Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка16/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

ЗАЛ V. ВЕЧІР НА ДВОХ



I. «ПІВШОСТА»


ПРИДБАНО В ЦЬОМУ МІСЯЦІ:

1. Польський військовий хрест за Монте‑Кассіно (на щитку напис «Monte Cassino Maj 1944»), бронзовий, з кільцем, без ленти, нагородний документ відсутній.

Можна промацати з цим хрестиком наших воєнних колекціонерів. Хоча найліпше б вийти на поляків – все‑таки для них то ще й історична цінність…



2. Пам'ятний нагрудний знак до 150‑річчя від дня народження Сковороди, виготовлений із танкової криці, з портретом і підписом «Григорій Сковорода». На щитку напис: 1794–1944.

Ти ба, як сорок четвертий рік зачастив! Як на замовлення. Шістдесятилітній цикл, чи що? Десь я колись читав про теорію циклічного розвитку, – може, як наукова гіпотеза воно й несерйозно, але чудно все‑таки, якими околясами історія часом нагадує про себе…



3. Окарина майолікова, Київщина, сер. XX cm.

От не пам'ятаю, а це звідки взялося? Яка вона хоч із себе, та окарина?

Вийду з офісу, сяду в підземному переході та й заграю на окарині… Жалібненький такий буде звук – колись у метро, пригадую, якийсь дідок так на сопілці грав на ескалаторі. Нічого сумнішого я в житті не чув. Наш фольклор і взагалі не так щоб сильно веселий на голос, а вже в підземеллі, оголений тим страхітливим резонансом, і зовсім краяв по живому, як плач покинутої дитини. Глас народа, вопіющого в пустині. Покинутий звук – якраз мені зараз під настрій. Де там, блін, та окарина?..

…Давай одружимося, сказав я їй. Мені вже тридцять чотири роки, а я цього ще жодній жінці не казав. Мій тато колись для такого діла маму спеціально до ресторану запрошував, і мама від хвилювання була обляпалася вином. А на Лялюську це ніби й не зробило жодного враження: в сенсі? – форкнула вона, як вона це вміє: як лошатко, і голівкою так само скинувши. Це як – щоб штемпсель був у паспорті? Щоб я офіційно числилася не безробітною, а домогосподаркою?..

Я хотів був запротестувати: причому тут це? Звичайно, я розумію, – вона ранена тим, що сталося в неї на ТБ, куди глибше, ніж сама собі признається: вона ж ніколи не мислила себе поза роботою, в неї просто нема напоготові іншої життєвої ролі, розбуркай її серед ночі й спитай: «Хто ти?», то й спросоння відповість: «Журналістка!». По‑англійськи це називається – складати всі яйця до одного кошика, і тепер, коли їй того кошика забрано, моя дівчинка почувається окраденою з цілого свого життя нараз і ні про що інше думати не годна, – я це дуже добре розумію, не ідіот, та й як би мав не розуміти, я ж свого часу переходив через таку саму ломку, – ну гаразд, хай не зовсім таку, бо мені тоді все‑таки було двадцять п'ять, тоді навіть прикольно здавалося спробувати щось нового, чом би й не побавитися в антикваріат (думалося ж, тимчасово!), – а в Лялюськи зовсім інша ситуація, і коли на носі сороковник, нічого прикольного в тому нема. Особливо для жінки, чи ж я не розумію. Але тільки коли вона форкнула лошатком і сказала про штамп, який у неї вже одного разу в паспорті стояв, і навіщо я, мовляв (цього вона не сказала, але неважко було здогадатися), забиваю собі і їй голову бздурами, коли в неї на порядку денному справді серйозні проблеми, – тільки тоді мені свінуло, що в нас із нею зовсім різні уявлення про шлюб. Що я таки католик, дарма що в церкві бозна‑відколи не був. А для неї ця сторона життя ніби замазана олійною фарбою, – як колись було замазане до половини вікно в нашій шкільній убиральні, і ми, хлопчиська, видряпували на ньому ножичками різні глупства, а в універі пам'ятаю на такому самому клозетному вікні надряпане: «Бог умер. Ніцше», – і внизу овал голови, з велетенськими вусами й здибленою кучмою, частоколом штрихів: портрет чи то Ніцше, чи Бога, котрий умер.

4. Дві російські мідні монети, «денга» 1708 р. і «алтин» 1723 p., обидві в хорошому стані.

Тьху ти, чорт. Як це я на таку чухню повівся? Підбираю казна‑що, як бомжара, аж стидно з таких заробітків…

…Мені би пояснити їй, як малій дитині: я ж не про штемпсель, Лялюсь, – я хочу, щоб ми обвінчалися. В церкві, перед вівтарем. Я, Адріян, беру тебе, Дарину, за дружину; я, Дарина, беру тебе, Адріяна, за чоловіка. В недузі й здоров'ї, в смутку й радості, доки смерть не розлучить нас. Ось так, і хулі неясно? І я хотів би, угу, Лялюська, якщо вже начистоту, як на сповіді (про яку ти теж колись не зрозуміла, чого я туди ходив, і допитувалась, наче антрополог у туземця: що то значить, відчув потребу піти до сповіді, – щось наброїв?..), – я, чесно скажу, таки хотів би, щоб по нашій із тобою хаті їздив на велосипедику, зчиняючи рейвах, маленький лялюсік, схожий на тебе й на мене одночасно, – байдуже, хлопчик чи дівчинка. Я хотів би тримати його за ручку на вулиці, помагати йому збирати розкидані по кімнатах іграшки, і сидіти коло його ліжечка й читати йому вголос, і вчити його всього, що навчився за своє життя сам, – навіть якщо сам я навчився нестак‑то й багато. Ось так. А Ніцше, коли не помиляюся, вмер у дурці, де перед тим десять років хавав власне лайно.

Чого ти боїшся, скажи мені, чого?..

Маленька, перелякана дівчинка зі зціпленими кулачками, сповнена рішучости нічим не виказати свого страху, – я розгледів і впізнав тебе такою від першої хвилини, тільки‑но вгледів тебе серед залаштункового хаосу телестудії, схожого водночас на заводський цех і на музей викопних кістяків, – серед мертвих, як птеродактилі, вимкнених камер і заплутаних під ногами тросів, що виповзали нізвідки, як удави в джунґлях, на освітленому п'ятачку знайомої з телеекрана галявинки ти, щойно відзнята для запису, відщіпала від себе мікрофона, перемовляючись із колеґами, і з вас усіх парувала якась неостигла, гарячкова накрученість, – так, ніби ви щойно гуртом висипали з нічного клубу і не знали, що робити з рештками свого штучно підігрітого збудження. Я тоді ще не знав, що це необхідна умова творення всякої віртуальної реальности, і екранної насамперед: щоб існувати, вона потребує від своїх творців постійної енергетичної підживки, підкидання в огонь щоразу нових дровець, нових кілокалорій живого запалу, – це так, як із брехнею, яку теж треба ввесь час підживляти, бодай тільки держачи її в пам'яті постійним розумовим зусиллям, бо, полишена на себе, вона вмить здувається, як кожна паразитична форма життя, як омела, коли падає виссане нею дерево, і з телевізією те саме. Ти належала до армії тих, хто годує її собою – власною кров'ю, блиском очей і свіжістю шкіри, з часом я навчився розрізняти в тобі й твоїх колеґах цей короткочасний, наче наркотичний, підігрів камерою і стежити, як поза нею він вичахає – в кого швидше, в кого повільніше, а дехто взагалі по кількох роках роботи на ТБ робився сонний і хлялий, наче з розетки вимкнений, і оживав уже тільки на екрані, – ненадовго сплескував хвостом, як укинута в воду рибка, а потім знову впадав в анабіоз. Тоді я всього цього ще не знав, мене вразила тільки, як зворотним неґативом осліпивши, твоя різко освітлена фігурка єгипетської статуетки в чорних вузьких штанцях: доти я й уявити не міг, що екран так грубо нам бреше навіть у зображенні, в тому, як крупні плани всіх роблять однаково мордатими, а насправді, в житті, ти така хрупка й тендітна – делікатна, як любила казати бабця Ліна: в її устах то був найвищий для жінки комплімент… І ти здалась мені тоді не королевою цього задзеркалля, а навпаки – дівчинкою‑жертвою, ягнятком із начорненими під Моніку Белуччі очима й губами: як начеб дитина граючись розмалювала себе маминою косметикою. Коли я підійшов ближче, твоя маківка виявилась акурат на рівні моїх губів, і ніби хтось підштовхнув мене тої хвилини, промовивши в ухо: ось, Адріяне, жінка, скроєна в акурат на твою мірку.

Я мав би тебе тепер захистити, але не знаю як. От у чому річ, моя дівчинко. А головне – не знаю, чи ти цього насправді хочеш. На всіх твоїх дитячих знімках, що я бачив, – від маленького лялюсіка з бантом, смішно наклеєним прямо на сократівську лисину, до підлітка з мишачими кісками, який усюди, мов ховаючись, звірятком бокує від об'єктива (ніби ти вже тоді передчувала, що об'єктив бреше!), – ручки в тебе завжди стиснуто в кулачки. Можна подумати, ти так і виростала, в стані постійної бойової готовности. Мій маленький воїн. Ці твої кулачки – підібганий великий палець сховано в жменю, – мені тепер невідступно стоять перед очима: ти в ці дні достоту так само стислася, замкнулася в собі. Якась там точиться в тобі робота, до якої мені нема доступу.

Чи можна взагалі коли‑небудь до кінця зрозуміти жінку? І чи вони самі себе розуміють?..

Не те щоб ти свідомо відсторонила мене від своїх проблем, – ні, ти дуже докладно мені все розповіла про події на каналі, і дуже пильно, без «гримасенцій», слухала, коли я тлумачив тобі, як функціонує бізнес у цій зацофаній країні, де й держава є всього тільки різновид бізнесу, і телебачення, то так само бізнес, а весь ваш журналістський цех слугує, як то навіть мені зі сторони ясно, іно вершечком айсберґа, одним із способів відмивати бабло солідним дядям, – затичкою слугує, одним словом… Слово тобі не сподобалося: ти закусила губку, кліпнувши з виразом болю, – і наступної миті якось непропорційно різко сахнулась, коли я, сколихнутий ніжністю, простягнув руку, щоб погладити тебе по щоці: ти була вже зачинена переді мною, напружена й зведена, як револьверний курок, і ця коротка мімічна сценка зачепила мене за живе майже так, як коли б ти мене відштовхнула як мужчину. А може, й гірше.

Я зрозумів одну штуку, Лялюська: ти сильна, дуже сильна жінка, – значно сильніша, ніж здаєшся і ніж сама про себе думаєш. Тільки по‑справжньому сильні люди на руїнах життєвого сценарію не хапаються, першим рухом, за подану їм руку, а реаґують так, як ти, – інстинктивно всамітнюються, втікають у себе. Як хворий вовк, що покидає зграю і втікає в ліс – знайти цілющу траву або здохнути. Бідолашне ти моє вовченя, що ж нам із тобою робити, га?..

Я розумію, тобі треба тепер відшукати в собі якісь нові точки опори. Перебудувати свою зруйновану хатку наново, з фундаментів. Коли я подаватиму тобі відповідні будматеріали, ти їх, звичайно, братимеш, – від мене, як і від будь‑кого іншого, звідусюди, аби лиш надавалися. І всяку іншу підручну від мене поміч теж приймеш із вдячністю: вип'єш, наприклад, приготований мною насонний чай з медом, уткнешся мені в плече й скажеш, що я хароший… Але в мою хатку, – а вона теж не за один день і з немалим трудом будована, – жити не підеш. Ні в чию не підеш.

«Постав хату з лободи, а в чужую не веди». Під таким заголовком мені трапилася влітку справді гарна річ, чудесний фольковий примітивчик – із Черкащини, з серії «козак та дівчина біля криниці», десь 1950‑ми роками датований. Або й кінцем сорокових. Я його незле продав, лубок нині в моді. А цей був просто класичний, хоч зараз у каталоги: козак у червоному жупані, дівчина у вінку з лентами, криниця з журавлем, білий у яблуках кінь, біла хата на зеленому полі – і внизу, жовтим по зеленому, наївним невиробленим почерком, отой підпис. Це ж сказитися можна, коли здумаєш, як ті люди тоді жили: колгоспи, рабство, кам'яний вік, у плащ‑палаткових штанях ходили, на ручних жорнах жменьку краденого зерна мололи, щоби з голоду не здохнути, – а у вільну хвилину терли, розводили маковою олією Звенигородську глину й краплак – і малювали світ, якого вже не було. Який їм теж одібрали, ото тільки в піснях і зостався. Покинутий голос, плач у пустині, як сопілка в нічному метро. Постав хату з лободи. Якась у цьому є мовчазна затятість, як ті зціплені кулаки: мовляв, а як і з лободи нема способу поставити, то я ту свою хату бодай намалюю – намалюю й повішу в себе в світлиці. Остання своя територія – 80x60, взята в саморобну рамку: оце ось поти – моє.

Я зрозумів – ти з тої самої породи, що й ті безіменні сільські малярі. З тих, хто воліє міняти світ – а не достосовуватись до нього.

А я – я, виходить, пристосуванець.

Отаке‑от, курча жаба, відкриття.

Блін, на хера мені здались ці блядські монети?!

Адріан Амброзьєвіч, як каже моя Юлічка (вона все ще носить міні‑спідничку, а під нею стрінґи: чи то не втрачає надії, що одного дня я не втерплю й накинусь на неї з голодним риком, чи вважає, що це й є нормальний дрес‑код для секретарки успішної фірми?), – Адріан Амброзьєвіч, мудак ви кончений. Ось так, шановний, і майте мужність це визнати. І нема чого втішати себе тим, що всі довкола такі самі, а то й ще гірші мудаки. А як не мудаки, то бандюки. Одне з двох, а бува, що й два в одному. До вибору, до кольору, так би мовити. Назустріч виборам, туди їх маму.



Бо й справді, яку таку «свою хату» я поставив? Коли накрилася мидницею совкова оборонка і з нею вся наша наука, я всього лише потрапив пересісти на інший поїзд, – це, якщо по правді казати, таки ж як на сповіді, а не розчепірювати перед самим собою пальці, як то я раз у раз роблю перед Лялюською: розпускаю хвоста, хай і не дуже сильно, але кому ж не хочеться постати перед коханою жінкою хоч трохи кращим, ніж насправді? Похвали мене, Лялюсь, дай знати, що ти з мене горда, – з того, який я кльовий пацан і як справно зумів собі в житті порадити… А насправді тоді, в дев'яності, мені просто повезло, – я щойно з роками зацінив, наскільки. Повезло, що в мене виявилися знайомства серед людей, які згодом навчились називати себе арт‑дилерами; повезло, що я з дому знався на тому мотлохові, який вони тоді за безцінь скуповували щонеділі на Сінному ринкові, – чого там тільки не було, яких чудес можна було нарити мало не надурняк, Ющенко, ще головою Нацбанку бувши, вчащав туди кожного вікенду, як на роботу, а тепер у нього одна з найкрутіших у країні колекцій народної старовини і він іде в президенти (і Бог йому в поміч, а то задрали вже, суки! – щодня з податкової нова постанова, передавлять нас, дрібних підприємців, під ці вибори, як курчат!)… А мої пацани гребли з того щотижневого звалища все без розбору, по‑сорочому, – не раз і не тямлячи, яким боком одчиняти табакерку, і що в сецесійного бюрка, хоч і обламаного до стану безногої тумбочки (за яку вони його й узяли!), може бути потайна шухляда (саме в такій ми раз були знайшли пук пожовклих старих листів, про які мені з першого погляду блисло, що вони любовні, – листи були з‑перед Першої світової, писані по‑польськи, і так ми несподівано відкрили для себе ще один Київ, безслідно зниклий під більшовиками: місто польської шляхти, яка жила тут від п'ятнадцятого століття, вважаючи це місто своїм, і для якої Городецький на початку двадцятого ще зводив на Васильківській нового костьола з модними натоді цементовими заморочками, тільки що той їй уже не придався, – прочитати ті листи я не зміг, але було дивне відчуття, наче вони адресовані мені особисто, – я тоді зустрічався з Тетяною і все збирався сказати їй те, чого вона ждала, – що я її люблю: вже й сам себе в тому розумом переконав, але за кожним разом так і йшов від неї, не сказавши, а з тими листами ніби щось у мені хруснуло, – з'явилась, як тріщина, дедалі ширена підозра, ніби головна любов мого життя ще попереду, і навіть десь недалеко: листи пообіцяли мені Лялюську…). Для мене то був світ речей, серед яких я виріс, – я впізнавав їхні старечі запахи, сліди лойових окапин на поверхнях, чорні, як бруд під нігтями, цяпки на невміло чищеному сріблі, – мовби знову потрапляв у тісно заставлене розсохлими ветхими комодиками, і від того ніби завжди смеркле помешкання дзядзя й бабці: вернувшись у п'ятдесят четвертому до Львова, вони вже не змогли оселитися в родинній кам'яниці на Круп'ярській, бо її зайняв майор КҐБ з сімейством, але частину домашнього начиння родина все ж зберегла, – отже, й тут мені повезло. Коли університет випустив мене, як копняком під зад, у лабораторію, де не то зарплату невдовзі перестали платити, а й апаратуру повідмикали через борги за електроенергію (одного дня, як на сигарети вже не ставало, я піймав себе на тому, що вишнипую зором ціліші бички під ногами, – й злякався, аж циганським потом пойняло: я не знав, що людину так легко опустити і що цією людиною можу бути я сам!), – коли вся соціальна матриця, в якій зростав, ураз луснула, як мильна булька, то єдиною опорою, за яку можна було вчепитися, щоб не піти на дно, виявився той світ старих речей, збережений моїми предками, – мій родовий спадок, еге ж. Оце, нарешті, воно, точне слово: я став жити за рахунок спадку; я, по суті, звичайний гівняний рантьє, а ніякий не селф‑мейд‑мен. Мені просто повезло, що в мене раптом виявився спадок. Що непомітно влиплі в мене в дитинстві знання й навички зненацька набули реальної вартости, в твердій валюті.

Портсигари, щипчики до гашення свічок, годинники на ланцюжку, чорнильні приладдя з накривками, фіґурні руків'я парасольок (слонова кість, прошу я вас! – казав я покупцям дзядзьовим голосом…), – я орієнтувався в тому всьому навпомацки, вмів навіть шити на машинці «Зінґер», бо ще підлітком направляв таку бабці Ліні, і заки ще ринок склався, в тодішньому болотяному хаосі, здобув собі репутацію казна‑якого безцінного хріна, – а раз здобуту репутацію так само нелегко втратити, як перед тим здобути. На той час, коли болото стяглось і забетонувалось, я був уже всередині й стояв на своїх двох, – пару років пізніше вже без стартового капіталу фіґ би втиснувся, так що й тут – повезло… І вже зовсім фантастично повезло з одним із перших партнерів, нашим факультетським екс‑комсоргом Льончиком Колодубом, який широким жестом відвалив нам своє гуляще приміщення, однокімнатну кавалерку в партерчику старокиївської кам'яниці, – хваливсь, ніби купив її в 1991‑му за дві штуки баксів, отже рівно в СТО разів дешевше, ніж вона коштує сьогодні, але в 1991‑му для нормальної людини дві штуки баксів ще були такою самою казковою сумою, як нині мільйон, і неясно було, звідки їх узяв Льончик Колодуб – стукач, бухар, бабник (або, як сам він про себе казав – статевий гігант) і геть ніякий фізик, який ще з першого курсу націливсь був на кар'єру по комсомольській лінії – з причин повної непридатності на щось інше. Задачка розв'язалася, коли одного дня Льончик здимів у невідомому напрямку, за чутками, прихопивши з собою колишню райкомівську касу, – казали, урив аж у Латинську Америку, і я в цю версію схильний вірити: попри все, Льончик таки мав у собі романтичну жилку, мав розмах і потяг до авантюр, чим, зрештою, й був симпатичний. (Якось по‑п'яному він звірився нам, що дідо його був циган і що німці його повісили за вкрадену курку, – в універі вважалося, що Льончиків дідо був партизаном трохи чи не в Ковпака і геройськи поліг у бою з фашистами, Льончик п'ять років, як саксофон, виступав із цією темою на всіх зборах…) Може, в глибині своєї стукацької душі він насправді мріяв про кар'єру циганського барона – про те, щоб його віллу, придбану на комсомольські внески, охороняли чорняві й веселі шаблезубі одчайдухи в футболках із Че Ґеварою, а не знуджені й розтовстілі вкраїнські менти, куди більше схожі на колгоспників, ніж на піратів, може, його гаряча кров прагла ритмів сальси, і образ голої шоколадної дупи, ледь прикритої пір'ячком, кликав його за моря‑океани як омріяна винагорода за всі його комсючачі доноси, без яких, як виявилося, цілком можна було й обійтися, бо радянській владі вони й так нічого не помогли, – а може, він тому й утік, що, на відміну від решти наших бізнес‑комсюків, які вже встигли заповнити парламент, стидався свого минулого?.. Так чи інакше, Льончик зник, – а нам лишилося його помешкання з матрасом Venetto на підлозі (таким просмердженим спермою й блювотою, що довелось його викинути): власне помешкання, своя хата, сто очок фори в цьому галімому бізнесі, спасибі Льончикові – хай йому, смердючому цапові, буде добре, де б він тепер не був, і якщо він ще живий, то хай Бог пошле йому цілі стада мулаток, і хай омине його куля колумбійських партизанів – котрі ж теж, здається, марксисти й борються за комуністичну революцію. Якщо вони візьмуть його заручником, Льончик, на крайняк, завжди зможе стати в них політруком – і душними тропічними вечорами переповідатиме їм, коли ще не забув, матеріали останнього з'їзду КПРС із програмою розвитку СРСР до 2000‑го року, – хай, курви, конспектують. Або вчитиме їх співати «І Ленін такой маладой»: як і годиться циганчукові, Льончик Колодуб був офіґенно музикальний.

… Я майже чую в цій хвилині Лялюсьчин голос, який розсудливо каже мені, мов холодну ніжну долоньку кладе на розпашілу голову: ну чого ти комплексуєш?.. А таки комплексую, золота моя дівчинко (бо ти – моя золота дівчинка, була, є і будеш, що б там не чекало на нас попереду!), – комплексую, і навіть знаю, чого. І навіть чесно можу собі це сказати (тільки от тобі – не знаю, чи зможу!): щоб по‑справжньому мати чим пишатися, я б, сука, мусив сім років тому розп'ястися, як Icyc Христос, на нашому почилому в Бозі термоіонному ґенераторі, – розбитись, через гланди вивернутись, сісти на хліб і воду, і кинути курити, і послати, ще тоді, подалі Тетяну з її вічним нявчанням, що не має чого вдягти (сподіваюсь, вона таки вловила собі якогось жирного хріна, коли ми розбіглися, вона була для цього ще досить гарна!), і вигризти, скажімо, для лабораторії який‑небудь закордонний ґрант, і день і ніч гарувати, як бульдозер, забивши на все на світі, – а таки довести проект до кінця! Ось так. Тоді я продемонстрував би собі самому те, що своїм звільненням із каналу продемонструвала ти: опір матеріалу. Я знав би, що мене не зігнути, що я здатен відстояти свою територію. А я спорснув.

З мене міг би вийти вчений – вчений, а не просто кандидат фіз. – мат. наук. Але вік геніальних ідей – до тридцятки – я вже проскочив. Бор до двадцяти восьми розробив модель атома, Ейнштейн у двадцять шість опублікував «Електродинаміку рухомих тіл», Белл у двадцять дев'ять винайшов телефон… Хороший вік: уже щось тямиш, але ще нічого не боїшся, бо ще не віриш, що можеш програти. Такий суцільний політ по висхідній. В мене він пішов на розбудову власного бізнесу. Мої найкращі роки – ось вони, отут‑о: в цьому офісі, в цих каталогах. У цьому галімому бортовому журналі: дві російські мідні монети в хорошому стані, до 25 евро за штуку можна вигадати на російських аукціонах… Це, тіпа, якщо пощастить. А чого б мало не пощастити – я ж везучий хрін, хіба ні?..

Чого я ніколи не розказував Лялюсьці – це, як на другому курсі мене примітив був сам Струтинський, Царство йому Небесне, – а це було однаково, що впасти в руці Бога живого. Коли дід зачовгував в аудиторію, вічно в обсипаному пухом і крейдою костюмі, все кругом ціпеніло, як перед василіском. Ми, юні лопухи, тоді не вдупляли, що цей ідол із презирливо (як нам здавалося) склепленими повіками просто вусмерть із нами нудиться: між ним і нами лежала відстань, яку хіба в світлових роках далось би заміряти, а Струтинський не був педагог і не вмів і не збирався тої відстані з свого боку долати. Що він, проте, дивом умів, – це розгледіти крізь свої Вієві повіки серед потоку студентів тих, хто мав потенцію коли‑небудь ту відстань здолати сам, розігнатися думкою до потрібної швидкости. Нас було троє таких у нього на курсі – Гоцик, Захара і я, і він нам трьом і викладав – а з решти потоку збирав контрольні й віддавав нам на перевірку. На його семінарах я вперше звідав те сліпуче відчуття щастя, яке дає енергія вивільненої думки, – з такою силою, як тоді, це потім більше не повторювалось ніколи. Той блиск, та ясність, коли хаос, розвидняючись під прискореним натиском твоєї думки, врешті – пах! – обертається стрункими кристалами формул, – цього ні з чим не порівняти. Повне самозабуття, і водночас відчуття всемогутности – виходиш потім на перерву, як п'яний, і чуєш, як піт тече тобі між лопаток. Куди там стрибкам із парашутом.

Так що я знаю, як це в них було, – в Ейнштейна, в Бора, в усіх тих чуваків, котрі змогли. Все питання в тому, щоб не ослабляти того натиску. Щоб уміти його держати. Роками, коли треба, от у чому річ. Роками.

А я спорснув.

Мені давно вже не снилося вночі готових рішень – а колись снилися, ще й по тому, як із лабораторії пішов, якийсь час були навідували, – ніби безробітна думка, виселена зі своєї кам'яниці, перенеслася в підвал свідомости і там продовжувала заведено строчити на машинці «Зінґер»: з ночі в ніч висвітлювалися формули на екрані (досі пам'ятаю зимний металічний посвіт зісподу!), виринали, наче виписані невидимою рукою, розпускались, як водорослі, як підводні квіти, а раз ціла готова схема була склалася в просторі ніби з крижинок, як у казці про Снігову королеву, і я вві сні чомусь знав, що цей простір – чотиривимірний, але самого рішення на ранок уже не пам'ятав, тільки загальне враження – заворожливої, заморожуючої краси… А може, й пам'ятав, та не записав – ну бо нащо вже воно було здалося?.. День вдирався в голову, як брудний віхоть, і все непотрібне стирав без сліда. П'ятнадцять років тому Струтинський казав, що в мене унікальний мислительний апарат, – я його тоді був перебив посеред лекції питанням, і очі в старого упиря спалахнули, як лазери: «Ватаманюк, – сказав він, закохано втупившись у мене, аж я зашарівся, – у Вас унікальний мислительний апарат». Цієї слави мені вистачило до кінця п'ятого курсу. Довго ж мій апарат чахкав – упорожні, як мотор без палива. Згасаючі коливання, дедалі слабнучі сиґнали «SOS». А тепер уже навряд чи вдасться розігнати його до космічної швидкости…


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка