Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка12/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
#49413
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33

– Він, як тільки тебе вгледів, зразу штани спустив! – сміється Адьо. – Ти б чула, як зі мною в кабінеті в себе розмовляв, перш ніж мою заяву підписати, – а хто, а звідки, а навіщо, а хто вона вам, а звідки у вас інформація, – допит формений. Під кінець я вже й сам почував себе досить підозрілим типом… А тут, ну просто метаморфоза!

– Ось вона, велика сила батьківської любови…

– І Лялюсьчиної популярности, прошу не забувати!

– Ага, серед есбеушників особливо. Не сумніваюся, що він о тій порі, як я в ефір виходжу, вже давно спить як бабак, – після новин зразу ж і в люлю. Теж мені, фан знайшовся…

– Все одно, Лялюсь, – ти телезірка, ти відома постать – це грає, ого як, сама бачиш… Він же й той привіт Ользі Федорівні на ходу придумав, щоб і собі якимсь боком примазатися до твоєї слави.

– Гадаєш?

– Та ну, стопудово! Показати, що й він тут не якесь фуфло, не лівий пацан, отак з вулиці… От побачиш, подзвони мамі. Певен, що Ольга Федорівна дуже здивується.

– Бухалов, але ж і прізвище!

– Я теж думав, лусну, коли він назвався. Насилу стримався.

– А він тобі там у себе в архіві що, тільки Павлом Івановичем козирнув?

– Кажу ж тобі, там до нього взагалі було не приступися. Привітний, як носорог під час гону.

– Але бодай заяву підписав?

– Підписати то підписав, сказав, будуть шукати, але ґарантій, що знайдуть, нема жодних. Лиши сперанцу, хто сюди заходить, – десь так. Ну, тепер, думаю, напружиться…

– Господи, Вероніка Бухалова – треба ж ТАК обізвати дитину! Це ж як, цікаво, вони на неї вдома кажуть – Вера? Ніка? Рона?

– Ніка, напевно. Рона, то якось уже занадто інтеліґентно…

– Ну, він же все‑таки не мент, а, тіпа, «інтелідженс сервіс», ні? Дочка в консі… І, ти завважив, – у нього досить пристойні руки?

– Так я й ментів інтеліґентних стрічав, траплялося…

І Адька запускається в довгу й смішну історію (сама собою вона, може, й не дуже смішна, але він уміє смішно розказувати, точніше, вміє заражати тебе веселістю, з якою сам ставиться до того, про що розказує, – суґестивна здатність, що нею наділені цуценята й маленькі діти, а з дорослих – тільки направду талановиті люди, гарні й чисті душею, і я заливаюся реготом, слухаючи, як добросердий Адька з друзями вчив мента грати в преферанс на комп'ютері, коли той мент з'явився до них серед ночі на превеселу гойру за викликом зловреднючої сусідки, і чим усе те скінчилося, – такий студентський, бурсацький гумор, трошки шибеникуватий, халамидницький, перед яким неможливо встояти, який завжди захоплює – і не стільки навіть молодечим надміром життєвої сили, скільки природною невинністю, незнайомістю з темними сторонами життя, а чи безтурботним на них невважанням, що вже межує з відвагою, та найчастіше нею ж і є…), – якимось дивом Адька зберіг у стосунку до людей, усіх без винятку, отаку чисто хлоп'яцьку приязну відкритість, – ніби від них тільки й чекати, що нових прецікавих пригод, і люди зазвичай це відчувають, якщо вони не іґуани, і офіціантка, що підходить до нашого столика прийняти замовлення, бліда, як борошняний хробачок, блондиночка, теж потрапляє під його хвилю й починає випромінювати симпатію, навіть закидає щось по‑українському, хоч і не дуже їй плавко виходить, – з Адькою завжди так, куди з ним не піди, я завважила ще коли в нас тільки все починалося, коли ми ще були на «ви», у черзі на пошті, в таксі, в кіоску з відеокасетами, де ми видурнювались і реготалися на всю губу, і власне по тому, як реаґувало на нас довкілля, по скресаючих довкруги розвільжених усмішках – ніби кожен пригадував щось своє гарне, що давно притонуло в пам'яті, – я вперше й зрозуміла, що те, що між нами діється, мені не ввижається, що інші також це бачать… Плюскотить фонтан, бризки долітають до нас, виповзає сонечко, додаючи світові барви, і всі люди за столиками враз якось чепурнішають, Адька докінчує про свого інтеліґентного мента, а тоді простягає руку й обережно виймає мені з волосся крихітний скоцюрблений листочок. Борошняний хробачок приносить нам пиво, ставить гальби на темно‑зелені кружала з лейбою «Оболоні» й несміливо каже:

– А вот і солнишко…

Одностайно вирішуємо вважати, що перший наліт Адріяна Ватаманюка на архів СБУ пройшов успішно, особливо ж удався незапланований фінал. Спонтанність, натхненно проголошує Адька, от що треба вміти цінувати в житті, – відхилення електрона, яке вирішує долю всесвіту. Відхилений електрон – це Павло Іванович, чи що? Смішний Павло Іванович, підстаркувата каракатиця, вимуштрувана на військовий лад, – із вірлиним профілем і очима зірки гарему, із прізвищем потомственного рязанського хроніка, алкаш у дванадцятому коліні…

– Знаєш, – каже Адьо, – не можу позбутися враження, наче я його десь бачив. Обличчя чимось знайоме…

– Ну, таке обличчя раз побачиш – не забудеш!

– Прикметне, скажи? Очі особливо.

– Може, він тому й в архіві сидить, бідолаха? Який із такою зовнішністю оперативник, вони ж всі якраз ніякі мусили бути… Нерозпізнавані.

Хай йому там легенько тикнеться за його обідом, Павлу Івановичу.

Підлітає голуб, діловито обтрушується й дріботить між столиками в пошуках наїдку. Видно, тутешній, нагрів місце. Мабуть, у них, голубів, як у бандюків, усе між собою поділено, – кому сквер, кому майдан, кому кав'ярня. Теж могла б бути окрема мапа – Київ голубиний: з усіма позначеними траєкторіями польотів, висотними точками, де порядному голубу можна відпочити, ну, й тими, де хавчик завжди водиться. Плюс застережні знаки: автомобілі, коти, – скільки доводиться бачити на вулицях мертвих голубів, розледащілих настільки, що їм уже в облом випурхувати з‑під коліс…

– І все‑таки, – каже Адька, вперто крутячи головою, мов проганяє муху, що дзижчить усередині, – я його десь бачив, їй‑богу…

– Ти прямо як Миколайчук у «Пропалій грамоті»: слухай, каже, де я тебе бачив?..

Зненацька Адька ляскає себе по лобі, і в очу йому спалахують збитошницькі вогники:

– А що ми забули, ну? А що ми забули?..

– Де‑серт!.. – він робить страшні очі. – Ми забули про десерт! – І, повернувшись, махає офіціантці:

– А що у вас сьогодні на солодке?..

Дзвонить телефон (непоганий початок для режисерського сценарію, думає крізь сон Дарина Гощинська, – поки що ведуча, поки що анкорвуменша на поки що незалежному каналі – ба ні, вже більше не незалежному, уже два дні, як НЕ, – в цьому місці її остаточно прокидає гарячий, як штопором, прокрут у грудях, вчорашня розмова з шефом виростає в свідомості в усій необорності живої яви: не приснилося! – але думка за інерцією котить далі вже‑безпотрібний режисерський хід, непоганий початок для сценарію: на екрані темрява, і в темряві дзвонить телефон – антикварним, довоєнним звуком, белем‑белем‑белем, мов альпійські дзвіночки на коровах, сама ти корова, який антикварний звук, це ж із реклами Milka, блін, як же ви всі мене дістали, яким сміттям густо всипано мозок, так що вже й не домацаєшся до того, що думаєш сама, і якого ото милого, спитати б, колошкати людину ні світ ні зоря – о чорт, яка зоря, це ж уже десята!..), – дзвонить телефон, і вона насилу повертає свою стуманілу голову в бік дзвінка з почуттям глибокої ненависти до світу, – хоч би що там цей світ іще вготував їй за ніч, вона не сподівається від нього нічого доброго: куди не ткнешся думкою, скрізь болить. Як побита, угу. Так її ж і побили. Роздягли й відтовкли, як останню шлюху з Окружної, а тіло викинули в придорожню посадку. Тільки от міліції ні одна собака, загледівши, не викличе.

Номер на дисплеї: мама. О ні. Тільки не це, тільки не зараз. З мамою – ще гірше, ніж із чужими: парадувати в повному блиску свого благополуччя доводиться так само, як із чужими, але при тому чомусь усе одно чуєшся беззахисна, як облуплений кролик. А куди ж іще беззахисніше, як їй зараз.

І все‑таки вона покірно бере слухавку й тисне на кнопку відповіді: дочірній обов'язок, нічого не вдієш. Не дзвонила матері три дні – от і віддувайся.



Привіт, ма (о Боже, ну й голос у неї – як у ворони!), як ти?..

На це запитання мама завжди реаґує однаково – починає розповідати про хвороби чоловіка: дядя Володя потроху здає, у нього артрит, коліно вже майже не згинається, треба буде робити операцію, і цукор підвищений, знову лягати під капельницю, – старіння віднедавна стало для Гощинської‑старшої темою, що поглинає майже всю увагу, і молодша ставиться до цього зі співчуттям спортивного вболівальника – хоч і з іншої, поки що, ліги. Воно й справді трохи схоже на спортивний матч – розтягнений у часі, зі своїми правилами, яких наперед ніхто тобі не каже, і, на жаль, із наперед відомим результатом: спершу дрібними, а далі все дошкульнішими, настійнішими штурханами тебе рік за роком спихають із траси в ту саму придорожню посадку, у рів; зів'яле тіло, готуючись стати землею, репетирує розпад – на сукупність слабостей, больових точок, уражених органів, дихання й пересування стають заняттями, що вимагають повної посвяти, а вранішнє випорожнення – подією, що задає тон цілому дневі: все це робить учасників процесу мовби членами закритого клубу, де є свої чемпіони й свої аутсайдери, і дядя Володя, по ідеї, мав би належати до перших, мав би показати себе професіоналом старіння, бо хіба ж не на те він усенький вік і тренувався, копирсаючись у людських нутрощах, у розверзтій м'якушці гнилих і надвереджених м'ясних плодів, де для нього жодних несподіванок уже не мало б бути? А виходило чомусь не так – дядя Володя вередував, як дитина, дратувався щонайменшим фізичним дискомфортом, підступність власного тіла, що так по‑зрадницькому оберталось на заміновану територію: один необережний крок – і ти вже в рову, – сприймалася ним як особиста образа, як несправедливість, на яку хто‑хто, а вже він точно не заслужив, і дружина теж якимось чином виходила в тому винуватою, – він ще не здався настільки, щоб повірити, що вона на його боці, ще покладався на власні сили, ще хвицався, ще порипував, старий пень… Чого Дарина боїться і, з підсвідомим острахом, чекає від кожного материного дзвінка – це звістки, що в дяді Володі завівся роман із якою‑небудь молоденькою медсестричкою чи асистенткою, останнє шалене кохання – з пакуванням валізок і, не приведи Господи, поділом майна та маминим провалом у перспективу самотньої старости: такі речі трапляються частіше, ніж заведено думати, битва підупалого мужчини з власним тілом завжди розгортається за одним і тим самим сценарієм, у якому поява на тридцять‑сорок років молодшої жінки є етапом неуникненним, як у жінок менопауза, і коли цього довго нема, несамохіть починаєш непокоїтися – та доки ж можна длятися, давай уже швидше, потворо, не тягни жили!.. Але потвора щось не поспішає, і цим разом бойова тривога також, схоже, відкладається, – що ж, хоч одна добра новина за останню добу (якщо вважати відсутність новин доброю новиною!): мама бадьоренько собі жебонить як звикле, перераховує якісь там ліки, які збирається купити, і, крім того, в них, здається, заслаб кіт (рідкісна бидлота, яка розважається тим, що плигає на гостей зверху з шафи або зненацька вихоплюється з‑під дивана і вгризається тобі в ногу, але мама й дядя Володя тішаться цим рудим бандюком, як молодята первістком). Та каструй ти його нарешті, – тупо, мов не своє, повторює Дарина те, що й завжди, – в кожній розмові у них із матір'ю певний набір фраз повторюється як у магнітофонному запису (чи це також належить до правил старіння – ті самі слова, ті самі предмети, ті самі затерті платівки, уникати будь‑яких змін довкола, бо, щоб рішитися ума, цілком досить і тих, що відбуваються в тебе в тілі?..), каструй – і матимеш спокій. Кого вона має при тому на думці – кота, чи дядю Володю, чи, може, чого доброго, P.: запізніла реакція на почуте вчора від шефа?.. Сама згадка, як опік у мозку, – вона знов замалим не вистогнує вголос: суки, ах які ж суки! – але вчасно спохоплюється: вона вже владає собою, вже пробудилася, доброго ранку, Україно. Боже, з якою гордістю вона колись вимовляла в ефірі ці слова. От іще бракувало зараз розревтися, – зціпивши зуби, Дарина коротко й часто сопе носом, вдих‑видих, вдих‑видих, – душна хвиля відринає, тільки з очей скліпується пара сльозинок і, сповзаючи цівками, лоскоче щоки. Ольга Федорівна тимчасом каже, що жалко – жива ж істота, мається на увазі Барсик, за що ж його калічити?..

Але щось непевне вона таки вловлює на тому кінці дроту – або, може, її бентежить, що пауза занадто затяглася. Межу дозволеного – колись давно раз і назавжди проораної між матір'ю й дорослою дочкою нейтральної смуги, уздовж прапорців якої обидві розгулюють, здалеку всміхаючись собі навзаєм, як прикордонники дружніх держав, Ольга Федорівна ніколи не важилася переступити, – вона взагалі не належить до тих жінок, що переступають межі, й відрухово чіпляється за кожну підморожуючу форму стосунків, ніби боячись, що, полишена сама на себе, розтечеться калюжкою по підлозі. Як сніговичок у теплі. Колись у дитинстві Дарина принесла такого додому з вулиці – власноруч зліпленого, маленького, як лялька, й дуже чепурного (як їй здавалося) сніговичка – похвалитися мамі, – і в пам'яті вбилось, наступним кадром, як мама витирає калюжу на підлозі в кухні, викручує ганчірку в мидницю й плаче. Вона тоді вперше побачила, як мама плаче, і не відразу зрозуміла – їй спершу здалося, що мама сміється, тільки якось чудно. Що там тоді сталося, в проміжку між тими двома кадрами, чого вона плакала? Моя мама, Снігурка на пенсії, або життя в холодильнику. Репліки в розмові має, за давно всталеним між ними сценарієм, подавати дочка, – як готові формочки, що їх мати з готовністю ж і заповняє, набираючи снігу в обі жмені, і ця пауза, що тепер розтікається в трубці, як калюжа по підлозі (Дарина пригадує навіть ту підлогу – дощану, пофарбовану на брунатно олійною фарбою, з блідими серпиками подряпин на місці пересунутого столу…), поки дочка квапливо ковтає сльози й подумки викручує себе в невидиму мидницю, відновляючи здатність прикидатися, – ця пауза немов підмиває, стрімко, стрімко, дедалі стрімкіше, вибудувану між ними нейтральну смугу, ще мить – і весь насип зсунеться, поповзе, і дочка вже не зможе пробулькотіти, що в неї все нормально (хріновіше не буває, тобто буває, звичайно, але тоді вже викликають «швидку»…), і що голос у неї теж нормальний, просто вона ще спала, а не дзвонила тому, що зайнята була, купа роботи, не продихнути (…нічого, от скоро вона стане безробітною й буде вільна як пташок, – а справді, що вона тоді робитиме? Висітиме в інтернеті по дванадцять годин на добу? Вивчить від мами всі її кулінарні рецепти й чекатиме на Адьку вдома з обідом? Адька сказав, щоб вона не журилася, він її прогодує, – не без гордої нотки в голосі сказав, чи принаймні їй так здалося, і вона й на нього образилася, вгледівши в тому класичний чоловічий егоїзм: знайшов коли хвастати своєю фінансовою потентністю! – а він, може, і в гадці не мав хвастати, це з неї несподівано полізла, як паста з придавленого тюбика, ранена підозріливість до всіх і вся, питома риса всіх принижених і беззахисних, швидко ж вона увійшла в цю роль!..). Дарина раптом по‑справжньому лякається – вона бачить себе в порожнечі місячного пейзажу, в зоні абсолютної самотности, як дядя Володя зі своїм артритом: всяке нещастя робить тебе самотнім, і після нього треба вчитися жити наново, і з близькими теж, – як же вона з цим упорається?..

Щось подібне вже було з нею у 1987‑му, коли її під час переддипломної практики несподівано викликали до ректорату, а там завели в перший відділ, і невеличкий на зріст, із юрливими чорними очками капітан КҐБ (шурх – розкрита перед носом червона ксіва, лясь – закрита, ні чорта й розгледіти не встигаєш, окрім: капітан! здається…) дві години торохтів із нею невідомо про що, ніби вітер піском сипав з усіх боків нараз, а тоді запропонував «сотруднічєство». На ту хвилину вона була вже така втомлена од марних зусиль упіймати напрямок тої шизофренічної бесіди, – тільки от‑от, здавалось, намацаний, він одразу ж і спорскав, перескакував із туманних згадок про її небіжчика батька, який, так і неясно було, чи то «ні в чьом не віноват перед нашей властью» і взагалі мало не предтеча «перестройки», а чи якимось чином посмертно зобов'язував її, Дарину, виправити його помилки (це ж які, цікаво?), – на багатозначні, з якимось гидотним душком натяки на її однокурсників, на друзів, із якими вона тусувалася в Хрещатицькій «Ямі», а то раптом на якусь зовсім уже фантастичну «подпольную організацію», яку капітанове відомство буцімто викрило в університеті, – капітан навіть не удавав, ніби сам вірить у те, що каже, здавалось, його єдина мета була – перевірити, скільки й якої полови їй можна втюхати, за дві години їй так ні разу й не вдалося перехопити його погляд, наче ті чорні очка рухалися якось інакше, ніж у решти людей, – так, кажуть кінологи, не можна дивитися в очі вівчаркам, бо ті сприймають це як напад і можуть і в горло вчепитися. Все вкупі робило враження розмови з душевнохворим, при якій не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам, – і, продираючись крізь той сипкий пісок захитаної реальности, полунатяків і полубрехонь, у які, що більше стараєшся їх прояснити, то глибше провалюєшся, вона з млосним жахом думала, що це ж так само вони колись говорили і з її батьком, перш ніж віддати його в руки своїх божевільних санітарів, і те, що часи звідтоді змінилися (овва, та чи ж справді?..), за вікном була весна 87‑го і в місті вже вирували антикомуністичні мітинги, не мало в цьому задзеркаллі жодного значення, а якщо й мало, то лиш остільки, оскільки постачало сюди, по цей бік шиби, новий матеріал для нових шизофренічних кривотлумачень, – і з того всього вона так була змучилася, що коли капітан нарешті вивершив своє соло (бо він говорив майже весь час невгаваючи, вона могла б і рота не розтуляти!) і запропонував їй писати йому щомісячні доноси, вона, замість одразу послати його подалі й вийти, як писалося на тюремних брамах, «на свободу с чистой совестью», згодилася «подумати», – чи то за студентською звичкою відтягати екзамен начимпізніше (виграти час на підготовку, на те, щоб убрати свою відмову в бездоганно зважені формули, хоча це якраз точно було їм до спини!), а чи з інстинктивного поруху, як буває, коли на ходу зламаєш каблук, – насамперед відступити з місця травми, а тоді вже перевести дух і обдивитися. Що то була помилка, вона збагнула відразу: з того, як капітан неприкрито зрадів, – але наскільки груба, з'ясувалося щойно опісля, за ті три дні, які минули до їхнього наступного, і вже таки останнього, побачення: нікуди вона з того страшного кабінету не відступилася, а навпаки, ніби доброхіть завдала його собі на плечі, дурочка‑каріатида, і так три дні на собі й протаскала, немов у гарячці, – по‑думки ведучи неперервний діалог із божевільними санітарами: а якщо так… ні, ось так… а я йому… а він мені… (і цілий час було відчуття запертого духу, як у сердечників: не продихнути!). Потім вона впізнавала ту саму зараженість ума в мемуарах дисидентів: люди жили так роками, включені, як в електромережу, в розплутування того, що з засади розплутуванню не підлягає, – в шахову партію з шизофреніком. А тоді їй здавалося, що вона взагалі одна на світі, – чоловік, Сергій, нічого їй порадити не міг, хіба згадати, що до його матері теж колись із КҐБ з цим підсипалися, а до кого, спитати б, НЕ підсипалися?.. – мільйони людей переходили через те саме випробування, а проте ніякого колективного досвіду не існувало, і кожен новачок мусив починати спочатку, ніби він один такий на світі, – ситуація сливе метафізична, як у коханні або в смерті, де теж нічий досвід тобі не підмога, і ні в яких книжках нема слів для того, що відбувається з тобою‑єдиним, – з тою різницею, що тут ще й над усім тяжіла ляда глухого, стидкого мовчання – таким досвідом не ділилися. Сергій зостався ззовні, за шибою, і його незграбні спроби її розрадити нагадували неприродно бадьору жестикуляцію проводжальників на пероні перед відходом поїзда: ті, хто знадвору, махають, підступаються до вікон, постукують у шибу, корчать гримаси, – а ті, хто всередині, вже думають над тим, у яку з валізок покладено капці й зубну щітку. Коли поїзд рушає, обидві сторони зітхають з полегкістю. Через кілька років вони з Сергієм роз'їхалися зрештою зі спільної платформи остаточно, але в сам поїзд вона всіла таки в ті три дні: пережитий самотній досвід лиш додавав самотности й віддаляв од тих, кого раніше уважано близькими, – про це також у книжках не писали.

Вона завжди казала, і собі, й друзям, що навчилась тоді не вірити колективному досвіду, ніякому в принципі, бо то все лажа й гониво для заморочки трудящих, а покладатись можна тільки на «сторі» окремих людей. Вона так часто наводила цей свій приклад із капітаном – у робочих курилках, на велелюдних вечірках (не без таємної втіхи помилуватися при тому враз скваснілими мінами екс‑стукачів, хоча чому, зрештою, «екс», – на добрі кадри завжди знайдеться попит…), – що об'ялозила була його до повної втрати жиру, – а виходить, бач, що тоді вона навчилася ще одної речі: коли тебе принижують, відбивати удар треба негайно й навідліг – це єдиний спосіб устояти на ногах. Всяка загайка, моняння й потуги пояснити, яка ти насправді хороша, автоматично роблять тебе співучасницею твоїх нападників, ще заки встигаєш перевести дух. Ні, у вчорашній розмові вона таки не мала чим собі дорікнути, вона все зробила правильно. Дарина перевертається на живіт і притискає трубку до вуха – як пістолета до скроні:

– Мам.

…Застигла калюжка на дощаній підлозі, мокрий відблиск кухонної лампи, наче око велетенської рибини. Гарний був сніговичок.



– Мам, я звільняюся з роботи.

В трубці виростає тихий шелест переляку, звук повітря з пробитої камери. До Дарини немов уперше з повною ясністю доходить, що її мати весь вік жила в чеканні лихих новин. Що добрі новини для Ольги Федорівни завжди були тільки інтерлюдією, відтермінуванням. Коли 11‑го вересня на телеекрані валилися нью‑йоркські Вежі, Ольга Федорівна була впевнена, що почалася Третя світова війна, – та, якої вона сподівалася ще сорок років перед тим, під час Карибської кризи. І не тільки вона – Нінель Устимівна тоді взагалі зробила аборт, бо куди ж родити, коли от‑от війна почнеться, так що Влада була, власне, не первісток… Покоління готовности до найгіршого. Може, вони не так уже й помилялися? Може, так і треба жити – завжди готовим до того, що леда‑хвилю весь твій, із мурашиною старанністю вибудуваний світик може завалитись ік перетакій мамі, й треба буде так само старанно починати відбудовувати його наново – по камінчику, по травинці, по цурпальчику?..

– А я так і подумала, – бубонить Ольга Федорівна, уже волочачи на будівництво свою першу травинку, – що з тобою щось недобре, бо мені цілий ранок сьогодні так чогось тяжко, так муторно, ну просто все з рук сиплеться!.. – Дарина несподівано зворушується: муторно, оце якраз на диво точне слово – гидко, як од затруєння. – Та що ж таке сталося, чого, як?..

– Те, що й давно б уже мало статися, ми й так довго держалися… Продали нас, ма.

– Як?..

– Найзвичайнісінько, як усіх інших, взяли – і продали. Цілим селом, увесь наш канал. З усіма кріпацькими душами, і моєю в тому числі. Погуляли на воленьці – і баста.



Ольга Федорівна, споживачка готової телепродукції, на кухню допущена зазирнути хіба крізь шпаринку, яку їй вряди‑годи відхилить дочка, наївно допитується, кому продали, і чи не можна домовитися з тими новими власниками, щоб «Діогенів ліхтар» залишився в програмі? Адже ж таких передач уже на телебаченні й справді хоч із ліхтарем шукай, скоро взагалі не буде чого дивитися – як не серіали, то все ті ток‑шоу недоумкуваті, і який тільки дурень їх дивиться, аж, їй‑богу, стидно за ведучих, а решта все, куди не клацни, то самі тільки вибори, вибори, вибори, а вибрало б вас уже на той світ!.. Дарина, мимоволі розбавлена такою палкою підтримкою, ловить себе на тому, що за інерцією подумки все ще прикликає за свідка свого шефа, чи пак тепер уже екс‑шефа: прошу дуже, ось тобі відгук рядової пенсіонерки!.. (І скільки ж то часу їй тепер забере – вийти вже з учорашнього кабінету, струсити з себе липкий кушир їхнього діалогу?) І звідки, на ласку Божу, в них усіх, а надто в тих, хто допався до великих грошей (попав на бабки по‑крупному, як сказав іще місяць тому їхній оператор, старий цинік Антоша, – бос явно попав на бабки по‑крупному, пора чесати з цього корабля…), – звідки в них така непохитна віра в те, що аудиторія – то стадо баранів, яким треба сипати в ясла виключно найтупішої лабораторно‑білкової січки?.. Рейтинги, молитовно казав шеф (колись давніше казав, коли вони ще були командою, коли сиділи за північ, заливалися до вух розчинною кавою й сперечалися, – Господи, та невже ж таке справді було, не наснилося їй?..), рейтинґи – ось тобі об'єктивний показник, чого люди потребують: розваг, і ще раз розваг, і то таких, щоб не перевантажувати звивини! – брехня, гарячкувала вона (тоді її думка ще важила, ще могла, їй здавалося, щось змінити…), люди споживають те, що їм підсовують, просто за браком вибору, так, як ти купуєш у «Великій кишені» ті пластмасові яблука, яким хіба на ялинці висіти, – не гниють, не всихають, і через рік будуть так само блищати як полаковані, але це ж не значить, що ти не волів би живу, з дерева, соковитеньку симиреночку з живим черв'ячком усередині, тільки що симиренок у супермаркетах катма, а Golden Smith‑y того бляшаного хоч завались, от тобі й рейтинги!.. Скінчилися їхні суперечки – да‑авно вже скінчилися, вчорашнє – то лиш підведена риска під пустотою, що бозна‑відколи вже тягнеться, шеберхотить пустими віконечками відіграної плівки. Більше кіна не буде – її, Дарину Гощинську, списали, як і багатьох до неї, між іншим, – в тираж, любі, в тираж, на ваше місце знайдеться свіже м'ясце, згідливіше й завжди готове до послуг – із мокро розтуленим ротиком та захопленим скавчанням, коли його товчуть у всі діри.


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка