Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»


ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». БЕЗ НАЗВИ/Untitled/Ohne Titel/Sans titre



Сторінка27/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». БЕЗ НАЗВИ/Untitled/Ohne Titel/Sans titre


– Звідки це у вас? – питає Дарина.

– Що? – лякається Зозулястий Дядько.

Вони його задрали вже, ця парочка. Наговорили такого, що за тиждень не просциш. Ті, що перед ними приїжджали – що купили в нього часи й комода, і ще хотіли одні часи купить, що батько з хронту привезли, оті меншечкі, ну тих уже жінка не дала, нічого, сказала, оббирать хату до нитки, – дак ті, не бійсь, лишньо‑го язиком не мололи: шух‑шух, гроші одщитали, вєщі в хургона погрузили, і тільки покуріло за ними!.. А ці, як менти, душу мотають, прости Господи.

Ну, й він же не дурак, зразу добрав, що до чого. Якби не дамочка ця, що він її в тілівізорі бачив, то вигнав би хахаля к їдрєні матері, та й вже. І слухать нічого не став би. Це ж як пить дать і є той Юльки‑антикварші бувший чоловік п'яниця, що вже й раньше дзвонив, добивався. Той, що Юлька його так боялася, аж ув охвіс до неї просила не приходить, у парку свідання назначала. Видно, в Юльки грошей не вдалось випросить, то другу собі найшов. А нічого так дамочка, не прогадав мужик… І що вона в ньому найшла? Правда, по ньому так зразу й не скажеш, що випиває, і руки ще наче не трусяться. Видно, йобар справний – ото й доїть, сукин кот, бабів, а баби й ведуться… Ну, та й він ще нівроку, Богу дякувать. Ще й молоденьку, якби до діла прийшлось, може… Юльку‑антикваршу ж тоже не вдержався, придавив‑таки в сінях після того, як далася вщипнути за цицьку… Вона йому тоді й не тільки подержаться дала б, це як пить дать, бо аж заквоктала, і сама руку йому в штани сунула й сказала: «Ого!», – видно, він їй зразу понаравився, ще тоді як первий раз до неї в лавку прийшов, а вона його у кахве дороге повела: а то, каже, як мій бувший сюди прилізе, дак і не поговоримо… Воно таких молодих дівок завсігди до опитного чоловіка тягне, а ще й як уже раз попеклася… Але що вже там, діло прошле. Та й він чоловік сімейний: де б апетиту не нагуляв, а все вечерять лучче дома… А ця, диви, яка нишпорка, – так очима по хаті й стриже, так і стриже!.. І все‑то їм розкажи – хто, да що, да звідки…

– Звідки це у вас?

– Що?


– Ось це, – каже Дарина, встаючи зі стільця і, як сновида, з витягнутою наперед себе рукою йде через кімнату, – і, бачачи, як вона перемінилась на виду, підхоплюється, мов підкинутий пружиною, Адріян, ніби вона й справді сновида, що ступає по карнизу й леда‑мить може впасти й розбитись, а за ним підводиться й дядько, мимоволі втягнений у той самий напрямок руху, як потоком повітря, – і такою відкривається ця процесія очам пишнотілої, в стретчевій футболці й на розмір меншому ліфчику молодиці, котра в цю мить стає на порозі дверей, що ведуть із кухні до кімнати: всі троє як зачаровані сунуть в одному напрямку, одне за одним, ніби в цю‑цю‑бабки грають, і куди ж це вони всі нарунджились, там же ж стіна?..

– Ось це, – каже Дарина, впираючись у стіну й торкаючись «ось цього» жестом сліпця, що впізнає під пальцями рідне обличчя, – й так і лишається стояти, не віднімаючи руки.



Адріянові не видно – вона застує собою те, до чого прикипіла зором. До тої стіни він досі сидів спиною, не розгледів як слід, що там таке наліплено: якась глибока кольорова пляма, постер якийсь, чи що… Тільки‑но вступивши в цю хату, він професійним оком умить зацінив обстанову й піднісся духом, подумки затерши руки: Клондайк – не Клондайк, але дещо в дядька ще можна наскубти, не «всьо украдено до нас», – в хаті панувала така ядушно‑тісна, дикунськи‑строката суміш у двох поколіннях нагромаджуваних символів сільського начальницького достатку, що він не здивувався б, угледівши на столі антикварного патефона від діда‑стахановця чи ще якесь подібне чудо. Патефона, правда, не було, ані цератяних килимків із лебедями, на які теж віднедавна підскочив попит, – найбільше було пізнішої, з сімдесятих років тандити, видно, якраз на той час припадав пік процвітання цієї родини: музейно засклений у монументально‑громіздкій «стєнці» позолочений сервіз «Мадонна», найнепрактичніші в світі незаймано‑чисті, важкі, як брили, попільниці богемського скла, і тут‑таки поруч (він насилу втримавсь од осміху) любовно вишивані хрестиком перовські «Охотнікі на прівалє» – ними накритий був телевізор «Samsung», а от на телевізорі – о, це вже воно! – красувався старий каміновий годинник, прекрасний, дубового різьбленого фасаду німецький Manteluhr, правдоподібно W. Haid (треба буде глянути на задню стінку!), ще рейхівський, тридцятих або сорокових років, не інакше трофейний, видно, незле дядькові предки воювали, раз таке додому зуміли прицупити, – як каже Даринина мама, «кому война, а кому мать родна»… З досвіду Адріян знає, що такі сільські дуки – ті, хто в брежнєвську добу доп'явсь туди, де можна вкрасти: колгоспне начальство, завферми, завсклади, директори МТС, – старовини якраз не зберігають, хапаються чимскорше замінити її на нове, на «городське», і дочок своїх називають Ілонами й Анджелами, а не Катрями й Марійками, – що в дядька дочки, це він збагнув зі скирти «Cosmopolitan»‑ів та «Лиз» на книжковій полиці та з поналіплюваних, здається, всюди, де лиш зоставались відкриті площини, гламурних рекламних постерів, що вдаряли в ніздрі, як нашатир, їдким духом сьогодення, – очевидно, в цьому сьогоденні родині вже не так добре велося, щоб можна було разом замінити всю обстанову на найсвіжішу з каталогу «Otto», й актуальніші символи достатку впихалися в хатню циганську тісняву потрошку, латка за латкою: монструозною багатоярусною люстрою о кількох сотнях дармовисів, фальшивим «леопардом» на підлозі перед канапою, – неважко зрозуміти, чому Зозулястий зважився продати дзиґаря й стару шафу (тільки де це добро тут уміщалось, тут же яблуку ніде впасти?), а от чому зважився тільки тепер – на це пояснення може бути єдине, і на ньому Адріян інстинктивно й спинився, вибираючи тактику розмови з дядьком: жаба душила! Велика зелена жаба, й ніщо інше. Всі ці, десятиліттями волочені в дім речі все ще мусили бути для дядька «добром», із яким жалко було розставатися, – свідченням колишнього особливого статусу серед односельців. Дядько, певно, гадав, що всі вони досі коштують скажених грошей – тих, яких на час їхнього придбання не мали ні доярка, ні тракторист‑механізатор, і не мають і по сьогодні. І дядько сидів на своїй рудерії, як ґном, і вірив, що посідає неміряні багатства. Такий, дійсно, швидше відмовиться від продажу, аніж погодиться спустити ціну. Так що в чомусь Юлічка й не брехала, точніше, як усі кваліфіковані брехуни, побудувала свою брехню на полуправді: дядько дійсно де в чому їй відмовив, не дав облупити себе з усього, що мало ринкову вартість, – поступився тільки найціннішим, бо таки кількадесят тисяч американських доларів хрумкими новенькими Франклінами – то вже спокуса, перед якою ні одному жабоносцю не встояти (і то, мабуть, іще бідкався, що задешево продав!..). Зосереджений на цій діловій частині, кольорову картинку в рясно завішеному рекламами, як іконостас, дальньому закуті Адріян проморгав – відразу змахнув з уваги, навіть сів туди спиною: антикварного інтересу та пляма не становила, тільки відволікала б від розмови, бо (тепер, дивлячись у закляклу Даринину спину, він ясно собі пригадує) таки чимось притягала до себе зір – незрівнянно більше, ніж який‑небудь гламурний постер… Ні, це не постер. Ніякий це в біса не постер – постери поналіплювані обабіч. Що ж там таке?..

– А що? – бадьориться дядько: він трохи наляканий тоном цієї дамочки, – щось вона сильно занєрвнічала, і як би йому не вляпаться в яку історію, цього ще не хватало… – Наравицця вам?

Вона розвертається до нього, закусивши губу, і від її погляду дядько лякається вже по‑справжньому.

– Де ви взяли цю картину?

– А вам, звиняюсь, яке діло?

– Пряме, каже Дарина, і власний голос вертається до неї мов з оддалеки: спокійний, зовсім спокійний, тільки тихий і дуже, дуже сповільнений, ніби прокручуваний на менше число обертів, як на старих програвачах, – такий голос вона востаннє чула від себе в кабінеті у шефа…

– Це робота моєї подруги. І вона розшукується. Вже четвертий рік.

– Що, Владина? – ахає Адріян. Дарина киває. Губи їй тремтять:

– Навіть підпис є. Тільки обрізаний…

Рух продовжується – тепер вони товчуться під картиною всі троє, як тюлені в одному неводі, у вузенькому простінку між канапою й масивним дзеркальним гардеробом червоного дерева, на який вочевидь і було зміняно стару горіхову шафу (найправдоподібніше, Арт‑Деко, але, можливо, й старішу, в кожному разі, то вже мусив бути «трофей» місцевого походження, з якогось розкуркуленого маєтку), – кожне намагається чи то відтерти другого, чи зазирнути другому через плече на ту картину, а найзавзятіше дядько, мовби він досі її не бачив і не в нього в хаті вона оце висить, прикноплена до стіни, як колись селяни прикноплювали цератяні килимки з лебедями, – без рами, без підрамника: линовище без змії, заляпана кольоровою кров'ю шкурка Царівни‑жаби, вжита, аби затулити дірку на цьому імпровізованому іконостасі, – дірка приходиться на те місце, де з одного боку сліпить ґлянсово‑синім морським краєвидом старий календар на 2001‑й рік, а з другого всміхається рівненькими перловими зубками силіконова русявка, переможно держачи в руці, як російського триколора, черв'ячок зубної пасти «Аквафреш». Чималенька вийшла дірка, і неформатна, – полотно обрізане якраз так, щоб затулити її всю, цілком.

Дарина тримає пальці на обрізаних краях полотна, як хірург на рані. Колаж, думає вона, відчуваючи, як терпнуть пучки, – отак узяли і, як уміли, виклали собі на стіні колаж… Раніше селяни складали такі колажі з родинних фотографій – брали в рамці й вішали в світлиці між образами, вона бачила такі по закинутих хатах у Чорнобильській зоні: дід, баба, груповий знімок із випускного альбома, весільні фото із дружбами в червоних перев'язях, хлопець у формі сержанта CA, цілий іконостас різнокаліберної й різнобарвної, від ч/б до «кодака», рідні, – а в незаповнених проміжках, котрі селянському оку, відай, так само неприємні, як латка необробленої землі, акуратно повклеювано смужки кольорового паперу, інколи навіть витинанки… Ось яке місце зайняла тут Владина робота. Точніше, те, що від неї лишилося. Те, що колись також було колажем, за мотивами цієї самої примітивної естетики й робленим, – і тепер повернулось до свого витоку. Колаж до колажу. Прах до праху…

– Оце‑го?! – обурюється дядько. – Тоже… сказали! Та таке й я нарисувать можу!..

І всякий дурак ізможе, – в душі вже щиро закипає він, розсерджений тим, що так легко дався себе настрашити, – подумаєш, велике діло, наляпать краски побільше, щоб аж погорбилося! Льошка‑плитошник, що санузел у них клав, і то лучче зробе, – той, артіст, все завсігди так рівненько зачища, заподліцо, любо глянуть!.. А це, диви, яке поморщене, – та на що там дивиться, спрашується?.. Що розшукувать? Хотять його залякать? То не на того напали, він не з тих, хто дасть собі в кашу наплювать, – тоже, слава Богу, коє‑шо поніма!..

– Почекайте, чоловіче добрий, – відмахується від нього Адріян, непомітно – дядько й незчувся, як, – відсторонивши його від предмета дискусії й звертаючись уже не до нього, так що дядько, якби не був поглинутий у цій хвилі переходом із захисту в наступ, міг би навіть усумнитися, чи справді з цього п'яниці такий нікчемний босяк, як казала йому Юлька‑антикварша: дядько знає, як розмовляють начальники, й мав би впізнати за спокійною невимушеністю Юльчиного п'яниці ту саму професійну звичку без спротиву переставляти людей, як пішаків на шахівниці, коли треба домогтися важливого для всіх результату, котру в армії демонструють чини від комвзводу і вище, – але дядько ще не похопив, про який, власне, результат цим двом ідеться, й запитання чоловіка, адресоване жінці, теж не здається йому важливим: – Де, ти сказала, підпис?..

– Ось, – показує та. – Вона завжди так підписувалась – «ВлМатусевич», без крапки.

– А, так… Обтято посередині – «у» ще видно, а «с» уже сумнівне…

– Тут і без підпису жодних сумнівів, Адю. І експертизи не треба – це з тих робіт, що з Франкфурта прилетіли. Із циклу «Секрети». Я ж їх усі бачила, в неї в майстерні, якраз перед тим, як вони в Німеччину на виставку поїхали. І слайди ж є, можна зідентифікувати.

– А слайди в кого? У Вадима?

– В Ніни Устимівни. То ж вона офіційний спадкоємець, доки Катруська неповнолітня.

– Прекрасно.

– Тільки заголовка зараз не згадаю. Він із другого боку мав бути, з лівого, а та частина вся відрізана… Воно було десь отаке завширшки, – вона розводить руки жестом рибалки, що показує впійману здобич, – і в висоту теж довше було, я композицію добре пам'ятаю…

– Це я обрізала, – озивається молодиця.

Її появи з дверей кухні ніхто не завважив, і всі троє витріщаються на неї з різною мірою заскочености, – про всяк випадок вона, загодя боронячись, схрестила руки під грудьми, що й так випирають із на розмір меншого ліфчика, і її мов на таці поданий бюст у поєднанні з могутніми шиєю й руками виглядає по‑своєму велично (качалки жирового тіста з‑під обідків білизни рельєфно проступають під стретчевою футболкою). Цим бюстом вона затуляється, як щитом, – вона раніше од чоловіка зачула небезпеку й ринулась на підмогу, доки старий дурень не ляпнув, як кіт на глині, що потім і не відмажеш.

Авжеж, така обріже, думає Адріян, не без інтересу розглядаючи цю мухінську колгоспницю в менопаузі. Така що хочеш обріже. Швидко обмінявшись поглядами з Дариною, він виймає візитку:

– А ви, мабуть, господиня? Дуже приємно…

Щит розбито – візитку молодиця бере, але що з нею робити, не знає, і йде до полиці, на якій лежить футляр із окулярами, – прочитать. Дарину починає морозити – тим знайомим дрижачком, що перебігає по тілу од близькости смерти, як коротке замикання, – і вона мовчить, боячись, що голос її зрадить.

– То де ви, кажете, взяли це полотно? – звичайненько, мов продовжуючи перебиту бесіду, перепитує в молодиці Адріян.

– Та на соші підібрали! – викрикує вона майже з болем, що через таку марницю та стільки галасу. – Валялося там у грязюці, то й узяли – чого має дурно пропадать? А там, де вимазалось, то я й обрізала. На соші ж валялося, під дощем… Давно вже тому, десь із четвертий год буде – да, Вась?..

– Мо', й більш, – солідно потверджує Вась, радий підтримці. Мо', ще й пронесе, не стануть дальше допитуваться…

Де‑де? – хоче перепитати Дарина, але вчасно зметиковує: «на соші» – це на шосе, на тій, значить, ґрунтовій дорозі, що веде в село…

– На трасі? – перепитує Адріян: він також не зрозумів.

– Ну да… Тоїсь нє, – збивається молодиця, – на повороті, – вона махає дужою рукою дискобола в напрямку дзеркальної шафи: – Отак як із соші на асфальт будете виїжджать… на трасу, – виправляється хутенько й догідливо, демонструючи традиційний прийом української селянської ввічливости: перехід на мову співбесідника. – Там, де посадка кінчається, на белебені вже, на самому повороті… Отам його все й порозкидало.

І, щойно промовивши останню фразу, вона лякається, і її чесні блакитні очі на мить скляніють, як у целулоїдного пупса. Але вже пізно – слово мовлено, і назад не вернеш.

– Все? І що ж там було ще? Тепер на підмогу кидається дядько:

– Дак багацько всякого валялося… Машина, видно, якась розбилася… Очі він, про всяк випадок, ховає.

– Ой там часто аварії бувають! – радісно підхоплює молодиця. – Повірите – і трьох місяців не пройде, щоб хтось не розбився! І добре ще, як не на смерть, – судячи з інтонації, такі випадки задовольняють її значно менше. – І цей год уже тоже аварія була, оце недавно, десь із місяць, да, Вась? По тілівізору даже показували, не бачили? Ціла сім'я розбилася на «Таврії», із дитям малим! – Це вже звучить тріумфально, як Бетховенова «Ода Радості». – І жінка, кажуть, бірємінна була, подумайте тільки… Із Переяслава їхали – із «мерседесом» стукнулися!

– Не з «мерседесом», – поправляє її чоловік, – а з «бе‑ем‑ве»!

– А мені без разниці, – сміється молодиця, зарожевівшись од збудження: ні, вона ще не в менопаузі, думає Адріян, гормони грають по повній, ач як цьотку пре!.. – Я їх не розбираю, де «мерседес», де «бе‑ем‑ве», – знаю, що якесь начальство їхало!..

– Та яке там начальство! – презирливо форкає дядько. – Найшла начальство… Сопляк якийсь гнав – із тих, що права купив, а на мозги в батька грошей уже не хватило. Таке, як їде, то дума, що воно цар і бог, і правила йому не писані, бо всі гайці в нього в кармані… Роздайсь, море, гімно пливе! Поперлось на двойний обгон і вискочило на «встрєчку». Спішив, видно, сильно – ну, більш не буде спішить…

Він констатує це без зловтіхи, із законною сатисфакцією чоловіка, який в усьому любить справедливість. Жінка, натомість, захоплена піднятою темою і рветься далі смакувати подробиці «лайв‑шоу», – воно ж і справді інтересніше од усіх серіалів, а приїжджі ж таки геть нічого не знають:

– А позатой год яка велика аварія була, ціла хура перевернулася! Десь із п'ять машин побилося, да, Вась? Два дні тоді поливалка кров із асфальту змивала…

Дарину знов пересмикує коротким мерзлякуватим дрижачком. Кров, про неї вона не думала. Не була на місці аварії, не бачила Владиної крови…

– Место таке, – киває Вась. – Тож і Чорновіл тут у нас погиб…

– Еге, – вторує молодиця так гордо, наче в тому є її особистий внесок: – Там вінки завсігди коло хреста лежать, бачили? Ви ж із Києва їхали, да? То трохи дальш туди, в сторону Києва буде, за поворотом на Харківську окружну…

Впору меморіал відкривати, думає Дарина. Такий собі «пойнт Чарлі», як у Берліні. Тільки екстрімніший, бо досі ще чинний. А ці двоє могли б бути при ньому гідами на правах живих свідків; вони б чудово впоралися… Вона знову, мов увімкнувся rewind, бачить перед собою цю втікаючу вперед трасу – тільки не суху, якою їхали сьогодні вони з Адріяном, а ту, чотирилітньої давности, по якій женеться самотній «бітл», – чорно‑шовкову, поблискуючу більмами калюж, – знята автом хмара водяного пилу осідає на склі, на капоті, патьоки дощу цебенять по передній шибі, дорога порожня, ніде ні лялечки, пропливають знаки: «Переяслав‑Хмельницький 43, Золотоноша 104, Дніпропетровськ 453», «Дякуємо за чисті узбіччя», дощ, дощ, і сльози течуть із очей вільно й відкрито, і «двірники» ходять перед очима туди‑сюди, туди‑сюди, як дві ручні коси на косовиці… Мов із‑під води, долинає до неї голос Адріяна:

– То що, не можна хоча б відбійники вздовж траси поставити, раз таке діло?

– Не поможе, – крутить головою дядько.

– Ну, все‑таки безпечніше було б!

– Не поможе, – повторює дядько з непохитним фаталізмом. – Место таке.

– А освятити?

– Сильно багацько б святить прийшлося…

Якось дивно він це говорить, і на мить западає ніякова пауза: так буває, коли розмова гальмує на роздоріжжі, вибираючи – рухатись далі чи, описавши коло, звертати назад. Першою зважується жінка:

– Там через дорогу могильник був у голодовку… Звозили з села трупи й закопували там… Ми, як малі були, то весною бігали дивиться, – де неглибоко, земля просідала, то часом кості людські виносило… Здоровенний, казали, був могильник! То вже потім через нього асфальт проклеїли…

– Через цвинтар?!

– Та який цвинтар! – аж немов сердито відґедзькується дядько. – Хто там який цвинтар тогді, в тридцять третім робив! Скидали в яму, засипали, й познаки ніякої не оставалося… Старі люди тільки місце помнили, хто жив остався…

– Еге, бабка Мокленчиха, що той год умерла, було, щовесни на поминки туди ходила свічку світить… Отак‑о, було, просто в землю вкопає, а та й горить… Раз до самої ночі горіла, помниш, Вась? Нам аж сюди у вікно було видно…

– Да ну його, таке споминать… Але жінку вже не стримати:

– А раз, як ми малі були, то хлопці найшли там череп і стали ним у хутбола ганять…

– А, то вже ти дурної завела!..

– А чо дурної, чо дурної? – ображається молодиця, знову прибираючи оборонної пози «руки під бюстом». – Щитай сам: Льонька Митришин – раз!

– Льонька п'яний був…

– Ти з ним пив?! А якби й п'яний, то що?! – заперечує вона, нітрохи не збентежена деякою непослідовністю такого заперечення. – Ви ж подумайте, – знову звертається до гостей, – в Афганістані парень служив… той, що черепа найшов… Воєнне училище кончив, уже старшим літінантом був, і ніяка пуля його там не взяла! А приїхав до батьків ув отпуск – і втопився! Пішов на ставок купаться…

– П'яний був, то й утопився, – впирається дядько. – А людям лиш би язиками молоть…

– Дак якби ж один Льонька! А то всі хлопці, що з ним тогді черепа ганяли! Всі до єдиного, ні одного вже в живих не осталося! Колька Петрусенків на мотоциклі розбився, як я ще в школу ходила, Фєдьку коні побили п'яного, – три дня в больниці вмирав, бідняга!

– А Вітька Вальчин, ой, ну то вобще…

– Ну, то отдельна історія…

– Да, подумайте тільки – яду од колорадських жуків чоловік випив!..

– П'яний був? – тупо перепитує Адріян, мимоволі заворожений цим макабричним звітом.

– Нє, не п'яний, там друге… Обидився сильно. У Нінки, сусідки, кошельок був пропав, то вона на Вітьку напалася. Ну, що нібито він украв. А він обидився. На роботі випив яду, прийшов додому, каже жінці: «Валя, я буду вмирать». Кинулись скору визивать, ну пізно вже було, не одволодали…

– А кошелька потім найшли! – тріумфує молодиця. – На вигоні – Нінка, роззява, його сама там упустила!..

Дарина відчуває потребу сісти. Ноги їй нагло зробились ватяні в колінах, колись уже раз таке було, коли?.. Ах так, у Владиній лазничці, коли вона змивала з себе «портрет» діви‑войовниці…

– Ну дак і при чом тут отой хутбол?.. Наче вони з того вмерли! Придумають ото… лиш би язиками молоть!

Чимось дядька в цьому випадку рішуче не влаштовує дружинина містика. Дивно, думає Адріян, – сам же першим заговорив про «таке место». Чи, може, дядько також у дитинстві грав у футбол людськими черепами – і, як більшість людей, готовий сприймати ідею метафізичної відплати рівно до тих пір, поки на осквернених могилах розбиватимуться чужі машини, – але ніяк не його власна?.. Поки поливалка змиває з асфальту кров незнайомців, це ще «лайв‑шоу», як на телеекрані, – а от коли під ту саму статтю потрапляють уже односельці, то виходить, що й я‑коханий теж не застрахований, а на таке ми вже категорично не згодні – да, Вась?..

– Я ще понімаю – церкву валить, – діловито розмірковує Вась. – То – да, там – бувало… Туди, конєшно, лучче не лізти… Батько розказували, в них у селі як церкву валили, то хто там старався – всі до году з світа посходили! Один, дак зразу там і розбився – із дзвіниці впав, як покрівлю здирать поліз. То так та дзвіниця необдерта й стояла, ніхто більш не соглашавсь, – аж поки, в голодовку вже, солдат не привезли… Ну дак то ж церква! То я понімаю, да. А череп, ну що череп – покойник, та й вже!..

Дарина присіла на краєчок канапи, охопивши плечі руками, щоб погамувати дрож. «Дуже багато смертей». Так сказала їй Влада уві сні, коли шукала тим смертям «охоронної грамоти». Ось воно як. Ось воно, значить, що.

Її знов пересмикує мерзлякуватим дрижачком: янгол смерти пролетів. Учорашня розмова з Вадимом, ще незаспана й невивітрена з живої пам'яти, тепер вражає її, наче в кривому дзеркалі, своєю моторошною абсурдністю: як кривляння божевільного, або як той дитячий футбол із черепом замість м'яча, – якоюсь розв'язно‑пародійною, ґротесковою несумісністю з усім, що відбувається зараз перед Владиним полотном: Дарина сливе фізично відчуває густе тепло, що від нього валує, – як від клаптя свіжоздертої шкіри. Владка, Владуха. Байкерша, гонщиця, дівчинка‑переможниця… Ох, та плювать на всі ті гробані перемоги, не в них річ, як же всі ті потвори не відчули головного: ти була геніальною художницею, мала, з якою ж нестримною силою тебе перло – очей не відвести, і як же ж нікого не знайшлося, щоб тебе підстрахував?..

«Дуже багато смертей». Правда твоя – таки забагато. Може, коли смертей скупчується так багато в одному місці, і вони нічим не охоронені (а чим мають бути, якою такою «грамотою»?..), то сама їхня маса породжує вже власну ґравітаційну силу – і притягує до себе нові й нові? Як лавина? Лавина, авжеж, – тільки це з давнішої історії, з Куренівської: Бабин Яр у п'ятдесяті теж же накрили асфальтом – звели дамбу й десять років поспіль заливали найбільший у світі людський могильник цементною пульпою з поблизького заводу, щоб і сліду не зосталося. Ще й стадіон із танцмайданчиками зверху повідкривали, – а в 1961‑му дамбу прорвало, і п'ятнадцятиметрова гора селевої лавини за півгодини змела з лиця землі цілий мікрорайон, поховавши під собою сотні людей, яких теж не знайшлося кому підстрахувати. І трупи, винесені з Яру, мчало по Куренівці вниз на Поділ упереміж із підхопленими по дорозі живими, – дівчинкою Дарина ще встигла наслухатися від дорослих усіх тих жахастиків, до яких ця тітка така ласа: про відірвану дитячу ручку, що лишилася в руці у матері, коли дитину вихопило лавиною, про вагітну, яку живцем замурувало в утвореній цементовій печері, – Бабин Яр повстав, говорили дорослі, тільки тоді про такі речі говорили пошепки. Пошепки, і накривши подушкою телефона: чомусь радянські люди вірили, що прослуховують їх саме через телефон. А потім розмови потроху зійшли нанівець, – живі свідки розчинились у масі новоприбулих, місто росло, а новоприбулі вже нічого не знали. І йшли грати в футбол, на той самий стадіон «Спартак»: його дуже швидко відбудували.

Мертві тебе забрали, Владочко, – так? Чужі мертві – якраз тоді, коли твоє власне життя попливло, тратячи ґрунт під ногами?.. Вони сильні, мертві, вони можуть; ох які вони сильні. О Боже, які ж вони сильні. Куди нам до них.

Її знов пересмикує струмом. Тітка може подумати, що в неї гикавка. Або контузія, контузія якось краще… Думка набігає за думкою, самовільними розрядами, нестримними, як перейми або як блювота, і за новим нападом їй нараз остаточно розвидняється в голові: Дарина розуміє, як це все тоді відбувалося на дорозі, «на соші», на з'їзді з Переяславської траси, – розуміє, чого дядько боїться, – бо він цілий час боїться, авжеж, від того самого моменту, коли вона впізнала обрізане полотно: раз у раз крадькома зизує на неї й тут‑таки, як опечений, ховає погляд, хоч вона, без сорома казка, пожирає його очима, гейби найдорожчу людину в мить розлуки, так, наче сподівається, що він от‑от наважиться й договорить зрештою все до кінця, хоч вона й без нього вже все зрозуміла і могла б обійтися без його пояснень, то тільки Адріян іще не второпав, як тут опинилося Владине полотно, – і, збивши вольовим зусиллям бар'єр відрази, вона рознімає досі цілий час судомно стиснуті щелепи і несподівано голосно, як на камеру, питає в дядька:

– А розбиту машину ви вдвох обшукували?

Тепер струмом ударяє дядька. Аж укидає, на хвилиночку, в циганський піт: йоптвоюмать, думає він, оце попав!.. І главне – було б за що!.. Ото саме досадне, за таку херню влетіть, ото зробив, дурак, дочці подарок на новосілля, а хай ти западешся!.. Казав же жінці – не нада брать, не стоїть мороки, – дак уперлася, що, бач, красіво: настоящі картіни, в рамках, як у Києві в лавках продають за великі гроші, Руслані якраз у нову квартіру повісить… От тепер буде їм красіво, і Руслані тож, – як дело по ограблєнію замутять, – ай бля, ото щоб на такій хуйні погоріть!..

І така нестерпно гірка кривда розбирає дядька на цю кричущу несправедливість долі, що, замість боронитися, він вигукує дамочці в живі очі майже з розпачем, як тільки й може гукати невинно потерпілий чоловік жінці з такими материнськими очима:

– Та що там було шукать, у тій вашій машині! Одні картінки ото й були!..

В запалій тиші чути, як десь під стелею дзижчить муха: весна, машинально відзначає Адріян, з новим інтересом розглядаючи дядька. Весна покаже, хто де срав. Як там у ментів звуться знайдені весною трупи пропалих безвісти? Якось так лірично, ага – «підсніжники»! О чорт, о факіншіт. Шмонає, значить, дядько розбиті машини. І, відай, не в першиню йому. Справді, чого добру пропадати – а небіжчику вже однаково… То‑то він так зафоркав на байку про караючий череп, ніжний який. Ай да дядько, оце пацан. Не диво, що вони з Юлічкою порозумілися…

– І де вони? – голос Дарині дрижить. – Де решта картин? Їх мало бути п'ять – де ще чотири?..

Господарі ззираються: двійко школярів, заскочених учителем у туалеті за курінням. Цікаво, думає Адріян, чи дядько має «кришу» в ментурі? Менти ж теж можуть бути при інтересі – благо, фотоекспертиза в нас на місці ДТП не обов'язкова, якщо свідків нема, можуть і менти собі по гарячих слідах трошки підлататися, чому ні, пошмонати, то завжди святе – гроші, коштовності… Кому война, а кому мать родна. Він відрухово глипає на гайдівський годинник на телевізорі (за чверть дванадцята): солідний, добротний годинник, прямою дорогою десь із розбомбленого Кеніґсберґа чи Берліна… І піди потім доведи, що жертва мала на собі коштовності. Та й хто буде доводити – вбиті горем родичі? Пора перебирати ініціативу, вирішує він:

– Погана історія, Василю Мусійовичу, – цим разом він уже недвозначно говорить із інтонаціями слідчого, і дядька, який досі напівіґнорував «босяка», перемикає коґнітивним дисонансом. – Дуже погана. Картини ці четвертий рік у розшуку, аварія була резонансна, по всіх каналах тоді передавали… А художниця ця, що загинула, – не тільки близька подруга пані Дарини, – двійко школярів слухняно, мов за порухом указки, переводять погляди на «пані Дарину», – а ще й дружина народного депутата, – він називає прізвище і не без приємности спостерігає, як на обличчі дядька відбивається напружена, от‑от пара з вух рвоне, робота думки й проступає вираз щирого болю: ага, дійшло‑таки – авжеж, авжеж, із картинками доведеться розпрощатися, хоч як воно жаба душить, ой душить, да, Вась?..

Проте жінка реаґує швидше:

– Дак а хто ж його знав, хто там у тій машині! Вона ж перевернута була… Дарина ціпеніє. Адріян відчуває зараз її думки так, ніби йому самому бомблять мізки електрошоком, ще мить – і він не витримає, зірветься, тільки тривога за Дарину утримує його при контролі:

– А ви не знали, що ваш обов'язок був – викликати міліцію і «швидку»? А якщо вона ще жива була там, у машині? Читайте Кримінальний кодекс, шановна!

На згадку про Кримінальний кодекс тітка здригається, але не подається:

– Дак у грязюці ж валялося! – заходить вона з другого боку, вже жалібно. – Ой, ну ви подумайте, от же ж клопіт який… А якби не взяли, то воно ж би всьо равно було пропало! – натрапляє вона врешті на рятівну думку. – Дощ же ж такий репіжив, що світа Божого не видно було, – скажи, Вась? Ще б трохи так полежало, і всі краски б розкисли… А так я, бачте, сохранила…

Підступившись до полотна, вона по‑хазяйськи проводить по ньому рукою, мов килимка розгладжує на продаж, і хитренько косує на Адріяна (на відміну від чоловіка, вона одразу визначила, хто тут головний). За інших обставин Адріяна б посміхнуло: во дає цьотка жару! – але зараз йому не до сміху. Прочумується й дядько:

– Як хочете ту картіну взять собі, то я не протів… як ти, Галю? Хай би забирали, да? Воно нам не сильно й нужне… Тільки відки я знаю, що ви мені правду кажете? Це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…

Адріян розуміє: почався торг. Парочка вже втямила, що вскочила в халепу, але перебиратиме ніжками до останнього, щоб вискочити з неї бодай із якимось зиском, – як не з'їм, то понадкусюю. Інакше вони не можуть, інакше їм теж буде «сильно обидно», як тому сараці, що випив яд од колорадських жуків. Хоча ці, звичайно, не вип'ють, – ці життєлюби…

І тут Дарина починає сміятись. Це не істерика, в жодному разі, вона просто не може стриматись: остання вимовлена дядьком фраза, вкупі з тим його ображеним виразом, застрягає в ній і продовжує крутитися, за кожним обертом здіймаючи нову хвилю непогамовного реготу, – «це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…» – і вона трясеться од реготу, як розґвинчена стара «Таврія» на ґрунтовій дорозі, деренчить безконтрольними мускулами й зв'язками, ой Божечку, втираючи сльози, – rewind, і знов rewind, як перейми або як блювота, «це так усяке прийде в хату…», – вона задихається, і, головне, від повторів ефект нітрохи не слабне, фраза й далі здається їй шалено, на зрив даху комічною, і вона не може зупинитися, хоча, крім неї, ніхто більше не сміється, і вона й сама не змогла б пояснити, що тут смішного, але ж, холера, луснути можна, – труси вже мокрі, і сльози течуть з очей по щоках, як патьоки по передній шибі, розмиваючи дядька з дружиною, «це так усяке прийде в хату й зачне брать…», – і вона підхоплюється на ноги, крутячи головою й давлячись черговим нападом реготу, махає Адріянові, – в порядку, мовляв, вона в порядку, зараз вернеться й приєднається до товариства, ось тільки висміється як слід…

У цю мить тій, котра не може не спостерігати за ними обома зі стіни крізь скалічене, запухле‑заплиле постерами око своєї картини, має бути добре видно, що й Адріяна, й Дарину одночасно накриває коротким, як морг блискавки, спалахом дежавю: дивлячись, як Дарина, підхопивши сумочку, вискакує за двері, Адріян згадує точно таку саму недавню сцену в «Купідоні» – збіг вражаючий, як повтор у танці тієї самої фігури, майже rewind, але все‑таки не rewind, – дещо змінилось, бо дещо завжди міняється, і висвітлені в нашій свідомості елементи «тоді» й «тепер», хоч і перегукуються між собою навзаєм, як у геометричному орнаменті, при всій позірній конґруентності все ж ніколи не бувають стовідсотково тотожні: цим разом, розуміє Адріян, йому не варт бігти за нею – вона справді зараз повернеться, вона сказала правду, вона в порядку…

Натомість Даринине дежавю приходить прямим продовженням іще несхололого, ще ширяючого їй у голові клаптями брудної піни вчорашнього торгу з Вадимом: у наївній спробі дядька з жінкою, вже припертих до стіни, все ще щось надкусити й сховати за щокою, вона впізнає той самий елемент поведінкової матриці, з яким зіткнулася напередодні, ту саму «депутатську програму» – з кожної мілини зніматися так, щоб затримати за собою контрольний пакет акцій, – і власне в цю мить, коли Вадим із Зозулястим подружжям склацуються їй у свідомості водно і друге передражнює першого, регіт, що був її опав, ущухає, мов нагла весняна злива, – мов анекдот, що робиться несмішним, як тільки його пояснити, – і вона, ще крутячи головою сама до себе за інерцією подивування: ну й ну, це ж треба таке!.. – шморгаючи носом, намацує в сумочці пачку паперових хустинок – і штовхає цнотливо сховані в закапелку білі пластикові двері, на яких гордо, мов начищена солдатська бляха, сяє пісяючий хлопчик…

В лазничці пахне потом і парфумами: заможний дім, збудований із дотриманням усіх міських стандартів. Із дзеркала над умивальником на Дарину дивиться жінка, яку вона десь бачила, але першої миті не впізнає: чи то клоунеса, чи леді Дракула. Ні, швидше актриса німого кіно, що вмивається в гримерці: зйомку скінчено, роль відіграно. (Та страшна красуня з укритим підшкірним вогнем, що один раз мелькнула з‑під художнього гриму, більше не повториться, – та й нема кому її більше гримувати…) Туш розмазалась круг очей рясними, хижими чорними віялами, і все ще малопритомні, як п'яні з реготу очі на контрасті світять із цього ґротескового облямівку якоюсь чудною відстороненістю: мов задивлені в щось невидиме. Щось поза зоною досяжности.

Я тут не сама, штовхає Дарину раптовий здогад. А хто тут ще є? Хто зі мною?..

Вона відкручує воду й підставляє під крижаний струмінь обидві руки. Яке блаженство, яка це безмежна втіха – просто вода, навіть коли ось так біжить із крана… Жива вода, та сама, що тече в Дніпрі. Чи в них тут артезіанська?

Вона нахиляється й ловить струмінь губами, п'є, ковтає і п'є, як колись, вона бачила, примостившись пив із фонтана голуб: жадібно наставивши дзьоба, цілим тільцем святкуючи кожен ковток. Чи то був пес? Господи, скільки життя довкруги, – і, о Господи, що ж ми з ним робимо…

Підвівши голову, вона дивиться на жінку в дзеркалі – ревлонівська помада розмазалася круг рота, як після поцілунку, – як на пудрениці в жіночій сумочці, знайденій на місці катастрофи: була така картина, було таке фото, «Я щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що»,  – мокрі цівки стікають по підборіддю, зависаючи сталактитовим потом, ранені губи ворушаться, і Дарина всією шкірою чує власний шепіт:

– Я все зробила, як ти хотіла, Владусь. Все. Я заберу їх. А тепер іди.

– А годинника він мені таки продав! – хвалиться Адріян.

– Давай у правий ряд, – радить Дарина, зосереджена на дорозі: вона пустила його за кермо, бо тепер він у ліпшій од неї формі, проте сама не розслабляється, пильнує: одна голова добре, а дві краще, береженого Бог береже. – Якого годинника?

– А того, що на телевізорі стояв, не завважила? Довоєнний ще – німецький, трофейний! Каже, батько з фронту привіз.

– Круто. А мій дід із фронту привіз осколок у грудях, од якого через рік і помер. І ще дві банки американської тушонки з свого солдатського пайка – сам не з'їв, дітям віз, щоб поласували.

– Так що ж ти порівнюєш. Бачиш, традиція в них така… Сімейна.

– О, дивись, і тут цвинтар!

– Ну, це новий, явно.

– Та вже ж… Заправка, Адюсь! Нам бензину вистачить?

– Знаєш, я б і сам не проти трохи заправитись. Може, станемо десь за Борисполем? А то всі ці «Петрівни» й «Мар'яни» в мене довіри не викликають, а там далі якісь пристойніші корчомки є, ближче до міста…

– За роз'їздом? Добре, давай. Я теж голодна. Як вовк, якщо вже правду казати.

– Це від передозу емоцій за одну добу.

– А Бог його знає… Але чого мене на такий ржач пробило, досі не збагну! Ну що там смішного було, питається?

– Нормальна захисна реакція… Зате які вони після того зговірливі поробилися! Просто зайчики. Цьотка зразу рвонула розпитувати, чи це не тебе вона по телевізору бачила. Мабуть, їм із переляку здалося, що ти тепер їх на весь світ ославиш. Спрацювало дієвіше навіть, аніж згадка про Вадима. І за картини теж уже без спротиву розкололися – що вони в дочки. Так що ти, вважай, переломила хід високих перемовин. За що будеш мати окрему подяку від керівництва.

– У вигляді великого цьома? Слухай, може, ти мене взагалі до себе секретаркою візьмеш? Я принаймні тебе не обкладу…

– Хоч сьогодні. Якщо ти справді згодна.

– Ти що, серйозно?

– Абсолютно. Хіба це не був би найкращий вихід?

– Я ж зовсім не знаюсь на антикваріаті, Адюсь…

– А я тебе підучу. Без проблем. І на мистецтвознавчий не муситимеш вступати.

– Бачу, ти вже починаєш на мені економити…

– Я буду тобі золотим шефом! От побачиш.

– М‑да, таких пропозицій ти мені ще не робив…

– Ага, зацінила нарешті серйозність моїх намірів? – він усміхається, але усмішки у відповідь не одержує. – Знаєш, до речі, як Юлічка його окрутила? Це він мені вже наостанці признався, коли ми з ним курити виходили, – вона, виявляється, від самого початку видавала йому себе за власницю! Що це ніби її салон – крутої бізнесвуменші, яку переслідує колишній чоловік, маньяк‑алкоголік. Цебто я.

– Я завжди підозрювала, що вона аферистка.

– Ну, не до такої ж міри… А я все дивувався, чого це дядько пропав, і як же вона, з її бультер'єрською хваткою, дала йому вислизнути! Спершу подзвонила мені, що от такий‑от алмаз у кожусі до нас прибився, – я, звичайно, заверещав, як різаний кнур, що вже виїжджаю, тримай його, – а поки примчав, то дядько вже тю‑тю! Вона мені наплела, що він на автобус спізнювався. А сама звідтоді весь час вела його за моєю спиною.

– А тобі навіщо ж дзвонила?

– Перевірити, видно, хотіла, чи варт шкірка за виправку. Чи це й є саме той момент, коли їй пора починати свою гру. А я їй на радощах і вивалив, що, мовляв, такого фарту в нас іще не бувало… Що, між іншим, щира правда, – дзиґар із зозулею в дядька, виявляється, теж був від батька, теж трофейний – швардвальдський! Це найкраща фірма, з вісімнадцятого століття ще. З того Шварцвальда, з Німеччини, ті зозульки й пішли, то вже потім їх почали називати «швейцарськими» – коли стали корпус робити хаткою, у вигляді шале…

– Обережно, дивись – він моргає!

– Бачу… Ну давай уже звертай, чоловіче, заснув, чи що! – Адріян натискає на клаксон сірій «мазді» попереду. – А дядько, коли вирішив продати дзиґаря, просто пішов розпитуватися по всіх антикварних салонах підряд, де більше заплатять. Отак і попався моїй Юлічці.

– Ну, одне одного варте. Свій до свого по своє.

– Так отож.

– А адреса дочки у тебе?

– Ага. І номер я в базу забив, дядько їй при мені подзвонив. На Березняках вона живе, бульвар Давидова. Руслана зветься. Я думав, буде якась Лоліта чи Анджела…

– Ну, Руслана теж недалеко втекла… А Давидов – це, до речі, той київський градоначальник, який керував ліквідацією Бабиного Яру.

– Жартуєш?

– Анітрохи. Так від радянських часів і не перейменували вулицю.

– Ні фіга собі. То це при ньому на Куренівці дамбу прорвало?

– При ньому, при ньому… Проект то, звичайно, був московський, він був тільки виконавець… За що й удостоївся. Отак‑о воно, Адю.

– Я от думаю – хто‑небудь коли‑небудь візьметься прибирати цю країну?

– Ано, трудно, як каже Амброзій Іванович…

– А бабця Ліна казала – називається «трудно», й робиться далі… Я йому, до речі, вчора дзвонив. Татові. Він тобі вітання переказував.

– Дякую.


– Він тобі й далі для фільму матеріали збирає. Теж дещо цікаве нарив. Я йому вже не став казати, що фільму не буде…

– Фільм буде, Адю. Він скоса глипає на неї.

– Буде, – повторює Дарина з такою непохитною певністю древніх пророчиць у голосі, аж його прошкрібає холодком. – Тепер я в цьому не маю вже ні капелинки сумніву.

Адріян мовчить. Стежить за дорогою.

– Ти ще не зрозумів, так? – озивається вона м'яко, як до дитини.

– Що саме?

– Пам'ятаєш запис мого з Владою інтерв'ю? Ну, того, в Пасажі, що тобі потім снилося, тільки з Гелею в головній ролі?

– Не дуже виразно. А що?

– Влада мені тоді картину пообіцяла подарувати. Із цього самого циклу – «Секрети». Сказала, прийдеш і вибереш собі.

– А потім загинула. А ти не встигла прийти й вибрати. Я розумію, Лялюсь, як тобі шкода, що не маєш по ній жодної речевої пам'ятки. Фото чи відео – це зовсім не те, що лишається по людині зробленого її власними руками, це я дуже добре розумію…

– Нічого ти не розумієш. Якраз вибрати я встигла.

Він знову глипає на неї. Ця жінка ніколи не перестане його дивувати.

– Це була ось ця сама робота, Адю. Оця, що ми в них забрали.

– Не може бути.

– Ця сама. Тільки ще ціла, непорізана, звичайно.

– Ти певна? Може, це тобі тепер заднім числом так здається – що ця сама?

– Ні, не здається. Я її одразу впізнала, з першої хвилини. Це від неї подарунок. Від Влади. Це вона мене сюди привела. На те місце, де її «Секрет» був похований. Про ту подаровану картину, крім нас із нею, ніхто більше не знав.

– Чорті‑що…

– Та ні, все просто. Вона дуже акуратна була дівчинка. Знаєш, із тих, хто завжди прибирає за собою – і не любить мати боргів. Я думаю, вона закриває свої земні рахунки. Виконує зобов'язання, що колись на себе взяла. Очевидно, без цього вона не може піти. Я маю на увазі, зовсім піти. Розумієш?

– Угу… Схоже, це не тільки з нею так.

– Ага, мені теж ці гробки тридцять третього з голови не йдуть…

– Дорога через братську могилу, м‑да…

– Ну, таких братських могил по цій стороні Збруча – в кожному селі… Тільки що не через кожну машини їздять, слава Богу.

– З черепом кислотна історія.

– Знаєш, що я подумала, коли вона розказувала? Череповище – це ж Голгота по‑староєврейському!

– Лялюсь. Мій Лялюсь.

– Що?

– Нічого. Слухай, іди до мене за секретарку, га?



– І будемо вдвох скуповувати в нащадків «воїнов‑освободітєлєй» трофейні годинники, а потім перепродувати їх новим мародерам?

– Ні, відповідь неправильна. Спробуй ще раз.

– Вибач. Не ображайся, Адю. Але ж бачиш, воно так і виходить…

– Знаєш, що я справді хотів би мати? – Каже Адріян. – Яку крамничку? – він не дивиться на Дарину, дивиться перед себе на дорогу. – Не салон – салон погане слово, гламурне, для нових малоруських… Крамничку. Щоб там були постійно виставлені на продаж речі, яких більше не виробляють. Гарні, потрібні речі, – від швейної машинки «Зінґер» до затискача для самокруток. Розумні вжиткові речі, які знадобились би й сьогодні. Речі, призначені на довге служіння, але витіснені масовим серійним виробництвом. Ти ж погодишся зі мною, що купа жінок радо шили б самі і собі, й дітям, замість ходити в «мейд ін Чайна»? А скільки народу курило б щирий тютюн, а не оце ліцензійне сміття! – він киває на пачку «Davidoff», що лежить біля важеля коробки передач. – Ну, от… В такому, значить, дусі. І поруч, за стіною – щоб ремонтні майстерні. Типу як ті на Хрещатику, в дворі біля Макдональдса, де ми тобі восени застібку на кольє направляли. Хороші, чесні ремісничі майстерні. І там би сиділи серйозні дядьки, які всі ті речі повертали б до життя. Щоб люди їх купували не для понтів, а для себе. І користувалися б ними й далі.

– Магазин «Утопія», ні?

– Хай і утопія. Хай мрія. Називай як хочеш.

– І хатній ткацький станок постав там, будь ласка. Це вже особисто для мене. Завжди хотіла мати сукню зі справжнього домотканого полотна.

– Нема питань. Уже замовляю.

– Класна гра.

– Це не гра. Ти ж сама сказала – утопія. Так краще.

– Я думаю, ти швидко набрав би клієнтуру.

– Я теж так думаю.

– І знайшов би послідовників. І може, навіть заснував би мережу. Як ті швейцарці, що «Freitag», тільки в тебе гоноровіше задумано.

– А бачиш.

– А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».

– А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?

– Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.

– Тобі подобається?

– Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…

– Це ті, що їх з авточохлів шиють?

– Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, – не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією, як ти кажеш, чесного ремесла… Вона й себе ремісницею вважала. Так і говорила, в пресі навіть… Ох, Адю, як шкода, що ти її не знав!

– Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.

– Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…

– Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки – і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.

– Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…

– А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.

– Адю. Послухай. Я одну річ собі думаю. Погану річ, страшну дуже. Весь час думаю, відколи та баба про могильник сказала. Навіть тобі озвучити боюся.

– А ти не бійся.

– Це про Ніну Устимівну. Про її батьків, точніше. Про Владиних діда й бабу.

– А вони тут до чого?

– Зараз скажу. Слухай. Влада підозрювала, що вони в тридцять третьому «на голоді» працювали. Розкуркулювали, виходить, десь тут на Київщині. Звідти й Владиного діда кар'єра пішла, то вже потім, як голод почавсь, їх до міста перекинули. Вдома про це не говорилося, звичайно, але вона щось таке колись підслухала. Та й по біографії так лягало… Казала, що бабушка її, коли вже персональною пенсіонеркою дітлахів у дворі шугала, щоб яблук не рвали, то, як дуже вже лютилась, «куркуляками» їх обзивала. Найгрізніша лайка була в неї.

– «Двоєдушні ви всі і злі, тричі прокляті куркулі!» – патетично декламує Адріян.

– О Господи, а це ще звідки?

– З української радянської поезії, вєстімо. Зі школи застрягло, не пам'ятаю, чиє. А вас що, не вчили такого?

– О Боже, Адю, ти що, не розумієш, про що я?! Він накриває її руку своєю.

– Все я розумію, Лялюсь. Не думай про це. Не треба.

– Але ж так нечесно! – майже вистогнує Дарина. – Чому вона мусила… Чому треба було, щоб саме вона… Щоб це їй припало, на цьому самому місці… Адю, вона була така світла людина, якби ти тільки знав! Одна з найкращих людей, яких я в житті зустрічала…

– А то вже не нашого ума діло, Дарусь, – каже він, умикаючи правий поворот, і вона відрухово озирається назад: дорога вільна. «Фольксваґен‑Ґольф» звертає з траси і, шумно розбризкуючи з‑під коліс жорству, під'їздить до придорожнього ресторанчика.

– Ти ж сама сказала – Голгота, каже Адріан, виймаючи ключ, і в запалій, як цілющий компрес на розпалену голову, тиші вони продовжують сидіти: голова жінки на плечі чоловіка, він торкається губами її волосся. – А Голгота, – мовить ледь чутно, – це, між іншим, і є – смерть за чужі гріхи. Теж, між іншим, спосіб прибирати, щоб чисто було… Хтось це мусить робити, коли гріхів назбирується забагато. Такий‑от спосіб очищення системи, за законом великих чисел: багато‑багато маленьких Голгот…

Він цілує її за вухом і випростується.

А взагалі, я тобі от що скажу, Лялюсь. Думай простіше: їхала жінка в глибокій депресії, світ за очі по пустій дорозі, щоб тільки десь їхати… Реакції притуплені, дорога мокра, дощ, якась тварючка вискочила на дорогу, пес, наприклад, абощо… Загальмувала на великій швидкості, машину повело, мабуть же, й слизько було, – от і все… Місток, кювет. Кінець фільму.

Вона й собі випростується, не зводячи з нього по‑дитячому неймовірних, розширених очей:

– Ти справді так думаєш?

– Ні, – каже він. – Але це не має жодного значення – ні що я думаю, ні що ти. А чи будь‑хто інший. У межах системи твердження не верифікується. Є така теорема Гьоделя… А тепер ходімо щось з'їмо. Поки ми ще в межах системи, принаймні це ми точно робити мусимо.

Нарешті вона усміхається – вперше після того нападу істеричного реготу йому вдалось її усміхнути.

І тільки вже на доріжці від парковки до ґанку він помічає в неї в руках білого пластикового пакета, з якого випирає ребрами завинений у кілька газетяних шарів полотняний прямокутник.

– Ні, – хитає вона головою, перехопивши його погляд, і всміхається цим разом трохи винувато: – Кажи що хочеш, але в машині я її більше не залишу.


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка