Оксана Забужко «Музей покинутих секретів»



Сторінка7/33
Дата конвертації09.09.2018
Розмір1.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33

КИЇВ. КВІТЕНЬ 2003 Р


…Лікарня, чи що?.. Білі халати, ні, не халати, а якісь ніби простирадла обмотані круг тіл, дивно… Мабуть‑таки, лікарня…

Чорний «опель‑кадет», яка шиковна машина; чорні однострої, блискучі козирки на кашкетах, куди вони мене везуть?..

Прокидайся, Адріяне.

(Кадр стрімко віддаляється, наче по темному тунелю, – маліє, аж врешті скорочується до крихітної цятки; погасає.)

Ще трохи полежати із заплющеними очима, вслухаючись, наосліп обмацуючи кімнату, внюхуючись у знайомі запахи: кімната моя. Постіль поруч порожня – простягнута рука падає, мов обрубана, на зім'яту подушку, не розрахувавши траєкторії, і з грудей глухо вибулькує помрук протесту, прокидаючи вже остаточно: голос також мій. Все ще не розплющуючи очей, просуваю свої змисли за двері, подумки прослуховую‑перевіряю коридор, ванну, кухню – скрізь тихо. Я в квартирі сам. На нічному столику з другого боку повинен бути годинник – простягти другу руку. Ого. Лялюся мусила зникнути ні світ ні зоря – ну так, у неї ж сьогодні ранковий ефір. Який я, до речі, вже проспав, як остання худобина. Тьху ти, досадно як… І що це мене опутало?

В голові, як слід од уколу: чорний «опель‑кадет», повний чужих офіцерів (що це за форма?); жінка в білому халаті, чи пак простирадлі, обмотаному круг тіла; в металевій посудині з низькими бортиками кип'ятиться шпатель, чи як воно зветься… Ну його на фіґ, пора прочумуватись.

Надворі тихо шелепотить дощик – такий гарний, весняний дощик, від якого за одну ніч будяться дерева і трава. Відчинити двері на балкон і глибоко вдихнути повітря: вогко, тепло. Клас. Унизу в дворі криється краплистим розсипом, ніби пітніє, сріблястий «мерс» із гачкуватим прапорцем на номерній табличці: «ВР», у народному перекладі «Вирвані Роки», – мій старушок «фольксваґен» трохи далі за ним виглядає, як сільський сторож поруч із Термінатором. В сусідньому під'їзді мешкає цієї самої BP депутат. Скромний, блін, – не інакше, першого призову: не обтерся ще.

Я знаю, що він там мешкає, бо торік його пограбували, і по цілому багатоквартирному будинку тупо, як сантехніки, ходили менти й збирали підписи, що ніхто з нас нічого не чув і не бачив; вони й розповіли. Заклали, карочє, депутата. Коли перед тим були пограбували родину з першого поверху, то ніхто не приходив нічого питати, а ті з першого поверху просто вставили собі у вікна чавунні ґратки. Тепер, як повертаєшся додому пізно ввечері, подвір'я освітлюють рясно помережані золоті прямокутники від заґратованих вікон, просто тобі середньовічний замок. Дітям мало би подобатися гратись у такому світлі у всяких там фей, лицарів і куртуазних дам – тільки що діти тепер у таке не граються. Хоча о такій пізній порі діти все одно вже сплять, а шкода. Точніше, то мені щоразу буває шкода – чи, що я вже не маленький хлопчик, аби належне скористати з казкового освітлення, чи, що в моєму дитинстві таких мережано‑золотих вікон не було, – був спальний район із брудно‑сірих, обкладених кахлями, як клозети, «дєвятіетажек», між якими заклично біліли іграшкові потиньковані хатки з загадковими табличками «мусоросборник»; смерділо в них жахливо, але ми все одно любили там ховатися – між сміттєвих баків, якраз таких заввишки, що коли присядеш, тебе не видно, і в такому ото смердючому напівтемному інтимі я вперше дізнався, як дівчатка пісяють. Дівчинку звали Маринка, і на ній були яскраво‑червоні, вирвиоко, рейтузи; оскільки я не вірив своїм очам, вона великодушно дозволила мені власноруч дослідити мокру щілинку і два маленькі горбочки, – схоже, в мені вже тоді жив експериментатор. Кожен досвід є досвід, і здобутий на смітнику також. Не буває «вирваних років».

…Лялюська, видно, спізнювалась: у кухні в мийниці похапцем вкинута ложечка і горнятко з‑під кави, в кавоварці поруділий намоклий фільтр із розквашеним до багнистої консистенції хвусом – іще теплим. Мисочка з недоїденими мюслями стоїть на підвіконні, і це теж ніжно мене розчулює, ловлю себе на мимовільній усмішці: їла тут навстоячки, дивлячись у колодязь двору, – вона завжди так робить, як їсть сама. Коли ходиш отак по кухні, ступаючи в її сліди, то наче трапляєш у рукави скинутого нею халата, що перетворився на повітря; вгортаєшся в нього, і хочеться притулитися щокою, потертись: Лялюська… І є ще запах – знятий з уранішньої подушки запах її парфумів, наскрізь прогрітий солодким хлібобулочним, дріжджевим духом її тіла, він невідступно пересувається за мною, дужчає, мов прискорений віддих, при вікні, де вона стояла, з новою силою навалюється в передпокої, коло вхідних дверей, де взувала черевички; притуляю до носа пальці (на яких Лялюсин запах трохи інакший, гостріший, солоніший, як від морських водорослів, – даленіючим відгомоном ночі), відрухово всапую ніздрями, і з мене мимоволі вихоплюється стогін, – смішно, в ці хвилини я, певно, схожий на полишеного на самоті пса, що нюшкує по хаті за слідами господаревої присутности… Попервах, коли вона стала залишатися в мене на ніч, я по її відході й поводився чисто як пес – цебто закопувався писком у її халата й провалювався в сплячку, доки прийде господар. Ніби від блока живлення відмикався. Єдиною соціальною дією, на яку мене ставало, було подзвонити в офіс і ліниво відбрехатися, що мене сьогодні не буде, – не знаю, чи йняли віри мої співробітники моєму щасливому оспалому голосові, але мені було по цимбалах, а коли тобі по цимбалах, то перевага завжди на твоєму боці, бо ніхто тебе не дістане. Так занірванений, я й валявся в нашій вистигаючій постелі до полудня – засинав, прокидався, знову засинав, крізь дрімку радісно чудуючись із зміни освітлення й невпізнанних, якихось оновлених, наче живі істоти, предметів у кімнаті, ще по вінця вібруючій Лялюсиною присутністю, – і так ніколи їй про це до ладу й не розповів, встидливий парубок удався… І ото власне тоді мені й почали снитися оті сни.

По дню, як оце зараз, вони тануть, умлівши ідуть під воду, наче уламки скресаючої криги, – стоншуються по краях, сюжетний зв'язок губиться, і тільки й устигаєш затримати пам'яттю, мов стейплером клацнувши, що серединний сколок – дві‑три картинки, ніяк не поєднані між собою: якийсь «опель‑кадет», якась ніби‑лікарня, шпатель, біле простирадло, обмотане круг тіла… В принципі, так нерідко буває зі снами, особливо коли голова тобі випхана клопотами і прокидаєшся – наче мордою об стіл: блін, знову те саме!.. Не до снів тоді. Але з отими снами відпочатку було інакше.



По‑перше, вони не були ані фантазійною переробкою денних вражень, ані взагалі в жоден спосіб не стосувалися нічого, що я міг коли‑небудь звідати на власному досвіді. Аніякісінького тобі дежавю. Як мені вдалося – найточніше – віддати це своє враження в розмові з Лялюською (бо саме в розмовах із нею мені й приходять найвдаліші формулювання, хай би навіть ішлося про принцип дії термоіонного ґенератора або інші речі, про які вона не має зеленого поняття), – враження таке, ніби переді мною помилково відкривають дверцята чужої шафи, де лежать незнайомі речі в незнайомому порядку. Те, що я бачу і що встигаю запам'ятати, для когось напевно‑таки має сенс, – я ж почуваюся більш‑менш як людина, котра через помилку на лінії випадково стає свідком чужої телефонної розмови. Ти хочеш сказати, уточнила Лялюська, нахмурившись і покусуючи спідню губку, що тобі сняться чужі сни?.. Ні, от власне що ні, і в цьому друга їх особливість – правильніше буде сказати, що мені сниться чужа ява. Тобто? Ну як тобі пояснити – воно виглядає не як сновидіння, а як спогад, ще й дуже живий і яскравий, навіть на запах, на дотик, тільки я точно знаю, що зі мною такого не було, це не мій спогад. Однією з безумовних переваг життя з журналісткою є те, що з часом навчаєшся врозумливо, і цілком літературною мовою, викладати свої думки, і словниковий запас також розростається по далі нікуди, аж тебе вже й самого, бува, беруть за журналіста, – все завдяки тому, що вона вміє терпляче допитуватись. Отже, заціліла картинка – либонь, тим і заціліла, що повторювалася вже не раз: весняний ліс, бліки сонця на стовбурах дерев, пахне пріллю і глицею, зелений такий запах, і спина того, хто йде попереду мене, – в сірувато‑блакитному вояцькому однострої, зі шмайсером через плече, тільки пояс не ремінний, а чомусь тканий, строчений, – ми йдемо крізь ліс «гусаком», звідкись я знаю це слово, і ця кремезна селянська спина, підперезана тканим поясом, є останнє, що я бачу, бо зненацька з‑за дерев вибухає сухе татакання, сильний поштовх у груди – й западає чорнота. Далі не пам'ятаю – розповзлося, як намоклий папірчик у темній воді. По якімсь часі Лялюська, з кимось тямущим порадившись – знайомих фахівців у неї в усіх галузях все'дно що в каталозі парламентської бібліотеки, досить зняти телефонну трубку й набрати номер, – зі збудженою шерлок‑голмсівською інтонацією (журналістське розслідування!) сповістила мені, що строчені пояси, виявляється, існують насправді, і то здавна, – це однострій американської армії! От бачиш, я ж казав, звідкіля б же то мені таке знати?.. Ну гаразд, а шмайсер, ти певен, що то був шмайсер? Абсолютно, і навіть ліс був зовсім‑таки наш, а ніяк не американський, і скажу тобі більше – я знав на ім'я не то дерева, а навіть підлісок, кущі: глід, верес… Ялівець… Нє, ну це якраз мене не дуже переконує, цього ти міг будь‑де нахапатися мимобігом – хоч би і в турпоході, скажімо, як із мамою малим на Говерлу лазив, а потім забувся… То за такою логікою і з американським одностроєм може бути те саме: знав‑знав та й забув, ти на це натякаєш?.. У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» – глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі арґументи вичерпано, але до поразки не признаєшся, бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» – із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), – як завжди в таких випадках, я не втримався, Щоб не розсміятись та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій – на яких‑небудь галімих плакатиках на військовій підготовці абощо?.. Як‑не‑як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, – не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве‑Пе‑Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще якось символічно числиться при професії, хоча хліб, слава Богу, їм і не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з'їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер новоспеченому, ха‑ха, бізнесменові! – але ж досі ще пам'ятаю страшні військові таємниці се‑ре‑серу, тіпа макаронів кульового калібру та шоколадних конвеєрів, теж сконструйованих із прицілом – так, щоб за двадцять чотири години могли перейти на виробництво пороху, то чом би тому моєму протухлому колективному несвідомому й не викинути тепер на‑гора яку‑небудь давнозабуту детальку?.. Пояснення було нібито й логічне, проте не подобалося мені: було некрасиве. Бракувало йому інсайту, тої елеґантної несподіванки асоціацій, при якій рраз! – і все сходиться, як у пазлі, і ніяких хвостів більше не звисає. Я міг не довіряти своїм відчуттям – а вони мені голосили в одну душу, що в тому сні я таки навіч бачив чиюсь смерть, як вона відбулася насправді, – але бодай як фізик я ще не настільки дискваліфікувався, щоби стратити чуйку на істинність розв'язання – а та істинність, Лялюсь, серед іншого, завжди вивіряється елеґантністю, одним нестандартним ходом, від якого все нарешті стає на свої місця. Розумію, зітхнула Лялюська, дивлячись на мене вже «по‑ягнячому», це не тільки в твоїх рівняннях так… Можливо – але знаєш, що ще? Тепер, коли ти згадала Говерлу, я вже цілком певен, що той ліс був десь у Карпатах.

… Страшенно не хочеться йти в душ і змивати з себе її запах, хай уже після сніданку. («Ледащук‑Замурзульський!» – дражниться з мене Лялюська, коли снідаємо разом: сама вона, чепурна дівчинка, навіть кави не пригубить, попередньо не скупавшись і не вдягши трусиків, і не розуміє, який це кайф, коли вона вся така чистесенька, аж пахтить, – Ну припини зараз же, – Боюся, що це неможливо, – Зроби над собою вольове зусилля, – Пізно, – Псих, еротоман! – ніжно‑ніжно, пересохлим голосом, і очка вже туманіють – моя дівчинка! – і біленькі трусики опадають долі, як білий прапор, і ще в мені все перевертається, коли вона тихенько попискує, мов плюшевий ведмедик; знаєш, сказала вона раз по тому, як ми отак вранці кохалися серед кухні, й вона сиділа на відсунутому стільці така немислимо рідна, розморена‑розмарена, волосся змокріле при коренях, і розглядала свої безвільно розхилені стегна, – знаєш, у чоловічому інстинкті завжди є щось собаче – помітити жінку, як свою територію. Я тоді тільки гмукнув само‑вдоволено, як останній бевзь, – а ревнувати почав уже згодом, на відкаті: як казала бабця Ліна, мудрий русин по шкоді. Хоча, здавалось би, до чого тут ревнувати – до спогадів?.. Смішно. Тільки чомусь жінки, почувши від чоловіка що‑небудь на кшталт «усі ви однакові», переможно трактують це як зайвий доказ своєї правоти – мовляв, а бачиш, не я одна така! – а чоловік, навпаки, казиться від самої можливости бути поміщеним ув один ряд зі своїми попередниками…)



Ні, загалом я вмію пересуватись по цій замінованій території – я не ідіот, і не з тих, хто ставить запитання на кшталт «скільки їх було?», взагалі не з тих, хто ставить запитання, – які тут можуть бути запитання, до лиха… Свої пасочки ми з Лялюською давно склали докупи – потроху, по чайній ложці розповівши одне одному найголовніше з того, що в кожного було раніше, а з Сергієм, її колишнім чоловіком, ми одного разу навіть поручкалися на якійсь випадковій багатолюдній вечірці, і він був би мені навіть сподобався – відкрите обличчя, хлоп'яча усмішка, яка мусить і досі діяти на жінок, – якби не його рука в дотику: млява, як здохла рибина, наче з нього давно випустили повітря і він доношує себе виключно з примусу, з обтяжливого панщизняного обов'язку, – старіючий хлопчик, яких багато. Єдине питання, яке я Лялюсьці ставив (усе‑таки ставив!) і яке мене дійсно цікавило – «Чому ви розійшлися?» – лишилось без відповіди: розійшлися, і все, ніби в цьому й була відповідь; іншої вона не має й не потребує шукати. О'кей, її право, що ж тут скажеш. Гірше, коли з уст їй принагідно зривається якась випадкова фраза, що заповідає розкрутку в спогадувальному, мало не ностальгійному режимі, – і коли я з готовністю підхоплюю й перекриваю, можливо, трохи зарізким голосом, таким, що з місця має покласти край дальшому спогадуванню: авжеж, авжеж, той самий, із ким ти їздила на Балтійське узбережжя і який учив тебе їсти омара, – вона щоразу щиро дивується: хіба я тобі розказувала?.. Вона не пам'ятає. На щастя, кількість любовних історій у нашому житті скінченна. (А омара я їсти таки не вмію, колупаюся в ньому, як безрукий, без жодного кайфу, тільки гору сміття на тарілці множу…) Кількість історій скінченна – зате нескінченною є кількість спогадів, а це велика різниця: Лялюська зібралась говорити про того самого чоловіка, маючи на думці щось інше, ніж за першим разом; цим і пояснюється її здивування – вона не лукавить, вона справді заскочена: до чого тут омар?.. Вона не пам'ятає, натомість легко уявляю я: розламаний червоний панцир на білому блюді, сочисто зім'ята половинка цитрини з розкошланим м'якушем, цмакання, сьорбання, впоєне облизування пальців, принесений офіціантом для учти поліетиленовий фартушок безсоромно заляпано сласними соками, поїдання омара то майже сексуальний акт, звісно, за умови, якщо вмієш його їсти, я вже не кажу про витаючий над столом запах – ніжно‑солонуватий і такий неймовірно схожий на власний запах моєї дівчинки, про що вона, ясна річ, може й зовсім не думати за тим столом, але напевно думає її супутник, якщо минулу ніч вони провели разом і якщо він не повний ідіот, – все, годі, стоп, це таки направду нічого не дає: влізти в її спогади я негоден. Тим більше, що цим разом їй зовсім і не про омара ж ішлося, а кількість спогадів нескінченна. Як множина натуральних чисел. У тому вся й штука.

…Штука в тому, моя дівчинко, що ніяк не можна сповна й без останку розповісти себе іншому – навіть найближчому, з ким із ночі в ніч ділиш дихання, а з дня на день – усю решту світу. (Не знаю, може, однояйцевим близнюкам вдається, але то хіба теж до пори до часу…) Це як нескінченна й скінченна множини: якою б не була між ними залежність, перша все одно буде безмежною, а друга обмеженою, так що всім привіт. Інстинктивно рятуєшся тим, що всіляко прагнеш наростити множину переживань спільних, зробити кохану жінку неперервним свідком свого життя в невиразній надії взяти числом, суто арифметичною перевагою, – так, щоб сума проведених разом годин перевищила суму годин, прожитих нарізно (а чому, власне, годин, чому не хвилин, не секунд? не мілісекунд?.. за яку одиницю часу ти встигаєш нажити враження, котре потім десь там у шахтах твоєї підсвідомости переробляється на окремий і геть неприступний для мене спогад, як хлорофіл на кам'яне вугілля?..). Тільки все воно теж ні до чого – «Love's Labours Lost»9, як писав дедушка Шекспір (я не помиляюсь, Лялюсь? ти мене похвалиш за мою англійську?). Арифметика тут не працює вже з тої причини, що навіть прожите спільно (пам'ятаєш, як ми купували нашу першу настільну лампу в «Світлі для дому», і ти захоплено бавилася триколінними кронштейнами, вигинаючи й складаючи лампи по цілому залу під різними кутами, я тлумачив тобі про переваги галогенного світла над люмінесцентним, і ти слухала, як школярка‑відмінниця, навіть ротика від уваги розтулила, а потім, коли ми вийшли з магазину, несучи покупку – не на кронштейні, на важкій основі, стильний дизайн, хромований метал, – ти так само захоплено, на тій самісінькій хвилі, геть і тону не змінивши, спитала: а правда, той продавець був схожий на крота? – і я тільки витріщивсь, як баран, не знаючи, що сказати, бо взагалі того продавця не завважив, який він із себе був…) – навіть прожите спільно, Лялюсь, залишає в кожного з двох зовсім різні спогади, і множина їх так само нескінченна. От від цього, коли гарненько вдуматись, може й справді стріха поїхати. Колись я ще студентом був на цій ідеї повівся: маємо дві нескінченні множини, наприклад натуральних і дійсних чисел – як їх порівнювати, коли вони обидві нескінченні? Що з них «більше», що «менше», обидві ж не мають краю? Так і тут, аналогія цілком лобова: маємо дві нескінченні множини – перша, це множина всіх твоїх спогадів (X), друга – множина спогадів, які ти ділиш зі мною (Y), і існує ще поняття потужности множини: це коли кожному елементові (Y) можна однозначно поставити у відповідність певний елемент (X), але не навпаки, – тоді кажуть, що множина (X) потужніша за множину (Y). Приклад: я пам'ятаю, що в «Світлі для дому» був продавець – авжеж що мусив бути! – але не пам'ятаю, чи він був схожий на крота, чи, може, на мавпу або на верблюда. І навіть якби цілу решту життя я протримав тебе за руку – що, звичайно, викликало б певні незручності, не будемо вточняти які, – все одно, множина (X) завжди буде потужніша од множини (Y), і жодним зусиллям уяви я собі не здолаю намалювати, що ти там бачила ще. Так‑то. Спряжу‑но я собі яєшню, от що.

Може, це і взагалі є найелементарніша суть Любови – людина, яка живе поруч із тобою і все запам'ятовує по‑іншому. Таке постійне джерело подивування: світ не просто – є, світ щохвилини тобі дається – досить лише взяти її за руку. Буває, й доволі часто, що нам одночасно спадає на думку те саме, одне перебиває другого: от‑от, я власне це й подумав/подумала, – і ми мимохідь тішимося, мов відкрили в спільному домі ще один несподіваний закамарок, але, гадаю, якби в цю мить розійшлися по кутках і спробували викласти хід тої думки на папері, а потім порівняли, то з певністю виявилось би, що думали ми зовсім не те саме – а всього тільки про те саме, різниця очевидна. Множина (X) залишатиметься потужнішою за всіх умов. Тому так рідко буває, щоби двом людям снився один і той самий сон.

Але ж – буває, буває?.. Покійна бабця Ліна розповідала, як у Караґанді на засланні їм із дзядзьом одної й тої самої ночі приснилося, ніби на річці рушив лід, і вони всі троє – він, вона й мій восьмирічний тато, – перебиралися з крижини на крижину, тримаючись за руки, на берег, де на зеленому косогорі білів іздалеку дім із накритим на ґанку столом – під білою‑таки скатертиною; дзядзьо тоді сказав про цей сон: виглядає мені, Ліно, що скоро будемо їхати додому, – а невдовзі з'ясувалося, що чи не тої самої ночі помер Сталін, і десь до року вони справді повернулися… Інша справа, що таких спільних снів із Лялюською я, звичайно, за жодну ціну не хотів би, дякую красно: спільний сон – як відповідь про майбутнє, коли над обома висить та сама загроза. Близькість, що формується під тиском іззовні, як під пресом, який вплавлює двох у себе навзаєм – бо, опріч як одне в одного, більше їм подітися нема куди. Нічого собі щастячко. Ще хтозна, як би така парочка собі порадила за нормальних умов. Цебто, коли загроза близькості походить не ззовні, а зсередини: просто від того, що множина спогадів моєї дівчинки нескінченна, і я не знаю, котрий із них, і в яку саме мить може обернутися проти мене.

Натомість оті мої сни непомітно зробилися чимось на кшталт нашого спільного секрету – з тих, що бувають між подружжям. Я ніколи досі не був одружений (то Лялюська була!), і такі штуки мені дуже навіть в кайф, певно ж більше, ніж їй, – те, як вона їх запам'ятовує, декотрі навіть занотовує собі, взагалі ставиться до них надзвичайно поважно, смішненя таке: доморослий асистент д‑ра Фройда! – так само пильно я держу в пам'яті календар її місячного циклу й завжди можу її заспокоїти, коли вона безпідставно лякається. Правда, дівчинка з неї таки й грамотна, колись студіювала психологію, їм викладали, – вона тоді, розказувала, цілий семестр томами глитала в читалці спеціальну літературу, навіть у дурку була якось упросилася на практикум: раз, що гризло дитину розібратися, за яких обставин їй приморили батька, але гадаю, не обійшлося й без прихованого страху – а раптом щось таке й справді з батьком було, раптом не зовсім фальшивий діагноз?.. В результаті її обізнаність у цій галузі ще й сьогодні куди вища від банальної інтеліґентської ерудиції, а я ж і тою не можу похвалитися: тільки й мого, що на практиці нахапався, працюючи з клієнтами, самопал‑психолог («психоложець», як каже Лялюська)… Мабуть, завдяки їй я й полюбив оті сни. Завдяки тому, що вони не мої, а наші з нею. Хоча насправді вони, звичайно, нічийні, і любити там особливо нема чого.

А от скажи ж ти, застрягло – як скабка в голові…

Не смерть у весняному лісі (не так смерть, як спина того переднього зі шмайсером через плече…), – ні, цеї ночі щось інше було, але також тривожне: всі вони, оті сни, здебільше якісь тривожні – не за настроєм, за змістом. Всередині чорного «опель‑кадета» люди в незнайомих офіцерських одностроях, спереду, справа, зліва од мене; я на задньому сидінні, мене кудись везуть, бо на мені підозра в убивстві, але я знаю, що це не загрозливо, що якось воно розв'яжеться… Інша картинка – правдоподібно, лікарський кабінет, бо на спиртівці гріється металева скринька з хірургічним інструментом, виразно бачу, як круг нього іскорками закипають, піднімаючись із дна, крихітні бульбашки… І ще там була жінка, обмотана білим простирадлом, не пригадую, яка з себе, – в наступному кадрі вона встає з місця і йде кудись зі мною: коридор із низько навислою стелею, фосфорично забілена місяцем драбина, я притуляю її до зруба дерев'яної стіни й задираю на ній спідницю; темрява, по якій пульсують, розбігаючись, концентричні вогняні кола, і повільний, відсторонений, ніби закадровий коментар, жіночий голос каже, що такого не буває, – не буває, щоб так було, та ще й двічі з трьох разів поспіль, яка пікантна деталь. Треба розуміти, вона на тому знається. Менше за все це можна назвати еротичним сном: я нічого не відчуваю. Не те що нічого подібного на оргазм, а просто геть‑таки нічогісінько. Чиста констатація факту, ще й зі сторони: двічі з трьох разів – вогняний контур, і так, мовляв, не буває. Блін, а як буває?.. З Лялюською я часто бачу різні речі, але таких вогняних кіл щось не пригадую…



От що ще спільне в усіх цих снах, і от чому я від початку взяв був їх за щось чужорідне: в них нема ніяких почуттів, як то нормально буває в снах. Ні радости, ні страху, ні тривоги, ні еротичного збудження – нічого такого, самі лише змисли: барви, запахи, звуки, фактура, тут, будь ласка, все на місці, і навіть куди яскравіше, ніж звичайно, наче при наркотичних глюках, – бракує тільки емоцій. Тобто, якщо це спогади, то спогади якогось відключеного мозку, як у зомбі. Чи, як казала бабця Ліна, марення відрубаної голови. Якби не Лялюська, я б, скорше всього, так і вирішив – що на шизуху діло заноситься. А що мені з тим добре – ніби якась інша перспектива щоразу блискає, як буває, коли в міжгір'ї зненацька відкривається вид на долину, – то шизи ж, мабуть, теж від своїх галюніків тащаться, ні? Але Лялюська мені ще раніше твердо сказала – ні. Сказала, що вони якраз тяжко нещасливі – за винятком маніакальної фази, яка швидко зміняється депресивною, але до мене це не має жодного стосунку. І щоб я не забивав собі голови тим, чого не тямлю, – навіть трохи немов ображено сказала. Ніби я зазіхав на чуже горе як на привілей, який мені не належиться. Соррі, дитинко. Це я якраз розумію, це вам не омароїдні мужики, завжди готові прокатати до Бенілюксу гарненьку журналістку («бені», не «бені», а на Хорватію мене сього літа все‑таки стати, Лялюська ще не знає, оголошу їй десь за тиждень…), – розумію, що серед її спогадів, особливо тих про батька, мають бути темні й тяжкі, як валуни, з яких вона спорудила собі невеличку само‑захисну фортецю і боронить туди доступу навіть мені. Закрита підмножина, так би мовити, – в прямому й переносному сенсі. Гаразд, домовилися, чи ж я проти. (Хоч трохи все‑таки жаба й підтискає, дивно той чоловік улаштований: так, ніби в ролі визнаного повноцінного шиза я був би їй цікавіший – героїчніший би то, чи що… ніби й справді був лакомився на те місце в її житті, яке вона відвела батькові, – котрий, до речі, якщо вже на те пішло, повноцінним шизом так само ж не був, так що жодної персональної рації в тебе, Лялюсю дорогенька, так уже ревно обороняти інтереси міжнародної федерації психопатів, і взагалі – кожен має право на свою шизу! От десь приблизно так… Ну не псих я, справді?..)

Сало вже всмажилося, цок‑плюсь, цок‑плюсь, цок‑плюсь: розбиваю на сковорідку троє яєць, і кухня вмить озвучується наснажливим шипінням. У холодильнику виявляються огірки, злегка похнюплений пучок редиски й кілька стрілок молодої цибульки; життя, в принципі, є цілком непогана річ. Плюс на боковій поличці майонез «Чумак» (купуймо українське!) – і маємо салат «вітамінний», світлу пам'ятку доби геронтологічного соціалізму… Ба ні, брешу, майонезу при соціалізмі не було в магазинах – ласували базарною сметанкою. Студентами ми спеціально ходили в тодішнє кафе «Театральне» на розі Володимирської, де тепер п'ятизірковий довгобуд, на таку дивовижу, як «яйцо под майонезом» – твердо зварене яйце, полите чайною ложкою майонезу, надзвичайно душевна була закусь. Якби я коли‑небудь схотів відкрити ресторан, то тільки суворе «ностальджі» а‑ля вісімдесяті, і назвав би належно – «Столова», або «Общепит», або, в крайньому разі, «У Щербицького», – і то, прошу панства, без понтів, без вульгарних фальсифікацій на кшталт «Сільпо», де від сільпо ж ні фіґа, крім назви, а – по‑чесному, з достеменним збереженням усіх археографічних подробиць: щоб хиткі столики на трубчастих дюралюмінієвих ніжках, під одну з яких обов'язково підсунуто тісно складеного папірця, аби не розхлюпувався борщ, і ложки‑виделки щоб із вічно‑масного гнутого алюмінію, а ножів катма, і салфетки в центрі столу – нарізаними вручну паперовими квадратиками, застромленими в пластикову ємкість із неліквідного канцтовару: папір цупкий і гладенький, так що від леда‑дотику на ньому прозоро проступають масні відбитки пальців, хоч зараз у міліцію неси… В меню, крім мого улюбленого салату «вітамінний», були б паніровочні котлети з черствого хліба з посинілим картопляним пюре, смажений хек із сірими макаронами кульового калібру, пельмені з оцтом, борщ і компот із сухофруктів – із розвареними темно‑бурими покладами на дні склянки, ймовірно рослинного походження. Ага, ще вінегрет. А склянки обов'язково гранчасті, водка з пивом, і на десерт таємниче «пирожене в асортименті»: чималенька бардиґа посипаного цукром січеного тіста під сексуальною назвою «язичок» – як я приїхав до Києва, то в перший свій університетський рік, а рік, не при сніданні згадуючи, був акурат чорнобильський, тільки цими «язичками» й живився: поки не навчився сам куховарити. І ще з сентиментальности подавав би «яйцо под майонезом» – але то вже виключно як specialite du jour10. Якщо все це як слід зорганізувати, щоб і дизайн відповідний, стіни помалювати увиш людського зросту зеленою олійною фарбою, плакати там усілякі страшилочні порозвішувати, лампочки щоб горіли в кращому разі через одну, і від часу появи клієнта до часу завваження його офіціантом щоб не менше тридцяти хвилин минало, словом, повне занурення в атмосферу, – переконаний, двері б не зачинялися. І не тільки від західних туристів. Золота ідея, кому б її продати? Може, отому з сріблястим «мерсом» у дворі? Бо справді ж дивно, що ніхто досі не додумався – не інакше, стидаються пацани своєї буремної комсомольської юности, все їм тепер подавай непонятне, Лямур‑бонжур, та Шато де Флер, та шевальє з‑під Конотопа: як ті селюки, що гонорово обставлялися полірованими гедеерівськими секретерами, за безцінь збуваючи з хат старі мальовані скрині й петриківські ослінчики. Потім онуки схаменуться, а ні фіґа, пізно буде: ні тобі вже скринь, ні ослінчиків. Уже й сьогодні класичний київський фаянс із Європи ввозимо – та хіба тільки фаянс… Зате французького ампіру на кожному аукціоні неміряно, і хапають один з‑перед другого, аж гай гуде, і ціни попід стелю накручують, розчепіривши пальці, а спитати б – чувак, ну глянь‑но ти на себе, ну де твої предки могли бачити той ампір?.. І на чорта ти купуєш чуже минуле? А от антураж «від Щербицького» я б їм до такого ресторану у змиг ока забезпечив – чого доброго, ще й у моду б увів. Все одно ж через двадцять років так воно й станеться, то пощо відкладати? Ет, що там балакати…

Махнувши рукою на історичну достеменність, в останню хвилину, повагавшись, вбурюю в свій квазівітамінний салат мало не півбляшанки оливок: виходить щось наче вітамінно‑грецький. Такий собі посткомуністичний гібрид – шкода, нема твердого сиру, це б сюди вкришити трохи фети, або, ще краще, гуцульської бринзи свіженької… Гаразд, обійдеться; натомість хлібчик всунемо в тостер. Нема то, як запах підсмаженого хліба… Все, моє погодження із зовнішнім світом сягає свого піку одночасно зі слиновиділенням – тепер можна й телевізора увімкнути: він стоїть на Лялюсьчиному каналі, але Лялюську я, хам і бидло, проспав як колода, на цілих півгодини, і трапляю в акурат на останні вісті, ну‑ну. Щоб почути, що Багдад і досі ще бомблять. От суки, бліцкріґівці довбані.

Тільки‑но, вмостившись навпроти екрана, зі смаком натоптую повен писок яєшнею, салатом і теплим (хрумтить!) пшенишняком, як зовнішній світ утручається з цілком іншого боку – і в цілком непроханий спосіб: дзвонить телефон. Аж розлягається. Було б здогадатись поставити на автовідповідач.

– Доброє утро, Адріан Амброзьїч.

Це Юлічка, бджілка моя невсипуща – вже на роботі. Душа не нарадується. Коби воно ще, сердешне, якось наломилося говорити по‑українськи, бо мені цей «Адріан Амброзьїч» щоразу бере секунд із десять, заки я його зідентифікую зі своєю (наразі жуючою) особою… Декотрі клієнти, знаючи мою принципову нехіть до «батькування» («Едіпів комплекс», – звичайно віджартовуюсь я, і багатьом морда на це шанобливо видовжується, мовляв, а‑а, ну да, понятно…), зациндолюють щось уже й геть несамовите – «ґаспадін Адріан»: їм здається, це те саме, що по‑українському сказати: пане Адріяне. Абсолютно анекдотична форма, а дедалі шириться – теж свого роду посткомуністичний гібрид, як і мій салатик, тільки що далеко менш апетитний. І чого б ото перебивати людині сніданок?..

– Адріан Амброзьїч, – Юлічка явно збуджена, бо навіть не перепрошує, зачувши моє мимрення з повним ротом, – здєсь прішол дядька, прігородний, із‑под Борісполя откуда‑то, пріньос швєйцарскій ножик, воєнних врємьон, с пілочкой, в хорошем состоянії… Он говоріт, у нєво в хатє часи с кукушкой і єщо шкаф орєховий, говоріт, от отца осталось…

Опа‑на! Правдивих дзиґарів із зозулями на ринку вже з рік як вимело, Б. всі послідки підгріб, куди мені, шушері, за ним пнутися… Невже нарешті фарт? Чуйка в Юлічки безумовно є, я її за це найдужче й ціную… «Орєховий шкаф» – ну, це різне може бути, треба дивитися, але дядька з рук не випускати, жодним побитом!

– Задержи єво, Юленька, – щойно вимовивши цю фразу, здаю собі справу, що від хвилювання й сам перейшов на російську, от уже чого б від себе не сподівався! Що то роблять із людиною навіть не гроші ще, а сам тільки їхній провіденційний подув у повітрі – впору згадати колишню однокурсницю, що влізла з чоловіком у газовий бізнес під руку якогось московського Петі, а той Петя виявився гомиком – і внадився раз у раз їздити до них трахати Лесьчиного благовірного, а Леська на цей час перебиралася в кімнату для гостей. Ото нікого не суди, да не судим будеш…

Проте Юлічка зараз навряд чи й тямить, якою ми мовою говоримо, – дихаємо з нею в унісон із різних кінців слухавки, наче двійко закоханих (наче вдосвіта з Лялюською – не до речі мелькає згадка…):

– Я єму сваріла кофє…

– Розумничка, – опановую себе; з неї й справді розумничка. – Побав його ще трохи, я зараз буду, – мало не додаю: от тільки душ візьму – Бог уже з нею, з яєшнею, з її парою теплих золотих очей, що лишається вистигати на тарілці, але поголитися таки мушу – гарне б я враження зробив на пригородного дядька, якби привалив неголений! А кави нап'юся і в офісі – кавоварку я собі справив гонорову, незгіршу, ніж у Б…

Йолки‑палки, невже справді фарт? А вже б і пора – котрий рік перебиваюся дріб'язком, усякою рудерією, яка лиш підвернеться під руку, – таки достоту, добре каже Лялюська, як та Коза‑дереза: бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – не бізнес, а сміх курам. Якби оце засвітитися на тому ж «Доротеумі» з парочкою дійсно серйозних речей… Все, стоп, годі, дурню, думкою багатіти – наразі вперед, а там побачимо!..

Вимкнути телевізора – все одно що прибрати зі столу, змахнути кадри з‑перед очей: салат – у холодильник, порцію білково‑золотих яєшних драглів – все‑таки в рота, хоч і на ходу, тарілку – в мийницю, – і щойно в ванні перед дзеркалом, під плюскіт води й бадьоре джмелине гудіння «жілетки», до мене несподівано доходить, дотирається до свідомости та картинка, що манячила була на екрані телевізора, поки я говорив із Юлічкою, – той самий каламутно‑вохряний багдадський кадр, що його вже кілька днів крутять по всіх телеканалах: далеко внизу, в розмиві чи то піщаної юги, чи неосілого цегляного диму – міст, на який вервечкою, зліва направо, виповзають із пальмової «зеленки» американські «абрамси», з такої відстані схожі на химерних доісторичних черепах, – останній кадр, знятий з балкона готелю «Palestine» нашим оператором, Тарасом Процюком, Лялюська його знала, – за мить до того, як передня черепаха, що починає розвертати башту в бік камери, дасть залп – і вже наступним кадром на всіх екранах світу буде тіло самого Тараса, як він лежить долілиць на бетоні з підібганими ногами й відкинутою вбік рукою – без камери. Звук, от не можу пригадати, чи було чутно звук?.. Утробно‑глухе, погрозливе диркотання танків, що в'їжджають на міст, – чи воно справді долинало, чи це моя уява його ввімкнула – за аналогією із сухим татаканням автоматної черги з отого мого сну?..

Ні з того ні з сього мені робиться холодно. Стою серед ванної на килимкові, голий, босий, в самих трусах, – і дрижу. Якесь коротке замикання, інакше не скажеш. Якась мені думка була бликнула, і я її доганяю, поки гуртом не нахляли інші, злиплі з нею, вони ввалюються, як юрба п'яних гостей у кімнату, я їх розкидаю навсібіч, вишукуючи ту, що була промайнула недодуманою, уривки наших розмов із Лялюською, Ассошіейтед‑прес пообіцяла допомогу родині загиблого, Україна знову в дупі, бо як же ж може вимагати від когось іншого якогось‑то розслідування держава, що в себе вдома сама мочить власних журналістів, ще й голови їм відтинає, як на трофейний скальп, Лялюська одного разу пила з цим Тарасом, Царство йому Небесне, в якійсь їхній журналістській компанії, танкіст міг завважити відблиск об'єктива і взяти його за кориґувальника вогню, війна є війна, блін, або за снайпера, як торочить дехто, хоча чого б же то танкові лякатися снайпера, взагалі цим разом в Іраку амери як показилися, стільки напуляти по своїх, бабця Ліна сказала б – як обмарило, ото не фіґ було лізти колошкати демонів пустині, в Афгані теж, хлопці казали, траплялось подібне, де, до холери, мій афтершейв, я завжди його ставив на цій поличці, куди вона його запхнула, сподіваюся, депутатський «мерс» не загородив мені виїзду, може, краще зразу викликати таксі, перед очима витанцьовують номери «Таксі‑люкс» і «Таксі‑блюзу», я спізнююся, бляха, дядько з зозулею сидить у мене в офісі і з кожною хвилиною моєї загайки набирає в ціні, крупним планом на ввесь екран обличчя ридаючої іспановидної журналістки в білій майці, в Багдаді спека, труну з Тарасом Процюком відпроваджують на батьківщину, і хтось із тих пацанів, що з ним там напередодні пили в готельному барі, продовжує все це знімати, і якщо навіть також при цьому плаче, то його сліз не буде видно в кадрі, бо головне його око – камера – винесене назовні, безособове і чисте… Стоп. Стоп, стоп. Оце воно, те, за чим я шукав. Тепер помаленьку, крок за кроком, не загубити б…

Картинка з танками на мосту, знята Тарасом Процюком на плівку й гнана тепер по всіх телеканалах, – то останнє, що він побачив у своєму житті, так? Останній спогад, сфотографований його мозком. Тільки що він був оператор із камерою в руках, і йому пощастило (що за слово!) після своєї смерти продемонструвати цілому світові останню картинку, яку він бачив у своєму житті.

Питання: що сталось би з цим останнім кадром його свідомости, якби він не встиг перенести його з сітківки свого рідного ока – на сітківку зовнішнього, механічного?..

Камеру можна вимкнути – а потім подивитися відзняте. Камера дуже просто влаштована. А куди дівається відзняте людським оком, коли тебе зненацька вимикають назавжди?

Чому ми звикли вважати, ніби воно все просто так пропадає, гасне разом зі свідомістю небіжчика, – тому, що нам того не показують? То нам того не показують і за його життя – цебто, поки свідомість працює. Навіть найближчі люди не мають як туди зазирнути, як я в множину Лялюсьчиних спогадів. Це ж не значить, що її нема.

Спина переднього в однострої з тканим поясом, сухе татакання з‑за дерев – і чорнота. Далі чорнота. Але ця картинка, на якій усе обірвалося, зі спиною переднього, з травою й кущами, глід, верес, ялівець, бліки сонця на стовбурах, дух вогкої землі й прілої зелені, – куди їй подітися, цій картинці? В який посмертний архів вона переходить?..

Чорний «опель‑кадет» з офіцерами неясної армії, закипаючий шпатель у дрібних бульбашках, фосфорично забілені місяцем сходи, жіночий голос, що методично підсумовує наші оргазми… Я не шиз, повторюю собі, гамуючи дрижаки, я не шиз. Спокійно. Я не шиз. Мені всього тільки вряди‑годи показують кадри з чиєїсь відстріляної плівки.

З плівки вбитого, який не мав при собі камери.

І плювати йому на те, що таким антикваріатом я не торгую.

Я знаю, що це правда, – по тому, що мене трусить. Пазл зійшовся, і ніяких кінців більше не звисає. Все виявилось насправді страшенно просто, ба навіть елеґантно, як і має бути при всякому правильному розв'язанні. Бракувало тільки ось цього одного простого і, блін, якого ж самоочевидного припущення – що відзнята в мозкові плівка нікуди не зникає. Бо й чого б вона мусила зникнути? Чи ж би тільки тому, що чоловік не мав при собі камери?.. Дурниці – камера всього лише випадок, який засвідчує наявність плівки.

Так само, як і оті сни.

І дивно: від цієї абсолютної, непохитної певности, що розв'язання правильне, я на мить переживаю забутий солодкий післясмак – оте щасливе, переможне розпруження мозкових звивин, яким мене колись були так щедро постачали мої наукові студії і якого ніколи сповна не заступить втіха від вдало вибудуваної комбінації при діловій оборудці, хоч воно ніби трохи й подібне… Нобелівської премії за моє відкриття мені, звичайно, не світить, проте радість від нього в цій хвилині цілком самодостатня: світ піддається поясненню. Зокрема такому: десь у віртуалі поховано велетенський, незміренний – нескінченний, о власне! – архів відзнятих плівок, які хочуть бути переглянутими – а в який саме спосіб, то вже деталі, наразі неістотні. Взагалі, треба визнати, в цій думці є щось заспокійливе. Щось, що обіцяє чоловікові, патетично висловлюючись, шанс на несамотність (Лялюсьчин лексикон!). Типу: свою пам'ять, у повному обсязі, після своєї смерти заповідаю Дарині Гощинській/Адріянові Ватаманюку, потрібне підкреслити… Ну, може, не в повному обсязі, в повному – то все‑таки занадто, але навзагал, то чим не ідея для фантастів? Сиплю, бач, ідеями, як ікрою; ранок підвищеної ідеєродности. Підвищеної несучости. Адріян‑несучка. Ґаспадін Адріан Ідеєноскій. Ні, краще – Адріян Ідеєродний: майже як імператор. Капєц. Ех, Лялюська!.. Ну держись ти, бориспільський дядьку, будуть тобі зараз дзиґарі з зозулями…

Сам до себе почмихуючи, бо з ким же ще почмихаєш у порожній квартирі, з насолодою втираю в шкіру прохолодну давку шовково‑лоскотного «Еґоїст» (афтершейву так і не знайшов!) – тільки‑но приїду в офіс, прямо з порога зажадаю в Юлічки, щоб заварила мені подвійне «еспресо»… І вже аж натягши новісіньку, так тому й бути, свіжорозпаковану (бо чистої нема!), хрумку, від Hugo Boss, йоли‑пали, сорочку – футболка дядькові може здатись несолідна, що ж, як каже Лялюсьчина мама, один тому час, що й батько в плахті! – і пообскубувавши шви із застряглих після етикеток, вічно‑ненависних колючих пластикових обтинків, і самовдоволеним рухом осмикуючи на собі манжети, такий кругом кльовий, хоч відразу на «Сотбі» або до швейцарського банку (ба ні, спочатку на «Сотбі», а вже звідти, з повною калиткою, – до швейцарського банку!), – доганяю, наче післяобідньою відрижкою, уже зовсім простий послідок попередньої думки, простий, як двері в морду – простіше не буває: а чому ж саме я, мамцю моя ріднесенька, чому я?.. Чому той, відстріляний, – хто б він не був – обрав для перегляду своїх перепрілих архівних плівок саме мене – я ж не замовляв цього кіна?..

І, між іншим.

Якщо вже на те пішло.

Хто ж він усе‑таки був?..


Каталог: download -> version
version -> Захист навколишнього середовища від забруднення мийними засобами
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка