Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка19/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33

Але Влади нема, і розказувати нема кому. В посірілому й збляклому, як у рентґенкабінеті, світлі, в сизих паволоках диму, Лисий з Адькою, гойдаючи головами, мов ляльки в анімаційному фільмі, провадять між собою якусь нуднющу, до гикавки пустопорожню гру – як у більярд перекочуються словами:

– Ви, Миколо Семеновичу, обов'язково мусите про це написати…

– Дорогенький ви мій, уся підготовча робота в мене давно скінчена, залишається тільки сідати й писати, але ж ви знаєте мою зайнятість…

– Ум‑гу, і ще й я забираю у вас час… Але мушу, вибачайте вже, – де я такого, як ви, спеціаліста знайду! Та в мене, власне, вже й все, довше вас не буду затримувати – досьє вам залишу, роздивитеся собі вдома як слід, а висновок напишете, коли буде вільна хвилинка…

– Ох і на шахрайство ж ви мене, старого, підбиваєте!..

– Ну яке ж шахрайство, Миколо Семеновичу, ви ж самі кажете – ймовірність авторства Новаківського фіфті‑фіфті, отже, думки експертів можуть розділитися – хтось скаже «так», а хтось «ні», то що ж поганого в тому, що сказати «так» нам із вами в даному випадку ще й пряма вигода?..

– Та я давно знаю, що ви демон‑спокусник, перед вами, мабуть, жодна дама ще не встояла… До речі, а чому це ми досі не випили за прекрасну даму за нашим столом?

Прекрасна дама – це я. Така в цьому фільмику моя роль. Всміхаюсь і покивую головою, мов на шарнірах, поки Лисий (стоячи, аякже, ґаспада ґусари, стоячи, і Адька також підводиться – знехотя, як підліток, змушений бавити малу дитину, сяйнувши мені водночас змовницьким і поблажливим, як здвиг плечима, поглядом: мовляв, що вдієш…) несподівано жадібно, мов нарешті допався, вихиляє одним духом півкелиха коньяку, знов демонструючи мокрі підпахви своєї бідної сорочки, – і видно, що насправді йому зовсім не хочеться нікуди звідси йти: що ніяких гіперважливих справ у нього немає, нічого важливішого й любішого серцю, аніж ось так сидіти в люднім теплі кав'ярні, втішатися надурняк ситою стравою й доброю чаркою – і мати перед ким говорити. Говорити й говорити, от що найважливіше. М'яти своє життя словами, як ріденько напхану подушку, щоб надати йому форми. Український андеґраунд, маловідомий пласт нашої культури, ми з Мишком Грицюком. Утовкти, укласти, випхати своє життя вмовленим у нього значенням: поки говориш, і ще якийсь час по тому, форма держиться, – а потім знов усе розлазиться до попереднього стану. Тому треба говорити без упину. І те старе бабисько, що трусило переді мною фарбованими кучерями, мов старлетка перед грошовитим «папіком», – вона теж хотіла наговорити собі якесь інше життя, аніж те, благополучне й нікчемне, котре прожила. Заднім числом вставити в нього ту пружинку, якої в ньому не було.

Господи Боже, та чи я довіку приречена їх усіх жаліти?!..

І я знову хапаюся за свій келих, бо що маю робити? Тим більше, вони ж із Адькою пили «за дам» – виходить, нібито до мене пили, а значить, мені тепер слід відповісти тим самим, не сидіти ж ступою, – випити до них, ґендерно симетричним жестом: дай Боже здоров'я, і вам також усіх гараздів, многая літа… Тьху, блін, що я плету, яка многая літа – це ж не іменини, це вже радше поминки. Мої поминки по Вадимові, угу. По Вадимові, який теж нічого не може зробити, бо в нього вибори. Ні, гірше – по Вадимові, який виявився Владиною поразкою: виямом, у який ускочило її життя – мов «гарлі‑девідсон» із розгону на трасі.

Ні‑ні, коньяку мені не треба, дякую.

Адька каже, що в нього, до речі про дам, є ще одна невеличка справа, в якій цей Коньяк Семенович міг би йому допомогти, себто не йому, а одній дівчині, – і Лисий радісно нашорошується, носом і окулярами, мов лис, зачувши курник: так‑так, і що ж за справа?.. Він щасливий уже з того, що його ще не женуть, свято триває. Натомість неприємно ціпенію я: що за дівчина?.. Адька вічно кимось клопочеться, комусь допомагає, а всі ці молоді дівки, що, мов із цепу зірвавшись, кидаються тепер під кожного сяк‑так грошовитого хлопа, як Анна Карєніна під поїзд, взагалі ніякого стриму не знають, ні стриму, ні страму, і я легко можу собі уявити, як яка‑небудь така ляля‑барбі, свіженька й тугенька, щойно з конвеєра, – ой ні, краще не уявляти… Це теж щось нове, раніше в мене таких клінічних нападів ревности не бувало, а тут я вже кілька разів за вечір ловлю себе на тому, що мене дратує оте надміру голосисте, «всі‑дивіться‑на‑мене» сопрано за сусіднім столиком – із розкішною, так і хочеться занурити туди руки, каштановою Ніагарою волосся, як у рекламі шампуню, – і що добре, що Адька сидить до цієї Ніагари спиною, а це вже параноя в повному цвіту, приїхали… Ага, а дівчина, про яку мова, це, значить, Адьчина секретарка. Так, звичайно, я її пам'ятаю, бачила (шльондра, що ніде проби ставити, нахраписта й хитра, не його тип).



Секретарки, масажистки, етажерки, асистентки – який же, коли вдуматися, широкий у платоспроможного мужчини вибір на ринку молодих і спраглих кращої долі жінок! І як мені було попервах подобалося, коли при появі на людях із Р. там, де нас не знали, мене до тієї самої ринкової категорії залічували на око офіціанти, готельні служби чи стюардеса на літаку (я перехопила її погляд, коли Р. на тому амстердамському рейсі гладив мені стегна під відкидним столиком), – як це було феєрично‑весело, як заводило!.. Таке постійне хихотливе, шампанське збудження: королева на карнавалі, перебрана за пастушку. О'кей, бос, як скажете, бос, – дико сексуальна гра. Я тебе хочу прямо тут і прямо зараз. Мовчання його водія, який віз нас в аеропорт, – професійне мовчання, непробійне, як яйце Курочки‑Ряби, дід бив‑бив, не розбив, – таке мовчання оплачується окремо, такі мовчуни інтерв'ю не дають (а шкода, і тоді мені було шкода, все‑таки журналіст у мені не вмирав ніколи!). Коли довкілля приймає тебе за шлюху і мовчить або ввічливо шкіриться, як той портьє, що вручав Р. ключі од номера (хоча розмовляла з ним я, а Р. тільки сопів поруч, бо по‑англійськи не шарив, от і ще одна категорія, до якої мене можна було віднести, – перекладачки!), – то тим самим ти ніби отримуєш мовчазну суспільну санкцію на те, за що, як гадають вони, цей сопучий тип тобі й платить, і так статевий акт починається, по суті, вже біля стойки рецепції, і поки ви дістаєтеся номера в нетерплячому, набрякаючому, як роздута жила, мовчанні ліфта (де якийсь росіянин чи турок, перейнявшись атмосферою, на виході обстрілює тебе вогневим поглядом, даючи знати, що він упорався б незгірше од твого супутника, – атож, це передається як струм, чоловіки завжди спалахують, як лампочки в гірлянді, коли на їхніх очах жінку везуть трахати, і ця еротична ілюмінація – теж частина програми!), – то в номері, іно зачинивши за собою двері, ви вже просто мусите негайно гепнутись на ліжко й зайнятися цим не роздягаючись, то ти, значить, у нас перекладачка, а ну‑ко переклади ось це ось сюди, умммм!.. У цьому є щось від групових оргій, це майже публічний секс, за яким спостерігають крізь стіни десятки очей, – секс інформаційної доби, секс без privacy, як на стадіоні з юрбами вболівальників: прожектори наведено, оле‑оле‑оле, go‑go‑go, го‑о‑ол!.. І в результаті – півтора‑два тупі, механічні оргазми й незмінно вибулькуюче в голові посткоїтальне запитання: а на фіґа, власне, я це роблю?.. Фіґ його й зна, але хай уже, та й для здоров'я ж треба… А на зворотному рейсі – вже знаючи, після того ранку з вікном на мокрі дахи, що з Р. треба невідкладно рвати, і то якраз для здоров'я, принаймні душевного, – я, як на гріх, завважила була якраз таку тугеньку лялю, недавно з конвеєра, хоч уже й не зовсім свіжу, ледь підпсуту нальотом уживаности, з недвозначним, як уніформа, прикидом: розпущене вороне волосся врівень сідниць, золоті ланцюги, срібні стилети‑«алеґро», що робили її на голову вищою од супутника, з виду десь чи не втричі од неї старшого, вони всілись акурат за нами, і тамтой – видать, також бізнюк, що всюди літає з власною масажисткою (на перекладачку ляля не тягнула!), – одразу занурився в якусь російську книжкову лабуду, якогось Гітлера‑Сталіна‑Жукова в полум'яній обкладинці (яскраве, вони люблять усе яскраве, щоб очі зривало, вічно голодні на блискуче діти сірих заводських окраїн та шахтарських посьолків!), – і за цілу дорогу озвався до своєї супутниці єдиний раз – коли принесли напої: «Шва будеш?» – так я розмовляю з маминим Барсиком: кісточку будеш?.. І я ніби вгледіла себе з Р. у кривому дзеркалі – передражненими цією парочкою, котра куди ліпше за нас відповідала класиці жанру «багач і його курва», аж до кічу (бо ж кіч – то й є класика жанру, очищена від будь‑якої індивідуальности!), – і ще й посаджена була, наче вмисне для наочности, зараз за нами – як наступний щабель еволюції, коли дивитися на картинку згори, очима вже не стюардеси з проходу, а якогось злостивого божка, котрий увесь цей жартик із нас чотирьох і виклав – і десь там нагорі міг похихикувати собі в хмарну бороду, нас споглядаючи… На відміну від нас із Р. (якому я спеціально дозволила оплатити ту поїздку, для повноти відчуття, щоб уже викупатися в ньому з головою, як свиня в баюрі!), – на відміну від нас, кічева парочка не гралася, не удавала боса й секс‑служницю, а справді ними була, – і жодної еротичної іскри за тим не проскакувало. Так‑таки геть нічогісінько не проскакувало й не проглядалося – крім тупої, самовдоволеної пихи: бос пишався прибраною, як новорічна ялинка, молодою коханкою, вона – золотими ланцюгами, срібними «алеґро», торбами покупок у багажному відсіку і всією цією поїздкою, якою буде хвалитися подружкам, і вони їй заздритимуть: інших стимулів до злягання в цих двох не було. Секс у такій версії був мертвий – як мертвий був би він і у нас із P., якби я повсякчас не робила його грою в чуже життя.

Я тоді збагнула, що мав на увазі P., коли – на радощах після одного нашого, як на мене, геть не вартого якихось особливих радощів акту – дозволив собі на відвертість, загалом йому непритаманну, сказавши по‑російськи (в інтимних ситуаціях він завжди збивався на російську): «Какая ты у меня… яркая – во всем, я никогда не знал такой женщины, как ты…»

Але ж Вадим – Вадим то знав!.. Він же прожив із Владою понад три роки, – і це не рахуючи тих місяців, коли вона, хоч і не на жарт ним захоплена, та що там – закохана (чогось мені після сьогоднішнього ніби впадло за нею таке визнавати, мовби я цим визнанням її принижую, а в неї ж тоді навіть рухи були змінилися, покотячішали ще дужче проти звичайного, вона ніби пестила все, до чого торкалась, із безгучним муркотінням тручись у ході об повітря, як об колючу чоловічу щоку, – коли така незрима пушиста хмарка чийогось дотику починає облягати кожен рух жінки, це найпевніший доказ, що жінка таки кохана й закохана, а не просто фізично сита, і Влада сама тоді сміялась і з щасливим сміхом оповідала, що закоханість – то, виявляється, геть некорисний стан для виживання в суспільстві, бо, замість відповісти ментам на дорозі як належить, ти їм розслаблено‑ніжно всміхаєшся, і вони, зачувши слабину, луплять із тебе штраф як за рідного батька!..), – при всій її тодішній підплигнутій температурі поведінки, все‑таки ой як довго вагалася, заки зважилась перенестися з Катруською до Вадимових новопридбаних хоромів!.. Вадим‑бо якраз був тоді нарешті офіційно розлучився з колишньою дружиною (чия голівонька начебто не витримала нагло впалого на неї багатства й рушила вплав по гаванях психоаналітичних кабінетів, що ж, із жонами скоробагатьків буває…) – і купив собі цілий горішній поверх у старій кам'яниці на Тарасівській, з наміром збудувати на даху пентхауз, і взагалі… Думаю, остаточно Владу привабила саме можливість побавитися з таким великим простором, – Вадим погодився, щоб вона оформила цілу ту двоповерхову хатищу за власним дизайном. Тепер в оформленій за її дизайном квартирі порядкує Свєточка, і у ванній, де Влада колись мені робила макіяж («Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться!»), і я потім побачила себе в дзеркалі такою, якою ніколи не знала, й злякалася (надто вже це було несхоже на мій телеекранний образ, оте чуже й грізно‑прекрасне, присмеркове обличчя, мов вихоплене з ночі багаттям, із довгими єгипетськими бровами, з темнющими, мов напоєними кров'ю, губами, – таке обличчя відразу хочеться загасити, як пожежу, виносити його на люди, це самогубство, не може бути, Матусевичко, що ти зі мною зробила, я не така…)» – на тій самій поличці, де вона поклала тоді пензлики («Почекай, не вмивайся ще, я зроблю з тебе знімок…»), тепер лежить Свєточчина зубна щітка й контрацептивний крем. Хоча ні, така Свєточка, мабуть, має вставлену спіраль, щоб не створювати мужчині жодних невигод. А також стрижку в формі дельфінчика на причинному місці – на нашому каналі якраз учора рекламували цей перукарський салон: п'ятнадцять хвилин чистого ефіру, ласкаво просимо, дорогі українці, якихось п'ятсот євро – і ноу проблем: дельфінчик форевер. Зла я все‑таки, ой зла.

І не тільки зла, а ще й несправедлива: ну звідки мені знати, як там між ними, я ж тої Свєточки й на очі не бачила, а може ж, вона якраз добра й щира душа?.. Бідна Свєточка – втягнена, як пилососом, у вакуум свіжовідремонтованої нувориської квартири: така квартира просто не може довго стояти пусткою, вона неодмінно, рано чи пізно, притягне до себе яке‑небудь тіло – щоб у ній поралося, пересувалося по кімнатах, заповнюючи зайвий простір, стукало б на кухні чашками, вмикало телевізора у вітальні, забувало підняти опущене сидіння на унітазі й лишало на ранок у спальні за зсунутими шторами їдкий дух жіночих геніталій, такий різкий проти запаху твоєї власної сперми (якою ти й так задовго був зрошував самотнє ложе!), – що ж тут такого, це нормально, це всього тільки закон великих помешкань, це вони, силою власного тяжіння, рядять людьми й долями: дім, скоро вже існує, завжди ставить до мешканців свої вимоги, і той, хто лишається жити сам у такій великій оселі, вступає з нею в неоголошену війну, в якій рано чи пізно буде поконаний (адже оселі тривкіші, вони живуть довше за людей!), – і муситиме вибиратися геть, і хай ще порадіє, коли не вперед ногами… Чому я на цю тему ніколи не зробила передачі? І класна ж могла вийти передача, ба навіть ціла програма, і спонсора знайти було б завиграшки, наприклад, серед будівельних фірм, – «Людина в інтер'єрі» чи, там, «Людина у себе вдома», – про те, як наш дім рядить нашим життям… Тепер, коли ми повилазили з однакових совдепівських щільників і почали лялечкуватися у власні хатки, саме час над цим застановитися, – шкода, що мені це раніше не спало на думку, а тепер уже пізно… Отак‑от і життя минає: тільки озирнувся, гульк – а вже пізно. Оті виселенці з Чорнобильської зони, селяни, які самоселами вертали до своїх хат, – вони ще знали, що значить дім, і, мабуть, могли б розказати, але я, коли чорнобильський фільм робила, цей сюжет тоді не зацінила, профукала, дурепа…

І ще один такий дім, наділений власною волею, я знаю, що про нього варт було б розповісти людям, – у Львові, ту кам'яницю, яка колись належала Адьчиному прадідові: де виросли його бабуся й моя Геля Довганівна. Адька розказував, як бабця возила його маленьким через усе місто з їхнього району пролетарських багатоповерхівок у колишню професорську колонію за Винниківським базаром, щоб показати – дивись, Адріяне, оце наш дім, ось то були вікна дівочої, тут ми з тетою Гелею спали… Після війни там жив якийсь каґебіст‑«освободітєль», напевно ж борець із «бандами ОУН», який потім спився, випав з вікна другого поверху (чи не тої самої дівочої?) й зламав собі шию – нібито в приступі білої гарячки. Тільки я думаю, що насправді то дім його виплюнув – кілька десятиліть перетравлював і нарешті таки виплюнув, – а діти «освободітєля» швиденько спродались і виїхали, коли валився Союз, а Адька тоді вже вчився в Києві й до Львова вертатись не збирався.

Адька (який давно вивчився) підводить на мене брови, вловивши в мені переміну настрою: щось не так?.. (Вони з Лисим уже хлищуть свій коньяк по‑чоловічому сепаратно – на чомусь там погодилися й запивають могорич.) Нічого, все в порядку, заспокоюю його мовчазним кивком. Все справді в повному порядку, ах якби ти тільки знав, у якому ти порядку, мій коханий шанхайський барсе, – як приємно дивитися на тебе зі сторони, милуючись твоєю спокійною, неметушливою впевненістю: ця твоя постава, з якою ти рухаєшся по життю, не має нічого спільного з непробійною тупістю тих, хто обертає великими грішми в переконанні, ніби обертає світом, – і я вже знаю, здогадалася, в чому тут річ і що робить тебе таким на них усіх несхожим, можу хоч зараз устати на повен зріст і проголосити на цілу кнайпу, слухайте всі, одкровення Дарини Гощинської: це дім задає тобі форму!.. Отой самий, три покоління як утрачений. Це, як ті металеві формочки – рибки, зірочки, – в які я в дитинстві пакувала тісто разом із мамою, і тебе так упакували в нього – ще сирим, іще в несвідомому віці, й цупкий каркас того дому, про який ти завжди знав, що можеш до нього прийти й поглянути на вікна, звідки колись визирали твої юні бабусі, невидимо присутній у тобі й держить тобі хребта випростаним, це від того вся твоя грація природної – незащемленої – гідности… Цього не купиш, не виробиш, не натренуєш в собі – це дається, як умова задачки, є в цьому світі речі, які приходять людині тільки таким способом – даються. Або ні. Можна збудувати дім, ще й пентхауз надбудувати, але треба не одного життя, щоб навчитись той дім на собі носити.

Лайно ти, Вадиме. Боже мій, яке ж ти лайно.

Ця фраза зненацька складається мені в голові сама собою, мов із гуркотом зачиняється віко. (За сусіднім столом знову верещить високе сопрано – їй би Моцарта співати, блін!) Мушу закурити. Що цікаво – ніякої внутрішньої хлипавки, мокрого квиління отих осінніх скрипок п'яного француза, більше немає. Вщухло, як вимкнуло. Як раптова переміна погоди. Просто – чоловік, на якого колись була запала моя товаришка, виявився не тим, за кого вона його мала. Така‑от паршива й доволі, в принципі, тривіальна житейська ситуація. В якій найпаршивіше – це те, що товаришка перемістилася в ліпший (будемо сподіватися) світ, а чоловік, який колись непритомно лепетав мені в порожній квартирі«Я її вбив», сьогодні зі свого кабінету продовжує обертати грошовими потоками – і на принесену мною звістку, що його браття по класу, сиріч по цих самих потоках, заміряються використати телебачення для відлову дівчаток у секс‑бізнес, відповідає, що в нього зараз є важливіші справи. Державні, бляха. Державні.

А гребла я таку державу, Вадиме, – в якій такі речі уходять за норму! (подумки додавши: і таких депутатів теж!) На що Вадим, ображено засопівши, порадив мені бути реалісткою. В перекладі з депутатської – не бути дурною. Ано, трудно, як каже Адьчин тато. Як хто вже дурний, то таким і зостанеться. Можна ж було й наперед, власним розумом доперти, що для Вадима той секс‑бізнес і справді не привід кидатись бити на сполох – що, рятуючись од так незаслужено впалого на нього Нещастя‑Яке‑Доводиться‑Витримувати, він і сам, крім Свєточки, мусив був перепробувати й інших професійних масажисток своєму осиротілому членові, і то саме на тому ринку, що його збирається обслуговувати майбутнє шоу «Міс Канал». Всі ж користуються проститутками, аякжечки, – тобто, розуміється, всі, хто може собі на це дозволити, – з якої б же то радости наш нардеп мав бути винятком, ілі він тобі не мужчина? Це чоловічий світ, голубко, – що вдієш, що вдієш, треба бути реалісткою. Що більше Свєточок, то легше платоспроможним мужчинам витримувати все, що їм належить витримувати. Нести свій хрест і підпирати державу, – а то вона в нас, бідненька, перехняблена, як Пізанська вежа.

Ні, цигарку краще все‑таки погасити, а то щось у голові паморочитись починає…

Я його після того спитала про Катруську – а як у неї справи в школі, чи він стежить?.. Вадим вирішив, що це я так змінила тему, й почав задоволено розповідати, як недавно підвозив її після школи разом із подружками. Непогана картинка для збоченської уяви: такий великоформатний, добре відмасажований, туго налитий в потилиці, і в усіх інших місцях, Гумберт Гумберт у своєму «лендкрузері», серед цілої клумби ніжно‑духмяних Лоліт – у цьому віці дівчатка ще пахнуть майже так само божественно, як немовлята, ваніллю чи ще чимось таким… От би знаття, чи батькам трапляється відчувати ерекцію на вид своїх доростаючих донечок? Ага, хто ж признається… Вадим вважав (а коли Вадим щось вважає, то значить, так воно й є!), що навчання Катрусьці дається легко, – якби постаралась, могла б бути й відмінницею, хоча (вважає він) це й не головне. Ну звісно ж. А телевізора вона не дивиться? Вадим усе ще не вдупляв, до чого це я. Ну як – от уяви собі, буде Катруся дивитися цей конкурс на найгарнішу глядачку, дівчинці, знаєш, це потрібно, особливо в такому віці – мати перед очима загальноприйнятий стандарт жіночої вроди, щоб на нього рівнятися, – а потім десь класі в восьмому захоче й собі послати фото на конкурс…

Ну ти ж її попередиш? – усміхнувся Вадим із такою чарівною безпосередністю дорослого до дитини, що я ошизіла – ошизіла, і навіть повірила, що він дійсно може подобатися жінкам, навіть такій жінці, як Влада: усмішка була абсолютно щира, гарна, він не прикидався й не лукавив зі мною – він справді не бачив Проблеми‑Яку‑Належить‑Розв'язувати. А раз Вадим її не бачить, то значить, її там і нема.

І я вже не стала його питати, а хто ж попередить усіх інших Катрусьок цієї країни – тих, які не ходять до школи British Council і для яких телевізор, то єдине вікно у світ? І навіть не сказала йому, що пішла зі свого каналу, – пощо? Тема ЗМІ вочевидь зараз Вадима не пече, грядуще виборче цунамі означає для нього щось інше, ніж для нас, посполитих, – щось тверде й намацальне, якесь ґрандіозне перегрупування грошових мас у напрямку, про який я можу хіба здогадуватися… Але не хочу. В кожному разі, не маю сумніву, що й тут усе йому вийде добре: Вадим не з тих, хто звик програвати. Ото тільки з Владою йому вийшов облом. Вирвалась йому Влада.

Може, вона якраз і хотіла від нього вирватись – тільки не знала, як?.. Може, в неї теж був який‑небудь свій ранок із мокрими дахами за вікном, – коли, через силу вибравшись із ліжка з насунутим тобі на голову, як мішок, новим днем, розумієш, що твоє життя загналося кудись не туди – що це вже не твоя траса, і треба терміново вивертати мотоциклові переднє колесо, цоб‑цабе, наддай назад?.. Тільки це дуже важко зробити на такій великій швидкості, на якій вона жила. На такій – розігнаній до пролітаючого в очу пейзажу…

Та хотіла, звісно ж, що хотіла! – горда моя дівчинка, дзвеняча, мов насаджена на сталеву пружинку: горді люди, які звикли самі бути підпорою іншим, так погано вміють подавати сигнали «SOS», що навіть коли вони дзвонять тобі о другій над раном і скаржаться на безсоння, на безпричинний страх: засну і вмру, – ти не чуєш сиґналу… І навіть коли й бачиш, п'ять годин поспіль просидівши з ними під наглядом їхнього бойфренда, мов спеціально приставленого ні на мить не лишити вас наодинці, хоч би йому мав луснути сечовий міхур, що щось таки негаразд, і не так уже й добре, як було ще недавно видавалося, – ти все одно не допускаєш думки, ніби сяйво закоханости, ще недавно променуюче з цієї пари, могло виявитися всього‑навсього болотяним вогником, який заводить довірливого мандрівника на трясовину, – не допускаєш, тому що в глибині душі знаєш, що така думка була б образою для твоєї гордої товаришки: тому що вона сама, зціпивши зуби, цілий рік мусила вести з собою якусь не до уяви виснажливу, одбираючу всі сили війну, перш ніж собі до такої думки – до своєї поразки – признатись.

Тепер я не маю жодного сумніву, що так воно й було.

Тепер – після сьогоднішнього Вадима, який ту сторінку свого життя («вона була найкраще, що було в моєму житті», сказав же був іще над Владиною труною, – якби я померла, Р. міг би те саме сказати над моєю!) уже героїчно перегорнув і повернувся до себе – такого, яким він був до Влади, «Д. В.», бо такі люди не міняються, і ніякий новий досвід нічого в них не перевертає, – тепер усі дрібні епізоди, що колись були дряпали увагу дисонансом випадкових скабок, заднім числом складаються мені в стрункий разочок. Одна річ у Вадима з Владою таки була спільна, і на ній, як шруба на зазубні, Владу на Вадимові, відай, і заклинило, зачепило: в них обох жив, і крізь життя ними рухав – страх поразки.

Як чудово, виявляється, алкоголь проясняє думки!..

То з цього страху вона, десятьма роками раніше, розірвала шлюб із Катрусиним батьком (котрий зрештою нічого ліпшого не потрапив зробити з своїм життям, як еміґрувати до Австралії, де, за двома різними версіями, чи то працював сторожем, чи доглядав за кенґуру, хоча незрозуміло, чого за ними в Австралії й доглядати?). То цей страх підіймав їй волосся, коли восени 1990‑го ми з нею курили одну цигарку на двох у скверику на Золотоворітській – отут‑таки, через дорогу, де тепер казино (і звідтоді мене й водить магнітом круг цього місця от уже чотирнадцять років!), – і гарячий вітер тектонічних розломів гнав повз нас самопальні, ще на ротапринтах тоді друковані летючки, і гірка кава з оббитих чашечок обпікала піднебіння, «в нас не було молодости, Дарино»,  – була, Владусю, була, оце ж вона й була, наша молодість – і молодість країни, яка тоді народжувалася на світ із прибутного гулу Майдану, з хлопчиків із серафічними обличчями й білими пов'язками голодуючих, яким ніхто ще тоді не додумався платити за те, що вони готові були вмерти, і вони справді готові були вмерти, а хто досі не вмер, тим гірше для нього… Був у моєї Влади цей страх, авжеж був, хоч як глибоко захований, – ґенетичний, від матері успадкований, від Ніни Устимівни… А може, й іще давніший – від тих її діда з бабою, комсомольців, котрі в тридцять третьому втекли до міста й стали робфаківцями, зумівши не вмерти разом зі своїми односельцями – і ще хтозна, чим за те заплативши… І з цього самого страху, який не залишав їй, у її власних очах і в очах заздрого довкілля, права на помилку, вона й застрягла з Вадимом так небезпечно довго – на тій фазі, коли вже перевертаєш свої дні важко, як мокру землю лопатою, бо на місце погаслої любови, чи того, що нею було здавалося, приходить порожнеча, – а в порожнечу завжди й неминуче, як чорна вода, натікає смерть: боюся спати, засну – і вмру…

О чорт, згадала! Вона ж мені й розказувала, десь улітку, перед нашим інтерв'ю ще, свій сон – докладно розказувала, сон був про Вадима, але я запам'ятала звідти тільки один образ (чужі сни взагалі кепсько запам'ятовуєш, як і переказані фільми, котрих не бачив сам), – кудись Вадим її приводив, на якийсь пагорб, сірий, як місячна поверхня, що починав осуватися їй із‑під ніг, і вона бачила, що то насип цементового піску, – справді, що може бути мертвіше?.. Здається, там навіть ворони були – чорні, жирні, лискучі… Мені б тоді їй і сказати – Владухо, кохана, ріж полу і втікай на чім світ – як і десять років тому, за тим самим рисунком, тим самим твоїм карколомним орнаментом: ти ж можеш, ти це вже робила й знаєш, коли треба вдаватись до такої хірургії, – і хрін з ним, із цим чоловіком, і з його, чи пак твоїм, пентхаузом – у засклених пливучих хмарах, дзеркальних поверхнях і білих шкіряних пуфах: краса, таки дослівно, неземна, з вічним видом на небо, хоч продавай квитки й води відвідувачів, цей дизайн тобі вдався, але хрін із ним, одірви од серця і втікай без оглядки, бо цей чоловік, якому одна жінка вже підозріло від'їхала кудись у напрямку дурки, є явно небезпечний, є такі чоловіки – спресовані всередині себе на непробійне самовдоволення, котре ми помилково приймаємо за силу, – і вони роблять мертвим усе, до чого торкнуться, навіть секс. Такі чоловіки люблять владу, і вона легко йде їм до рук, бо коли хтось пре вперед із такою непробійною самовпевненістю, то дуже важко не повірити, ніби ця людина пізнала істину і, коли слухатимешся, вділить її й тобі, – важко повірити, що такий потужний панцир не несе з собою ні фіга, крім себе самого… Але це вже тепер я така розумна, а тоді я ще нічого цього не знала, – це було ще до мого знайомства з P., і я була дурна й наївна, як пучок петрушки. Дарочка‑дурочка‑дірочка.

Чому слово «смерть» у нас жіночого роду, звідки така дурниця? Смерть має бути мужчиною; принаймні смерть жінки. В германських народів, здається, так і є, а з них же ліпші од нас містики. «Я її вбив» – це навіть і звучить краще, переконливіше, ніж «я його вбила». Не допускає полегшених тлумачень: я його вбила своєю зачіскою, я його вбила одною фразою, – чоловіки так не говорять. Або: я його вбила своїм мовчазним презирством, – сміх, та й годі. Клав він на твоє презирство, якщо його взагалі завважив, – а що він взагалі завважив?..

Нічого я не знаю про те, яка війна між ними могла точитися в ту останню Владину осінь, коли вона стрімко віддалялась від нас усіх, окрита зимним, нетутешнім посвітом відчуження, як монастирський служка, якому скоро приймати постриг, – не знаю, і ніколи вже не дізнаюся. І Вадим того не знає – він і тоді навряд чи підозрював, яка роль йому випала в її житті. (Якимось холодком здогаду його було трохи протрясло, коли вона загинула, – в ті перші тижні, коли він заливав свій жаль алкоголем і, як бізон, пер ночами на Бориспільську трасу, мов хотів наздогнати втікачку й вернути її назад, – але він не дав тому здогаду себе глибше розтрусити, і ніякі протяги з того боку його вже не проймуть.) Ніхто, крім небіжчика, не може бачити в повному обсязі його смерти. Бачити, як вона розвивалася, як, день по дню, визрівала, мов овоч. Живим зі сторони видно вже допіру результат – те, як перестиглий плід зривається з гілки під власною вагою. І тільки сам небіжчик знає, як до того дійшло.



«Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться…» у ванній – радше бездоганно стильній, ніж розкішній: без скоробагацьких євронаворотів, без усяких там римських терм та позолот, – ще пахло недавнім ремонтом, фарбою й лаком, і це трохи нагадувало запах у Владиній майстерні, – може, якраз це й увімкнуло в ній робочий рефлекс, засвербіли руки (малярство, любила повторювати, це насамперед ручний труд, ремісницький!)… Вона працювала не як звичайно візажистки – посадила мене не до дзеркала, а лицем до себе, не розмовляла зі мною, не коментувала нічого по ходу, натомість принесла магнітофона і ввімкнула Queen – The Show Must Go On. Чим довше я сиділа, підставивши їй обличчя й заплющивши очі, тим дужче мене пробирало морозом. Пензлики, множачись мені на шкірі, як зграя метеликів, лоскотали рота, скроні, щоки, повіки, я кудись перетворювалася, зникала, змінювала форму, як скульптура під руками митця, музика гриміла в мене всередині, і звідти, з темряви ревучих залів, сипалося по жилах розбитим склом та виринало назверх звитяжним криком, як виклик навсупір життю: шоу маст ґоу он! – і Владин близький віддих на моєму обличчі ціпенив, як віддих канатоходця над прірвою темного залу: то не була гра, не безневинна забава в перевдяганки й мальовидла, невіддільна від всякої жіночої дружби, а щось таке ж грізно‑одчайдушне, що мусив відчувати й Фредді Меркурі в польоті власного голосу, – вона хотіла щось важливе з мене добути, показати мені щось, на чому їй залежало, і коли нарешті з дзеркала на мене вдарило грозовим спалахом, аж я жахнулася, оте палючо яскраве обличчя – з довгими єгипетськими бровами, з темнющими, мов напоєними кров'ю губами (такі обличчя могли бути в поганських богинь війни, у жриць якихось кривавих культів, щось у тому було загрозливе, відьомське, щось, що хотілося негайно затоптати як пожежу й вернути назад у стрій, до відполірованого телеекранного образу, із якого заспокійливо впізнаєш, від якої фірми на ведучій костюмчик, – але водночас я не могла відвести завороженого погляду від цієї чужої маски, з подивом стежачи, як, єдино за допомогою майстерно розтушованих фарб, вона виростає з моїх власних рис, неймовірно, – такими прекрасними живі людські обличчя бувають хіба в темних шибах при слабкому освітленні, де згладжується фактура деталей, і потім я це чуже обличчя не раз на собі в темних шибах і підглядала, щоразу здригаючись…), – на ту хвилину я вже від передозу емоцій ловила дрижаки цілим тілом, ледь зубами не цокотіла, і тільки й спромоглася, що затулитися нервовим сміхом, як сільська дівка рукавом: Матусевичко, що ти зі мною зробила, я не така!..

Значить, ти була така в попередньому житті, дуже серйозно відповіла вона, – ти просто про це забула. Ти гадаєш?.. Замість відповіли, вона підступилася впритул, отим своїм балетним па, знизу вгору, – і поцілувала мене в губи, провівши вздовж них язичком, – від чого вони, охнувши, вмить ожили під вальком помади, відновивши чутливість: її язичок виявився, проти чоловічого, неправдоподібно ніжний, як вийнята зі скойки устриця, я вже забула, коли мене востаннє цілувала жінка – у школі, в піонертаборі? – і сторопіло подумала: ах ось, значить, які ми, дівчата, на смак і на дотик, оце хлопам повезло!.. Влада відсторонилась і стала в дзеркалі поруч зі мною, – на губах у неї зостався розмазаний кривавий слід, як на дзеркальці на тому її славному полотні – «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці катастрофи». «А тепер почекай, я зроблю з тебе знімок».

І я лишилась чекати, легенько тремтячи, – якби вона тоді сказала мені перерізати вени, я б, мабуть, теж послухалась. Але вона тільки принесла камеру – і легко, не цілячись, відстріляла, як вправний автоматчик із ліктя, цілу обойму, клац‑клац‑клац. Обидві ми при тому мовчали. «А тепер найважче», – і вона знову стала поруч, з отим кривавим мазком через рот, тримаючи у випростаних руках камеру, наведену на нас об'єктивом: клац‑клац‑клац. Подвійний портрет: художник і його модель. (Його над'їдена модель.) Чи, може, не модель, а твір?.. Та ні, не моделлю, й не твором – чимось іншим я для неї була в тій подобі, якимось химерним уособленням жіночої сили, якої вона вже не чула в собі самій, і я добре пам'ятаю той чудний острах, що зворухнувся в мені, коли вона отак цілилася в нас обіруч на рівні облич: ніби то був не об'єктив, а дуло пістолета…

Ті знімки залишились у її комп'ютерному архіві – принаймні його Вадим не знищив.

Принаймні так він каже. Не знаю, чи хотілось би мені їх тепер побачити. Все одно, – сказала Влада, коли ми їх переглядали, – жодне фото ніколи не віддасть того, що бачиш при живому спогляданні, кольорова фотографія – то взагалі суцільна лажа, лохотрон і опіум для народу… І це була правда: знімки вийшли ефектні, але в них з'явилося те, чого не було в дзеркалі, – театральність. Ми виглядали як двійко ряджених, і моя відьомська маска чомусь більше не гіпнотизувала погляду з такою силою, – якась магія з неї щезла. Ось тому, задумливо прорікла Влада, малярство й не заступити, нічим і ніколи. Нічого, я це використаю, щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що…

І я не сказала їй, що зі мною вона дещо вже зробила, хоч я теж іще не знала, що. Вмиваючись потім у ванній – з глухим жалем, ніби за якоюсь несповненою обіцянкою, що дихнула зблизька й пройшла, от власне що мазком по губах обвіяла, не давшись у руки (таке болісне почуття втрати чомусь завжди викликає жива краса, і ніколи не викликає та, що на полотні!), – яв якусь мить відчула, що мені підгинаються ноги. Отак буквально, ніби зненацька обм'якли зв'язки в колінах: доти я гадала, що ватяні ноги – то тільки такий фігуральний вираз. Якби на Владиному місці був художник‑мужчина, все між нами з певністю розрядилось би негайним сексом, і то, мабуть, був би божественний секс, із тих нечисленних, на пальцях полічити, що запам'ятовуються на весь вік, – на повному виносі з тіла, як під час релігійного екстазу, коли, як писав дідусь Гемінґвей, земля пливла, хоча писав він і повну дурницю, бо ніякої землі тоді взагалі не існує, ні землі, ні неба, ні верху, ні низу, і любов не має з цим нічого до діла, – правда, з Адькою в мене теж таке було, але ж було одного разу й з Артемом: тоді, в архіві, де я вперше побачила фото Довганівни з товаришами й мене накрило на місці, і з того все й почалося, перемінилось життя… Але Влада не була мужчиною, і на такі прості, самою природою запрограмовані розв'язки нам із нею розраховувати не доводилося. Щось між нами було інше, страшніше, щось, схоже на зв'язок між породіллею і плодом, – щось вона в мені народила, Влада. Випустила з мене, як великого темного птаха.

І це зосталося нашим із нею секретом – більше ми про те не говорили, не випадало нагоди. Аж до того дня, коли вже не стало з ким говорити.

Як я могла б уділити їй сили, якої сама за собою не знала?..

– Вибачте, н‑недочула – як ви ка'ете?..

Це Лисий щось у мене питав. А я відключилась. Бо‑м п'яна. Бом, бом, бом, п'яна… Дзвіночки десь грають, тоненько так. Бігме, п'яна, п'яна‑п'янісінька, сказицця можна. Десь була фаза, на якій треба було зупинитись, а я її непомітно проскочила. Перебор. І масло вже не поможе.

Лисий питав, чи я не нуджуся. Ага, йому ж аудиторія потрібна, він же й переді мною, а не тільки перед Адькою, покрасуватися хотів. А я взяла й відключилась, як нечемно, – ні‑і‑і фі‑ґа не чула, що вони там балакали…

– Я н‑ніколи не нуджуся.

– О, то ви унікальна жінка – ваше здоров'я!.. Але дивитися на тебе мені таки нудно, дядьку. Чи ти хоч уявляєш, як на тебе нудно дивитися? Ти весь такий нудний, як із пральної машини вийнятий. Точнісінько такий – мокрий і покручений. А сам про себе, певно, думаєш, що чистенький, ге?..

– Нам уже пора, – каже Адька. Моє сонечко, і він теж напідпитку. І йому теж алкоголь прояснив у голові. Це точно, що цього типа позбутись можна, тільки винісшися звідси з ним укупі. Сам він піде, тільки якщо вже гнатимуть в шию. А Адька просто так в шию не пожене, Адька не любить принижувати людей. І слава Богу. Слава Богу.

Лисий жадібно роззирається довкола, мов хоче на прощання заковтнути цілу кнайпу одним духом і винести з собою в шлунку, як контрабандист діаманти. І зітхає з жалем, по‑бабському: охо‑хо!..

– Як писав Тарас Григорович… Хто‑хто?

Лисий патетично цитує – хоч він і весь час говорить так, ніби когось цитує, їхнє покоління ще користувалося цитатами, як схоласти Святим Письмом, так і відсиділися весь вік за чужими словами:

– Вип'єш першу – стрепенешся, вип'єш другу – схаменешся, вип'єш третю – в очах сяє, думка думку доганяє!

– Це Шевченко таке писав?

Ми з Адькою просимо його повторити, і він повторює. Супер, як про мене писано. Вся клінічна картина як на долоні. Ото на третій було б і зупинитися – поки ще в очах сяло… Адька подає офіціантові кредитку, Лисий удає, ніби занадто захоплений розповіддю, щоб помітити цей делікатний момент (потім нещиро спитає: скільки з мене? – і нещиро й здивується, що вже заплачено, ці старі мудаки завжди так роблять!): ніби то Шевченко був на стіні таке написав, теж у якомусь шинку бухаючи. Ох ці мені «прокляті поети». Хоч це, звичайно, й краще, ніж ле санґльо льон де вйольон. Чомусь відчуваю з цього приводу приплив патріотичних гордощів (це ж треба було так набратися!).

– Варто було б і тут десь на стіні це написати, – вносить Адька, як завжди, нотку ділового конструктиву. А, так, це ж буцімто літературна кав'ярня вважається, навіть якісь обшарпані томики на поличках оно туляться, – і який ідіот схотів би читати в такому освітленні?.. Думка думку доганяє, прекрасно сказано.

І, ніби з якоїсь раптової розчуленої вдячности до цього старого мистецтвогриза за так доречно подану цитату, – ніби ця цитата, невідь‑чому, встановлює якийсь глибший рівень порозуміння зараз отут між нами, заки ми ще не встали з‑за столу й не розійшлися в різні боки (чи ми ще зійдемося знову, чи вже навіки розійшлись?..), передбачає наше негайне злиття‑в‑екстазі на якійсь насущно важливій спільній території, сльози радости й родинні обійми довкола скульптур Мишка Грицюка, якого Влада вважала генієм, – коротше, з того п'яного потьмарення, з якого пролетаріат по якійсь енній, уже не передбаченій поетом чарці хапає що під руку трапиться й валить співтрапезника по кумполу, я розкриваю рота й бовкаю, як дурень на дзвіниці:

– А ви знали Владу Матусевич?..

Все, слово впало, не вернеш. І нагло я бачу перед собою вже не лисячий – гієнячий писок. Хе‑хе.

– Знаєте, мені на все життя вистачило й того, що я знав її матінку, хе‑хе!..

– Ніну Устимівну?

Я не туплю, я гальмую – щось насувається, чого я не хочу чути, а відвернути вже нема як.

– Та її ж, її… Нінель її справжнє ім'я…

Нінель? А, правильно, Нінель – модне колись серед совноменклатури ім'я, вивернутий задом наперед «Ленін»…

– Я й Матусевича‑батька знав… Він взагалі‑то не без здібностей був художник, але ж ця, вибачте на слові, стерва його вкінець загнобила… Ми її між собою звали – самка богомола, хе‑хе… Павучиха, що після спарювання пускає самця на білок… Вона, до речі, красуня була, така, знаєте, ядерна блондинка – закопай, то голіруч із землі видереться, хе‑хе… Не приведи Боже такої жінки…

Щось у його голосі, якась дряпуча нотка, підказує мені, що він нежонатий. Або давно розлучений. Можна було б і раніше доперти: несвіжа сорочка, загальний наліт занедбаности – так буває, коли людина довго живе сама і нема кому її оглянути на виході з хати. Лишається втішатися з того, як зле буває жонатим. Надто тим, хто жениться з красунями блондинками. Влада теж завжди твердила, що її мама красуня була, а я чемно мовчала: по‑моєму, красуні – вони й на старість такі, а про Н. У. я б так не сказала…

– Що Матусевич не реалізувався як художник, – продовжує радіти Лисий, – це все вина Нінелі – куди більша, ніж радянської влади! Державної премії вона йому, правда, так і не домоглася, хоч і ганяла його в ЦеКа каятись за помилки молодости, але до спецрозподільників він усе‑таки не дослужився, хе‑хе… Я цей коньячок уже доп'ю, з вашого дозволу? Чого ж його тут на сльози лишати… Ваше здоров'я! А на мене вона сімдесят третього року написала донос – у партком Спілки і в видавництво «Мистецтво», звідки мене з її подачі й вигнали – за ідейну незрілість. І з того почалися мої митарства. Хоч я був молодим спеціалістом, і по закону виганяти мене не мали права – (він уже говорить так, ніби це було вчора, і з тою самою свіжою кривдою). – Я тоді опублікував у Тра‑та‑та‑та, – (називає якийсь тодішній часопис, якесь соціалістичне малярство чи свинарство, яке я тут‑таки забуваю), – свою статтю, – (висипає якийсь претензійно багатоповерховий заголовок, який теж свистить мені повз вуха, наче незнайомою мовою проторохтів), – її називали маніфестом покоління, обговорення було в Спілці у‑у яке бурхливе – останній, можна вважати, сплеск свободи…

– Ви про донос казали…

– А донос, хе‑хе, – (він мало не потирає рук – од задоволення, що зараз відкриє мені очі на всю безодню людської ницости) – донос ця красуня написала через те, що я в тій статті, серед іншого, покритикував і її чоловіка – написав, що нон‑фіґуративні роботи йому вдаються краще, ніж будівельники Чорнобильської атомної, і це була чиста правда. Тільки що за нон‑фіґуративи його перед тим довго били, і йому пора було визначатися. Рік був, знаєте, переломовий – уже пройшла хвиля арештів, Заливаха сидів, Горську вбили, купу людей повиключали зі Спілки, повносили в чорні списки, – а Нінель же звикла до комфорту, до статусу, бути жінкою гнаного й голодного абстракціоніста їй аж ніяк не всміхалося. От вона його й погнала на Чорнобильську атомну «людей праці» писати…

– Господи, чому – на Чорнобильську?

– Ех, молоді люди! – Лисий уже топиться від щастя, як живий брусок масла, він у своїй стихії – гід по минулому, де ми – туристи‑іноземці з роззявленими ротами: – Її ж якраз тоді будувати почали! В усіх газетах гриміло, поети аж захлиналися, так славили мирний атом над Прип'яттю… Дуже виграшна була тема – з одного боку, не вождів же все‑таки малюєш, люди праці, вони й у Ван Гога були, – ну а заодно й демонструєш, що політику партії й уряду розумієш правильно… Тоді ж, ви врахуйте, мало хто знав, то вже аж після аварії відкрилося – наскільки то небезпечний був проект, та атомна. І що українська Академія наук, хоч яка була кишенькова, все ж не дала згоди на її будівництво в такому густонаселеному районі, – та тільки ж Москві, вибачте на слові, до спини була згода якихось там хахлів… Звеліли – і пішла кампанія, і всі побігли по творчі відрядження. І Матусевич туди ж. Цілий цикл наваляв, реалістичний уже, то перша офіційна його виставка була… Кольорові рішення там іще, правда, деякі цікаві траплялися, в кольорі він був сильний, а від себе так зразу ж не втечеш, – але загалом грубувато було зляпано, такий уже явний соцреалізм… Якби йому тоді дали премію, це був би для нього стрибок, – (для більшої наочности він показує замашним жестом), – зразу в дамки через усю шахівницю, прямо в істеблішмент! – («Істеблішмент» припадає на мою незайману тарілку зі схололим телячим філе, на яке він мимохідь глипає з видимим жалем). – Нінель на це й розраховувала – і небезпідставно. Тоді багато кар'єр так робилося – після того, як найкращі й найталановитіші пішли в андеґраунд, як‑от я, – (ні, це останнє мені причулося, це вже алкоголь за мене домислює…), – то звільнені пустоти треба було чимось же й заповняти. Ну, ясна річ, поперло наверх усяке дрантя, почалась епоха бездар, але, щоб не зразу було знати перепад рівнів, то їх потроху розводили й учорашніми битими‑лаяними, хто перепросився, – аби тільки по лінії КҐБ чисті були… А ті й раділи – тоді Брехт був у моді, пам'ятаєте, як у нього Галілей каже: краще мати руки брудні, ніж порожні?.. Багато хто так думав: мовляв, хай трошки забруднюся, зате матиму змогу щось і зробити – в мистецтві, в науці… А нічого не вийшло, хе‑хе!.. Всі вони, ті, хто перейшов з андеґраунду в офіціоз, повторили долю Матусевича – і нічого путнього так більше й не сотворили! З порожніми руками й зосталися, хе‑хе…

Ось це, значить, і є головне виправдання його життю? І його власним порожнім рукам – за його шкалою, вони в нього кращі, ніж у тих, хто їв тоді краще за нього, і він хоче, щоб це було визнано? А непоганий, мабуть, із нього викладач – затягує. Настільки затягує, що я тверезію до рівня отої третьої чарки: думка думку доганяє…

І сиджу я навпроти нього, на яких чверть віку за нього молодша, з моїми власними чистими руками, як у Понтія Пілата, – і чую, як блузка прилипає мені до лопаток, і сморід власних підпахов теж чую цілком виразно, це не галюцинація: я теж починаю пітніти, як і він, дзеркальним йому, через стіл, відбитком починаю точити з усіх пор вологу – це в нього, значить, теж – від жалю, шибає в голову осяяння, що здається мені в цю мить надзвичайно глибокодумним: що від такого багаторічного жалю можна плакати, а можна й пітніти, – це вже в кого як виходить… Сиджу, дивлюся на нього – і бачу своє майбутнє. Себе – через яких чверть віку, коли мені також нічого іншого не зостанеться, як переконувати підрослих на той час (кого вдасться зловити за полу!), що я краща за моїх колеґ – бо колись давно не схотіла бруднити рук і зникла з екрана. Більше нічого в мене на тих чистих руках не буде, коли підрослі спитають: а хто ви, власне, така, тьотю, що зробили‑сьте?.. Нічого вагомішого, так само, як і в нього.

Це все по колу рухається, усвідомлюю з жахом (і огидою до власного непогамовного запаху), – по колу, все те саме, з покоління в покоління, тільки костюми міняються… Це така пастка: коловорот занапащених життів. Паркове колесо: де сядеш, там і злізеш. Я задихаюсь, мене зараз знудить. Адька, щось завваживши чи відчувши (мій запах?), накриває мені руку своєю заспокійливою долонею, – дякую, Адюсь, так, розумію, нам час іти, але я вже мушу дослухати. Все. До кінця.

– Отож Матусевич, – просторікує наш професор (на нього мій запах вочевидь не діє!), – мав тоді цілком реальні шанси змінити своє становище, і Нінель над цим дуж‑же енергійно працювала! Сама пороги оббивала, щоб його на премію висунули… А чому б і ні, по лінії КҐБ він був практично чистий, – (а це, цікаво, звідки йому відомо?..), – ну там, дрібнички, те‑се, колишні дисидентські знайомства, то в кого їх не було… Головне було їх не підтримувати – так тут у Матусевича досвід був нівроку! Він же, як одружився, то й з ріднею своєю зв'язки обірвав, боявся, щоб йому не пригадали, що його дядько був в УПА. Навіть до матері не їздив – це, до речі, теж Нінель наполягла, перестрахувалася дамочка…

– Чекайте, – я тверезію вже до рівня першої чарки. – Який дядько в УПА? Таж Матусевич був родом із Хмельниччини!

І таки з Хмельниччини, точно, – це туди Влада маленькою їздила до бабусі, до батькової матері на похорон, і там чула надгробне голосіння, яке їй на ввесь вік запам'яталося… І то й був її єдиний про ту бабусю спогад, бо живою вона її справді – не бачила, ніколи.

Лисий поблажливо наставляє на мене сяючі шкельця окулярів (зараз він схожий на Берію):

– А на Хмельниччині, по‑вашому, що ж, не було УПА?

– А що, була? – жвавішає й Адька.

– Та де її не було! – сміється Лисий якось уже геть по‑простацькому (краватка йому зсунулася набік). – Я от із Сум родом, і то пам'ятаю, як за німців моя мама партизанів переховувала! А потім, як прийшли наші, то мені, хлопчакові, наказано було за те мовчати, щоб ні пари з уст, бо виявилося, що партизани‑то партизани, та не ті… Не радянські… А вже в Матусевича на Поділлі, то й зовсім була бандерівська сторона!.. Але того дядька йому мусили давно простити, та й Нінель же була при ньому, як ходяче свідоцтво лояльности – вона ж сама з привілейованих, із номенклатурної сім'ї, батько її за Сталіна ще був на партійній роботі… Так що план у неї був чіткий – випхати мужа нагору. А тут я, хе‑хе, молодий правдоруб‑ідеаліст, вискакую – і прямо заявляю, що соцреаліст із Матусевича ніякий і що дарма він себе нагинає на те, до чого йому душа не лежить…

– Це теж схоже на донос, ні?

Це зривається мені з язика, заки я встигаю його прикусити, – таки ще не протверезіла. Але тепер, у зненацька розчахнутій моїми словами паузі – бездонній, і таким самим бездонним поглядом дивиться на мене Лисий, якому враз перемкнуло мову, наче я йому зацідила хуком у щелепу, – в цій дзвенячій у вухах тиші, мовби цілу кнайпу теж перемкнуло, змінили освітлення й прибрали звук, – я нарешті тверезію остаточно, весь хміль куди й дівається. Хвилиночку. Хто це на мене недавно дивився таким самим поглядом? І чого він так злякався?..

Першим умикається Адька – добродушним смішком: йому в кайф, і він одверто мною милується, бо може собі це дозволити, – тим, яка я класна і яка в мене гарна швидкість реакцій. І, оскільки Адька є той, хто платить, Лисий реаґує на поданий сиґнал – знову, хоч і через силу, зі скрипом, як зламаного механізма, пускає в рух довколаротову мускулатуру: хе‑хе‑хе. Дама пожартувала. А я й не жартувала зовсім, аніскілечки. І вже й знаю, хто на мене так само дивився зовсім недавно – з таким самим страхом, із ненавистю загнаної в кут тварини, – шеф. Під час нашої останньої розмови, коли я так само випадково нагадала йому про закопаного на його сумлінні трупа. Та сама реакція, один в один, геть і вираз обличчя той самий. Ой, щось ти, дядьку, крутиш, щось недоговорюєш, – що ж ти приховуєш, га?..

– Хе‑хе… Погано ви собі, дорогенька, уявляєте ті часи, – він вирішує відновити поблажливий тон, і йому це почасти вдається, лиш сухі іскорки з‑за окулярів потріскують рештками короткого замикання. – Якраз мою статтю сприйняли як ковток свіжого повітря! Журнал тоді ще, по старій пам'яті, вільнодумствував, останній острівець такий лишався, то вже після Нінелиного доносу і їм кисень перекрили… Нінель, бачте, мислила дещо подібно до вас, хе‑хе, – (ач, який мстивий: вернув мені шпильку!), – ну, вам простимо за незнанням предмета, але жіноча логіка, знаєте… Жінки завжди кидаються боронити своїх, у цьому вони – як євреї…

Він ще й антисеміт?

– Жінки різні бувають. І євреї, наскільки мені відомо, також.

Адька знову схвально гигикає – він уже змирився з тим, що так скоро, як гадалося, ми звідси не вийдемо, і, кивнувши офіціантові, щоб прибирав зі столу, витягає назад сховані, було, до кишені цигарки й закурює.

– Можна й мені? – несподівано просить Лисий. Досі він не курив. Значить, я його таки дістала. І, схоже, непомалу. Блін, Коломбо я чи ні?.. Час перебирати ініціативу в свої руки:

– Тобто, якщо я правильно зрозуміла, Ніна Устимівна вирішила, що Ваш виступ міг зашкодити кар'єрі її чоловіка, й завдала Вам випереджального удару?

Він мовчить – наче повторно перетравлює той удар.

– В спину, – каже по паузі, затягуючись із жадібністю старого курця, аж борлак йому напинається, – і я бачу, який він втомлений. Мокрий і втомлений. І старий. – Це був удар в спину. Вона, по суті, зламала мені життя, ваша, – перекривлює з їдким посміхом, – «Ніна Устимівна»… На відміну від неї, номенклатурного поріддя, в мене ж ніякої протекції не було. Мене й посадити могли запросто – і не по політичній статті, а по кримінальній. За яке‑небудь тунеядство чи хуліганство, як садили всіх, хто гучного імени не мав, – робітників, студентів, усяку політичну голоту… І пес би не гавкнув. Ви хоч розумієте, що це було таке, – (голос йому наливається вже сценічним пафосом, враження, наче він сам себе накручує) – бути звільненим за політичним звинуваченням, за «ідейні помилки»? Ви собі уявляєте хоч приблизно, як міг вижити в Києві сімдесятих мистецтвознавець, якого ніде не беруть на роботу? Як прогодувати родину з малою дитиною?.. – (тут я могла б йому зауважити, що я й сама була такою дитиною, і що нашу родину, після того як батька вкинули в дурку, годувала мама, але не думаю, що це б його збило, – він, схоже, досі триває в переконанні, що він один такий зацілів на світі). – Що це значить – поневірятися по випадкових підробітках? Писати під чужими іменами рецензії за дванадцять рублів і вважати це удачею? – (щось подібне, не виключено, може невдовзі чекати й на мене, але краще я промовчу). – Дружина від мене пішла, не витримала, теж комфорту хотіла… Як сказано у Шекспіра, – він кривить рота, як на чергове «хе‑хе», тільки цим разом безгучне, – о кволосте, тобі наймення – жінка…

Шекспір, Брехт – теж якась своєрідна нувориська позолота, як на єврованнах, всі ці його цитати… Він не бреше – він тільки якось химерно фальшивить, ніби виконує свій монолог на розстроєному інструменті. А може, це отой гнівний пафос мені деренчить, заважає? Все‑таки їхнє покоління зужило всі національні резерви пафосу на століття на перед, не лишило нам нічого, що б могло звучати природно, без скреготу по денці… Як то кепкувала Влада з матері – «Ну сомм лез артіст, маман!..» Ніно Устимівно, ах, Ніно Устимівно…

– А ви кажете – випереджальний удар! Підлість це, дорогенька, звичайна людська підлість! Рефлекс людоїдки, яка відкушує голову кожному, хто їй трапиться на дорозі, й двигає далі не озирнувшись! – (Я мимоволі заплющуюсь під цим градом слів – так, ніби це Влада сидить на моєму місці й змушена їх вислухати). – І власного чоловіка вона так само схрупала й не помітила! Премії йому таки не дісталось, ні тоді, ні опісля, на самий верх не пустили його, – він знову зловтішно кривить рота, – знайшлися конкуренти, на яких Нінель уже обламала зуби, не безмежні були й її можливості… Але тавро на моїй біографії ця дама зуміла поставити на багато років. Один час я був просто викреслений із життя – в повній безвиході! Розумієте? Повній!..

– І тоді вас завербувало КҐБ…

Він так і залишається з незакритим, на вдихові, ротом: стоп‑кадр. Нічого не можу з собою зробити – це в мене професійна звичка до ефектів: ніби справді живу всередині якогось детективного серіалу, де мушу одночасно дбати про драматургію, і щоразу, коли трюк спрацьовує, отримую маленьку виробничу втіху. Адька, моя аудиторія (вся, що мені зосталась!), і він же й мій боковий зір, мій режисерський голос із‑за кадру, оператор потойбіч камери і візажист із пудреницею напоготові, як же швидко я передала йому всі повноваження своїх колишніх контролюючих інстанцій! – видає короткий горловий звук, що його при бажанні можна прирівняти до оплесків: розумничка, своїм чіпким математичним розумом він умить склав докупи всі частини рівняння, і якби навіть і лишався ще в кого з нас сумнів, чи я справді вгадала розв'язок, а чи навмання тицьнула крейдою мимо дошки, то досить глянути на Лисого, щоб усякий сумнів розвіявся: враження таке, наче на ньому враз висох увесь піт. Як при наглій зміні сезону: вдарив мороз, і все заклякло.

Вгадала я, вгадала. Дарма він так уже покладався на моє незнання предмета, – я все‑таки сотні інтерв'ю зробила, з дуже різними людьми, і в голові маю свій персональний Ґуґль. Я навіть знаю, скільки їм платили, отаким штатним сявкам‑стукачам, за їхні щомісячні письмові звіти про те, що їхні підопічні ляпали за чаркою, – шістдесят рублів. Гарна цифра, подвійна Юдина ставка, – не без дотепу ж хтось і придумав. Гроші, на які, від біди, можна було й прожити. От він і жив.

В одному він має рацію: я справді не можу собі уявити, як він жив. Як таскався роками, непрошений, у гості по чужих хатах, по ще не зметених тоді новою забудовою старокиївських дерев'яних фліґельках і горищах андеґраундних майстерень, де ловив свою дрібку позиченого тепла – сьорбав насипаний господинею борщ, пив коньяк – дешевий, вірменський, іншого тоді не було, – лаяв радянську владу, оглядав господареві роботи й виголошував над ними свої ненаписані рецензії, – либонь же й натхненно виголошував, сипав цитатами, відточував стиль, – і цілий час при тому пітнів: сочив із усіх пор мутну вологу, як недодавлений сир, під гнітом свого таємного доручення… А потім брів додому – й переробляв усе почуте на «сторі» для свого капітана. Не уявляю я такого життя. Ані як його можна було роками витримувати.

Не напише він нічого про той «маловідомий пласт нашої культури». Ніколи не напише, хай хоч як бадьориться перед Адькою. Я йому зараз могла б це сказати просто в живі очі, розгрішити його, щоб він більше не мучився, щоб раз і назавжди перестав пітніти під своїм незнятим тягарем: не напише тому, що один раз він усіх тих людей вже описав – у доносах. Зробив із того «сторі» – таку, якої від нього вимагали. І ця «сторі» залишилася з ним, замкнула йому пам'ять. Бо зі «сторі» завжди так буває, знаю з власного досвіду – людей, живих чи мертвих, пам'ятаєш потім не такими, якими їх знав, а такими, якими про них розповів. Байдуже, кому – телеглядачам з екрана, а чи каґебісту в кабінеті за зачиненими дверми: другої «сторі», щоб закреслила першу, новим текстом поверх старого, з того самого матеріалу вже не вийде, – матеріал «згорів». Згорів, перевівся, спікся на жужелицю, тільки й зоставивши по собі – гіркий смак обиди, вічне почуття обділености, скорбною рисою протравлений рот. Його «сторі» йому колись одняли, забрали. За його згоди, його ж таки руками, ніхто тепер не винен. Може, якби він не дав своєї згоди, він і справді б загинув, – гинули ж то якраз ті, хто її не давав… А ті, хто лишився жити, тепер не можуть нічого нам розказати, бо один раз уже розказали. І, на жаль, не нам.

Тепер вони мали б розказати нам іншу історію – історію віднятих «сторі». Історію своєї поразки, але ніхто того робити не хоче. Влада теж, напевно, ніколи не чула від матері про той епізод із Лисим – та й чи пам'ятає про нього сама Н. У.?.. Люди часто забувають зло, яке заподіяли іншим, але назавжди зберігають почуття неприязні до тих, кому його заподіяли, – причини вишукуються й підставляються в пазл уже потім, заднім числом. Влада могла чути вдома ім'я Лисого, вимовлене з глумливою ноткою, з поблажливим осміхом, як звичайно говорять про амбіційних невдах, і таким його і вважати. І чомусь мені за це кривдно – так, наче її обдурили, Владуську. Наче всі її обдурили, і дурили весь вік, із самого малечку, – і всі разом, спільними зусиллями, загнали в кювет.

Я втомилася. Боже мій, як же я за сьогодні втомилася, – невже оце тільки нині вранці я збиралася на зустріч до Вадима, повторювала подумки свій заготовлений прокурорський спіч про дівчаче шоу, вмисне добирала піджак і ґольф – ті самі, в яких була в нього на Тарасівській у день Владиної смерти, з розрахунком, що у Вадима спрацює на них павловський рефлекс, увімкнуться підсвідомі механізми вини й пам'яти, ідіотка, – ніби чоловіки взагалі помічають, у що вбрана жінка, якщо тільки не мають наміру з неї те скинути… Бр‑р. Забагато мені того всього на один день – відчуття таке, наче сьогоднішній ранок був десь із тиждень тому. І хміль уже перейшов, звітривсь дощенту, і мені холодно, таким знайомим, мерзлякуватим дрижачком продирає поза плечі, – можливо, це починається застуда, грипозний сезон, а ще цей протяг від дверей…

І не треба на мене кричати, будь ласка, – я й так утомилася понад всяку міру і не здужаю більше реаґувати на жодні подразники, хіба би вже взяв ножа й розрізав мене навпіл, як циркову кобіту в ящику, тільки навряд чи я після того складуся докупи, – Адю, зроби що‑небудь, ну чого він так кричить?..

А почервонів як густо, лелечко, – цілою лисиною, наче бутель із вишнівкою під шкірою йому розлився, не приведи Боже, ще його тут зараз шляк трафить, як Адька любить казати, по‑нашому це буде інсульт… До свідомості мені дотираються тільки поодинчі фрази («Хто тут потерпілий? Що, може, через мене хтось потерпів? Ні, через мене ніхто не потерпів, шукайте скільки хочете, не знайдете такого!»), – в цілість його монолог мені вже не в'яжеться, дробиться, до того ж, він кричить, а крик я й по‑притомному сприймаю погано, – кричить уже не баритоном, а фальцетом, з істеричними бабськими модуляціями, і теж якимись фальшивими, ніби заздалегідь завчив, що саме так треба кричати від обурення, коли тебе підозрюють у співпраці з КҐБ, а може, за роки подвійного життя він взагалі розучився говорити незавчено, просто забув, як це робиться – говорити що думаєш, не маючи в умі наперед заготовленого тексту?.. («Це мене викинули на вулицю, як собаку, і винувата в цьому ваша Нінель! Саме вона, і ніхто інший! І ви цього не заперечите!») Адька щось заспокійливо туркоче йому, як і цілий вечір туркотав, – тепер би вступити й мені, примирливо почовгати ніжкою, може, навіть перепроситися, сказати, що я нічого такого не мала на думці, і взагалі, хочу додому, – все, годі вже, годі всіх цих спогадів, роздирання виразок, вічного вкраїнського саможерства, – Адька плеще долонями по столу, ніби заганяє назад у стільницю всіх, понавикликуваних мною джинів, – все, пора на повітря, тут душно, погана вентиляція і смердить шкарпетками, – він бридливий, Адька, тільки ніякі це не шкарпетки, відсторонено, мов чужою головою, думаю я, – це сморід розкладених душ, я сьогодні цілий день їх до себе притягую, намотую їх на себе, як на котушку, – спершу Вадима, тепер ось цього, і якщо це й називається моїм журналістським розслідуванням, яке я сама собі завдала, то в гробу я бачила такі розслідування… І тут із мови Лисого прорізається вже не фальшивий, а незаперечно щирий звук: поспішно, захлинаючись, останнім клекочучим арґументом із закрученого крана – переможний викрик задавненої ненависти:

– Але Бог – є, є! По трупах ішла, трупи й одержала, – а що, думала, весь вік по її буде? Думала, весь вік, як сир у маслі, – то за чоловіком, а як чоловіка в гріб загнала, то дочку у великі художники випхати?.. Геніальна Влад очка, куди ж пак, – настругало тих своїх лубкових колажиків, як капусти, а Європі що, там давно пустеля, британці оно вже й премію Тернера за яке тільки ге не дають, а наші й вуха розвісили – ах, скажи ж ти, всесвітньовідома художниця, на гоночній машині їздить! От і доїздилася – хай одержує тепер матінка на старість, що заробила!..

Наступним звуком падає стілець. Це з‑під мене, – а я, схопившись на ноги, височію над загидженим столом, як Ленін над трибуною в старому радянському фільмі, і вигукую, давлячись, у скельця беріївських окулярів щось малопритомне й на диво жалюгідне, щось, що починається з «та як ви смієте» чи чогось подібного, від чого самій хочеться негайно провалитися крізь землю, – і коли в зчиненій шамотні, в завірюсі з білими сорочками офіціантів та повернутих до мене рясними плямами чужих облич, виринає на ввесь свій монументальний зріст Адька, змахуючи руками, як дириґент над ямою оркестрантів, що перепилися й ріжуть какофонію, я, відступивши йому свою трибуну, найганебнішим чином рятуюся втечею – зашпортнувшись, боляче вдарившись по дорозі стегном об якийсь ріжок столу чи стільця, невидющо рвонувши з вішака кожушанку, – геть, у двері з їхнім розпачливим вереском завіс, у ївку, розмоклу олійну темінь із плаваючими в ній ліхтарями, по сходах, хекаючи й ослизаючись, під гупання власних чобіт, – і вже аж на хіднику, зупинившись, завважую в руці судомно затислу серветку: це ж коли я її вхопила, і навіщо, цікаво б знати, – збиралася жбурнути в обличчя Лисому, чи що?..

…Ніч, замети, опушені мрякою ліхтарі, хмари над Прорізною, що плинуть швидко‑швидко, розмотуючись сувоями диму поверх синцюватої місячної підсвітки… В дитинстві тато з мамою катали мене ввечері на саночках – впрягались і бігли довгою зимовою вулицею, і якось на повороті я з саночок випала – і лишилась лежати в заметі, закутушканим недвижним згортком. За ту хвилину чи дві, поки батьки спохопились, цілий всесвіт обрушився на мене одну – як на астронавта, що вийшов у відкритий космос. Пам'ятаю небо вгорі – всіяну зорями чорноту – і неймовірну, вселенську тишу, якої ніколи більше потім не чула. Коли батьки вернулися, з галасом і сміхом, я вже знала, що насправді світ інший, ніж вони мене стараються переконати. Що людина в ньому самотня. І що плакати – а вони тоді дуже дивувалися, що я не плакала, – плакати під цим небом нема кому.

Не знаю, скільки часу минає тепер – теж хвилина чи дві, – поки за спиною озивається квапливе шурхотіння снігу під знайомими кроками, – човг‑човг, густа пара віддиху, рідний дух прокуреного вовняного пальта, афтершейву, тепла, шкіри, – дому. Бряжчать ключі:

– Малятко ти моє, ну що ти, ану давай у машину мерщій, а то ще й застудишся…

І аж тепер – розвернувшись до нього, буцнувшись головою в розхристані груди, в рідний запах, прогрібаючись руками крізь м'яку тканину шарфа, крізь вилоги кашемірового пальта, втуляючись, зариваючись у нього цілого, як у землю закопуючись від артобстрілу, я нарешті даю волю всім сльозам нараз, мов за двадцять літ накопиченим – від того самого дня, коли плакала на грудях у Сергія, в першого чоловіка, перед яким розкрилась, – одним вибухом, немов із жахливим, тикнутим схлипом вибило з мене корка, і ридання, що цілий день були підпирали під горло, як гавкіт, вихопились назовні. Як псячий гавкіт.

Мамо, мамочко. Адю, Адюсю. Не відпускай мене.

– Ти вже спиш?..

– Умм…


– Ти якийсь інакший зі мною став, знаєш?

– Ммм?..


– І коли входиш… Всередині… Якось по‑іншому… Я більше не жду розв'язки, розумієш? Просто, ти в мені, і все. Як уві сні. Або як дихання.

– Це добре чи зле?

– Дурненький ти мій… Добре, добре… Спи.

– Іди сюди.

– Що, знову?

– Ага. Знову, і завжди. Нащо ти взагалі цю сорочку вбрала?

– Послухай. А ти в це віриш? У те, що він сказав про Владину маму?

– Що вона на нього стукнула? Та схоже – а то чого б стільки років чужу жінку ненавидіти, як рідну…

– Ні, не це, а те, як він казав про Владиного батька – що вона його вбила? Ти віриш, що таке буває?

– В тебе ніжки й досі холодні, ах ти ж каченя мале… Давай їх сюди… Всяке в житті буває.

– Ти коли‑небудь був із такою жінкою? Яка тебе вбиває, і ти це чуєш – з дня на день?

– Я вже забув. Усе забув, що було раніше. Інтерв'ю не в тему.

– Ну ти даєш, а в кого ж мені тепер про таке питати?..

– Смішне, я тебе хочу. Весь час. Уявляєш?

– Ні, ти послухай… Я ще вдень, коли від Вадима вийшла, про Владу думала те саме. Ну, що в неї не було з ним іншого виходу, з Вадимом. Знаєш, як у тунелі, де можна тільки вперед… Може, це взагалі так – у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. От же і в давнину до вдів недарма ставилися з підозрою… І до вдівців…

– Ммм…


– Ні, я серйозно… Той, хто вижив, того другого, так виходить, ну ніби як не втримав – відпустив… Віддав смерті, розумієш?

– Чшшш… Не думай про таке. Ми з тобою будемо жити довго й щасливо, і помремо в один день.

– Справді? Ти мені обіцяєш?

– Слово‑мур. В разі чого, підірвемось одною гранатою.

– Чому ти це сказав? Про гранату?..

– Звідки я знаю. Я взагалі вже спав.

– Бідняточко!

– Ага. А ти мене розбуркала – і, замість зайнятися ділом, стала допитуватись, кого я вбив.

– Чудо ти моє. Поклади лапку от сюди, угу, так добре… Я знаю, що ти нікого не вбивав. Чесно.

– Чесно‑чесно? Ти мені віриш?

– Вірю, Адюсь.

– Тоді спімо.



Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка