Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»


З АУДІОЗАПИСІВ ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ: НІЧ НА ДНІПРІ. БУХАЛОВ. МОНОЛОГ



Сторінка30/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

З АУДІОЗАПИСІВ ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ: НІЧ НА ДНІПРІ. БУХАЛОВ. МОНОЛОГ


Формат: MPЗ

Частота дискретизації: 22 кГц

Якість звуку: 88 Кбіт/сек

Дата створення файлу: 27.04.2004

Дата редаґування файлу: 27.04.2004

Розмір: 0 Кб



Не гукав вам, щоб рибу не сполохати… Голос, він, знаєте, вночі далеко по воді розноситься – на Трухановому острові кашляють, а сюди чути…

Раки? Да, тут пацани їх по ночам печерують… І там далі, за мостом Патона… Можна купити, вони їх по дві гривні штука продають…

А по соточці – це завжди можна, аякже! Добре, що принесли, молодці, для рибака це діло незамінне, хе‑хе… Як снасті. У мене з собою от… У флязі… Хочете? Ні? А ви… по‑батькові як вас величати? Адріян Амброзійович? Коньяк, да. Закарпатський. Завжди на рибалку з собою ношу. Ваше здоров'я!.. Будьмо, да… В нас, коли ізраїльська делегація була, – обідали ми з ними в «Президентському», на вищому рівні, все, як положено… А перекладач їхній не знав цього слова, питає – а причому тут «будка»? Хе‑хе… Ну, будьмо!..

Хух… Огірочок беріть – домашній, маринований… Рекомендую, дружина в мене великий спец по цьому ділу…

Да, ми з ними співпрацюємо. З ізраїльтянами, з поляками… В основному по Голокосту, воєнний період у нас досить добре представлений… З поляками ще по Старобєльську, де офіцерів їхніх розстріляли, тих, що з катинської партії… Винуват, не почув? Ну ясно, якщо ми до них звернемося, вони нам теж не відмовлять…

А… Ви в цьому смислі.

Я знаю, це вам Ніка розказала.

Знаєте, вона вас дуже шанує. Дуже. Вона в мене дівчинка з амбіціями, слава Богу… Навіть не знаю, в кого вона така, – за мною особливих амбіцій ніколи не водилося, за дружиною теж… І знаєте – я радий. Радий. Амбіції в житті – річ необхідна… Да, будемо сподіватися, тьфу‑тьфу… Викладачка теж її хвалить… Професорка… Переживаєш, звичайно, ну що ж… Вона в мене одна, знаєте… У вас є діти?

Треба. Дітей, молоді люди, треба. Обов'язково. Інакше – для чого жити?

Ой, перестаньте сказать, як кажуть в Одесі!.. Яка там робота. Знаєте, як кажуть: робота нікуди не дінеться, а горілку може випити хтось інший… Ну, давайте ще по одній… Ваше здоров'я!.. Будьмо… Огірочок ось… Домашній…

Да, такі діла, значить…

А про своє єврейське походження все, що мені треба, я, Дарино Анатоліївно, й так знаю. Не треба мені на те… ізраїльських консультантів.

Тільки, прохання до вас, – це між нами, добре? Щоб Ніці – ні слова. Вона всього не знає, і не треба їй…

А, б…! Зірвалось! Клювало… Вибачте… Тихіше говорити треба, риба – вона хитра! До неї свій підхід треба мати… Бувають, знаєте, такі екземпляри, що й наживку хапнуть, і гачка не зачеплять… Як люди!..

Ну, нічого… Ми їх виведем, тас‑скать, на чисту воду… Зараз, черв'ячка нового насаджу…

А по ізраїльським законам я – да, так і виходжу – єврей… У них же національність по матері рахується. Народжений єврейкою – значить, єврей. А от дочка моя – вже ні, бо мама в нас українка… Смішно, якийсь… зоологічний націоналізм. Ніколи я цього не розумів, ми ж усі були – радянські люди… Ну, хай російські, яка різниця… Так держава ж яка була! Всі нас боялися… О! Пішло, як брехня по селу, казав мій тесть… Ловись, рибко, велика й маленька…

А ви зі Львова родом, Амброзійовичу? Ну, значить, земляки… Я ж там народився. Вулиця Брюллова, колишня Лонцького… Тюрма МҐБ. Да, там і народився. В тюрмі. Так що органи – це, рахуйте, й є моя батьківщина. На все життя. І батьківщина, й національність… І моя рідна мати, що мене народила, теж із органами була зв'язана… Її в сорок п'ятому закинули до бандерівців… з особливо важливим завданням. Такі діла…

Тільки це не жіноча робота, звичайно. Боже сохрани.

Ім'я знаю. Леа Ґольдман – так її звали. Мою рідну матір, яка мене народила… В Ізраїлі вона, між іншим, у списках жертв Голокосту числиться. Як загибла сорок другого року в Перемишлі, в єврейському ґетто. Такі діла… А ви кажете – до ізраїльських колег звернутись… Думаєте, вони там, в Ізраїлі, сильно раді будуть узнати, що від п'ятдесят другого року отримували від німців компенсацію за людину, яка в дійсності врятувалась на радянській стороні?..

Ну да, померла. Там же, в тюрмі. Але ж це вже в сорок восьмому році було! Це вже інша справа зовсім…

Ви тільки не подумайте, ніби я, тасскать, виправдовую сталінські методи… Людей у нас, звичайно, не цінували… ніколи не цінували. Мій батько… той, що мене виростив, казав – розстрілювали тих, кому, по совісті, Героя Радянського Союзу треба було давати. Я в курсі, не думайте… Ясно, що не за людські життя ми з Гітлером воювали… І якби в сорок другому Сталін домовився з німцями про сепаратний мир, то євреїв у нас винищував би вже СРСР, на переговорах у Мценську радянська сторона це Гітлеру обіцяла – в обмін за закриття східного фронту, опубліковані вже ті документи… Але то таке… мало що могло бути! А є – те, що є: моя мати мала загинути ще в сорок другому, від фашистської кулі. І так її й порахували в Ізраїлі, як їм було вигідно… А радянська влада подарувала їй життя. То хіба, якщо по‑державному підходити, не логічно було запропонувати їй за те співпрацю?..

Ніка всього того не знає, не треба їй знати… Дружина всього не знає теж… Розумієте… я бачив її фото. Своєї рідної матері, Леї Ґольдман. В її аґентурній справі. Анфас, профіль… Знаєте… це кошмар якийсь… Особливо в профіль – викапана Ніка, копія. Просто, знаєте, мороз по шкурі… Не подумайте, що я забобонний. Будете мати своїх дітей, тоді зрозумієте. А вона не знає, і не треба…

Батько розказав, да. Той, що мене виростив. Фактично, другий раз мені життя дав. Що я вижив, виріс – це його заслуга… Він із мене людину зробив. На ноги поставив… Я й Ніку так виховав, вона завжди на могилу дідуся й бабусі квіти носить – на Лук'янівське, вони на Лук'янівському поховані… На День Перемоги, на День чекіста… на проводи… Мені ж іще й двох місяців тоді не сповнилося… Там, у тюрмі. Мене через прокуратуру в справах неповнолітніх оформили…

Чшшш!.. Ні, не клює, це мені здалося…

Ну, не клює, так і той… Умер Максим, і хрін з ним… Давайте ще по одній, щоб недарма сидіти… Ваше здоров'я! Хух…

Такі діла. Так що я, як бачите, – везучий. Тьфу‑тьфу, постукали по дереву, де тут дерево?.. Фартовий чорт. Так про мене казали, ще як на курсах учився… тут, у нас, у Києві, на Червоноармійській… Я ж наймолодший був у групі, зразу після школи поступив. Ну, спочатку всі думали, знаєте, як, – блатний хлопчик, по протекції… Батько – заслужений чекіст, ветеран… Ніхто ж не знав, яку я в батька школу пройшов. Такої і в Дзержинці не отримаєш. І я йому вдячний! Вдячний, да…

Знаєте, я його тільки тоді по‑справжньому зрозумів, коли він мені ото розказав… Мама дуже тоді переживала, такий стрес… У неї серце вже тоді було хворе… Їй взагалі з батьком жилось нелегко, півжиття на одне вухо глуха проходила – він, коли сердився, бив з лівої, тяжку руку мав, покійник… Ну, і йому ж теж нелегко було… В тридцять років стати калікою, це, знаєте… Він же після поранення дітей уже мати не міг. Маму ревнував люто, раз на моїх очах утюгом у неї кинув… праскою… Щоразу, як з дому виходила, кричав їй потім у коридорі: «Знімай труси!»… Перевіряв, значить… чи не зрадила йому за цей час… Я довго думав, що це так і треба… Що всі так живуть.

Вам не холодно?

Випийте ось… для профілактики, тасскать, щоб простуди не було… Ваше здоров'я!..

Я то догадувався, що батько мені нерідний, – думав, може, у мами до нього якийсь інший чоловік був. Ну, єврей був, і вона з ним розійшлася… Діти, вони ж чого тільки собі не навигадують… А батько в мене, між іншим, до Берліна дійшов, Ніка вам не казала? Да, всю війну пройшов… Герой… Два ордени Червоного Прапора. А потім роками по санаторіях кантуватись – ну що це за життя… для офіцера?

О! Чшшш! Ага! Єсть!..

Не втечеш, брат, і не дьоргайся… Окунець! Ну, нічого, на юшку пригодиться… Зараз ми його сюди, в сітку, ану подержте‑но мені… Да, щоб у воді були, свіженькі, – бачте, які красавці… О! Дякую.

Да… такі, значить, діла…

А вийшло, що я й правда – байстрюк. Тільки від іншої жінки. Хто був мій батько, невідомо. Вона так і не сказала… рідна моя мати. Я її фото перший раз у п'ятдесят років побачив. Знаєте, такі фото, зняті в тюрмі, – на них людина інакше виглядає, ніж на волі… Жінки особливо. Бачили цю нашу кралю, Юлію Тимошенко – яка вона вийшла з

Лук'янівської тюрми? От десь на цій стадії вже можна фотографувати – коли вже видно, якою жінка буде на зоні. Погляд теж міняється… очі… Але все одно, можна було побачити, що красива була дівчина… Леа Ґольдман.

Лea Давидівна, по‑батькові. Трохи‑трохи до двадцяти трьох років не дожила… Я, тільки глянув на те фото, відразу собі сказав: Ніка цього бачити не повинна, ніколи. Не дай Бог. Особливо той профіль… Так перед очима й стоїть…

Це вона помилку зробила, звичайно, – що не сказала, від кого дитина. Найгіршу помилку з усіх можливих. Якби сказала, в неї були б шанси. Якби хоч що‑небудь сказала, що завгодно… Сплела б якусь леґенду, якось… співробітничала б зі слідством… Ті б, звичайно, спробували знову використати – такими кадрами тоді на Західній не розкидалися… Батько мій… Бухалов, так і казав, що це врєдітєльство… шкідництво, загубити аґента з таким досвідом… Два з половиною роки серед бандерівців – це вам не хухри‑мухри! В усякому разі, жити їй МҐБ б дало, це точно… Да, злі були на неї, ясне діло, що злі, – закинули її до ворога з завданням, а вона пропала! На два з половиною роки – як під землю, ні слуху, ні духу… Ну, ясно, яка перша підозра – перейшла на бік бандитів… Але все одно, її б зберегли, такими агентами дорожили…

Винуват, як? Ну, довіряли, не довіряли – це вже, вибачте, лірика, рожеві соплі… Нікому не довіряли! Ні одного аґента не було тоді на Західній Україні, якому б довіряли. І правильно, я вам так скажу… Зі Сташинським історію – пам'ятаєте? Що Бандеру вбив, а потім у ФРГ здався? Так отож… Та що я вам буду казати, у вас же члени сім'ї теж воювали… на тій стороні… Мало що – не довіряли! Поки не знятий з обліку, аґент в роботі, рахуйте, як при виконанні… І батько мені спочатку так і сказав… Бухалов, – що моя мати загинула при виконанні… Він, може, всього й сам не знав… якщо й знав, то не надавав такого значення, вони по‑іншому на те дивилися – фронтовики, знаєте, Германію пройшли… Німеччину… Звикли, що з ворогом не панькаються… Але тут же інше діло. Вона ж ужє була громадянка СРСР. Аґент з особливим дорученням. Її смерть була – груба службова помилка. Вона повинна була жити. Два з половиною роки, стільки інформації… Могла б вижити. Якби тільки не мовчала. Мовчати їй не можна було. Не можна було так злити… молодих мужиків…

Не дує вам, ні? Глядіть, щоб не простудилися…

Да, допитували її… Погано допитували… От мій батько – той умів допитувати! Ще в дитинстві мені періодично такі «чистки» робив – і не хочеш, а все як на духу викладеш… І за вухо так крутити вмів, по‑особливому, аж присядеш… Ні, ви не подумайте, він не був якимсь там… садистом… По‑своєму, думаю, він мене любив… гордився… Ну, такі були часи… такі методи… І – діяло, знаєте! Діяло…

Що я вижив, це його заслуга. Виключно. Всяке було, але знаєте, як кажуть – не та мати породила, а та, що виховала… Два місяці мені було, коли вона… коли її не стало… Навіть і двох місяців ще не було. Знаєте, яка в таких дитбудинках була смертність немовлят до року? А я от – вижив… Тільки коли він мені перший раз розказав… про матір, я вже тоді дорослий був… уже одружений… тільки тоді я зрозумів, чому він мене в органи віддав. І правильно… Добре зробив, що віддав. А то не знаю, що б зі мною було… Я ж пацаном і вішатися хотів… З петлі мене виймали… в восьмому класі…

Ви служили, Амброзійовичу? А, після університету… Лейтенант? Які війська? О, це як мій тесть, Царство йому Небесне… Ну, давайте, наливайте, чого зазря посуду держати… За службу! Хух…

Знаєте, є таке поняття… І в армії з першого дня учать – «зрозуміти службу»… Офіцер безпеки – він завжди на службі, так нас учили… його так учили. Мого батька, а він у тридцять років інвалідом став… після поранення. Своїх дітей уже мати не міг… Так що я для нього був – останнє його завдання. На все життя… Служба! Розумієте? Штрафбат на дому, тас‑скать… Він же ж на фронті штрафників охороняв… до того, як у Західну його направили. Тих, хто мав – скупити кров'ю… Пам'ятаєте у Висоцького пісню? «Ведь ми ж не просто‑так, ми штрафнікі, нам не пісать – счітайтє камуністам…» Хороша пісня, душевна… Ну, я для батька й був таким – штрафником. За матір свою рідну… яка померла. Втекла, значить… з кінцями. Я бачив у справі ту розписку – згоду на співпрацю. Її рукою написану. І – жодного донесення потім! Жодного. Повний провал. Два з половиною роки, це ж не жарти! За кожний такий провал хтось мусив відповідати…

Ні, ви не думайте, я не виправдовую… Я навіть не знаю, чи він те все знав… Бухалов, – чи його ввели в курс, і наскільки… Але його службу я зрозумів! Зрозумів, чому він мене так ростив… Коли мама мене, бувало, пацаном од нього ховала… коли він ременя брав, військового, з бляхою, на руку так намотував… він їй тоді кричав: ти, кричав, дура, нічого не тямиш, йому ж на користь – зліший буде!.. Виховання таке було, значить… Такі методи… Зараз це все інакше сприймається, звичайно… А тоді були інші часи. Я ж кажу, все залежить від точки зору…

Я його пацаном убити хотів… одного разу. Після того, як він мені в школі вухо крутив… перед класом… змусив стати на коліна… і так прощення просити, що більше не буду, – я малим шкодний був… Досі пам'ятаю, яка тоді тишина стояла… І всі очі, всього класу, на мене звернені… Ух!.. Я після того з дому втік… підстерігав його, з заточкою… Це ще, коли я не знав нічого… Пацаном іще був…

Ви, мабуть, думаєте – до чого я це все, да? Запросив по ділу поговорити, а сам байки травлю? Хе‑хе…

От і видно, що ви не рибак… Рибалка – вона терпіння вимагає… терпцю. Хороший тренінг, знаєте… Рахуйте, та ж «наружка»… А то всі спішать, спішать… А виграє, в кінцевому результаті, той, хто вміє ждати. Ну, і підсікти у відповідний момент – коли, значить, клює…

А клювати щось не хоче, да… Ну, нічого, підождем. Бачите, як поплавок ворушиться? Мальки грають…

Знаєте, я, коли ще курсантом був… Був у мене випадок, я сам напросився… Поїхав із солдатом, їх так посилали: дані з грифом «совершенно секретно» – три сторінки, друкованих на машинці, – клали в кейс, кейс наручником пристібали до зап'ястя, саджали в уазик, і – до нас, значить, у відділення… І кнопочка поруч червона – «самоліквідатор»… У випадку загрози солдат на ту кнопочку має натиснути – і, разом із кейсом, самоліквідуватися… І от я сидів і всю дорогу на ту кнопочку дивився. Очей відірвати не міг. За тим і поїхав… Дивився й думав: зараз – чи ще хвилину підождати? Зараз – чи ще?

Двісті кілометрів так проїхав… Помогло. Більше таких думок не було… довго… Головне – вміти ждати. Велике діло. Ще хвилина, ще день… А кнопку твою й без тебе колись натиснуть, то чого спішити… поперед батька в пекло?..

Ні, це розвідка була… Біла кість – так вони про себе думали. Всім же хочеться про себе краще, ніж є, думати, да? їх у Москві готували, в Дзержинці… А нас тут, в Україні, – ну, ніби, значить, на «брудну» роботу, на «нутрянку»…Вину ват, як? Ну, того вже я не знаю – чи бувало, щоб хтось так самоліквідовувався… Може, й бувало… За Сталіна, коли страх іще був… А на моїй пам'яті дурних уже не було. Та ті три сторінки нікому й не потрібні були – так, відписка… З таких відписок, Дарино Анатоліївно, півархіву в нас складається. Із звичайної, вибачте, липи. Так що ви не думайте, ніби досить вам знайти документ – і вже все… Документи – їх, знаєте, люди пишуть…

Ви тільки Ніці не розказуйте.

Ну, мало що… Десь побачитесь…

У мене ж, крім неї, нікого більше нема. Дружина – то таке…

Вона, коли народилась, два кілограми всього важила. Два сто. Я на молочну кухню ходив… Сам із пляшечки її годував, у дружини молока не вистачало… Був би хлопчик – мабуть би, не справився б. А з дівчинкою інакше… Доки я з ніг не звалюся, доти їй і потрібен буду.

Да, такі діла… Ну що, хряпнем іще? За наших дітей… Заводьте, заводьте пошвидше, не тягніть із цим ділом, демографічну ситуацію в країні виправляти треба! Жартую… Ну, поїхали! Хух… Пішла, рідненька… Казав мій тесть – як робота заважає п'янці, то треба кидать роботу… Він, тесть мій, теж із військових був, покійник. До підполковника дослужився, ще в Афганістані встиг побувати… А поховати себе заповів на своїй батьківщині, на Черкащині… В тому селі, звідки вони з жінкою обоє родом. Ми туди з ним удвох на рибалку їздили. Такий чоловік був, знаєте… ніколи без діла не сидів… У дев'яносто першому демобілізувався – в таксисти пішов! Підполковник Радянської армїї – а крутив баранку, як простий ваділа… А що, казав, – машина своя, на бензин зароблю, а сигаретами пасажири вгостять – от і економія… Такий чоловік був… Без комплексів. В армії з цим простіше, у нас трохи інакше було, в органах… Він мені багато в житті поміг. Повезло мені з ним. Кажу ж, я – везучий…

Теща, та більше переживала, коли взнала, що я Бухаловим приймак… У неї це так було, знаєте, по‑простому, по‑сільському – щоб не сказали, що її дочка за жида вийшла… Знайшли жида! Дочку теж накрутила… Ну, та злякалася, що мене з Києва кудись у провінцію засунуть, од гріха подалі, а вона ж уже звикла… до хорошого життя… Добре, що тесть тоді не піддався на провокацію, вправив їм мізки, обом… І дружині, й тещі. Після того, як батько мені розказав… Бухалов. Без того, може, й не розказав би. А так – прийшлося йому втручатися… вивертати всю, тасскать, подопльоку… Да…

Я думаю, це його й добило. В якомусь смислі, тасскать… Підірвало. Те, що це нікому не потрібно було, – на що він життя поклав. Що мене виростив… Його служба. А я ж уже капітаном був. Наймолодшим капітаном у республіканському КҐБ! Якщо по‑державному підходити, йому б за те, дійсно, Героя треба було дати… Тільки що ніхто того вже не цінив. Використали старика – і виплюнули, за були… А мене тоді добряче стукнуло… коли він мені розказав…

Так через євреїв і той… заварилося.

Ех, дорога ви моя… Ви матінку вашу спитайте – вона мусить пам'ятати, то ж її співробітниця була… Да, так. В одному музеї працювали… Єврейка, в Ізраїль подала на виїзд. А я роботу з нею проводив… Бесідував. Два місяці бесідував, і все намарно… А ви як думали? Що їх просто так випускали?..

Хе‑хе… Та там цілий філіал наш, в Ізраїлі… У Висоцького ще пісня така була, не пам'ятаєте? «А место Ґолди Меїр ми прохлопалі, а там на четверть – бивший наш народ»… Жарт? Ну, в кожному жарті, як кажуть, є доля жарту… частка. Він же теж із органами співпрацював, Володя Висоцький… Що, не знали?

А що ж ви хотіли? Ясно, що не довіряли їм… євреям… Були ж випадки, що й ветерани з їхніх подавали на виїзд, навіть Герої Радянського Союзу… Скільки скандалів було… Хто ж знав, що все кінчиться… так скоро…

А! Клюнуло! Ну давай, давай, пішла, рідненька… Оп‑па!

Єсть!..

Тьху ти, знов – плотвичка… Таке, хоч у воду назад випускай…

Тут оцей момент, знаєте, азартний: коли клюнуло – а ти ще не знаєш, що!.. Найбільш відповідальний такий момент… А я тоді ще молодий був, пороху, тас‑скать, не нюхав, – ну, й витягнув разом із тою тьоткою… цілий, вибачте, єврейський кагал… Десь вона порадилася – у них своя мережа взаємодопомоги діяла чітко! – ну, й знайшли, як їй відмазатись… зіскочити, значить, з гачка. Вони, бачте, подумали, що я теж з їхніх, тільки скритий – переписаний на російське прізвище… коли ото боротьба з космополітами була. А такі, скриті – їх у штат рідко брали, вони більше аґентами були, старалися… Будеш старатися, коли в тебе, приміром, мати єврейка, а батько – поліцай! Шуцман, да… Все життя з шкури лізти будеш. Винуват, як? Ну, не будемо вказувати пальцями, люди зараз шановані, великі посади займають… Неважно. Так от, вони тоді між собою вирішили, що й я маю бути з таких – приховав, значить, плями в біографії, з чистою анкетою в органи проліз… Слабе місце, думали, знайшли, і по ньому вдарили – щоб перевести, значить, стрілки… з тої баби їхньої – на мене, найкращий хід. Безпрограшний…

Винуват, як? А… Це, знаєте, тільки так прийнято думати – ніби КҐБ було всемогутнє, і не можна було його обійти… Насправді бардак в органах такий же був, як і всюди… бюрократія, підсидки… Мені ж теж треба було за тих два місяці, що вхолосту пройшли, начальству пояснювальну писати. А тут приходить на тебе такий пакет – скарга від об'єкта розробки плюс анонімка – і все, ти вже мічений! Підозра посіяна: єврей, мовляв, єврею ока не виклює… ще й підмажуть йому з якого‑небудь Сохнута, з їхньої єврейської каси… за те, що своїх від КҐБ відмазує… Головне ж що? Кинути тінь, – а ти потім доказуй, що ти не верблюд! Що не вів подвійної гри… Грамотно придумали, ну – прорахувалися трохи… Ніхто ж не знав, як діло було… Я ж і сам тоді ще нічого не знав…

А я вже на юрфаці вчився, закінчував. Заочно… Капітана одержав. Тільки‑тільки наладилося життя…

Тяжко було, знаєте… Завжди тяжко, коли тобі не довіряють. Радіють за твоєю спиною, що ти спіткнувся, бо на твоє місце вже черга намилилась… І дома – та сама пустота, нема на що опертись… Старий запив по‑чорному… батько, Бухалов. По п'яні мені й розказав, мама тільки плакала… Він після того й прожив недовго. Тяжко дуже вмирав, з образою… на цілий світ… Цироз печінки – не жарти. Ніка його вже не застала, вона вже пізніше народилася… коли його вже не було…

Не дує вам, ні? В ноги не холодно?

Такий був період… Жити не хотілося, додому йти ввечері не хотілося… Який смисл, думаєш? Натиснути кнопку, і все… Це ж я ще тоді всього не знав… Але вдарило сильно… І головне, розумієте, як на сміх, – що да, виходить, таки єврей! Байстрюк. І що матір мою рідну, яка мене народила, так само підозрювали… в подвійній грі… Просто… як прокляття якесь… Оці думки… Тьфу‑тьфу, не дай Боже…

Оцей‑от страх… не за себе вже, нє подумайте… він звідтоді десь у мені – сидить, сидить… В кишках засів. Слава Богу, що Ніка того всього не знає… В неї своє життя… З чистої сторінки, тасскать… Хай…

Думаю, батько й сам усього не знав… Бухалов. Але це його підкосило. Добило, да… Що він мусив виправдовуватись… за мене. Аж до Москви дійти, бо тут, у Києві, на нього дивились, як на чокнутого… Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, всі думали тільки про свою шкуру… ну, і про те, як би кусок чужої відхватити, коли випаде нагода… Він тут був чужий. Для тих самих органів, яким життя віддав… для яких і мене виростив… Старий придурок, що вже ніякого впливу не мав. Ну й що, що персональний пенсіонер? Коли вся його служба, все, рахуйте, чому він віддав життя – все розлетілось, як… як пух – від одного сфабрикованого доносу… Як він кричав, випивши… Матюкався… Криси! – кричав… Про бандерівців мені раз сказав, от того ввік не забуду– що він їм заздрить: як вони стояли за своє! Тридцять років не згадував, а тут вернулось… Я на нього тоді по‑новому подивився… Це ж іще до путчу було, до всіх перемін…

Складно це все, знаєте… А ви хочете, щоб – раз‑два, і готово! От зараз, мабуть, слухаєте й думаєте – до чого це все я, да? Я ж бачу… Всі спішать, усім нетерплячка… Архіви вам відкрий, документи всі подай на блюдечку, гриф секретности зніми до закінчення п'ятдесятилітнього строку… Знаєте, скільки я вже цих хвиль пережив? От і ви з своїм фільмом туди ж…

Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка