Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка23/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

А може, «Стодоля» й збожеволів? Не витримали нерви, щось йому помішалось, – а ніхто з групи не завважив, не спинив?..

Большевики так дуріли, і нерідко. І стрілялися в них, і з вікон викидались їхні очільники. Адріян давно перестав із того дивувати – відколи вгледів раз у бою, як за краснопогонниками, що кинулись навтьоки, біг навздогінці їхній майор, малий і щуплоплечий, мов ґном у ґротескових накрилках нараменників, і з криком: «Стой… твою мать!», стріляв утікачам у спини – і кількох таки поклав, поки «Ворон», першим отямившись од загального заціпеніння (бо такого чуда – офіцер стріляє в спину своїм людям – ніхто з повстанців доти на очі не бачив!), – не скосив ґнома короткою чергою. Адріян надовго запам'ятав тодішній спільний порух співчуття до живих ворогів, – доти йому траплялося жаліти лиш мертвих, коли лежали серед ліса непідібрані, в чужих одностроях, із заскленими очима в небо (подумки дорікав їм: ти чого до мене прийшов?..), – а тоді подумалося, що всі звірства гарнізонників, і їхнє непросипуще чорне пияцтво, їхні дикі вибухи ірраціональної люті (десь на смерть забили шомполами дядька, що приїхав у ліс по дрова, десь ізчинили стрілянину по дітях, які з'їжджали з гори на санчатах, і одне вбили…) – мусили походити не з самого тільки почуття безкарности («Нам всьо можна!» – гаркнув один такий п'яний Ванька, коли селяни прийшли скаржитися «панові офіцеру», що «так не можна»), а й із того, що на клекочучій партизанкою чужій землі ці люди, перетворені на ґвинтиків, – як ґвинтики ж і ламалися, не видержавши натиску: як у страшному сні, їм цілий час коловся під ногами лід, а ззаду чигав який‑небудь свій майор у нараменниках, щомиті готовий стрелити в спину. А майорові, своєю чергою, – якийсь його зверхник, а тамтому – ще вищий, і так аж до самого Сталіна: всі всіх боялись, і ніхто нікому не вірив. І це й була головна формула їхньої влади, котру вони несли з собою, як масове потьмарення ума, – зробити так, щоб ніхто нікому не вірив. Щоб ніхто нікого не любив – бо довіра можлива тільки між люблячими. Власне цього вони від нас домагалися, в цьому мала бути їхня перемога.

І тепер його додатково злостило те, що він чув у собі і в хлопцях цей самий гнійний вірус – роз'їдаючу труту мовчазної підозри. Хоч і гнав од себе думку про найгірше, вона була вже в ньому, в них усіх – уже вприснута в кров, як оте «щеплення», що дістали арештовані в К., – по чім ґебе неждано‑негадано пустило їх додому, і до місяця всі сімдесятеро щеплених сконали од незнаної недуги. Найпринизливіше почуття для чоловіка – ніби ти, сам не помітивши коли, піддався і, мимо власної волі, поводишся так, як собі бажає противник. І все, що давало тобі силу – дружба, побратимство, любов, – починає розпадатися зсередини, точене сумнівом. Ти сам робиш за ворога його роботу – сам колеш собі під ногами лід, цюкаючи топірцем у ритмі серцевих ударів…

А може, «Стодоля» просто не ризикнув іти з бесагами назад по лісі, коли розвиднілося, й зараз десь пересиджує, чекаючи ночі?.. Та й де, в селі?

А чом би й ні – станичний міг його сховати. Ще є надія, треба лиш зачекати до ночі. Мало що могло трапитися.

Адріян розумів, що вони тут без нього вже обгризли між собою на суху кістку всі ймовірні версії того, що могло трапитися, – а його поворот мовби влив у них нові сили, для заходу на друге коло. Справді, чого лиш на війні не трапляється. За інших обставин, себто якби «Стодоля» був тут, він би розповів їм про міліціянта, якого стрів у місті, за три і півповерха до призначених дверей. «Уходите, там капкан»… А тепер ні, тепер уже не розповість. Навіть якщо «Стодоля», дасть Біг, вернеться, живий і здоровий, – все одно не розповість. Тільки в звіті, провідникові. Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить.

Ні, провідник колись казав йому інакше, – давно, ще у Львові, за німців, у той недобрий час, коли наші люди упадали геть непояснимо – коли ґестапівці розстрілювали членів ОУН на вулицях, пізнаючи їх серед перехожих так безпомильно, мов фотокартки наші в кишенях мали, аж доки не з'ясувалося, що таки й мали, і не лише фотокартки, – що ще в листопаді 1939‑го в Кракові, на спільній раді ґестапо й НКВД, совєти передали німакам списки всіх політичних справ, які дістались їм од поляків, і всі, хто вступив в ОУН за Польщі, мусили зникнути, піти в підпілля: «Запам'ятай, – казав тоді йому провідник, – навіть якщо зраджу я, ти не зрадиш ніколи». І він запам'ятав – по тому, як йому при тих словах пороснули мурашки вздовж хребта. На ввесь вік запам'ятав: він – вартовий, що не сміє покинути стійки, навіть коли би зостався сам‑один.

А прецінь не був один.

Обличчя «Левка» й «Ворона», стурбовані й насурмонені в примарному гасовому посвіті (Гельця таки взялася запарити гербати – єдино розумна річ, до якої можна було вдатися, щоб заховати видимість ненарушеного порядку), будили в ньому зараз незвичну, болісну ніжність – так, ніби, молодші за нього на яких сім‑вісім літ, ці хлопці були йому синами. Якби Бог дав йому сина, він би жадав собі одного – щоб той виріс таким, як вони. Їх змалку навчали, що основа життя – то труд і молитва, а насправді навчили відрізняти добро від зла. А тільки це й важить, це найважніше, що батько має дати своїй дитині, – за решту подбає Бог… Адріян чув, що йому мутиться в голові й очі починають сльозитися, – мабуть, через те, що в криївці бракло повітря. І ще йому заважала Гельця – не міг бачити тих її закривавлених очей раненого зайця, вони ніби прошивали його наскрізь. Ніби звинувачували, ніби так прямо й казали: ти завжди його не любив – ну що, радий тепер?..

Не був радий. Далебі, не був. Хтів одного – знати вже раз правду. Або туди, або сюди. Або суха земля під ногами, або з головою в крижаній воді, – але щоб уже напевно чи те, чи друге. Тільки б не це сновидне потріскування криги там, де належиться бути тверді. Тільки б уже нарешті прокинутися з семимісячного сну, крізь який він сліпо йшов із розплющеними очима. Йшов тому, що любив цю жінку. Вона зараз дивилась на нього майже з ненавистю, а він і далі її любив.

Ні, стрілянини, сказали хлопці, не було, – якби була, почули б, звук розноситься далеко. Була, отже, надія, що «Стодоля» живий.

Але з криївки треба було виноситися. В чому як у чому, а в цьому Адріян був певен. Ця криївка тхнула йому могилою. Від самого початку тхнула.

Тому належалось випити гербати – їх чекала ночівля в лісі.

Гельця дивилася тими своїми страшними зчорнілими очима, мов не розуміла. Mater Dolorosa, роздратовано пронеслось йому в голові. Вона не любила спати на снігу, колись була призналася, що це їй найнеприємніше з усього партизанського побуту. Мабуть, для жінки то таки неприємне – коли всі сплять під одним плащ‑наметом, складені докупи на один бік, як ложки в шухляді, перевертаються всі гуртом, і хлоп спросоння може вхопитися рукою за щось, що йому не належить, – але його, Адріяна, зараз більше турбувало, як їм на ту ночівлю втеплитися: снігу, щоб нагорнути зверху на плащ‑намет для термоізоляції, нападало явно недосить, кепсько буде, як приморозить уночі. Гельця ляже посередині, вони її грітимуть, вони її берегтимуть, щоб не перестудилася. А якщо «Стодолю» таки захопили облавники? Вода все не хотіла вкипати. Дайте, я на ню похухаю, запропонував «Левко», і «Ворон» з готовністю підгигикнув, – вони показували самим собі, що годні ще жартувати. Або й справді їхня юна енергія, як у молодих звірят, брала гору; що ж, незле. Незле. Ще повоюємо, хлопці, – ще, як той капітан казав, дамо їм жар у… Дивився на безживного казанка: ну закипай, закипай же! – а перед затуманеним зором стояло інше подібне видмо: в подовгастій металевій скриньці над полум'ям коливалася вода, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру хірургічні металеві щипчики, готовані для операції… Та операція тоді так і не відбулася, що?..

Здригнувся: Гельця його покликала! І враз він злякався – по‑справжньому, до зимного стиску в грудях: та що це я, сплю? – і вся втома разом пропала, як рукою зняло. Знов був скупчений, готовий до дії, – лиш серце билось прискорено. Це все той клятий сумнів так його був занеміг, забрав йому рештки сил. Зараз, зараз…

Гельця просила його, щоб вийшов із нею надвір. Показувала очима.

І це вже також колись було, тіло пам'ятало: він виходив у ніч із криївки за іншою жінкою, з розкалатаним серцем, не тямлячи нічого, крім її близької присутности, назустріч місячному сяйву, – тільки тоді була весна, а тепер сніг білів під ялинами, і в графітовому небі, куди обоє, випроставшись, відрухово піднесли голови, всіма змислами хапливо вбираючи в себе відкритий простір, чорніло проти мутного, в крейдяних патьоках місяця голе грабове віття. Було тихо – вітер ущух, лиш знизу приглушено сюркотала незамерзла «теплиця». Адріян устиг подумати, що Гельця найчастіше з них усіх виходить із криївки, постеріг це ще вчора, – мабуть, саме має жіноцьку слабкість, а криївка ж без кібля, не розрахована на довгий постій… І тут почув її голос, голос умить його витверезив од замапорочення нічним простором, – він звучав як із‑під каменя:

– То я винна. То моя вина.

В ялиновім притемку ледве розрізняв пляму її лиця. Якби відступилася ще на крок далі, цілком стратив би її з виду. І таке теж уже, здавалось, колись було – де? коли?.. Вона страждала, а він нічим не міг їй помогти.

– Він задля мене пішов… по ті харчі. Молока мені хтів добути.

Молока? До чого тут молоко?.. Вона ніби говорила чужою мовою, на яку він не вмів насадити вухо. Чи йому причулося, чи десь далеко в хащі хруснула гілка?..

– Я його мала би відрадити. Я йому казала, що то перейде… мої млості. То ранішня слабість, вона потім переходить…

Він і далі не розумів – розумів тільки, що вона зараз не з ним, не тут, не з ними всіма – тим його й дратувала, як голос, що тягне поперек хору! – відокремлена від них, замкнена в якусь свою непрозору шкаралющу. Її тривога мала іншу барву, іншу густину. То вона хвора?..

– То не хворість, – відгукнулась Гельця на його невисловлену думку, мовби лагідно відвела простягнену в темряві грубу чоловічу лабу: в голосі їй прорізалась нова нота – заспокійлива, певна себе, сливе материнська, – голос знов світився, хоч і неяскраво. – Таке часто буває… на четвертім місяці тяжі…

Сталося. Удар обрушився на нього м'яко, як брила снігу зі смереки. Колись на Гуцульщині він бачив, як господар забивав ягня, перед тим щось довго до нього примовляючи, ледь не на вухо нашіптуючи, – аж доки звіря не схилило голови покірно, мов погоджувалося прийняти свій кінець. Таким ягням бачив себе зараз.

Он воно, значить, як, думав тупо. Он у чім справа. Наче з розгону стукнувся в глухий мур і за інерцією перебирав ногами на місці: он воно що. Он, значить, як. Проте, дивним чином, відчував і полегкість – як коли би з рани випустили гній, припікши розжареним залізом: то, значить, «Стодоля» пішов по молоко. Пішов, нікому нічого не вияснивши, бо його дружина була вагітна й потребувала одживлення. Що ж, на його місці він теж, мабуть, пішов би. Рачки поліз би, навіть і цеї самої хвилини. Ліз би, доки повітря в грудях би стало…

Вона по‑своєму витлумачила собі його мовчанку:

– Я видержу, Адріяне.

Те «Адріяне» відлунило в нім, як поворот заліза в живій рані. Могла би зараз звернутися до нього й на псевдо; хоч ту крихту милосердя могла би до нього мати. Але їй було не до нього – він стояв тут, перед нею, живий, здоровий і вільний, і батьком її дитини був не він.

– Не будете мати зі мною клопоту. А родити на весну піду в Карпати. Все вже домовлено, маю адресу…

Вона перепрошувалась, вона лиш себе саму вважала винуватою в тому, що сталося. І при тім била з неї така невгинна твердість, що він задихнувся: вона мов повищала зростом у темряві. Не знав цієї жінки, не уявляв собі досі її сили. «Вони нічого з нами не вдіють!» – блисло враз дикою, скаженою радістю, вибухом захвату, як перед величчю стихії, – сливе надлюдським поривом гордости за наших жінок: ніхто нічого не вдіє з таким народом, все здолаємо, все!.. Відрухово виструнчивсь, мов збирався віддати їй честь. Гельця, о Боже. Та сама лілейна дівчинка, маленькі ніжки в шнурованих ботиках, осипані пелюстки слідів на снігу, – колись він стояв уночі під її брамою, цілу ніч простояв під її брамою, безтямний од щастя, Гельцю, Гелюню моя єдина, чому ти не моя?!..

І зараз за тим обвалилось нутро, утворивши в нім нудотну порожнечу: він згадав, де й коли її втратив – згадав сон, що мучив його довгі роки, ще з польської тюрми: вони двоє танцюють у темній залі, десь у «Просвіті» чи в Народньому Домі, і якоїсь миті Гельця йому зникає – вимикається з рук і пропадає в тьму. Так, як сю мить, відступивши, могла би зникнути, згубитись у темряві лісу. В тому сні він бігав як навіжений по залі, шукаючи за нею, і ніяк не міг знайти – зала все ширилась і ширилась, мов нічний плац без кінця‑краю, заповняючись уздовж стін мертвими, які все прибували, – ті, хто від'їхав, як у пісні, ув інший, у кривавий тан – визволяти братів українців з московських кайдан… І він теж пішов у кривавий тан – він умирав у шпитальці, підвішений на хресті, й центуріон ударяв його списом під ребра, туди, де увійшла куля, а Гельця була милосердною сестрою, ні, була Магдалиною в підбитій живим пурпуром, як здерта шкіра, шинелі з відгорнутою полою, і хоч як він старався до неї докликатись, не чула й не дивилась у його бік, а центуріон пообіцяв йому із злостивим смішком, що вони ще зустрінуться, – мой, ще й як зустрінуться!.. А милосердною сестрою була інша жінка – «Рахеля». І ту жінку він також любив.

Чорнява така, на жидівку подібна… Десь місяці на сьомому… А Гельця, значить, на четвертому? І раптом збагнув: це ж тоді, коли вони разом фотографувалися, в ній уже жило нове життя!.. Мовби навіч угледів світляною плямою на тім місці, де радше відчував, аніж розрізняв між ялинових лап її хрупку постать, ту знимку – осяяну, як візантійська ікона, її напівпроявленим усміхом: так усміхаються жінки, що носять під серцем таємницю, невидну для чужого ока. Його охопило чудне бажання покласти їй руку на живіт – і тут‑таки, наступним поштовхом, мелькнуло, як би було добре, аби то був живіт не Гельці, а «Рахелі»: тоді він знав би напевно… Але він не встиг додумати цієї думки до кінця, не встиг уяснити собі, що саме він хотів би знати напевно, бо десь із найтемніших надр свідомости піднялося грізно й нестримно, наче напад блювоти в вагітної жінки, те, що він цілий час і обтоптував, цілі вісімнадцять кілометрів дорогою назад із міста перебираючи ногами, мов топтався на місці, марне стараючись затоптати раз уже вприснуту в кров підозру: знимка!.. Його знимка, вивішена коло міліції, його «личность», яку впізнав учитель із П., один раз його бачивши півроку тому, – та знимка мусила бути недавньою, а значить, могла бути тільки тою самою – з їхньої гуртової світлини. Тою, де він «мав журу», – лице в тіні, гейби в сажі, лиш білки очей світять, як гріх: неподібний до себе, циган циганом, ніколи не видівши, грець упізнаєш, – мов захарактеризований тою тінню, що невідь‑звідки взялась, як циганські чари… А інших світлин «Кия» ґебе не мало звідки взяти, за останні три роки зроблена була з нього лиш та єдина – та, котру влітку зробив їм усім «Стодоля». Звідки її взяли?..

І хто виказав у жовтні «Стодолину» криївку? Зв'язкова того не зробила. За те ґебісти прибили їй язика цвяхом до дошки. Він знав, як вони те роблять: приводять під час допиту свого лікаря, і той удає над тортурованим медичну опіку – мацає пульс, ставить градусника, може, навіть обтирає лице й змащує рани… А відтак просить, уже заспокоєного, виставити язика й сказати «А‑а!». А язика, іно виставленого, вмить, підскочивши, затискають клямрами інші. Тоді можна мордувати жертву хоч і до смерти, не боячись почути від неї ні крику, ні прокльону, ні передсмертного «Слава Україні!». Все можна робити з людиною, чий язик затиснуто в клямри. Така технологія.

Ні, не все. З тілом можна, а з людиною – ні. Та дівчина нічого не сказала.

А хто сказав? Чому впала «Стодолина» криївка?..

Поклади мені руку на чоло, попросив подумки, адресуючись у той бік, де стояла Вона зі «Стодолиним» дитям у лоні. Остуди, очисть, визволи. Випусти цей яд із душі, розкажи що‑небудь іще, чого я не знаю. Розкажи, як він цілує, як ти розхиляєш коліна йому назустріч і він входить у тебе мужем, і що ти при тому почуваєш, і які слова він тоді тобі каже, – я все стерплю, аби лише в тім була правда. Розкажи, щоб я не мусив підозрювати й тебе. В пам'яті промайнули, опікши болем, найщасливіші їхні години в підпіллю – коли вони гуртом співали, спів і спільна молитва – то були години нічим інакше не вимовної єдности, які прекрасні, натхненні робилися в друзів лиця, як горіли очі… «Стодоля» ніколи не співав. Не був музикальний.

Десь зі сторони, поза собою, чув цокання хронометра – свідомість, відділена од його болю, твереза, жорстока й нещадна, мов лицар у крижаних обладунках, держала над ним напоготові зеґарок, вилічуючи хвилини: ЦОК… ЦОК… ЦОК… цок…

– Вертаймося, – сказав він, із подивом слухаючи власний голос, як виходить із горла. – Час залишати криївку.

Йому здалося, ніби вона зіщулилась. Ніби він її вдарив (оповідала їм, як колись у селі при облаві її, вбрану по‑сільському, вдарив у лице капітан, і вона, заки стямилась, відрухово відповіла йому тим самим, – господиня її тоді в паніці валялась у капітана в ногах, запевняючи, що її небога «зроду дурна», і ті повірили, – для них то було єдино зрозуміле пояснення, чому безборонна людина може відповісти ударом на удар). Добре, подумав він, бий тепер ти. Бий, не жалій, топчи, ненавидь мене, коли тобі від того буде легше, – то вже не має значення; колись, як лишимося живі, я все тобі виясню, а зараз нам треба рятуватись. Чорні мисливці йшли по снігу, чорні пси бігли, тягнучи їх за собою, аж гуло повіддя, чув їхнє хекання власним загривком. Тривога, що досі тліла розлитою в його тілі, як горячка, стяглась, набула кшталтів і була тепер вицілена вістрям назовні, як антена в сторону села, – а Гельця, гей дитина, зайнята своєю вавкою, нічого того не чула; які ж ті жінки часом бувають тупі.

Він зробив над собою ще одне зусилля:

– Дякую, що сказали мені.

– Я при хлопцях не хотіла того казати.

– Розумію. Але тепер ходімо до них.

– Ви мені не вірите, Адріяне?

Мав охоту зареготатися вголос. Тільки жінка могла таке спитати. Міг би повторити їй заповідь її зниклого мужа – «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить». Міг би сказати, що якраз у її вагітність вірить, чому ні, – судячи бодай із того, як часто бігає надвір: він теж трохи читав медичної літератури, знає симптоми… Хоча ні, того все‑таки не зміг би сказати, ні одній жінці не зміг би. Та й не про те вона питала.

І, замість того всього, з уст йому вихопилось:

– А кому маю вірити?..

Вийшло несподівано грубо, як у підлітка. Достоту як у підлітка з батярського передмістя, аж він спаленів – гаразд, що їй потемки того не видно! – і почув у відповідь її притамоване зітхання – прикушений на схлипові віддих полегкости, мов подув леготу, яким донесло до нього крізь хвою її запах – білявий запах її волосся, пам'ятний йому з тих часів, коли вони були на залі як Марлена Дітріх і Кларк Ґейбл: давно не мите, не ондульоване, стягнене на потилиці в масний вузол, воно тим дужче, гостріше пахло – скошеними квітами, сіном перед грозою – пахло Нею. І тут він швидко загадав: якщо тамтой не вернеться, будь моєю! Будь моєю, доки я не впаду, до останнього подиху, до останньої кулі, що на мене жде…

А вона, оживлена його щирістю, мов стрепенулась, заговоривши з новим запалом, – ведучи своєї, добиваючи до пухи:

– Михайло, то незвичайна людина, Адріяне! Ви ніхто його направду не знаєте…

Михайло, зрозумів він, – то «Стодоля». Для неї він Михайло.

– Він колись казав, що вміє все те саме, що большевики, тільки ліпше, тому завжди їх і переграє. Він не дасться їм до рук, от побачите!..

Вона завше така була, думав він, ще в Юнацтві, – завше йшла до кінця, щоб доп'ясти раз поставленої цілі. А він стояв, як штурпак, – і все те слухав.

– Ми всі годні лиш на те, аби за Україну вмирати. А він із тої породи людей, що колись її будуватимуть, як ми її здобудем.

– Може, й так, – сказав він. І подумав: а так воно, мабуть, і є. І споконвіку так було, відколи світ світом: ті, що над усе люблять свій край, – ті найперші гинуть за нього в боях. І коли вони мають щастя – не те просте вояцьке, котре досі, нівроку, мав він, а подібне до картярського щастя історичного гравця трапити в слушне місце в слушний час, так, щоб їхня кров прийшлася в масть у веденій поза ними світовій політичній розгрі, – тоді по їхній крові приходять до влади ті, хто любить уже саму владу – і вміє її вдержувати. І «Стодоля» з тих других, то правда. І більшовики так само. Якщо для вдержання влади їм знадобиться самостійна Україна, вони її будуватимуть не менш завзято, ніж будували ми в підпіллю. От же й тепер, коли Сталінові треба було перебрати в сорок четвертім охоплену партизанкою Україну з‑під нашого впливу, він позволив на вкраїнські міністерства оборони й зовнішніх зносин. А коли УГВР домагалась од альянтів статусу уряду в екзилі, Сталін випередив нас, зробивши Україну членом ООН. І хай то все наразі цяцьки, формальні атрибути не існуючої в дійсності держави, – колись вони нам іще пригодяться, не одразу Київ будовано…

І ще він подумав: він би не посмів у цих умовах, живучи одним днем, мати з нею дитину. А «Стодоля» посмів. Значить, не одним днем живе – лічить на довшу скалю. І це теж у якийсь спосіб потверджувало слушність її слів.

А вона, набравши розгону, вже летіла, як ровер із гори, негодна спинитися, одержима хіттю будь‑що‑будь залучити його на свою сторону, зробити так, аби розділив із нею її віру в чоловіка, чиє сім'я несла в своєму лоні.

– Большевики його не вб'ють, вони його собі хочуть мати! Вони ж пропонували йому до їхньої розвідшколи, а відтак аґентом до Югославії. І навіть матеріалу на нас від нього не хотіли – аби лиш на них працював. А він їх і тоді перехитрив – натер собі долоні до сорокаградусної горячки, щоб потрапити в лікарню, а вже звідти вдалося зорганізувати втечу…

– Ов, – мовив він. – Я того не знав.

Ровер наскочив з розгону на камінь, а вона й не постерегла, як трусонуло скреготом, задеренчало насторч її мові: то «Стодоля» вже був у ґебе під арештом? (Справді, нічого про нього не знав!) Раз був – значить, мусив пройти потім перевірку в вищому звені СБ, напевно сухої нитки там на нім не лишили… Але ця думка чомусь не заспокоїла: поодинчі загнані скабки, витягувані одна по одній, – зникнення, знимка, падіння «Стодолиної» криївки, його арешт у минулому, – вже самовільно складалися докупи, виструнчувались, як у геометричній проґресії, межи ними проступав доти не завважуваний зв'язок: кожна нова обставина скреготала щораз алярмовіше, бо вбирала в себе вагу всіх попередніх, і ця нова послідовність елементів дедалі відхиляла цілість зображення вбік від того образу, що бачився Гельці… Я мушу написати звіт до Проводу, зрозумів він. Отак і написати, все як є. І мов частина тягаря зсунулася від того з пліч, стало легше, – завжди легше, коли мусить рішати хтось інший, не ти. Він нетерпляче ворухнувся, по щоці мокро тернула кігтиками ялинова лапа, – він знов був на своєму місці, знав, що має робити.

– Щось іще, пані Гелю?..

– Не кажіть мені «пані», Адріяне. Дуже вас прошу.

– Перепрошую, не хотів вас образити.

– Бо то так звучить, ніби ви мене не берете поважно.

А це ж тільки початок, подумав він. А далі буде ще гірше, – якщо тільки буде далі.

– Пробачте, – повторив іще раз. – А тепер прошу йти вперед, я замету сліди.

– Дайте я те зроблю.

– Але з вас і впертюх!..

– Ну от, – засміялась вона, мов розбризкавши світло в темряві, – так уже ліпше!.. Далеко ліпше, ніж «пані». А я хотіла ще зійти собі цюнцю до потоку…

– Я на вас почекаю, – мовив він, збентежений такою несподіваною інтимністю, на яку між ними раніше не заходило: справді, таж вона вагітна! Пригадав собі рисунок у якійсь грубій анатомічній книжці: півкругла копула, повна нутрощів, заворожливе й відразне заразом жіноче черево, в якому матиця, овальний акваріум із головатим у ньому молюском, тисне згори на сечовий міхур… Він спробував уявити, як то тисне, пересмикнувсь, наче мокру жабу відчув у штанях, – і вперше здав собі справу, що її стан означав для неї щось цілком іншого, ніж для нього, – що цілий цей час її тіло знало щось, чого ніколи не знатиме він, навіть якби завчив напам'ять усі книжки на світі, – і те щось існувало поза логікою їхньої боротьби, цілковито на неї не вважаючи, начеб походило з іншої планети. І так буде завжди, вразився він, наслухаючи, як вона важко (а таки важко, змінився ритм ступи!), як ведмедиця, спускається по каменях, приміряючись, куди ставити ногу (а та, що була на сьомім місяці, – як пересувалась вона?..) – шурх, шурх, шурх, – потім на коротку хвилю запала тиша, а тоді він розрізнив поверх рівномірного жебоніння «теплиці» (слух мав наставлений, наче в радіоприймачі, на граничну потужність!), звук голоснішого, самочинного й якогось навдивовижу веселого дзюрчання, – і цей звук зненацька здушив його за горло напливом нестерпної, всерозтопляючої, звіриної ніжности, – і одночасно, темним супроводом, наче гулом незамерзаючого потоку в басах під скрипкове соло, він із жахом упритомнив собі, як напинаються йому м'язи внизу живота, – тіло, обудившись, згадало ту, другу втрачену, забухало молотами в скронях, заволало кожною клітиною, вертаючи собі невситиму розкіш тої весняної ночі, рідну піддатність вогкої плоті, як напучнявілої соками землі, вогняний контур у тьмі в мить найвищої розкоші, мовби й не було цих семи місяців, – він уже не тямив облич, вони йому змішалися: ледве видна пляма Гельціного в ялиновім притемку, закинуте до місяця біле, як кружок овечого сиру, лице «Рахелі» з закушеною губою, – він був сліпий, він просто прагнув обняти Жінку, вагітну жінку з круглим тугим животом. Втулити їй голову між набухлі молоком груди, вдихнути її запах.

Ридання стрясло ним коротко, як вітер сухим деревом, – сухе ридання, безслізне, як безгучний крик. Як німий рев звіря з припнутим язиком.

Шурх, шурх, шурх, – вона поверталась, це була Вона, чув її віддих: засапалась. Він зрадів – із її наближення, і з того, що не бачила його в мить його слабкости. (Жовтяві кола ще плавали на місці вогняного контура, наче хтось був надавив на очні яблука.)

– А гарно тепер у лісі, – судомно видихнула вона йому в потилицю, мов теж щойно плакала. І одразу зачула в нім зайшлу зміну – мабуть, жінка чує такі речі, як олениця самця – на віддалі. Тільки б вона зараз не здумала до мене доторкнутися, думав він, тільки б не отой заспокійливий дотик її руки. Тоді я витримаю. Він оступився в сніг, даючи їй дорогу, й так стояв, широко розставивши ноги, відрухово поклавши руку на пістолета, – наче зібрався боронитись.

– А чи ви знаєте, – раптом тихенько засміялась вона, і це було майже як дотик, лиш не той, якого він боявся, – що моя Ліна вже також мама? Вже третій рік!..

– Хто? – не зрозумів він.

– Таж Ліна, сестра моя! Сестра? А, так, у неї є сестра…

– Вийшла за дуже гарного хлопця – також із наших, студент на політехніці. І вже мають синочка, зветься Бронек – на честь нашого тата…

– Ага, – сказав він. – Ґратулюю, – й подумав: кому я це вже нині казав? Гарний же мені випав день – багатий на чужі діти. Ліна? То та дівчинка в матроському костюмчику, що бігала з песиком? Вона ще так кумедно червонілася, коли він приносив їй тістечка в подарунок… Він притримав ялинову лапу, щоб Гельця не нахилялася занизько, її стишене щебетання на ходу продовжувало обволікати його, як жебоніння струмка: недавно провідувала родину, в жовтні, як була у Львові на завданню. Й далі мешкають у тій самій кам'яниці на Круп'ярській, кам'яниця тепер належить совєтам, а їх виселили до кімнати в партері. В хаті мало не збожеволіли, як вона застукала поночі у вікно, – тож три роки не бачилися! А хлопчик дуже гарний, подібний до Ліни, вона придивилася йому, як спав…

– Ми й за вас згадували. Ліна дуже втішилася, як я сказала, що ви живете. Ви ж були її «pierwsza miloscia»26, чи ви те знали?

– Hi, – сказав він. – Я того не знав.

Як багато він у життю не знав! Але то вже не мало значення, він не змінив свого рішення, вона його не переконала. З криївки треба було виноситися. Зеґарок цокав.

– Була залюблена в вас по самі вуха. Гімназисткою мала в себе над столом пришпилену світлину Кларка Ґейбла – із заліпленими вусиками, щоб подобав на вас. Гадаю, що трохи навіть ревнувала мене до вас…

Ну ні, подумав він, на таке я не піддамся, чи вона мене гадає тим розчулити? Заліплені вусики, і що тільки в тих кобіт у голові. Всі вони завше були в нім залюблені по самі вуха, отакий‑от із нього скурвий син: кобіти завше любилися в нім по самі вуха, знай тислися пачками йому вздовж дороги й кидали під ноги квіти, ая, – всі, крім одної. А декотрі, замість квітів, кидали себе, але про те зараз ліпше не згадувати. Душею він уже не сприймав смислу її слів (чисто вдуріла зі своїм Михасем, все'дно що орієнтацію без нього стратила й нічого не розуміє!), – тільки й думав, у ритмі цокаючого зеґарка, мов крізь колихку воду здіймалися іскорки бульбашок, обкипаючи темний контур страху: вона грає на мені, як сама схоче, як на фортеп'яні, і я їй на те позволяю, я відповідаю за жінку, яка має наді мною більше влади, ніж я над нею, і то зле; ох і зле, друже поручнику… В змученому тілі знов зароджувавсь несамовільний дрож – як пожежа в домі. Зараз він вип'є гарячої гербати; мав надію, що вкипіла.

– Адріяне.

Вона спинилась, мов вимкнулась музика. Стояли навпроти себе, за крок од пня, яким маскувалася дучка над криївкою, і в темряві він відчував на рівні губів чубок її голови. То була жінка, скроєна в акурат на його мірку, – одна така жінка на світі.

– Я вам хотіла сказати… Може, потім не буде більше нагоди. Я вам дуже вдячна. Не тільки за те, що мене вислухали. За все.

Він мовчав, як ягня перед обухом.

– Ви для мене як родина. Як брат, якого я ніколи не мала. А завше хотіла мати, скільки себе пам'ятаю…

– Дякую, – сказав друг поручник на псевдо «Кий». – Спускайтеся, «Дзвіню».



Ти ніколи мене не зрадиш?

Я ніколи тебе не зраджу.

Не покидай мене.

Я ніколи тебе не покину.

В мене нема нікого, ріднішого за тебе.

І в мене. Нікого нема, тільки ти.

А той… другий?

Не було ніякого Другого. Забудь. То була не я.

Ти певна? Почім ти знаєш, що не передумаєш? Що, коли він раптом з'явиться й покличе, ти знову не стратиш голову й не побіжиш до нього?

По тім, що не люблю тої жінки, яка з ним була. Себе тодішньої – не люблю. Те, що мною тоді вело і штовхнуло до нього, йшло не від мене – та й не від нього. Я на його місці бачила зовсім іншого чоловіка – його намалювала моя уява під впливом тяжких поразок, незагоджених комплексів і збірних жадань мого народу. Він здавався мені сильним. Тим, хто здатен вирішувати долю багатьох. Адже долю багатьох у нас завжди вирішували чужинці й їхні вислужники. Український есбіст, український парламентарій, український банкір, люди влади – то завжди була недосяжна мрія: втілена мрія відвічної колективної безправности про «свою», власну силу, яка оборонить і захистить. Він здавався мені сильним. А був усього тільки жорстоким.

І до тебе? До тебе теж?

Не говорімо про це. Не треба.

Добре, не будемо.

То все було таке, як темний чад. Але я гадала, що так має бути. Бідна моя дівчинка.

Em, що вже там… Плутати силу й жорстокість – найпоширеніша помилка молодости. Молодість‑бо знає життя іно за силою власних почувань – таке постійне гримуче фортисимо з ногою на педалі… Їй іще незнайома та вища чутливість, правдива чутливість сильних, якою внеможливлюється жорстокість, вона ще не здогадується, з якою силою може вдаряти під серце ледь чутне піанісимо. Жінки роблять це відкриття щойно з першим метеликовим порухом дитяти в лоні.

А чоловіки, по‑твоєму, що ж, тупіші?

Ви любите війну. А війна не сприяє тонкості почувань, вона лиш педалює їхню силу. Цілий час саме фортисимо – допоки людина не глухне. Ти несправедлива.

Я жінки, Я хочу відчувати рух метелика і бачити в тім об'явлення Бога. Бог повсякчас об'являється нам у малих речах – у формі листка, в тонкім кружеві молодого льодку над берегом. У чуді крихітних нігтиків на пальчиках немовляти. Війна замикає на все те людині зір і слух.

Ти несправедлива. Війна – теж спосіб побачити об'явлення Бога. Може, з усіх якраз найпряміший. І найстрашніший, як то й має бути – страшно впасти в руці Бога живого… Знамення на небі, комети, вогненні написи, голоси духів, сходження янголів, обновлення церков, які завтра рухнуть під бомбардуванням, – жодна війна не обходиться без своєї метафізичної історії. І жодна не дала стільки мучеників, як ця. А ми при тім лиш оруддя, ми – камені з Божої пращі…

Адріяне. Скажи мені, ця війна коли‑небудь кінчиться?

А війна ніколи не кінчається, маленька. Вона завжди та сама – міняються тільки види зброї.

Це ти мені кажеш? Чи той, мертвий?

Та хто з нас живи й!..

Ні! Не кажи так. Я так не хочу. І це взагалі не твої слова!

Не забувай, що це сон. Це все нам сниться, і слова можуть залітати в сон звідки їм заманеться – як мушка в око…

Я знаю, звідки ці слова. Я пам'ятаю ту картину, що їх супроводила, «Після вибуху», – її написала Влада, яка теж тепер мертва. Хіба це не її слова – про сильного чоловіка, якого намалювала її уява зі страху перед програшем? Що вона тут робить, Влада, навіщо вона в цьому сні?..

Зараз він скінчиться. Потерпи ще трохи. Ще трохи маємо протиснутися цим вузьким темним лазом, – нам трапилася кепська криївка, з прямим входом, а вхід до криївки треба будувати під кутом, зиґзаґами, щоб, коли знадвору вкинуть ув отвір гранату, ніхто всередині не постраждав…

Не бачу лазу. Бачу, як входжу в воду, в потік. Мию ноги, і по ногах мені стікає бруд.

Може, в якомусь місці сон розділився на два рукави, і ти бачиш, чого не бачу я?.. Але вода – то добре. Добре, що бруд стікає.

Такі виразні чорні патьоки по заголених стегнах…

То сходить усе позверхнє. Душа очищається, зістається собою.

І я тебе люблю. І ніколи тебе не зраджу.

Знаєш, а я тебе ревнував!.. Довго ревнував, тільки не признавався. Ті омари, що ви з ним їли, мені в горлі стояли.

Стекло, все стекло, мов не було того нічого… Бачу дівчинку, що до мене сміється, білявеньку дівчинку, рочків, може, двох, – і звідкись знаю, що це моя… У мене буде дівчинка?

Дівчинка! Ну звичайно ж, це має бути дівчинка, як я не здогадався! Дівчинка, авжеж, – маленька Гельця з білими кісками…

А де хлопчик? Який хлопчик?

Той, що її боронитиме. Кожній дівчинці належиться такий хлопчик – муж, брат, хтось іще… Чому я його не бачу, де він? Чи його теж забрала війна?

Може, він уже народився? Перебуває серед живих, і тим ти його й не бачиш?.. А в цьому сні що, немає живих?

Тільки ми з тобою, Лялюсь. Це наш сон. І ми не можемо його змінити…  – Бандеры, сдавайся! Выходи!

Крикнули в продух. Нагорі валували собаки, гупали чоботи – багато чобіт, од двиготу зі стелі сипалася земля, шурхіт наростав, наче свист стрільна в польоті: зараз обвалиться, вибухне, накриє з головою…

– Выходи, «Кий», мы знаем, что ты здесь!.. Четверо дивилися на себе. У світлі ліхтарика було видно, як із лиця «Левкові» відринули рум'янці, й воно зробилося земляним. Як і Гельціне. Й «Воронове».

«От і все», – промовив хтось Адріянові в голові – з нечуваним досі спокоєм. І мов лопнув услід вибульк давносподіваної полегкости: нарешті! – на який умить збунтувалося все його єство: ні!.. Він облизав губи – губи теж були чужі, відокремлені од нього:

– Хто? – спитав безгучно, але так, що почули всі, бо кожен у цю мить питав себе те саме: хто привів облаву?..

Чи це він сам і привів? Собаки взяли його слід, ще з міста?

– Выходи, блядь, говорю, пока не выкурили!..

А, то вони мають газ. Все мають – і газ, і собак, всю силу на світі. Горло йому здушило спазмом ненависти, як автоматною чергою, подумки спрямованою нагору, – на мить перестав бачити, темна пелена заслала очі. Показав жестом, «Ворон» зрозумів його першим: документи!.. Вони почали спішно вигрібати з наплечників усі папери на купу, дерти світлини, «Ворон» чиркнув сірником, спалахнуло, затанцювало сполохами по лицях, тінями по стінах… Адріянові здалося, наче Гельці цокочуть зуби. Сам він також не відчував жару; мабуть, не відчув би, якби й вложив руку у вогонь. Зате всім тілом відчував холод пістолета, несподівано важкого, – пістолет думав за нього: куди, в скроню чи під підборіддя?.. Підступився до продухвини, прокричав, задерши голову:

– Маму свою з хати викурюй! Де той, що вас привів?

– А тебе зачем?

– Давай його, хочу з ним говорити!

Нагорі забубоніли, бу‑бу‑бу‑бу, – за псячим валуванням нерозбірливо, на кілька голосів: радилися, в щілині рухалося світло. Вони будуть вести перемовини, збагнув він, я потрібен їм живим. Лички, звання, нагороди, відпустки, – вони зараз пускають слину, як ті пси, вони не схочуть випустити з зубів такої здобичі. Перемовлятися, зволікати час, доки згорить архів. А тоді пробоєм – гранати в отвір, і вперед. Якісь шанси є завжди, і не в таких тарапатах бувалося. Ні, подумав він, в таких іще не бувалося. Боже, зглянься на наші душі, але Гельця має лишитися, вона має жити. «Рахеля» – то мій гріх; дай мені його тепер одробити. Дай, щоб хоч одна з двох врятувалася. Я тепер, як «Орко» вчора в бою, – охоронцем при вагітній жінці. Якщо то був «Орко» – але байдуже, хто б то не був: він був тепер ними всіма – тими, хто згинув, підірвавшись у криївках, згорівши на сільськім стриху, хто впав од кулі, закрашуючи в червоне сніг під собою й останнім корчем пальців намертво стискаючи чеку, – нескінченна темна зала, по якій він танцював свій dance funebre27, стислась, як у кулак, у цей підземний сховок, і тисячі полеглих гримотали маршем йому крізь кров. Благослови, Господи.

Біля продуху завовтузилось. Зараз, зрозумів він. Йому здалося, що він чує зверху віддих, і той віддих змішувався з його власним – як у двох, укритих одним плащ‑наметом. Зненацька тіло йому стрясло довгим, лютим дрожем, чи не дужчим од любовного, і на лобі виступив липкий піт. Ніколи ще він не переживав такого омерзіння.

– Друже командир… То був «Стодоля».

Ззаду тоненько скрикнула Гельця, мов писнуло кажаня. Гавкіт нагорі урвався, перейшовши в скавуління, – видно, собаку вдарили чоботом, щоб не заважав. Чоботом, у писок, чоботом, чоботом.

– Випустіть її,– говорив той, хто був «Стодолею»; ніхто раніше не чув од нього такого голосу, і голос теж сповзав по Адріянові, як гадюча шкіра. – Випустіть «Дзвіню», друже командир, хай «Дзвіня» вийде…

Адріян обернувся на шум. «Дзвіня», що перед тим сиділа навпочіпки, вкидаючи документи у вогонь, лежала поперек криївки, збивши в падінні головою приставлену до стіни «пепешку», і вогонь лизав їй халяви чобіт. Це пекло, подумав він, дивлячись, як хлопці її відтягають; я в пеклі. Таким воно було на картині Страшного Суда в старій дерев'яній церкві, де правив службу його тато: лопотіли вогняні язики, лице сікли іскри, і чорти в червонясто‑сірих німбах вишкіряли назустріч голодні зуби. Пекло – це омерзіння, з якого нема виходу. Раніше він цього не знав. Раніше він був щасливий.

Дим уже їв очі.

– Ліпше ви спускайтеся до нас, – прокричав він, тамуючи кашель. – Ваша жінка саме зомліла, потребує вашої помочі. Якщо ваші хазяї вам позволять.

– То не те, що ви думаєте, друже… Присягаюсь…

– Одну присягу ви вже зломили. Не трудіться.

– Дайте мені поговорити з нею!

– Нічим не можу помогти. Просіть у тих, кому нас продали.

– Вона ні в чому не винна!

– Тим гірше для вас, – він відповідав слова механічно, мов виклацував на машинці стандартний повстанський вирок: «Наказуємо вам до сорок вісім годин вибратися з села, а рівночасно і з української землі. Для таких, як ви, місця на українській землі немає. Попереджуємо вас, що за невиконання наказу…» Такі вироки раніше виконував «Стодоля»; тепер він заступив на його місце. – 3 тим і живіть. А суд українського народу вас найде.

Я сам, пообіцяв подумки, вліплю тобі кулю, коли почнемо бій, – із якою ж холодною втіхою це зроблю: як чиряк видушу, щоб чвиркнуло. І тут він зрозумів, як він це зробить, – водномить, ніби в магнієвому спалаху фотоапарата вгледів.

– Дым! Дым идет, та'рщ капитан, они там чё‑то жгут!..

– Не дури, «Кий», сдавайся! Дружок‑то твой, вишь, умнее тебя!.. Вже знав, як те зробить; чув у голові й тілі дивну ясність. Не бачили ви ще, як здаються «бандерівці». Хочете бачити, то вам покажу. Тільки чогось би білого в руки – газети? Гелю сперли плечима до стіни, голова їй упала набік. Аби лиш ті згори не заткали продухів, бо згасне огонь. «Левко» навіщось бив її по щоках: ліпше б зоставив, ліпше б їй не опритомнювати.

– Советская власть вам, бандитам, навстречу идет, а вы рожу воротите!

Він підгріб носаком у вогонь кілька фотоклаптів: веселооке дівоче личко з віддертою усмішкою, складені на колінах селянські руки. Десь там палахтіла і вкинута ним знимка з них п'ятьох, яку він розшматував не дивлячись. Має лишитися попіл. Тільки попіл, все має згоріти дощенту. Жодного імени, жодного знаку, нічого по нас. Тільки кров наша за тебе, Україно. Нове, незнайоме збудження розгорялося в ньому в міру того, як вогонь доїдав архів. Хтось кашляв; він утер очі й вгледів на зап'ясті розмазану сажу: то була його рука, але він того не розумів.

– Чи й газети також палити, друже командир?

– Не треба. Хай читають.

– Сдавайся по‑доброму, «Кий», или тебе жить надоело?

– А що ти за один, що мені тикаєш? – гукнув, дослухаючись до руху нагорі: так він і думав – вони залягали за деревами подалі од входу, на випадок, коли з криївки полетять гранати: «Стодоля» вказав їм, де вхід. – Чи в вас там самі свинопаси? То везіть сюди полковника Вороніна, будемо розмовляти з ним!

– Ишь чего захотел! Не будет тебе полковника – операцией командую я, капитан Бухалов!..

Він подумав: моя смерть мені відрекомендувалася. З тисяч можливих безособових облич вона обрала саме це. А я так хотів, щоб це сталось у Києві, – і так його й не побачив. Шкода. От лиш за цим одним і було шкода, але той жаль уже був замалий, щоби щось у ньому зрушити. Поможи, Господи. Востаннє Тебе прошу.

Клацнув затвор: то «Стодолин» охоронець «Левко» дослав набій у цівку. І для чогось звівся на ноги – напівзігнувшись, низька стеля не дозволяла випростатись, – і так стояв із пістолетом у руці, мов удержував на собі цілу землю і похитувавсь під її тягарем:

– Друже командир… Друзі…

– Пождіть іще, «Левку», – сказав Адріян. – Поки маємо ще зброю, не годиться спішитися на той світ, не прихопивши з собою скілька большевицьких душ. Чуєте, як капітану Бухалову не терпиться?

– Сдавайтесь, «Кий»! Даю вам пять минут на размьшления!

– Будемо кидати гранати? – хрипло, жадібно спитав «Ворон». Адріян дивився на Гельцю. Була притомна. Сиділа не рушачись і світила з тьми очима просто на нього. На мить усі звуки пропали, він чув тільки дзвін крови в вухах. Такий тонкий, небезпечний свист.

– Прости мені, Адріяне.

Вона знала, зрозумів він. Знала, що я її люблю. Вона тут, вона зі мною. Рука в руці. Моє щастя, моя любов. Захват рвонувся в ньому, випроставсь і горів високо й рівно, мов смолоскип.

– Хай Бог простить, – відповів він – голосом свого батька, панотця Ортинського. – І ви мені простіть, Гелю. І ви простіть, хлопці, в чому прогрішився перед вами, «Вороне»… перед вами, «Левку»…

– Най Бог прощає…

– Прощаю, простіть, друзі…

– Простіть і ви мені…

– Най Бог…

Вони незграбно, як чужі, перецілувалися: кожен був уже наодинці з своїм догоряючим життям, і дотик до іншого тіла з трудом дотиравсь до свідомости – щока колюча, щока гаряча, холодна, мокра… То Гельця, зрозумів він, вона плаче: їй вернулися сльози. Текли їй по щоках цівками мокрого блиску, й він раптом пошкодував, що не встиг наостанці поголитися, – так, якби місце постою покидав по собі неприбраним.

– Я сказал – пять минут, «Кий»! Ты меня сльшал? – У крикові чувся страх. От тепер пора, подумав він.

Як у тій казці, де арідник кликав дівку в танець, а вона все барилася, поки не запіяли півні. Лише що нам півні не запіють, і підмога не прийде. Зеґарок ставав; секундна стрілка добігала кінця. Те, до чого він готувався довгі роки, підносилося перед ним велетенською, грізною стіною, величніше й грізніше за все, що він знав досі. Навіть те почуття, з яким стояв у 1943‑му в лаві, коли чотири сотні УПА, прийнявши присягу, співали «Ще не вмерла…», не могло з тим зрівнятися. Ніщо не могло. І скільки не готуйся, ніколи не будеш до того готовим.

– Ви лишайтеся, «Дзвіню», – мовив він. – Лишайтеся тут. Потім вийдете до них… коли буде по всьому. Так буде найліпше.

Вона судомно розкрила рота, мов збиралася зіпнути. І враз гострий жаль до неї, що лишає її саму, відриваючи від себе, як коли би виривав із неї, повної любови, свою зболену плоть, наздогнав його і ввійшов у нього, як ніж під ребра, – і він жахнувся, опечений схованим у собі неосяжним, незмірним огромом життя.

– Все, що знаєте ви, вони й так уже знають – од нього, – він наче виправдовувався. – Від того, що ви здастеся, ніхто не постраждає.

І щойно тут угледів, що вона теж держить у руці пістолета.

– Застрельте мене, Адріяне. Дуже вас прошу.

– Ні! – сказав він.

– На Бога, зробіть це. Я боюся, що мені рука схибить.

– Ви мусите жити.

– Я не хочу.

– Гелю, – сказав він.

Вона з мукою хитнула підборіддям убік, мов не мала сили довести до кінця заперечний рух:

– Я не хочу… носити його кров…

Останні слова вона вимовила пошепки. Не знав, що на те сказати. Не був жінкою. Сила життя, що була в ній, різнилась од тої, яку чув у собі і яка гнала його на останній бій. Тільки й повторив:

– Ви мусите жити. Ви видержите, Гелю. Ви сильна.

– Я не хочу їм здаватися. Зрештою, також маю гранати, цілих дві, – і всі одночасно без слів згадали, як дарували їй у вересні на іменини «репанку»‑РГД, і вона мусила те згадати, бо схлипнула, чи то засміялась нервово: – Ой Божечку, а я ж для вас усіх гостинці маю на Різдво наготовані! – і вже викидала в западаючу темінь зі свого наплечника якісь тремтячі згортки: рукавиці, шкарпетки? – щось біле спурхнуло й спало долі крилом, зачерпнувши жару, вона підхопила, стріпуючи: – А це для вас, друже командир, вберете? То Ліна, сестра, просила вам передати, я берегла до Різдва…

То була сорочка. Сліпучо‑біла чоловіча сорочка з рясною, як грядка чорнобривців, вишивкою на грудях. Така, як вишивають дівчата своїм нареченим, – і трьом мужчинам од того видива на мить заперло дух: сорочка світилася в тьмі як жива, вона хотіла бути вбраною не на смерть, а до шлюбу. І раптом Адріян зрозумів, навіщо вона тут.

– Ах, бодай же вас Бог любив! – сказав, уже нічому не дивуючи: все було так, як має бути, життя, діслане до свого кінця, як набій по цівці, бігло гладко, мов із верховної волі, і все в нім вкладалося в свої пази. І дівчинка в матроському костюмчику, що, сама того не відаючи, вишила йому останню зброю, теж була тут і дивилась на нього з любов'ю. От під цією сорочкою він і вийде.

Він пояснив свій план: він оголосить, що здаються. Вийде перший, під білим прапором – під оцим‑о, – взяв сорочку до рук, але вона не пахла: він перестав чути запахи, чув лиш паленизну. Сорочкою прикриє гранату – тамті не побачать, поки не оточать його впритул. Тоді трьома вибухами водночас вони зможуть знищити щонайменше десяток ворогів. А як пощастить, то й більше.

І «Стодолю» з ними, подумав він, лиш уголос цього не сказав. То було його останнє завдання, нікому іншому не міг його передоручити: мав убити зрадника. Не смів без того згинути, ані друзів відпустити в смерть: така смерть була б поразкою, на тім світі не мав би духа глянути їм в очі. А Гельця мусить лишитися тут, у криївці, Гельця мусить жити. Хтось мусить виростити наших дітей.

– Друже командир, – це знов була вона, лиш голос мала одмінений до непізнання, низький, мов перестуджений. – Дозвольте, я піду з вами

Але він уже не слухав – перед ним підносилася велетенська темна стіна, більша за все, що він здолав досі, й він сказав тій, що не пускала його туди, втримуючи при життю:

– Ні, – і підступив до продуху.

– Заждіть! – волосся їй розкошлалось; виглядала як безумна. – Вислухайте мене! Вони прийшли по вас, друже «Кий», – але він прийшов по мене!..

Мужчини дивилися на неї, мов уперше побачили.

– Він врятується, – сказала вона; в голосі їй дзвеніли істеричні нотки: – Він вислизне, він хитрий. Ви нічого йому не зробите. А за два тижні буде крайова нарада провідників СБ. І він на неї прийде, вже з новими облавниками. І то буде кінець. Господи, – майже крикнула, – та чи ж ви не розумієте, що його ви не вб'єте? Не здурите його своєю виставою, і він урятується, навіть якби ви мали зараз не гранату, а бомбу, й положили півгарнізона? Маю вийти я! І то перша, як він і хотів! Тільки тоді він вам повірить – коли я стоятиму поруч із вами!..

Запала тиша. Крізь дзвін у вухах Адріян чув мовби тоненькі дитячі голоси: співали хором, десь далеко, наче колядку.

– Вона правду каже, – тихо мовив «Левко». Прийшли три царі з східної землі, принесли дарі Діві Марії…

Вона каже правду, «Стодоля» прийшов по неї. «Стодоля» теж знав, що я її люблю, і на те й лічив – що я не позволю їй згинути. Вона каже правду, вона знає його найліпше. Вона каже правду, то одинокий спосіб – вийти разом; згинути разом.

Я того не хотів, думав Адріян Ортинський, із безгучним дзвоном розсипаючись на друзки, на міріади одночасно видимих зблизька, як у далековид освітлені вікна серед ночі, скалок свого життя, наче завірюха на міріади сніжинок, – я того не хотів. Але його волі вже не було, – не як Я хочу, а як Ти. Уставайте, ходім, бо наблизивсь мій зрадник. Янгольський хор вібрував, дзвін у вухах прибував, – десь далеко попереду, потойбіч неосяжно темної стіни, яку їм треба було здолати, дзвонили дзвони в Святій Софії, в Небесній Україні, куди вони вирушали. Ніхто більшої Любови не має над ту, як хто власне життя поклав би за друзів своїх. Так, думав він. Так. Вона сказала правду.

Він кивнув. Дуже повільно – все довкруги нараз зробилося дуже повільним, ніби на те, щоб жодна дрібниця не уйшла його уваги, жодна сніжинка, що крутилася перед очима, – бачив їх усі одночасно, якось одночасно все те зміщав: ебонітове рубчасте руків'я «Воронової» «емпешки», опуклий блиск ґудзиків на маринарках, побагровілі, мов попілавий синець по рані, рештки згорілої ватри, темніючі в руках, як живі, скруглені писки гранат. Шість гранат на чотирьох, не так знов зле.

– Згода, – промовив він.

І почув, як криївкою пройшов той вітрець напруги, що завжди перед боєм.

Гельця перехрестила його, і той рух він також бачив окремо, як сніжинку під опуклою лінзою серед снігопаду: так його хрестила вслід із темних дверей мама, коли він востаннє йшов із дому. Він хотів усміхнутися до своєї смертної нареченої, – прецінь то було їхнє весілля, і хор тонких голосів, од якого з повільним дзвоном розбивалась невидима скляна сфера його життя, співав їм вінчальної, – але усміхнутися вже не зміг. Натомість безтямним, ведмедячим ривком зненацька згріб їх усіх за плечі докупи, наче зібрався танцювати з ними тут у цім гробівці аркана – древнього танцю, танцю воїнів, де єдине багатоголове тіло мчить замкненим колом, і ноги з одностайною силою вдаряють у землю, швидше й швидше розганяється верва, руки на плечах, плече до плеча, вічний чоловічий танець мого народу, що від доби татарських набігів нелюдським зусиллям держить на своїй землі коло, яке йому раз у раз рвуть із муками й кров'ю, і знов треба мук і крови, щоб його відновити, щоб стягтися на силі й тупнути в землю: моя! не віддам!.. – ось наше коло, ну от ми й разом, моя дівчинко, оце він і є, наш з тобою весільний танець – колись нам його перебито, але все врешті виправилось, ми знову разом, ми знайшли свою музику, треба тільки дограти фінал – чисто, без жодної похибки, бо вдруге його вже не переграєш…

Останній подриг секундної стрілки – і годинник став.

– Ми складаємо зброю! – гукнув із‑під землі «Кий». – Ваша взяла!

Він ще чув рух нагорі – як там забігали, заметушились, загавкали команди, – але думав уже самим тільки тілом, ніби хтось інший думав за нього, обвиваючи «лимонку» чужою весільною сорочкою: вона йде два кроки вперед, я розбезпечую гранату, – тамті закричали, аби виходити з піднесеними руками, і він бачив їхній страх – сірий, ніби зграя збуджених щурів із писком вирувала коло криївки, непевна своєї здобичі, – щурів треба було втишити, і він говорив, чи радше хтось інший говорив за нього, а він наслухав зі сторони, – тут жінка, що потребує медичної помочі, – і то були саме ті, бездумні й єдино точні, як рухи, слова, котрі надавались тамтим на команду, – бо то він, «Кий», перейняв у ці хвилі над ними командування, він підводив їх із землі, вже повеселілих, вже ослаблих, перенацілених думкою із команди «Огонь!» на ще одну дзюрку собі в нараменники: а‑а‑а, таки наша взяла, баба вмовила здатися!.. – то було для них зрозуміле, годилося з тим, задля чого вони самі місили ночами по чужих краях сніг і болото й пускали з вогнем зненавиджені ними за те міста й села: баба, ситна пайка, і всі тебе бояться, – вони вже повірили своїй удачі, вже витягали шиї й затирали руці, прості організми, нижчий клас хордових, що знає лиш первісні інстинкти й нищить усе, чого не може збагнути: хоч і сотворені на Божу подобу, вони так і не стали людьми, й він не чув до них ненависти, – ненависть уже покинула його, як і всі інші почуття, що колись складали його істоту, – але серед них був той, чиє серце він відчував усередині свого як вросле «дике м'ясо», як друге, чорне серце, котре в цій хвилині продовжувало битись, і мусив витяти, вирвати його з коренем, як хірург при ампутації, – у відкинуту дучку вдарило згори, осліпивши парою й морозом, біле світло наведених на криївку військових прожекторів, і чорна жіноча постать, так само безмежно повільно, в зупиненому часі, загаченому, як озеро, невидимою темною стіною попереду, піднялась йому перед зором і вступила в світло, – холодне, диявольське світло, призначене не розвидняти, а сліпити, – з піднятими догори руками: даючи йому ще кілька секунд люзу, аби відтерпнув засліплений зір…

Рука стисла розбезпечену гранату.

Яка ілюмінація. Яка тишина.

Він дивився згори, збоку, з нічного неба, й бачив себе – його тіло виступило з криївки, тримаючи в високо знесеній руці білий згорток, – і нараз не‑знати‑звідки війнуло шумом з‑поміж ялин, мов ліс зітхнув йому на прощання, і полотняне крило злетіло над ним у світлі армійських прожекторів, як залопотіле вітрило, до якого прикипіли десятки очей.

Світ перестав дихати, і земля – обертатися.

Бачив націлені на себе з тьми цівки автоматів і фігури за ними – знизу, з потоку, з боків, з‑за дерев, – бачив морду вівчура, що заходивсь гавкотом, натягуючи повідка, і Гелин профіль за два кроки перед собою, й траєкторію її погляду, як на балістичному графіку, – гіперболою вділ за ялини, звідки било світло й бовванів за ним, як пам'ятник, плащ‑намет і купка постатей: там! – і те загальне заціпеніння, що тривало одну нескінченну, вплавлену в зупинку світобудови мить, – коли з‑поміж цілого гурту застиглих серед ліса людей рухались лиш він і Геля, з легкістю сомнамбул по краєчку даху, заслуханих у нікому, крім них, не чутний музичний ритм, – вистачило йому, аби отримати перевагу – саме так, як він і хотів…

– Он! Это он!

На жінку вони вже не зважали.

– Бросай оружие! Він кинув долі автомата.

І тоді вони побігли до нього. Знялися в рух, так само повільно, незрівнянно повільніше, ніж командувала йому свідомість, винесена за межі його тіла, – як купа звихреного в вічі чорного падолисту. Опалило потилицю хекання й брязкіт ошийника, рука, що держала сніп світла, відділилась од плащ‑намета, світло наближалось, розбившись по дорозі на кілька постатей, і те обличчя, що калатало в ньому другим серцем – живе, справдешнє, витягнуте горбоносою сокирою наперед, як вовчий писок із близько посадженими провалами очей, – впливло йому в фокус, заступаючи світ: воно рухалося просто на нього, викривлене диким спазмом жаху й радости, і він не зразу спромігся збагнути, що – ні, не на нього: на Ту, яка стояла з ним поруч, у ритмі невчутного весільного танцю уже відступивши перед цим шквалом чорного падолисту свій вирішальний крок назад…

– Слава Україні! – сказав він до «Стодолі». І розняв зціплені круг чеки пальці. Сухо клацнув оглушений світ, і сплеснув спадаючи білий вельон – крило його шлюбної сорочки…

– Граната! У него грана…!

– Ёб твою…

– Боже…!


– Ложись!

Він не почув вибуху. Ані двох наступних, майже одночасних. Він тільки побачив спалах, страшний спалах, сліпучіший, аніж може витримати людський мозок, – ніби вибухла разом тисяча сонць, і земля злетіла вгору висотним чорним валом. Він іще встиг був податись наперед, вслід за своєю рукою, що простягала ворогам на долоні, як важкий дозрілий плід, відбезпечну гранату, наллята вздовж м'язів напругою вдержуваного тягаря, – але те, що попереду, вже було відтяте спалахом, і то рухалось уже саме його тіло – ту частку секунди, яку покинуте тіло здатне, за інерцією, протриматись само перед тим, як рухнути, скорившись силі земного тяжіння, поки засвічена спалахом плівка продовжує шеберхотіти йому в черепній чашці пустими віконечками.

– Гелю, – хотів покликати він. Але його вже не було.


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка