котрі, насмішкувато коментувала Владка, урили до Києва в 1933‑му не інакше як добряче перед тим наброївши «на местах», і ще спасибі, додавала, що хоч Нінель, а не Сталіна, не Октябрина або ще який‑небудь Звіздєц, що й не відхрестишся, – припускаю, що то якраз сувора школа Ніни‑Нінель‑Устимівни привчила Владу так добродушно, без зневаги, а швидше іронічно‑поблажливо ставитися до породи «професійних дружин» – отих войовничих самиць зі знудженими овечими очима, що завше стримлять поруч, як вартові, норовлячи й собі, в стилі незабутньої Раїси Ґорбачової, авторитетно впасти в річ, коли говориш про справи з їхнім чоловіком, і кожним жестом і гримасою дають тобі до знаку твою безмежну нижчість, раз ти стоїш тут геть‑таки зовсім без хлопа, мене від таких марусь щоразу підтіпує – якби не твій віп‑мужлан, вказала б я тобі, убоїсько, де твоє місце! – а Владу вони тільки бавили, як екзотичний вид тварин, щось на кшталт білих носорогів, і немовби вона їх навіть у чомусь і жаліла, як тих‑таки носорогів, що їх біла шкура робить легкою мішенню для всякого охочого…)

Телефон, зайче!.. Телефон, чуєш! Ось, осьде мобілка, держи – покинув у ванній, ще й рушником зверху прикрив…



(Що мені подобається, то це слухати, як він говорить по телефону, це так само, як дивитись на нього з вікна або у вуличній юрбі, коли він мене не бачить, і нишком усміхатись, самій до себе, – я навіть одного разу підслухала по паралельному майже цілу розмову, як радіоп'єсу, два чоловічі голоси, – якби той другий був жіночий, я б, звичайно, слухавку зараз же поклала, відрухово, бо то могло б виглядати негарно, наче підслуховування ревнивої баби абощо, але з чоловічим, це було направду класно – стежити, як на тлі того другого, басовитого бу‑бу‑бу, проростає, як промінь світла, його погідний стрункий голос, його пофоркуючий, як у лошати, смішок, так і хочеться погладити!.. – воно й завжди цікаво, бути свідком, як хлопці розмовляють між собою по‑своєму, коли їх не сковує жіноча присутність та несвідома потреба подобатись: суто чоловіча розмова має інший ритм, швидший, аґресивніший, вони перекидаються репліками, мов школярі дружніми стусанами на великій перерві, не розмазуючи емоцій по поверхні, як ми, а держачи їх скупченими всередині фрази, як у кулаці, від чого ефект, коли слухати зі сторони, виходить все‑таки трошки такий, ніби міряються силами: «Я з цим Капицею навіть у Крим їздив», – бубонів басок, теж, видно, в‑минулому‑житті‑фізика, – «Краще б ти з якоюсь кобітою поїхав», – відповідав мій хлопчище, – «А вони мене всі в травні кидають!» – несподівано для мене весело пояснював той, – «Авітаміноз!» – вирішував мій, – «Мабуть – а до липня я не встигаю…» – в цьому місці я все‑таки поклала трубку, мимоволі розсміявшись, потім він розповідав мені про того хлопця – однокурсника, з яким у кінці 1980‑х ділили кімнату в общазі на Ломоносова, навпроти кухні, де в'єтнамські студенти щодня смажили оселедці пряного посолу, і хлопці висадили в себе в кімнаті вікно, щоб мати чим дихати, а взимку мусили завішувати його ватяною ковдрою, – в його розповіді це звучало страх потішно, наче якийсь особливо вдалий прикол, ясно було, що так тоді й сприймалось, а тепер однокурсник без роботи, лабораторію їхню закривають, із жінкою розійшовся, взагалі якось не має щастя до жінок, ну, це я вже й так зрозуміла, – він завжди найдокладнішим чином розповідає мені про своїх друзів, яких усе прибуває, список і досі ще не вичерпався, далебі незбагненно, як він потрапив їх стільки наростити, наче нікого за всеньке доросле життя так і не розгубив, – однокласників, і тих досі волочить за плечима, і неясно, як можна вміщати в себе таку юрбу людей, пам'ятати всі їхні родинні клопоти, проблеми з батьками, халепи на роботі, аборти й розлучення, і раз у раз когось вислуховувати, за когось дзвонити, допомагати їм із похоронними службами, з лікарнями й авторемонтними майстернями, я плутаюся в іменах, бо, один раз їх мені заочно представивши, він далі вже просто каже, так ніби не про його, а про тепер уже спільних наших знайомих мова: дзвонив Ігор, – котрий це Ігор, той, що лисіє? – на такі вияви моєї пам'ятливости він щоразу розвидняється, як сонечко з‑за хмар: еге, той самий, – і йому, звичайно ж, і на гадку не спадає, що поріділому на вовну Ігореві, може, й не конче хотілося б, аби я, чи будь‑яка інша кобіта в сексапільній віковій катеґорії, була втаємничена в принизливі того порідіння подробиці, але чоловік завжди, без сорома казка, здає коханій жінці своїх друзів з усіма тельбухами – з усіма їхніми лисинами, запоями, імпотенціями, подружніми зрадами, так, як жінка ніколи не здасть чоловікові подруги – просто з самоохорончого інстинкту не здасть, якщо, звісно, вона не повна дурепа, з елементарної охайности нашої котячої – тої самої, що спонукає сховати від його ока забруднену менструальною кров'ю салфетку, тайкома, щоб не бачив, повисмикувати на підборідді бридкі волоски, причепуритись і вилизати між лапками: все, що ти виставиш сьогодні йому напоказ відверто‑непризвоїтого про свою подругу, завтра може спрацювати проти тебе самої, відкривши йому око на ті сторони жіночої натури, яких він, із притаманною чоловікам куцозорістю, доти взагалі не помічав і не знав, що існують, і тому жінки, в принципі, між собою куди солідарніші од чоловіків, скритніші щодо того, що їх об'єднує, – все, що я розповідаю йому про моїх товаришок, то вже певним чином відцензурована інформація – не без того, звичайно, щоб у висліді такої цензури товаришки трошки не пригасали, не оберталися на гроно придворних дам круг моєї королевистої особи, такий собі злитий водно квітник, прегарне тло, на якому тим показніше пописуюсь я сама, – надміру яскраві деталі, що можуть стягти на себе його увагу, підправляються, затіняються, і все виграшне освітлення спрямовується на мене‑кохану, – але це зовсім інше, це нормальна наша бабська гра, всі ми в неї граємо, залюбки підігруємо так одна одній, коли треба: сьогодні ти королевою, завтра я, – в присутності Вадима я, звичайно, була Владі фрейліною, як і вона мені – коли я була з Ч., наприклад, а перед тим із Д., так що в цьому теж, коли вдуматися, можна добачити своєрідний прояв жіночої солідарности, хлопи цього не вміють, зараз кидаються наввипередки топтати перед тобою один одного, як самці за самичку, причому не з якоюсь конкретною метою – скажімо, відбити тебе у товариша, – а просто так, із чистого мистецтва, природа така… Все, він, здається, вже закінчив розмову, а в мене очі вже майже не червоні, не видно, що ревіла, – повіки, правда, припухли, але це, скажу, від того, що змивала косметику – холодною водою, ну да… О Господи, там на кухні вже, мабуть, досі все захололо…)

Вадька – тьху ти чорт, вибач, ради Бога, я хотіла сказати «Адька»… Язик посковзнувся, вибач… Хто‑хто дзвонив? А, той… (Він не бачить, нічого не бачить, ніяких припухлих повік і кролячих очей, ані мого збентеження від цієї фройдівської обмовки, він сяє, як нова копійка, від щойно почутого й розганяється поділитися негайно, поки не вичахло, ну, й розуміється, одержати від мене ще додатковий бонус у вигляді схвалення‑й‑заохоти: на нашого свічника знайшовся ще один покупець, ура, хтось дико крутий, тільки той дико крутий ще бажає додаткової експертизи, має свого експерта, сам привозить із Москви, бо нашим українським не йме віри…) То значить, ти тепер можеш влаштувати між тим своїм ховрахом і цим новим такий, тіпа, міні‑аукціончик – хто більше дасть, я правильно зрозуміла?.. То це ж класно, Адюська, вітаю тебе! (Ще якісь деталі, він мені ще вішає якісь технічні деталі, валить їх у вуха в тому самому незбитому, навальному темпі чоловічої ділової балачки, і я мушу щосили напружити рештки уваги, мало не наморщити чоло, щоб уторопати, про що мова, але таке звитяжне зусилля вже сьогодні, боюсь, не про мене, я справді втомлена, і мені вже не виходить так легко перестрибувати увагою, як по воді, з камінчика на камінчик, – надто знаючи, які там, під водою, лежать небезпечні каменюки і як важко підняти їх на поверхню, а він і вухом не веде, безжурний щиглик, мовби він взагалі тут ні при чому, – мовби це не з його подачі мені взагалі ввімкнулось підводне бачення і я почала помічати, яке грізне в глибині під нами проблимує дно, – він собі снить свої заморочні сни, відтак скидає їх на мене й заспокоюється: він завжди спокійний, доки я поруч, у полі зору й дотику, зате тільки‑но тицьнешся з кімнати, услід зараз же летить оте обурене: «А куди ти пішла?!», вимогливе, як крик покинутого немовляти, – хоч тут, мабуть, і охорончий інстинкт також спрацьовує, і те тривожне відчуття неповноти, яке буває, коли відпускаєш часточку себе кудись у невідомість, як течку з документами лишаєш у порожньому купе абощо: поки я перебуваю за межами його засягу, йому, певно, ввижаються бозна‑які напасті, як оті юрми мужчин із голодними очима, що про них, колись був зізнався, раз у раз думає, опиняючись без мене на людях, помічає їх у натовпі – нахабних, хтиво ошкірених, готових леда‑хвилю вчепитись зубами в привабливу здобич, – і вражається з того, як їх багато, а я серед них ходжу сама‑самісінька, як Червона Шапочка в лісі, і тому по‑справжньому заспокоєний і щасливий він буває тільки коли я поруч, і в сні так само: коли ми спимо разом, йому або геть нічого не сниться, або верзеться щось таке ж галіме, як і мені і всім нормальним людям, не варто й переказувати, а от коли мене нема, навіть коли я встаю раніше, а він не чує й не прокидається, – отоді‑то й розпочинається авторське кіно Адріяна Ватаманюка, клац – і вставляється в осамітнену голову невідь‑звідки взята касета, – досі, правда, все більше з якимись невідомими персонажами, в стилі «ретро», а тепер, бач, уже й зі мною в головній ролі – беру інтерв'ю в Олени Довганівни, ну супер, що ж тут скажеш, просто тобі спіритичний сеанс, як сто років тому, коли телебачення не було – теж всякі придурки тоді інтерв'ю з небіжчиками були влаштовували, столики крутили, «духу‑духу, чи ти тут», на що дух, ясна річ, відповідає «а не пішли б ви на хєр», чи щось подібне, і правильно робить, бо чого причепилися до чоловіка, тобто, тьху, до духа, – всі там будете, тоді й взнаєте все, що вам треба, згодна на всі сто, але ж у нас тут трохи інша ситуація, в нас тут іще велике питання – хто до кого перший причепився, особисто я, наприклад, нікого не чіпала, ніяких духів, дякую, в мене й без духів дірок вистачить на всю голову, і в нього, між іншим, так само, – крутиться, сердешний, із цим антикваріатом, як пес у сливах, слава Богу, що якось воно човгається помаленьку, але що ж я, не бачу, як йому жалко своєї фізики, своїх альтернативних джерел енергії, з якими все ніяк не годен порвати остаточно, дисертацію ту, нікому на фіґ непотрібну, досі марудить, аби тільки одною ногою ще бути там, не ногою навіть, а хоч одним пальцем умоченим, і це при тому, що й антикварних заробітків йому вистачає на життя – але не на те, щоб перебратися з цієї троєщинської хавири в якийсь пристойніший район, не кажучи вже про густо замрячені плани щодо нашого спільного майбутнього, не знаю‑не знаю, можна, звісно, спробувати взяти кредит на хату, але на те треба шукати знайомих у банку, може, якраз хтось із клієнтів і пособить, банки тепер мають моду заводити свої колекції, треба з'ясувати, що то за один цей новий кандидат у покупці, такий буцімто дико крутий, ану ж якраз, – може, ця сама думка і йому стрельнула, і тим‑то він так і завівся, так натхненно грузить мене подробицями майбутньої угоди, поки я з останніх сил витріщаю очі, намагаючись не згубити бодай основну логічну нитку, ну й де, питається, тут хоч якесь місце для духів, хоч шпариночка отакусінька? – не дивно, що всіх їх він струшує на мене, обтрушується, як цуц після дощу, і всі бризки летять на мене, – зрештою, це таки моя робота, нічого не вдієш, і фільм про його двоюрідну бабусю знімати також мені, – та чоловік і не став би знімати такого фільму, жоден чоловік не став би й братися, казав же мені навіть Юрко, ця наша Синя Борода, яка полюбляє у вільний від складного родинного життя час шиконути фемінізмом, наче напрокат узятим костюмчиком од Brioni, – і що ти за героїню, тіпа, знайшла, раз уже взялась за упівську тему, то чому не береш когось дійсно козирного, якогось геройського пацана, що мочив штабелями спершу німців, потім наших, пардон, в смислі москалів, – а потім ще й де‑небудь у ГУЛАГу повстання очолив, оце було б діло, а ти якусь баришню з друкарською машинкою вибрала, ну що це за сюжет!.. – авжеж, згодна, сюжет не бозна‑який, але я його не вибирала, от у чім штука – то він мене вибрав, цей сюжет, вибрав, як трахнув, і таки ж справді й трахнув, без метафор, живцем і в натурі, чого я Адюсьці, звичайно ж, не розповім ніколи, а з усіх своїх подруг могла б розповісти хіба Владі – вона б оцінила, але Влади тоді вже не було серед живих, і так вийшло, що довкола мене тепер майже самі хлопи, вдома, на роботі, всюди, де не піткнись, і я знай цензурую себе їм на догоду – от же ж, прошу дуже, чемненько слухаю, киваю, розуміючи, що йому треба заохоти – підтримки, поливки, прополки, кожна жінка повинна плекати свій садок із гордо стоячим фалосом, як мексиканським кактусом посередині, бо інакше фалос в'яне й зачахає, це дуже ніжна рослина, яка потребує від нас повсякчасної ласки‑турботи, а щоб розпустити паси, зняти своїх вартових і побути направду собою, мені залишається до вибору дві можливості: повідкисати до сиріт на шкірі у ванні з хвойною пінкою, або радикальніше: напахтитись якою‑небудь ваніллю, плигонути на нього і з хижим гарчанням поволікти в ліжко, заробивши собі таким чином на півгодини повноцінного розслабону, тільки що цей другий варіант, на жаль, при такій тупій утомі не канає, – такій, від якої нерви стоншуються на папірчик і хочеться плакати, і найрадніше я б зараз посиділа з тобою мовчечки, Адюська, – посиділа б, допила б це твоє к'янті, воно справді чудове, я підливаю собі ще, сама підливаю, а ти й не бачиш – так класно горить у келиху проти свічки, вогнем темного ґраната, – ти ж умієш мовчати, Адю, ти один із небагатьох, з ким мені це від початку виходило легко й природно, без жодного відчуття чужорідної присутности, може, я саме це в тобі й люблю найбільше – чоловік, із яким гарно мовчиться, хіба ж не чудо!.. – бо є речі, про які справді з чоловіками не поговориш, і ті речі осідають у нас, накопичуються й вапніють, як осад на стінках посудини або камінь на зубах, і потрошку сверблять, сверблять, а далі починають гнітити – невиразно, так що ми й самі того не вміємо назвати, не знаємо, що саме з нами негаразд, а потім одного дня помираємо, і ніхто вже не довідається, що нам дошкуляло перед смертю…)

Адюсь. Адю. Послухай мене.

Ні, я нічого не зрозуміла, вибач. Чесно? Я взагалі про інше думала. Не гнівайся. Знаєш, про що?..

Давай чін‑чін – будьмо, і щоб усе було добре… Щоб усе пройшло добре, еге ж, – із угодою, і взагалі… Слухай.

Це мене твій сьогоднішній сон наштовхнув. Цей, що тобі вдень снився – що я в твоєї тети Гелі інтерв'ю беру, за столиком у Пасажі… Я тут, до речі, касетку одну тобі подивитися принесла зі своїм старим інтерв'ю – поглянеш потім, гаразд? У сумці, в передпокої. Звук можеш вимкнути, щоб не перебивало увагу, головне картинка, ти зрозумієш, про що я, коли сам побачиш… Адюсь, послухай мене, я серйозно. Тут щось не так – із цим фільмом, і з цими твоїми снами. Вони якось пов'язані між собою. І якось це все з нами обома пов'язано.

Тут якийсь інший сюжет за тим всім стоїть, окремий. Я впевнена, абсолютно. Копчиком відчуваю. Ніхто її не знав, тої Гелі Довган. Думаю, що й за життя також.

Як же це пояснити… Тільки не смійся, гаразд?.. Те все, що ми від твого тата записали, те, що він розказав, як запам'ятав від матері, від бабці Аполлінари, – це все безумовно потрібно, дуже, там є з чого вибрати, з тих трьох касет, що він наговорив: дитинство, гімназія, членство в Юнацтві, українська студентська громада в Цюриху, і потім вся родина в ГУЛАГу «за Гельцю», і татові власні спогади з караґандинського дитинства, як у поїзді місяць їхали, – все це важливо, знадобиться, і всі фотки сімейні теж дуже класні, я тільки думаю ще поїхати познімати трохи по лісах старих бункерів, де полишалися, але то вже коли остаточний текст буде готовий, я його наживо на тлі лісу говоритиму… Не, не бійся, в бункер не полізу, не завалить – ти вже чисто як моя мама, змилуйся, таж мені не п'ять років… Тільки все це не те, Адька, от у чому річ. Дуже все прекрасно, але не те. Не зовсім. Вона чогось іншого від мене хоче.

Хто, хто… Геля, хто ж іще. Олена Довганівна. Олена Амброзіївна Довган, Царство їй Небесне…

Сподіваюсь, ти не вважаєш, що мені потихеньку стріху зносить, ні? Дякую.

Ні, зрозумій мене, будь ласка, правильно, – я дуже вдячна твоєму татові, і тобі, що зі мною поїхав, – певно ж, що без тебе він би був говорив зовсім інакше, не розкувався б так, по‑родинному, – але ж тато її взагалі раз у житті бачив, і то – як у колисці лежав, коли приходила востаннє серед ночі… Розумієш, Адька, – тільки, прошу тебе, не смійся, це насправді дуже серйозно, – вона ж практично весь час, що в підпіллі, була серед мужиків. Ото хіба за винятком тих курсів радисток у сорок четвертому, але ж то ще під німцями було, а звідтоді й до самої смерти, до сорок сьомого, всі три роки по лісах і криївках – без жодної жіночої душі поруч. Це, не кажучи вже за конспірацію їхню звірячу, коли навіть на ім'я одне одного не знали, не те що чимсь особистим ділитися… Те, що вона в той свій останній прихід ніби звірилися родині про якогось хлопа, з яким таємно обвінчалася, справи не міняє, Адю. Не міняє, повір мені. Яким би той хлоп не був.

Щось вона мала на душі – і не мала кому розказати. Щось таке, що тільки жінка може зрозуміти. А жінки коло неї якраз і не було.

Вгадав. Саме так. Я саме так і думаю.

Долий, будь ласка, угу… Дякую.

Думаю, що воно її мучить – оте, з чим загинула, нікому не розказавши. І вона хоче, щоб я їй допомогла з того визволитися.

Я їй потрібна. І ти також, Адю. От тому ми й разом.

Звичайно, звичайно, що не вся причина, чудово пам'ятаю – тебе з першого погляду вбили мої ноги в чорних стретчах, нокдаун у першому раунді, кікбоксинґ, ну да… Тільки я не жартую, Адріяне Амброзійовичу. Я серйозна, як повапнений гріб.

Так от, про гроби.

Я думаю, пора нам покопатися в тому, як саме вона загинула. За яких обставин. Бо ту липову відписку емґебешну, що у вас дома з п'ятдесят четвертого зберігається, у фільм втуляти просто срамотиння було б, це по‑перше, а по‑друге – ніхто ж цим досі так по‑справжньому й не цікавився – після 1991‑го, коли вже можна було, то не було кому, бабці Аполлінарії не було ж уже на світі… Та ну що ти, киць, перестань, чи ж я вам дорікаю – ясно, що завжди знаходяться якісь передніші клопоти, так воно завжди буває, коли не лишається прямої родини, – то тільки дітей іще обходить, як воно там насправді з їхніми батьками було, бо дітей це ще зачіпає напряму, по їх власному життю рикошетить, та й то – теж, як які діти… А тобі вона хто – подумаєш, сестра бабусі, в скількох сім'ях про таку рідню й не згадують, скажи ще спасибі покійній бабці Ліні, що донесла!.. Ну, це можеш не пояснювати – це я давно вже зрозуміла, що вона на неї змалечку як на ікону дивилася – молодша на старшу, ясне діло: Гельця розумниця, Гельця красуня, Гельця в Пласті, Гельця в Юнацтві, за Гельцею всюди хлопці чередою – це на весь вік зберігається, навіть якби та Гельця лишилась жива, а ще як героїня і геройськи загинула… Словом, повезло тобі. Нє, не тим, що загинула, а з бабцею Ліною повезло – вона ж теж могла промовчати. Забезпечити внуцьові щасливе піонерське дитинство. А що, багато хто так і робив…

Карочє, Адька. Іншого виходу немає, потрібна інфа – не з сім'ї, з темної зони: з того боку Місяця. З підпілля, угу. З тих останніх її років. Там рити треба.

І хвостик, щоб ухопитися, є – її смерть була заоблікована МҐБ, це ми знаємо ще з тої цидули п'ятдесят четвертого року, не сумніваюся, що за ту операцію не один і «зірочку» одержав… Ось за це я й думаю вчепитися – коли, як, за яких обставин загинула. Щоб документально достеменно. А далі вже видно буде, проясниться…

Просто це, звичайно ж, не буде, в нашій бандючній державоньці нічого не робиться просто… Але ж тепер, нівроку, й не п'ятдесят четвертий рік, і рідне СБУ все ж таки архіви потрошку відтуляє – в міру того, як їхні почесні пенсіонери на Лук'янівський цвинтар передислоковуються, чи де їх там тепер хоронять… Угу, щоб нікого не травмувати… Ти дарма іронізуєш, я думаю, вони справді дуже ранимі мають бути, – все‑таки, щоб жінкам пальці дверми ламати або чоловікам – чобітьми по тестикулах, треба, крім усього іншого, бути на сто процентів певним, що ніколи, ніде й ні за якої погоди за це не відповідатимеш, а ще й на старість, після того як ціле життя в цій певності преспокійно прожив, – ну, тут просто зразу інфаркт, од самого припущення… О'кей, хрін з ними, хай ними колеґи на тім світі займаються – ті, що коло казанів… З цими архівами, коротше, така сама система, як за совдепу була в спецхрані, ну, в закритому доступі, коли тобі, наприклад, підшивку газети «Правда» з якогось добрежнєвського року почитати треба було «па работе», і ти приносив з тої роботи довідку, що ти кандидат наук і що в тебе така тема, держава тобі доручила – почитати газету «Правда» за такий – то рік (стоп, звідки я це знаю? ага, від Артема ж…). Тільки тут не «Правда» чи, там, Грушевський який‑небудь, а вихідні дані особи, яка тебе цікавить, – Довган Олена Амброзіївна, рік народження – 1920, місце народження – Лемберґ/Львув/Львов/Львів, рік смерти – 1947, місце смерти – а ось за цим ми, мовляв, усіки‑пусіки, до вас і прийшли… Хочемо, тіпа, могилку бабушчину відшукати, опорядити по‑християнському… Родичам, кажуть, видають «дєло» на руки без проблем, Ірки Мочернюк мама ще років п'ять тому на Ірчиного діда запит робила, то навіть доноси всі були попідшивані, багато, каже, цікавого про старих друзів родини довідалася… Бо коли я поткнуся з офіційним листом від телеканалу – так і так, пособіть, ми люді не местниє, кіно хочем робити, – то вони там точно схарапудяться і забдять, як їх у школі каґебе вчили, почнуть вирізати з «дела» все, що може бути компроматом на їхніх колеґ, котрі ще живі, – і одержу я замість пухлого «дєла» саму папочку з двома вклеєними листочками, це стопудово так буде, навіть і не сумнівайся… А в тебе, як у родича, до того ж єдиного прямого спадкоємця, шансів куди більше.

Ну то як? Згода? Будем брать гебню?

Адька, Адька… Адюська моя вухата… Зайчисько…

Ні, нікуди їхати не треба – це в центральному їхньому архіві має бути, тут, у Києві, – всі важливі справи по УПА тут, я дізнавалася… А по Проводу, так ті взагалі до Москви вивезли – туди купу українських архівів повивозили, востаннє вже в 1991‑му, після 24 серпня, як тільки незалежність проголосили, – мели тоді, кажуть, як у 1941‑му перед приходом німців, просто в дворі кілька тижнів папери палили – сліди замітали… То певно, що є речі, яких ми вже ніколи не взнаємо, – але ж це не значить, що тих речей не було. І нікуди вони не ділися, ми ж усе одно з ними живемо. Тільки це так, як у темряві в незнайомій кімнаті на меблі натикатися… О, до речі, – свічки погасити пора… Ввімкни світло, будь ласка, – не горішнє, оцього над столом вистачить…

Втомилась, угу. Дуже.

Ох, зайчисько… Теплий який…

Ні, перш ніж у люлю, ти все‑таки подивись, будь ласка, моє інтерв'ю з Владою, добре? Так, це я про нього тобі казала – ти ж в ефірі цього не бачив?.. Це ще до нашої з тобою ери було, в мене тоді ще програма не «Діогенів ліхтар» називалася, а просто йшло як окреме інтерв'ю, тільки з деякими купюрами редакційними, – а тут на касеті все як було в сирому вигляді, в чорновому… Ні, я не буду дивитися. Я сьогодні це вже бачила, не хочу більше. Не маю сили, Адюська. Чесно. Подивишся сам, у кімнаті, гаразд? А я тут тимчасом, так тому й бути, посуд помию…

Знаменита в тебе вийшла вечеря… Спасибі, киць.

Ти такий хороший – що б я без тебе робила?

Лиши, лиши… Я сама приберу…

Адю. Адю, а коли ти був маленький, ти з дівчатками грався?..

Ні, я тільки хочу спитати – ти не пам'ятаєш, була така гра – ямку викладали квіточками, блискітками, така ніби картинка виходила, накривали її скельцем і знов засипали землею, називалося – «секрет»?

Не пам'ятаєш…


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка