Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка26/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33

«Прости мені, Адріяне»


Зроби, будь ласка, чаю, попросила Лялюська. Ромашкового? Тільки ромашковий лишився, я не встиг сьогодні нічого купити. Все одно, хай буде ромашковий. І, надпивши, як гусеня, – трошечки, немов через силу, – відставила чашку й осміхнулась: ми з тобою вже як парочка пенсіонерів – сидимо біля розбитого корита і п'ємо на ніч ромашковий чай. Ще тільки болячок бракує для повного комплекту…

Це не інакше як той пацик, подумав я, той нарде‑пук, гнида, пробив тебе на темі кризового віку: мовляв, тепер або ніколи – вгору або на звалище. Як казала одна моя клієнтка: до сорока років жінці досить бути гарненькою, після сорока вже треба бути багатою, – і робила мені очка, хоча сорок тьоті явно мусило бути, як я ще до школи ходив. А Юлічка, певне, все те слухала й мотала на вус…



Вголос я сказав: ти все зробила правильно, Лялюсь. Ти молодчина, я пишаюсь тобою. Знаєш, заясніла вона, мама так казала – про тата, тими самими словами: що він усе робив правильно. Дивно, правда ж?..

Я подумав: Лялюська змінилась. Подорослішала? Знаючи її, і як вона, дівчинка‑відмінниця, вібрує у відповідь на кожен житейський удар – як на вияв космічної несправедливости, – я спершу боявся обрушити на неї всю правду в тому вигляді, як вона обрушилась на мене: так і так, кохана, ми з тобою в дупі, бо моя секретарка обчистила мене на тридцять тисяч баків (ах, лошара ж я, лошара!)… А коли моя дівчинка, з чудно зверненим кудись у себе поглядом, розповіла мені – від вашого стола нашому столу – про свою вечерю з тим народним пациком, я взагалі охрінів, аж моя власна халепа вмить здрібніла мені до кабінетного формату: йолки‑палки, таж це війна!.. Неоголошена, таємно‑повзуча, натуральна гебешна війна, і ніхто й дупля не дає, – кожен всадив носа в своє лайно й бачити не бачить, що діється довкола!.. Я бігав по кухні, курив одну за другою й репетував, що треба щось робити, не можна ж дозволити зграї доморослих бандюків отак‑о, ні за цапову душу здати країну кремлядям, і що той Вадим не інакше як був стукачем іще за совка, знаю я цих підісланих козачків, набачивсь, – які спершу роздерибанили партійно‑комсомольську касу, а потім ринули в політику дерибанити все, що лишилося в державній власності, чим‑чим він, ти казала, торгував – керасінчиком?.. Знаєш, як це називається? Аґенти впливу, всі вони – аґенти ефесбешного впливу, всі на гачку в Кремля, колишні стукачі, суки, падли, люстрацію треба було провести ще в 1991‑му, тільки так і можна було позбутися цих совкових метастазів, а тепер ач як розрослися, суки!.. Я відчував навіть певну окриленість у своєму гніві – певну очисну полегкість від того, що для гніву знайшовся солідніший об'єкт, аніж сука‑Юлічка, яка за моєю спиною крутила оборудки з моїми конкурентами, – я звільнявся від гидкого почуття окрадености, що цілий день мене пекло, й наливався чистим, як спирт, громадянським обуренням: та за кого вони нас мають, суки, гадають, їм усе з рук зійде?! – ширшав у плечах і розпростувався, зачувши справжнього, гідного ворога, з яким не впадло ставати на прю, – а от Лялюська була цілий час на диво стримана, мовби не надто й заскочена моєю новиною (я завжди підозрював, що вона недолюблює Юлічку!): перепитувала мене скупо й по‑діловому і загалом здавалася досить спокійною – так, наче всі удари цього вечора прийшлися їй на якусь невидиму амортизаційну подушку. Раніше вона в стресових ситуаціях поводилась інакше – коли звільнялася з каналу, її хіба ж так трясло! А тут проступило в ній щось нове, якась відстороненість, – навіть про те, як елеґантно помножила на нуль того народного пацика, говорила без всякого тріумфу. Од утоми носик моїй дівчинці почервонів і загострився, нависла над кухонним столом лампа прокреслила від носа до губ уже явні, графічно чіткі вритини, – без косметики вона завжди така рідна, мила, що мені терпне всередині на неї дивитись, але щойно тепер я розгледів, як вона за ці дні схудла, зробилася зовсім ефірною, аж личко видовжилось… І я подумав, що вона перестала подобати на дівчисько. Вперше за весь час, що ми разом, я відчув, що вона справді старша за мене, – і то не на п'ять років, а на якусь геть незміриму дистанцію…

Давай лягати, мале, – я й сам уже ледве тримався на ногах, і де, блін, мої дев'ятнадцять, коли цілу ніч можна було джиґувати, як Карлсон із моторчиком, а на ранок, іно перегар зажувавши, бігти на пари хоч би хни?.. Угу, кивнула вона, давай, – і звела на мене очі, які, крізь усю дерев'яну втому, крізь отупіння пізньої години й спаленого на жужіль адреналіну, зненацька прошили, пронизали мене живою музикою, немов зазвучавши на голос, – в очах їй світилася ніжність, і покора, і сум, і щось таке непередавано‑жіноче, від чого горло мені здавило клубком: поїдемо завтра до того дядька?..

Якщо ти хочеш, прохрипів я, голосом старого мафіозі з фільму Тарантіно. Холера, я таки був зворушений, мало що не розревітись був готовий. Я й збирався вранці на Бориспіль, до того експропрійованого Юлічкою дядька, – з'ясувати подробиці й оцінити збитки (дзиґар із зозулею, горіхова шафа, що там ще ця курва сплавила Б. і К° за моєю спиною?), – але збирався їхати сам, досі я ніколи не втягував Лялюську в свої справи… Правда, ті справи досі ніколи й не зазнавали такого удару, як тепер од Юлічки. Оце, блін, пригрів гадюку на грудях.

От саме це, – як стало ясно, коли клубок першого шоку трохи осівся, перекипів і розклавсь на окремі повісма (де втрати фінансові, де моральні, де іміджеві, за що найперше хапатися, щоб залатати дзюри хоч частково…), – саме це, в принципі, й пече мене найбільше: що пригрів гадюку. Обман довіри – це найболючіший пробій, і нічим його не залатаєш. Така кльова секретарка, незамінна помічниця, права рука! Акуратистка, що не натішишся. І завжди в курсі всіх моїх планів, ах ти ж йоханий бабай. Як же я так повівся, коли ця сучка понад півроку водила мене за носа, цілу історію мені сплела, як то дядькові спадкоємці, син і дочка, буцімто забаскаличилися й намовили його нічого з хатнього скарбу не продавати? І так усе серйозно, заклопотано, куди твою маму, – ах Адріанамброзьїч, што же дєлать, оні отказиваютца?.. Мусимо набавляти ціну, відповідав я як ідіот, іншої ради немає. І ціну, по всьому видать, зацікавлені особи таки Юлічці набавили некисло: коли я сам подзвонив дядькові, той навідріз відмовився мати зі мною до діла: нічого не знаю, нічого не продаю, передумав, пішли всі на фіґ, – дядько відверто не бажав зі мною балакати, ніби хтось його супроти мене добряче настрополив чи й просто оббрехав, але я все ще, як лох, нічого не підозрював. Сам не знаю, як сьогодні (ба ні, вже вчора!) зумів стриматися й нічим себе не виказати, коли мій директор банку, давній і вірний клієнт, пожалівся мені, неявним докором, що бачив удома в міністра нове придбання – сецесійний дзиґар із зозулею, і що таке чудо, кажуть, прямо під Києвом знайшлося, десь у селі за Борисполем, – типу, що ж це я, роззява, так провтикав, вважай, під носом?.. Оце був удар – прямо по тім'ячку! Довірливий, м'якосердий Адріян Ватаманюк, друг дітей і тварин. І мелітопольських проституток. А я ж їй, курві, ще й зарплату був підвищив, і на мистецтвознавчий впихав на безоплатне навчання: учися, серденько, колись з нас будуть люди… Млять. І як, питається в задачці, жити, як будувати бізнес чи взагалі будь‑що будувати, – коли нікому не вірити?..

А найсмішніше, що Юліччина афера рано чи пізно все одно б вийшла на яв: дзиґар із зозулею – то не голка в сіні, на нашому жалюгідному ринку, де, як у селі, всі одне одного знають, таку комерційну таємницю хрін утаїш, – але, видно, цій профурі геть стріху знесло од захланности, од нагоди неждано‑негадано урвати кусок, який їй і не снився… От цікаво б знати – який відсоток їй запропонували від Б., за скільки вона мене продала?

А по суті ж, нема різниці – чи продавати людину, чи країну. Лялюська вже заснула, і я продовжую звертатись до неї подумки: різниця тут суто кількісна, Лялюсь, не якісна. Між твоїм Вадимом і моєю Юлічкою різниця виключно в обсягах товарообороту: твій пацик бере дорожче. От і все. Просто, моя дівчинко, є ми – і є вони: ті, хто чомусь служить, – і ті, хто гребе під себе, торгуючи тим, що їм не належить (і чому я лаю їх проститутками, проститутки принаймні торгують своїм власним, анатомічно невідчужуваним добром!). Це – як два ворожі табори, і межа між ними – як на фронті лінія вогню. Може, це взагалі єдина межа між людьми, яка справді важить. Якої ніколи, ніде, за жодних обставин не вдасться подолати. Тонка така, невидима оку межа, – є перекинчики через неї, а є й полеглі, як завжди на лінії вогню. І ще невідомо, котрих більше.

Це мені щойно прийшло до голови, спізненим відгуком на твоє, напівсонне вже, звіряння, як ми вже вставали з‑за столу, – йди ти перший до ванної, – ні, йди ти, я ще покурю, – знаєш, я зрозуміла про Владу, і про Гелю теж, у чому була їхня помилка, це твій торішній сон, я його нарешті розшифрувала: в них була однакова смерть! – як це, однакова смерть? – ну, не буквально, звісно, але з тої самої причини, – щось ти вигадуєш, мале, – ні, це правда, Адю, просто я ще не вмію цього на словах викласти до пуття, але побачиш, коли я закінчу фільм, я його обов'язково закінчу, хай‑но тільки заберу в Вадима відзнятий матеріал… На мить мені, грішним ділом, здалося, що ти од утоми заговорюєшся, і я злякався за тебе твоїм, задавненим страхом, що його ти, виходить, у мене непомітно вщепила (бо в любові обмінюються всім, авжеж, від мікрофлори й поту – до снів і страхів включно!): твій батько був у дурці, а що, коли справді?.. Я аж похолов був – і тут ти сказала оту фразу, яка в мені застрягла й продовжує диркотати, як невимкнений моторчик, женучи в рух нові й нові безсонні думки: вона, цебто Геля (чи ти сказала: Влада?), прийняла чужого за свого, а в любові не можна так помилятися, в любові це смертельно…

Ти по‑своєму, по‑жіночому, але теж її побачила – оту межу між «нами» і «ними». Побачила з погляду стосунків між чоловіком і жінкою: як міжвидовий бар'єр, якого не можна переступати.

В любові не можна, кажеш. А в сексі? В сексі – можна?

Розумієш, мале, я ж справді, відколи ми разом, перестав сприймати інших жінок – як жінок. Не те щоб я не бачу довкола себе невичерпного розмаїття ніжок, попочок і всього, що належить бачити нормальному хлопові, – бачу, і прекрасно, але все те більше не сприймається мною як керівництво до дії. Ну от не вставляє, і все. Так, ніби на цілому світі лишилась одним‑одна жінка – ти, а решта представниць твоєї статі – просто, люди… І коли Юлічка лізла на мене зі своїми стрінґами й міні‑спідничками, мені її навіть якось шкода було – як дитину, яку недобрі дяді навчили кривлятися, і вже не поясниш їй, що великій дівчинці так поводитися негоже. Але, по щирості, – я не певен, що, якби в мене в житті не з'явилася ти, я б зрештою не зласкавився й одного дня широкосердо не трахнув би Юлічку в себе в кабінеті – із гуманности, чи з того там іще, раз уже так просить… Василенко її трахав, це він її до нас і привів. Навіть серед робочого дня тягав її до туалету. Я ще бурчав (бо мені те не подобалося: всьому свій час і своє місце, холера!), що то не інакше як буремні комсомольські блядки Льончика Колодуба лишили нам в офісі в спадок якийсь повітряно‑крапельний вірус, який змушує директора TOB розстібати штани тоді, коли треба думати головою, – недурно ж кажуть, що приміщення зберігають карму попередніх господарів, і райкоми капеесес недарма все по колишніх борделях мостилися… Але невдовзі виявилося, що Василенкове придбання вміє не тільки носити спіднички вище трусів і стояти раком у туалеті, – у цієї сироти з Мелітополя (чи з Маріуполя, я вічно плутав) незгірше працювала й голова, сирота вже вчилася десь на бухгалтерських (чи секретарських) курсах і дуже швидко стала нам не просто секретаркою (триста доларів плюс преміальні), а справжньою бойовою подругою‑однодумицею: коли ми, ще втрьох, я, Василенко і Зайцев, обговорювали нові проекти, Юлічка, в ботфортах і міні, незмінно нам асистувала й не раз потрапляла підкинути якусь корисну ідейку саме тоді, коли хлопці вже от‑от готові були перегризтися між собою. При Василенкові вона чулася дуже впевнено, навіть коли я їй раз зауважив, що в неї сперма у волоссі, вона тільки чарівно мені всміхнулася й сказала: ой!.. (То, між іншим, був єдиний раз, коли і в мені зворухнулася хіть розстебнути штани й попросити її повторити ту саму процедуру зі мною, з суто спортивного азарту, бо чим я гірший за Василенка?) Не знаю, чи давала вона і Зайцеву також. Очевидно, в її розумінні, після того як мої партнери подалися ловити рибку на глибші води, – їх обох від початку цікавив не стільки антикваріат, скільки заробіток, а торгувати було байдуже чим, – і я лишився одноосібним власником малого підприємства, а вона моєю секретаркою (п'ятсот доларів плюс преміальні), тепер до туалету її мав водити я. А що я цього не робив, то вона й вирішила мені помститися.

Що ти на це скажеш, Лялюсь? Як тобі така версія?

Тільки ти нічого не кажеш, бо ти вже спиш: іно втовпилася під ковдру (ти якось дуже затишно вмієш під нею кулитися, без тебе я вже чуюсь у власному ліжку все одно як у готельному), – зараз і вимкнулася, мов одрубав. Лежиш тихенько, тільки посапуєш носиком у подушку – смішно так, як зайчик… Я трошки посидів коло тебе, сплячої, при світлі нічника, – доки не піймав себе на тому, що усміхаюся. Трохи ніби розгладився всередині. Спи, очко, спи, друге, – казала колись у дитинстві мама, цілуючи мене на сон: примовка з якоїсь казки. Спи, моя відважна дівчинко, ти все зробила правильно, ти відстояла сьогодні свій вогневий квадрат, я справді пишаюсь тобою… А от мені сон не йде, попри всю втому: розкутурхав нерви, обкуривсь, як собака, – десь, либонь, зо три пачки висмалив, аж у грудях свище й серце бухає ледь не під борлаком. А на завтра треба бути виспаним і свіжим, як огірок з грядки, і від цієї думки – що, курча, треба ж спати, мерщій спати, чоловіче! – нерви, розуміється, ще гірше ґрасують. Класичне безсоння, професійна хвороба українського бізнесу. Більшість моїх колеґ уже давно підсіли на алкоголь (три дека коньяку на ніч – і спиш, як немовля, запевняє Ігор!) – або й на седативи, що вже геть хріново… А ті, котрі справді грубими грішми обертають, і на дещо серйозніше. Ще трохи, і на світських тусовках питатимуть: хто Ваш дилер? – так, як нині питають: хто Ваш стиліст?

Що ж, поїдемо завтра з тобою до того зозулястого дядька… Я подивився по мапі – справді, недалеко: зараз за Борисполем, за поворотом по трасі на Золотоношу. Золотоноша, яка гарна назва. Золотоносний дядько був, це точно. Не дядько, а чистий тобі Клондайк. На тому самому відтинку, де В'ячеслав Чорновіл загинув. Так і невідомо, чи випадок, чи вбили чоловіка, – діло ж теж перед виборами було, акурат п'ять років тому, а старий «зеківський ґенерал», казали, збирався балотуватися в президенти… Погано виглядала та історія, таки дуже підозріло, КАМАЗ, що збиває машину з майбутнім президентським кандидатом, – то вже чисто російський стиль, і якось усе після того й покотилося в нас під укіс, – так, ніби зі смертю «зеківського ґенерала» остаточно зламалася в суспільстві якась пружинка, щез, як каже Лялюська, опір матеріалу… Журналістська братва тоді й вухом не повела, один пацан, пам'ятаю, навіть бовкнув у пресі, що от, мовляв, вчасно дідусь загинув, бо ще трохи – і вже би був зробився смішний, як Дон Кіхот на пенсії: таке ніби само‑вдоволене посвистування молодого крутелика на гробі старого пердуна, – а невдовзі й сам загинув, і теж в автокатастрофі, тільки вже без всяких КАМАЗів, а вертаючи по п'яні з нічного клубу… Що називається, поглумилася доля з особливим цинізмом. Мабуть, ліпше таки не свистати на гробах.

Як це було в тому анекдоті, що мій банкір розповідав? Іде кобіта поночі через цвинтар, угледіла якогось чоловіка, просить провести її до виходу. Без проблем, каже той. А то я, каже жіночка, мерців боюсь. Тю, дивується чолов'яга, і чого нас боятись?..

Не такий і дурний прикол, як здається. Треба буде вранці Лялюсьці розповісти.

Не боятись, ні. Але ми ж їм оголосили повний іґнор – тупо забили на них, і все. А вони, видать, ображаються. Колись люди знали, як із ними жити, на Різдво до хати запрошували і всяке таке… Страх здумати, скільки їх там за минуле століття набралося по той бік – ніким не пом'янутих. Можна уявити, як у них там назріває проти нас бунт. Таке ґрандіозне народне повстання, Велика Мертвецька Революція. Гляди, якогось дня візьмуть і вийдуть нам із цвинтарів на вулиці…

М‑дя, веселенькі гадки серед ночі в голову лізуть!..

Треба буде завтра дорогою купити квіти й покласти на те місце на трасі. Чи воно там хоч якось значене?..

Зроблю‑но я собі ще того ромашкового чаю. Недарма його пенсіонери п'ють, – їх же також безсоння мучить…

Мучить, авжеж мучить. Акурат о цій саме годині.

Аж стенаюсь од цієї думки. Блін, отак займаєшся всякою фіґнею, на що тільки не спалюєш своє життя, лиш на рідних його ніколи не вистачає… От прямо зараз візьму й подзвоню. А чом би й ні?

Причиняю за собою двері до кімнати (спи, очко, спи, друге…), а потім і до кухні, – прикрутивши світло над столом, щоб не било по очах, я давно помітив: у притемку люди говорять тихіше, інстинктивно стишують голос. Тепер між мною й моєю дівчинкою коридор і двоє зачинених дверей, можна не боятися, що її розбуджу…

Тьху, чорт, але й накадив я тут!.. У сильно прокурених приміщеннях, надто коли в них тепло, насправді тхне не недокурками, не димом, – а тліном: ще не мертвечиною, але попереднім, перед нею, етапом. Такий, ні з чим не зрівнянний, душок зіпсуття: відразу тягне за собою, асоціативним хвостом, аромати блядки, псятини й алкогольного перегару. Скільки я такого в житті нанюхавсь!.. І скількох уже відпровадив на цвинтар – тих, із ким тусував в атмосфері цього нечистого запаху, що його жоден кондишинер не переб'є: колись, у юності, це був дух нашої веселої бідности, дух совкових общаг і студентських пиятик, – а потім виявилося, що наші гроші тхнуть так само… Вовчик, із яким я познайомився ще на Сінному, в тридцять п'ять умер од інфаркту, Яцкевич згорів од наркоти, Рудий, забув, як його насправді звали, був, казали, підшитий, він завжди добряче закладав… А до Кукалюка я навіть їздив на дачу, новеньку, двоповерхову, але там теж так штиняло, тільки ще тлінніше, солодкавіше: з домішкою сигар і драпу. Кукалюк скаржився, що його крупно підставив хтось із політиків і він тепер винен всім, як земля колгоспу, – а потім прийшло повідомлення, що Кукалюк випав із поїзда, на якому зроду не їздив.

Розчахую навстіж вікно і захланно всьорбую ніздрями колюче нічне повітря. Може, це в мене безсонні глюки, але на мить виразно чую вогкий дух ожилої землі: знак, що вона вже прокинулася, що десь там у надрах вже завирували соки, готуючись бігти вгору по стовбурах… Перший знак весни.

Тихо як, Господи. Ніде на цілий квартал ані віконця не світиться…

Вмикаю чайника. І беру телефон.

Один, два, три гудки… На четвертому слухавка оживає – ну от, я ж так і знав, що старий не спить!

– Гальо? – голос суворий, невдоволений: мовляв, що то за біда поночі добивається до хати?

– Привіт, тату.

В слухавці нерозбірливо бубонить телевізор, і я мов навіч бачу батька – як він стоїть у передпокої нашої львівської малометражки (телефон у передпокої, телевізор у вітальні), в своїх розчовганих капцях із підігнутими задниками, за спиною в нього стелажі зі старими журналами, що їх він ніяк не збереться викинути, над головою – ов, а що ж там таке над головою, забув уже, – якийсь вішак?..

– А, це ти, – каже батько. – Здоров.

Ніби я не за шістсот кілометрів од нього, а щойно ступив у хату. Як колись у п'ятнадцять років: потемки скинув черевики, в самих шкарпетках навшпиньки пробрався по коридору… А в дверях кухні завмер: тато сидів при нічникові за столом і читав, – видно було, що не лягав. Здоров, тільки й буркнув до мене – і втупився назад у книжку, трохи навіть збентежено: ніби, як і я, був заскочений на чімсь, чого не хотів показати. (В ту дівчинку я був закоханий, перша моя любов, думаю, він догадався…) І зараз він теж старається не показати, що зрадів, почувши мій голос, – не показати, що бодай у чомусь од мене залежний. Тільки тепер, коли йому от‑от стукне шістдесят і в нього гіпертонія, цукриця й артрит, це вже має зовсім інший смисл. Вдруге за вечір мені стискає горло.

– Не розбудив?..

– Та де! – енергійно протестує він. – Ти ж знаєш, я так рано не лягаю… «Рано» – це третя ночі. Засне він, як уже почне розвиднятися, і спатиме годин зо три‑чотири. Він не називає це безсонням, він усе ще бадьориться, не признаючись до пенсіонерських недуг, удаючи, ніби це в нього просто такий режим: чоловік зайнятий, допізна працює, а вечорами після роботи впорядковує родинний архів (Лялюська напоумила!)… І ще він, розуміється, живе активним політичним життям – як усі самотньо старіючі люди:

– Оце дивлюся П'ятий канал…

Віднедавна канал, відкритий опозицією під вибори, зробився для батька тим, чим за совка було радіо «Свобода».

– Чи ти чув, що ті бандити затівають у Мукачево?!

Не переводячи духу, він висипає на мене почуте з ящика (який тимчасом продовжує бубоніти на задньому плані, створюючи сюрчиковий ефект синхронного перекладу): як у Мукачево влада влаштовує позачергові вибори, щоб замінити чинного мера своїм кишеньковим. Мені лишається іно зрідка помрукувати на знак уваги, не показуючи, що я все те вже чув, і не раз: про вирубані «тими бандитами» карпатські ліси, про те, що жахливі повені, які щороку плюндрують Закарпаття, то не що, як наслідок тої злодійської вирубки, і як нинішнього мера, що хотів «тих бандитів» трохи прикоськати, не допустили на цих виборах балотуватися, вкравши йому документи, а тепер‑от тихе курортне Мукачево запрудили зграї кримінального вигляду чоловіків у шкіряних куртках, – їх невідомо звідки звозять до виборів автобусами, й вони розгулюють по місті, як господарі, бешкетують по кнайпах, страхають населення, вечорами люди вже бояться ходити по вулицях, це ж терор, достеменний терор, молодшає від обурення батько, наче по ходу говорення скинув років із тридцять, – вони що собі надумали, сталінські часи повернути?..

– Тож чисто так совєти в сорок шостому свої вибори проводили! В кожне село гарнізон солдатів привозили, на виборчу дільницю людей автоматами зганяли. Бо в нас люди тоді ще думали, що то так, як за Польщі, – як пробойкотують, то й вибори не відбудуться. Ще не знали, що то за власть…

Ніби підігрітий його запалом, починає обурено клекотіти чайник. Мимоволі всміхаюся. Сам того не відаючи, тато передражнює мене – годину тому я точнісінько так мітинґував тут перед Лялюською. Недарма вона каже, що я на старість буду «копія Амброзій Іванович». Давно я йому не дзвонив. Закрутився. А не був у Львові ще давніше…

– Це, тату, виборчими технологіями тепер називається… Окріп плюскотить у горнятко.

Якогось дня я більше не зможу отак‑от набрати номер, серед дня чи ночі, – і почути батьків голос. На мить переді мною розверзається ота майбутня пустка‑голизна, мов із сонного здерли ковдру, й стає холодно. Встаю причинити вікно, поки тато, – слава Богу, живий і здоровий, – продовжує викривати російські виборчі технології зразка сорок шостого року:

– А то ще, знаєш, як робили? Дзядзьо твій розказував – просвердлювали в кабіні до голосування дзюрочку в стелі, і звідтам цілий час крейда сипалася на те місце, де олівець хімічний прив'язаний лежав. Як чоловік, зайшовши в кабіну, нагнеться щось тим олівцем у бюлетені слинити, то цівочка крейди йому акурат на голову трапляє. А то ж зима була, лютий місяць, усі в шапках… Так і в кабінку заходили. Кабінки закриті, як годиться, – нічого не видно, голосуй, як хоч'! Хоч' – викреслюй того єдиного кандидата, хоч' – вкидай до урни чистого бюлетеня: свобода! Сталінська конституція ґарантує… А на виході з дільниці всіх, у кого біле було на шапці, – хто в кабінці, виходить, із олівця скористав, – похапали в грузовик, що на задньому дворі наготований стояв, – і поїхали дядьки в тундру комунізм строїти! Такі, брацє, вибори були…

– Круто, – визнаю я.

Технологічненько, справді. Здається, в Конан Дойля є подібний сюжет: закрите приміщення, фіксоване місце для жертви, і над ним отвір, звідки виповзає отруйна змія. Тато такого не пригадує, але обіцяє перевірити: Конан Дойль у хаті є – старе радянське видання.

– Перевір, – погоджуюсь, бо мені вже й самому цікаво. Розкажу завтра Лялюсьці – звідки в тих «політтехнологій інформаційної доби» ноги ростуть. Дарма той Вадим їй так хвалився, нічого нового його пацани не придумали. Чи вони взагалі нічого нового не здатні придумати – і тим і полюють на таких, як вона?.. Тоді виходить так, як церква каже: що зло само по собі безсиле, вся його сила – в тім, що воно вербує слабких собі на послуги…

Думка не бозна‑яка нова і, відповідно, не бозна‑яка цінна, але чомусь відчуваю від неї такий приплив утіхи, як, перед хвилею, від отого запаху пробудженої землі з вікна: я знов можу думати! Думати – а не тільки, як жук ніжками, без кінця перебирати в голові, приваленій тоннами втрачених баксів, причини й наслідки фінансової підстави: вид розумової діяльности, від якого глузду тобі не прибуває, ані світ яснішим не стає. А тут у мені мов відбулося перезавантаження системи: я знову чуюсь собою. Тим самим, цебто, дурнем, що й був.

І на цій хвилі, мов злегка вгашений на радощах, я за одним заходом вивалюю татові, обпікаючись чаєм, те, чого аж ніяк не збирався розказувати, – і за дня, коли пропорції речей міняються, либонь, і не розказав би, – як сьогодні вербували мою дівчинку. Без імен, звичайно, – не настільки ще я вдурів, – зате з цифрами: двадцять п'ять штук на місяць, отакі тепер у них, тату, розцінки.



Телевізор у кімнаті замовк, і мені чути в слухавку, як важко батько дихає. Близько так, із присвистом: видно, теж забагато курить…

Я нечасто з ним чимось таким ділюся. Свого часу він так пишався моїми успіхами в фізиці, так неприховано променився щастям, коли я студентом приїздив на канікули й малював йому на кухні схему термоіонного ґенератора, що тої батьківської гордости я йому однаково нічим не поверну. На тему моєї наукової кар'єри ми з ним давно і згідно мовчимо; він більше не допитується, як посувається мій дисер. Перестав відтоді, як я, не стримавшись (бо ті допити мене вже жалили), спересердя ляпнув йому на тій самій кухні, що не для того живу своє життя, щоб відшкодувати йому забране в нього. Він нічого мені на те не відповів, почовгав курити, і я вперше тоді завважив, як він човгає – вже по‑старечому… Є все‑таки речі, яких краще не вимовляти вголос. Бо з тата таки напевно вийшов би вчений – якби він свого часу дістав належну освіту. «Мислительний апарат» у нього був дуже навіть у порядку, – ще й мені дещо перепало. Не його вина, що у Львові він після школи попав під щойно тоді впроваджену вступну квоту «для місцевих», знамениті «двадцять п'ять процентів»: то вже були шістдесяті роки, хрущовський лібералізм кінчився, й до вузів, надто тих, що «з допуском», починали пильніше добирати за анкетними даними. Ніхто б не пустив «бандерівське отродье» в серйозну фізику, в оборонку. Одиноким татовим шансом було їхати на навчання в Росію, – багато хто так і вчиняв, і, зрештою, на те й робивсь розрахунок: що неприйняті в себе вдома до вузів «західники» виїдуть, розчиняться на просторах шостої частини суші серед маси «совєтского народа», і так непомітно розкидається «вогнище українського буржуазного націоналізму»… Але тато не поїхав. Думаю, то бабця на нього повиливала. Для неї Росія була засланням, безводним ешелоном, п'яним конвоєм, колією, по якій їдучи, за три дні не вгледиш жодного села, – як такі колії прокладалися, вони з дзядзьом знали на власній шкурі: по небіжчику на шпалу; десь серед тих небіжчиків лишився лежати й її ненароджений син, і не могло бути й мови, щоб, самим уйшовши звідти цілими, потім добровільно посилати назад старшого – того, котрий вижив… Думаю, мало бути саме так, а за подробицями я ніколи не питався. Коли прийшла черга вступати на фізфак мені, то якось само собою розумілося, що я маю їхати до Києва – аби не до Москви. Тільки недавно, коли, з Лялюсиної подачі, я став бачити нашу родину – спершу Довганів, а потому й Ватаманюків, – не як колись, дискретними портретами в альбомі, а, як в інтернеті, зв'язною мережею лінків, я подумав, що то власне татові випало на долю заплатити своїм життям за окрадене батьківське. Тільки що тато ніколи так не казав, може, навіть і не думав, – аж доки я йому ото не всмалив (міг би й змовчати, казліна, не маленький уже ж був!..), – і вже напевно не став би виставляти своїм старим якихось за те рахунків. Львівську політехніку, де колись учився й дзядзьо, він згодом таки закінчив – заочно, вже на заводі працюючи, – але на серйозну наукову кар'єру замахуватись йому було вже зась. У моєму зоряному старті на руїнах Совка він мусив убачати прямий тріумф історичної справедливости – остаточну перемогу нашої родини над тою силою, завданням якої всі ці роки було обернути нас на «лаґєрную», чи якусь іншу, але «пиль». Він тоді мов одродився, вперше після маминої смерти, – був повен планів, навіть політично був до всього терпиміший: економічний хаос перших років незалежности виправдовував то совковим спадком, то браком державного досвіду, і хоч багато за віщо й тоді кипів і гнівався, але в основному вважав, що країна розвивається правильним шляхом, головне – визволилися!.. Мій з'їзд у бізнес мусив добряче його протверезити. Не знаю, як він із тим зживсь, і допитуватись теж не збираюся. Зрештою, людина з усім зживається. І якщо мене пре тепер о третій ночі реферувати йому в телефон лекцію з біжучої політики, прочитану в ресторані відомій журналістці депутатом парламенту, то не на те, аби мій старенький ще краще бачив, яке кругом лайно, – і міг заспокоювати себе тим, що його син хоч не таке велике. Не в тім річ.

Мені просто приємно йому це розказувати. Приємно раз у раз повторювати йому вголос «Дарина каже» як нашу, відтепер спільну, родинну таємницю: ніби обводжу тими словами світляне коло, в якому ми опиняємось разом, усі троє (і в темряву надвір падає з нашого вікна золотавий чотирикутник…). Ніби доручаю йому тим Лялюську – щоб він теж її любив. Щоб пишався нею. Не тим пишався, що його син у Києві живе з відомою журналісткою, – а нею самою.

– Отакі, тату, справи. (А в грудях йому таки свище…)

– Це ж якось оприлюднити треба, – озивається він нарешті. – Щоб люди знали…

– Як оприлюднити, де? – мені трохи прикро, що його думка звернула в інше русло. – В інтернеті хіба? То вже й там є способи за ті самі гроші поховати інформацію, і цензури не треба: наймається бригада сердюків – і за годину на одне твоє повідомлення навалять стільки спаму, що воно просто щезне, як голка в сіні!

– Якщо хочеш сховати листа, поклади його до інших листів? – реаґує тато. – Чекай, таж то теж із Конан Дойля! Чи з Едгара По?..

– Так отож. Нічого нового не придумали…

– То, значить, летючки треба друкувати! – вирішує він так діловито, наче всенький вік тільки тим і займався. – І роздавати, де більше людей, – на майданах, на станціях…

А й справді. Як це мені не спало на думку? Принаймні на летючки мене ще стати. А якщо ще підпрягти хлопців… З Ігорем можна поговорити, з Модзалевським, із Фрідманом… Василенку по старій пам'яті дзенькнути… Податкова вже всіх задрала, та всіх усе задрало, ото тільки на вибори надія була, що щось зміниться, а коли й тут кисень збираються перекрити й закатати країну в асфальт…

– Щось будем робити, тату.

На мить мене заполоняє піднесення – так, наче вернулись часи Студентського братства: осінь 1990‑го, порожній універ, записка на дверях аудиторії: «Все ушли на революцию!», наші палатки на Майдані Незалежности – неймовірно, але тоді він ще звався «Площа Жовтневої Революції», – самопальні летючки, які я роздавав при вході в метро, сутички з ментами, вся та пекучо‑прекрасна осінь – як хвиля гарячого повітря в обличчя, чому ми так рідко її згадуємо?.. Невже тільки тому, що наші тодішні ватажки швиденько продались тодішнім комунякам і тепер разом із ними засідають у Верховній Зраді? Але ж тоді ми таки підняли Київ – ми їх налякали, бодай настільки, що в серпні 1991‑го наші комуняки підписали вихід із СРСР, а хрін би він тоді розвалився, якби Україна з нього не вийшла, – ми розгойдали човна, і сума докладених нами сил через десять місяців спрацювала, переломила хід історії, – а як тоді нам Кравчук був кричав, аж слина з рота летіла, в той день, коли застрайкували заводи і сотні тисяч робітників вийшли на демонстрацію під нашими гаслами: «Я не боюся ні Бога, ні чорта, і вас не злякаюся!», – хоч ми і в гадці не мали його лякати, тільки тішилися, що з нашого камінця посунула така лавина, – а тепер якийсь жирнюк буде мені розказувати, що то все зробила його нафта?.. І як тільки Лялюська йому змовчала, вона ж теж у жовтні 1990‑го була там, ми могли стояти в юрбі за кілька метрів од себе…

– А Даринка вже спить? – питає тато, мов підслухав мої думки.

– Спить.

Досі він ніколи не називав її «Даринкою».

– А ти досвітки справляєш?

– Та так… Роботи багато нині мав.

– То добре, – неуважно погоджується він. І додає з запізнілим вибухом подиву: – Але, холера, як то люди скурвлюються так легко!..

– Го, ще й як, – підтакую з повним знанням справи: на згадку мені знову зринає Юлічка (біс би її взяв!). – І аби ж тільки політики! Дарина каже, з їхнього ешелону вже нікого не лишилося, – всі її колеґи, за кого вона могла ручитися, вже не при ділі.

– Бережи її, – зненацька каже тато. – Бережи Дарину.

От тобі й на.

Першої миті, розгубившись, мовчу, як баран. Не думаю, що він мав на увазі, ніби Лялюсьці може загрожувати небезпека: тато в мене не панікер і не страхополох (то він учив мене, коли я вступив у вік вуличних бійок: ніколи нікому не погрожуй, погрожують тільки слабаки, – але маєш бути справді готовий ударити, коли зачіпають, і якщо навчишся вмикати в собі таку готовність, то ніхто тебе не зачепить, – наука, яку сам він виніс із свого блатного караґандинського дитинства і за яку я йому довіку буду вдячний). І щойно по хвилі мені приходить здогад, такий простий, аж морозом по шкурі: це він про маму думав! Про ту, кого сам любив – і кого, як вважає, не вберіг…

Може, це взагалі так – у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. Той, хто вижив, того другого, ніби як не втримав – відпустив?..

Таки ні чорта не зрозумієш свого батька, поки сам не стрінеш тої, з ким хотів би мати дітей. Досі мені й на думку не спадало, що він може переді мною чутися винуватим за мамину смерть. Але він це сказав так, мов просив у мене прощення: бережи. Бережи, коли знайшов, не відпускай, бо нема гірше, як тоді, коли відпустиш…

Це урочиста хвилина, і плювать, що пізня, – таких небагато між нами набереться, і може, їх небагато в житті й треба, – щоб краще цінувалась їхня золотоносність. І саме тепер, коли ми з батьком на рівних, – коли він нарешті таки поставив мою любов поруч із своєю в якійсь своїй, тільки йому видній, ієрархії, мені чомусь робиться страшенно шкода мами. Не за нею шкода, а її самої – тої загадкової дівчинки, що лишилась на фотографіях і що її моя посічена на фраґменти пам'ять докупи вже не складає: зі смішним, по тодішній моді, пиріжком‑«шиньйоном» на голові, в кокетливо настовбурченій поверх нього хусточці, в спортивних штанях, із здоровенним – як тільки й тягала! – рюкзаком за плечима (і мене ж так само колись тягала, десятикілограмовим, наперед себе, рюкзаком, якого не скинеш, скільки ж вони, бідачки, від нас терплять!), – і всюди з тою самою, в кожній позиції, щемною грацією руху, обірваного в розгоні, тою загрозливо недокінченою пластичною елеґантністю, яка буває в тонко заструганого олівця чи у стріли в польоті: коли точність ліній жорстко задає точку прикладання, а якщо точки не видно, то враження мимоволі створюється неспокійне, тривожне: куди та дівчинка цілий час бігла, така наструнена? (Навіщо приходила, чому так рано пішла – так і не доживши до своєї точки прикладання?..)

А кудись же бігла – цілий свій недовгий вік до чогось поривалася, навіть мамою ставши, не втихомирилась, як то відбувається з більшістю романтичних дівчаток, – що ж, принаймні я змалку твердо затямив, що жодній жінці ніколи не зможу заступити цілого світу… Пласт тоді заборонений був, мама ходила в гори й водила групи по спортивній лінії, як альпіністка, – казала бабці Ліні, що в горах «ближче до Бога» і що їй перед кожним походом точно сниться розташування зірок над майбутнім місцем ночівлі… І співала в хорі, який потім розігнали за «релігійну пропаґанду» – за колядки, – і ледь не всю Лесю Українку знала напам'ять, «О, не журися за тіло», – як із тим усім було жити в безпросвітності совкових сімдесятих? Щемне, незрозуміле життя, впале, от уже правда – як зі скелі в прірву, в наскрізь безживну добу, – як у залетілої не в те вікно пташки…

Мені шкода за несповненістю маминого життя – такою пронизливою, що на її тлі наші несповненості – і моя, й татова, – блякнуть і, якщо дивитися здалеку, видаються нормальним життям, таким, як у всіх. І воно й є таке, як у всіх, от у чім штука: що в усіх – те саме. Жодного сповненого життя довкола себе я не бачу: до якого не приглянься зблизька, всі якісь криві. Тільки ми з татом на цій шкалі несповнености десь посередині, а мама ближче до точки відліку. З великим відривом.

А за кожну чиюсь несповненість хтось має заплатити. Закон рівноваги, ні?..

Я завжди знав, що не зможу скривдити жінки. Ніколи, жодної. Я завжди їх жалів: усі дівчатка бачились мені ефемерично‑зникомими істотами з таємним знаком смерти на чолі. Те, що хлопці також смертні, і то з куди більшою статистичною ймовірністю, я оцінив уже в дорослому віці, емпіричним шляхом, – на спосіб мого почування це не вплинуло. Я й Юлічку жалів, бідолашну маленьку курву. І – нічого не можу з собою вдіяти – десь у глибині душі, на якийсь нескінченно малий відсоток – жалію й досі…

От у чім штука, тату.

Тільки цього я йому, звісно, не кажу.

– В порядку, тату, – оце тільки й кажу: наче той мафіозі у Тарантіно. Ще міг би додати, як мій охоронець казав: буду стріляти, коли прийдуть, – і, бігме, не збрехав би, але то вже був би перебор, у дусі тих підліткових нахвалок, до яких, як він колись перестерігав, тільки слабаки вдаються…

– А ти змінився, – несподівано каже тато, аж я скидаюся:

– Я? Це чому?

– Змужнів… Посерйознішав наче. Богу дякувати, а то я довго боявся, що з тебе шалапута виросте. Такий ти був, трохи балахманний… Бабця, Царство їй Небесне, все журилася, що ти в Стефу вдався. Все їй здавалося, що ти заніжний, як на хлопця…

– Я гадав, бабця любила маму?..

– Де не любила – певно, що любила! – ображається він на мою нетямущість. – Але то одне до другого нічого не має. Хлопці собі своє, дівчата своє… Бабця доньки не мала, то Стефою тішилась, як своєю дитиною. А хлопець – то що іншого…

– А, он ти про що…

В голові мені вже трохи туманіє (спи, очко, спи, друге…), і я не зразу вкурюю, що тато говорить до мене зі свого часу, із квартири, де від мого дитинства майже нічого не змінилося, – хіба порохів побільшало та стерлась обшивка на меблях, – і де нема ні Юлічки, ні податкової, ні гнилих підстав і прокидів на бабло. І та реальність теж частина мене – і, бігме, не найгірша, і, щоб тримати її підклеєною до свого ментального «файлу», мені досить зараз віддати татові хід розмови й просто сунутися за течією, підхоплюючи обірвані кінці його думок: він обриває їх, бо для нього вони очевидні, і він думає, що й для мене також, – для нього я досі перебуваю в одній із ним реальності, де до хлопця існує пакет цілком певних, теж усім очевидних вимог. І найдивніше – я розумію, про що йому йдеться:

– Ну, бабця, звісно, свої стандарти мала…

«Наші хлопці» – от який був її стандарт. Щоразу, коли бабця Ліна так казала, було ясно, що мова не про нас із татом, а про зовсім інших «хлопців», до яких мені, а чого доброго, й татові, – як на пузі рачки. І таке саме враження лишали в мені ті срібнозубі діди, всі як один із однаково невгинною, штивною вояцькою виправою, які за дзядзьового життя часом збиралися в нас удома – сперечатися про Кіма Філбі, «кембриджську четвірку» та інші малозрозумілі для мене речі. Всі вони пройшли через тюрми й табори, але особливо їх при мені не згадували, взагалі якось не особливо згадували про минуле, – більше цікавились біжучою політикою й тим, коли розпадеться Совєцький Союз, я ж тоді більше цікавився дівчатками, музичними гуртами з польського ТБ, радіосхемами з журналу «Юный техник» та іншими земними радощами – і по‑справжньому оцінити точність їхніх прогнозів зміг щойно тоді, коли Совєцький Союз таки розпався. Дивна річ, але діди не заговорили й після того. Вже аж із Лялюсиних розкопок я зміг дещо скласти докупи – й власним хлопським розумом допер, що бабця з дзядзьом аж до самого арешту, до 1948‑го року теж мусили працювати на підпілля, тільки КҐБ про це ніколи не взнало: їх вивезли як членів родини, «за пособництво», «за Гелю», і зуби в них обох були кістяні – не повибивані на допитах. Срібнозубий ареопаг, що приходив до них, як, певно, колись ночами приходив і на Круп'ярську, мусив знати більше, але діди сходили в могилу, так і не зрадивши своїх таємниць. І коли вони казали «наші хлопці», то мали на увазі мертвих – тих, хто тоді загинув і кого вони постійно держали в умі, мов стояли перед ними на струнко, – і так і пронесли через ціле життя оту свою невгинну вояцьку виправу.

А я зростав в оточенні мертвих жінок – із надовго розлитою в мені підшкірною осторогою: що сказала б мама, якби зараз мене побачила?.. І тета Геля, в чомусь невловно подібна до мами (вони дві з роками якось злиплись мені водно), у великому й круглому, як дитячий слинявчик, білому комірці, дивилася на мене з бабціного бюрка. Із ажурної рамочки сорок першого року: фото було зроблене того самого дня, коли білий слинявчик прибув зі Швейцарії, де, як і я, вчився на фізика, до окупованого німцями Львова – «здобувати Україну». В жовтні 1990‑го, в розпалі нашого страйку, бабця Ліна (вона тоді вже була в лікарні) передала мені зі Львова те фото – разом із дзядзьовим. Вийняла з рамочки, заклеїла в целофан і передала. А до кінця року не стало й її.

Якщо бабці й не вдалося виструнчити мене на вояка з незгинною поставою, їй зате вдалося інше: непомітно витіснити маму, таку, якою вона була, з моєї пам'яти, підмінивши її образом іншої жінки, – і навіть на мамину смерть навісити якийсь туманний ореол героїчности, позичений, як я втямив уже згодом, з іншого життя – і з іншої доби. Коли в домі вимовлялося «Стефа», всі на мить поштиво замовкали: малому мені здавалось – як перед подвигом. Я навіть сам собі придумав, сам повірив і в добрій вірі розповідав товаришам, ніби моя мама загинула на Говерлі, страхуючи новачків, котрі завдяки їй урятувалися (в тому поході всі, крім неї, врятувалися!): виходило героїчно, майже з тої самої шухляди, що «наші хлопці». Що смерть альпініста в горах нічого спеціально героїчного в собі не має і може свідчити хіба про те, що людину реально харило пісне і мляве життя в долині, ніхто ніколи вголос не казав. Бабця розпорядилася життям невістки на власний розсуд – так, як уважала за потрібне. Вийшло так, ніби бабціні мертві всмоктали в себе маму, як пилососом, розчинили її в собі. Зробили її для мене, вже назавжди, – нерозглядною. А мені тільки й лишили, що отой терпкий жаль до всіх дівчаток на світі – як до випадково залетілих у світ пташок, щомиті готових випурхнути геть у леда‑прочинену кватирку.

(І ще мені лишилися сни. Атож, сни. Це теж моє, цього ніхто мені не зміг одібрати: здатність бачити уві сні те, чого не видно вдень, – це в мене від мами, це її спадок – дівчинки «не від цього світу», про яку я не маю більше чого розказати…)

Натомість тато, о третій ночі свіжий і бадьорий, як вранішній щиглик: збадьорений нагодою заповнити безсонну годину всіма спогадами, які його там на самоті розпирають, – про свою маму може говорити хоч до білого дня: навіть тепер, через тринадцять років по смерті, бабця Ліна зостається невичерпною. Невидимо присутньою четвертою фігурою в нашому родинному колі серед ночі, – де в світляному крузі від лампи біліє спорожніле чайне горнятко, а за стіною спить моя кохана: її теж привела до мене бабця Ліна. На тету Гелю, на того самого живця… З того світу привела. На дванадцятий рік по смерті.

І, між іншим, так воно й є.

Це вона тут головна. Це вона все зробила. Нас усіх зробила. Вона, бабця Ліна. Пані Ліна, як звали її сусідки. Поліна, Поленька – казали московські товарки по засланню. Моя рідна бабця, Аполлінарія Амброзїївна Довган‑Ватаманюк, упокій, Господи, її душу. Всіх розставила по місцях. Оце жінка, здуріти.

Я вже на тій фазі, коли втоми не чуєш, бо взагалі не чуєш тіла (тільки зняти його зі стільця здається непомисленним трудом, легше тут і заснути!), – а голова починає працювати на мерехтючо‑ввімкненій частоті, і всі думки і враження, змішавшись, мчать крізь неї суцільним вогняним потоком, якого не встигаєш квантувати, але це дивовижне відчуття, хмільне й летюче, як у марафонця на тридцятому кілометрі, – коли відкривається друге дихання і з бозна‑яких закапелків мозку зі страшною силою пруть ендорфіни, – відчуття, задля якого, либонь, і альпіністи деруться на гору, – коли все, що досі було таким очевидним, аж зливалось тобі з пейзажем, враз спалахує, як при сході сонця, іно встигай дивуватись: і як це я досі не бачив, наскільки ми всі, вся наша родина, такі, якими ми є, виліплені бабцею Ліною – нею одною? Як ті Великодні паски, великі й маленькі, до яких вона нікому не дозволяла підступитись, – завжди сама вимішувала в кухні тісто, сама ліпила й саджала в духовку, а від нас вимагалося тільки ходити по хаті тихенько, не скакати й не гупати – щоб паски «не сіли»…

І звідкись я пам'ятаю цей подив (гордість, захват…) – від того, що рідна людина (жінка! слабка істота, як ти звик думати…) зненацька виростає тобі в очу до ґрандіозного масштабу, а ти стоїш як пень (ліс, сніг, ялинове віття…), і прешся з зачудування: як вона змогла? Така маленька… (Бабця мені головою до грудей діставала!)

– …той коричневий зошит, – дотирається мені до свідомості татів голос, – де вона собі нотатки до спогадів робила…

Цей легкий коґнітивний дисонанс мене нарешті прокидає:

– Коричневий зошит? – дивуюся майже притомно. – Бабцін? Отой, із криптограмами? Хіба він не темно‑зелений, той зошит?

Я б був заприсягся, що темно‑зелений. Як зараз його бачу: обкладинка смарагдово‑трав'яного кольору, і всередині зо два десятки сторінок, змережаних загадковими скороченнями – наче шифром якоїсь упалої розвідки.

– Та що ти геть усе позабував! – сердиться тато. – Я ж вам показував, коли ви фільмувати приїжджали, – коричневий зошит, грубий, у коленкоровій обкладинці, он він у мене на бюрку лежить!..

Може, при переході з одного часу в інший відбувається щось на кшталт заломлення променів при переході в інше фізичне середовище – і старі предмети в нашій пам'яті змінюють форму й колір? (А звук? Що тоді відбувається зі звуком, із давно відлуналими голосами?..)

– До речі, – каже тато в слухавці, в своєму малометражному п'ятачку, осяяному бабцею Ліною, як світлом мертвої зірки: – Ти часом не пригадуєш собі нікого з її товаришів, хто мав ініціали «А. О.»?

– Я?

О Господи, що він собі думає – що ми з ним ровесники? Які ініціали, я їх і на ім'я, тих дідів, нікого не згадаю… Хоча, стоп, може, якщо сильно напружитися…



– «А – О», – виразно, по буквах повторює тато, як глухому. – Або ще – «Ад. Ор.»

– Ад. Ор.? – відлунюю тупо.

– Я певен, що це якесь ім'я, – хвалиться тато. – Два імені з її зошита я вже розшифрував: Кричевського – то дзядзів товариш був, у Норильську згинув, під час повстання, – і старого Банаха, лікаря, не пригадуєш його? Він до нас заходив, як ти ще малий був, із‑під Самбора приїздив, – у Львові після заслання не дозволили йому прописатися…

(«А я хлопець з‑під Самбора, батько вмерли, мати хвора, співаю, гуляю, як холєра…» – вистрілює мені в голові непристойним рядком, що його тут‑таки перекриває автоматна черга, – га га, а що, псю мать, не вцілив?..)

– Не пам'ятаю я, тату…

– От і я не пам'ятаю! – розуміє він по‑своєму. – А в мами не раз трапляється – то «А. О.», то «Ад. Ор.». Причім «Адор» без крапки, одним словом писано, виходить ніби як по‑французькому – «же вуз адор», я вас обожнюю… Від «адорація». На псевдо не схоже, думаю, що таки ініціали, а нікого з такими ініціалами з їхнього товариства щось не пригадую. І хто б то міг бути так зашифрований?

– Може, ти не про те думаєш? То міг бути якийсь бабцін адоратор з дівочих літ, а тобі все лента за лентою набої подавай…

– Який тобі адоратор, там цілі ланцюжки подій із цими ініціалами виписані! Як формули. От послухай, я тобі прочитаю… Зараз, почекай, візьму зошита…

Човг, човг, човг – почовгав від апарата, хляпаючи задниками капців, заки я похопився щось муркнути. Якщо я так і не склеплю очей, доведеться вранці Лялюсьці за кермо сідати. Нічого собі ми зі старим бавимо нічку – за всі невиговорені години зразу. Чи, точніше, то бабця Ліна нас бавить. Наскільки ж її ще вистачить?..

– Дивись, – шумно повертається тато в слухавку, щось там вовтузиться, шурхотять перегорнуті сторінки: – А во, знайшов!.. Сорок четвертий рік – мама на кожен рік відводила по сторінці й заповняла, видно, в міру того, як пригадувала, що тоді було… І от, прошу дуже: «Зустріч з Ів.» – це з Іваном, з дзядзьом твоїм, він так всюди позначений… Далі, з великої літери – «Портфель». Це вони так із дзядзьом познайомилися: під час німецької облави…

– Я знаю. Дзядзьо їй портфель із летючками пхнув у руки, вона потім його так по вулицях, перед носом у німців і додому донесла.

– От‑от!.. А зараз після того «портфеля», в дужках, ніби як коментар: «Г. з А. О. на» – далі хрестик, тобто «смерть», – далі латинкою – PZK, і дата – листопад сорок третього… Пе‑це‑ка – то якась абревіатура, правдоподібно німецька… PZ – так поліцію позначалося. Але ж хрестик стоїть, то, значить, мова про людину, про християнина… Видно, якесь PZK тоді в листопаді сорок третього згинуло, може, німець якийсь… Теж після того могла бути облава… В кожному разі, Г. з А. О. там були, і, видно, там теж фіґурував портфель із летючками.

– Або з пістолетом.

Це мені само вихопилося, ніби хтось інший за мене подумав, – поки тато говорив, я нічого не думав, лиш бачив перед собою бабцін запис біжучим рядком, як на моніторі:

Зустріч з Ів. Портфель Г. з А. О. PZK. 11. 1943

Це вона думала написати, звідки навчилася тої штуки з портфелем: від Г. з А. О. І ніякий це не шифр, просто конспект робочого плану, шкода, що так і не зреалізованого…

Але я справді десь чув якусь таку історію – про портфель, у якому лежав пістолет, і якого через те треба було позбутися, також при німцях, на вулиці, серед білого дня… Чи це в якомусь фільмі було? У «Списку Шіндлера», чи що?

– Або й з пістолетом, – погоджується тато, шурхотячи сторінками: він націлений на своє. – Або ще, от!

Сорок сьомий рік, жовтень. «Останній прихід Г.» Ну, тут далі ще ціла гирилиця ініціалів, і серед того окремо – «Адор живе», – о, бач, тут уже «Адор»!..

– А Г. – це хто?

– Як то, хто?! – торопіє тато, заскочений таким моїм недоумством. – Таж Геля!..

О Боже коханий. Це ж він все Лялюсьці матеріали до фільму готує – а ми ж йому так і не сказали, що фільму кирдик… Він нічого не знає – ні про передвиборчий перехід каналу через підставних осіб до російських інвесторів, ні про те, що Лялюська тепер безробітна. Він тільки телевізор дивиться, вся його інформація – звідти…

І як же я йому тепер скажу?..

– Тобі, певно, спати пора, Адзю, – співчутливо вирішує тато, по‑своєму витлумачивши собі мою загальмованість. – Іди вже лягай, а я тут ще трохи покозакую…

Так, ніби я все ще – восьмилітній хлопчик, що лишився без мами, а він, котрий пообіцяв мені бути «і за маму, і за тата», стоячи в дверях спальні, каже мені «на добраніч», – а сам потім допізна сидітиме в кухні, розв'язуючи контрольні з математики по десять рублів штука, для «блатних» студентів: головний засіб інженерського приробітку… У вісім років я ще не розумів, що обіцянка бути «і за маму, і за тата» означає вдруге не женитися, – і він і не женився, дотримав слова. Дещо з невгинності свого покоління бабця Ліна зуміла йому пересадити.

Найдужче я хотів би зараз його обняти – згребти в обійми й притулити до себе, свого самотньо старіючого тата, з артритом і цукрицею, який забагато курить, і йому хрипить у грудях, і лупа в нього була на маринарці, коли ми торік приїздили з Лялюською до Львова на зйомки (це вона тоді звернула увагу, сказала мені: порадь татові шампунь від лупи…)» – якби він був поруч, я б так і зробив, хоч у нас удома завжди якось соромились виявів чоловічої чулости, дзядзьо й тато в нападах ніжности хіба куйовдили мені чуба чи ляпали по плечу: мовляв, в порядку, старий, тримайся! – і якби він був поруч, нам досить було б, обнявшись, коротко поляпати одне одного по плечах у безмовному порозумінні: в порядку, старий… Щоб він знав, що я тут, що він може на мене здатися.

Я знаю, я не дуже добрий син, – хоч і вважаюся добрим, бо реґулярно посилаю йому гроші. Але добрий син – це не гроші, і навіть не догляд за батьком, коли він починає його потребувати. Це – коли тобі стає путері не засцяти прийняти батьківський спадок у повному обсязі й чесно заплатити за те власним життям – не намагаючись зіскочити з поїзда. Можливо, на це потрібен час. Потрібні роки й роки, щоб стати сином, – самої біології тут недосить…

– Я це в тебе лиш до того спитався, – вибачливо пояснює тато, розпливаючись мені перед підмоклими очима у своєму львівському п'ятачку світла, на тлі стелажів зі старими журналами й припалих порохами вимпелів (вимпели! вимпели, згадав!., і кубки, мамині спортивні нагороди – от що там зверху стоїть на шафі!), – що те «Адор» виходить якось пов'язане з тетою, то, може, Даринці би придалося… Може бути важне… А я навіть не знаю, чи воно чоловік, чи жінка…

– Чоловік, мабуть, – кажу через силу. Не треба йому нічого знати, хай спить спокійно (спи, очко, спи, друге…). – «Ор.» – то ж має бути Орест, ні?

Голос мені звучить нормально. Майже.

– Е, ні, – жвавішає тато, – якби так, то воно б першим стояло! У мами всюди порядок написання збережений залізно, в неї завжди в усьому порядок був! Перш ім'я, тоді прізвище! «Ор.» – то має бути прізвище, а от «Ад.»… Піди вгадай – чи воно Адам, чи Аделька?

– Чи Адріян, – каже хтось за мене моїм майже‑нормальним голосом – і я чую, як впущене слово летить крізь слухавку, мов камінь, кинутий у глибокий колодязь – глибокий, глибокий, як темний тунель, із свистом розтинаючи повітря, і поки я над цямриною чекаю на звук удару об воду, по ногах мені повзуть холодні мурахи… Шубовсть!.. Сплеск, бульки, круги по поверхні, сповільнення руху, зміна фізичного середовища, перехід ув інший час, «Прости мені, Адріяне».

Треск, вой, вот как ветер в проводах… Щелчкі, і вроде как автоматная очередь…

Юлічка‑дєфачка. Однодумиця, права рука, Сонька Золота Ручка…

Це просто коливання повітря, кажу я собі. Звук – це просто коливання тиску, які експоненційно згасають, бо не можуть тривати вічно: перший закон термодинаміки. Не зберігаються, якщо не записані на фізичних носіях, – ніде! Не існує в просторі віртуальної аудіотеки відлуналих голосів у відкритому доступі. Не можна зробити відкритого для відвідувачів музею дитячих «секретів»…

Я все це знаю. Але я знаю й те, що «Ад.» – це він. Адріян. Той, на чию честь мене названо. Мій, у певному сенсі, хрещений батько.

Знаю, і все.

– І справді, – каже тато. – Як це я не подумав…

I тут‑таки переходить на інший рівень, як у комп'ютерній грі:

– В Теміртау, коли мама вагітна ходила, то все казала мені – буде в тебе братік, Адріянчик… Така певна була, що буде хлопець. Так воно потім і виявилось…

Хотіла, щоб це ім'я було в родині, – проноситься мені в голові біжучим рядком. Щоб воно належало до нашої родини, – так, як мав би до неї належати той, хто його носив.

– І тебе вона, – розкручує тато далі, – тільки‑но з родилки сказали нам, що хлопець, відразу як привітала: Адріян!.. Просто як зараз чую, як вона це вимовила, так якось… як видихнула. Припечатала.

– Угу, – кажу я. Ну бо що маю сказати? Що на те, аби називати і сина, і внука іменем чужого хлопа, жінці, мабуть, треба було колись дуже хотіти, щоб саме той хлоп став їм батьком і дідом?.. Іншої причини я не бачу – але, може, я недосить знаю жінок?..

Вона мусила колись дуже любити того чоловіка, моя бабця Ліна. Тільки він любив іншу – тету Гелю. Її найдорожчу сестру.

– Стефа то хлопчика Остапчиком хотіла, – сомнамбулічно бурмоче тато. – А якби дівчинка, то Лесею… А я думав, по дідові – Івась або Іванка… Але Стефа зразу з мамою погодилась: хай буде Адріян! Видно, мамі на тім залежало…

Залежало, авжеж. І в п'ятдесятому році, і в сімдесятому, коли я народився, так само. Двадцять років нічого не змінили. По‑своєму, як могла, бабця Ліна теж увесь вік старалась виправити те, що не сповнилося. Що мало бути – і не відбулося.

– Чи ти уявляєш, хто то міг бути? – питає тато. Як мені здається – з острахом питає. Тепер уже він – хлопчик, що боїться втратити маму: той її образ, із яким він зрісся змалку, зненацька задихав, як ожила статуя, готова зрушити з місця й податись у невідомому напрямку, – і я прикушую язика, з якого знов мало не зірвалась була готова відповідь:

– Я його бачив…

Якусь частку секунди ця непромовлена фраза дрижить мені на губах, як видута булька, – а потім нечутно лопається: пах – і нема… Та й неправда це, бо я його не бачив – бачив тільки шматки відео з його голови. (З його розтрощеної голови.) Його бачила моя кохана. Ні, моя дружина – з тої ночі, коли ми з нею снили той самий сон, щось між нами змінилося: вона тепер усередині мого життя, як частина мене. Очевидно, саме так і почуваються одружені люди. І тато саме цю зміну мав на увазі, кажучи, що я «змужнів».

– Він загинув, тату, – кажу вголос. – Загинув. – І оскільки це звучить несподівано різко, так, наче я пропоную чимскорше його, загиблого, закопати й забути, додаю: – Тоді ж, як і тета Геля. З нею разом.

– А‑а, – зітхає тато – як мені здається, полегшено: – Тоді зрозуміло… – І спохоплюється: – А ти звідки знаєш?

– Від Дарини, – кажу я. Адже, по суті, так воно й є.

– Молодчина вона в тебе, – здобувається тато на найвищу, прийнятну в нашій родині, чоловічу похвалу.

– Угу. Не без того.

– Ну, добре… То йди вже, сину, спати.

Відпускає мене – зрозуміло, тепер йому хочеться лишитись на самоті зі своїм новонабутим знанням: поперекидати його в долонях, обдивитися на світло, вставити в звичну досі картину минулого, щоб не видно було місця склейки, – для чого, не виключено, доведеться дещо в тій картині попереставляти місцями, попідчищати, як то завжди робиться, коли в обжиту кімнату вноситься нова меблина. Це справді праця, що бере час, і я добре його розумію.

– І ти вже теж лягай, тату. Лиши вже той зошит на завтра.

– Ум‑мгу…

Але він, звісно ж, не втерпить, засяде зараз його перечитувати – новими очима видзьобуючи тепер з‑поміж бабціних скорочень «А. О.» – «Адора», як засвічену лампочку в мертвій гірлянді: отак, лампочка по лампочці, гляди, щось і освітиться… Лялюсин метод.

– Дякую, що подзвонив. Оце розчулився старий.

– Та ну… То ти вибач, що не так часто дзвоню, як хотів би. Така запарка тепер на роботі…

Ох, знав би ти, тату, яка!..

– Вже ж, чи ж я не розумію, – бубонить він. – Ано, трудно… Нема ради, – і, мов зважившись, видихає з самої глибини, десь аж животом уже: – Мусиш, сину, заробляти копійку, коли батько статків не лишив!..

І така запечена, задавнена гіркота проривається в тому – як роками тамований біль поразки, – що й мене прошиває до живого, аж повітря всьорбую з зубним свистом:

– Тату, що ти таке дурне кажеш?! Або я в тебе коли статків просив?..

І як тобі вдалося, хочу спитати в нього, до твоїх літ заховати в собі той непохитний старогалицький норматив: мужчина мусить забезпечити родину!.. Дивні люди, їй‑бо, – можна подумати, що не в рабовласницькій державі кращі роки прожили, не в Совку нерушимому, а десь у Швейцарії, або, на крайняк, у тій самій довоєнній Польщі, де за зароблені кам'яниці ще могло бути не стидно, бо вони могли бути таки зароблені, а не вкрадені… І як це можна було поєднувати – п'ятдесят років ждати, коли розпадеться Совок, і одночасно вірити, ніби в ньому чоловік може й далі жити за стандартами діда Амброзія: мужчина зобов'язаний забезпечити родину! – і при тому не скурвитися? Я міг би ще додати, що надто добре знаю, хто і яким способом у його поколінні спромігсь наскладати своїм дітям «статки», – з цими дітьми колишньої совноменклатури, нинішніми політиками, держчиновниками і – рідше – директорами банків (то вже, котрі кмітливіші!), я стрічаюся куди частіше, ніж він собі може уявити, бо вони‑то й становлять переважну частку моєї клієнтури: це вони, озброєні першими краденими капіталами, першими й почали колекціонувати те, що колись було власністю моїх предків, і скільки б я не заспокоював сам себе, що колекція, кому б вона не належала, – то завжди колекція: спосіб зберігання речей, котрі інакше б знищилися, а цінніші опинились би за кордоном, і поки країна, з якої віками виносили все, що можна, як у відкриті двері, не навчилася цінувати свій спадок, я по трісочці, по окрушинці, мов той мураш, все ж допомагаю втримати й зберегти те, що ще заціліло, – а проте, попри всі ці самовтішання, та клієнтура є таки найнеприємніша частина моєї роботи, і я стараюся по‑думки відділяти колекції від їхніх власників, поповнювати колекції задля самих колекцій, просто «щоб було», – чи він гадає, я маю йому за зле, що він свого часу не пішов на співпрацю з КҐБ, не зажирів і не накрався вчасно й не забезпечив мені тим можливість займатися тепер фізикою, замість «заробляти копійку»?.. Так щось не пригадую я серед наших фізиків діток совкової «еліти», хто й був – давно здриснули з науки, рубають бабло по «Газпромах»‑«Нафтогазах», аж гай гуде!.. Та, Боже мій, багато чого ще я міг би йому сказати, аби тільки він не почувався винним, що, все життя чесно прогарувавши, не зміг забезпечити сина, бо ніякої його вини в тім немає, це вже ні в які ворота… Але в слухавці, як бетонна дамба, підноситься стіна глухого і впертого батькового мовчання, – того, котре наперед відбиває всі можливі контрарґументи: ніякі мої слова до нього не долетять. Всі, що скажу, будуть замалі. То байдуже, що я не просив у нього статків, – він сам, у власних очах, не виконав зобов'язань, які на себе взяв. І цього закрем'янілого болю я нічим у ньому не розіб'ю. І я відступаю.

– Ти б менше курив, тату, – оце тільки й кажу.

– Не бійсь, – відгукується він несподівано бадьоро, видно, зрадівши з переміни теми: – Мене ще дубцем не доб'єш!

– Ага, кажи… Мені навіть у телефон чути – як тобі в грудях, як дзядзьо казав, «віргани грають»…

Ми перекидаємося ще кількома побутовими репліками – загасаючі коливання, експоненційний процес… Він має рацію, пора в люлю. Зараз, відчуваю, я вирубаюся, тільки‑но голову до подушки донісши, як Лялюська переді мною. І спатиму як камінь, без сновидінь.

– Скажи Дарині, – нагадує тато на прощання.

– За що?


– Таж за того Адріяна!

– А… Звісно, скажу.

– Ну, добраніч. Будьте там мені здорові.

– І ти теж. Добраніч, тату. Гарних снів. Клац.

Пі‑пі‑пі‑пі…

Сиджу, тримаючи в руках погаслу трубку, і дивлюся на неї, ніби ще чогось чекаю. В голові вибулькує (останнім пухирцем кисню, що піднявсь із дна від упалого каменя): якщо в мене коли‑небудь будуть діти, я волів би дівчинку – їм усе‑таки легше…

Гайда‑но, парубче, на боковеньку, тобі ще завтрашній день видержати треба… Тобто, вже сьогоднішній. І післязавтрашній… І після‑післязавтрашній теж. Так. І як же мені тепер устати?..


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка