Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка25/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33

Несподівано Вадим починає сміятись – усім тілом зразу. Монументальне погруддя в Armani‑вському піджаці трясеться над столом, як Етна, підземними поштовхами, фізіономія кривиться жалібно, мов од цибулі, й так потішно, аж я мимоволі й собі осміхаюсь, – і виходить досить глупо… Вадим киває висотноногій і висотношиїй, як жирафа, баришні в чорному, що невідь‑звідки з'явилась коло нашого столика:

– Морозива, Машенька…

В його устах це звучить так само тепло, як перед тим «ковбаска». Машенька, перш ніж зникнути, обстрілює мене з висоти свого трикутного лиця – мрії кубіста – професійно дебільною усмішкою, як віддзеркаленням моєї, – і заразом гострим, застережним оком господині, що лишає непевну гостю на самоті з своїм самцем: моє, не руш. Отакої. Невже ж Вадим і тут устиг?.. А баришня стильна, могла б моделькою бути… Ну й ну. А як же масажна Свєточка?

– Принаймні смак у тебе є, – мстиво кажу Вадимові, проводжаючи поглядом маленьку чорну жирафу.

Він удає, що не почув, і сам підливає мені вина. Проте сміятися перестає. Тільки сопе ще гучніше. Спортом, спортом треба займатися, Вадику, куди це годиться, така дихачка в твої літа… За Владиного життя ми завше з ним трошки пікірувалися, тільки тоді я це списувала на природну ревність всякого чоловіка до жінчиної подруги, рефлекс власника, – і тепер продовжую натиск:

– Це ж твій ресторан, так?

– А що? – замість відповіді Вадим обводить лукавим зором яскраво, мов напоказ, освітлену чорнолакову печеру й змружується, як кіт, щоб його погладили: – Подобається?..

А ось такий погляд я вже точно пам'ятаю, де бачила, – так чекав моєї похвали шеф на презентації своєї нової квартири, сигналячи очима через повну залу народу: ну поаплодуй же мені, поаплодуй, потвердь, що все було немарно – весь мій заплив у лайні на довгу дистанцію дістав нарешті виправдання…

То це на те він мене сюди й привіз, Вадим, – похвалитися своїм новим набутком, отримати від мене добро, верной дорогой ідьотє, товаришу?.. Аж тепер до мене доходить те, що мусило б дійти значно раніше (як на розумну жінку, за яку він мене має, я часом буваю на диво тупою!): в ролі «держателя планки» я тепер заступаю йому Владу – раз схвалю я, то, значить, схвалила б і вона. І тоді все о'кей, тоді Вадимове життя знову в повному порядку. Ось чого він хоче, ось чого від мене домагається. Ах і молодець хлоп… Зубр!

Може, треба бути вже геть старухою, щоб не впійматися в цю пастку – щоб перестати плутати в чоловіках силу й живучість? У всякій війні закон один: сильні гинуть, живучі – виживають. Жодної їхньої заслуги в тім нема, це просто така в них ґенетична програма – виживати: так ящірка відрощує хвоста, дощовий черв'як – кільця… Ще недавно, здавалось, розтрощений Владиною смертю, Вадим склався докупи, як пошкоджений Термінатор, – розібравши небіжчицю, як на запчастини, на життєво важливі для себе функції й пороздававши їх іншим жінкам – Н. У., Катрусьці, Свєточкам з Машеньками, кожній своє, як на Бухенвальді, і тільки ніша планкодержиці («як же я тепер буду жити, вона ж мені планку держала…»), – тої, кому таскаєш своє життя, як учительці щоденника на оцінку, й маєш за те чисте сумління й здоровий сон, – ця надзвичайно важлива в житті кожного вкраїнського мужчини ніша зостається у Вадима незаповненою, і в тому місці він мусить відчувати постійний дискомфорт. Та ніхто вже йому правди й не скаже – для цього в нього забагато грошей! А я – святе діло, я – найближча Владина товаришка, і мені від нього нічого не треба; я чудово підходжу. А щоб я не бовкнула чогось упоперек, то він і дав мені, цілком безкоштовно, цінну пораду – сидіти тихо. Тепер я маю віддячитися, все по‑чесному, бартер! – маю поаплодувати його новому надбанню, не допитуючись, на чім же це він так кльово розжився (та ще й тепер, коли з усього, що рухається, деруть драконячі податки на антиющенківську кампанію, яка дедалі більше заноситься вже й на справжню, а не лиш інформаційну війну, а Вадим же в нас наче теж в опозиції, якщо я нічого не плутаю, то звідкіля ж ресторанчик упав?..), – маю похвалити інтер'єр, Машеньку і що там ще, налящати купу компліментів і забезпечити йому чисте сумління й здоровий сон. І, Боже збав, не допитуватись, на якого хріна йому взагалі здався цей блядський ресторан – і чому, скоро вже мав зайві гроші, не вклав їх – на пам'ять про небіжчицю, так, як мріяла зробити вона («коли в мене будуть великі гроші, Дарухо…»), в котрийсь із наших злиденних, що колгоспні стайні, музеїв, – та хоч би і в Національний, де досі нема як по‑людськи виставити те, що вціліло з бойчукістів, або в Ханенківський, звідки Веласкеса й Перуджіно можна, аби хіть, винести так само легко, як полотна з розбитого авта, – ох, та хіба не знайшлось би куди!.. От що сказала б йому Влада. А я не скажу, бо не маю права. І він це знає. Знає, і жде, і наперед солодко мружиться – як кіт, якому впіймана миша зараз буде чухати за вушком. Ні, який хлоп, га?..

– Фантастичний ти чоловік, Вадиме…

Він зараз же бере це за очікуваний комплімент, глитає його, мов кусень із тарілки, – гам! – і так мило розпромінюється, що тільки остання сука не почулась би обеззброєною:

– Ти дарма від вечері відмовилась! Мій шеф‑кухар три міжнародні дипломи має, торік у Венеції на конкурсі француза переміг…

Сподіваюсь, він хоч не поведе мене оглядати ті дипломи?

– Я вже вечеряла.

– І багато втратила, можеш не сумніватись! Ну, хоч на десерт мусиш до мене приєднатись…

– Угу, моя бабуня казала – сам з'їж хоч вола, то одна хвала…

– М‑да, – погоджується Вадим, чи то не второпавши, чи недочувши: – Набідувалися наші діди з батьками, що й казати…

І тому ми тепер так пишаємось тим, що ми їмо, думаю я, – але цього вголос уже не кажу. Тридцять третій, сорок сьомий – все це десь у нас засіло, записалось у клітинній пам'яті, і діти й онуки, ошалілі від наглого багатства дев'яностих, тепер так само, як черв'яки, нарощують кільця – надолужують за все нез'їдене в попередніх поколіннях. Тільки тут відбувся вже мовби збій ґенетичної програми, мутація, яка вибрала самих найживучіших, тих, що найліпше жують і перетравлюють: це вони забудовують нині місто скам'янілими відходами своїх гігантських кишковиків – ресторани, бістро, корчми, шинки, харчевні, генделики множаться щокрок, як гриби, хіба що ще стоматологічні кабінети незменш настирно частять в очу вивісками, і якби пройшовся Києвом без діла (та тільки хто ж так тепер проходиться, без діла!), то подумав би, наче люди в цьому місті водно тим і зайняті, що їдять, їдять – і точать зуби, щоб їсти ще… Р. також любив оповідати, які смаколики він їв у Гонконґу, які в Еміратах, а які в Нью‑Йорку, в якомусь захмарному закладі, де й меню вже не подають – сам робиш замовлення, яке тобі в голову бахне, не питаючи про ціну, – і що, отак будь‑яке й виконають? Будь‑яке, з гідністю запевнив Р. Що, геть і з Червоної Книги? Мозок варана, антрекот із амурського тигра? Чи щось екологічно коректніше, – скажімо, донорські нирки, нарубані з яких‑небудь голих‑босих албанців чи китайців, яких і так ніхто не лічить?.. Р. засміявся, а коли я вже навпростець у нього спитала, скільки голодних можна було б нагодувати на суму одної тої вечері, образився й сказав, що це «ханжество». Хоча він, на відміну від Вадима, навіть товстим не був.

Ось вони хто, ці серйозні люди – всі ті, що після розвалу СРСР ринулись обіруч гребти, спершу готівкою в труси, а відтак трансфером на офшори, небачені доти капітали, – ось вони хто: нащадки погрому. Такого, який і не снився новітній історії, і тому вона його в свій час так і не завважила – зробила йому delete, як у комп'ютерній грі. А тепер уже пізно, вони вже прийшли – ті, з кого, як сказав Вадим, виходять найкращі погромники. Вони прийшли й помстяться новому століттю за гори «ділітнутих» трупів минулого, плодячи так само «ділітнуті» гори нових і навіть не здогадуючись, що вони мутація: знаряддя помсти. Flagellum Dei, бич Божий (де я недавно чула цей вислів?..). У них прекрасні зуби, новенькі титанові імпланти, і вони ненаситні, як залізна сарана Апокаліпсису: вони прийшли їсти, й будуть їсти, доки не луснуть – доки не перетруть своїми титановими зубами все, що трапиться їм на шляху…

Зненацька чуюся такою втомленою, ніби з мене випустили повітря. Ніби він мене виссав, Вадим, – хоча, як йому це вдалося, незрозуміло. Голова гуде в потилиці наростаючим болем; стараюсь тримати її рівно. Чорножирафиста Машенька приносить морозиво в срібних мисочках – своє, фірмове, продовжує хвастати Вадим: від отого чудо‑шеф‑кухаря.

– Покуштуй, не пожалкуєш. Ти колись їла домашнє морозиво?

У жирнющого, хоч ножем ріж, жовтявого, як вершки, морозива й справді незвичний смак – такий буває в селянських страв: щось ситне, густе, непроціджено‑запахуще, з допластикової епохи… Одною такою порцією можна наїстись на цілий день. Покірно кажу це Вадимові. Він киває, як екзаменатор, вдоволений відповіддю студента.

– Ось це, Дарино, – мовить раптом повчально, – і є реальність…

– Що? Морозиво?

– І морозиво теж, – він більше не всміхається. – Все це, – обводить зором свою печеру, – і ще багато чого іншого… А морозиво, між іншим, натуральне, зі справжнього молока. Без хімічних барвників, без ге‑ме‑о… Знаєш, що таке ге‑ме‑о?

– Стрічала таку абревіатуру…

– Генномодифіковані організми. Ті, які все більше завойовують світовий ринок, і наш також. Соя, картопля з ґеном скорпіона…

– О Боже. Чому – скорпіона?!

– А щоб колорадський жук не їв. І він її таки не їсть. А ми їмо, все Полісся вже нею засаджене. Західні імпортери скидають нам усе те лайно без жодного контролю, ще одне покоління – і почнуться і в нас ті самі проблеми з ожирінням, що в американців. А ще через пару поколінь від такого харчування, може, й хвости чи, там, ратиці в людей рости почнуть, хто ж тобі наперед вгадає…

– Та ну, це вже Голлівуд якийсь…

– О! – не знати з чого радіє Вадим. – Уже ближче до діла. А то ти так полум'яно говорила про реальність і про те, як із нею не жартують, аж я заслухався… Вмієш! Як з екрана вчесала. А що воно таке – реальність? Тебе послухати, то це прямо якийсь, – він на хвильку затинається, вибившись із звичного словника: – Якийсь… фетиш. Наче реальність існує сама по собі…

– А що, хіба не так?

– Для якої‑небудь сільської бабці, може, й так. А ти мала б розуміти, що реальність твориться людьми. І вже не вийде провести межу – де те, що ти звеш реальністю, а де створене… – він знов гальмує, добираючи слів: не звик до абстрактних розумувань. – Створені людьми…

– Симулякри?

Чорт мене смикав за язик. Такого слова Вадим не знає – і кілька секунд некліпно вдивляється в мене з ворожістю простолюдина, який при зіткненні з будь‑чим незнаним найперше підозрює підступ. (Від цього короткого зудару – ніби ми з ним із розгону буцнулися лобами, – мені нараз забиває памороки, світ, схитнувшись, приходить у рух, мов вода од сплеску, і мелькає чудне відчуття чиєїсь незримої присутности поруч – десь збоку, куди не важуся повернути розболілої голови…)

– Це з теорії постмодернізму, – чую власний голос теж ніби збоку. – Медіа, інтернет, реклама… Симулякри. Такі фантомні утворення, які прямого стосунку до реальности не мають, а всі разом складають паралельну, так звану гіперреальність. Відома теорія, Бодріяр про це писав… Француз…

– А бачиш! – почувши, що він самотужки додумавсь до того, що й відомий француз, Вадим знов добрішає. – Я ж тобі це й кажу. От ти сказала: Голлівуд, не повірила мені, – і це нормально, нормальна реакція… В правду вже трудніше повірити, ніж у вигадку. Всяка правда – результат такої заплутаної багатоходівки, зі стількома ходами прихованими, що простій людині повік у тому не розібратися. А вигадка – задачка на одну дію, максимум на дві. І чим більше інформації довкола, тим більше люди віддаватимуть перевагу простим рішенням.

– Бритва Окама?

– Ну да. Скажи, що Кучма наказав убити журналіста за критику, і всі повірять. Бо так завжди в кіно диктатуру показують. А скажи, що то була спецоперація кількох розвідок, яку за геополітичним значенням для реґіону можна прирівняти до війни на Балканах, – і на тебе подивляться, як на психа…

– А що, то дійсно була спецоперація кількох?..

– Неважно! – обтинає Вадим, притримуючи губами вислизаючу, як черв'ячок, посмішечку, і в мені знову зринає те саме відчуття захитаної вестибулярки: сплеск, велетенський обсув, твердь під ногами роз'їжджається, як скресла крига… Обморочує, блимає думка, – він же обморочує мене, як професійний спокусник, щоб я не знала, чому вірити, – відай, саме цим він і бере жінок: позбавляючи їх, крок по кроку, всіх точок опори, обертаючи їм твердь під ногами на сипкий сірий пісок, як у Владиному сні, після чого замотеличеній жертві тільки й зостається, що впасти йому на груди: мужчина‑мур, одинока скеля серед туману міражів! – дуже сильний еротичний хід, згодна, тільки де, де, до холери, я вже стрічала такого чоловіка (не P., той був простіший!), – із такою самою спокійно‑наступальною манерою переконувати й підкоряти, і навіть із такою самою хитруватою безуминкою в зорі?.. (Хворий у запраному сизому халаті, що дивився на мене, п'ятнадцятилітню, в дворі Дніпродзержинської психушки з таким осміхом, наче все про мене знав – усе найгірше, те, про що поняття не мала мама, яка в цей час продовжувала щось жалібне вголос лебедіти: їй і на думку не спадало, що побачення з батьком могло викликати в мене якісь інші почуття, ніж у неї, і я, скипаючи сльозами гніву, думала, що мати в мене дурепа, а батько мене покинув, зрадив мене задля якихось своїх, страшних і темних дорослих справ, що були йому важливіші за мене, і в результаті перетворився на цього безпомічного, висхлого діда з каламутними очима, якраз коли мав би бути мені підпорою, – в ту мить я ненавиділа їх обох, з усім жаром підліткової кривди, і тут‑то і вдарив навстріч, осліпивши, погляд того типа, котрий шкірився так, мов прочитав мої думки, і я похолола – а вже потім розгледіла, що він тримає в руці під розхристаними полами халата…)

– Візьми інше, – сипле далі свій пісок Вадим. – Оголосив Білий Дім, що Ірак має зброю масового знищення – і всі повірили. І плювать, що тої зброї досі не знайшли – і, швидше всього, й не знайдуть уже. Дурні, до речі, будуть, якщо не знайдуть, росіяни – ті зразу б щось підкинули, і тоді вже точно хрін би хто коли доглупався, як воно там насправді було… От тобі й твоя реальність. А ти кажеш – погані управлінці… Ні, голубко, ефективність управління треба оцінювать відповідно до тих завдань, які управлінець сам перед собою ставить! А що там виголошується на публіку – то не показник, на те не дивись…

Він брехав їй, зненацька розумію я. Брехав Владі. Не знаю, як, не знаю, в чому, але розумію це так ясно, ніби в мозку нарешті клікнула потрібна клавіша, і ввімкнулося світло: брехав. І це виходило йому таки цілком ефективно – Влада три роки жила з симулякром і не помічала того. Тільки під кінець щось почала відчувати – всі її роботи останнього року повні наростаючим передчуттям катастрофи. Найкращі її роботи – саме ті, що викликали такий напад злоби в Адіного мистецтвоїда (досі в жар укидає на згадку про ту огидну сцену!). І не тільки в нього – її «Секрети» мало хто в Україні любив, чимось цей цикл виходив за межі дозволеного. «Настругала тих лубкових колажиків…»

Близьке знання мороку – от що в них було. В її «Секретах». Обжитого, втепленого на жіночий лад – одомашненого квіточками, аплікаціями, як вовча печера петриківським розписом: рідного мороку. Змішана техніка, таємничо‑мерехкі бриколажі дівчинки, що стояла на краю прірви і дивилася вниз із дитячим захватом, – аж поки їй не запаморочилось у голові… Так, як мені зараз.

Він мене обволікає своєю мовою, Вадим, – як димова хмара маріхуани. Я не маю чого йому заперечити: я справді не знаю всіх тих укритих пружин великої політики, на інтимне знайомство з якими він цілий час слизько, боком – не вхопиш, а проте заразом і прозоро мені натякає, не маю жодних логічних милиць, на які могла би спертися, щоб розігнати весь цей словесний дурман, – я тільки чую в тому всьому якусь фундаментальну неправду, і цей гіпнотичний кокон, яким він обсновує мене звідусіль, паралізує мені волю – ніби однімає в мене владу над власним тілом… Біфуркаційна точка, вистрілює в голові фраза з Адіного лексикону: от у цій точці кобіти перед ним і роздягаються. Або – або посилають на фіґ.

І так, ніби Адьо дивиться на мене збоку (а я запасаюсь, чим йому похвалитися потім удома!), я імпровізую хриплий грудний смішок, – у пустому залі він звучить не так змовницьки, як виклично:

– Нащо ти мені це все розказуєш, Вадиме?..

Ах, який погляд у відповідь!.. Пристрільний, чоловічий, прямою наводкою – сказитися можна.

– Тобі нудно? – різко міняє темп.

– Ні, але ж пізно вже…

Починає грати стишена музика: «Hotel California», інструменталка. Мабуть, Машенька ввімкнула. Мабуть, так тут заведено: на десерт умикається музика. Мобілізує в об'єктові охмуряння потрібні комплекси почуттів. Як у собак Павлова.

– Ти кудись поспішаєш?

– Просто, втомилася…

– Нічого, завтра одіспишся. Тобі не на роботу не вставати? (– Such a lovely place, such a lovely place, such a lovely face…)

– Прошу?..

– Ну, ти ж звільнилася, більше на ТБ не працюєш. Ніде зараз не працюєш. Хіба не так?

У‑упс!.. Мов літак провалюється в повітряну яму. Мимоволі роззявляю рот: оце‑то хватка у чувака!.. Можна зрозуміти, на що повелася Влада, – та ще й на контрасті після Катрусиного батька, нинішнього австралійського кенгурофіла, який увесь їхній шлюбний період провів на канапі перед телевізором…

– Яка поінформованість. То ти не тільки про конкурс краси довідки наводив?

– А ти маєш щось проти? – він скромно сяє: завжди приємно опустити ближнього, щоб не дуже заривався.

– Міг би спитати і в мене, жодної таємниці тут нема. Чи ти гадаєш, що я могла б там і далі працювати? Знаючи, чим вони займаються?

Сама чую, як слабо це звучить: я наче виправдовуюсь. У цій грі, як у всякому бізнесі, не важливо, що, не важливо, як, важливо – хто перший. Виграш у часі – це, автоматично, виграш у позиції. Вадим мене випередив, узнавши про моє звільнення за моєю спиною, – і от уже я змушена перед ним виправдовуватись, і моя перейнятість тим мерзенним конкурсом краси вже теж виглядає не зовсім чисто (помста екс‑роботодавцям?), і він дивиться на мене, як той дніпродзержинський шиз: ніби знає про мене якесь паскудство, од якого я вже не одмиюся. Як кажуть в американських фільмах, з цієї хвилини все, що ви скажете, може бути використано проти вас. З цієї хвилини Вадим нічого мені не винен: моральна перевага тепер по його стороні. А мені лишається хіба поаплодувати йому за блискуче розрахований таймінґ – і слухати, що він ще для мене вготував: тепер це вже більше не моє інтерв'ю, не я тут ставлю питання, ролі помінялися…

– І що ти збираєшся робити далі? Маєш уже якісь варіанти?

– Не знаю, ще не думала.

– А ти думай. Час не жде. Переформатування медійного ринку вже йде повним ходом, найжирніші журналістські позиції якраз тепер і розхапують. Ближче до виборів самі ошурки остануться.

– Щось мені не хочеться «переформатовуватись» під вибори…

– А ти як хотіла? – дивується він. – Вибори – це вкидання грошей! Великих грошей, Дарино. Це, як в океані, де формуються течії різної потужности, на різній глибині. Саме шанс попасти в ту, яка винесе тебе нагору. Потім буде пізно. Та й ти, вибач, не молодшатимеш.

Вибив із‑під мене останнього стільчика, молодець.

– Так що – думай… Мені, до речі, якраз може знадобитися людина з твоїм досвідом…

От, значить, до чого ми так довго рухалися. Все це була тільки «підводка» до головного сюжету, а сюжет – ось він, простий як дошка: мене купують. Я безробітна: гола й доступна. Виставлена на торги.

І чомусь мені робиться страшно. Нудотний холодок фугасить під грудьми, як протяг,

– так, ніби по мене прийшли (хто? людські постаті з вовчими головами, що уявлялися малій за дверима спальні, Гойївські монстри, божевільні санітари, автоматники з собаками?..). Ніби всі мої страхи, досі розкидані по життю, як тіні в сонячний день, разом випростались на повен зріст і, навалившись на якусь невидиму перегородку, перевернули моє життя на другу сторону – і здається, що нічого іншого, крім тих страхів, у ньому ніколи й не було: ні ріски сонця. Підземелля, підвал. Печера з штучним освітленням. (Зараз хтось вимкне рубильника – і настане тьма, з якої я вже не виберусь: так і лишуся тут, у повній Вадимовій владі…)

– Я маю на увазі ту твою програму про невідомих героїв, – вкрадливо каже він. – «Діоген»…

– «Діогенів ліхтар»…

– А, ліхтар… Це він із ліхтарем людину шукав? Непогано, тільки трохи перемудрувала, для народу треба простіше… А от героїв на рівному місці ти ліпила класно! Суперпрофесійна робота.

– Дякую. Тільки я не на рівному місці їх ліпила. То все справді дивовижні люди – всі, кого я знімала.

– Ну, все одно. Ти вмієш представити людину – з нікому не відомого Васі зробити культову фігуру. Вмієш, що називається, показати товар. Я й досі пам'ятаю твою передачу про того священика, який сиротинець у себе тримає, і як ті дауни його татком звуть…

– Не дауни. Там тільки один даун був у нього… (Даун був уже дорослий, кремезний, плечистий юнак із розумовим розвитком дворічної дитини, – він сміявся, ліз ухопитись рукою за блискуче око телекамери й вигукував раз за разом одну й ту саму музичну фразу з «ВВ»: «Вес‑на! Вес‑на! Вес‑на!», – і дивитись на нього чомусь зовсім не було відразно, може, через присутність поруч того священика, який милувався своїм вихованцем із правдивою батьківською ніжністю, мов бачив у ньому щось невидне для нас: всяке створіння Бога хвалить, сказав так якось гарно, аж мені, сентиментальній корові, сльози навернулись на очі: всяке створіння, народжене в цей світ, має право жити й тішитись, хвалячи Бога, і з чого ми взяли, ніби хтось із нас ліпший, а хтось гірший?.. І тут я згадую, що у Вадима є син від першого шлюбу – від тої жінки, яка поїхала мізками, а хлопця Вадим відіслав учитись до Англії: теж, значить, у якийсь сиротинець, тільки для крутих, п'ятизірковий?.. І кого там той хлопець зве татком?..)

– Ти, до речі, в курсі, що за того твого священика потім на місцевих виборах три партії билися?

– Та що ти кажеш! Мені й на думку не…

– Так отож, бачиш. Ти зробила з нього публічну фігуру, моральний авторитет. Ким він був до того, як ти його відкрила? Зачуханий сільський попик, ні влади, ні голосу… А після твого фільму – прямо тобі духовний поводир! В церкві паломництво з цілої области, крутелики на джипах з'їжджаються, своїх дітей везуть… Як батюшка скажуть, так і буде! А ти кажеш – не на рівному місці…

– Якось дивно ти це все бачиш, Вадиме. Моя роль тут зовсім не така вирішальна, як тобі здається…

– Перестань. Скромність, як каже один мій знайомий, «ето кратчайший путь к нєізвестності», – Вадим робить паузу, щоб я оцінила дотеп, і, не дочекавшись реакції (голова мені вже гуде, як трансформатор!), прискалює око: – А ти ж у нас зірка! І можеш і далі нею бути…

– Ти хочеш, щоб я допомогла тобі ліпити героїв? Він дивиться на мене майже вдячно (що заощадила йому зайвих словесних зусиль?).

– Саме так.

Знов пауза. Таке повільне наближення – міліметр по міліметру, щоб не сполохати, лиш сопіння гучнішає… (Так колись дихтів у поїзді мій сусіда по купе: я прокинулася серед ночі від того, що він, сопучи як кінь, обережненько, щоб не розбудити, тяг із мене укривало, – й миттю здриснув на свою полицю, тільки‑но я, на смерть перелякана, заворушилась і замимрила, буцім спросоння…)

– Це політичний проект… Іміджевий. Підбереться сильна команда, будуть першокласні зарубіжні спеціалісти, тобі буде цікаво… Всі вони, ясна річ, працюватимуть в тіні. Потрібне публічне обличчя, типу прес‑секретаря. Тільки такого, щоб не просто фейсом торгував, а знався на тому. Був усередині кухні, так би мовити…

– І що ж та кухня варитиме?

Він схвально киває – нарешті ми перейшли до суті:

– Це інформація поки що не для розголосу… На виборах, крім двох головних конкурентів – від влади й від опозиції, – буде ще список технічних кандидатів…

– Це як?

– Як, як… Як звичайно – кандидати, що мають відтягти частину голосів від фаворита.

– Від Ющенка?!

Я вже справді нічого не розумію. Хіба Вадим не належить до Ющенкового блоку?..

– Дай спокій, Дарино! – морщиться він, і я здригаюся: фраза з Владиного лексикону, це він у неї перейняв! – Ющенко, якщо вже на те пішло, теж, можна вважати, технічний кандидат… У своєму роді…

– Ти про що?

– Я про те, що тут іде значно складніша гра, ніж тобі здається. Ніж зі сторони видно. І навіть якщо Ющенко переможе, хоч це більш ніж сумнівно… то крапку в грі це однаково не поставить, не думай… Ющенка винесла нагору ціла низка сприятливих обставин, він чоловік фартовий… Везунчик, – в голосі Вадима дзенькає ледь помітна нотка заздрости, як од щутка по надщербленому склу. – Але за ним нема корпорації. Зараз іде гуртування під нього, як під прохідного кандидата, всіх невдоволених, тих, кого Кучма обійшов при переділі власности. А таке об'єднання, сама розумієш, тривким не буває. Якщо Ющенкові якимсь чудом і вдасться виграти вибори, то почнеться такий бардак, що мама дарагая… Всі, що виїдуть на його плечах, другого ж дня кинуться його відпихати від керма.

– А ти вирішив почати вже тепер? (Боже, як болить голова!..)

– А я, – Вадим не ображається, тільки коньяк у келиху збовтує непотрібно часто – коротким, дещо нервовим круговим рухом: – Я стараюся дивитись на речі ширше. І з кожної ситуації мати свій зиск. І тобі раджу те саме. Яка, зрештою, різниця – Кучма, Ющенко, ще хтось третій… десятий?.. Обуха батогом не перебити.

Подумай сама, ну хто ми такі? Вчорашня колонія, без власних державних традицій, по коліна в гімні… Транзитна зона! При нинішніх світових розкладах це все, чим ми багаті: ми – країна, вигідна для транзиту. От і з цього й можна мати свій процент – і, повір, немаленький! І з непоганою перспективою на майбутнє, якщо думати головою…

– Яка ж перспектива, коли гімно не розчищати?

– Ти неуважна, – докоряє він. – Я ж тобі сказав, епоха Ялти кінчається. Баланс сил у світі міняється, приходять нові гравці… Китай, Індія, можливо, Японія… А поки новий переділ ринків остаточно не втрясеться, Росія з Америкою так і тягатимуть нас туди‑сюди, як тузики ганчірку. Жодне не відступиться – занадто вже крупний кусок. Та ми й завжди були розмінною монетою в розборках великих держав, географія така… Тільки от те, що Україна, то для будь‑яких серйозних політичних амбіцій ставка вирішальна, в минулому столітті ще мало хто розумів – крім Леніна, ну, і Сталіна, відповідно… І сьогодні в Росії це розуміють куди краще, ніж в Америці. За Європу й не кажу – та взагалі поки що не гравець, і ще неясно, чи зуміє ним стати, чи теж попаде в зону Кремля…

– Ти жартуєш?

– Анітрохи. Газпром уже сьогодні володіє доброю половиною Європи. І на Нордстрім свої лобісти в кожному європейському уряді сидять. Гроші, Дарино, всі люблять. Особливо великі. Особливо коли платить той, кого раніше боялись, це взагалі безпрограшний хід… Сила! А гроші, це ж не тільки банки – це й мобільні оператори, й інтернет‑провайдери… Розумієш, ні? Як тільки ті лохи в Євросоюзі введуть електронні вибори, на Європу можна буде забити. Політично вона вже значитиме не більше, ніж яка‑небудь Кемеровська область, керівників їм вибиратимуть у Москві… Так що гра йде по‑крупному, Дарино, – серйозна гра, великі ставки… А ми в цій грі – площадка, де апробуються нові управлінські технології. Ті, які й вирішуватимуть у новому столітті долю світу. Отак до цього й підходь.

– То ми, по‑твоєму, що – полігон? Як і в війну, і з Чорнобилем було?.. Потренуються на нас «великі гравці», а далі знов закопають – до нового переділу?

– Полігон – непогано сказано. Твоє здоров'я! – він блискає проти світла коньячним келихом. – Вмієш формулювати. Секретний полігон історії. Непогано, щось у цьому є… А я тут недавно купив книжку одного британця про Польщу, товста така, – показує, розвівши пальці, як дві сосиски, – називається «Боже грище»… Теж сподобалось – думаю, для України така назва ще більше, як для Польщі, підходить…

– Тоді вже не Боже. Тоді вже – чортове. Чортове грище.

(Чортове грище, так, – на якому завжди гинуть найкращі. Ті, хто засвітився, хто підвівся з шанців на повен зріст… На чортовому грищі не можна підставлятись – не можна потрапляти в світло прожектора, якщо тільки ти не граєш по стороні того, хто сидить у кущах зі снайперською рушницею, – на чортовому грищі можна прожити з зиском для себе тільки так, як він каже: затаїтись і пильнувати, де проходить сильніша течія – і за тою пливти… Ах, і мудрий же ти чоловік, Вадиме, і все‑то ти розумієш…)

– Ну, нащо ж так драматично, – бурмоче він, і в мені спалахує абсурдна надія, що він просто п'яний – п'яний, і все. Он наскільки спорожніла пляшка коньяку, і як непомітно він те все вицмулив. Це може бути просто маячня п'яного чоловіка. О чорт, як же шкварчить у голові – наче там телефонна трубка розряджається!.. Ні, він не п'яний.

– А от полігон – це влучно! – довбе далі своєї. – Полігон і буде. О‑ого‑го скільки інтересних штук буде під ці вибори вперше запущено в обіг! Колись іще підручники по тому писатимуть… Управлінські технології постінформаційної доби – велика сила! Це, як колись було розщеплення атома – тоді теж ніхто на перших порах не бачив, які можливості за тим відкриваються… Інтересний буде в нас із тобою цей рік, Дарино, – е‑ех!.. – він раптом затирає руки з такою молодою, голодною, як у юнака після басейну, жадобою до життя, що я, заскочена, навіть не встигаю зреаґувати на оте «нас із тобою», яким він мене вже зараховує до свого штату: – Давай‑но вип'ємо! Вип'єм, кумцю, вип'єм тут, на тім світі не дадуть… Е, а чого це ти морозива не доїла? Фігуру бережеш?..

– Вип'ємо за що, Вадиме? За чию перемогу?

– За нашу, Даринонько, за нашу! Хай собі америкоси з москалями тузаються й далі, а наше діло – навар! Перший раунд у цій грі виграла Росія, після справи Ґонґадзе Кремль отримав над Кучмою повний контроль. Тепер вони роблять ставку на донецьких, там спільний бізнес, одна бригада, ну, і взагалі, сама розумієш… З радянських часів… А американці ставлять на Ющенка – з тим розрахунком, щоб зберегти Україну в «буферній зоні». А ми подивимося, що в них вийде…

– А всі, хто живе в цій країні, в цю гру, по‑твоєму, не входять? Своєї власної волі у нас нема?

– А де вона в населення є, Дарино? В якій країні? Чи ти теж віриш у ту байду, ніби історію творить народ? Не будь смішна, ми ж не в дев'ятнадцятому столітті! Сімдесят відсотків людей, за статистикою, взагалі не знають, що таке власна думка, а тільки повторюють те, що чули. Народ дурний, Дарино. Так завжди було, є і буде. Народ хавае те, що йому подають. А ти належиш до тих привілейованих, хто має змогу йому подавати. Тож цінуй це, будь ласочка.

Він швидко, змовницьки примружується, – і знову цей промельк, як тінь на поверхні води (а я під водою, я цілий час під водою, якими ж зябрами я дихаю?..), – і спалах безглуздої надії: а що, коли це він подає мені знак (перед ким, перед якою третьою стороною чи спостережною камерою?..), – знак, що все це не всерйоз, що він мене розігрує, щоб я не вірила жодному його слову?.. «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить» – чи це він таке казав? (Коли?..) Але він, навпаки, поважніє:

– Так що серйозні гроші, Дарино, в нас поки що готова вкладати тільки Росія. Така реальність.

Подумки струшую з себе воду (бризки холонуть під шкірою…):

– Зарубіжні фахівці, про яких ти згадував, – це російські?

– А яка тобі різниця? – стенає він плечима. – Я тобі пропоную найцікавішу роботу, яку може мати творча людина, і якраз по твоєму профілю: береш чорну конячку, вважай, Васю з бензоколонки, неважно, кого, про це потім… Береш – і робиш із нього героя! Лідера! Культового персонажа зі своїм міфом – яким той міф буде, то вже самі вирішите… колективно, брейн‑штурмом… Свого власного героя ліпиш, як Господь Бог із глини, прикинь! І таким, яким ти його зробиш, той Вася й лишиться в пам'яті народній. Це ж як новий вид мистецтва! І до того ж, наймасовіший – навіть кіно не зрівняється…

Таки недарма він майже чотири роки прожив із художницею.

(…Мистецтво, казала Влада, сучасне мистецтво – це перш за все творення своєї загороди, окремого виставкового простору, в який, що не внеси, хоч би й унітаза, – все вважатиметься мистецьким твором: сучасна цивілізація відгородила митцям нішу, де ми можемо безкарно бавитися, випускаючи пару, але вже нічого не можемо звідти змінити в заведеному способі бачення речей…)

– Це не мистецтво, Вадиме. Мистецтво – це те, за що не платять.

– Теж сказала! – Вадим аж відкидається на спинку стільця. – А як Леонардо да Вінчі Сикстинську капелу розписував? Що, задурно?

– Мікеланджело.

– Що?

– Не Леонардо, а Мікеланджело. Це ти з «Кодом да Вінчі» сплутав.



– Ну, Мікеланджело, яка різниця!..

– З точки зору замовника, жодної. Ту саму роботу міг би виконати й хтось інший. Платили ж за канонічно виконаний розпис, і не більше. А та повітряна легкість у розписі, од якої тебе пре, і сам не знаєш, чому, – то вже бонус, її там могло й не бути. Мистецтво завжди бонус. По цьому його і впізнають.

– Дай спокій, – Вадим явно роздратований цим з'їздом з теми кудись на манівці. – Просто, інша епоха, то інші й замовлення були. А церква – то теж управлінська корпорація, і на той час, між іншим, найпотужніша… Дивись на це ширше, Дарино! Всі ж люди цим займаються, не тільки політики, – всі стараються зліпити з свого життя якусь леґенду, хоч би тільки для дітей і внуків. Просто, не в кожного є можливість робити це професійно – на те вже треба грошей…

…І знову сплеск, і знов я під водою… Чому мені ніколи не спадало на думку бачити це так, як він каже? Адьчин професор у «Купідоні», стара поетеса, що гордо трусила переді мною фарбованими кучерями, – невдахи, аматори, в яких просто не було грошей, і вони старались підкупити мене чим мали – поріділими кучерями, плітками, брехнями, облупленим блиском зношених фальшивих репутацій… І ще, і ще – юрби випадкових облич сиплються з пам'яти, як із прочинених дверцят переповненої шафи: начальники різних мастей, адміністратори, директори, князьки місцевого розливу, що ритуально вітали мене – телебачення приїхало! – в своїх кабінетах, кадр за кадром блікає в згадці, як на кінохроніці військового параду: ділові чоловічі костюми – сірий, темно‑сірий, чорний у смужку, сірий у сосонку, – енергійно підводяться з‑за столу, обкладеного гронами телефонів, мах – встали, мах – сіли, приймальна машенька вносить каву, один такий твід зі шкіряними латками на ліктях і досі мені надзвонює, запрошуючи повечеряти разом, – і, по недовгому вступі, кожен зводить мову на свій у‑щось‑там ґрандіозний внесок, надуває себе переді мною, як кульку, що от‑от злетить у повітря, лови! – крутиться на всі боки вихилясом, демонструючи товар, бери! – а ще честолюбці, невизнані генії, винахідники вічних двигунів і жертви якихсь неймовірно‑детективних інтриґ, котрі доривалися до мого бідного вуха з запевненнями, що саме їхня історія прославить мене на ввесь світ (порода, яка, на щастя, з поширенням інтернету дружно рвонула туди, як у дірку в пробитій дамбі), – Господи, скільки ж народу за роки роботи на ТБ обтанцьовувало мене звідусіль, як дикуни ідола, з бубнами, з криками, з квітами, з тостами, щоб я взялася ліпити з них тих уявних героїв, якими вони хотіли лишитися в пам'яті народній!.. Наче зірвані з орбіт якимсь гігантським вибухом електрони, всі ці люди, навіть коли їм вдавалося нагріти собі цілком пристойне житейське місце, цілий час тліли в таємному переконанні, що насправді те місце не їхнє, а їм чомусь належиться якесь інше, неймовірне й яскраве життя, яке їм чи то хтось одібрав, чи ніхто, крім них, іще не розгледів, – і тому треба апостола, пропаґандиста, скульптора від мас‑медій, який допоможе виявити в нефоремнім місиві їхніх біографій обриси захованого шедевра і, стесавши все зайве, виставить на люди так, що всі ахнуть…

Вони роїлися круг мене завжди, ці відірвані електрони, що прагли стати симулякрами, тільки я сприймала їхню присутність як неминучі виробничі видатки – як зворотний бік Місяця, темну тінь, котру тягне за собою по життю всяка професія: от у журналістиці вона така, що вдієш… І тепер, коли центр рівноваги в мені самій пересунувся під Вадимовим натиском на ту другу, темну сторону, я вперше бачу крупним планом, зблизька, ЯК вони всі, ціла армія їх із Вадимом укупі, бачать собі журналістику – і виходить, що то не була тінь, а це й є моя професія, її суть, голе, тверде ядро, обтесане від усіх сторонніх нашарувань: реклама.

НЕ інформація. Не збір і поширення інформації, котра допомагає людям виробляти власний погляд на речі, як я досі вважала. (Студентам на журфаці, на питання, що було для мене зразком у журналістиці, незмінно казала, в здивовано‑непорозумілі мордашки, – бо їх, бідачок, вчать на інших, гламурніших зразках: «Український вісник» Чорновола – хімічно чистішої журналістики не знаю!) А на ділі мої ефіри проходять по тому самому розряду, що й рекламні паузи: я – рекламщиця; я рекламую людей. Хтось рекламує пиво й прокладки з крильцями, а я рекламую людей. Ліплю з них красиво впаковані леґенди. Така спеціалізація.

От і всі діла, як каже Вадим.

Що‑що?


Двадцять п'ять штук зелених, каже Вадим. На місяць. До кінця виборчої кампанії. І дивиться на мене, змруживши очі (якого вони в нього кольору?).

Значить, я дуже добре вмію рекламувати людей. І контролювати своє обличчя на камеру я також умію: на моєму обличчі він нічого не прочитає.

Здається, він трохи розчарований.

«Hotel California» добігає кінця: останні акорди. В голові дзвенить, аж м'язи відлунюють болем у цілому тілі. А всередині пустота: страх зник. Дивна річ – цей тайм, якщо порівнювати з тим першим, у шефовому кабінеті, я сприймаю непорівнянно спокійніше, – так, наче все це відбувається не зі мною. Мої реакції радше фізіологічні – біль, нудота, – але емоційно якісь вимкнені: мовби цілий тягар розмови взяло на себе тіло, а сама я в тому участи не беру. Як уві сні.

Стоп. В якому це сні так було?..

Пауза затягується (рекламна пауза, нічим не заповнена, екран горить порожняком, і чиїсь грошики вилітають в трубу, поки спливає проплачений ефірний час: ЦОК… ЦОК… ЦОК…).

– Що скажеш? – не витримує Вадим. Перший не витримує. Значить, я й справді дужча за нього. І Влада правильно це відчула, коли розмальовувала мене під «The Show Must Go On» на діву‑войовницю, – інстинктивно правильно шукала в мені точку опори, якої потребувала, щоб визволитися з‑під цього чоловіка, жаль, що я тоді виявилась такою квочкою, злякалася, замахала руками, закудкудакала: «я не така!»… Не впізнала, не розгледіла. Нічого не розгледіла, сховала голову в пісок: мені треба було, щоб у Влади Матусевич було «все гаразд» – задля мого власного душевного спокою. Я теж її зрадила; незгірше, ніж Вадим Ющенка. Втекла, дезертирувала. Покинула її саму.

Найдужче мені зараз хочеться спитати у Вадима, чи бачив він у її архіві ті знімки – ті, де ми з нею вдвох, я загримована по‑відьмацькому, в стилістиці героїнь раннього Бунюеля, Влада з розмазаною через увесь рот кривавою помадою… Але я цього не спитаю: навіть якщо й бачив, він теж нічого там не розгледів. І нічого не зрозумів.

І я питаю зовсім інше – те, чого він найменше сподівається почути:

– А чому саме я, Вадиме?.. І він одводить очі.

– Чому ти вибрав саме мене?

(Ніжніше, підказує хтось ізбоку, – м'якше, інтимніше, менше металу в голосі…)

– За такі гроші можна купити будь‑який найрозкрученіший фейс із національних каналів, – рокочу як віолончель чи бандура, сокровенним грудним тембром (атож, голос вирішує все, це відомо ще з казки про вовка й козенят, ковалю‑ковалю, скуй мені голос, чим не передвиборча технологія?). – А моя програма не така вже й популярна, навіть не прайм‑таймова, до топ‑десятки я не належу…

– Тобі вірять, – просто відповідає він. Вирішив бути щирим. Добрий хід.

– А… Он що. Гарно це чути.

Пауза. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

– І все? Це єдина причина?

– Ну, – він широко всміхається, найчарівнішою з своїх усмішок, – і, крім того, – ми ж свої люди, чи не так?..

Ми стали б «своїми людьми» – якби я погодилась. От чого йому треба: оце, нарешті, воно. І тоді не тільки шоу з торгівлі дівчатками зникло б між нами як тема – delete, delete. Тоді зникла б і Влада – така, якою я її пам'ятаю. Вадим би її в мене відкупив, разом з її смертю. Так, як уже відкупив у матері, – а тепер відкуповує в дитини.

Це справді круто. Ні, не просто круто – це супер, це блискуче, аж я знов ладна завмерти з роззявленим ротом і збитим подихом: на що б не був націлений чоловічий розум, на жінок він завжди діє так само невідпорно, як на чоловіків жіноча врода. Мої оплески, Вадиме Григоровичу. Як це він сказав – історію роблять гроші? Логічно, тоді й історію людського життя теж, – треба тільки правильно вибрати свідків. Купити правильних свідків, як у всякій порядній судовій справі. Бо всяка «сторі» – це на дев'яносто п'ять відсотків той, хто її розказує. І він знає, що я це знаю. І я знаю, що він знає, що я знаю…

На коротку мить мене перемикає, горло здушує спазмом, і я сліпну од ненависти до цього самовдоволеного обличчя з рожевими губами в білих морозивних заїдах, – алей ця ненависть теж якась наче не моя: я бачу її в собі зі сторони, мов фільмую на плівку… Так, а тепер мені треба перейти на його мову – я вмію цієї мови, я знаю, як вони говорять, ці люди:

– Я зрозуміла, Вадиме. А тепер дивися, що виходить. Кажеш, мені вірять. Якщо я погоджуся, після всіх цих ваших… цікавих експериментів певно одне – вірити мені перестануть. Навіть якщо я харакірі собі вчиню перед камерами, скажуть – заказуха. Героєм я нікого більше не зроблю, доведеться перекваліфіковуватись. Ти кажеш – зиск. Гаразд, рахуймо. Двадцять п'ять штук на місяць – скільки там у нас до виборів, півроку? О'кей, хай сім місяців. Двадцять п'ять на сім – сто сімдесят п'ять. Ти пропонуєш мені продати, – (отут я на секунду гублю темп: продати що? – мою країну, яку чужі спецслужби хочуть зіпхнути назад у ту яму, звідки вона й сама тринадцятий рік ніяк не вигребеться? мою подругу, чия смерть і на моїй совісті також, а пам'ять уже тільки на моїй?.. Ні, не годиться, не те, не той текст…): – продати свою професійну репутацію, – (о, отак краще!), – за сто сімдесят п'ять тисяч доларів? За ціну двокімнатної квартири на Печерську? Малувато буде, Вадиме. Я на неї, все‑таки, десять років заробляла. А ти, як каже мій тесть, хочеш за гріш п'ятаків купити.

Тесть (Адьчин тато й справді так каже!) – це вже бонус, чисте мистецтво: ні про якого мого «тестя» Вадим не чув, і йому це прикро: прокол (значить, не така вже я й гола та беззахисна, хтось мене прикриває!). Усмішка так і лишилась на його лиці неприбрана й виглядає тепер неошатно, мов незастелена постіль. Він облизує свої пучняві губи, блукає зором по залу, мов щось пригадуючи, потім виймає з кишені мобілку, клацає кришкою: досі його телефон був вимкнений, он яка важлива була в нас розмова! – і нарешті відсвіжує свій усміх – цим разом до стану блідо‑воскової спілости:

– Згадав анекдот про Пляс‑Піґаль… Бородатий, студентський ще.

– А… Про жінок, які не продаються, але це дуже дорого коштує? – я й собі всміхаюся: отже, набавляння ціни не буде, приємно мати справу з розумним чоловіком! – А ти як гадав? Так воно й є, глибока житейська мудрість… Знаєш, як іще кажуть – чесний журналіст продається один раз. Так от, це не той випадок, Вадиме.

– Жаль, – тільки й каже він. Щиро каже – йому справді жаль.

– І мені. І знаєш, чому?

– Чому? – луною відгукується він.

The Show Must Go On. В очах мені вже темніє од болю до жовтого смерку, і я вдивляюсь Вадимові в перенісся, тільки це перенісся й бачу перед собою, одну фіксовану точку, до якої стягується, мов підводною зйомкою викривлене, його лице, – голос Фредді Меркурі злітає в мені десь усередині, як випущений із темряви птах, осипаючи по жилах розбите скло, невидимі пензлики множаться по шкірі, лоскочучи скроні, щоки, повіки, – я бачу себе оком прихованої камери, і це Владина камера: клац‑клац‑клац, – я нерухомію писком, затамувавши подих, і чую, як різко гарнішаю: чую палахтіння вогню під шкірою, розгладжуються риси, наче в коханні, темніють, наливаючись кров'ю, губи, – Вадим єдиний глядач цього шоу, але я роблю це не для нього… Ковалю‑ковалю, а тепер, як казала Влада, «вступає віолончель» – низький, грудний тембр, ні один мужик перед таким не встоїть:

– Чому? Та тому що вся ця затія, Вадиме, виглядає мені на ду‑у‑уже велику лажу…

– Аж так? – резонує перенісся.

– Угу, так. Не можуть ті твої московські гості бути добрими фахівцями. Сильно підозрюю, що з них тільки добрячі шахраї.

– Чому ти так думаєш? – скидається перенісся. Ага, боїться. Значить, його грошики теж у тому ділі є.

– Як тобі пояснити… – тепер моя черга грати йому перед носом посвяченістю в таємне знання, як фокусник ножами. – Є така штука – опір матеріалу. Всякий фахівець, – налягаю голосом на це слово, як тілом на замкнені двері, і чую, як двері заворожено подаються: «фахівець» у цій мові – магічне слово, предмет дикунської віри, елемент релігії, в якій світ складається з людей‑богів, що ним правлять, людей‑маси, що забезпечують богам безперебійну подачу амброзії, і ще «фахівців», серединки‑наполовинку між жерцями й «корисними євреями», що тирлуються десь у запасниках, як тіні в Гадесі, в чеканні, коли боги їх звідти виймуть і наймуть для потрібних їм, богам, операцій, – позиція «фахівця» двоїста, з одного боку, він, звичайно, обслуга, «шестьорка» на підхваті, але з другого, заслуговує й на певну пошану, як усякий носій секретної інформації, котрою самі боги, за браком часу, оволодіти не можуть, а відтак має перед богами перевагу, якою хто його ще зна як може скористатися, і тому з «фахівцем» треба обережно, як у середньовіччі зі знахарями й ворожбитами, – «фахівця» треба слухати, особливо коли він перед чимось остерігає, і Вадим мене слухає, мій віолончельний глас струменить йому просто в розверзті уші: – Всякий фахівець і починається з моменту, коли він навчається відчувати опір матеріалу. Вміє оцінити межу його піддатности. Робота з матеріалом, це завжди угода, як із живою істотою, – от до цієї межі я тебе обпалюю, окисляю, переформовую, і ти мене слухаєшся. За умови, звісно, що я не намагаюся робити ножі зі скла, а чайники з паперу…

– Ближче до діла, – сопе Вадим.

– А ти подумай над тим, що я сказала.

Мова «фахівця», як і знахаря‑ворожбита, має бути достатньо темною, щоб викликати повагу. Політтехнологія, як каже Вадим.

– Подумай, наскільки це все складніше, коли матеріалом є не цегла, а люди. Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…) Я ніби відпрацьовую якийсь закладений у мене алґоритм – женуся вперед без вагань, без намислу, зі стрімкою, сновидною легкістю, кладучи кулі саме в ті місця, що відкриті для пострілу:

– Партачі вони, Вадиме. Твої «фахівці». Лялькарі, тандета. Підряджатись під таку ґрандіозну аферу – вигравати вибори в чужій країні методом масових пі‑ар‑акцій серед чужого населення, – це те саме, що обіцяти чайники з паперу: повний іґнор матеріалу. Непрофесійний, тупий, нахабний іґнор. А з матеріалом не можна так обходитися. Він тоді мстить.

Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

– Він тоді вибухає. Або ламається.

(…Обличчя в фокусі – калатає всередині, як друге серце, – стягнене до перенісся, як у кривому дзеркалі, мигтить, двоїться…)

– Із людьми так само.

(ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

– Ось це я й називаю реальністю. Те, що за межею піддатности. Люфт, якого не заміряєш, бо нам його не видно – хіба на п'ять відсотків…

– Рівно на п'ять? – булькає іронією: цифри на нього діють заспокійливо, з цифрами він на своїй території, в безпеці.

– П'ять відсотків – це така статистична похибка… при нещасливих випадках. Кажуть, у них завжди виживає на п'ять відсотків більше людей, ніж має бути за теорією ймовірности…

Обличчя навпроти лишається незворушним, тільки скліпує, як од подуву в вічі. Як вона з ним спала – в позі зверху? Він же мусить бути такий тяжкий, непідйомний – як ящик із динамітом…

– Будь обережний, Вадиме. Вклепають вони тебе в халепу, ті пацани.

І, цілком несподівано, я якось водномить розумію, що це правда. Що нічого в них не вийде. Ні чорта не вийде, скільки не напускатимуть туману. Це якась непояснима певність, дзвінка й непохитна, ніби варт було її тільки висловити, щоб вона відразу й з'явилася, мов її покликали, як отой «Сезам», що відчиняє печеру, – з'явилась і відвалила мені вхід, розганяючи наслання, і стало ясно, що інакше й бути не може: що все, напущене на мене Вадимом, то тільки душний, повзучий дим, болотяні випари схиблених мізків, куряча сліпота, яка вражає зір, роблячи для нього невидним власне все те, що непіддатне: чого не купиш і не з'їси, і як же можна з таким усіченим зором, маючи в лапах самі лиш каналізаційні потоки пливучих доларів, сподіватись підбити під себе цілу величезну, сповнену загадкового й ніким не обліченого життя країну, таж це просто збій матриці в чиїхось хворих головах, потьмарення ума, ні чорта в них не вийде!.. А от у чоловіка навпроти ніякої такої певности нема, ні в один бік, ні в другий, і я це бачу: він із головою полишений сам на себе, занурений, як у напущений власний сморід, у свої ж таки розрахунки, в яких боїться помилитись, і зараз обнюхує своїм чіпким умислом отриману від мене пересторогу, зважуючи, чи варт вона того, аби переписувати під неї наново ціле своє, вже раз складене, багатоходове рівняння, а чи можна нею знехтувати, зробивши їй «delete», але тоді доведеться вкупі з нею «ділітнути» й мене в ролі авторитетного джерела, а це вже трудніше – я все‑таки «фахівець», і, скоро вже мені запропоновано певну суму, не можу бути просто так скреслена з рахунку: заручники власних грошей і витвореної ними гіперреальности, ці люди фізично неспроможні признати, що те, за що вони заплатили або навіть тільки готові заплатити, може виявитись абсолютно безвартісним, бо це означало б, що їх розвели як лохів, а такого з богами не може бути за визначенням, і чоловік навпроти мене в цій хвилині іскрить, як телеграфний дріт, – коротке замикання, коґнітивний дисонанс: йому треба прийняти одне з двох – або він крупно лоханувся зі мною, або має шанс значно крупніше лоханутись у тій грі, від якої я щойно відмовилась, – і це капець, глухий кут, в межах його системи така дилема не має розв'язку…



І ось тут я нарешті згадую, – ніби з‑під тої картинки, котру держу в полі зору надлюдським зусиллям своєї гудучої голови, нарешті сама собою, легко й привільно вигулькує друга, котра цілий вечір і протискалась була з такими муками крізь мою багатостраждальну голову, – дежавю, впізнавання знайомого, обличчя зовсім інше, гостре, горбоносе й тонкогубе, витягнуте наперед, як вовчий писок із близько посадженими очима, але то не має значення, що воно інше, бо я вже знаю, д е я його бачила: велетенською темною масою, як кит на поверхню океану, спливає в пам'яті, виносячи на собі так довго намацуваний чоловічий образ, отой сон – той, що снився позаминулого тижня, в ту нашу з Адьом божевільну ніч, – ніч, яка ніколи не кінчалася, ніби ми прожили з ним за неї одну кілька життів, – тяглася й тяглася на межі межи сном і явою, мій коханий схоплювався, за кимось женучись, кричав, що мав убити зрадника, а я була його землею, вогкою, хляпаючою тьмою, що підтримувала його на плаву, не пам'ятаю, скільки разів ми кохалися, в мене вже не було сил, я була плазмою, я текла, він розплавив мене всю до найпотаємніших закамарків, я вмирала і все ніяк не могла вмерти, а потім нарешті сталося, і я навіч побачила і впізнала смерть, її вже колись раз звіданий білий спалах: тисяча прожекторів, наведених на мене водночас, або вибух сонця в чорній безодні космосу, як початок нової планети, – після такої ночі можна рік жити без сексу, недарма мені звідтоді другий тиждень не хочеться, ніколи досі такого не бувало, – ми ніби прочинили були тоді двері в якийсь засвіт, що обрушив на нас більше, ніж ми могли вмістити, і, крім нескінченної всенощної кохання, я запам'ятала ще тільки уривки наших розмов, коли ми лежали у відпливах знеможені, не рознімаючи обіймів, і знай лепетали одне одному навперебій як п'яні, стараючись хоч якось зачерпнути й затримати в словах те, що вже втікало назад за двері: нам снився один і той самий сон, множина спогадів скінченна, дівчинка в матроському костюмчику, тьотя Люся з мішком «западенського» борошна, дитячий «секрет», покинутий у дворі на Татарці, Адьчині записи на пачці «Davidoff» – про якусь кров у Києві, про жінок, що не покинуть родити, – проте все це були вже тільки слова, непроникні й пласкі, як накривки, а проблислий, було, за ними другий вимір уже сховався від нас, і хоч я теж собі на ранок старанно занотувала всі подробиці, які потрапила вдержати, цілість усе ж безнадійно й безповоротно розпалася, – і от вона виринає знов, показуючи, що нікуди не щезла, на один короткий проріз миті – у всій відновленій, тодішній обпікаючій різкості барв, ніби кадр стрімко наїжджає просто на мене – ніч, ліс, людські постаті, мов витяті з чорного паперу на тлі криваво‑червоного багаття, і просто в фокусі – піймала! – витягнуте вперед, як вовчий писок, жорстке і штивне, не так вродливе, як владно притягальне своєю пластичною довершеністю чоловіче обличчя з умисне татаркувато‑звуженими, так що годі розгледіти, якого вони кольору, очима, хтось збоку (жіночий голос) підказує мені ім'я: Михайло!.. – і в цьому єдиному проблимі – бо наступної миті гладінь океану знову змикається, й темна маса китячого тіла кане назад під воду, – я його впізнаю, впізнаю те, що вже знала, з тої самої ночі: це й є той чоловік, через якого загинула Геля, – так само, як Влада!

Ось про що вона мені хотіла оповісти в Адьчиному давньому сні, моя світлосяйна дівчинка, моя променистоока Геля Довганівна, – коли зайняла Владине місце за столиком у Пасажі. Вони знали, обидві, і Влада, й Геля, те, чого не знала я, вони обидві були однаково ошукані – і любили силу, яка вбиває життя, видаючи себе за ту, що ним керує.

І, щойно я встигаю це збагнути, все вже зникло. Залишається тільки побуряковілий Вадим у розхристаному піджаку й охлялій, як несвіжа рибина, фіолетовій краватці – сидить, розвернувши стільця боком, держить у пригорщі келиха з коньяком і сопе над ним так, ніби звідти от‑от має щось вилупитись… От і все. І навіть голова мені, о чудо, більше не болить – як рукою зняло. І втоми я теж не чую, – хоч уже й пізно має бути достолиха, либонь, чи не перша доходить…

І я легенько‑легенько, ніжно‑ніжно, щоб не сполохати, натискаю, за його рекомендацією, на ту кнопку, яку він намагався в мене перекупити, – зараз він має бути чулий на такий натиск, зараз він незахищений, без звичайного свого дубового панцира:

– Вадиме, – я не питаю, я прошу: не прокурор – співучасниця: – Як усе‑таки гадаєш – чому вона загинула?..

Він здригається, глипає на мене й тут‑таки спускає очі.

– Не муч мене, Дарино. Я стільки про це передумав…

– Ви сварилися?..

Всупереч моїм побоюванням, він не ощиряється, не борониться, – занишк, як маленький хлопчик перед мамою, коли знає, що зробив шкоду. (Значить, я його таки налякала своїм попередженням; значить, є чого лякатися.)

– В тім‑то й річ… Якби я тоді поїхав із нею… Чи хоч шофера послав…

А вона йому не дозволила. Може, навіть не сказала вже, куди їде. Може, вони вже не розмовляли як друзі, взагалі вже не розмовляли між собою, – в двоповерховій квартирі площею 400 кв. м досить місця, щоб не траплятись одне одному на очі, і вона вийшла з дому без усяких оголошень, без «цьом‑па, за годину буду», – грюкнула, мов вистрелила, вхідними дверми, і це й був останній спогад, який вона йому по собі залишила: наступне їхнє побачення було вже в морзі.

– Вона збиралась піти від тебе?..

Він дивиться на мене з наростаючим острахом:

– Вона тобі казала?..

– Так, – брешу я.

Я знаю, як це буває, я там була – з Сергієм, і з Ч., і з Д.: при кожному розриві, на який довго не можеш зважитися, – знаю, як через силу таскаєш у просторі власне тіло, мов трупа, автоматично виконуючи ним завчені рухи, як цілий час облягає голову важка, непроглядна хмара тисячу разів передумуваного, кругами по стадіону, «як же так?» та «і що ж тепер?», і нараз зупиняєшся по ходу серед квартири, як від окрику, тупо згадуючи: а чого я сюди йшла?.. Трохи легше, коли лежиш у ванні й вода потроху розмиває тобі тіло вкупі з застряглими в ньому думками, – і можна ще їхати автом, особливо за містом, на трасі, вона це любила, – казала, що так відпочиває: монотонний рух, рівне течиво асфальту перед очима, заспокійливе мерехтіння дерев обабіч траси, дощ по шибі, рівномірні помахи «двірників», дощ, дощ… Звісно ж, вона поїхала сама, який у біса шофер! – із шофером ще розмовляти треба…

Не засинала вона за кермом. Я можу уявити, як це було. Як це все сталося. Мені не треба для цього навіть їхати туди, по її слідах, як їздив Вадим, – я просто знаю. І він знає, що я знаю.

– Не муч мене, Дарино, – просить. Щиро просить. І додає: – Життя ж триває…

Так, ніби й не він щойно дві години без продиху повчав мене, як він сам те життя творить, і запрошував на обопільно вигідних умовах до нього долучитися. Схоже, сам він ніякої суперечности тут не завважує, жодного, цим разом, коґнітивного дисонансу, – він тільки інстинктивно пірнає під ту течію, котра в цій хвилині здатна його зняти з мілини з мінімальними втратами – ну, й зі збереженням контрольного пакета акцій, звичайно ж. Можна не сумніватися: своїх ефесбешників він також зрадить. І грошики свої встигне вчасно вийняти з діла, послухає моєї поради.

Коли в хід ідуть трюїзми, це знак, що пора закруглятися. Життя триває, атож, хто б сперечався. Дивлюся на чоловіка навпроти (…він здавався мені сильним, тим, хто здатен вирішувати долю багатьох, втілена мрія відвічно безправного народу про «свою» владу, «свою», власну силу, яка оборонить і захистить…) – і чую, як губи мені викривляє, наче в дзеркалі зі спізненим відображенням, та сама значуща посмішечка в'язничного психа: я знаю, де я тебе бачила. А от ти мене – ні, не знаєш… Він чекав на розгрішення, і моє мовчання його непокоїть.

– До речі, – вдає, ніби щойно згадав: – Як у тебе з грішми – маєш за що жити?..

Отут уже ледве стримуюсь, щоб не зареготати: хай тобі грець, міг би все‑таки придумати й щось дотепніше! Чи от власне, що – не міг?..

– Не турбуйся. Мене є кому утримувати.

«Так чого ж ти, суко, хочеш?!» – майже викрикує, з ненавистю, його погляд: всяка відмова від грошей у його системі координат дорівнює шантажу, й моя поведінка означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати – і то негайно:

– Це не P.? – єхидно прискалюється.

Отже, він знає і про Р. Втім, нічого дивного, раз він контачив із керівництвом каналу й збирав на мене досьє, – компромат на майбутнього партнера також входить до контрольного пакета акцій.

– Ні, – хитаю головою, – не Р.

– Якщо хочеш, я можу в них викупити твої фотографії… Ті, де ти з P., – оскиряється так, мовби він їх бачив.

А якби й бачив?

– Мені пофіґ, Вадиме.

Найдивніше, що мені справді пофіґ. І звістка про те, що нове керівництво каналу запаслося знімками, яких Р. свого часу наробив із мене в пікантних позах (а казав же мені тоді – «не зарікайся!»), зовсім не справляє на мене того враження, на яке розраховував Вадим. Просто, пофіґ – і все. Так, ніби то не зі мною було, – не я валялась під бліцами гола, зі страпоном у руці, заляпана чужою спермою. Хоч цілий офіс тими кадрами обклейте – не дістанете, хлопці, як не старайтеся.

– Вони вирішили проти тебе підстрахуватися з усіх сторін, – пояснює Вадим, усе ще не вірячи, що його так довго бережена куля вцілила в «молоко». – На випадок, коли б ти спробувала підняти шум за той конкурс краси…

Ага, то це, значить, шефуля постарався. Моя лапочка. Всі сили на закладку пробою в мурі. Інтересно, яку ж то таку «сторі» він замірявся на мене зліпити на підставі тих знімків?.. Хоча, як подумати, – ні, не інтересно, аніскілечки. Якось і уяву напружувати в той бік не хочеться.

Натомість щось зовсім інше приходить мені до голови – з тою самою сновидною легкістю, мовби так і треба, мовби моїми діями керує хтось сторонній, а мені тільки й належиться, що відірватись від скелі одним ривком – руки вздовж тулуба, голова вперед, «ластівкою», назустріч темно‑синій безодні…

– Якщо вже ти так хочеш віддячитися мені за консультацію, Вадиме… – відважую якраз у міру навантажену сарказмом паузу, – то викупи в них краще для мене інший матеріал…

Він зраділо, з готовністю виймає з внутрішньої кишені піджака Palm і сам занотовує, водячи олівчиком по екрану, – він це зробить, він обіцяє: матеріали до недокінченого фільму, програма «Діогенів ліхтар», так‑так, та сама. Робоча назва матеріалу – «Олена Довгая». Він дійсно це зробить, можна не сумніватися, – визволить Гельцю і всіх моїх Довганів із того гадючника: он як пожвавішав, навіть якась незвично запобіглива метушливість з'явилася в рухах, – він ще не вірить, що так вдало зі мною розв'язався, що йому так дешево обійдеться моє мовчання: я більше не згадуватиму про те, чому загинула Влада. Те, що знаємо ми обоє, зостанеться між нами.

Він не підозрює, що це Влада викуповує в цій хвилині, його руками, мій фільм. Фільм, який я тепер зумію докінчити, власними силами, чого б це мені не коштувало: я вже знаю, чого йому бракувало. І в тому фільмі буде і Владина смерть також: це єдиний мій спосіб сказати про неї правду. І байдуже, що мужчина, через якого вона загинула, матиме в кадрі інше обличчя – те, крайнього справа на старій повстанській фотографії. Бо, крім фактичної, заземленої на імена й обличчя, є ще й інша, глибша правда прожитих людьми історій, та, якої не видно стороннім і якої не вигадаєш і не вдаси. Та, що за межею піддатности.

І, мов дочекавшись нарешті слушної хвилини, белемкає на сполох мобільник – мій мобільник, я його не вимикала, – і я вже знаю, хто це, і м'язи мої безконтрольно розпливаються в усмішці, поки губи вичавлюють Вадимові механічне «Вибач»:

– Лялюська?..

– Адю! – волаю, здається, на все горло, виринаючи з темного печерного підводдя на світло дня: – Адю, я є! Я тут, я в порядку! Не хвилюйся за мене, я вже їду, за двадцять хвилин буду!..

– Слава Богу, – шумно зітхає в вухо мій коханий хлопчисько, моє сонечко, Господи, яка ж я рада його чути! – Давай, мале, жду. А то в мене тут таке робиться…


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка