Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка11/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33

АНКЕТА ВОЯКА УПА

1. СТЕПЕНЬ і ПСЕВДО підхорунжа Рома/перекреслено/Дзвіня

2. ПРІЗВИЩЕ ІМ'Я Довган Олена

3. НАЦІОНАЛЬНІСТЬ українка

4. ДАТА і МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ 1920 р. Львів

5. ОСВІТА 3 курси фізики на університеті в Цюриху

6. ЗВАННЯ радистка (радіоінженер)

7. СТАН вільний (незамужня)

8. СЛУЖБА в ЧУЖИХ АРМІЯХ (пропуск)

9. ПЕРЕБІГ СЛУЖБИ в УПА від березня 1944 р.

10. ПІДВИЩЕННЯ (нерозбірливо: бура пляма)

11. ВІДЗНАЧЕННЯ (нерозбірливо! бура пляма)

12. ПОРАНЕННЯ і ШПИТАЛЬ (нерозбірливо: бура пляма)

13. КАРИ (нерозбірливо: бура пляма)

14. ГРУПА КРОВИ (нерозбірливо: бура пляма)

15. ОПІНІЯ ЗВЕРХНИКІВ (нерозбірливо: бура пляма)

Її звати Анастасія, і вона моя практикантка – у мене вже є практикантки, сказитися можна, ось так воно все й починається, а потім одного прекрасного дня виявиш, що всі в твоєму оточенні вже молодші за тебе. І не просто молодші, а тільки й клацають зубами, чекаючи, коли ти звільниш їм місце, – як зграя молодих вовченят. Перше покоління здобичників нової Європи – те, на чиї тендітні голівоньки, на юні й драглисті, як яєчний білок, мізки, відразу всією мегатонною вагою обрушилася американська телевізія й реклама. Як колись на плакаті з по‑звірячому виряченим красноармейцем, який тицяє в тебе пальцем: «Ти запісался добровольцем?», – тільки тепер запитання звучить інакше: «Ти вже відпочив на Канарах?», «Ти вже купив „мерседес"?», «Ти вже вдягаєшся у Gucci?» – і вони ошаліло женуться в напрямку, вказаному гігантським екранним пальцем, перегризаючи на своєму шляху все, що, на їхню думку, може їм перешкодити. Уявляю, яку криву суїцидів це інтернет‑покоління видасть соціологам років через десять – як фонтан на Майдані Незалежности.

Ця також у блузочці від Gucci, в черевиках від Bally і з сумкою до пари черевикам, – гостроносенька лялечка з очима, як два чорні пластмасові ґудзики й вічно напіврозтуленим ротом, у кутиках якого вже намітилися дві павутинки, – для двадцяти з хвостиком ранувато, хоч, гадаю, тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше товстих чоловічих відростків, аніж я за свій. Якщо тільки це не татусь її вдягає. Зрештою, одне другому не суперечить. Коли Настуся‑Вже‑В‑Gucci наставляє на мене (на мене!) свого розтуленого мокрого дзьобика, мені страшенно кортить співчутливо спитати, чи в неї часом не гайморит. Ось такі кадри тепер ростить Інститут журналістики нам під боком, тут‑таки на Сирці – в тому білосніжному саркофагу, що його компартія невдовзі перед фіналом се‑ре‑серу збудувала собі на кадровий розплідник, бо в Рильському провулку, в також несогіршенькому сецесійному особнячку з левами, що його ми з Настусею‑Вже‑В‑Gucci саме проминаємо, партмолоднякові робилося затісно. Тепер тут банк, і леви з усіх підступів обкладені, як на ковзанці, рожевим ґранітом. Я питаю в майбутньої української журналістки, чи вона знає, що тут було яких років п'ятнадцять тому, – нестак і давно, вона вже до школи мусила ходити. Чи знає, що її матір‑альма в певному сенсі ґенетично пов'язана з тим закладом, який колись тут панував, – і, судячи з куревських норовів вітчизняної журналістики, карма місця таки вспадковується, тільки цього я вже їй не кажу. Анастасія (саме так вона рекомендується – повним ім'ям) сторожко пасе мене чорними пластмасовими очками і міньєтно‑гайморитним ротом – ні, вона не знає, що тут було, і, з усього видно, їй на це глибоко начхати, але я буду підписувати її звіт про практику на телебаченні і потім вона всюди розповідатиме, що проходила практику в Гощинської, а тому по миттєвому замішанні вона зважується догідливо підхихикнути: прикольно, мовляв. Гупія, акваріумна рибка. Чому, на Бога, журналістика – чому не бізнес‑менеджмент, не яка‑небудь, у перспективі, іноземна фірма, де можна вийти заміж за швейцарця чи голландця, в найгіршому випадку американця, – що за вибір такий?

– Настусю, – ніжно кажу я, – а можна спитати, чому ви вирішили стати журналісткою?

Майже фізично чую, як їй під черепушечкою стукаються кульки, приведені в рух моїм запитанням, наче більярдним києм, – це вона вираховує, який варіант відповіді принесе їй найбільше очок. Як у комп'ютерній грі. Невеличкий, рухливий, мисливий мозок, націлений на швидкий пошук їстівного.

– Я завжди добре писала.

Див. журнали «Бизнес», «Натали», «ENE‑Украина», рубрика «поради психолога». Як успішно пройти інтерв'ю при прийомі на роботу: тримайся впевнено, постарайся справити враження людини, що знає ціну своїм професійним чеснотам. Плюс, звісно, американські серіали – «Район Мелроуз», «Фешин‑шоу»… І я це мушу вислуховувати, бо вона приклеїлась до мене, як жуйка в салоні літака на висоті десять тисяч метрів, бо я, коли вийшли разом із телестудії, необережно запропонувала дитині підкинути її до центру, і дитина вилізла зі студійної машини разом зі мною, і вже двічі на моє делікатне «Вам у який бік?» не кліпнувши оком відповідала: «Я Вас проведу». Як там було сказано в когось із росіян: моє покоління – гівно, але твоє – то вже взагалі щось непомисленне.

– Добре – це без орфографічних помилок? Я вже не стримуюсь.

В пластмасових очках нарешті мелькає живе почуття – злоба, затаєна хижа ворожість, навіть губка рефлекторно смикається ощиром – тільки гарчання бракує.

Що ж, от ми й встановили контакт. Через рік, уже з дипломом, вона напише в якій‑небудь жовтій газетці‑клозетці, що Гощинська ненавидить жінок. Особливо молодих, особливо вродливих. І розумних, звичайно ж. А якщо їй ще й платитимуть штуку баксів на місяць, то жодної різниці між собою і мною вона вже й не вбачатиме – крім тої одної, що я за неї старша і, значить, у її розумінні, менш якісна: як йогурт із задавненим терміном вжитку. Чим більше я їх спостерігаю, цей розбуялий підлісок, тим менше мені хочеться заводити дитину. І тим більшу відчуваю полегкість, що досі її не завела, – від такого не вборониш, не захистиш. Не замкнеш у кімнаті й не годуватимеш через вічко в дверях екологічно чистим духовним продуктом. Не уявляю, як собі дають раду ті з‑поміж них, кого батьки все ж зуміли так вигодувати, – надто якщо при тому з Gucci й Bally в тих батьків, не дай Господи, не склалося.

– Журналістика, Настуню, – це не тільки добре писати… На фіґа я це кажу? Кому?..

Головне ж, що тут, коло Богдана, мені вже справді треба її притьмом позбуватись, – я йду навперейми Адьці, який має виходити на Володимирській із приймальні СБУ (між іншим, колишнього особняка Грушевських, підказує думка за інерцією, – дались мені сьогодні ті «колишні» споруди!), і мені зовсім не хочеться мати під боком це майбутнє золоте перо в ролі свідка, а як від неї зграбно відкараскатися, я тепер уже й не знаю, ну й ідіотська ж ситуація. Кажу «вибачте» й витягаю мобілку, непомітно натиснувши на Адіну кнопку, – голос у нього затурбований, відгукується односкладово, щось там, видно, йому не виходить так, як планувалося, а я ще й лізу під руку з недорікуватими уточненнями, де мені на нього ліпше чекати, – дурня цілковита, але ж не поясниш йому в цій хвилі, що цей дзвінок мені потрібен тільки як приключка для того, щоб, натиснувши на кнопку відбою, повернутись до своєї практикантки (цікаво все‑таки, хто ж із начальства мені її втелющив?) і чемно, але рішуче простягнути руку:

– Ну що ж, Настуню, приємно було з вами пройтися, але на мене вже чекають…

Без мобілки, без поданого костура, я б не зуміла так гідно вив'язатися. От для чого існують мобільні телефони – затлумити нашу прогресуючу безпорадність перед реальним світом, коли опиняєшся з ним сам‑на‑сам. Своєрідна страхувальна сітка міжлюдських зв'язків, без якої ми вже не годні пересуватися – без того, щоби щокрок за неї хапатися. Як немовлята в манежі.

Відшита, але непереможна Настуня дибуляє вниз по Софіївській, гойдаючи розфасованою штанцями на дві половинки сідничкою (б'юсь об заклад, що в неї там уже целюліт починається, фізично всі ці діти якісь на диво трухляві, чорнобильське покоління, чи не звідси й їхня вовча хватка – вхопити своє чимскорше, бо за десять років уже не буде чим хапати?), – а я повертаю на Володимирську, сто метрів радісних – уздовж Софійського білого муру під старими каштанами, а далі сто смурних, як діагонально відкинута тінь – з протилежного боку, де задерся вгору жаб'ячо‑сірим фасадом розляпаний вниз по схилу квартал КҐБ, нині СБУ – наче підтягнута на лапах аж під Софію велетенська ропуха серед історичного центру, серед самісінького тобі городу Ярослава, і я могла б розповісти Настуні, що ще до 1930‑х років тут стояла чарівна Ірининська церковця з XIII століття, така сама осяйна й жіночна, як і Софія, білостінна, в темно‑зеленому очіпку баньки (я бачила знімки), але велетенська ропуха з внутрішньою тюрмою її розчавила, навалилася всією вагою, іно кості, то пак стіни, затріщали, і від церковці на сьогодні тільки й зосталося, що назва бічної вулички, – тільки назви нам і зостаються, самі імена, як порожні оправи перснів із вийнятими коштовними вічками. Але Настуні все це, звичайно, по фіґ, і, зрештою, інтерес її все одно завжди буде по стороні того, хто розчавив, а ніяк не розчавленого, оскільки розчавлений, як її навчили тато, мама, школа й телевізор, – то лузер, невдаха і лох, так що ми з моєю церковцею можемо відпочивати в дальньому закапелку… Тою стороною Володимирської я не люблю ходити, і не лише я – за совкових часів вона завжди стояла порожня, як виморожена, це вже тепер народ розпурхався, розшугався, але однаково – не люблю. А доведеться.

І акурат на «зебрі» перед Рейтарською дзвонить мобільний: Альо.

Це не тут, каже він, і я мало не потрапляю під колеса особливо нервової «тойоти», що рветься з місця, не дочекавшись, коли я ступлю на хідник (показую водієві язика). Архів у них, виявляється, не тут, а через дорогу, на Золотоворітській. І сам він зараз там. І щоб я туди підходила, він мені все розкаже.

– У них тепер саме обідня перерва починається, я добре встиг! Розвертаюсь назад – як непереможна Настуня, як танк: не дочекавшись зеленого світла, проскакуючи між автами. Золотоворітську я люблю: затишна, тиха, одна з небагатьох у центрі вуличок, які ще лишаються направду київськими, хоч і на ній уже вимахали парочку обкладених ґранітними сотками банкоподібних озій, але старокиївського духу все одно розвалити не потрапили. І зараз же на розі цієї притульної вулички, перед круглою клумбою, на белебні, на осонні, стоїть як укопаний мій хлопчисько – як дорожній знак, щоб я не збилася з шляху, – і мене водномить накриває гарячою хвилею безглуздого щастя на вид його лошачо‑довгоногої постаті, його стриженої голови, усмішки, що здаля спалахує мені назустріч, як самостійне джерело світла в міському пейзажі: побачив! – а я раніше, я раніше! – і поки відстань між нами, ця не нанесена на жодну міську мапу, на хвилину тільки й увікмнена, в обхід клумби, бісектриса, що нею впродовж цієї хвилини, оживши, бринить і пульсує порожній ріг Золотоворітської й Рейтарської, скорочується зі швидкістю перехопленого погляду (того, що на мить забиває памороки й обриває нутро бездонною ніжністю…), – поки ця невидима нікому, крім нас двох, «зебра» (і немає в жодному місті світу важливіших понад ці розміток!) лічить позосталі між нами секунди – сім, шість, п'ять, чотири, – я вже бачу, бічним зором (наче в галімому бойовику – невідь‑звідки вигульклого чорного бандитського автомобіля, з якого зараз вистромиться з‑за опущеної шиби цівка автомата), – наплив на нашу бісектрису, звідкись іззаду по хіднику, чужої темної тіні – не мимобіжний сторонній промельк, а таки лобовий наїзд, націлений впертися поміж нами обома, тримаючи під прицілом обох одночасно, і коли я ступаю на хідник за крок від Адюськи, то, замість уткнутись у нього, з'єднатись у мимобіжному сплеті долонями, плечима, щокою, як завжди при зустрічі, наштовхуюсь, як на стінку, на той чужий погляд, виприслий обіч, короткий і твердий, немов спідлоба, – балухаті чорні очі в м'ясистих повіках, погляд прицінний, але не по‑чоловічому, а якось інакше, так, що хочеться відразу струсити його з себе, як чорного павука, і перш ніж цей відруховий сиґнал встигає дійти до мозку, погляд тут‑таки й спорскає з прицілу сам, зоставляючи тільки неясний бентежний осад, слизистий слід, – і Адьо, знімаючи мені руку з плеча обірваним жестом, повертає голову і стримано всміхається в той бік, як до знайомого, – випадкового, але все‑таки такого, який вартує кількох чемних слів, навіть якщо нагодився невчасно й не до речі:

– На обід ідете?

Це звучить як відголосок нещодавно закінченої розмови, до якої вже нема чого додати, і неважко здогадатися, ким може бути цей тип у серійному костюмчику, як у корсеті, – явно того самого архіву працівничок, що вийшов услід за Адькою, ну й ішов би собі своєю дорогою, чого підвалив?.. Адьці дядя десь до плеча, статурою теж не вдався – філейна частина переважує горішню, ніжки куцуваті, – зате вдався виправкою й фейсом: обличчя сильне, замолоду взагалі красунчик мусив бути, такі мефістофільські профілі школярки в зошитах малюють, тільки я таких не люблю – південно‑смаглявих, «під сепію», із тим чорнішими й балухатішими очима, чим дужче чорнявість побивається сивиною, і з чимось невловно коршунястим у рисах, у загальному зачерку: тип підстаркуватого арабського терориста. Або ізраїльського військовика. Чомусь мені здається, що такі мають постійно пітніти, – ніби на них ужито забагато олійної фарби, а промокнути забули. А виправочка все‑таки військова, всі вони себе носять однаково штивненько – навіть коли всього тільки в архіві працюють… Інтересно, в якому він званні?

Адька, розумничка, підкреслено нас не знайомить, кінь би втямив, що – шановні пасажири, не затримуйтесь у дверях, – але в цього розвернутого груддю вперед боровичка‑терориста вразливости куди менше, ніж у коня, приблизно стільки ж, як у моєї Настуні, і він багатослівно, по‑батьківському люб'язно, з покровительськими нотками, – між іншим, цілком пристойною українською (чому це мене, власне, дивує?) – досипає Аді ще щось уже відверто безпотрібне, дожовує пережоване, – що краще телефонувати до них починаючи з завтрашнього дня, чим більше часу на пошуки, тим краще, не всі справи ще впорядковані, в першу чергу розглядаються запити на реабілітацію, яких все не убуває, ніяк не убуває, навпаки, чимало вже зроблено, але скільки ж іще належиться зробити, – і отак він стоїть, кріпкенький собі, нівроку, з густими, масними бровами й коршунястим профілем, – і гонить, і гонить, і затикатись не збирається, і я знов ловлю на собі його погляд – і цим разом нарешті до мене доходить: він мене впізнав! (Тому й зупинився?) Блін, а оце вже зайве, це нам і геть ні до чого. І принесло ж тебе, чувак… Чортова телевізія – тільки‑но піткнешся на люди, вічно на тебе хтось очі витріщає, а то ще й розганяється перепитати: Це Ви?.. – і не за автографом навіть, а просто так, перевірити враження… Мовчу, як справдешня упівська партизанка, ні пари з уст, стою поруч так, ніби ми в метро, а не серед вулиці, і знай сопу, фейс держу як на паспортне фото – врешті‑решт, впізнають не так обличчя, як міміку й, особливо, інтонацію, і я вперто тягну свою паузу, довгу, непомірно довгу, в театрі публіка на такій уже починає нервово шарудіти, і він теж не збирається чекати бозна‑скільки – в нього все‑таки обід:

– Я вибачаюсь, ви не Дарина Гощинська? Ну от, прошу дуже.

– А ви, пробачте, хто?

Знехотя вступає Адька – як контрабас у джаз‑банді:

– Павло Іванович з архіву…

Павло Іванович, ага. Чисто ґебешна манера рекомендуватись, це я від мами чула – що всі вони були поспіль Павли Івановичі та Сергії Петровичі, всі оперативники‑«опікуни», – люди без прізвищ, із самим іменем‑по‑батькові. Хтозна‑чому, цей маленький знак відданости давнім цеховим традиціям зненацька мене вкурвлює – по‑справжньому вкурвлює, аж засліплює люттю, вдаряючи в голову, – може, в мене просто загальмована реакція, і це вибухає коктейль із багатьох накопичених складників, все моє прибутне роздратування від Настуні‑B‑Gucci почавши, а може, то Настуня мене й заразила, але в цій хвилині я сама готова ощиритись і загарчати – аж щелепи зводить од злости:

– В такому разі, я Дарина Анатоліївна!

– Це я знаю, – каже він і дивиться на мене поглядом ситого кондора з високої скелі: важкі, зморшкуваті повіки напівприкривають недвижні опуклі очі – такі б очі східній красуні, млость і бархат, два агатові персні, а тут чорті‑що, прорахувалася природа… І, ледь‑ледь налягаючи голосом, зовсім крихітку, тобто рівно настільки, щоб не уйшло непоміченим, повторює:

– Знаю, що ви Анатоліївна.

Це мені, значить, пропонується заметушитись, забити хвостом – ах, мовляв, і звідки ж, і яким же побитом, розкажіте ласкаві?.. Та пішов ти. Казьол.

– Матінка ваша ще жива?

Він так і каже – «матінка». По‑російськи це було б «матушка» – нормально, навіть поштиво. Атак вони всі й говорили в своєму колі – «матушка», а на дружину – «супруга»: «Передавайте привет Вашей супруге», ні в якому разі не «жене», – «жёны» були в допитуваних, у тих, з ким не рахуються і привітів не передають. А в цих – «матушки», «супруги»: владний жарґон, арґо переможців. Як це я не відразу догледіла, що він подумки перекладає з російської?..

Якби ми з ним були іґуанами, то зараз являли б собою шикарну картинку для «Живої планети» на Discovery Channel, – як стоїмо навпроти себе, здибившись гнівно роздутими гребенями‑клобуками й чекаючи, хто вдарить перший. Або кобрами – ті ще й розгойдуються в повітрі, перш ніж метнутись блискавичним ласо (правда, по моїй стороні ще й спокійний, як мудро мовчущий удав, Адька, що безумовно додає сили, але це лишімо за кадром):

– Нівроку. Дякую. А ваша?

Чи мені здалося, чи справді та друга іґуана здригнулась, присіла на лапи?

– Передавайте їй вітання, – веде‑таки своєї – не зіб'єш, це теж одна з владних звичок – пускати повз вуха недогідливу тобі репліку так, мов її й не було. Скасовувати як нечинну. Тільки, блін, якщо мені до твоєї «матінки» зась, то що ти смієш мати до моєї?!

– Вітання від кого?..

– Бухалов, – нарешті розколюється й називає себе друга іґуана, і це звучить несподівано інтимно, наче в кабінеті у проктолога: клобук опадає, гребінь також, зношені порожні бурдюки круг очей, провислі бурці в'яленої шкіри над комірцем сорочки, – мужчина за полтинник, і то сильно «за», – печінкові плями на вилицях, проблеми зі шлунком, либонь і з простатою, кар'єра в основному відіграна, і явно неблискуче, в перспективі тільки пенсія і хронічний острах, щоб її, бува, не урізали, і чого, питається, на нього визвірятись?.. – Павло Іванович Бухалов, – продовжує звірятися майже сором'язливо, ніби нашіптує мені непристойність, отак‑о причепився на вулиці до жінки й нашіптує їй півголосом непристойності, мінячись на виду, бідолашний, хворий чоловік, але це ж треба, справді, таке прізвище носити, ото наградив Господь і тато з мамою! Серйозне прізвище – щире, непідробне рязансько‑тамбовське, з тих, що носять старі відставники, – як незабутній підполковник Доскін, який викладав у нас у школі історію з фізкультурою і про якого подейкували, наче Доскін він по жінці, а насправді, з дому, – Уйобишев. Так що Бухалов іще й нічого, буває гірше, – розуміється, якщо тільки Павло Іванович мене не розігрує, бо на якого‑небудь злитого з рязанських боліт Бухалова (татарські вилиці, сірі очі, загальна водяниста бляклість…) він стільки ж подобає, скільки я на Усаму бен Ладена, фактура явно не та… Він що ж, сподівається почути, як мені приємно з ним познайомитися?..

– Так їй і передайте, вашій матінці… Бухалов, Павло Іванович. Думаю, вона мене згадає. Ми колись зустрічалися…

– Світ тісний, – філософськи коментує Адька, встромляючи голову в кадр, і, спасибі йому, вчасно, – я дійсно не знаю, що сказати Павлу Івановичу Бухалову на його ліричну заяву. Так‑таки жодного бажання не маю довідуватися, коли й за яких обставин він міг зустрічатися з моєю «матінкою», і тому тупо й невиховано мовчу. Кінець зв'язку. Та й Павла Івановича вже мусять владно кликати вперед до бою буркотливі шлункові соки: бачу в нього в кутиках рота дві звурджені, як стара бринза, біло‑жовтяві смужки, й мені остаточно робиться неприємно. Зате Павлу Івановичу навпаки:

– Дуже приємно, – добросердо озвучує він за мене мою пропущену репліку – як не подають, то він і сам себе обслужить. – Дуже приємно знати, що в неї виросла така… відома дочка (з наголосом на першому складі). Я сам частенько дивлюся ваші передачі, хоч і не завжди маю час… А дочка моя (з наголосом на першому складі) вас просто обожнює, – і тут цей штивний боровичок у костюмчику‑корсеті вперше всміхається, оце несподіванка, – незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м'язи, може, в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, прояснюється – і красивий же в принципі дядько, така екзотична, яскрава зовнішність, тільки статура підкачала трошки, – і я теж усміхаюсь йому у відповідь і кажу дякую, і що дуже приємно це чути: реакція автоматична, як флеш, коли натиснути на спуск, але стоп, стоп, це ще не кінець, – він лізе у внутрішню кишеню (пістолета під пахвою нема! – хоча, чому мав би бути?..), виймає записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на‑зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф. Люблячий тато, як це приємно. З радістю, авжеж, тільки попрошу ще ручку. І що‑небудь для неї особисто, мурмотить він, буквально кілька слів, якесь побажання, – будь ласка, з охотою, як її звати? О Боже. Дуже мило, дякую, мені теж.

Блін, ото й усього?! Ото треба було якісь загадкові привіти «матінці» передавати (все‑таки спитати я в мами спитаю, що за один, – якщо вона, звісно, згадає!), п'ять хвилин виснути над душею й грузити бозна‑чим – і все для того, щоб одержати автограф, який і так дається надурняк кожному, хто попросить?..

Або я чогось не розумію – або цей суб'єкт таки якийсь причмелений. Іґуана, не іґуана, а таки якась інша форма життя – якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі.

– Дзвоніть, – каже він уже на прощання, ховаючи заповітного записничка у внутрішню кишеню свого сурдута, – якщо буде треба…

Так, ніби це я тут була прохачка, і відтепер мені, як своїй людині, гостинно відкриваються двері не з вулиці, а з кулуарів, по дзвіночку, як і годиться межи своїми людьми. Адьки він уже мовби й не бачить, геть і не дивиться в його бік, – Адьки тут не стояло і в списках не значилося, і його родичам привітів не належиться (наприклад, Довган Олені Амброзіївні, рік народження – 1920, рік смерти – 1947, місце смерти невідоме).

– Товариш ваш… – бліц‑пауза, перевірочка така, тичок очима: який тут зв'язок, наскільки Адька мені «товариш»? – Має мій робочий телефон… Звертайтеся…

А я, бач, здуру Адьку погнала чесним шляхом, офіційним, через «вертушку». А можна було б і заощадити клопоту, скориставшися своїм усенародним іменем – і зовсім не «в службових цілях», хто б подумав. Хто б припустив, що «Діогенів ліхтар» виявиться улюбленою передачею працівників СБУ. Чи то пак, Вероніки Бухалової (бідна дитина, це ж скільки вона мусила намучитися в дитсадку і в школі з таким прізвищем!) – студентки консерваторії, майбутньої піаністки, ну й діла. Ні, все‑таки працювати на телевізії часом і поплатно, перепадають і дивіденди, не самі лише докуки…

А от без прощального рукостискання (судячи з секундного вагання, в Павла Івановича мелькнула й така ідея!) ми обійдемося – ручки в нього, на диво, не пухкенькі, не короткопалі, цілком навіть інтеліґентні руки, але все одно, мабуть, пітніють. І хоч як по‑військовому штивно він держиться, а статурка таки немужня: грушовидно опливає до стегон. І піджачком не приховати, що зад завеликий – пухкий, випинається. Жіночий зад. Щастить мені сьогодні на промовисті зади.

Нарешті ми самі. Ще кілька кроків у бік Золотих воріт (не змовляючись – до кав'ярні коло фонтану) – і Адьо закидає мені руку на шию й несе її там, тяжку, як голодне звірятко, що знай норовить куснути, смикнувшися нижче, і я так само відрухово чіпляюсь йому за стан, дотримуючи кроку, вгризаюсь боком у бік і чую його тепло: закон сполучених посудин, як каже Адьо, і якщо Павло Іванович Бухалов, за невитравною цеховою звичкою, проводжає нас поглядом з‑за рогу (чи як там це робив Штірліц), то тим гірше для нього: хай піде і вдавиться своєю котлетою.


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка