Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка29/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Адькою, Владою, коханням, снами, тим самим сліпим і безпомильним методом, яким знаю й правду про смерть свого батька, та тільки ж, яким би не було певним таке знаття‑для‑себе, для того, щоб стати знанням для всіх, воно має жорстко кріпитись до загальнозвісного – до дат і імен: коли вийшла заміж, хто він був, той чоловік, із яким вони поруч стоять на фото, – безперечна подружня пара! – і, найголовніше, – як відбулася та зрада, що на неї бідолашний Адька цілу ніч був полював уві сні: як вона виглядала з кабінетів МҐБ, де розроблялись операції, велися протоколи допитів – і підшивалися (мусили!) в чиюсь незнайдену папку з написом «Агентурное (здається, так?) дело». Без такої фактичної сторони – хай усього п'яти відсотків від загального матеріалу, але конче потрібних, як дріжджі в тісті, – Гелина «сторі» не зможе стати повноцінним документом, а так і лишиться – історією того, хто оповідає. Моєю власною історією – недолугим авторським кіном.

А «від себе» я монтувати не можу: я не виверну назверх свого життя, не зроблю з нього «кіна на винос». Не покажу, як Геля мене покликала, щоб я розповіла про її смерть: як перекинула її мені зі своєї фотографії, наче кульову блискавку, – білим спалахом, вибухом сотень прожекторів у мить випадкового оргазму в незручній позі, на хисткому столику, в підвалі одного академічного інституту, – під'єднала до мене своє життя, мов обірваний дріт, і, як вправна радистка, зачистила клеми. Я не вмонтую в фільм Адьчиних снів – ані навіть того останнього, котрий ми снили з ним разом (хоч я й сказала Павлу Івановичу зринуле в тому сні ім'я крайнього справа – Михайло, – не зраджуючи, зрозуміло, джерела, – але то вже був з мого боку жест чистої безнадії: ім'я без прізвища нічого не дасть для пошуку і в британських архівах, не то в наших!..). Я знаю, що добута мною історія любови й смерти Олени Довганівни правдива, бо запорукою тому моє власне життя, – але його до справи не підшиєш. Без кількох доконечних документальних доказів, що їх, нікуди не дінешся, здатна забезпечити мені тільки та держава, проти якої Олена Довган воювала, її «сторі» нічим, для стороннього ока, не різнитиметься од того «кіна», що його колись моя мама, після бесід із Павлом Івановичем, крутила собі в уяві перед сном, щоб не збожеволіти. Факти, факти, пані Гощинська. Будьте ласкаві, факти на монтажний стіл. Імена, паролі, явки, все, як належить…

Ледве встигаю відскочити в браму – ззаду від Золотоворітської, як смерч, проноситься чорний «бімер», метнувши віялом воду з калюжі увиш мого зросту: була б на хіднику – обляпав би з голови до п'ят. От же ж потвори, тьху ти!.. Господарі життя, блін…

Мій розрахунок на поміч Павла Івановича (Божечку, таж мені такої марниці бракує – на цигарковій пачці вистачило б списати!) ґрунтувався на тій самій міфологічній вірі, що все приховане насправді «десь є», тільки чекає на свого копача. По суті, я розраховувала на те саме «першоджерело», якого бракує й чотирьом папкам із поворозочками, аби з них могла зробитися всім видною похована правда інженера Гощинського: певна була, що, варто тільки підняти з архіву Геліну справу, як усе негайно стане на свої місця – останні пусті клітинки заповняться. Що справи тупо не буде – що держава, проти якої воювала Олена Довган, потрапить, уже після свого скону, обіграти і її, й мене, удавши, що ніякої Олени Довган і не було на світі, – до цього я, наївна телиця, була геть не готова. Мене ж учили, що рукописи не горять, – а я завжди була відмінницею. І що ж тепер? Куди ж далі? Де шукати? Замурована брама. No Exit.

Дарино Гощинська, ви ідіотка. Вас усе життя трахали особливо цинічним способом, а ви того навіть не помічали.

І, що найсмішніше, – нічого з собою не можу вдіяти! – Павло Іванович чимось усе‑таки невідволодно мені симпатичний. Чи це якийсь різновид стокгольмського синдрому, чи звичайна вдячність? Бо він же справді мій добродійник, – то від нього, яких чверть віку тому, залежала моя доля: схотів би тоді урвати на мамі ще одну зірочку собі на погони – і я б цілком могла опинитися врешті‑решт у якому‑небудь убитому інтернаті для дітей‑сиріт. Заробляла б зараз на життя на Окружній. Або в «трубі»: колись я їздила на новинний репортаж про нічний движняк, що там точиться, бачила таку пергідролеву блонду, яку міліціонери витягали з каптьорки біля бістро: на вид їй було всі шістдесят, а виявилось – тридцять чотири: менше, ніж мені. Синець під оком, і руки сколоті на решето. Типова кар'єра випускниць радянських сиротинців.

Зв'язані ми з Павлом Івановичем, зв'язані, – і нікуди від цього не дінешся… Але й поза тим є в ньому, хоч він і потомственний, і десяте управління, і добірний‑перевірений, – щось по‑людському симпатичне: щось хлоп'яче, беззахисне навіть… Воно, звісно, не дуже весело – в зрілому вже віці бачити, як розпадається те, чому ввесь вік служив: як розтягають на всі боки архів, при якому ти парканадцять літ просидів, як пес на цепу, і на фіга, питається, – а якийсь метикованіший за тебе майор Митрохін тимчасом старанно копіював собі в підошви черевиків усі «вєщдокі», що підлягали знищенню як «не представляющие исторической ценности», відтак, улучивши момент, спродав усе те британцям – і тепер, зараза, катається десь собі на яхті по Темзькій бухті, а ти сидиш, як жаба в болоті, в темниці на Золотоворітській, охороняючи сховища зяючих пустот, і чекаєш виходу на пенсію, з якої зможеш собі дозволити хіба що на вудочки, – і хто тобі доктор?.. Щось у цьому, їй‑бо, є зворушливе – як у всякій людській поразці. (Адьо точно з мене сміятиметься, він і так уже казав, що я віднедавна якась така перечулена, як у перший день місячних…) А може, річ у тому, що я просто люблю лузерів? Принаймні совкових люблю точно – в тій‑бо системі тільки лузери й були симпатичні.

І з уламків імперії мені й далі симпатичніші ті, кого можна вважати вже лузерами врожаю 1991‑го, аніж їхні промітніші колеґи, що в свій час опинилися ближче до золота партії. І Бухалов симпатичніший од майора Митрохіна. Хоча Митрохін і зробив справу історичної ваги, а мій Бухалов не годен навіть забезпечити мене нікчемною парочкою довідок за погодинну плату.

Ну й не дурепа ви після цього, пані Дарино, Дарино Анатоліївно?

Вискубую з сумочки й на ходу закурюю нову цигарку.

Маленький шанс. Мане‑есенький такий, куцесенький шансик, як заячий хвостик. Я вхопилася за нього, в безнадії свого No Exit втупившись у знімок, на якому вишикувалися рядком, спершись на ґвинтівки, п'ятеро молодих людей в одностроях забутої армії, четверо чоловіків і жінка в світляному стовпі, – знімок, що його, здавалося, знаю вже, як тіло коханого, до найдрібнішої родимки, а таку очевидну річ була прокліпала: смерть!.. Ось де може бути ключик. Я‑бо завжди думала тільки про Геліну смерть, окремо від решти, але ж у них була спільна смерть, на всіх п'ятьох, і дата її, якщо взагалі можна вірити гебешним паперам і датам, – 6 листопада 1947 року. А це, між іншим, неабищо, – це переддень 30‑ліття Великої Жовтневої соціалістичної революції, «день седьмого ноября – красний день календаря», таку дату точно не зі стелі зняли – дуже вже схоже на планову операцію під ювілейний рапорт начальству! Ще ж і я пам'ятаю ті ритуально‑передсвяткові всенародні трясці: рапортують шахтарі й металурги, рапортують трудівники ланів і тваринницьких ферм – до 60‑ліття Великого Жовтня стільки‑то видобуто, надоєно, наплавлено, заготовлено, – а в трудівників тюрм і катівень відповідно мусило б бути – заарештовано і знешкоджено, так що це замишлялася заздалегідь безпрограшна операція: загін, із яким зіткнулася Геліна боївка, йшов на певний тріумф. По легку здобич ішов – по ордени, звання, відпустки, нагородні годинники й портсигари з рубіновим Кремлем. Знав, куди йшов: хтось їм показав дорогу. Хвостик упійманої зради тріпотів у мене в руках (у голові). А якщо за датою пошукати, спитала я в Павла Івановича. Що ви маєте на увазі, насторожився він.

Ну просто, подивитися в архів Львівського ГБ за листопад сорок сьомого. І знайти звіт про здійснену до 30‑річчя Жовтневої революції ліквідацію на території области банди з п'яти душ, четверо чоловіків і одна жінка, – це ж не голка в сіні? Павло Іванович знов якось чудно глипнув на мене своїм прекрасним балухатим оком: мов повіки йому сіпнулись, – і тут‑таки відвів погляд: то це не в нас, це у Львівському архіві мусить зберігатися. Ні, Павле Івановичу, сказала я, як могла, лагідно, це у вас. Це тут, у центральному архіві – всі розробки по ліквідації повоєнного підпілля тут, вся та «похована війна», майже сто томів, шифр – «Берлога». Якби ви мене до них допустили, я б і сама пошукала. Але ж ви не допустите, так?

Не маю права, пробурмотів Павло Іванович: моя поінформованість явно виявилась для нього несподіванкою, до такого звіра, як журналістське розслідування, він не звик, звик до іншої публіки – до нікому не потрібних і незагрозливих вчених, до тихих кабінетних істориків, прищавих студентів і аспірантів в окулярах, які подають свої складені за формою №_ запити і, одержавши відповідь «документ відсутній», чемно записують її собі в науковий результат, – до відсутности опору матеріалу. Так що я навіть відчула укол професійних гордощів: знай наших!.. Він пошукає, пообіцяв Павло Іванович. І отут у мене вже чітко виникло враження, що йому чогось страх як не хочеться того робити. І що через два тижні, коли сказав перетелефонувати, він знову, скрушно розвівши руками, доповість мені, під слово офіцера, що нічого не знайшов.

Ех, Дарино Анатоліївно, Дарино Анатоліївно…

Ні, здається, то пізніше так подумалося – коли він мене проводжав до виходу і, вже не мавши чого більше додати, все одно продовжував говорити, мовби його забули вимкнути, – говорив і говорив, як піском сипав, аж пригадав мені, вперше за всю аудієнцію, того капітана з юрливими чорними очками, що колись «співбесідував» мене в ректораті перед дипломною практикою, – говорила покійниця до самої смерти, та все чорти‑батька‑зна‑що. Старий вишкіл, за тими самими підручниками, і який мудак їм їх писав?.. І чомусь знову завів за свого батька – ніби й далі намагався скласти наші пасочки в одну пісочницю, подружити свого інваліда тепер уже напряму з моїми героями, з колишнім супротивником, мир‑миром, – одна фраза з того потоку свідомости мене вдряпнула, не схоже було, щоб Павло Іванович на ходу її вигадав: буцімто Бухалов‑старший йому казав, у хвилини відвертости (п'яної?), що бандерівців він, Бухалов‑старший, «глибоко поважає» (звучало таки як пряма калька з п'яної російської), бо так, як вони, бандерівці, «стояли за своє», «нам» (слід розуміти, колеґам обох Бухалових, батька й сина) було «вчитись і вчитись». Он як. Щось подібне казав свого часу Павло Іванович і моїй мамі – тільки вже не про бандерівців, а про неї саму: про її відданість чоловікові, і що він хотів би, щоб його дружина так за нього «стояла», – якісь тоді в Павла Івановича були службові неприємності, а бідна мама цим каґебістським компліментом така була горда, що запам'ятала на ввесь вік. Я, правда, підозрюю, що ця, майже дисидентська з боку Бухалова‑старшого (от лихо, всі тоді, виявляється, дисидентами були!), «глибока повага» до бандерівців пояснювалась виключно тим, що вони зробили його інвалідом: усі ці «борці з бандитизмом», як і прості бандити, поважають тільки того, від кого можуть капітально одержати в дюндель, і що капітальніше одержують, то більше поважають. Але, щоб зовсім уже не іґнорувати прагнень Павла Івановича до офіційно проголошеного президентом курсу на національне замирення, я й собі згідно промимрила, що десь мені, під час роботи над фільмом, траплялося чути це ім'я – капітан Бухалов, може, то якраз його батько й був? Проте Павло Іванович чомусь не зрадів, як я сподівалась, а тільки сказав, що той вийшов у відставку майором – уже з госпіталю. Дорого, значить, заплатив за підвищення по службі капітан Бухалов.

Так і скажу Адьці: пішла по Гелю, а отримала, блін, – капітана Бухалова! (А й справді, де я цього «капітана» чула?) Ну, і плюс малесенький, мікроскопічний шансик, що Павло Іванович, керований старими сантиментами, можливо, таки сподвигнеться й злазить у ту зацілілу частину архіву, на яку я йому люб'язно вказала. І витягне‑таки на світ Божий переможний рапорт одного підрозділу МҐБ «по боротьбі з бандитизмом» назустріч 30‑й річниці Великого Жовтня. Але щось я слабо в це вірю. Якось не вчувалося в Павлові Йвановичу належного трудового запалу, не «завербувала» я його… Цікаво, а скількох він свого часу завербував, ще на оперативній роботі бувши? І тепер їхні справи лежать десь там у нього в сховищі, і він знає їх, тих людей, можливо, стежить за їхніми нинішніми кар'єрами і може будь‑коли зняти трубку, подзвонити комусь такому, як Адьчин професор, що верещав на мене в «Купідоні», й зажадати чогось пожиточного в обмін на своє мовчання… З такого професора, звісно, незгурт чим поживишся, але ж є й грубіші риби – скільки їх, цілі зграї, як на нерест, після 1991‑го попливло в політику, у владні структури, «розбудовувати державу», яка нарешті «визволилася», і вони теж думали, що визволилися – від колись даної КҐБ розписки, тим і раділи… А Павло Іванович собі тимчасом сидів, як павук, у своєму підземеллі й пряв ниточки нових залежностей. Може, йому не так уже й кепсько ведеться, як я журилася, і до пенсії він, гляди, й собі потроху наскладає на невеличку яхту по Дніпру, – воно ж і клімат, нівроку, до лондонського не прирівняти?.. А я, дурепа, гадала його звабити своїми консультантськими – двісті п'ятдесят гривень на годину, і це при тому, що в мене наразі й тих нема, взагалі ще ніяких фондів нема… Яка ж ви все‑таки лошиця, пані Дарино, Дарино Анатоліївно…

– Пані Дарино! Дарино Анатоліївно!..

Тю, то це таки мені гукають у спину, а я й не чула!.. Як заскочена на чомусь неподобному, – так завжди буває, коли впізнають на вулиці: різкий перехід, як раптово наведене світло софітів, як катапультування з тьми глядацького залу просто на авансцену: але‑оп, грім оплесків, розвертаєшся, стоїш соляним стовпом, пластиліново шкіришся, о чорт, чи не заляпалися ззаду штани?..

Якесь дівчисько – повненьке, чорнявеньке, доволі симпатичне, дорогий шкіряний куртець розхристався, шалик збився од бігу, захекалося, витріщені очиська як сливи, світить ними заворожено, нетямлячись од захвату: догнала!.. Наче марафон за мною бігла.

– Дарина Гощинська! – вона не питає, вона тріумфує, мов футбольна фанатка, що вгледіла живого Андрія Шевченка й ладна волати про це на цілий світ, викликуючи ім'я в називному відмінку, витикаючи пальцем – диви‑диви! – поки її божество не щезло або не перетворилося на щось інше, як то водиться в божеств у всіх міфах. – Уфф!.. – відсапується, схопившись за груди – нічогенькі батончики, десь, мабуть, четвертого розміру, – трусить головою, сміючись уже сама з себе – зі своєї захеканости, з того, що бігла, що догнала, що от я стою перед нею, що весна, що пройшла злива, що світить сонце, – і я теж усміхаюсь, мимоволі заражена цим щенячим виприском юної енергії: смішне дівча! Упріло, розчервонілось, розчіхралося…

– Вибачте, будь ласка… Я вас ще здалеку впізнала, ой, добре, що встигла, – витріщених чорних очисьок вона з мене й далі не зводить, пухлогубий рот розтягнено до вух, видно, вперше бачить Дарину Гощинську наживо: – Я дуже хочу вас запросити, можна?.. Ось! – видихає на всі груди. – Будь ласка, візьміть…

Білий, чи, радше, сірий метелик – дешевий буклетик, на тонкому папері, так друкують запрошення на безплатні концерти.

– Двадцять четвертого… У Великому залі консерваторії…

– Дякую, – реаґую вже стандартною робочою усмішкою й ховаю, не глянувши, запрошення в сумочку: викину пізніше, такого спаму в мене за місяць назбируються кучугури, й пошта поки що не міліє, – звістка, що Дарина Гощинська більше не працює на телебаченні, ще не стала всенародним надбанням, мусить минути не менше року, заки мене скреслять з усіх списків розсилки, а дівчинці треба сказати щось підбадьорливе: – Ваш концерт? Вітаю.

– Курсовий… Нашого курсу, я в другому відділенні… Клас фортепіано, там у програмці написано… В мене два номери – Бріттен і Губайдуліна…

– Складні композитори, – мудро киваю, вже збираючись побажати їй успіху, окропити на прощання ритуальним благословенням: іди собі з Богом, дитино, – але дитина не збирається відступатись так скоро, їй треба виллятись, скоро вже вона мене запопала, і, не даючи мені прохопитись останнім словом, проривається сама, як потік із ринви:

– Це мій перший серйозний виступ, пані Дарино, прийдіть, будь ласка, якщо можете, дуже вас прошу! Це для мене так важливо, ой, якби ви тільки знали! – молитовно притискає руки до грудей четвертого розміру, що ставлять на ній дуба шкіряну курточку й модного, під нею, короткого светрика, аж бліда смужка животика підморгує назверх за кожним рухом: нинішня мода розрахована на плоскодонок, а дівчинка, нівроку, хороших дітородних форм, але руки – руки в неї таки до фортеп'яно: з крупною кистю, з гарними довгими пальчиками, і як тут не розм'якнути, коли таке чуєш: – Ви – мій ідеал, я всі ваші передачі дивлюся, за два роки жодної не пропустила! Навіть із побачення одного разу втекла, щоб не пропустити…

– Дякую, – зараз вона спитає, чому минулої середи програма не вийшла в ефір, треба перевести на щось інше: – Приємно це чути, але з побачення – то вже, по‑моєму, занадто. Хіба що хлопчик був не дуже?..

Вона сміхотливо морщить носика, світить на мене закоханими коров'ячими очима й визнає, що – так, не дуже: момент жіночої солідарности, сміємось обидві. Ось вона, моя аудиторія, ось те, що я зуміла в житті зробити. Скільки їх по країні, таких дівчаток і хлопчиків? Які листи я одержувала, Господи!.. З вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами. І вони залишились, вони ще навіть не встигли помітити моєї відсутности – а мене з ними вже нема…

– Я, як тільки почула від тата, що ви в нього будете, просто всидіти не могла… У мене якраз у консі заняття було, ледве досиділа, і зразу ж бігом нагору! Машину по дорозі ловила – не зловила, так і бігла всю дорогу, дзвоню, а тато каже, що ви вже вийшли! Ледве наздогнала…

– Тато?..

– Ну так, – нестримно гуде з ринви радісний ручай: – Я вам ще від Золотоворітської кричала, як тільки здаля побачила, тільки ви не озиралися! А я вас зразу впізнала, по ході, як у заставці показують, коли ви входите в студію, вас ні з ким не сплутаєш…

– Перепрошую. А ви хто?..

Ручай затикається, балухаті очиська заклякають в орбітах, як сливи в морозиві.

– Ой! Вибачте… Я не… я думала… Спохопившись, вона червоніє ще дужче – тепер уже й вухами:

– Я – Ніка… Ніка Бухалова…

Добра все‑таки річ – фаховий вишкіл: всі мої лицьові м'язи лишаються на місці. Так‑так. Ну звичайно ж, як це я одразу не вкурила, – ті самі очі перснями, ті самі пухлі губи, і ніздрі так само високо викроєні, що здаються роздутими, і статура теж – коротконіжка‑попастик, чорненьке поні, але дівчинці з такими стегнами нестак і зле, куди ліпше, ніж татові: Павла Івановича можна привітати з удосконаленою штамповкою – пом'якшеною, ніжнішою, не такою масно‑пряно‑аль‑джазіристою, як у нього: риси наче й ті самі, але вже не олія – акварель… Моя дочка, як він хвалився при першому знайомстві: наголос на першому складі. Ніка, ну так, – Вероніка Бухалова, студентка консерваторії, моя палка шанувальниця. Оце ж вона й є, власною персоною. Схоже, сімейство Бухалових вирішило сьогодні продефілювати переді мною в повному складі, – хто там у них іще лишився в резерві, мама‑бабушка? Давайте вже всіх сюди!..

– Ага, – кажу малій голосом слідчого по боротьбі з бандитизмом. – Дуже приємно.

– Мені теж, – недоречно розцвітає вона, не спостерігши, якою ідіоткою я почуваюся. То це, значить, задля неї Павло Іванович зі мною так довго длявся й товк воду в ступі – притримував мене дитині на показ, доки в тої заняття скінчиться!.. Але вона ще замала, щоби в'їжджати в такі тонкощі, вона, з щасливим еґоїзмом юности, ще переповнена виключно собою й своєю негайною потребою самоствердження (пестунка, татова доця, а ще до того ж і пізня дитина, ну так, це ж Павлові Йвановичу мусило десь уже під сороківку бути…), – і вона хапається за одним заходом вихлюпнути на мене все, чого не розлила по дорозі, поки гналася за мною з своїм буклетиком від самої коней, знизу від Городецького аж під Софію (а нічогенький‑таки крос, десь із півгодини біжка під гору, не диво, що товстеньке упріло!), – радісно нагадує мені, що має мій автограф, – видно, в її уявленні це вже якась інтимність, знак зв'язку між нами, атож, пригадую, люблячий тато ж таки й випросив був для дитини, тільки‑но перший раз мене забачивши, добре мати люблячого тата!.. Сильного, здорового, не інваліда. Такого, яким можна пишатися, не сковтувати згадку про нього скоромовкою‑крізь‑зуби, я пам'ятаю це почуття: востаннє воно в мене було на відкритті одного казкового палацу, коли мій тато стояв там у сяючому кришталевому фойє в гурті інших серйозних дядь, і всі вони навзаводи тисли йому руки, – я була тоді ще маленька, але я пам'ятаю, я в курсі… По‑українському Ніка говорить вільно, хіба що, як усі діти з російськомовних родин, трошки залітературно, без жарґонних словець – мова парадова, накрохмалена «на вихід», не для хатнього вжитку. Втім, не виключено, що вона й спеціально для мене старається, фільтрує базар: я ж для неї вже інше покоління, доросла тітка, й вона говорить зі мною так, як говорила б із викладачем на іспиті. Випрошує в мене свою п'ятірку, дівчинка‑відмінниця. Хороша дівчинка, завзята, старатлива, – я теж така була.

Адька має рацію, я й справді зробилася перечулена, як у перший день місячних, – очі мені несамохіть вогчіють, поки доця Павла Івановича, вона ж внуця капітана Бухалова, захлинаючись перераховує мені ті випуски «Діогенового ліхтаря», які справили на неї найнезабутніше враження, – змінили її життя, дещо пафосно, але з ясноокою безпосередністю заявляє Ніка, – вони обговорювали їх із подружками, у них там цілий фан‑клуб, вони навіть записують мене на відео (записували, подумки редаґую я Ніку, і що ж вони будуть записувати тепер?), – авжеж, це студенти, подумки коментую я Нічин живодайний лепет біжучим рядком, зверненим чи то до екс‑шефа, чи до нових власників каналу, за сумісництвом продюсерів секс‑індустріального шоу, – це студенти, панове, це молодь, наше, блядь, майбутнє, суки ви галімі, а молодь завжди потребує рольових моделей – «на каво равняцця», казав мені колись, обурено спльовуючи у відкриту шибку, хлопчик‑таксист, – потребує перед очима не тільки мільйонодоларових бандитів і їхніх шлюх на «лексусах», а й, добре казав Вадим, моральних авторитетів, і саме тому мої нікому не відомі герої й героїні, які для вас ні разу не авторитет, для цих дітей – як вода на випалений ґрунт: всьорбують, аж шкварчить, і просять ще! – найбільше ж мене пронизує, до живого, що Ніка безпомильно називає всі, й для мене самої найголовніші, найрідніші сюжети «Ліхтаря», наче пробігає по тільки мені видимих акупунктурних точках спочилої в Бозі програми, реанімуючи тим мій приспаний біль, – просто неймовірно, як точно це дитя настроєне зі мною на одну хвилю, і ця хвиля підмиває мене зсередини й остаточно здушує за горло, коли Ніка згадує моє інтерв'ю з Владиславою Матусевич, каже, що була тоді ще школяркою, і саме це інтерв'ю остаточно укріпило її в рішенні присвятити себе мистецтву. Он як, спромагаюсь пробулькати я.

Так, хоч тато й переконував її, що музичне виконавство – це безперспективна професія, й хотів, щоб вона вступала на юридичний. Але тато в неї й сам музикальний, має абсолютний слух і в компаніях ще й досі співає, – від природи в нього чудовий тенор, запевняє Ніка так палко, ніби мені на тому залежить. Ніби я приходила прослуховувати її тата на предмет вокальних даних. І ось ці нотки в її голосі вже моя черга впізнавати з безпомильною точністю, тут мене не одуриш: Ніка виправдовується, їй соромно за татову професію, – вона б радше воліла бачити його оперовим тенором, хай би й другого‑третього складу… А й справді, як це я не подумала: таж у пору її дитинства, у вісімдесяті, – та навіть і мого, в сімдесяті, – вимовлена вголос абревіатура «КаГеБе» вже здіймала серед дітвори таке саме хихотіння, як називання деяких – прихованих – частин тіла, так що вставати й оголошувати перед класом, де працює її тато, напевно не додавало маленькій Ніці Бухаловій популярности серед товаришів. Не таке вже, значить, і безхмарне мусило бути в неї дитинство…

– Вашого тата можна зрозуміти, – всміхаюся їй по‑материнському. – Мистецтво – заняття непевне, до успіху пробиваються одиниці, а юридичний – то все‑таки ґарантований шматок хліба. Та ще коли, як у вас в родині, потомственне заняття…

На «потомственне заняття» Ніка хмарніє й закушує губку, – видно, це в неї така нервова звичка, бо на передніх зубах знати сліди з'їденої помади:

– Та ну… Тато взагалі‑то в молодості на мехмат хотів поступати, йому математика добре давалася, тільки дєд йому не дозволив… А музикальність – то в нас по єврейській лінії…

По єврейській?

Першої миті, розгубившись, мовчу: ми з Нікою й справді належимо до різних поколінь, – та свобода, з якою вона говорить про своє єврейство, може слугувати демаркаційною лінією для цілої епохи: серед моїх ровесників єврейство ще було тавром, чимось непевним і глухо‑ганебним, до чого нерадо признавалися навіть ті, чиї прізвища закінчувалися на «‑ман» і «‑штейн», а вже полукровки укривали за слов'янськими йменнями, як сифіліс, і не було в штатних стукачів любіших розваг, аніж дражнити внука єврейської бабусі антисемітськими натяками, споглядаючи, як жертва блідне, міниться на виду й підхихикує стоїчно, мов спартанський хлопчик, котрому гризе живіт лисеня, – з протилежного табору іншою крайністю було негайне пробне, манівцями, освідчення кожному, запідозреному в єврействі, у власному юдофільстві й любові до держави Ізраїль (про яку тоді нічогісінько не зналося, але яку дистанційно любилося вже за те, що її не любив Кремль!), і в свої студентські роки я теж частенько так робила, – щоразу, проте, відчуваючи легку ніяковість од цієї вимушеної демонстрації звичайної людської солідарности, як при гінекологічному огляді – від демонстрації власного здоров'я: по‑моєму, для євреїв вона мала б бути так само образливою, як антисемітські випади, але в межах системи, як каже Адьо, задача не мала розв'язку – і розв'язалася сама собою вже аж після розвалу Совка, коли я просто перестала помічати, хто єврей, а хто ні, і який і чий дід‑бабі‑рідний‑Федір, – і до такої міри, бач, перестала, що вдруге за п'ять хвилин почуваюся перед Нікою Бухаловою як найчистокровніша в світі ідіотка: а, то вони євреї!.. Он, значить, звідки в Павла Івановича ця зовнішність арабського терориста, цей близькосхідний колорит, що в розведеному вигляді ще й малій трохи перепав, – і ці прекрасні балухаті очиська, цей підтятий носик і пухлогубий рот, коли вона повертає голову, враз, як на картинці з подвійним зображенням, складаються мені в новий образ: єврейочка!.. полукровочка, метисочка, а що, нічогенька комбінація вийшла…

– Що, бабуся була єврейка? – перепитую вже з щирим інтересом: слід розуміти, «дєд» Бухалов устиг одружитися ще перед 1937‑м роком, до початку «великих єврейських чисток» в партії й НКВД, – після того єврейські дружини були в «борців із бандитизмом» уже не в моді, а по війні, коли євреїв почали переслідувати незгірш, як у довоєнній Німеччині, то й геть трефними стали…

Мала чомусь вагається з відповіддю, з тим самим виразом на мордашці, з яким уникає прямих відповідей її батько, – ох і дурна ж ситуація: стоїмо серед вулиці, підпираємо Софійський мур і з'ясовуємо генеалогію музичних здібностей Вероніки Бухалової! Але ні, тут якийсь інший сюжет, пов'язаний і зі мною також: таж у сімдесяті, коли Павло Іванович був куратором маминого музею, євреїв, навіть полукровок, у держбезпеці вже не тримали, – СРСР тоді вже «боровся з сіонізмом», і ті поодинокі євреї, котрі лишалися на посту, мусили бути такі вже добірні‑перевірені кадри, що трава під ними не росла, – такий рідної мами не пощадив би, не то Олі Гощинської, а Павло Іванович на такого не показує, щось тут не сходиться… І Ніка, дарма що продукт іншої епохи, теж невідь‑чом починає незграбно, як дитина ляльку, забирати назад свою єврейську бабусю:

– Ну, я точно не знаю… Мабуть… Дєд помер ще до мого народження, а бабушка теж не знала… Вони‑то самі корінні русаки були, з‑під Куйбишева… З‑під Самари, по‑теперішньому…

– А, – кажу, вже геть нічого не розуміючи.

– Тільки вони нам не рідні, – каже Ніка.

– ???

– Вони тата з дитбудинку взяли.



Мауглі, вистрілює мені в голові, як газова бульбашка, пропікаючи наскрізь зашпором давньої згадки: «Матінка ваша – ще жива? – Дякую, а ваша?». О Господи… А як він тоді був знітився, явно, коли я йому так ото хвацько впалила, – Мауглі, сирота, он воно що, хто ж знав…

– А, – повторюю, як оглушена. – Он воно що. Що ж, принаймні мене від подібної долі Павло Іванович – уберіг…



– Може, ми пройдемося, Ніко? Я збиралася в Софію зайти, подивитися на бузок, чи ще не розцвів…

Проясніла Ніка радо дріботить поруч, віддано зазираючи мені в рота, – тепер вона ладна розповідати що завгодно і скільки завгодно. Вздовж Стрілецької калюжі стоять в усій красі, гейби озерні плеса, і голуби дріботять по них за голубками й буркотять, як Ніка мені над вухом. Злегка паморочиться голова. Тата взяли з дитбудинку у Львові, коли «дєд» там працював, – я вирішую за краще не вточняти з Нікою, як саме «дєд» там працював, – своїх рідних батьків тато не пам'ятає, маленький був. Навіть Львова не пам'ятає, виростав киянином – Бухаловим дали квартиру в Києві, коли «дєд» демобілізувався. В самому центрі, тут недалеко, на Малопідвальній, тепер вона півмільйона доларів коштує, хвалиться Ніка: в принципі, їй однаково, про що розповідати, аби тільки про себе: вона демонструє мені своє життя, як табель з п'ятірками, грає для мене одної свій показовий концерт, номер «Бухалови». З цього місця, будь ласка, ще раз, Ніко, – і‑і‑раз, і‑і‑два: на Малопідвальній? Як зручно, це ж зовсім поруч із роботою? Так, бабушка казала, що вона хотіла в Крим, на Південний берег, в Ялту або Сімеїз, – Бухалови могли вибирати, Крим якраз заселявся, але «дєд» вибрав Київ. Це після війни було, в сорок восьмому році. За Сталіна, пояснює Ніка. Так, розумію. Її рідні дід і баба, – ті, яких тато не пам'ятає, – швидше всього, були репресовані: якісь львівські євреї. І, швидше всього, розстріляні, бо, якби мати була жива, грудничка б у неї не забрали, – знайомство з тодішніми пенітенціарними порядками в Ніки таки потомственне, хоч вона цього й несвідома. У Львові в Ніки завжди таке відчуття, ніби це місто їй рідне, з першого погляду так було, ще як її школяркою на екскурсію перший раз привезли: ніби вона тут колись жила. Зараз вона пуститься мені оповідати, як любить Львів, слід гадати, цей її номер користується особливим успіхом у хлопчиків, – Львів і за Совка був нашим останнім символом європейськости, а вже сьогодні захоплюватися львівською кавою й недорозваляною ренесансною архітектурою входить в обов'язковий джентельменський набір усіх просунутих хлопчиків і дівчаток, ось, значить, ким Ніка хоче бути – потомственною львів'янкою, і‑і‑раз, і‑і‑два, стоп, стоп, ще раз, спочатку: в сорок восьмому – які ж уже могли бути львівські євреї? А ті, що не встигли виїхати до Польщі, пояснює Ніка. Але ж львівських євреїв було винищено ще німцями, в ґетто, під час війни, а її тато коли, вона каже, народився? В сорок восьмому, в січні? То звідки ж?.. Ну, багато хто ж повертався потім, уже в радянський час, безтурботно Ніка, – хто втік на початку війни. Що ж, мо', й так, чого тільки не бувало, – либонь, якісь прокомуністично настроєні бідолахи, що на тім і погоріли. Про мене, хай будуть львівські євреї, раз їй так хочеться. А євреї, вони ж усі музикальні, заявляє Ніка з простосердою, і таки чисто гойською схильністю до поверхових узагальнень. Ну, напевно, все‑таки не всі? Все одно, музикальність у них із татом по єврейській лінії, наполягає Ніка, – у її мами в роду всім слон на вухо наступив, ні в кого нема координації між слухом і голосом. Ах так, ну тоді звичайно. Тато, музикально туркотить Ніка в тон із голубами, взагалі‑то змалку підозрював, що він приймак, бо його старші хлопці в дворі не раз «жидьонишем» дражнили. Ти ба, яка недитяча фенотипічна спостережливість. Ага, киває Ніка, не вловивши моєї іронії, – бабушка Дуня, правда, теж була брюнетка з карими очима, але іншого типу – в неї в роду татари були… В пориві щедрости Ніка готова досипати мені зверху ще й бабушку Дуню, але я делікатно завертаю малу на кілька тактів назад: і‑і‑раз, і‑і‑два, а достеменно як же дізналися?.. А достеменно (Ніка з видимим смаком повторює це слово, схоже, воно для неї нове і тепер вона його вживатиме до речі й не до речі) – достеменно тато взнав уже аж як дорослим був, вже аж у тридцять років. Чи десь коло того. Тоді в нього на роботі хтось із заздрощів – бо тато швидко просувався по службі, і йому багато заздрили, – накатав наверх «тєлєгу», що буцімто в нього родичі в Ізраїлі. Був великий кіпіш, – її мова дедалі помітніше випручується з тенет шкільного підручника, – один час татові навіть звільнення загрожувало.

Авжеж «можу собі уявити, я ще пам'ятаю ті часи.

Ага, перевіряли його там, всяке таке, – Ніка на ходу пересмикує плечиком, бридливо струшуючи з нього «всяке таке», і знов загризає спідню губку: дуже сексі в неї ця гримаска. На щастя, «дєд» тоді ще живий був і все, що треба і де треба, пояснив. Ну, й татові заодно теж.

– А Павло Іванович, – якось чудно мені тепер це вимовляти, знаючи, що він зовсім не Іванович, і, можливо, навіть не Павло: сіре, як гебешний костюм, ім'я враз позбавляється живого носія, стає «клікухою», котру повторювати ніяково, як непристойність: – Павло Іванович ніколи не пробував розшукати своїх біологічних батьків?

– Ну що ви, – дивується Ніка з моєї нетямущости, – як би він міг!

– Та ні, я не про ті часи, не про радянські… Але тепер, уже за незалежности, це ж, мабуть, можна було б зробити? Тим більше, працюючи в архіві… Адже, якщо їх справді в сорок восьмому репресували, то могли ж зберегтися сліди?..

– А толку? – розсудливо заперечує Ніка, явно повторюючи чиїсь інші арґументи, явно – чуті від дорослих. – В живих їх усе одно нема, якби були, за п'ятдесят років обізвалися б. Хто вертався з ГУЛАГу – ті своїх дітей відшукували…

А Бухалова не відшукали. Отже, не було кому відшукувати. А якби відшукали? Чи Павло Іванович, офіцер КҐБ, був би з того радий?

– А про тих родичів в Ізраїлі – це правда, чи?..

– Та ну, які там родичі! – форкає Ніка. – Придумали, щоб татові кар'єру зіпсувати… Які могли бути родичі, коли навіть прізвище невідоме, під яким тата в дитбудинок принесли!..



Це вже мені видається трохи дивним, але про дитбудинки я знаю небагато, на цю тему тільки один сюжет і робила – про того сільського священика, котрий усиновив кількадесят безпритульних діток, і то не гарненьких‑чорноокеньких, як, певно, свого часу вибрали собі немовлятко Бухалови – як цяцьку в вітрині, – а таки нікому в світі не потрібних, «бракованих», із вродженими вадами, але ж то вже за України було, а за Совка – хто його зна, які там були закони, я в те не вникала, тож ліпше мені помовчати… Завертаємо з Нікою за ріг, у Рильський провулок, проходимо повз вітрини найдорожчих київських бутіків, під поглядами знуджених охоронців, що на наш вид трохи оживають – рівно настільки, щоб провести очима двох жінок, старшу й молодшу, худорляву й повненьку, й подумки вибрати, котра більше до смаку, – так само, як я на ходу обмацую зором сумочки у вітринах (найдешевші коштують третину моєї колишньої місячної платні!), – і перед витрішками цього оспалого бійцівського клубу, що вибрався надвір дихнути озоном, Ніка, істинна дівчинка‑відмінниця, відрухово підтягується, вбирає животика, закладає пальчиками за вухо звисле пасмо… Схоже, вона ще незаймана. Принаймні недосвідчена напевно. Послушне дитя, старанне, і в ліжку таке буде: скажіть мені, як треба, і я буду першою. Їй так сказали, глухо скидається думка, – це ще не її воля, вона ще вся напхом напхана тим, що в неї вкладено дорослими, і це їй тато сказав, тато за неї вирішив – що ні до чого дитині в біографії якась там безвісти пропала єврейська бабуся. Чи дідусь, чи хто там у них пробігав, такий біблійно‑волоокий. І тата, в принципі, можна зрозуміти, – коли тільки здумати, який густий сопух антисемітизму стояв у тих мурах на Володимирській: то була атмосфера, що його виліпила, і така сама мусила бути і в домі, де він виростав, – «дєда» Бухалова, раз він після війни був капітаном, мусили прислати з‑під Самари акурат на хвилі чистки «органів» від єврейського елемента, і звідтоді аж до самого 1991‑го рознарядка не мінялася, так що Ніка не могла не всьорбнути того духу й собі. Либонь, тому ймовірні родичі в Ізраїлі її нічим і не приваблюють: не капітал. Інша справа – екзотичний львівський бекґраунд: наразі це ще тільки декор, пудра з блискітками, що додає їй шарму в компаніях, а от згодом, як музична кар'єра піде на лад, можна буде й дієвіше пустити в хід зниклих у надрах ГУЛАГу польсько‑єврейських предків, і навіть ліпше, що невідомих, – можна буде приписати собі який завгодно родовід, натякнути, наприклад, західному імпресаріо на свою можливу спорідненість із Артуром Рубінштейном, чи ще які там були славні музики з польських євреїв, – невичерпний ресурс, можна буде вибирати з тисяч обрубаних доль, як «дєд» Бухалов міг вибирати з чужих костюмів у шафах спустілих львівських помешкань, із чужих міст, осель і, навіть, чужих сиріт, – вибрати собі вже готове, чиєсь життя і носити його як власне. Не треба буде й наймати піарників чи охмуряти журналістів: безвісти щезлі у Львові за Сталіна єврейські предки – готовий капітал, іно вмій зняти відсотки. Можу їй уже тепер підказати (сама вона над цим іще, звісно, не думала!), – можу розповісти про купу наших діячів, які нині на Заході цілком несогірше підторговують якою‑небудь свіжовиготовленою єврейською ріднею: так колись російські білоеміґранти продавали довірливим французам маєтки, буцім залишені в Росії, а кожен грузин на «зоні» називався «князем». Мабуть, так воно завжди буває – на всяку руїну першими збігаються не антиквари, не музейники, а шахраї й спекулянти, і вони‑то й є найпевніший знак, що життя, як учив мене Вадим, – триває…

Глупо, але я немовби ображена на Ніку за тих її кровних діда‑бабу – зате, що вона ними досі не зацікавилася, не змусила тата розв'язати трохи припалих пилом архівних мішків… Глупо, вона ж іще маленька – її життя ще відцентроване на себе, вона ще навіть із тілом своїм не цілком зжилася, не вийшла з фази ліплення себе за готовими кіно‑телезразками, – вона ще не знає, що в неї забрано, не відчуває пустоти на місці ампутованого органу… І мені ніяково від її звірянь так, ніби вона вимахує переді мною криво зрослою голою куксою – в повному невіданні, що це не рука.

– А вам тато коли розповів? Ви знали?..

Ми вже вийшли на площу перед пам'ятником, і Ніка спускає очі, зосередившись на квадратах плит під ногами, – ніби приміряється от‑от застрибати по них у «класики».

– Мені не тато розповів, а мама… Бабуся… Тато вже пізніше… Вже як бабушка Дуня померла…

Знов вона намагається ухилитись, питання їй неприємне, – і, допасовуючись до неї, вислизаючої, я несамохіть і собі міняю крок, теж стараючись не ставати на щілини між плитами, що ведуть до Софійської брами: «не заступати», як це звалося в «класиках», – неймовірно, як блискавично тіло згадує ці давнопоховані в ньому дитячі навички: коли, повертаючись зі школи з ранцем за плечима, перескакуєш із квадрата на квадрат, щоб «не заступити», а плити широкі, доводиться робити спершу один великий крок, а відтак, підбігцем, два маленькі, раз‑два‑три, раз‑два‑три, раз‑два‑три, – і зненацька Нічина молодість, із усім її нерозтраченим запасом сил, накриває мене пекучою, яблучно‑свіжою хвилею, аж мені забиває дух од її близько пашіючої безсмертної дівочости, од цієї шумовинної готовности леда‑мить вибухнути скоком, сміхом, пустощами, грою, ось для чого люди народжують дітей, недоречно проноситься в голові: з ними це все проживається ще раз, і нічим цього не замінити! – це ж на скільки я старша за неї, років на дев'ятнадцять, двадцять?.. Якби ми з Сергієм свого часу не стереглися, я б теж уже могла мати таку дівку – чи хлопчуриська – ні, краще все‑таки дівчинку…

І, замість добивати Ніку по тім'ячку (схиленому, мов умисне про те підставленому, аж видно в волоссі білясту борозенку проділу, як сире нутро каштана…), – допоминатись, чи вона дійсно почуває себе Бухаловською внучкою, і невже ж не кортіло ніколи взнати, яке б мало бути їхнє з батьком справжнє прізвище, – я, несподівано для себе самої з жадібним, зоологічним якимсь інтересом, питаю:

– А мамі вашій скільки років?

– П'ятдесят два, – підводить голову Ніка. Тринадцять років різниці між мною і її мамою, не так уже й багато…

– Ви одиначка?

Так, вона одиначка. Можна було й не питати. З кожною хвилиною я дедалі більше чуюся з нею зв'язана – так, як буває з узятим на руки вуличним кошеням: що довше його держиш, то важче потім відпустити назад у міські нетрі. Чому тільки я не важуся спитати, чи Ніка в курсі, що ми з її татом давно знайомі, – що про моє існування він знав, коли Ніки ще не було на світі?

Я ж теж вимахувалась перед її татом. Теж грала свій показовий концерт: ось, мовляв, я, та сама дівчинка, про яку ти колись читав в особовій справі Гощинської Ольги Федорівни, в графі «діти», – дочка, з наголосом на першому складі, ні, тоді ще, мабуть, було по‑російському, «дочь»: Дарья, 1965 г. рожд., – це я, дивися (поворот голови), нині вже доросла, відома журналістка, прийшла запропонувати тобі співпрацю в моєму фільмі… Так хвалишся перед лікарем, який колись складав тобі зламану ногу: дивіться, як я танцюю, докторе! – перед шкільним учителем, який ще в восьмому класі радив тобі вступати на кінофак, перед кожним, кому чимось завдячуєш, знаючи, що йому буде приємний твій «табель з п'ятірками», бо в тому є і його заслуга, він теж до того доклався… Доклався, ну так. Якби не добра воля Нічиного тата, моє життя склалось би куди кривіше. Але з якого б то дива йому, котрий сам увесь вік прожив під чужим ім'ям, і дочку‑одиначку під ним виростив, мали бути приємні мої архівні розкопки?..

Не можна вимагати від людей неможливого, пані Дарино. Або, як каже Адьчин тато, – не хвалися піччю в нетопленій хаті… І чом же би він, той, хто досі зветься – Павло Іванович Бухалов, – мав мені помагати розшукати мою, е‑е, родичку, коли він і своїх рідних батьків не відшукав?

І – яке я маю право його судити?



Ніка вже знову, тільки‑но вислизнувши з‑під помахів моєї указки, туркотить про музику, про своє навчання, хвалиться своїм педагогом зі спеціальности, – ах так, це ж вона мені звітується, я ж теж, виходить, якимось боком відповідальна за її вибір… Живий молюск у розкритій черепашці: голий, беззахисний, ніжно‑драглистий (на блюді, в якомусь приморському ресторані, коли це було?..). І якийсь новий, незнайомий жаль затоплює мене зсередини – не той гірко‑пекучий, що висушує на солончак, ні, цей не палить, він сам вологий, і від нього я слабну, розм'якаю, як земля під дощем, – набухаю, пучнявію по самі береги зору, от‑от проллюся крізь очі, крізь ніздрі: Ніко, Нікусю, бідна моя дівчинко, що ж із нами всіма зробили… Перетинаємо плац перед пам'ятником, – на мить, як завжди, затримавшись на тій осі, звідки зору відкриваються обидва сузір'я хрещатих бань із фортецями дзвіниць нараз, Софійське й Михайлівське, і з грудей, скільки б тисяч раз не дивився, вихоплюється несамовільне «а‑ах!» (поставлена сторч громіздка скриня майбутнього «Хайяту» в зеленій дротянці риштовань у цю вісь, на щастя, не потрапляє!), – і вступаємо в браму, як у кишеню зашитої в самому центрі міста тишини: за старезними мурами глухне вуличний гамір, навіть російські туристи тут якось нишкнуть, натомість вмикаються птахи – і сюрчання, джерельне сюрчання десятків ручаїв із невидимих ринв, тут його чутніше, ніж назовні… Погляд сам собою злітає вгору, обмацуючи поплямлену латками рожевої плінфи східну стіну собору, – Ніка теж на хвильку вмовкає й тут‑таки поновлює тему: у Губайдуліної німці обманом видурили права на всі її твори, практично за копійки, але Ніка все одно її гратиме, хай і без дозволу, на студентському концерті це не страшно, хто там помітить, правда? Ну звісно ж. А ми собі підемо сюдою, Ніко, – задами, попри клозет, у бік старої бурси, – колишній монастирський сад світиться здаля ніжно‑золотавою опушкою щойнорозпуклого ряботиння та по‑мурашківськи перехресними сонячними плямами на молодій травичці: нам туди. На розі перед клозетом молода японочка, як лялька з незгинною спинкою, налаштовує на штативі камеру з таймером, і ми з Нікою спиняємось перечекати, – японочка повертається до нас, усміхнено кланяється, як Іванець‑киванець, дякуючи повним ротом слабоанглійської каші, й чимдуж дріботить до вишикуваного під стіною собору гурту таких самих киванців, – ті теж усі щось усміхнене янчать заповненими кашею ротами, в камері спахає червоне очко, балетна спинка пронизливо нявкає, мабуть, що – ще раз, треба повторити, й дріботить назад до камери, – а ми з Нікою тимчасом проходимо далі, здоровенні й незграбні між цих тендітних істот, як ведмедиця з ведмежам. Таке враження, що в світі на кожен квадратний метр із краєвидом припадає по японцеві з фотоапаратом, кажу Ніці, але Ніку не цікавлять ні японці, ні їхні супер‑хай‑текові апарати (то наш Антоша все мріяв про камеру з таймером!), – Ніка невідривно дивиться на мене, загризши спідню губку, і на її по‑дитячому крупних різцях видно сліди з'їденої помади.

– Пані Дарино! Видивляюсь на неї: що таке?

– Ви прийдете на мій виступ?

Не така вже вона й відцентрована на себе, ця дівчинка. Не така й нечуственна…

– Прийду.

Це звучить несподівано урочисто, як у сиропній мелодрамі. І я розумію, що справді – прийду.

– А чому, – питає Адріян, – Ольга Федорівна не схотіла прийти?

В антракті відчинено головні двері – ті, що виходять на Майдан Незалежности, на ґанок з колонами, й ріденька юрба – радше корпоративна, ніж концертна: складена переважно зі «своїх», з по‑весільному вичепурених родичів і друзів, які знай перепиняють одне одного в фойє збудженими вигуками, – двома рукавами витікає надвір, на перекур. Дарина з Адріяном теж сунуть зо всіма, вона тримає його під руку так, мов боїться опинитись сама в цьому чужому тлумі.

– Не знаю, – відповідає, неуважно водячи навсібіч очима. – Сказала – не піду, і все. Дуже рішуче, я навіть не сподівалась від неї…

Дарині це уявлялось як родинний вечір: мамі, думала вона, приємно буде сходити з нею й Адріяном на академічний концерт, хай би й студентський, – з дядею Володею їй нечасто випадає така нагода, він із тих, хто в філармонії завжди кашляє в місцях найделікатнішого піанісимо, а після походу в оперу знай розповідає, як у ложі смерділо шкарпетками (в нашій опері й справді ними смердить!), – а крім того, ба навіть насамперед, – на концерті буде Бухалов, що, гадала Дарина, мало б становити для мами вже непереборну атракцію, більшу, ніж Равель, Лятошинський, Бріттен і Губайдуліна, разом узяті: їй здавалося, що мамі має бути так само цікаво стрітися з Бухаловим віч‑на‑віч після всіх цих років, як їй самій, Дарині, – побачити цю сцену збоку: сценарій, вивершений самим життям, тільки камери й бракує (за камеру правитиме вона – дочка, свідок і співучасниця), їй наперед подобався цей сюжет, вона вже прикидала, яку сукню мамі порадити: попри повноту, що так вульгарно деформувала її колись струнку фігурку, мама ще може виглядати доволі пристойно, якщо її належно впакувати. Те, що Ольга Федорівна запротестувала зразу ж, тільки‑но зачула ім'я Бухалова, – не піду, не хочу, і все, – відмовилась зніматися в цьому фільмі, з гіркотою самоіронії думає Дарина, – в якийсь спосіб більше об'єднало її, в очах дочки, з Бухаловим, аніж якби ці двоє стояли зараз рядком у фойє, мило перемовляючись. По суті, вони обоє дали їй відкоша. Обоє відмовились на її вимогу озиратися на минуле.

– А той хлопець, що Ліста грав, мені сподобався, – завважує Адріян, коли вони, знайшовши місце під колоною, забираються до працьовитого випускання диму.

– Ліста? А, той…

– Видно було, що він од того кайфує, – пояснює Адріян. – А то вони всі такі штивні, як на військовому параді, ці дітваки. А цей ні, цей із живчиком… Паа… ба‑ба‑бам… Паа… ба‑ба‑бам, – гугняво‑жалібно заводить він на мотив із «Років блукань», закотивши очі, й Дарина мимоволі чмихає, з ніжністю дивлячись на нього. І зараз за тим їй приходить нова думка:

– Пам'ятаєш, я тобі розказувала, як їздила на Житомирщину? До того чоловіка, що Амброзій Іванович нам адресу дав?

– Це той дід, що брав участь у Кенґірському повстанні?

– Еге, той, тільки я не про це… Ледве розшукали ми тоді той двір, він десь на відрубі, за селом, – їдемо, коло кожного стовпа гальмуємо, хрін його зна, на який путівець звертати, і спитати ж ні в кого, – а тут через поле чеше бабця в куфайці, бадьоренько так… Питаємо її, де тут живе такий‑то? Бабця, підозріливо: а чого вам од нього треба? Та от, кажемо, про Кенґірське повстання хочемо його розпитать… І вона так, знаєш, із серцем, як дверима грюкаючи нам перед носом: та коли то було!.. І по‑очухрала далі, вже не озираючись. А потім виявилося, що то його жінка, та сама, що теж у Кенґірі була, і вони там і познайомились, записочки з чоловічої на жіночу зону одне одному перекидали, ну, ти пам'ятаєш, ти ж бачив той запис…

Адріян курить і дивиться на вогні Майдану, – так, ніби саме звідти, крізь вуличний шум, долітає до нього саундтреком загублений лістівський мотив. Роки блукань, самий початок.

– «Та коли то було!» – повторює Дарина з бабціною інтонацією.

– Угу, – киває Адріян, і що він має на думці – незрозуміло.

– Мама мені так само заперечила: не піду. Аж ніби сердито. Питаю: але чому, мам? Не хочу – от і всі пояснення.

– Приємно тільки на місця перемог повертатися. А на місця поразок – кому ж хочеться, Лялюсь… І свідків своїх поразок зустрічати – теж невелика радість.

– Я ж не думала, що Бухалов для неї – свідок поразки. Думала, якраз навпаки.

– Навпаки було б, якби твій тато був живий.

– Отож‑бо. А я, бач, думала, що я в цій мізансцені зможу його заступити. Що я для мами – все‑таки життєвий здобуток, яким можна похвалитися перед ким завгодно. Самовпевнено з мого боку, так?

– Є троха, – вимовляє Адріян зумисно по‑галицькому, як завжди, коли хоче злагіднити вагу своїх слів. І усміхається. Їхні погляди зливаються докупи, і на якусь частку секунди все довкола тьмяніє, вимикається, – все, крім пульсуючого крізь простір невидимого кола струму, яким двоє злютовуються водно, до одночасного обриву двох сердець у грудях, із однаково вистуканим тремом того самого подивування, як при пробудженні: яке ж це чудо, що у мене є ти, і чим я тільки це заслужив/заслужила? – і, позаяк такі самоутворені (й самозамкнені) кола ніколи не лишаються непоміченими довкіллям, бо випромінюють у простір акурат той надлишок тепла, який робить життя стерпним, то до облюбованої Дариною й Адріяном колони тут‑таки, як зграйка комарів, спрямовуються сторонні погляди, двоє робляться видимими, як у прицільно наведеному світлі, коло сусідньої колони, де біліє сивими верхів'ями цілий краж якихось музичних аксакалів («Я в мистецтві з п'ятдесят шостого року…» – долинула фраза), нашорошується зацікавлена тиша, – і вже поспішає до Дарини з Адріяном через увесь ґанок на коротких ніжках той, кого Дарина цілий час виглядала серед публіки – і в залі, поверх голів партеру, і в антракті, поміж ринулого в двері натовпу з його хаотичним рухом:

– Добрий вечір, молоді люди!..

– Павло Іванович!.. Вітаємо!

Вони вже не дивуються, що він перший їх запримітив: хто на що вчився! – але от сьогоднішній вигляд Павла Івановича не може не заскочити кожного, хто звик бачити його в ситуаціях, що називається, штатних: таких – щасливо схарапуджених і мовби п'яних власною важливістю чоловіків Адріян досі бачив хіба серед своїх друзів – новоспечених тат, коли ті гордо несли дружинам у пологовий соки й пюре в баночках: Павло Іванович сяє буквально, не тільки внутрішньо, – в своєму ошатному, темному з памороззю, костюмі від Вороніна він навіть спітнів, хоч вечір зовсім не настільки теплий, – спітнів і грізно блищить, як полив'яний, від чого його прекрасна голова (в світлі ліхтаря шкіра набула виразно оливкового відтінку) дивним чином іще погарнішала, набула довершености, як у полакованого ідола в здибленій сторч, Мойсеевими рогами, кучмі, – і очі палахтять натхненням біблійних пророків: видно, що в Павла Івановича свято. Дарина губиться, остаточно відчувши себе на чужім бенкеті: всякі слова за таких обставин будуть невідповідні, але Павло Іванович вочевидь і не потребує жодних слів, – для нього досить самої їхньої тут присутности, щоб автоматично включити їх до кола «своїх людей», яким нічого не треба казати, бо й так зрозуміло, що всі переживають те саме: родичі в почекальні «швидкої», де за стіною потерпілу готують до операції. Саме з такою міцною, щирою мускулярною вдячністю Павло Іванович тисне руку Адріянові, мужчина – мужчині:

– Дякую… Дякую, що прийшли…

Він справді зворушений. Добре, мелькає Дарині, що не прийшла мама: він її, либонь, і не помітив би, просто б – не вмістив… Адріян першим знаходить потрібний тон – діловий і вирозумілий водночас:



– Сильний курс! – поважно, мов ті аксакали з‑під сусідньої колони, киває він Павлу Івановичу. Як про футбольну команду, мало не чмихає Дарина. Але, на диво, слова виявляються точними, саме тими, які схвильований тато зараз здатен почути: тут і оцінка прослуханого першого відділення, і тривога вболівальника: як то наша попишеться на тлі таких сильних колег, чи не загубиться, бува? – і наперед видана Ніці фора на випадок невдачі: адже поступитися «сильним», то все одно почесніше, ніж переграти слабаків, – і, головне, голос компетентної підтримки, на який Павло Іванович ловиться з жадібністю неофіта: видно, здогадується Дарина, сам він на музиці не знається, вона для нього просто статусний символ, як у радянських фільмах, де режисери незмінно змушували офіцерів‑червоноармійців пролетарського походження вигравати на роялях на знак остаточного поконання ними буржуазної культури, і в цьому незнайомому світі, куди вирушило його дитя, Павло Іванович дивиться на кожного втаємниченого, як новобранець на полковника. Чоловіки ще перекидаються кількома репліками – змовників, співучасників, членів одного клубу, – і Дарина, з почуттям полегкости, що Адріян перебрав розмову на себе, раптом згадує, як колись, тридцять років тому, виступала на шкільному ранку: була в костюмі сніжинки, танцювала й співала англійську пісеньку, «the snowflakes are falling, are falling, are falling»30, – а її тато, молодий, дужий і вродливий, сидів розпромінений у першому ряду й кивав їй у такт головою… Тоді, у вісім рочків, вона ще старалася для тата, і світ був теплий і затишний. Шкода, що все так швидко скінчилося. Навіщо вона сюди прийшла? Яке їй діло до цих людей?..

Вона більше не розуміє, чому вона тут. Чому цей підстаркуватий есбеушник, що ледь не лускає з урочистости моменту (просто невихований підліток, що не вміє поводитися на людях!), набивається їм з Адріяном у родичі? (Зараз він стоїть під невигідним до світла кутом, і їй видно біліючу, як молозиво, слину в кутиках його рота: перевірив би печінку, чи що…) Комічний у своїй розжареній батьківській іпостасі, мов аідіше маме з одеських анекдотів, – ну так, зрозуміло, «детдомовец», безбатченко: люди, обділені в дитинстві батьківською любов'ю, ніколи не навчаться нормально любити власних дітей, вічно впадатимуть то в одну, то в другу крайність, як дальтоніки, змушені писати фарбами, але на якого милого їй здалось це чуже життя? Ще одне життя, яке вона чомусь мусить у себе вмістити?.. Чи їй недосить тих чужих життів, знесених до неї, як у сейф на вічне зберігання, – цілий вік вона бабрається в чужих життях, чужі люди товчуться по ній, як по Майдану, вимагаючи, щоб вона видобула з їхніх терпінь і поразок іскру смислу, якої самі вони видобути негодні, і вона все це радісно витримувала, їй це подобалося, хоча траплялись інтерв'ю, після яких вона цілий день відлежувала, мов трактором переїхана, стільки сил із неї спивали її герої, – але на цього Бухалова і на його беззахисну, мов равлик без черепашки, Ніку з її дитячим обожнюванням в ній уже нема місця, соррі, все, перебор!.. Ці люди не мають до неї жодного стосунку, вона не має більше куди складувати їхні проблеми, – і не бачить, чому мала б це робити. В цю хвилину Дарині здається, що наймудріше вчинила її мати: що було, те минуло, закрили, поклали на антресолі, і який, справді, сенс знову вигрібати наверх засипане роками, не можна ж крізь все життя тягти з собою тих, хто колись був знявся в ньому в одному чи двох епізодах, нічийого життя на те не стати!.. Вона дивиться на Павла Івановича, не в змозі погамувати раптової неприязні, – особливо відразні ті його заїди. Він що ж, не розуміє, що його дівчинка вже виросла з того віку, коли стараються для тата, – і скільки б він не метушився й не бив крильми, йому вже не вдержати її під накривкою теплого й затишного світу?.. В її літа, сердито думає Дарина, я вже жила з Сергієм, – і, слава Богу, ще добре вибрала, бо чоловіків, охочих із нею пожити, тоді було куди більше, аніж рекомендується юній дурепі, що чулась покинута заодно мертвим батьком і живою матір'ю й ладна була ляпнутись під кожного, хто прийме її за дорослу, – у Ніки всі ці проблеми ще попереду, і можна не сумніватися, солодко їй теж не буде: такі причмелені тата охороняють своїх доць, як бультер'єри, ще рік‑два – і Ніка тільки й мріятиме, щоб тато її покинув: діагноз, прямо протилежний моєму, думає Дарина – і завмирає з роззявленим ротом: о чорт, а що, коли в цьому вся й річ, що – протилежний? І Ніка якраз і відчула в ній те, чого їй самій конче бракує для виживання, – отой вітамін рано отриманої свободи (слава Богу, благополучно перетравлений!), і через те й потяглася на неї, Дарину, як стружка на магніт?..

Її повиває запаморочення, і вона лякається, що не встоїть на ногах. І зараз же пригадує собі те, що старалась забути: у неї вже четвертий день затримка! Груди набухли, до сосків торкнутись не можна, минулої ночі, коли Адріян цілував, вона навіть скрикнула з болю, – а місячних усе нема… Ні, чоловіки, здається, нічого не завважили. Дарина гасить цигарку. Я не вміщаю, думає вона з розпачем, мені забагато цього всього!.. Навіть для себе самої я не складу докупи цієї «сторі», не зберу кінців. Ніка: моя тінь, двійник‑навпаки, антипод мого вимушеного сирітства. Сирітства, атож, – бо в п'ятнадцять років батько дівчинці ще ой як потрібен, і в сімнадцять теж – щоб упровадити в чоловічий світ без ґуль і синців: доки не стане дорослою жінкою, доти й потрібен… Чи це може бути – що Павло Іванович надробляє на рідній дитині те, що колись, у нього перед очима (й не без його ж таки участи), було відняте чужій?..

Зараз він здається їй виготовленим із надтвердого матеріалу, що не пропускає світла: заповнив увесь вільний простір між нею й Адріяном і сяє безсоромно, як велетенське немовля в купелі, – горить безумними біблійними очима й мляскає заїдами в кутиках рота, їй хочеться його відіпхнути, – і водночас, із якимось сласним жахом огиди, вона відчуває, що під тим своїм ошатним костюмом він голий: мокрий од поту і, мабуть, волохатий, як павіан. Здається, вона навіть чує його запах: важкий, військовий запах – шкіра, сургуч… Таке запаморочливе, до нудоти, відчуття близькости – ніби вони зараз усі втрьох в одному ліжку, жодного бар'єра. Невже він тепер снитиметься їй в еротичних кошмарах? Круглоплечий, із бабським задом, на коротких ногах. Такі зазвичай яркі до любовного гону. Боже, яка гидота, що з нею діється?..

Нарешті вона ловить на собі Адріянів затурбований погляд – і наче вмить усі її залозки набухають сльозами вдячности: вона знову маленька дівчинка, і тато (Адріян) сидить у першому ряду й киває їй у такт…

Мій мужчина, спалахує вона теплом, мій найрідніший у світі, хоч руки б його зараз торкнутися… Але той, другий – твердий, темний усередині, без просвітів, з важким військовим запахом, – розпихає їх собою, вклинюється між ними (тут їй блискає яскрава фізична згадка, що він і відразу, від першого їхнього знайомства зайняв таку позицію в просторі – вклинюватись між ними, і то з такою непохитною самопевністю, ніби має на це прав о!), – наставляє на Дарину свої прекрасні юдейські очі, напівприкриті звислими капшучками поморщених повік, – і зненацька каже щось настільки недоречне в цьому сценарії, де крутяться, закручуються довкола них у невротичний танок розсипані такти Ліста (Роки блукань, Швейцарія, Пастораль), і сивоголова музпрофесура, що застала кращі часи, і старі діви‑меломанки, що ходять на концерти отримувати свій оргазм і сновигають в антракті по‑юному розчервонілі, – щось, настільки несподівано далеке від малої Ніки, котра зараз десь за сценою вислуховує останні напучування від свого педагога, аж Дарині першої миті здається, ніби це сказано незнайомою мовою:

– А я для вас дещо маю. По тій справі, що вас цікавила. Адріян з Дариною швидко ззираються, в повітрі іскрить.

– Ви знайшли? – торопіє вона. – Знайшли те, що я просила?

Вона не наважується вимовити «знайшли Олену Довган», ніби тримається раз уже оголошених Павлом Івановичем правил: жодних імен, жодних посилань, якась шизофренічна конспірація, кому вона вже потрібна?.. Але хай буде, як йому хочеться; це, очевидно, плата – віддяка за те, що вони прийшли на концерт його дитини, свого роду бартер. Мабуть, гарячково міркує Дарина, цього їх теж навчали в школі КҐБ – що всякі стосунки між людьми, це тільки бартер: обмін послугами. Але що він знайшов, що?..

– Невже справді? Павле Івановичу? Те, що я припускала, так? Ювілейний рапорт про ліквідацію?..

– Не зовсім, – знехотя каже Павло Іванович: цідить, тягне кота за хвоста, садюга. – Але дещо розповісти можу. Виберіть час…

– Прийду, коли скажете.

– Ні, на роботу не приходьте, не треба, – це вже звучить різко, гостро, як застережний окрик. – Це швидше приватна розмова. Знаєте, що?..

Він повертається до Адріяна, мужчина до мужчини, ніби осяяний наглим інсайтом:

– Ви не рибалите?

– А треба? – відгукується той. Виходить смішно. Дарина сміється і слухає збоку власний сміх: ні, все гаразд. Одночасно до неї доходить, що аксакали під сусідньою колоною обговорюють зовсім не прослухану інтерпретацію Ліста, а чиюсь недавню гастрольну поїздку – здається, в Японію.

– Риба там в ізобілії, яка хоч'! – виразно доноситься до неї той самий драматичний баритон, що «з п'ятдесят шостого року в мистецтві». – Але дорога – дорожча за м'ясо!..

Вона дивиться на Павла Івановича: чув чи ні? Вона знає, що так буває: коли життя, чи то під натиском твоїх зусиль, чи з якоїсь своєї незбагненної примхи, ускакує в невидимі пази, по яких далі котиться само як дурне, іно встигай за ним перебирати ніжками, тоді нерідко так буває: все, що трапляється тобі назустріч, до випадково почутих фраз і рекламних слоґанів включно, на всі лади править тобі те саме, потверджуючи правильність напрямку руху, мов умисне на те, щоб до тебе таки дійшло. І часом це буває смішно, навіть дуже: в того режисера, який тримає в руках повну версію сценарію, з гумором явно склалося. Риба, значить, ну що ж. Риба, то й риба.

– Я, знаєте, – ділиться Павло Іванович, – люблю часом вибратися на Дніпро, коли є вільний час… На вихідні… На нічну риболовлю, – це, знаєте, найкращий відпочинок!

Адріян глибокодумно киває. Як на гріх, у цю мить із фойє розлягається дзвінок на друге відділення, і Павло Іванович увесь приходить у рух – від здибленого, як у Мікеланджелового Мойсея, дворогого чуба до піл воронінського піджака (розстебнутого, як завважує Адріян, на два нижні ґудзики, цілком цивільно: дочка навчила?), – бурхає нетерплячкою, мов електрочайник, роздимає ніздрі, на всіх парах скеровуючись до входу, з некрасивою, ярмарково‑містечковою метушливістю махає рукою комусь у швидко гуснучому тромбом при дверях натовпі й умить утрачає відновлену, було, подобу офіцера СБУ, та й просто дорослого дядька, – цікаво, а де ж його дружина, думає Дарина, не може ж бути, щоб вона не прийшла? – і потрапляє‑таки впіймати в юрбі звернений у їхній бік закляклий, немов аж трохи переляканий – риб'ячий, авжеж! погляд маловиразної дами, явно не з меломанок, у модному, букльованому з бахромою, рожевому піджаку, який їй зовсім не пасує, – одначе Павло Іванович все ж не втрачає професійної форми і вчасно виявляє належну пильність, примудрившись (він знову втеребився між ними, й вони втрійко сунуть у зворотному потоці досередини) торкнути ліктями й кивком, усіма гострими кутами нараз, одночасно Дарину й Адріяна:

– Моя дружина…

Вони розкланюються на відстані, безгучно, як під водою, рожева з бахромою риба по‑Нікиному розтягає губи в усмішку, тільки при тому, на жаль, високо оголює ясна, – видовище не з найкіноґенічніших. Мама могла б і прийти, робить утішний висновок Дарина. Хоча, з другого боку, – що їй тут робити?..

І чує над вухом швидке бурмотіння Павла Івановича – цим разом гіпнотично подібне на голубине туркотання його дочки:

– Приходьте в суботу до Південного мосту… Зліва, з боку Видубичів… Там коло півночі самий кращий кльов… І ніхто нам не заважатиме…


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка