Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»


ЗАЛ VI. ОСТАННІЙ СОН АДРІЯНА



Сторінка20/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
#49413
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33

ЗАЛ VI. ОСТАННІЙ СОН АДРІЯНА


І нам буде снитися той самий сон. Той самий сон, моя маленька, – тільки дивитимемось ми його з різних кінців. Ти де, Адріяне? Я тебе не бачу… Я тут. Не бійся. Дай мені руку…

…Вночі гув вітер, і жалібно свистало в продухах, мов плакали гнані над землею сонми занапащених душ. Велетенські ялини над входом до криївки загрозливо метляли лапами навсібіч, загрібаючи повітря, – й Адріянові на мить було здалося, наче то десятки рук із тріском розсувають віття, проламуючись крізь ліс, і в завиванні вітру вчулися, далеким відгомоном, чужинські крики й валування псів. Але то був лиш вітер – «лем вітер», як мовляли прибулі з Закерзоння лемки: ті, проблукавши ціле літо спустілим тереном, серед спалених поляками сіл, де йно здичавілі коти вибігали назустріч людям, вірили, ніби повітря вміє берегти відлуналі голоси, – запевняли, що вітер нерідко приносив ураз із запахом згарища шум великої маси людей: плач дітей, рев худоби, диркотання моторів – всі неомильні звуки 24‑годинної депортації, хоча в дійсності тому минав уже другий місяць. Адріян щоразу терпляче тлумачив їм на таке, що тривання звуку без носія є фізично річ неможлива, і навіть малював патиком на землі спектр загасаючих коливань, – одначе останньо й йому подібні звукові галюцинації траплялися дедалі частіше: стоншувались нерви, і це було зле, бо ж попереду манячила ще ціла непочата зима, як мур, через який не перескочиш – який можна долати тільки підкопом, повзком, терпляче скреслюючи в криївці з календаря день по дню… «Вдурію!» – подумав нагло, як зблиском, – і розсердився на цю думку, скочив на стовбур поваленої смереки, перевернувсь, обхопивши його знизу руками й ногами, безсоромно‑радісно відчуваючи пробудження тіла з безруху кожним м'язом (чисте дітвацтво, пустощі, таже міг би перейти й верхом, замівши чатинням слід за собою!), – тіло ввімкнулось, умент пригадавши собі давнозабуті навики, поховану десь глибоко в ньому павучо‑звинну чотирирукість альпініста, із якою колись, в іншому житті, долало гірські провалля в пластових походах, – це було те саме тіло, пружне й послушне, і вибухом правдивої втіхи було отак по‑ведмедячи перекидати його низом по стовбуру, стараючись не порушити налиплої зверху мокрої снігової напушки, – вмить упрілий, загрітий ізсередини здоровим, як із печі, жаром, він доповз до місця, звідки мав скакати в незамерзаючий потік‑«теплицю», знов осідлав стовбура верхи й переможно перевів дух, озираючи цілу, підсвічену потемки снігом лісову розпадину з потоком на дні…

І щойно тут угледів, мов батогом по очах, те, чого вони боялися: сніг зрадив!.. Перший, нетривкий і облудний листопадовий сніг, іно перемінився вітер і дихнуло з полудня теплом, – не витримав, подався, і над місцем, де була їхня криївка, виразно виступила на білім відтала, як прохукане вічко в замерзлій шибі, темна земляна вікнина.

Навіть звідси, з віддалі, бачив, як рудіє на ній падолист. А шляк би то трафив.

Вітер їх «всипав», розконспірував. І мала дитина б пізнала, що в тому місці під землею сидять люди й вариться страва, – три години жевріє гасовий вогник, доки дійде каша… Ах, холера. Недобра тут була криївка, відразу йому не сподобалася: неглибоко копана, невигідна (земля сипалася зі стелі й раз у раз шаруділа, напружуючи й без того випружені нерви!), – й на п'ятеро душ таки фатально затісна. Але наразі не мали іншої ради, як засісти тут і вичікувати. А тепер він ішов до міста й покидав товаришів напризволяще – на ласку південного вітру. До обіда мало б відлигнути, зарябіти такою самою ополонковою чорнотою й по інших відкритих місцях, наново тим маскуючи місце їхнього сховку, – повітря (потягнув носом) було вогке, аби лишень вітер не змінився… Але не було ради – небавом світатиме. Мусив іти. По цьому самому мокрому снігу.

Випростав руку з рукава шинелі – й сквапливим рухом, як колись робила мама, коли він ішов уночі з дому, перехрестив зачаєний у передсвітанній недвижності берег із чорною плямою на білім.

І шубовснув у потік.

Чортів вітер! Проклятий вітер!.. Так декламувала їм Гельця – вона силу‑силенну віршів знала напам'ять, а він уже позабував усе зайве, чого колись учився, і з дива не міг зійти, змушуючи її читати ще і ще, аби лиш далі тривати зі звуком її голосу, який у темряві, напханій, як міх лубом, духом четвірка звошивілих хлопів (і вона – Вона! – мусила дихати їхнім сопухом!), ллявся й шелестів, мов шовк, мав враження, наче світиться сріблом: то Тичина? направду? отой самий, що нині славить Сталіна й колгоспи?..

Сам він із гімназійних літ волів Ольжича, «Незнаному воякові» – це було про нього: його життя. Але Ольжича замордовано в німецькому кацеті, і зробив це, казали, не хто, як той самий Віллі Вірзінґ, якого він, Адріян, мав зліквідувати ще у Львові в сорок третьому: двічі брався, й оба рази щось ставало на заваді – ґестапівець був мов дідьком заклятий, гуцули про таких кажуть – має «того»… Звідтоді Ольжича Адріян у собі поховав, разом із почуттям вини за невиконане завдання: за жодні скарби світу не став би читати його вголос.

Навіть їй. Ні, особливо їй. Чортів вітер… Іти під таким вітром, правда, безпечніше: не чути по лісі кроків. Але ж то не тільки його кроків не чути, а й тамтих, наколи би йшли, також…

Колись він мав псевдо «Звір» – давно, ще за німців. Потім, коли за «Звірем» стало шукати емґебе, псевдо довелося змінити, але того старого, «Звіревого» чуття небезпеки, що берегло його крізь роки підпілля, він, Богу дякувати, не втратив, і тепер воно скавуліло в нім, як придавлене песеня: цей вітер ніс із собою запах облави.

Зрештою, думав, бредучи незамерзлою водою «теплиці» (метрів зо двісті ще мав так пройти для певности, чимдалі від криївки, щоб не здемаскувати їх випадковим слідом) і сам себе вспокоюючи, – зрештою, що ж тут дивувати: адже облава йшла по цілому району, вже другий тиждень, і через неї вони й мусили спинитися в лісі, в цій принагідній, «переходовій» криївці, не дійшовши до села, де готувалися зазимувати, – і тут їх і заскочив сніг… В селі виявився большевицький гарнізон, по всіх хатах ішли труси, кілька родин, сповістив зв'язковий, забрали серед ночі зараз по приході, і люди никали по дворах як тіні – вечорами ніхто не світив світла, іно в будинку сільради, колишній плебанії (панотця вивезли з родиною на Сибір ще минулої зими), засідали до світа краснопогонники зі «стрибками» та «для храбрості» кружляли відрами нагарбаний за дня самогон, – селяни швидко навчилися, що то для совєтів найперша валюта, і тепер його гнали мало не в кожній хаті, але від грабунків це людей однак не рятувало, бо, крім самогону, тамті змітали, як сарана, все, що трапиться під руку, – удові, в якої була нарихтована повстанська криївка, прошпигали щупами цілу комору й, не достукавшись, на щастя, до криївки, забрали одинокий, що був у хаті, скарб – хром на чоботи. Орда, казав зв'язковий із неприхованим презирством: літній уже чоловік, він партизанив давно й твердо тямив, що в усякім поряднім війську, як і в УПА, за мародерство належиться розстріл, – но, додавав, але бодай те добре, що хоч хатів цим разом не палять…



Не потребували вже палити, як то робили зразу по приході, коли трактували Західні Землі як ворожу територію – і вивозили на Сибір цілі села в чім стоялося, без суда мордували людей на місці, піднімали на баґнети, прив'язували до коней, розпорювали животи вагітним і ґвалтували дівчат перед очима матерів. Тепер Сталін той наказ відкликав, тепер це вже була територія, яку вони вважали своєю, – і вимагали послуху й континґенту: по сім центнерів від гектара землі, хоч би та земля була й неорна, по чотириста літрів молока від кожної корови в хліві, – як і німці перед ними, лише що німці не завдавали собі труда так безлично брехати – і, зганяючи жидів у ґетто, не запевняли їм найбільшого в світі щастя… В селі вже був колгосп – ще в серпні, на самі жнива, в найгарячішу пору наскочили гарнізонники, привезли з собою шмірака‑українця десь зі східних областей, і той, розмахуючи наставленим автоматом, замкнув усіх мужчин в оборі, поставив довкруги цеп солдатів і заявив – оце доки не впишетеся до колгоспу, ні один живим не вийде! Виходити, з піднесеними догори руками, стали на третій день – як уже почали пити власну сечу. Так постав колгосп імени Молотова. Зібране збіжжя сконфіскували, оголосили, що видаватимуть назад тільки тим, хто працює на колгосп, по п'ятдесят грамів за так званий «трудодень», – чистий глум, казали люди, то би хіба світ мав си скінчити, таже й сто літ перед тим, за небіжки Австрії, такої панщини ніхто не робив!.. Але хліб таки вивезли, – хто з селян, надто бідніших, не потрапив сховати свого, тим станиця помагала з континґенту, призначеного на повстанців. Наскільки того могло стачити, Адріянові ще належало вияснити: за два дні мав дістати звіт од свого господарчого референта, тоді буде бачити картину по цілому терену. Гаразд іще, що навесні, коли в Галичину хмарою насунули голодні з Великої України й Бессарабії, наші розмаґазинували тут поблизу, за наказом Головнокомандувача, стратегічний запас іще в німців одбитого збіжжя, так що стало й на поміч голодним, і, казав зв'язковий, до нового врожаю буде, отож той колгосп іще не надто дався людям узнаки… Шмірак дістав усне застереження – його взяла на годинну гутірку кущова боївка СБ, коли їхав через ліс із дружиною. При тому трапилася неприємність: жінка перестрашилася на вид вигульклих із гущавини «бандьор» так, що зомліла, й муж потім висилав її на місяць до Львова на Кульпарків – коруватися од нервів. Сам він звідтоді занишк, бесіда подіяла: до людей зробився чемний, навіть про нинішню облаву станичного попередив, але в селі йому й далі не довіряли – ані йому, ані тій його нещасній жінці, що вернула зі Львова, казав зв'язковий, якась така прибита, мов зацькований крілик… Адріяна це трохи вдряпнуло, як завжди, коли чув про безвинно потерпілих жінок, – 1 тої ж миті впало в вічі, мов вуглем наведене, застигле кожним м'язом обличчя «Стодолі», аж, здавалось, навіч почув приховане стукотіння його думки, як заведеного бомбового механізму: чи та кобіта справді у Львові лікувалася, а чи переходила тимчасом у ґебе аґентурний вишкіл?.. Власне такі крілики часто ж і виявлялися найнебезпечнішими сексотами, – нагнаний у ґебе страх позбавляв їх розсудку й робив непередбачуваними. І «Стодоля» на тім знався. Це була його війна, чувся в ній досконало. Адріян міг хіба тішитися, що з СБ йому пощастило. І він і тішився, бо йому таки пощастило. Хіба ні?

…То був дивний стан, як уві сні, – цілі ці сім місяців, відколи після поранення вийшов зі шпитальки, він прожив як уві сні з розплющеними очима (тільки зрідка, в ті поодинокі хвилини, коли, як тепер, опинявся на самоті, бачив, мов зі сторони, їх усіх трьох нараз – себе, Гельцю й «Стодолю», якого Гельця звала Михасем, – ізнечулено, ніби під дією етеру перебуваючи, де думка не сягає на глибину живого болю, напівпритомно чудувався – як же таке могло статися, й чому мусило статися?..), – і в тому сні він і справді не раз тішився на свою Службу безпеки, на кожну вдалу акцію, яких їм, нівроку, випало немало, – це було гаряче літо, літо Року Божого сорок сьомого, коли супроти нашого руху об'єдналися спецслужби СРСР, Польщі й Чехословаччини, як один гігантський, на три країни розкинутий червоний спрут, – і ми це літо не змарнували, не сплямили чести й присяги… Їм зі «Стодолею» таки незле працювалося разом – як двом альпіністам у парі, де кожен зі шкури ладен вискочити, аби довести другому, що й він чогось вартий. Таке ніби повсякчасне взаємне підживлення, Що не дає піддатися втомі, ані ослабнути змислам. Навіть по триденному неспанню – як тоді, серед літа, коли вони мали умовлену зустріч і Адріян прийшов на неї, третю добу не спавши: відмикався вже на ходу, на щокілька секунд мов у темний колодязь западав, поки чутке тіло само продовжувало рух, – «Стодолині» люди теж були перемучені, сам «Стодоля» очі мав як у тих, одбитих нашими коло С. в'язнів: криваві, мов м'ясо в рані, зі світлими, коли кліпав, плямами повік на зчорнілому лиці, – іне «Стодоля» тоді, а він, Адріян, устиг завважити, як «Стодолин» охоронець забирається до чищення зброї, й сказав йому, мов крізь товщу води вже, – перевірте, друже, чи не маєте кулі в люфі. І добре сказав, бо, як виявилося, той якраз і мав. І Гельця була при тому, він запам'ятав її погляд. Був тоді щасливий – і не лише з того, що запобіг нещасливому випадкові (таких випадків уже не один числився на терені, а двоє повстанців і згинуло, так поранившись – при чищенні зброї, коли з перевтоми тратили пильність). А він не втратив, і Вона це бачила. І «Стодоля» бачив теж. Боже, як же він тоді виспався – як за ціле літо… А потім, наминаючи гарячу кулешу, оповідав їм, сп'янілий од напливу сил, як напередодні зі своєю боївкою був розклепав цілу сотню краснопогонників, – ті запрудили галявину в низині, гей отара на заріз, іно скорострілами з узлісся встигай на всі боки водити, і тут ми їх і накрили… Аж скупомовний «Стодоля» вголос пошкодував, що його там не було. Ні, таки вдало вони двоє до себе допасувалися, – ліпшого добору кадрів для справи не потрапили б вигадати і в Проводі, жодна людська голова не вдала б такого навмисне: як організаційний референт, мав часом охоту поплескати по плечу того, хто отак звів їх докупи, навіть якби то був сам дідько… І ще – десь на дні того багатомісячного сну‑з‑розплющеними‑очима цілий час жевріла в ньому, мов незамерзаючий потічок‑«теплиця», таємна гордість перед самим собою – за те, що не піддався був весною після поранення слабині, що поборов себе – і не попросив переведення на інший терен з особистих причин.

Бо спершу мав був таку гадку. Не уявляв, як зможе працювати на однім терені з ними двома. Подруга «Дзвіня», друг «Стодоля» – од самої думки волосся йому на голові боліло. Навіть попхався був раз із людьми «Гайового» в село на весілля – ніколи раніше того не робив, хоч би хто з повстанських родин справляв весілля й прохав у гостину, а тут поволікся на люди, як оферма, в надії на тимчасову розраду, але й на весіллі дівчата співали мов умисне для нього, так буває зі свіжою раною: в який бік не повернись, а все її об щось зачепиш, застогнеш крізь зуби – «А вже з тої криниченьки орли воду п'ють, а вже тую дівчиноньку до шлюбу ведуть»… Виразно вгледів тої миті, мов зазирав ув освітлене вікно серед ночі: Гельця бере шлюб зі «Стодолею», і вінчає їх – отець «Ярослав»! Не тямив, як роздавив у жмені шкляного пугаря, аж тоді завважив, коли кров, закрашена узваром, потекла в рукав і довкруги знявся рейвах – «Ой жаль‑жаль, непомалу, любив дівчину змалу – любив дівчину змалу, любив та й не взяв»… Дві речі його тоді стримали – одне, що не так‑то легко було б його в окрузі кимось замінити, та ще й у травні, коли кругом клекотало, як у пекельнім казані, – під час бою ніхто передислокацій війська не зачинає! – і друге – друге, що «Стодоля» врятував йому життя. Виніс його, раненого, на собі з‑під обстрілу.

Мав полюбити «Стодолю», як брата. Таке сам собі дав завдання. І байдуже, що «Стодоля», заладований мовчанням, наче куфер динамітом (завжди по відході лишав у пам'яті враження більшого, ніж був насправді!), недуже‑то давався любити, – «Стодоля» врятував йому життя.

I «Стодолю» любила Вона.



Гельця.

Подруга «Дзвіня».



(«Не „подруга", не „подруга"! – гнівалась, хмурячи брівки, водночас блискаючи з‑під них неповстримною радістю йому назустріч, – бо він же був для неї радістю, о так: юністю, Львовом, першим танґо на балу в Народньому Домі, я – мам – час, я почекам, може знайдзєш лєпшеґо, ну от і знайшла… – ця гра світла й тіней на її личку, мов на поверхні гірського озера вітряної днини, його першої хвилі була осліпила й оглушила, пив її очима, як спраглий воду, і не розумів, що вона каже: – Яка я Вам „подруга", я не „по‑друге" й не „по‑третє", кажіть мені „друже", як усім! – і враз, стишивши голос до шепоту, од якого в ньому мов урвалась, тенькнувши, незримо нап'ята струна: – Кажімо собі на ім'я… Адріяне?»)

Хіба бувають такі ясні сни? Щоб уві сні так чітко все можна було розуміти – як у фільмі з закадровим текстом? А це не сон.

А що ж тоді? Хто цей чоловік? Не знаю. Він мертвий.

Ну який же він мертвий, що ти таке кажеш? Хіба ти не чуєш, який він живий?.. Тільки його щось мучить. Щось завелике, як на одну людину. Може, через те він і не може померти?..

«Маєш журу, красний пане, – сокотала йому циганка на ярмарку в С., ловлячись за рукав його „гімнастьорки" й близько‑близько зазираючи в очі: – Мой, такий красний пан офіцір, а таку велику журу має! – низький голос бринів по‑грудному заворожливо, а йому здавалось – насмішкувато: – За твою журу поворожу тобі задарма, аби‑с знав, чого стерегтися», – чимось пригадала йому «Рахелю», спогад ожив у тілі й закричав такою тужною судомою бажання, що він рвонувсь із‑під її наставлених, мов дві чорні вирви в сліпучій оправі білків, очисьок грубо, як правдивий совєтський капітан, – тільки й гавкнув через плече: «Нє нада!..». Не хотів жодної ворожби, ніколи не хотів заглядати в майбутнє, надто ж перед акцією, – а тоді в С. акція їм удалася знаменито, в своїх совєтських одностроях – «правєрка дакумєнтав!» – вони розформували цілу колону машин, піславши в об'їзд на засідку тих, котрі везли зброю, а потому боївка СБ дуже вдало обстріляла ґенеральську чорну «емку», яка петляла між повних люду й товару вантажівок, що вертали з ярмарку: большевики вже знали, що там, де є цивільне населення, «бандєри» не нападають, і сподівалися в такий спосіб проскочити, лиш не знали, що наші сиділи й між селянами на вантажівках, і команда «Лягайте!» пролунала там враз із тим, як із ліса вдарили скоростріли, – поза «емкою» ніхто не постраждав, був убитий водій і емісар‑ґенерал із Києва, але кого хотіли – скуленого під заднім сидінням «язика»‑майора з обласного емґебе – хлопці вийняли з авта неушкодженого, гейби немовля з колиски, і за літо майор, ступінь по ступню, здав «Стодолі» їхню ґебівську аґентурну сітку по цілій області… Кілька разів тоді Адріян ловив себе в стосунку до «Стодолі» на якомусь замороженому подивуванні: коли бачив, як той упоєно вистежує спрута, методично облягає його звідусіль, наставляючи пастки так, щоби миш не вимкнулася, а відтак прицільно‑точно, мов добрий хірург, одним‑двома наглими ударами обтинає спрутячі мацаки, – не був то сам лиш азарт переслідування, яку бою, «Стодоля» вочевидь мав із таких розрахованих багатоходових операцій якусь свою, особливу втіху, і коли по черговій вдалій розв'язці його химерно виліплене, смугле, мов запалене зсередини лице з близько посадженими очима й видатним горбкуватим носом (вівчур, мелькало Адріянові: кого вже чепиться, тому ворон на хату не сяде!) ненадовго набувало погідно‑ситого виразу, освітлюючись лукавим, бистрим прижмуром, – опришок, холера! – Адріян, і собі тішачись із чергової їхньої перемоги, в глибині душі все‑таки чувся трохи незатишно: так, як буває в присутності супротивника, котрий чимось тебе переважує… І це йому муляло, підтроювало втіху. Одного такого разу «Стодоля» подобрів настільки, що навіть погодився, аби їм під час зустрічі зробили знимку, – то було направду незвичайно, бо правил конспірації «Стодоля» пильнував, як катехит молитви, пресуворо контролював усі випадки, де повстанці могли випадком утрапити в об'єктив фотоапарата, – а тим разом сам дозволив, аби зв'язковий привів до лісу фотографа десь аж із третього села. Фотограф, утім, був надійний, не раз перевірений і попереджений, де і як має ховати неґативи, – і вони знялися всі вп'ятірко: Адріян, «Стодоля», Гельця й двійко охоронців – Адріянів «Ворон» і «Левко» з СБ, отой самий молодий хлопчина з квітучими, як у дівчини, рум'янцями на лицях, якого Адріян остеріг при чищенні зброї. Власне перед тим «Стодолина» боївка зліквідувала одну з ґебівських провокативних груп, що від зими орудувала на терені, тероризуючи населення, і «Стодоля», зазвичай похмурий і скупий на слово, мов на всі ґудзики защіпнутий, на радощах одм'як – і відверто гараздував. Розповів Адріянові, як довго на тамтих зарізяк полював, – у групі виявилось два зрадники, родом із цього‑таки терену: торік ґебе їх узяло живими й завербувало в тюрмі, під час нападів вони говорили по‑тутешньому, й застрашені селяни вірили, буцім то дійсно «хлопці» лютують, і ладні були самі в землю заховатися, не тямлячи, що ж то таке коїться й звідки їм тепер сподіватись оборони, – але, на щастя, бандити припустилися помилки: були, своїм звичаєм, п'яні й, коли вбивали серед ночі, перебравшись у мазепинки й вишиванки, вчительську родину, то не завважили, що не дострілили дванадцятилітнього хлопця, залишили свідка… При цих словах ув очу «Стодолі» спалахнув отой хижий, бистрий вогник злого тріумфу, тут‑таки схований прижмуром, і Адріян знову відчув наповзаючий незручний холодок, що їх різнив: «Стодоля» не думав про замордовану провокаторами родину, і ранений хлопчик у його свідомості свою ролю вже відіграв, раз доніс інформацію й навів на слід, – «Стодоля» тішився самою помстою, вмів із того тішитися. І не так, як виграною в шахах комбінацією, а чуло, сливе сласно, як коханням… Він, Адріян, того не вмів. Сама з себе ненависть до ворога не справляла йому приємности, не вмів нею смакувати. А «Стодоля» навчився з тим жити.

Тоді він уперше подумав, що в чомусь важливому «Стодоля» його переважує. Може, таким і має бути правдивий контррозвідник – невразливим на жодні сантименти?.. Коли раз молодесенька сільська зв'язкова по‑дитячому звірила їм при ватрі, що хотіла б, «коли буде Україна», вивчитись на лікарку, в кожному зворухнулась якась струна, – «Ворон» згадав, як за Польщі мріяв стати меценасом і боронити покривджених, «Левко» з рум'янцями на лицях грав малим у «Просвіті» в театральних виставах, і всі казали, що з нього вийшов би фест артиста, но, але що то за заняття для хлопа? – і Адріян докинув свої два гроші, розповівши, як несподівано придалася йому в боях тригонометрія, з якої завжди був перший у класі, – і тільки «Стодоля» не сказав нічого. Ніби інакшого життя, ніж теперішнє, ніколи й не мав у запасі, й не зичив собі ніколи. Іншим разом зайшла була межи ними мова про вбивство Коновальця в тридцять восьмому – про те, що, був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянтами з певністю розігрувалась би в часі війни інакше, з непорівнянно кориснішим для нас вислідом, – до таких умоглядних припущень «Стодоля», правда, поставився з явною знехіттю, сказав, що всяке таке політикування тепер, то вже муштарда по обіді, і, звісно ж, мав рацію, – а от сам атентат, техніка й виконання, його непомалу цікавили: «На чоколяді дався полковник зловитись…», – буркнув стримано‑хмуро, – і не був то осуд небіжчикові за слабкість до таких панянських ласощів, як можна було б сподіватися з уст хлопського сина (втім, Адріян так і не мав певности, чи «Стодоля» дійсно хлопський син, не уявляв навіть, яку має освіту, – «Стодоля» ніколи не бовкав зайвого й не давався зідентифікувати), – чувся за тим радше жаль, що і в такого великого чоловіка, як полковник Коновалець, знайшлася слабкість, хай навіть така дрібонька, «єк синє за нігтем», як кажуть тутешні селяни, – і винесена з того для себе тверда, як отченаш, наука, що ніяких таких слабкостей, за які міг би зачепитися ворог, мати не смієш. «Стодоля» й був – людиною без слабкостей. За те його в підпіллю й недолюблювали.

І – побоювались, авжеж: він не самого Адріяна тримав у напрузі.

Того дня, як фотографувалися, святкуючи знищення провокативної групи (з кожним таким обтятим мацаком на якийсь час витворювалась ілюзія вільнішого дихання, шкода лиш, ненадовго її ставало!), йому запам'яталася ще одна розмова, що вкинулась, як іскра в хмиз, і, слово по слову, розгорілася ледь не до сварки – між «Стодолею» й Гельцею. Говорили про голодних зі Сходу – чомусь у цих краях їх звали «американцями». «Левко» з рум'янцями на лицях їздив на розвідку в місто, перебраний у жіночу одіж («Ви би бачили, яка з нього файна молодичка виходить!» – сміялася Гельця…), і бачив на станції товаровий потяг із голодними, – злізши з вагонів, ті падали зараз на місці на перепочинок, бо не здужали двигати себе далі, а неподалік стояла крита брезентом армійська вантажівка, і солдати зносили й скидали в кузов, як дрова, тих, хто вже не встане. Адріян пригадав слобожанина «Карого», якого пізнав у шпитальці: той оповідав подібне про тридцять третій рік на Великій Україні. Будуть у вас колгоспи, – казали східняки галичанам, – то і в вас таке буде… Гельця, розхвилювавшись, стала розказувати й своє: якось навесні затрималась була через облави на чужому терені, замешкала на хуторі в надійної родини, за леґендою, як їхня небога, – коли до обійстя прибилася проситись у найми зовсім іще молоденька дівчина, з Полтавщини…

– Тобто то вона тобі так сказала, – неґречно втрутився «Стодоля», – видно було, що вже сперечалися на цю тему між собою, і він умисне дражнив Гельцю, показуючи, що має її за дитину (у відповідь вона лиш блиснула на нього спідлоба вдавано «спопеляючим» поглядом, од якого Адріянові глухо занило в грудях…). Дівчину звали Люся. Що то за ім'я?.. Таж Людя, Людмила… Гарно, подумав Адріян, – якимось давно‑забутим теплом війнуло на нього від цього лялькового імени, Люся‑лялюся, – білими фальбанками з‑під суконки, пахучим дівчачим волоссячком, заплетеним у кіски, лискучим шовком у дотику… (Колись, як починав ходити до гімназії, в сусідній брамі щоранку показувалася дівчинка в матроському костюмчику, з волоссячком, заплетеним у дві кіски, й хихикаючи втікала назад у браму, тільки‑но він наближався, а раз затрималася, відважно ступила крок наперед і з жіночою дорослою поважністю ознаймила: «Mama mi zmyla glowa, chcesz powachac?»22 – і підставила йому нахилену гладеньку, жолудево‑лискучу голівку з білястою, мов личинка хруща, борозенкою посередині, по якій він не втримавшись провів пальцем, – перший опік шовковою беззахисністю жінки, лялечки, лялюсі, що ввіряється тобі безмисно, як сама природа, як вийнята з гнізда личинка, ще нічого не відаючи про власну хрупкість…)

– Я їй сказала, – вела далі Гельця, – що жодної пильної роботи в нас наразі нема, а наймитів ми не держимо, – а вона на те затрусилася цілим тілом, як хоре курча, аж я перелякалась, – у моїх господарів саме був мор на курчата… – І, перехопивши Адріянів погляд, витлумачила його по‑своєму: – Прошу не дивувати, я вже всі селянські роботи опанувала, навіть гній із‑під коней вичищати вмію! Тільки доїти не дуже добре потраплю, – додала чесно. – Отож питаюся в неї – а вона така виснажена, така марна, іно очі світяться! – чи ви, питаюся, хорі?.. І тут вона мені оповідає, що добиралася із Полтавщини, що в них там лютий голод, уже поїли собак і котів, і вдома в неї лишилися мама й сестричка Олюнька, що вже не встає, тридцять дев'ятого року вроджена, – виявляється, я того не знала, Сталін перед війною заборонив жінкам робити аборти…

– Вже ж, – загомоніли хлопи, – треба ж було засівати, що в тридцять третьому викосив!

– Ая, діду, Україну заселити москалів не настачиш, а робітників де взяти?..

– Та й воювати кимось же треба, вони ж своїх людей геть не щадять! А ди', як проти нас їх жбурляють – як ягнята на заріз…

– В Карпатах після бою своїх двіста забитих облили бензиною й спалили…

– Варе?! Та й ніби пощо?

– Звісно, пощо, – втрати приховати! Аби менша цифра була.

– Та й як же то буде – двіста душ чоловіка мов корова язиком злизала? Чи за ними там у Московщині ніхто не плаче?

– Або то большевики на те вважають? їм що людське життя, що куряче…

– А як у тридцять дев'ятім перший раз прийшли, то в нас у селі дурні людиська тішилиси, бо так собі порозуміли, що «робочо‑крест'янська красна армія» – то значить християнська, тим і красна… Питалися в них – а де ваші капеляни?..

Хтось засміявся, жвавіше застукали ложки об бляшані їдунки. Гельця мовчала, спинившись зором в одній невидимій точці, наче зборена на мить тою задавненою, в'язкою втомою, через яку випадаєш із загальної розмови й забуваєш про кулю в люфі, – і враз Адріянові мов ракетою в голові стрілило, освітивши темний крайобраз: він пригадав, до кого насправді належав матроський костюмчик, – не до тої маленької польки по сусідству, ні, до іншої, більшої дівчинки: крутою Круп'ярською вділ по бруку котився, підплигуючи, обруч у сліпучих спахах надвечірнього сонця, а за ним із гавкотом гнався рудий кундель і вибрикував фалдами спіднички матроський костюмчик, – «Ліно!» – гукала Гельця вслід і, повернувшись до нього, казала з любовною похвальбою старшої: «То моя сестричка», – він не запам'ятав дівчинчиного личка, після Гельціного воно відбилось йому на сітківці стрибучою плямою, як після погляду на сонце, тільки запам'ятав, як захекано, коли підбігла, здіймалися під матроською блюзою горбочки груденят, і той свіжий, яблучний повів юного тіла, який завжди пов'язувався йому з Гельцею й домом Довганів, – такий запах буває тільки в домах, де є доростаючі дочки…

Він зрозумів: полтавка Люся і її полишена вдома сестричка Олюнька пригадали Гельці її власну сестричку, – де вона нині, та молодша Довганівна, якій він (і це теж згадав!) купував колись еклери в ще не збомбованому натоді пасажі Міколяша в центрі Львова, – що з нею стало в цій кривавій хуртечі?.. Від весни сорок четвертого, коли вийшов указ енкаведе арештовувати повстанські родини з малими дітьми включно, кожен із них носив у собі ту саму пекучу рану – свідомість, що не лише власне життя офіруєш, як у Писанні, за люди своя, бо так собі вибрав, і від того ярмо твоє любе й тягар твій легкий, – але й своїх найдорожчих несамохіть прирікаєш за собою на муки, на тортури й Сибір, у найліпшому разі – якщо впадеш у бою – на споглядання твого понівеченого тіла, над яким поглумились вандали – розібравши його донага, повідтинавши дівчатам груди, а хлопцям ґеніталії, вирізавши мертвому тризуба на лобі, – і тато з мамою не зможуть тебе ні оплакати, ні похоронити, а муситимуть скам'янівши повторяти не тричі, а тридцять три рази, як і святий Петро чи видержав би: не знаю сього чоловіка, не знаю сеї жінки, – мамо, простіть… (І вони прощали – все прощали, тільки не все витримували: та мама на Кременеччині, котру поставили перед тілами шістьох її синів, теж сказала: «Не знаю їх», – і більше не сказала нічого, аж доки серце їй не заламалося під вагою шестикрот обрушеного горя, і мама впала трупом коло своїх дітей.) Йому було легше – його тато й мама були вже на Сибіру, а братів, забраних у сороковому, мама ніколи не бачила мертвих: серед гори змасакрованих тіл, покинутих большевиками при відступі, ні Мирося, ні Ґеника відшукати не вдалося. Можна було думати, що врятувалися (мама в те вірила), що вони десь є: десь у безпеці – за кордоном, за океаном…

Він зрозумів – і всміхнувся до Гельці крізь усі минулі роки нараз, так, як усміхався тоді, коли стояв навзаході сонця серед Круп'ярської, з двох сторін омитий яблучним леготом, свіжим шумовинням юного дівоцтва:

– І як – помогли ви тим полтавкам?..

Вони стрінулись очима – і така бездна вдячности була в її зорі, що його мов опалило зсередини теплом на всю шир грудей: а все‑таки він був їй потрібен!..

Хлопці затихли, вона оповідала далі, а він ніби навіч бачив із її мови ту Люсю – знав той тип полтавок, вродливих (Гельця сказала, що та була вродлива!) вродою античних статуй – високих на зріст, величних, як римські матрони, з класичними округлими плечима й профілями хоч зараз у каррарський мармур, не раз подивляв ту породу серед потоку біженців: степові доньки богині Церери, амазонки, козачки, – як посмів злий дух двадцятого століття обернути їх на жебрачок під чужими тинами?! Гельця (закутушкана хусткою по самі очі до невпізнання: «За леґендою, хто б чужий не прийшов, мені боліли зуби») зготувала дівчині ріденького крупнику, боячись, аби свіжий хліб із молоком їй із незвички не завадили, а відтак завела до комори й насипала їй («Удвох натоптували!») півторапудовий міх пшеничного борошна – того, що було приготоване для повстанців («Поквітування я віддала станичному, дуже гарний чоловік був, – сказав, нема що з тим лічитися, він і з свого хліба би вділив, і тут‑таки й згодив у селі фіру, щоб відвезла її на станцію, на Здолбунівський потяг…»). І от там, у коморі, сталася заминка: коли насипали борошно, Люся‑полтавка враз завмерла як стій, перемінившись на виду:

– Вона дивилася мені на руки, – Гельця винувато піднесла вгору свої тоненькі, такі безпомильно інтеліґентські прозорі пальчики, на вид яких Адріянові з жалю притерпло в животі: до радіопередавача чи друкарської машинки вони ще надавалися, але до вичищання гною?..

– Пізнала? – аж присвиснув «Левко».

– А не я казав! – із якоюсь злостивою сатисфакцією кинув «Стодоля». – Руки й білизна – скільки наших дівчат уже на тому всипалося!

– Білизну я скинула, коли перевдягалася, а руки збиралася вимочити в ропі й натерти попелом – вони по тому такий вигляд мають, ніби ввесь вік на селянській роботі, певний засіб… Но, трудно – не встигла! Стоїмо так із нею й дивимось обі на себе: я знаю, що ти знаєш, що я знаю… І тут вона заплакала, – Гельцін голос підозріло хрупнув, як надщерблений кришталь. – Впала навколішки й ну мене цілувати по руках… Я кричу: встаньте! – а вона: я нікому не скажу! я їм нічого не скажу, ні слова, присягаю вам!..

Вона урвала, перемагаючи зворушення. Мужчини також мовчали.

– І тоді відкрила мені, що їх, як тільки зійшли з поїзда, зараз на станції забрало емгебе… Півдня страхали бандерівцями та інструктували, на що, як підуть по селах, мають уважати й доносити, коли щось такого завважать… За те нагодували гороховою зупою.

– А якби дали півтора пуди борошна, чи можеш по‑ручити, що вона б на тебе не виказала? – сухо спитав «Стодоля».

Це говорив уже не мужчина, що піддражнює кохану жінку, а зверхник, що аналізує ситуацію на науку молодшим стрільцям, – і Адріян, кому до справ безпеки втручатися не випадало, міг хіба слухати на правах мимовільного свідка, в душі почасти признаючи йому рацію: Гельця, дійсно, повелася в тім випадку необережно, могла всипатися сама і ще й розконспірувати господарів (…колись, як здобудем Україну, поставимо десь у Карпатах, щоб здалеку було видно, пам'ятник селянським родинам, що нам помагали – і йшли за нас на Сибір, і гинули сотками тисяч, але ні разу ні в одній хаті не було нам сказано: йдіть собі, хлопці, з Богом, бо ми маєм діти й хочемо жити, – натомість казали: всі під Богом ходимо, що вам, діти, те й нам, ви своє життя даєте, а ми би мали вам хліба пожалувати?..). А однак, попри всі рації, він чув, що «Стодолі» розходиться не так о допущені Гельцею колись давніше (коли вона ще не була під його рукою?..) помилки, як о щось інше, може, важніше, чого не мовилося вголос: «Стодоля» попросту не йняв віри всім тим зайдам, хоч би мали йому в ногах плазувати, – як не йняв віри всім, кого не мав змоги перевірити.

Це було головне.

Світ, що не улягав його контролю, був для «Стодолі» ворожою територією: там не було місця на співчуття. Адріян знав і раніше людей із таким наставлениям – на початку війни їх було більше, і він і сам тоді таким був. Спадок Польщі – то вона, двадцять літ орудувавши нами з погордливою, крізь зуби стятою певністю, що «русіні» – то не люди, а «кабане», вигартувала нас, як добру сокиру, відповідати симетрично – тим самим… Але

Польща впала, назавжди винісшися з цих земель, і впав Гітлерів Райх, що приходив так само узброєний сліпим до нас презирством як до недолюдків‑«унтерменшів», і прийшли москалі, для яких людей уже не існувало взагалі – своїх вони обертали на порох так само безвзглядно, як і чужинців, – десятки армій і сотки племен протупотали Вкраїною (од веселих італійців, гарних хлопців і нездалих, як все‑бери‑тільки‑мене‑лиши, вояк, що воліли оддати УПА хоч і всеньку свою амуніцію, аби лиш ми без боїв пропустили їх додому, і до різномастих вузькооких кочовиків, що хмарою сунули з глибин азійського Степу, наводячи на гадку про новий похід на Європу Чінгіз‑ханових орд, але чомусь із‑поміж них чи не найбільше, після українців, тікало до нас полонених червоноармійців!), – і крізь упалі кордони в димах згарищ проступила нам Велика Україна, про яку мріяли наші батьки, і вже в перших походних групах ми навчились од неї, понівеченої й вимордованої, як нам і не уявлялося, того, чого не могла нас навчити ні Польща, ні Німеччина, – що нема вільної держави без вільної в ній людини, а той, хто неволить інших, є сам собі в'язень.

І коли наша військова сила, сягнувши верхньої позначки, як ріка, що виходить із берегів, ринулась була перетікати в помсту, і на Волині й Поділлю запалали маєтки польських колоністів, в нас знайшлася інша сила, що спинила, загородила дорогу тому рухові по траєкторії сліпої відплати, – Первосвященний із Святоюрського пагорба, а за ним мученики‑стиґматики з підпілля розкинули навсупір застережні руки з хрестом, волаючи, щоби наші люди не плямили перед Богом святої зброї невинною кров'ю, і Провід устами Третього Збору велів нам переродитися для дальшої боротьби, – тому що наша сила покликана служити не відплаті, а визволу, а той, хто вчиняє наругу над безборонним, є сам собі в'язень.

І ми переродились, переплавились у горнилі боїв, вигартувавшись у дулевину, відсіявши з‑поміж себе на вітрах перехресних фронтів нетривку породу, намиту війною, – випадкових месників, примусово змобілізованих, усіх, хто стомився й був охітніший до оранки, ніж до зброї, й для кого життя важило більше, ніж воля, – з нас зостались самі добровольці смерти, коханці смерти – чистий, як дзвін, шляхетний метал. І коли совєти по приході взялись були вішати нас на майданах привселюдно (але швидко й перестали те робити, побачивши, з ким мають до діла), то кожна така страта додавала нам сили, – наші хлопці ступали на ешафот із гордо піднесеними головами, гукаючи до натовпу в останню свою хвилину: «Слава Україні!», – і людське море глухо рокотало, набухаючи гнівом вимушеної німоти, а вночі десятки нових добровольців утікали до лісу, щоб здобути й собі таку саму смерть – смерть вільних людей. І ми вже знали: на всяку силу, що неволить людину, завжди знайдеться друга, більша сила, – як на польську знайшлась німецька, а на німецьку московська, – і тільки на силу визволу – нема другої: вона одна така, на всі племена й народи, скільки їх є на землі.

І теперішня наша війна точиться вже не за фон Клявзевіцем, якого ми студіювали на підпільних вишколах, – не за міст чи залізничну станцію, ба навіть не за контроль за тим чи тим населеним пунктом, – хоча свою адміністрацію ми ще вдержуємо по всіх Західних Землях, але платити за те дедалі більшими людськими втратами й депортаціями, які вчиняє ворог, не можучи інакше собі з нами порадити, ми не сміємо, бо ще десять років таких змагань – і совєтам може лишитись Україна без українців, як полякам уже лишилося Закерзоння: ми стоїмо проти молоха, який ні перед чим не спиниться, а на нас лежить одвічальність за тридцять мільйонів душ народу, якому ми присягли здобути волю. І воюємо ми не за що, як за людські душі, щодня й щохвилини, і в цій війні в нас є одиноке право – загинути, але немає права програти.

Все це Адріян мав би сказати «Стодолі» – але не сказав. Не знав, як те сказати. «Стодоля» не надавався до таких розмов – був занадто певний своєї власної сили. Наладований нею, як динамітом. Муровий хлоп «Стодоля», твердий, як мур. Слухаючи, як він вичитував Гельці, – мов обертав її на неживий предмет, на якому переходять вишкіл, на «пепешку», яку напоказ розбирають і чистять перед чотою необстріляних новачків, і вона сиділа, розчервоніла аж поза комір щільно запнутої «гімнастьорки», не важачись видихнути слова на своє виправдання, – прецінь «Стодоля» був їй зверхник, а вона була йому секретарка, – Адріян понад усе боявся, що вона розплачеться. (То вже перегодом, далеко пізніше, вона зізнала йому, що розучилася плакати від осени сорок п'ятого, – відколи згинула її найближча товаришка, ранена в живіт, а вона, Гельця‑тоді‑ще‑«Рома», сидячи при ній у чеканні медичної помочі, од перемучення заснула – й прокинулась уже аж од дотику до зимного тіла; показала йому знимку тої товаришки – тонколикої, замисленої, наче в передчуванні близького кінця, чорнявки, у небіжчиків незадовго до смерти часом бувають такі обличчя – мовби плоть, уже призначена долею на страту, вряди‑годи «дзюравіє», пропускаючи крізь себе близьку нетутешність; Гельця й собі дивилася з ним на знимку, і очі їй, хоч і червоні од неспання, були сухі.) Він знайшов‑таки тоді нагоду впасти «Стодолі» вріч, кількома репліками перебив його натиск, розрядивши напругу, – часами те потрапляв, підпілля дало йому досвід співжиття з людьми дуже різних Норовів… Нагадав усім на гурт найспокійнішим на світі голосом: є наказ Проводу – голодних маємо нагодувати. І все, крапка, нема що товчи воду в ступі. То наші брати, і тим ми рятуємо для України майбутні покоління. І ще: коли не дамо голодній людині хліба, то чим тоді різнитимемось од большевиків, які годують по вибору, тільки своїх вислужників – кого гороховою зупою, а кого – пайковим кав'яром?.. «Стодоля» ще дужче посутенів лицем, проте не сказав нічого. А потім прийшли зв'язковий із фотографом, і вони вишикувалися до знимки – він з одного краю, «Стодоля» з другого: поруч із Гельцею.

Всіх опанувало піднесення, і всі сміялись і жартували з фотографом. І Гельця також – мов і не було перед тим жодної прикрої сцени.

Може, він просто ні в зуб не розумів жінок? Може, їй в дійсності подобалася та нищівна, гейби панцерником чавив, «Стодолина» нотація, – те, як він демонструє своє над нею зверхництво? І «Стодоля», докоряючи їй за необачність, в такий спосіб виявляв свою про неї турботу?..

Нічого про те не знав. Не мав того досвіду з жінками. Звідки міг би його мати?..

(На тім весіллю в П., де він розчавив за столом пугаря в жмені, трапилася ще одна пригода, якої волів не згадувати: сполошене жіноцтво наввипередки кинулось тоді спиняти йому кров, і вкінці він опинився десь у пітьмі на сіні з вогнеокою молодичкою, яка найбільше коло нього увихалася, терлась мов ненароком грудьми, стріляла очима й роздражнила, зрештою, до злого помутніння в голові: як так, то й так, всі ви однакі!.. – в темряві молодичка одуряюче пахла крізь сіно свіжим потом і хатнім димом од печі й повискувала під ним з утіхи тоненько, як сучечка, на одній ноті: і‑іх, і‑іх, – десь зоддалеки дівочий хор продовжував дзвеніти шкляними голосами, мов під черепом крутилась водно та сама патефонна платівка: «Ой жаль‑жаль, непомалу, любив дівчину змалу – любив дівчину змалу, любив та й не взяв…», – і в якусь мить, у так і не погамованому роздражненні розчарування, він здав собі справу, що тілом цілий час тужив не до Гельці, а до «Рахелі», котра його виходила й вернула до життя так, що по ній усяка випадкова жінка тепер мусить видаватися йому прісною, – і, ледь не заклявши вголос од відчуття того необорного, невідворотного й нечистого нурту, в який утрапив і яким його все далі й далі відносить од його любови, він там‑таки, ледь відлипнувши од щедрої розгарячілої кобіти, дав собі слово, що віднині з романсуванням для нього покінчено, раз і на все, – не сміє думати про жінок, відволікатись на них, ані, поготів, сподіватися на якесь особисте щастя, – доки не скінчиться боротьба.

Або, притьмом докинув у думці одним духом, наче відступав долі місце для маневру, – доки не станеться чудо.)

Але чуда не ставалося.

Потім він випросив собі ту знимку – одиноку знимку, що мав із Неї. Іншої ніколи не мав, за тамтих – львівських – літ не дарувала йому. Прецінь вони не були нареченими. Були колись товаришами з Юнацької сітки ОУН, згодом, за німців, – товаришами з підпілля, такими й зосталися. Він навіть не поцілував її ніколи – не мали на те між собою часу. Навіть у снах щоразу йому зникала, тільки‑но він із мукою щастя зближавсь до її сяючого личка. Те, що те личко цілує «Стодоля», – що так само владно, як панцерником, «Стодоля» може чавити цілу її субтильну, в однострої ще більше, здавалось, помалілу, крихку, як лялечка, постать тягарем свого кремезного, цупко збитого тіла (мусив бути тяжкий, недарма ж лишав по собі враження більшого, ніж був насправді…), – може в'орюватись у неї з безвглядною жорстокістю коханця, і між ними може діятися все, що діється на самоті між чоловіком і жінкою, – те якось попросту не сягало раніше Адріянової свідомости, наче мав із того боку в голові непропускальну заслінку. На знимці вперше те побачив – так, ніби то було наяву. Ніби ті двоє кохалися йому перед очима. Той фотограф мусив бути з якоїсь мольфарської родини, – в цих краях поганство ще не вивелося, дівчата носили на тілі полин од нявок, а на Купала в лісі цвіла папороть, і Адріянів охоронець «Ворон» теж у те вірив. А може, всьому причиною була війна, яка розворохобила не лише людей, а й духів? На Волині‑бо під час їхнього рейду так само кружляли чутки про всякі дива: як то в Почаєві на Успіння Божа Мати заплакала перед народом живими сльозами, а в печері ворухнулася срібна труна Іова Заліза, що був сповідником князя Костянтина, і в Острозі чутно було з руїн замку Костянтинів голос, який, за переказом, мав обудити дух народу до дванадцятого коліна. А під Берестечком щоночі шуміла невидима битва трьохсотлітньої давнини – бряжчали шаблі, ржали коні, кричали ранені так, що часом можна було розібрати поодинчі голоси, і Року Божого тисяча дев'ятсот сорок другого нічого доброго те, звісна річ, не віщувало. Але тоді принаймні ще церков була непорушна і подавала людям поміч і розраду. Тепер, коли в храмах ґаздували енкаведешники, а посаджені ними «батюшки» випитували в селян на сповіді, чи не заходять до них уночі «гості з ліса», залишалося вірити вже хіба що мольфарам.

Та знимка була мольфарська. Іншого пояснення не знаходив. Либонь, такими проступають людські обличчя під час ворожби на воді, – коли на яв спливає те, що в них укрите. Іно глипнувши на власний вид (першим вдарив йому в вічі з цілої групи!), Адріян пригадав собі циганку з С.: ось таким, значить, вона його побачила! Не збрехала чортова відьма, правду сказала – мав журу. Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання. Було так, як із запахом, яким чути від людини в день смерти – коли, бува, семеро чоловіка сидять у криївці або вкупі днюють у лісі, і нагло од когось одного починає тхнути землею: певний знак – цей впаде ще до заходу сонця… Якби завважив серед своїх людей когось із такими очима, які сам мав на знимці (навіть в об'єктив не дивився, курча! – дивився кудись убік, мов наслухав далекого хору шкляних голосів, ой жаль‑жаль!..), – він би такого зажуреного постарався чимскорше спровадити кудись на спокійніший терен, у Карпати, на перепочинок… А ще краще – злеґалізувати: з такими очима довго не повоюєш. Було ніяково за такий фрасунок перед «Вороном», – той, які «Стодолин» «Левко», якраз вийшов на знимці дуже добре. А Адріянові лице було немов накрите невідь‑звідки впалою чорною тінню: виглядав на куди смуглішого, ніж «Стодоля» з другого краю, – самі білки очей світили. Як у цигана. Чи то та відьма в С. так йому поробила, щоб її пам'ятав?..

Із тим світлом на знимці взагалі коїлося щось неподобне, – воно йшло невідомо звідки, не улягаючи жодним оптичним законам. Саме лиш світло літнього дня, що сюд‑туд проблимувало крізь гущавину на задньому плані, не здолало б витворити такого ефекту. Сказав би – вони фотографувалися не в лісі, а в церкві: у вівтарній частині, де згори, з‑під невидимої бані, падають під різними кутами слупи скісного сяйва, падають – і заломлюються довкола Гельці. Гельця в світляній оазі виглядала так, мов підносилася в повітрі над цілим їхнім гуртом, – не здивувався б, якби вгледів, що своїми схованими в чоботях маленькими ніжками не сягає землі, – погідна, спокійна і так таємниче всміхнена, ніби знала, що її поставлено над цими хлопаками за старшу, але вони того знати не мусять, і од того та живлюща, – припав би очима і ввік не одводив! – кохана усмішка, якої ніколи раніше в неї не бачив, – недопроявилась, придержалась на півдорозі, ледь торкнувши її делікатно закроєні вуста, проте не змінивши їм виразу, і її миле – о, не було милішого на світі! – яснооке личко здавалось освітленим зсередини, – мовби то в Гельці й було джерело того химерного світла, проявленого мольфарським «Фотокором», і слупи скісного сяйва текли й мінилися рівночасно від неї й до неї, створюючи, коли дивитися довше, ефект живого, пульсуючого мерехтіння…

І тим світляним мерехтінням, як Почаївська Божа Мати плащем, Гельця накривала непроникно темну постать чоловіка, який стояв із нею поруч, – і видно було, що належали до себе.

Не було межи ними границі, яка завше буває між людськими тілами. Мимо того, що стояли, себе не торкаючись, на відстані півкроку, і ліву руку Гельця дисципліновано тримала на «лимонці» коло паса, виставивши в бік «Стодолі» рішучого застережного ліктика, – ніби вмисне підкреслювала тим офіційну між ними відстань.

А границі не було.



Були одним цілим, як у Писанні: «Покине чоловік батька й матір, і пристане до жінки своєї, – і стануть обоє вони одним тілом».

Вперше те побачив, – наче струмом його вдарило, і впала в голові заслінка. Чому він? До холери, чому саме він, – що в ньому є такого, чого не маю я?!

Одну мить – одну‑єдину мить, але було, за спасіння душі би в тім не признався! – ненавидів «Стодолю». Геть усе в ньому, одним поривом: те його набурмосене лице з вистромленим уперед, як сокира, горбатим носом, насунутого ледь не на брови червоноармійського кашкета, і те, як стояв, по‑хазяйському виставивши ногу вперед, – а добре ж стояв, холера, не мож було ним не замилуватися: хоч і по команді «Спочинь!», як і всі вони, але цілий із себе стятий, бачний, як має бути, – як заряджений ґвер із зведеним затвором, як вовк на ловах, леда‑мить готовий скочити і вп'ястися в горло чужакові, – і Адріянові зробилось аж гаряче зо стиду за свій мимовільний спалах: на псю маму, чоловіче, таже цей хлоп виніс тебе на собі з‑під куль!.. Його зусиллями була розгромлена ворожа аґентура по трьох надрайонах, його розвідка працювала, як швейцарський годинник, і знала про плани большевиків на п'ять мінут раніше од них самих, – що ж, коли не вмів, не знав, де попуститися й не вживати своєї надміру твердої влади без потреби?.. Він, Адріян, міг собі скільки хтів тужити за «старою войною», на якій ворог ходив зі зброєю, але та «война» таки скінчилася, зосталась не до порівняння трудніша, – і та молодиця, що клала передану од гебістів трутизну повстанцям у хліб, і той «батюшка», що влаштовував людям допити на сповідях, зброї не носили, – вони самі були зброєю, знаряддям у руках ворога, який волів зоставатися невидимим, тож чи дивувати «Стодолі», що, цілий час маючи до діла з тою найтемнішою стороною людської природи, привчився ставитись до всіх людей як до знаряддя в осягненні мети?..

Чи й до тої, котру любив, також?..

Бо «Стодоля» любив Гельцю. Адріян бачив, як він слідив її очима, як одмінялось йому лице, коли стрічалися зі собою поглядами. Презентував їй на йменини ціанкалі в закритій од світла синій ампулці – сам його не мав, де тільки й добув, такий люксус нечасто траплявся до рук… Дехто з Адріянових знайомих вдавався до стрихніну, але то був ненадійний засіб – совєтам вистачало зробити жертві промивання шлунка. Крім ціанкалі, жоден засіб не був надійним: остання куля, залишена для себе, могла затнутись, граната – не вибухнути… Адріян був щасливий, що Гельця має зашиту в комір ампулку чистої, як блискавка, певної смерти. Був вдячний за те «Стодолі».

А проте, дивлячись на їхню групу на знимці, – мов, обуджений зі сну, вперше споглядав їх усіх зі сторони, – виразно чув неспокій: як наростаючий звук алярму. ЦОК… ЦОК… ЦОК… цок…

Неспокій ішов од «Стодолі». Од надійного «Стодолі», твердого, як мур. Од «Стодолі», якому можна було тільки піддатись – або загинути.

Не могло їй бути з ним легко. То йому Вона улегшувала життя, його силу злагіднювала своїм світлом. Чи надовго її стане з таким подвійним тягарем – од підпілля, і од чоловіка?..

…Вдруге він почув той самий неспокій, як прийшла вістка, що впала наготована на зиму «Стодолина» криївка. Впала посеред жовтня, коли вже пізно було заходитися коло нової. Ціле щастя, що не встигли ще туди перенести запасу харчів, ані друкарської машинки. Без зрадника, казав зв'язковий, не обійшлося, – одночасно на тім самім терені зв'язкову Служби безпеки виказав її хлопець: повірив, матолок, ґебе, що, як тільки дівчина розв'яжеться з підпіллям, то заживуть собі з нею спокійно. Зв'язковій, яка на допитах мовчала, ґебісти прибили язика цвяхом до дошки – перед очима в того хлопця. Могло бути, що то він і про криївку взнав і доніс, але довідатися про те в нього вже не було способу: збожеволів.

«Стодоля» з «Дзвінею» лишилися без криївки. Хтось мусив розділити з ними свою. Тільки що зі «Стодолею» ніхто не хапався зимувати: чотири місяці з ним у бункері – то не в цю‑цю‑бабки грати.



І, з раптовим нудотним відчуттям порожнечі в грудях, яке виникає, коли дивишся в вічі наставленому на тебе чорному оку револьвера, Адріян збагнув: він це зробить. Попросив зв'язкового зачекати й сам написав до «Стодолі» шифровану «штафету». Запрошував «Стодолю» зимувати разом. Із секретаркою й охоронцем – в Адріяновій криївці якраз вистачало місця на п'ятьох.

Гелюська! Лялюська, ох… Ти тут?

Чуєш… Чуєш?

Що?

Вітер гуде…

Слухай. Мені знову те снилось. Мені теж.

Що?!

Не кричи. Ти кричав уві сні. Що я кричав?

Дуже мудрі речі, тільки дуже голосно. Розбудив мене. Говорив, як із листа читав, – повними реченнями. І що я казав?

Що множина спогадів скінченна. Що, справді?!

Не знаю, що це означає, але ти це повторив кілька разів.

Ні фіга собі… Щось іще?

Я всього не запам'ятала, Адю. Щось про те, що все, що з нами було, вже було з кимось раніше. Множина всіх спогадів на світі скінченна. Якась дівчинка, що дає себе понюхати. Що то за дівчинка?

Її звали Маринка. Ми гралися за сміттєвими баками, і вона при мені попісяла. Дала мені провести пальцем по борозенці.

Маленька шлюха.

Ні, чекай… Я пам'ятаю це відчуття в дотику, як шовк… Але чому вона говорила по‑польськи?

Ти ж не знаєш по‑польськи.

Це було уві сні. Тільки то був не мій сон, а його. Того, мертвого. І в сні була інша дівчинка?

Дівчинка, може, й інша, а спогад той самий. Множина скінченна. Слухай, а це ідея! Яка ти розумничка, що прокинулась і підслухала, я б сам уже не згадав!..

Нова професія – нічна секретарка. Лягатиму з увімкненим диктофоном і пильнуватиму твої сни.

Ні, слухай, Лялюсь, а якщо це правда? Якщо множина всіх спогадів у людства справді скінченна, і все, що відбувається з нами, вже відбувалося з кимось раніше? Тоді це величина, яку в принципі можна заміряти, – теоретично, можна всі спогади, що є на світі, закатати в який‑небудь десяток хард‑драйвів, уявляєш!.. І це було б єдине притомне пояснення всім дежавю, ні? Коли нам у пам'ять просто залітає шматок чужого спогаду, як ото мушка в око, які‑небудь пару com кілобайт…

Милий, ти мене зовсім збив своїми кілобайтами. Я вже не пам'ятаю нічого з того, що снилось мені.

І я не пам'ятаю – самі оскалки якісь крутяться… Але про скінченну множину – це дуже класна ідея,

Лялюсь! Я про це думав раніше, тільки відповіді не знаходив, аж вона от! – якщо спогади різних людей насправді збігаються не за рахунок спільно пережитого досвіду, а за методом випадкових чисел, ну розумієш, так, як карти з одної колоди, коли, наприклад, випадає чотири шістки, – то відразу інакша складається картина…

Фотографія!

Що таке? Чому фотографія?

Ти сказав – картина, і я згадала: там була фотографія. В моєму сні. Та сама, з Гелею в лісі.

Що, справді?

Так, здається, вона… Жіночий знімок, зроблений незадовго до смерти. У Влади, коли ми в Пасажі інтерв'ю з нею писали, були в один момент такі очі – ніби вже не її. І ще я чомусь тьотю Люсю згадала, мамину сестру, – ти її вже не застав, вона вмерла в двотисячному…

Чого?

Рак грудей. Дуже хотіла жити, до останнього дня вірила, що одужає. Мама при ній була, казала, в неї на обличчі, коли серце спинилось, був такий здивований вираз, типу: як, і це все?.. І в труні такий самий залишався… Вона взагалі сильна жінка була, з тих, знаєш, на кому вся сім'я держиться, мамі до неї в цьому сенсі як до неба. Після війни, коли голод був, десь у ваші краї по хліб їздила, мішок муки на собі зі Здолбунова приперла, не знаю, де роздобула… Тою мукою тоді й пережили голодний рік, а то мама вже не вставала. І потім, коли мама вчилася, щонеділі їй до Києва харчі возила… Але чому я про неї згадала?..

Така, значить, ніч. Мертві просинаються. Мо', на дощ? Гумор у тебе…

А це не гумор. От помовчи‑но хвильку. Чуєш?

Що?

Вітер гуде…



Ні, не чую. Хіба то не холодильник на кухні?

А ти тихенько побудь. Зараз почуєш. Іди до мене. Ось так… Лялюська моя, Лялюська… Дівчатко моє яблуневе…

Кавкнула спросоння якась птаха. З верху смереки їй, заляскавши проти вітру крильми, жалібним криком відповіла друга. (Сказав би – зв'язкові перекликуються!)

Чи сполошилися на звук людської ходи, чи це вже знак, що скоро світатиме?..

Мав вийти з лісу ще затемна. Мав пройти по дню через місто в своїй офіцерській шинелі зі споротими нашивками, в яких ходили здемобілізовані червоноармійці, – свіжопоголений, і навіть збризканий, аби не тхнув лісом, тим взапридух їдким «шипром», яким обливалися всі совєтські військовики (пся кість, що за носи ті люди мають?!), – щоби ледь не в самім ворожім лігві, в старій кам'яниці, вже наполовину зайнятій новими «господарями», стрінутися з умирущим, який не мав права померти, поки не перекаже йому того, що знає.

Колись його тато теж так ходив поночі, в негоду й заметіль – соборувати вмирущих. Малий Адзьо будився на рип дощаних підлог і здвиг ходи за стіною – й бачив золотаву смужку світла, що пробивалася з‑під дверей дитячої. У грубі стугоніло, й плакав вітер у димарі; згідно, мов два їжачки, посапували в тьмі під перинами менші й міцніші на сон Миросько й Ґеник. А надворі, за шибами, совгалися чорні волохаті тіні – дорослі чоловіки вирушали в дорогу, бо хтось їх потребував. І хлопчикові щемів у грудях солодкий м'ятний холодок од знаття, що колись і він стане дорослим – і теж кудись вирушатиме серед ночі, бо такий є мужеський обов'язок, і його належить сповняти.

І тепер мусив устигнути, доки тамтой іще живе. Мусив одібрати од нього інформацію, од якої залежатиме життя сотень інших людей. Чим не соборування?..

«До зустрічі!» – сказав він своїм: так, як завжди прощаються в підпіллі. До зустрічі, ні в якім разі не «Прощавайте!». «З Богом!» – різностайно, на чотири голоси видихнула йому вслід нашорошена тьма: так, як і мама хрестила в дорогу тата, а потім, одного по одному, всіх своїх синів: з Богом! Гельця і хлопці – це тепер була його родина; іншої не мав. Все його минуле було при ньому, від найранніших дитячих літ: цілий час життя воднораз намотаний на безсонне, випружене двадцятисемирічне тіло, як на шпульку.

Ніс те все на собі. І мусив пронести туди й назад, цілим і неушкодженим. Надто багато він знає, щоб упасти. А дорогою назад знатиме ще більше…

І той, другий, що бореться в ці години зі смертю, теж знає, що не сміє вмерти, не передавши далі хованих ним таємниць. Адріян ішов визволити його від гніту земного обов'язку; відпустити його в смерть.

Чим не соборування?

Не знав, хто то такий, боявся навіть про те думати (мусив бути хтось знайомий, хтось із окружного проводу…), – знав лише кличку при вступі до помешкання: «Чи маєте на продаж анґліки? – Маємо, але тільки сорок другого розміру». Ті «анґліки» – англійські хромові чоботи, не вигідніші, але люксусовіші на вид од американських військових черевиків, і тому спеціально люблені кримінальниками, що позліталися «на Западну» з цілого Совєтського Союзу гребти, чого недограбували «товаріщі», – йому й направду би придалися: його власні черевики, ще німецькі трофейні, були вже геть розбиті. Але добре йому послужили – ані раз на лісових стежках не схитнулася нога…

Ліс уже рідів у передчуванні узлісся. Крізь гудіння вітру Адріян ловив загостреним слухом цяпання з віт відтаючих мокрих пластовнів: таки на відлигу. Сніг під ногою більше не траскав, як постріли, дедалі частіше пружинив півприсипаним падолистом, мохом, труском… Новий сніг, наколи мокрий, взагалі з усіх найбезпечніший – не те, що сухий. Або, нема то гірше, як старий, схвачений настом. А тут – якщо він і лишив десь потемки випадковий незаметений слід, той скоро засюркотить, скресне. Коли розвидниться, тамті вже нічого не знайдуть. Хіба би з собаками йшли. Але своїх собак вони натреновують на запах людського житла, на дух сільської хати, – а він смердить по‑їхньому, «шипром». Смердить, як холера, – як кожний собачий начальник із зіркою на кашкеті.

Так чого ж йому так маркітно на серці, га?..

Щось лихе йому снилось, от що. І він не пам'ятав, що.

Навіть оскалків того сну не потрапив би зібрати. В одному не мав сумніву: сон був лихий. І оте відчуття – ніби йому довірено було в сні якусь гнітючу таємницю, пов'язану з долею багатьох людей, а він ту таємницю збавив, пустив повз вуха, мов розгублений новак‑селепко на першім зв'язку, – цілий час його не відпускало. Звір, що жив у ньому, стратив орієнтацію й гріб йому лапами нутро в непевності, з якого боку грозила головна небезпека – ззаду, з прочісуваного облавниками лісу? спереду, з міста? і чи йому грозила, а чи друзям, залишеним у незручній тимчасовій криївці?..

У Клявзевіца в «Vom Kriege»23 він колись був підкреслив собі, так вразила його точність опису: чотири елементи складають атмосферу війни – небезпека, напруження, випадок, непевність, – формула, з якої він починав свої виклади на підстаршинськім вишколі: коли є готова, кимось задана формула, діяти завжди не до порівняння легше. Чи ж йому було звикати до непевности? До розлитого в повітрі відчуття небезпеки? Що йому, до лиха, сталось, таже він усього тільки забув свій сон?!.

А чувся так, ніби забрано йому зброю.

Стояв на краю лісу, ввічу вже виразної чорнильної синяви, на яку стрімко, ох як же стрімко – з незворушною на всі людські благання й прокльони швидкістю, – перетоплювалась листопадова ніч (чомусь усі найризиковніші доручення, як і всі найважніші життєві трафунки, завжди припадали йому в листопаді), – і чув, як до горла непогамовно, мов блювота, підкочується з глибини невиспаного тіла бридкий, безконтрольний дрож. Здер рукавицю, підніс до очей розчепірені пальці, – але ще недосить було видно, щоб розгледіти, чи тремтять… На псю маму. Невже ж дійшов до того, що боявся виступити з лісу?!

«Стодоля». То «Стодоля» був усьому причиною – «Стодоля» витісняв із пам'яти його сни. Навалювався йому на тяму з першої миті пробудження всім тягарем своєї присутности (о так, він був повсякчас свідомий «Стодолиної» присутности обіч як чогось стороннього!) – й стягував на себе ту частину уваги, що мала б утримувати сон на плаву. Був тяжкий, так, – ні на що, крім себе самого, не лишав довкруг себе шпарини. Був дужчий за нього, от у чім річ. Нарешті він собі це сказав. Дужчий за нього, Адріяна Ортинського, «Звіря», «Аскольда», «Кия», поручника УПА, надрайонового організаційного референта, нагородженого Бронзовим Хрестом Заслуги й Срібною Зіркою… І все те нічого не важило порівняно з простим фактом: «Стодоля» був дужчий.

І Гельця те знала.

Тому й вибрала – його.

Жінка, авжеж «Вона в усьому була жінка – як то вимовлялося по‑французькому, par excellence24? А жінку не здуриш, жінка впізнає дужчого раніше од командирів – і безпомильніше од підлеглих. «Стодолиної» волі вистачило б нагнути під себе не десятки, а сотки людей – а може, й тисячі. Надрайон був для нього затісний – йому би працювати в окрузі. А то й у Крайовому Проводі СБ. Колись, як не згине, «Стодоля» напевно там і буде. А він, Адріян Ортинський («Звір», «Аскольд», «Кий»…), завжди найліпше почувався в прямім бою – і тоді, коли вдавалося вийти з нього без утрат. І найбільше не любив посилати людей на смерть. Хоч би скільки йому ще судилося топтати ряст, окружним провідником йому ніколи не стати.

Чомусь згадав учорашню розповідь «Левка», яка більше подобала на сповідь, – «Левко» дійсно мав артистичну натуру, подобався Адріянові: був чуткий. З‑поміж них усіх «Левко» занепокоївся першим – як тільки вони вступили до тої криївки на переховок. Жартував, баляндрасив, але все те виходило йому якось нервово, й Адріян те відчував, – із «Левком», якому він колись вчасно підказав вийняти з люфи кулю перед чищенням зброї, їх лучив той особливий, безсловесний зв'язок, що виникає між рятівником і врятованим – власне той, якого не виходило Адріянові зі «Стодолею». Коли опинилися зі собою в штири оці, «Левко» розговорився, мов тільки й ждав нагоди, – і розказав, як ліквідували взятого під час акції в С. майора емгебе, що півроку прожив із ними в лісі, доки не здав усю, що знав, теренову аґентуру. Той майор їм дуже допоміг – сам пішов на співпрацю, і вони з ним за півроку таки зжилися, під кінець уже сливе й не охороняли – та й куди б він став утікати, до своїх большевичків? Під трибунал і розстріл? Коли «Стодоля» зібрав бойовиків СБ й оголосив, що операція скінчена й майор більше не потрібен, зробилася тиша, хоч мак сій. Про майора вони вже знали більше, як один про одного. Знали, що він українець, родом із Запорізької области, що змобілізований був на службу в НКВД ще молодим парубком, що привіз із собою до Львова жінку й дитину, а в Запорізькій області має стару матір, якій щомісяця переказував гроші, – багато чого знали… «Стодоля» спитав, чи хто з них ручиться на горло, що майора можна лишити в підпіллю. Що коли його лишити, він прийме присягу на вірність Україні й воюватиме на нашій стороні. До такого повороту ніхто не був готовий, мовчання тривало. «Стодоля» спитав, чи хто добровільно голоситься на ліквідацію. Ніхто не зголосився. Тоді«Стодоля» сам призначив двох виконавців. Ті двоє потім повернулися такі, хоч самих у землю клади. Майор їм сказав, що іншого вироку собі й не чекав. Що він теж військовик і все розуміє. Хоча він і не був військовик, був енкаведиста – а значить, на своєму віку сам не раз мусив стріляти до беззбройної людини з зав'язаними очима. З такої служби вояки зазвичай виходять якраз нікчемні: не звиклі, що цівка пістолета може так само легко бути обернена і в другий бік, і, наколи таке диво їм стається, з місця тратять людську подобу; дивитись на те неприємно… Але за півроку, що прожив із ними, майор також одмінивсь, переродився – і смерть свою зустрів так, як належить військовому старшині: ніби нічого більше не прагнув, окрім заслужити собі в них на пошану, як рівня. Сказав, щоби жінці його в жоднім разі не передавати про нього жодної вістки, бо то тільки наразить її на небезпеку од «органів», – хай краще справді нічого не знає й дістає по нім пенсію з надвишкою. Попросив, щоби не зав'язували йому очей. І закурити. Вони закурили, всі троє. Ну давайте вже, хлопці, сказав майор.

То не була ліквідація, то було вбивство. Всі це розуміли. Ті двоє дуже скоро по тому також полягли – один по одному пішли добровольцями на «мертве діло», таке, з якого не вертають. Вони шукали собі смерти, сказав «Левко». Щось у них та акція зламала. «Левко» це казав без осуду, як про випадкову кулю чи переміну погоди, – в жоден спосіб не замірявся він обговорювати з Адріяном дії свого командира, в яких не сумнівався; його мучило інше, й Адріян те бачив: «Левко» винуватив себе – що не зваживсь у вирішальну хвилину поручитися за того майора. Не зважився виступити наперед, клацнути закаблуками і, дивлячись у вічі «Стодолі», сказати: «Я ручуся». І насер його матері, що буде потому.

Він був гарний хлопець, «Левко», – і мучився тим, що забракло йому відваги. Що через його, і тільки його, «Левкову», слабодухість згинули люди, які могли би жити. Всі троє.

– Ви не слабодух, – сказав йому Адріян. – Але добре, що боїтеся ним бути. Чоловік завжди чогось боїться, то тільки дурень не знає страху. Питання в тім, чого боїмося більше. Тоді той більший страх тлумить менші – і то й є правдива відвага.

Ця думка була йому дорога, він давно до неї прийшов, ще за німців, як перший раз брав участь у нападі на тюрму ґестапо: що відвага, та правдива, в якій не похитнешся, є лиш питання ієрархії страхів – коли ганьби й зрадницького тавра боїшся більше, ніж смерти (а понад усе, до леду в жилах, боїшся Шевченкової перестороги – «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі…»: нічого страшнішого, як статися тому свідком, на твоїм віку трапитися не може, і нема в світі такої сили, яка б тебе перепинила той страх одвернути). Але не певен був, чи «Левко» розумітиме слово «ієрархія». Хоча насправді він те все говорив, аби тільки щось казати. Аби не мовчати. Так, наче власне сумління забалакував. Бо хіба на місці «Стодолі» він, «Кий», не так само б розпорядився вчинити?..

Виходило, наче він потішав «Левка» в імені «Стодолі». Чого сам «Стодоля» вочевидь робити не став. І «Левко» таки трохи й прояснів, пожвавішав, як одігрітий щиглик (чомусь подумалось не до речі, на нього дивлячись: шкода, хлопче, твоїх рум'янців, визеленієш за зиму, як бараболя в льоху…). І щойно тепер, на краю лісу, в чеканні, коли хмари, що прудко гнались по небу, розмотуючись сувоями диму, сховають місяця й можна буде вийти на узлісся, Адріянові вернулася та розмова, як гірка відрижка після важкостравної вечері, – і він подумав, холодно й зірко: так, наказ він на місці «Стодолі» віддав би той самий, – але в нього «Левко» б наважився виступити наперед. Клацнув би закаблуками і, приклавши руку до дашка, промовив би: «Слухняно голошу, друже командир, я ручуся».

І насер його матері, що буде потому.

Він зрозумів, що нарешті прочумався, остаточно. Всередині було пусто, як перед виходом на лінію вогню. Час зі свистом зійшовсь докупи, міхами московської гармошки, – в біжучу хвилину, в одиноку шпарку для негайної дії. І той огидний нутряний дрож – погамувався, затих. І пальці не тремтіли.

Був вільний.

Круг нього в нічній тиші дихала його земля. Всі духи лісу, що берегли його, провівши крізь хащу, стояли йому за спиною. Це була його земля – його сильна, як смерть, над усе найдужча любов, що пульсувала крізь ніч, мов невидиме світло. Ті, що прийшли топтати її своїми чобітьми, не мали тої сили. Не могли йому нічого заподіяти.

Чув, як уступає в нього зла, батярська веселість. Та, газардова, що з'являється в бою і – коли маєш щастя – на завданні, сповняючи тіло сновидною легкістю, дражливим лоскотом небезпеки, що збуджує й п'янить тим нестримніше, чим відкритіше ту небезпеку зневажаєш, – і тоді вона відступається, упокорена, бо ти виявився дужчим… Попереду біліло поле, – ба ні, вже рябіло, гостинно чорніючи назустріч мокрими проталинами, свідомість – білий лицар у крижаних обладунках – споглядала зі сторони, держачи в руці зеґарок, зеґарок гучно цокав, вилічуючи хвилини, відміряні до повороту, – а десь у просторі, чи то в ньому самому, невидима рука вже накручувала катеринку на прудкий, юродиво‑веселенький коломийковий мотив, тісно, тісно, коби лиш не трісла пружинка, ах ні, то галузка трісла під ногою, як дівка з нетерплячки, – «Ой по плаю білі вівці, по плаю, по плаю, а я спала з партизаном, Бігме, си не каю…», – він криво осміхнувся, шумно вдихаючи гостре лісове повітря на всі легені, мов розтягаючи міхи гармошки в передчутті жорстокого, як вовчий гін, танцю, тільки то був уже не він – а демобілізований капітан совєтської армії Антон Івановіч Злобін, із прекрасними документами й іменним наганом командирований у район по лінії Заготзерна для перевірки завершення хлібоздачі.

– Ну, твою мать, впєрьод!.. – сказав Антон Івановіч. І перехрестився.

Починалася гойра.


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка