Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»


ЗАЛ II. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». ВМІСТ ЖІНОЧОЇ СУМОЧКИ, ЗНАЙДЕНОЇ НА МІСЦІ КАТАСТРОФИ



Сторінка3/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

ЗАЛ II. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». ВМІСТ ЖІНОЧОЇ СУМОЧКИ, ЗНАЙДЕНОЇ НА МІСЦІ КАТАСТРОФИ



ІНТЕРВ'Ю ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ З ВЛАДИСЛАВОЮ МАТУСЕВИЧ


Мізансцена виглядає так (дуже симпатично!): дві жінки, блондинка й брюнетка, за столиком літньої кав'ярні в Хрещатицькому Пасажі, обидві стильні, добре задбані, з оголеними засмаглими плечима, – це кінець серпня, пора закінчення відпусток, на задньому плані вряди‑годи проходить офіціант у білій куртці, із ні до кого не зверненим загадковим напівусміхом мовчазного всерозуміння, що притаманний усім київським офіціантам і робить їх схожими на індійських божків, насправді ж приховує виключно їхню непевність себе й страх наскочити на незвичного клієнта – в даному разі роль такого виконує поставлена на терасі телекамера. Дуже гарний світловий ефект творить підзолочене й випрозорене сонцем волосся блондинки – тобто це з тим ефектом вона здається блондинкою, насправді з неї швидше русявка, вміло підфарбована до відтінку стиглого жита, і слушно: з такими дрібними пташиними рисами навіть при широко посаджених очах її бліде личко з по‑чоловічому роздвоєним підборіддям неминуче губилось би в натовпі без яскравішого обрамлення, так що кольорове рішення знайдено бездоганно точно, – зрештою, не дивно, адже вона художниця. На передньому плані, на столику, кілька також хороших барвних плям: темно‑рубінової підсвітки келих червоного вина, висока боката гальба світлого «Оболонського» з весільною шапкою шумовиння, орнаментована пачечка «Eve Slim», будда в білій куртці приносить ще й чисту попільницю, більше схожу на полумисок, але, на жаль, чорну, краще відсунути, ні, переставити тимчасом на сусідній столик, бо надто рве око, ніхто не проти?.. О'кей, все, працюємо!

– Владиславе, ми знайомі вже так багато років (обидві сміються, тим змовницьким смішком жінок, задоволених своїми роками й пов'язаних між собою чимось неприступним для чоловіків, котрий завжди вселяє в останніх підсвідоме занепокоєння) , що я можу навіть перед камерою з легким серцем звертатись до тебе на «ти» – й дуже цим пишаюся. Насамперед дозволь привітати тебе з успіхом справді небуденним, особливо для українського митця, – із премією Фундації Мистецтв від Nestle, якою була відзначена твоя персональна виставка – поправ мене, якщо я помилюся, в Цюриху? («В Цюриху, в Берні, в Женеві і в Лозанні», – уточнює блондинка з діловою інтонацією людини, давно і стійко призвичаєної до небуденних успіхів.) Вибач, ти ж знаєш можливості українських журналістів: практично всю закордонну інформацію, що стосується культури, ми отримуємо з других рук («Коли не з третіх», – вставляє блондинка. – «Абсолютно справедливо, коли не з третіх!» – аж надто палко підхоплює інтерв'юєрка, і обидві знов сміються, цим разом недобре, з дружним злостивим викликом, за яким впізнається багаторічна ансамблева зіграність поглядів і претензій на адресу своєї країни.) Так що нема на те ради, мусиш про себе розповідати сама, якщо хочеш, щоб отечество було в курсі…

– Пам'ятаєш старий радянський анекдот, – каже блондинка, пригнувшись над столиком і всім тілом подаючись уперед, мов розкручуючись знизу вгору як ласо чи як кицька, що збирається заплигнути на дерево, щойно тепер операторові крізь камеру видно, яке вольове оте її гострорисе пташине личко з роздвоєним підборіддям, наїзд, крупний план, – чому в магазинах немає м'яса?

– ??? – журналістка запитально зводить брови, наперед сяючи, ледве стримуючи нетерплячу готовність весело захихотіти.

– Бо ми йдемо в комунізм семимильними кроками, а худоба за нами не встигає. Ось так і з тими нашими митцями, котрі здобулися на міжнародне визнання, – країна за нами не встигає…

– І не тільки з митцями, – відхихотівши, погоджується журналістка. – Те саме й з науковцями, яких купують на Заході, а в себе вдома їхні відкриття академію нітрохи не цікавлять, і з інтелектуалами, які розбрелися по чужоземних ґрантах, бо своїх українських катма… З країни просто вимиваються мізки, боюсь, якщо так триватиме й далі, років через десять‑п'ятнадцять ми всі тут бігатимемо на чотирьох… Але ми ж із тобою оптимістки, Владо, чи не так? (Блондинка іронічно примружується, мов прицілюється в очікуванні наступної репліки, яка й визначить, бути їй оптимісткою чи ні, причім скроні їй прокреслюються різкими стрілками зморщок, і обличчя враз набуває тієї пронизливої пластичної довершености, котрої, в цій хвилині видно, має досягти щойно через кілька років, – довершености зримо проявленого характеру, якою декотрі жінки в зрілості вражають куди ефектніше, ніж юною вродою, ще два‑три роки – і блондинка, якщо, звичайно, натоді ще залишатиметься блондинкою, повністю наздожене свій внутрішній образ і буде досконало, артистично гарна.) – І навіть якщо сьогодні твоє визнання на Заході, – розважливо продовжує брюнетка, – вдома, в Україні, не викликає жодних реакцій, крім хіба що заздрости колеґ, все одно, об'єктивно (це слово вона виокремлює до непристойности сексуально, круглим маковим ротом із нової колекції в Broccardi, ніби наводить кожну літеру жирним курсивом: на відміну від своєї співрозмовниці, вона говорить не лише до товаришки, ай до уявної аудиторії, яка все те має ковтати) ти працюєш на цю саму країну, котра, як ти кажеш, за тобою не встигає, – зокрема й на зміну її уявлень про себе, що, по‑моєму, надзвичайно важливо… (Блондинка мрукає щось згідливе – її видимо нудить цей дидактичний відступ.) Українцям, як відомо, притаманна хронічно низька самооцінка, так що всяке визнання «наших» зі сторони «чужих» – це, вважай, компрес нам усім на задавнені національні травми. Тож давай до діла, тобто до твоєї виставки. Насамперед, поясни, будь ласка, саму цю назву – «Секрети»?

– Ну, ідея взагалі‑то походить від забави нашого дитинства – пам'ятаєш, у дошкільному ще віці, в шістдесяті, в сімдесяті, всі дівчатка робили «секрети»?

– Аякже, ще б не пам'ятати! – тішиться брюнетка. – Причому, що цікаво – здається, тільки дівчатка?

– Атож, хлопчики не допускалися, навіть ті, котрі з дівчатками дружили, це я пам'ятаю точно (блондинка спроквола відводить нависле на лице пасмо волосся, ніби одним жестом відсуває з‑перед очей тридцять років нараз),  – у мене в самої був такий товариш, із яким ми навіть у ляльки вкупі гралися, я за маму, він за тата, але до «секретів» і йому було зась…

– Вибач, що перебиваю, – а ти взагалі малою з хлопчиками більше бавилась чи все‑таки з дівчатками? Бо є версія, що соціально успішні жінки – то завжди продукт, що називається, чоловічого виховання, ті, кого школено на хлоп'ячий лад…

– Н‑не знаю… Не думаю… Та ні, гралась‑то я з дівчатками, все в старих добрих традиціях, кукли, їхні «одьожки», я цілому подвір'ю ляльки обшивала, дуже мені це подобалось… Я думаю, тут інший момент важливіший (вона рішуче закидає вгору підборіддя, очі їй спалахують, як у кицьки, й навіть міняють колір: перед хвилиною, з пошуково стеряним зором, вони були по‑немовлячому водянисто‑сірі, а зараз увімкнулись пронизливим сталево‑синім горінням на повну швидкість розігнаної думки, оператор мав би бути в захваті: нечасто трапляються такі вимовні обличчя, де на поверхні, як на чистому плесі, мерехтять усі відсвіти руху під водою)  – знаєш, що справді вплинуло? А – що татова донька! В дитинстві ключовою для мене фігурою був батько – саме він учив мене малювати, потім до художки щоранку відвозив на заняття, авторитет його був непохитний дуже довго. Якщо чесно, я й досі вважаю його дуже недооціненим художником, у нього шалено цікаві роботи є, особливо нонфіґуративи, тільки ти ж знаєш, яка в совдепівські часи була офіційна настанова щодо всього абстрактного… Взагалі, це страшенно інтересно, коли вдуматися, – ти, мабуть, маєш рацію, ну, щодо жіночої успішности, – всі дівки, яких я знаю, ті, котрі чогось домоглися, – всі вони татові доньки, і ти ж так само, Дар? (Брюнетка мовчки потакує.) І це ж навіть у фольклорі відбито: в усіх казках завжди бабина, тобто материна, дочка лишається в програші, а дідова, татова доця, привозить додому повну скриню всякого добра – нібито тому, що така трудівниця, а бабина ледащиця, але, може, бабина дочка просто не навчена – як би ми це сьогодні сказали, соціально адаптованої поведінки? Не тямить, як триматися серед чужих, як їм чемно приподобитися й тим непомітненько домогтися свого, а зараз же з порога валить як стій незнайомій чарівниці («Змїіній цариці», – підказує розбавлена журналістка), угу, зміїній цариці всі свої наміри межи очі, як рідній мамі, – от, така собі хатня дикунка, ні?.. Тобто, з усього судячи, попередні покоління жінок, із нашими матерями включно, просто не вміли прищепити дочкам ніяких навиків виживання поза стінами своєї хати – на таку вищу математику вже треба було чоловіка в домі… (Забувшись, художниця починає зосереджено гризти нігті, але спохоплюється; рука в неї, проти її дрібної статури, якраз несподівано крупна й сильна, з широкою долонею, з нігтями без манікюру, – дуже вимовна, чесна ремісницька рука, при монтажі ці кадри буде вирізано.)

– І якщо врахувати, – кидається інтерв'юєрка підбирати на ходу впущену думку й змотувати її далі на клубок у потрібному напрямку, – що саме дев'яності роки чи не вперше дали нам масове покоління самотніх матерів, – коли жінки перестали боятись (вона знов округлює рота й налягає голосом на це слово, наче тілом на замкнені двері) самостійно виховувати дитину, – то як, по‑твоєму, що чекає в майбутньому вже наших дочок? Чи зумієш ти тепер забезпечити своїй Катрусі належний рівень соціальної адаптованости? Настільки (професійна бліц‑усмішка, притримана кінчиками вуст, призначена взяти в поблажливі лапки наступну фразу), щоб вона в дорослому житті ні перед якою зміїною царицею не розгубилась?

– Гадаю, що так, – повагавшись, твердо й без усмішки відказує художниця: видно, що саме це питання й манячило перед нею впродовж цілого її попереднього монологу. – Я дуже на це сподіваюсь.

– Повертаючись до «секретів» – чи вона в тебе робить «секрети», як ти в дитинстві?

– Які там «секрети»! – махає рукою художниця й сміється, цим разом із гордою поскромленістю людини, витісненої на часовій дистанції власними дітьми. – В комп'ютерні ігри вони тепер грають, ці діти! І взагалі, знаєш, їх, за моїми спостереженнями, надзвичайно сильно забембує перебор візуальної інформації, такий ніби кольоровий шум довкола них увесь час стоїть… Порівняй, у наскільки сірішому світі зростали ми («О‑о‑о‑о!» – стогне журналістка увімкненим з‑за кадру саундтреком…), який був у нас змалечку лютий голод на барви – пригадай, що колекціонувалося з найбільшим запалом? Фантики, кольорові обгортки від цукерок, – чим яскравіші, тим же рідкісніші були!

– І дорожче цінувалися, – вставляє журналістка, в голосі їй прорізається сувора нота фахової компетентности. – Я пам'ятаю, як заздрила сусідській дівчинці, якій батько возив цукерки з закордонних відряджень, – у неї була найшикарніша колекція на цілий квартал, очі від тих фантиків розбігалися!

– От‑от, у мене теж подібні спогади збереглися… А тепер прикинь‑но – з чого складався «секрет»? Видлубувалася в землі ямка, вистелялася, щоб блищало, обгортковою сухозліткою від шоколадки – взагалі таке тло, блискуче і з поглибленою перспективою, це принцип лубкової ікони, пізньої, мануфактурної вже, десь із кінця дев'ятнадцятого століття починаючи, – по селах і досі такі можна надибати…

– Ніколи про це не думала! – скидається журналістка збудженою рибкою. – Хоча в принципі, нічого ж дивного, дитячі ігри завжди ж несуть у собі якісь рудименти відмерлої дорослої культури… Чи хтось із наших мистецтвознавців про це писав, чи це твоє власне спостереження?

– Дай спокій, Дарино, в нас повна історія української ікони досі не написана, а ти хочеш, щоб хтось займався дитячими цяцьками! Але почекай, на цьому подібність не вичерпується. На такому блискучому, срібному або золотому тлі викладалась, пам'ятаєш, аплікація – зі скалок, з друзок, з усякого дрібного мотлоху, який валяється під ногами, аби тільки яскравий був: з цукеркових фантиків, кольорових шкелець, намистин, ґудзиків, – тоді, між іншим, дуже цікаві ґудзики були, люди ж іще самі собі шили, плели, кравецтво процвітало… Ще йшли в хід зірвані квіткові головки – ромашки, флокси, чорнобривці, – з цих переважно робилась своєрідна орнаментальна рамочка, що, між іншим, також нагадує українське примітивне малярство, і народні ікони наші так само ж із квітковим орнаментом… Ось такий творився бріколажик, наскільки виконавицям ставало фантазії, зверху накривався відповідного розміру уламком скла – завваж, що мануфактурні ікони теж були засклені, – і засипався землею. Коли потім у тому місці розгребти, то в землі показувалось віконечко, за яким мерехтіла невимовна краса – просто тобі скарби печери Алладіна… (Інтерв'юєрка, яка за кожним словом захоплено кивала, мов зразкова студентка на лекції улюбленого професора, розтуляє свого макового рота, щоб похопитися з підоспілим коментарем, але художниця переймає її репліку на льоту, ще не вимовленою, чим викликає в своєї співрозмовниці новий напад мімічного ентузіазму:)  – Ясна річ, то не була самодостатня художня творчість, нічого схожого на те, як діти, приміром, малюють або віршики складають («От‑от, – лепече журналістка, – я, власне, й хотіла…»), ну так, головна функція «секрета» полягала не стільки в тому, щоб бути гарним, скільки в тому, що, крім його творців – чи як тут сказати, «творкинь»? – крім двох‑трьох подружок, які його робили, більше ніхто про нього знати не мав права, так що й хвалитись його красою не було перед ким – конспірація зберігалась якнайсуворіша! Назавтра приходили на те саме місце – його як‑небудь позначали, зламаною гіллячкою, камінчиком, – і перевіряли, чи «секрет» не порушено. Це такий був ніби ритуал довічної дружби, якогось дівчачого таємного посестринства, чи що…

– Я пам'ятаю, – встряє‑таки журналістка, голос їй замріяно бринить елегійними альтовими модуляціями, – скільки драм довкола того розігрувалось – ой‑ой‑ой! (Вона зчудовано хитає головою, мов щойно тепер оцінивши масштаби колись давно пережитої катастрофи, в якій їй дивом пощастило заціліти.) – «Галька Дарці наш секрет показала!» – і вже ходять по три дні надусавшись і до себе не говорять, жахлива зрада…

– А всі ці тривоги, – теж із розчуленим блиском у зорі підхоплює художниця, – коли хтось пересунув камінчика, на познаку покладеного! І ходять малюки дико заклопотані, виміряють кроки й вираховують, чи справді до їхнього «секрета» якийсь зловмисник не підбирався…

– А коли, не дай Боже, хтось таки розкопував – у‑у‑у, то вже просто детективна історія була, куди там російським серіалам!..

Обидві сміються, вогким жіночим сміхом, грудним і схвильованим, ніби забувшись, для чого вони тут, перед камерою, – дві дорослі, в повному цвіту кобіти вмілого хову, бутіківського прикиду й імпортованої з середземноморських курортів засмаги, – топики від Morgan Laura Ashley, шовкові шарфи й спідниці від Versacci й Armani (при тому нічого зумисне‑показушного, боронь Боже, жодного натяку на скоробагатьківську conspicuous consumption, на крикливе пір'я елітних шльондр а‑ля московський «Cosmopolitan» та його вітчизняні клони – сама тільки зручність, зручність і вдавана простота: стримано‑дорогий стиль працюючих жінок, які знають собі ціну й не потребують виставляти її наперед товару…), – з ураз відмолоділими, просвітлілими обличчями, одночасно кожна з тією застиглою в зорі променистою недоговореністю, зверненістю в‑себе‑і‑в‑своє, яку жінки потрапляють зберігати навіть у хвилини повного душевного синхрону, зараз вони нагадують почасти молодих мам, замилованих своїми чадами, – так, ніби споглядають з відстані років їхнє дитинство, а не своє власне, – а почасти, і чи не ще дужче, – двох химерно позбавлених віку подружок, поєднаних щойно укладеним на двох «секретом», ритуалом таємного дівчачого посестринства, до якого хлопчики не допускаються, від чого присутні при цій сцені хлопчики – режисер і оператор – вмить відчувають підозріло одностайну потребу перекурити, поміняти касету, збити температуру розмови й якось нагадати про своє існування, – словом, повернути світ до порядку, як це в домашніх умовах, – коли, наприклад, дружина занадто впоєно щебече по телефону з товаришкою, – можна зробити, показавши жестами, що не тільки їй тут потрібен телефон, або, в крайньому випадку, розбивши тарілку в кухні. Так що – пауза, дєвочки, пауза. Після паузи – в якій їхнє недоречне ліричне піднесення таки, нікуди не дінешся, збентежено вичахає – інтерв'юєрка, як осаджений, було, на скаку й повернений на дистанцію рисак, відновлює форму – і круто перемінює тон на призвоїтіший, діловий, стрімголов надолужуючи втрачений темп несамовитим натиском ерудиції, – трохи наче відмінниця, запідозрена в недовченому урокові й сповнена рішучости зараз же продемонструвати перед учителем (дарма що невидимим у кадрі) свою бездоганність:

– Владиславе, твоя розповідь наштовхнула мене по‑новому глянути на європейську рецепцію твоїх «Секретів», – адже до Швейцарії, варто нагадати нашим глядачам, цей цикл виставлявся в Німеччині, в Мюнхенському Deutsche Museum, і в приватній ґалереї в Копенгаґені, я потім про це ще окремо скажу… Я читала деякі відгуки в німецькомовній пресі, в «Süddeutsche Zeitung», у «Neue Zürcher Zeitung», і мене здивувало, що тамтешні рецензенти відзначають як мало не чільну твою заслугу – новаторське використання, за їхніми словами, «візантійської іконописної техніки». Я, звісно, не фаховий мистецтвознавець, але особисто для мене всяке новаторське використання іконописної техніки закінчується тридцятими роками, тобто знищенням Бойчука і його школи, а тебе все‑таки важко скваліфікувати як «постбойчукістку»… Може, за генеалогією ти найближча до Дюбюффе, з яким тебе, правда, також порівнювали, хоча твої колажі на золотому й срібному полі, по‑моєму, цікавіші, ніж його («Дякую», – з професійно відміряною дозою скепсису осміхається художниця),  – або до зовсім уже в нас малознаного Ласло Могол‑Надя, американця, який вперше вжив прийом нашарування поверхонь, що надає картині третього виміру – вглибину… (Спохопившись, що задовго говорить, а чи, може, спустивши свій відмінницький запал, – відчувши, що достатньо пописалася, – вона перепрошує художницю не професійним, а зовсім щирим, майже дитячим усміхом, свого роду безсловесною просьбою розуміння, одначе та явно не в'їжджає в такі тонкощі: вона стежить за думкою й чекає на запитання.) Тобто, мені здалося, що західні рецензенти просто не знають, у який контекст тебе вписати, – українським вони не володіють, найближчий, їм відомий, – то російський, звідціля й ціла та «Візантія»… Але, може, зі сторони їм виявилось видніше те, чого ми не бачимо зсередини, – власне оця загадкова спорідненість дитячого «секрета» з мануфактурною іконою?

– А вона не така вже й загадкова, ця спорідненість, – художниця знову подається вперед, задерикувато виставляючи знизу вгору своє непохитне точене підборіддя, наче стиснутий п'ястучок. – Я, Дарино, найсерйознішим чином підозрюю, що ця гра колись напочатку, як тільки виникла, імітувала не що інше, як закопування ікон. (Інтерв'юєрка, охнувши, роззявляє свого сексуально‑багряного рота й лишається так сидіти.) Правда, правда. Початок тридцятих. Є одна річ, яку ми, коли йдеться про колективізацію, забуваємо: «продотряди» ж вимітали з хат не тільки харчові запаси чи цінне майно – кожухи, там, полотно зі скрині, абощо… Безперечним криміналом були образи на стінах – їх або нищили на місці, або забирали, котрі коштовніші: золоті шати здирали, а дошки спалювали. Так що завбачливіші просто закопували свої образи в потайному місці, і це мусило бути цілком масове явище – от звідси й «секрет».

– Про який нікому не можна було говорити…

– Боже збав – і словом прохопитися! Ось це й зафіксувала дитяча пам'ять. Схема, як бачиш, дуже проста: наші бабусі ховали ікони по ямах, наші мами підглядали, як це робилося, певно, й бавилися, наслідуючи дорослих, як звичайно діти, – а нам лишилася вже сама тільки позбавлена видимого глузду маніпуляція підібраними скельцями, таке ніби затихаюче відлуння, звук без мови… Ну, а нашим дітям уже й того не лишилося – все, проїхали!

– Мені бабуся розповідала, – не знати до чого каже журналістка, впавши в задуму, – що вони прадідову бібліотеку тоді були закопали – там купа була дореволюційних книжок, Винниченко, Грушевський, історія французької літератури в Петлюриному перекладі – ну, вони й перелякалися… А потім так і не знайшли, де закопували, та й дім у війну згорів… Так воно десь під землею й зотліло. (Стрепенувшись, вона нападає на нову думку й жваво бере слід.) А тобі не здається, що таке ховання скарбу в землю – це взагалі немов наскрізний архетип української історії? Знову ж, поглянь на фольклор – скільки переказів про закопані скарби, козацькі, опришківські, повстанські, які‑тільки‑не!.. Скільки довкола того накручено демонології – як скарби підступають до поверхні, як горять вогнем, як їх стереже нечистий, як треба вміти з ними поводитися, що вкинути в горючий скарб, аби він розсипався грішми, – не знаю, чи ще де в Європі такого надибаєш, хіба, може, на Балканах… Може, наші дитячі «секрети» – насправді відгомін іще тамтих міфів: про заговорений скарб?

– Нє‑а! – крутить головою художниця, як на давно передумане й відкинуте. – Точно, ні, – і знаєш, чому? А от якраз тому, що «секрети» були грою «тільки для дівчаток»! Образи переховували жінки, це була їхня робота, – раз, що їм і від властей безпечніше було, якби засікли, – мовляв, що візьмеш із темної баби («Несознательной..» – підказує всміхаючись інтерв'юєрка), ну да, корів же хто з колгоспів позабирав назад у двори в тридцятому – баби й молодиці, і так і лишилося, відстояли! А дядькам так само коні позабирати – то вже слабо було, зараз би на Соловках опинилися. А бабський бунт – це ніби ще так, несерйозно… А по‑друге, і це головне, – хатні образи в нас завжди виконували функцію свого роду пенатів, богів домашнього вогнища, а все, що стосується дому, то, зрозуміло, сфера жіночої компетенції, – чоловікове починалося за порогом… Так що бабуні наші, коли образи тоді ховали, не за художні цінності дбали, а, як і пристало господиням, дух дому берегли – поки образи, поти й хата, навіть прислів'я ж було… Жіноче то було діло, Дар, стопудово тобі кажу, жіноче – ось тому, через два покоління, дівчача й гра. Іншого пояснення немає.

– Потрясаюче! – переможно оголошує брюнетка (тепер їй справді здалась би пауза перетравити почуте, але що пауза недавно була, хоч і не з її волі, то вона справно опановує себе й заходить на нове коло). – А для тебе самої, в твоїй власній творчості, наскільки це важливо – що ти жінка? Чи проводиш різницю між чоловічим і жіночим малярством, чи відчуваєш себе спадкоємицею якоїсь спеціально жіночої мистецької традиції? Можеш назвати якихось жінок‑художниць, яких вважаєш своїми попередницями?

– Добре питання, Дарино, дякую… Мені здається, в «Секретах» я нарешті знайшла свою справжню манеру, і це стосується не самої тільки техніки, цієї мішанки – колажу, живописного тла, підмальованих фотографій, надставлених козирків для об'ємности… Хоч це, властиво, теж дуже жіночий підхід до матеріалу – знаєш, як у господині, яка валить у борщ все, що потрошку псується в холодильнику, – художниця замислюється, підшукуючи слів, – і в цю мить наглий подув вітру змітає їй волосся за плечі, вивільняючи її бліде личко з буйного золотавого обрамлення – нагим і беззахисним, і вона робиться схожою на серйозного, не по літах зосередженого сіроокого хлопчика, на монастирського отрока‑служку, якому скоро приймати постриг, від чого на обличчя і всю його постать паде зимний, нетутешній посвіт відчуження, – момент дивний і трохи жаскуватий, всі занишкають, ніби хтось незримий вступив у кадр, інтерв'юєрку пересмикує коротким, мерзлякуватим дрижачком, але то, либонь, також від протягу – може, десь у глибині приміщення відчинилися й зачинилися двері, а може, просто перший подих близької осени – як‑не‑як, серпень уже на відході…

– Вибач, – художниця розгублено дивиться на товаришку, безпорадно пробуючи всміхнутися, – думку згубила… Ага (голос їй помалу повертається до звичного самовладного тембру, безперебійно‑живого дзюркотіння, що лиш вряди‑годи зашпортується на заплутаніших мислених поворотах і чорторийчиках), не тільки в техніці справа, є й ще дещо. Я ж працюю з предметами, – чи, радше, з тим, що від них лишилося, – які були в домашньому вжитку. Всі ті ніби шматочки керамічної мозаїки, що ти бачиш на полотні, – то скалки од справжніх сервізів і статуеток. І так само й автомобільні світлозахисні козирки, й клапті тканини – мішковини, трикотажу: я рідко беру нові – вживані речі мають особливу фактуру, вони теплі… Тобто, коли говорити за моє відчуття жіночого спадку, – я, в принципі, роблю щось дзеркально‑протилежне до того, чим жінки займалися впродовж цілої історії – прикрашали побут. Традиційно жіночою доменою було ж не станкове, а таки вжиткове малярство, особливо в нас на Вкраїні, де ввесь декоративний розпис споконвіку жіночими руками творився, і всі наші славні примітивістки звідти, Примаченко, Собачко – з розмальованих печей та мисників… Та що про тих казати – навіть Екстер у середині двадцятих розробляла взори для килимарських артілей на Миколаївщині, доки їх усіх не розігнали («Справді? – підспівує з‑за кадру журналістка. – Я не знала…»). Ну, от. А я, навпаки, працюю зі зруйнованим побутом, ніби зі зруйнованим домом, чи що, – намагаюся сконструювати з нього нову цілість, уже суто мистецьку…


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка