Основи теорії літератури



Сторінка2/14
Дата конвертації04.11.2016
Розмір3.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ВСТУП


Шановні школярі, студенти, вчителі української мови та літератури!

Пропонований практичний довідник для самостійного опрацювання теми з спеціального курсу «Основ теорії літератури» призначений для учнів шкіл, гімназій, ліцеїв, які бажають поглибити знання з теорії літератури, сформувати стійкі вміння повного і глибокого аналізу літературного твору; відкрити широкі можливості для тих, хто пробує власні сили на ниві літературної творчості. Матеріали, які розміщено у збірнику, допоможуть старшокласникам підготуватися до ДПА, ЗНО.



Практичний довідник може використовуватися на уроці української літератури як дидактичний матеріал.

Літературна самоосвіта


ЯК СКЛАДАТИ ТЕЗИ, СТАТТІ

  1. Уважно прочитайте статтю. Визначте її тему та головну думку.

  2. Визначте мету опрацювання вами цієі статгі.

3. Поділіть текст статті на смислові частини. Визначте підтему (зміст) кожної частини.

  1. Кожну підтему сформулюйте у вигляді положення. 3апишіть такі положення або словами автора (як цитату), або власними словами. Це тези статті.

  2. 3апишіть тези, не порушуючи послідовності, у якій цi думки викладені автором статті.

ЯК СКЛАДАТИ ПЛАН, ТЕЗИ I КОНСПЕКТ

  1. Прочитайте текст. Визначте його тему та головну думку.

  2. Поділіть текст на смислові частини.

  3. Визначте підтему кожної з частин. Це - пункти простого плану тексту.

  4. До кожної смислової частини тексту подумки поставте запитання: яка її головна думка? Відповіді на ці запитання (у вигляді цитат або перефразовані своїми словами) - це тези тексту.

  5. Доповніть кожну тезу взятими з тексту фактами - це конспект тексту.

  6. При конспектуванні відкресліть 6ереги - для запису ваших зауважень до законспектованого тексту.

  7. У конспекті виділяйте розділи, параграфи, пункти (відповідно до того, як це зроблено в статті).

  1. Використовуйте в конспекті підкреслення, умовні позначки (? - питання; ?? - сумнівно; !!! - цікаво; V- вставка, доповнення).

ЯК ПИСАТИ ОПОВІДАННЯ

  1. Виберіть тему оповідання. Обміркуйте його головну думку.

  2. Поміркуйте, які персонажі могли б«діяти» в оповіданні.

З. Придумайте зав'язку, кульмінацію, розв'язку (вибудуйте сюжет оповідання).

  1. Поміркуйте, які позасюжетні елементи (портрет, пейзаж, ліричні відступи) були б доречні в оповіданні.

  1. 3робіть робочі начерки оповідання (план, характеристики персонажів, вислови, які варто використати тощо).

  2. Напишіть текст оповідання на чернетці.

  3. Написане на чернетці відредагуйте i перепишіть. До6еріть влучний i цікавий заголовок.

  4. Прочитайте, обговоріть власне оповідання у родинному колі, з друзями.

ЯК ВИКОНАТИ ПРОЕКТ

  1. Обміркуйте тему проекту. Визначте його мету та завдання.

  2. Складіть план дій:

  • визначте джерела нео6хідної для виконання проекту інформації;

  • розподіліть між учасниками проекry завдання;

  • визначте час виконання окремих завдань.

  1. Проведіть дослідження (зберіть інформацію, вивчіть її та систематизуйте).

  1. Сформулюйте висновки, оформіть звіт про виконання проекту, бажано з демонстраціею матеріалів (у вигляді мультимедійної презентації, виставки, рукописного журналу тощо).

  2. Результати дослідження презентyйте в класі (на уроці літератури, на спецкурсі з основ теорії літератури, на засіданні гуртка, на батьківських зборах тощо).

ЯК ПІДГОТУВАТИСЯ ДО ДОПОВІДІ

  1. Визначте основні думки майбутньої доповіді.

  2. Окресліть порядок викладу думок, тобто складіть план доповіді.

  3. До6еріть факти, приклади, цитати.

  1. Сформулюйте висновки, якими слід завершити доповідь. Чітко сформулюйте пропозиції.

  1. Складіть текст доповіді (письмово) у відповідному стилі.

  2. Запропонуйте свою доповідь прослухати, обговорити на уроці української літератури.

ЯК ВИКОНАТИ ЛІНГВІСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ТЕКСТУ

  1. Визначте тему i головну думку тексту.

  2. Визначте підтеми тексту.

  3. Визначте стиль тексту.

  4. 3'ясуйте поєднані в ньому типи мовлення (основний i допоміжні), виділіть фрагменти з типовим значенням (розповідь, опис, роздум).

  5. У реченнях таких фрагментів визначте «відоме» і «нове» (у реченнях розповідного й описового характеру).

  1. У фрагменті, що є роздумом, визначте тезу, арryмент i висновок (якщо є).

ЯК ПРОАНАЛІЗУВАТИ ПЕРЕКАЗ

  1. Визначте тему переказуваного тексry. 3'ясуйте, чи розкрито її в переказі.

  2. Визначте головну думку тексту, який переказувався. 3'ясуйте, чи передано її в переказі.

З. 3'ясуйте, чи в правильній послідовності переказано зміст тексry.

  1. Визначте, чи не пропущено чогось істотного, чи не додано того, чого в тексті немає.

  2. Визначте, чи відповідає переказ типовому значенню переказуваного тексту (чи доречно поєднано типи мовлення, чи правильно побудовано речення розповіді або опису, чи правильно побудовано роздум).

  1. З'ясуйте стиль переказуваного тексту. Чи дотримано вимог цього стилю в переказі?

  2. Наскільки грамотно написано переказ. Графічне оформлення переказу.

ЯК ПРОАНАЛІЗУВАТИ УЧНІВСЬКИЙ ТВІР-РОЗДУМ

  1. 3'ясуйте, чи розкрито в творі запропоновану тему, чи виразно прочитується головна думка твору.

  2. Визначте, наскільки цікавим (актуальним) є дібраний до твору матеріал. Чи вдало його систематизовано?

З. 3верніть увагу, чи правильно по6удовано роздум (наскільки чітко сформульовано тезу, якою мірою переконлива й вичерпна аргументація, чи випливають з усього сказаного/написаного чіткі висновки).

  1. 3'ясуйте, чи правильно складено опис i розповідь (якщо елементи цих типів мовлення наявні в тексті твору).

  1. Визначте, наскільки текст твору відповідає вимогам заздалегідь визначеного стилю.

  1. Зверніть увагу, чи правильно структуровано текст твору (чи доречним е вступ, чи логічним висновок).

7. Визначте, чи на належному рівні орфографічна й пунктуаційна грамотність твору, яким є графічне оформлення (охайність, розбlрливість тощо).

3АГАЛЬНІ ВИМОГИ ДО НАПИСАННЯ ТВОРІВ РІ3НИХ ТИПІВ

Прислухайтеся до порад:

  • в залежності від ідейно-художньої своєрідності i жанру кожного з творів, який вивчається за програмою (чи прочитаний самостійно), його місця в літературному процесі змінюються мета i завдання творів. Проте загальний напрямок залишається без змін: збагачення внутрішнього світу, формування духовних потреб, естетичний розвиток особистості.

  • при виборі конкретних методичних порад до написання творів як на літературні, так i нелітературні теми, які б активізували твою розумову діяльність, вчитель покладається на рекомендації педагогічної психології, розуміючи, що у старшокласників загострена увага до питань суспільних, політичних, соціальних, економічних, естетичних, моральних.

  • намагайся формувати узагальнену уяву не тільки про оточуючу дійсність, а й про себе, виробити власні погляди на мораль, бо від цього твоє мислення стає більш індивідуальним i емоційним. Учитель на уроці робить все для того, щоб ти зрозумів сюжет твору, ті думки, проблеми, які порушує автор, засоби зображення, внутрішній світ людини.

  • не соромся стверджувати свою точку зору. Так, тобі бракуе досвіду, ти ще не маєш гли6оких знань з питань суспільствознавства, твої думки ще не підкріплені літературною критикою — i все це відбивається на змістові твоїх суджень. Не бійся цих вад. Роби все для того, щоб з кожним днем їх було все менше. Прагни до оригінальності i неповторності.

  • збагни, що саме вміння мислити, висловлювати свою думку формує світогляд i духовну культуру.

  • учитель - твій перший помічник. Він не тільки допомагає тобі формувати особисті переконання, а й направляє їх. Прислухайся до голосу вчителя, i при цьому пам'ятай, що психологічні якості удосконалюються тільки в тих видах діяльності, в яких найчастіше тренуються.

  • ро6ота на уроках літератури, спецкурсах направляється вчителем на розширення твоїх життєвих вражень, поглиблює зацікавленість оточуючим світом, літературним процесом. Розвиток літературних здібностей під керівництвом учителя i шляхом самоосвіти сприятиме якісному удосконаленню вмінь i навичок, вироблених у школі, формуванню якісно нових профільних умінь i навичок.

  • справжнє самостійне мислення повинно опиратися на наукову оцінку літературних явищ, на твої моралні принципи, художні смаки, зацікавленість, навички аналізу.

  • самостійні судження формуються в процесі придбання знань i передбачають урахування життєвого досвіду, наукових оцінок літературних творів, проявляються в умінні сформулювати свою точку зору, в умінні її ствердити, співставити з іншою, а якщо в цьому є необхідність, переглянути, виправити, доповнити.

  • особливе місце відведи аналітичній роботі над текстом.

  • врахуй родові поняття i жанрові особливості конкретних творів.

Дотримуйтеся рекомендацій:

  1. Глибоке розуміння тексту твору.

  2. Проникнення в ідейно-художній зміст.

  3. Розуміння проблематики, теми, ідеї.

  4. Дотримування логічної послідовності у відповідності

до плану.

  1. Наявність відповідності форми твору його змістові.

  2. Правильне граматичне оформлення роботи.

7. Обов'язкова наявніть самостійних суджень з умілим використанням цитат для аргументації.

ВИМОГИ ДО ТВОРЧИХ РОБІТ 3А ЕПІЧНИМИ ТВОРАМИ

Epos (гр.) — у перекладі на українську мову означає слово, мова, розповідь. Епос відтворює оточуюче життя н формі розповіді про події та людей.



  1. Осмислити час, епоху, коли 6ув написаний твір.

  2. Уважно читати твір, роблячи помітки.

  1. 3вертати увагу на ті засо6и, з допомогою яких автор створює образ.

  1. Формувати свою точку зору, вчитися оцінювати літературних персонажі. Тільки розуміння, осмислення викладеного вище, допоможе тобі писати творчі роботи за епічними творами.

ВИМОГИ ДО ТВОРЧИХ РОБІТ ЗА ДРАМАТИЧНИМИ ТВОРАМИ

Драма (гр. drama- дія) як літературний рід характеризується тим, що дійсність зображується безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Ці твори пишуться в формі розмов між дійовими особами. Найчастіше при цьому використовується діалог, менш —монолог в масових сценах застосовується й полілог.



  1. Спочатку уважно перечитай п'єсу (можна за ролями з друзями, батьками та ін.).

  2. Осмисли тему, ідею.

  3. Визнач проблеми.

  4. 3багни місце кожної дійової особи в розкритті конфлікту.

  5. Проаналізуй діалоги й монологи з олівцем у руці.

  6. Ще раз переглянь п'єсу i зверни увагу на авторські ремарки, позасюжетні компоненти.

  7. 3верни увагу на слова — дії того персонажу, характеристику якому ти будеш давати, чи звертатимешся до нього при розгляді проблеми.

ВИМОГИ ДО ТВОРЧИХ РОБІТ ЗА ЛІРИЧНИМИ ТВОРАМИ

Лірика (гр. lyra ), так називався музичний інструмент, пiд акомпонемент якого античні поети співали або промовляли речитативом свої вірші. Твори, які виконувалися в супроводі ліри, стали називатися ліричними.



  1. У ліричному творі (як в ніякому іншому творі) особлива увага до внутрішнього світу людини: її думок, настроїв, переживань, викликаних явищами зовнішнього світу.

  2. Думки i настрої знаходять у ліриці поетичне вираження. Роздуми i переживання тісно пов'язані між собою i являють єдиний психологічний процес.

  3. Читаючи ліричний твір, ти довідуєшся про життєві явища, які викликали душевний стан ліричного героя.

4.Оцінка подій i явищ в творах цього жанру суб'єктивна, хоч у художній формі вона відтворює типові настрої людей певної епохи.

5.У ліриці виражаються i інтимні почуття.

6.Ліричний твір зміцнює високі поривання, переживання кожного, хто їх читає.

7.Настрої в ліричному творі індивідуалізовані.

8.Ці твори — частіше безсюжетні.

9.Композиція ліричних творів визначається не розвитком подій, а чергуванням думок i почуттів.

10.В ліричному творі може бути конфлікт між людиною i оточенням

11.Основний спосіб викладу матеріалу - роздуми.

12.У ліричному творі присутній ліричний герой, персонаж, про почуття якого йде мова. Він, як правило, носій якихось ідей, настроїв.

13.Крім ліричного героя, можуть бути i інші персонажі.

14. Поети розглядають у віршах здебільшого один якийсь момент внутрішнього стану людини.

15.Мова ліричних творів лаконічна, багата на образотворчі засоби, звукову інструментовку.


Практичний довідник-порадник за темами спецкурсу «Основи теорії літератури»

10 клас



Тема 1. Вступ (3 год)

Довідкове бюро до теми

Література як мистецтво слова. Художній образ та літературний тип. Зміст і форма художнього твору

Література (лат. littera – буква, літера) – сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображаю дійсність у худ. образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксованої у відповідному тексті за допомогою літер. Література за своїм змістом розмежовується на філософську, політичну, природничу, наукову і т.д. Саме специфіка художньої літератури є предметом літературознавства, зокрема теорії літератури.

Літературний тип (грецьк. typos - відбиток, форма, взірець) – образ-персонаж в літературному творі, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальними, неповторними.

Мотив (від італ. motivo – привід, спонукання) - тема ліричного твору (у літературазнавстві.

Наприклад, мотив пробудження природи і людських сподівань у вірші «Стояла і слухала весну…», мотив національної неволі у вірші «Оргія» Лесі Українки.

Провідний мотив (чи надмотив) наз. лейтмотивом.

Тема (грец. τέμα — те, що покладено в основу) — це коло життєвих явищ, відображених у творі у зв'язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема — узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться в ньому. У творі тема існує у вигляді того вихідного смислового положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений. Наприклад, таким початковим проблемним положенням, що узагальнює зміст вірша Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця...», або, інакше, його темою, буде те, про що в цілому й коротко в ньому говориться, — про суспільну роль поезії і поетичного слова. Тему твору досить часто плутають з його фабулою, зокрема в тих випадках, коли на прохання визначити тему твору, починають переказувати його подієвість, зміст. Потрібно пам'ятати, що, на відміну від фабули, яку визначає подійність і конкретність, одиничність, тема твору характеризується статичністю й узагальненістю свого змісту. Між темою та фабулою твору встановлюється тако­го роду зв'язок, що тема твору виступає в ньому як його згорнута фабула. Тему твору можна визначити, згорнувши фабулу до єдиної і далі неподільної точки смислового відліку, а нею завжди виступатиме певне життєве поло­ження, в якому визріває щось конфліктне. Якщо фабула, таким чином, «є те, що реалізує себе у процесі самої опо­віді, то тема — це те, що, умовно кажучи, передує фабулі і кладеться в її основу. Фабула, у свою чергу, розгортає тему, подає те вихідне проблемне положення, яке було в ній окреслено лише в найзагальніших рисах, у його всебічно­му розвиткові, у його русі, під час якого з'ясовуються та уточнюються окремі його конфліктні моменти. 

Художній образ - це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ.

Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненне.



Ідея художнього твору. Проблематика та конфлікти в художньому творі

Ідея художнього твору ( грецьк. ідёа — першообраз) — емоційно- інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора.

Конфлікт у художньому творі (від лат. сопflictus — зіткнення, сутичка) — зіткнення протилежних інтересів i поглядів героїв, напруження й крайнє загострення суперечностей між ними, що призводить до активних дій, ускладнень, бороть6и, супроводжуваних складними колізіями. Формою художнього освоєння й здійснення конфлікту є сюжет.

Конфлікт розрізняють за тематикою: виро6ничий, політичний, побутовий, морально-етичний; за типовістю: типовий, нетиповий; за питомою вагою у структурі твору: головний i другорядний; за сферою побудування: зовнішній, внутрішній; за гранями духовного світу: між розумом i почуттям, о6ов'язком i честю; за приматом біологічного й соціального в людині: сексуальні потяги, фізіологічні потреби, моральні норми, політичні догми.

Якщо від античності до новітніх часів домінував у формі зіткнення, сутички небуденних особистостей (трагедії Есхіла, Сенеки, П. Корнеля,Расіна, В.Шекспіра, комедії Аристофана, Корнеля, П. Бомарше, драми Д. Дідро, Г. Ібсена, М. Старицького), то наприкінці ХІХ ст. та у ХХ ст. у літературі освоювався такий спосіб розкриття конфлікту, який вимагав співтворчості читачів i глядачів, пильної уваги до підтексту, до гри тих мотивів, які вирували в душах дійових осіб, але не виходили на поверхню сюжету.

Проблематика художнього твору (від грец. problema – задача, утруднення, клопіт) – сукупність низки запитань, що їх ставить письменник перед собою, персонажами й читачем. Такі запитання можуть мати різний характер, бути національними, соціальними, психологічними, етичними, філософськими.

Для самоосвіти

Практичне заняття № 1. Визначення художніх образів; теми твору та його мотивів, ідеї твору, його проблем й основних конфліктів на прикладі конкретних літературних зразків

В. Дрізд «Білий кінь Шептало»

Тема: розповідь про буденне життя коня Шептала;

Лейтмотив твору: краса природи належить тому, хто її розуміє і вшановує;

Ідея: возвеличення гармонії, яка простежується у взаємостосунках людини і світом тварин;

Основна думка: людина і пррода — взаємопов'язані, бо становлять єдине ціле;

Проблематика:


  • людина в суспільстві;

  • свобода і неволя;

  • особистість і натовп;

  • дійсність і мрія.


Для самостійної роботи

  1. Прочитайте новелу С.Васильченка «Талант».

  2. Визначте тему, ідею, проблематику та конфлікти цієї новели.

Для творчого зростання

Напишіть власне висловлювання на тему: «Життя – вистава, але не свято; життя – важке заняття» (Д. Сантаяна), посилаючись на літературні твори, власний досвід.


Тема 2. Композиція (2 год)

Довідкове бюро до теми


Композиція. Сюжет. Фабула твору

Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.

Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів).



Сюжéт (фр. sujetтема, предмет від лат. subjectumпідмет, суб'єкт) —

  • сукупність подій, дій, що визначають характер зображуваного;

  • система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору;

  • тема, об'єкт зображення в живописному, музичному творі і т. ін.

Фабула - хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі; канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі в послідовному порядку.

Для самоосвіти

Практичне заняття № 2. Визначення особливостей композиції конкретних літературних творів

Особливості композиції п’єси І.К. Карпенко-Карого «Сто тисяч»

Композиція: драматичний твір складається з чотирьох частин, кожна з яких поділена на яви.

Експозиція: знайомство автором читача (глядача) з місцем дії та вими особами — Герасимом Калиткою, Бонавентурою, Савкою, домим, сином Герасима Романом і наймичкою Мотрею, показує авини, в яких живуть дійові особи, їх стосунки і прагнення.

Зав'язка: восьма ява першої дії твору, коли Невідомий домовляється з Калиткою про те, що у визначений час він передасть йому в залі за 5 тисяч справжніх грошей 100 тисяч фальшивих.

Розвиток дії: гонитва Калитки за наживою, за грошима. У другій і третій діях комедії показано, що кожний вчинок Калитки, кожна його думка підпорядковані безглуздій жадобі збагачення, накопичення землі. Він нещадно експлуатує наймитів, підганяє до роботи сина і дружину, в одруженні сина шукає засобів збагачення.

Кульмінація: четверта дія комедії, коли Малофес попереджає Калитку, щоб він не барився з купівлею землі у Смоквинова, бо її поспішає дбати Жолудь. Калитка з Савкою їдуть на вокзал, привозять мішок грошей і починають ділитися. Настає найвищий момент напруження в мішку замість фальшивих грошей були пакунки чистого паперу. Невідомий виявився спритнішим шахраєм, ніж Калитка, і обдурив його, продавши за 5 тисяч карбованців мішок чистого паперу.

Розв'язка: п'єса «Сто тисяч» закінчується тим, що обдурений Герасим у розпачі вішається, його врятовує Бонавентура. Драматург показав потворність моралі Калитки, висміяв його мрії, поведінку, дії.

Для самостійної роботи

  1. Прочитайте повість І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

  2. Визначте особливості композиції цього твору.

Для творчого зростання

Напишіть власне невеличке оповідання, яке б обов’язково мало зав’язку, розвиток дії, кульмінацію і зав’язку. Прочитайте й обговоріть свій твір з однокласниками.

Тема 3. Тропи. Види комічного (6 год)

Довідкове бюро до теми

Епітет. Порівняння і його різновиди. Метафора, її різновиди

Епі́тет (грец. epítheton — прикладка) — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом.

Як епітет переважно вживаються прикметники (Д. Чередниченко: «Покличу тебе / До зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні, чим вони різняться від звичайних означеньзелений листок»). Крім оригінальних епітетів, винайдених автором (Олег Ольжич: «скам'янілі дні»), у художніх творах з'являються і постійні епітети або літературного походження (Я. Щоголів «сонце золоте»), або фольклорногоясні зорі, тихі води»).

У ролі епітета можуть бути й інші частини мови, зокрема іменник (Ю. Липа «…світ жіночість незрівнянна»), зумовлюючи процес метафоризації епітета.

Порівня́ннятроп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін. («Блукай та їж недолі хліб і вмри, Як гордий флоренцієць, у вигнанні» — Ю. Клен) або предиката — подібний, схожий, нагадує, здається та ін. («На людське серце свічка є подібна» — Б.-І. Антонич).

Своєю рухливою синтаксичною структурою, розширенням часового та просторового аспектів (минуле та майбутнє) порівняння різниться від метафори, де неприпустимі обставини часу та місця, — лаконічної образної формули, що посідає місце предиката у реченні.

Подеколи у порівнянні опускаються сполучники, наближаючи його до метафори: «Книги — морська глибина» (І. Франко). Трапляються випадки вживання порівняння у художніх текстах у вигляді придієслівного орудного відмінка: «Кришталь, кришталь… і золоті ворота / Горять на сонці дорогим вогнем» (О. Зуєвський).

Цей троп має велику традицію, він широко застосовується в усній народній творчості («Парубок, мов явір», «дівчина, як зоря» та ін.).



Мета́фора (грец. metaphora — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Вона не може бути «скороченим» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката («пакіл неба цвіте глечиками хмар» — Василь Голобородько). Це — перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. І чим далі містяться один від другого протиставні розряди об'єктів, тим яскравіша метафора, яка прагне на відміну від символу, зосередитися в образній оболонці:



Вечір крапчастий
в деревах моркву гризе.
Під засушеною квіткою
хата сторінку чита.
В клубок білих ниток
заховався кіт,
дивиться на кашель,
що візерунком синім
коло баби спить.

(Микола Воробйов)



Метонімія та її різновиди (синекдоха, антономазія, евфемізм, перифраза)

Метоні́мія (грец. metonímia - перейменовувати) - різновид тропа, близький до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю.

Читаючи у В. Сосюри "Місто взяло в ромби і квадрати / всі думки, всі пориви мої...", читач уявляє не тільки кострубаті контури урбанізованого міста, а й психологічний стан людини, яка вперше опинилася в такому неприродному (штучному) середовищі. У цьому відмінність метонімії від метафори, в котрій ніколи часткове не замінює ціле.



Синекдоха (грец. synekdoché - співвіднесення) - один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового і т.п.

Як кидалась ти на списи, на луки
Пунійська Львице, яросте Ваала!
(Олег Ольжич).

Антономазія (грецьк. antonomadzo – перейменування) – поетичний троп, який вживається у непрямому, часто метонімічному називанні літературного персонажа або зображуваного явища іменем міфічного чи літературного героя. Типовий приклад А. з поезії О. Влизька:

[]…хочу вірити,

що от

надійде знов

любити працю

новий ліричний

Гесіод!

Іноді антомазійний образ, перебираючи на себе властивості іншого предмета, набуває ознак символу:



І ось встає із піни Понту

Над хвиль розгойданим свічадом

Співуча мрія горизонту –

Сліпуча Степова Еллада (Є. Маланюк).

«Степова Еллада» у поезії Є.Маланюка означала Україну, втілювала в собі риси довершеної краси та шляхетної гармонії на противагу іншим, полярним їй символом – «Чорної Еллади», «Антимарії» та ін.



Евфемізм (від грец. euphemistos – від eu - добре, phemi – кажу) – благозвучне слово або враз, вжите для змін непристойних, небажаних чи заборонених. Має давнє міфологічне коріння, коли не дозволялося називати певний тотем; власне – різновид табу, стилістичний прийом, близький до перифразу, відтворений культурою народного світобачення (так, «ведмідь» досі має евфемічну назву «вуйко»). Досить часто Е. вживали як замаскований спосіб вираження думок, як різновид езопівської мови, коли бажано уникати прямого висловлювання. Таким чином прикладом може бути «Балада про наклеп» А. Малишка, де мовиться про «хитрого чоловіка» - хворобливого інтригана і наклепника, який нарешті розкрив свою справжню суть, хоч імені його так і не було названо:

Ручки і ніжки в’язали на кручі,

А вже як тонув, то люди у крик:

Рота відкрив – два жала гадючі

Прикрили чорний шершавий язик.
Перифра́з (перифраза; від дав.-гр. περίφρασις — «описовий вираз, іносказання»: περί «навколо, біля», φράσις «вислів») — у стилістиці і поетиці троп, що описово виражає одне поняття за допомогою декількох.

Перифраз — непряма згадка об'єкта шляхом не називання, а опису (наприклад, «нічне світило» = "Місяць")

У перифразах назви предметів і людей замінюються вказівками на їх ознаки, наприклад, «зануритися в сон» замість «заснути», «цар звірів» — «лев», «однорукий бандит» — «гральний автомат», «чорне золото» — «вугілля» чи «нафта», «легені планети» — «ліси». Розрізняють логічні перифрази («автор „Мертвих душ“») і образні перифрази («сонце російської поезії»).

Окремим випадком перифрази є евфемізм — описовий вираз «низьких» або «заборонених» понять («нечистий» замість «чорт», «обійтися за допомогою носової хустки» замість «висякатися»).

Перифразою називають переспів — різновид пародії, в якому предметом осміяння є не форма пародійованого твору, а новий зміст, що вкладається в неї. Приклад «Спи, немовля моє прекрасне.» М. Ю. Лермонтова і «Спи, шибеник, поки нешкідливий!..» М. О. Некрасова.

Гіпербола, літота. Оксиморон

Гіпе́рбола (грец. hyperbole — перебільшення) — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «він ходить з черепашачою швидкістю».

В українській поезії початку 20-х років 20 століття гіпербола набула пріоритетного значення («В космічному оркестрі» П. Тичини, «В електричний вік» М. Хвильового, «Навколо» В. Сосюри і т.ін.), подеколи була визначальним чинником творчості, наприклад, М. Вінграновського (збірка «Атомні прелюди»), подеколи переможовувалася із метафорою, символом чи уособленням:



Ти і я - це вічне, як небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе.
І до інших йтимуть
Горді Ти. (В. Симоненко)

Літ́ота (грец. litotes — простота, помірність) — троп, різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), в якому міститься художнє поменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища.

Приклад літоти з вірша М. Вінграновського «Поїхали у Сквиру, на гриби…», котрий у пуанті розкривається трагічним завбаченням:



Ми карасів наловим до обіду
І серцем захмелієм як на те,
І так поїдемо, і зникнемо без сліду
Що й коров'як на нас не зацвіте.

Літота вживається в різних родах літератури, зокрема і в прозі (оповідання Марка Вовчка «Сестра»: бабуся «малесенька, ледве од землі видно»).

Літота притаманна народному світосприйманню, зафіксованому у фольклорі (казки «Котигорошко», «Яйце-райце» та ін.), мотивами якого живиться література.

Оксю́морон або окси́морон (грец. οξύμωρον, букв. «дотепно-безглузде») — літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрасних понять, що спільно дають нове уявлення.

Із точки зору мовознавства оксюморон є різновидом тропу, найближчий за сутністю до метафори і гіперболи, тобто зміна значення або навмисне перебільшення. Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект («холодне полум’я», «сухий дощ», «крижана посмішка», «депресивна веселість» тощо).

Найчастіше оксюморон виступає суто літературним прийомом, засобом художньої мови у творах письменників: прозаїків і поетів. Прикладами можуть слугувати назва збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар» або рядок «На нашій, не своїй землі» з Тараса Шевченка.

Цікаво, що насправді оксюморон не є вже таким безглуздим поєднанням непоєднуваного, що дає лише повне заперечення — бо він справді може започатковувати нові поняття. Наприклад, у сучасній мас-культурі вислів спортивного коментатора «гарячий лід» імовірно означатиме, що на ньому точиться „гаряча” боротьба за перемогу, тобто фактично мова вже не про лід як такий, а про високий дух змагальності (приклад нового смислу, нового поняття від використання оксюморону).

Не рідко саме від такого поєднання непоєднуваного „народжуються” нові поняття, наприклад «кисло-солодкий», або й навіть оксюморон здатний вирішувати проблеми, розкривати питання з невідомого боку, „штовхати” науку тощо («квадратура кола»).

Вживають оксиморон як у розмовно-побутовій мові («ходячий труп»), так і в публіцистиці («запеклі друзі»).



В українському розмовному варіанті слово «оксюморо̀н» найчастіше з наголосом на останньому складі.

Символ. Ідіоми

Символ – (грецьк. Symbolon – умовний знак, натяк) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища ( лотос – символ божества в індійців, хліб-сіль – символ гостинності в українців, блакитний колір – символ надії та ін.), має філософську смислову наповненість, тому не тотожно знакові. Символ тісно пов'язаний з наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них , тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що проявляється в певному образі. Символ як натяк на трансцендентну істину, на шлях втаємничення в першосутність лежить в основі естетичної концепції символізму.

Ідіома (від грец. διος — власний, властивий; ιδιόμα — особливість, своєрідність) — стійкий неподільний зворот мови, що передає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів, наприклад: байдики бити, на руку ковінька, впадати в око.

Види комічного (гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск)

Гу́мор — 1. доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад. Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити.

  • 2. Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури або мистецтва, що використовує цей прийом.

  • 3. Психічний стан; настрій людини.

У доброму гуморі — у доброму настрої. Не в гуморі — у поганому настрої.

Іро́нія (грец. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

Сатира — гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири — гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.

Сарказм (від грец. sarkasmos — рву м'ясо) — зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії; це троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. На відміну від іронії сарказм нічим не прикритий. Це аморальні речі, різко негативні. До сарказму вдавався Т. Г. Шевченко: «Сон», «Кавказ», «Юродивий».

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного.

За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та ірреальне несподівано постають в органічній єдності.

Нерідко гротеск перетинається із сатирою, клоунадою (наприклад у Джонатана Свіфта, Миколи Гоголя, Михайла Булгакова, Франца Кафки. В українській літературі він зустрічається у творі Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"(марення Омелька Кайдаша) ).

Використання в розмові слова гротеск зазвичай означає дивний, фантастичний, ексцентричний або потворний, і, таким образом, часто часто користуються для опису старовинних або спотворенних форм, таких як масок на святкування Хеллоуін. До речі, що стосується видимих гротичних форм в готичних будівлях, коли вони не використовуються в якості водостічних труб, вони повиння називатися гротескними або химерами, а не горгульями.



Для самоосвіти

Практичне заняття № 3. Визначення тропів та засобів комічного в уривках художніх творів.

  • В.Самійленко «Патріоти». Виразне читання твору.

  • Тропи:

Епітети: «гаряче розмовляли», «мовити красно», «діло святе».

Метафори: «права боронив», «вели язиками», «бачив душею Вкраїну».

Антитези: « Два хлопці укупі стояли, А третій дивився оддалі»… «Один права боронив, А другий про теє доводив, А третій не мовив нічого»… «Ті двоє, з балачки втомившись…А третій стояв зажурившись». Іронія: «І поступі інших народів Він місце йому показав»; « Так двоє вели язиками Роботу для краю свого». «Ті двоє з балачки втомившись, Веселі собі розійшлись».


  • І. Котляревський «Енеїда». Читання твору.

  • Тропи. Засоби комічного.

Спираючись на народну мову, Котляревський як видатний художник слова суттєво збагатив українську літературну мову. «Енеїда» за стилем є бурлескно-травестійним твором, а отже, всі мовні засоби, які використав письменник, мають переважно сатирично-гумористичний характер. Наприклад, влучні і несподівані порівняння є найпоширенішим художнім засобом твору: Нептун «вирнув з моря, як карась», Меркурій «прискочив, мов котище мурий», Дідона «закраснілася, мов рак», Вулкан «розм'як, як кваша», п'яні боги «понадувались, мов йоржі». Стиль бурлеску позначився і на епітетах: інтриганка она — «суча дочка», розпусна Венера називається «невірною, оною, халявою», ченці, попи — «святі понури», десяцькі і соцькі — «п'явки людські».

У поемі також досить багато вульгаризмів і лайок («гадів син», Суча дочка», «полізиш рачки»), що зумовлене бурлескним стилем твору, але вони не переходять межі пристойності і є частиною художнього замислу.

Письменник часто вдається до іронії, яка в « Енеїді» досягається завдяки невідповідності між «високим стилем» мови і зображуваними подіями. Наприклад, іронічно зображується сценка залицяння Юпітера до Юнони, у якій урочиста мова богів суперечить їх похітливим бажанням.

Гумор Котляревського йде від народного жарту, анекдоту, і письменник максимально використовує цей арсенал у синонімах. Наприклад, втеча Енея з Трої та від Дідони описується так: «тягу дав, п’ятами накивав», «куди очі почухрав», «в собачу ристь побіг», відтіль уплітає», «дав драпака».

У поемі також зустрічаються наведені без змін фольклорні порівняння («Убрався в патоку, мов муха», «Бо хитра ся була, як біс», «Побігла з неба, як би хорт», «Еней з Дідоною возились, «як з оселедцем сірий кіт» та ін.), фразеологізми («З очей аж іскри полетіли», «І носа хоть кому утруть», «Чмелів довгенько... слухав, Оскому щоб з зубів зігнать» тощо).

Ще однією характерною стильовою рисою Котляревського є нагромадження епітетів, порівнянь, метафоричних висловів, перерахування імен, страв тощо. У III частині твору цим засобом поет подає портрет Сівілли:

Вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І як в намисті, вся в жовнах.

Таке нагромадження ознак не лише викликає сміх, а й дозволяє чіткіше змалювати персонажа.

Ще одним засобом творення гумору в «Енеїді» є жаргонізми, які за допомогою перекручення слів та їх порядку («Борщів як три не поденькуєш, на моторошні засердчить...»), вживання латинських і українських слів, перекручення українських слів на кшталт латинських («Енеус ностер магнус панус і славний Троянорум князь, Шмигляв по морі, як циганус. Ад те, о рекс, прислав нунк нас»).

Однією з особливостей стилю «Енеїди» є широке використання народних прислів'їв («Не йди в дорогу від запасу, бо хвіст од голоду надмеш»), приказок («Пропав, як Сірко на базарі») та казкових зво­ротів («Не так-то діється все хутко, як швидко кажуться казки»). Разом із тим окремі вислови з «Енеїди», навпаки, стали народними прислів'ями і приказками: «Мужича правда єсть колюча, а пансь­ка на всі боки гнуча», «Коли в руках чого не маєш, то не хвалися, що твоє» та ін.

У ряді місць поеми, зокрема в останніх частинах, І. Котлярев­ський відступає від бурлескної традиції і вдається до піднесеного або ліричного тону, поет оспівує любов до батьківщини, військову доблесть троянців-козаків.

Для самостійної роботи


  1. Виразно прочитайте поезію П. Тичини «Арфами, арфами…»

  2. Визначте тропи в цій поезії.



Для творчого зростання

Напишіть твір-мініатюру на самостійно обрану тему, використовуючи оксиморон.

Тема 4. Поетичний синтаксис (5 год)

Довідкове бюро до теми

Інверсія. Тавтологія. Антитеза

Інверсія (рос. инверсия, англ. inversion, нім. Inversion f) – перевертання, зміна напрямку.


  • Зміна звичайного порядку слів у реченні для виділення змістової значущості тих чи інших його членів або для надання фразі особливого стилістичного забарвлення.

  • Переорієнтація мотивів, потреб особистості.

Тавтологія (дав.-гр. ταυτολογία від дав.-гр. ταυτο — те ж саме та дав.-гр. λόγος — мова) — у риториці, використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої.

Тавтологію іноді вважають різновидом плеоназму, або називають «хибним плеоназмом» — тобто таким плеоназмом, який не є виправданим ані з логічної, ані з експресивної та стилістичної точки зору (наприклад, «більш тепліший» замість «тепліший» чи «більш теплий», або «популярні шлягери», «відомі зірки естради», «одноголосний консенсус», «прайс-лист цін» та ін.). Здебільшого, вживання таких тавтологій є проявом недостатньої логічної та мовної грамотності.

Дублювати зміст можуть не тільки окремі слова, а й цілі речення або їх частини, наприклад: «…вони ведуть більш активне статеве життя і в результаті частіше займаються сексом».

Найбільш очевидною тавтологія виглядає у словосполученнях, де дублюється один корінь (наприклад, «масляне масло») або корені різномовного походження з аналогічним змістом («пам'ятний сувенір», «народний фольклор»), але у деяких випадках такі слова насправді використовуються у дещо різних значеннях і не повністю дублюють зміст один одного. Наприклад, у словосполученнях «чорне чорнило» чи «біла білизна» повторюються корені, але не значення, оскільки чорнило буває не тільки чорним, а білизна — не тільки білою. Буквальне значення латинського слова «республіка» (res publica) — «справа народна», однак словосполучення «Народна Республіка» здебільшого не сприймається як тавтологічне.

Тавтологічні конструкції входять також до експресивно-стилістичних плеоназмів, які активно використовуються в образній народній та художній мові: «плакати гіркими сльозами», «думу думати», «гори воно вогнем».

Використання повторів чи часткове дублювання змісту, яке покращує стиль або робить висловлювання більш чітким і зрозумілим, зазвичай не характеризується як тавтологія, хоча і використовує для передачі змісту надлишкові засоби. Іноді дублювання змісту використовується для того, щоб підсилити або зробити наголос на певному аспекті висловлювання: наприклад, подарунок за визначенням є безкоштовним, але дуже часто говорять «безкоштовний подарунок», щоб наголосити, що немає жодних прихованих зобов'язань, фінансових або будь-яких інших.



Антитеза (грец. αντιθεσις — протиставлення) —

  • Стилістичний прийом, що полягає у зіставленні протилежних думок або образів для посилення враження.

  • 1) В логіці — судження, яке суперечить тезі. Антитеза є необхідною складовою частиною непрямого доведення.

  • 2) У філософії Геґеля — один з ступенів визначення думки, заперечення тези.

  • 3) Стилістична фігура, співставлення контрастних явищ, образів і понять. В основі антитези часто лежать антоніми. Напр.: «Згинь старе із мріями — йди нове з героями» (П. Тичина). А. вживається в ліриці, художній публіцистиці, поширена як ораторський прийом.

Анафора та епіфора. Симплока. Кільце, рефрен

Ана́фора (грец. αναφορα — виділення) — єдинопочаток; одна із стилістичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Як стилістичний прийом градації анафора подеколи близька до анаколуфа. Почасти анафора виконує важливу композиційну функцію у ліричному сюжеті:

Ти мусиш танцювати аркан.

Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути,

Як тяжко рветься на цій землі

Древнє чоловіче коло,

Як тяжко зчеплені чоловічі руки,

Як тяжко почати і зупинити

Цей танець.

Хоч раз

Ти стань у це найтісніше коло,

Обхопивши руками плечі двох побратимів,

Мертво стиснувши долоні інших,

І тоді в заповітному колі

Ти протанцюєш під безоднею неба

Із криком по-звіриному протяжним.

Щоб не випасти із цього грішного світу,

Хоч раз

Змішай із ближніми

Піт і кров.

Сину людський,

Ти стаєш у чоловіче коло,

Ти готовий до цього древнього танцю

Тільки тепер.

З хрестом за плечима.

З двома розбійниками.

Тільки раз.

(В. Герасим'юк)
"Чому я так страждаю?..

Чому любов до тебе відчуваю?..

Чому тебе забути я не в силах?..

Скажи мені, о милий!

(Маша Ришитюк).

Епі́фора (грец. epiphorá — перенесення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз — у прозі чи драмі.
Вживається задля увиразнення художнього мовлення. Особливого значення епіфора набуває у поєднанні з анафорою (див. симплока):

У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст, —



Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, —



Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

У тебе задовгі вуха, — сказав Прокруст, —



Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

У тебе задовгий язик, — сказав Прокруст, —



Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

У тебе завелика голова, — сказав Прокруст, —



Відрубаємо — і ти будеш щасливий. (…) (Надія Кир'ян).

У поетичному творі епіфора часто зливається з римою, зокрема в ліриці народів Сходу



Си́мплока (грец. συμπλοκή — сплетіння), або Сплетіння — складна синтаксична конструкція, в якій граційно поєднується анафора з епіфорою. Широко вживається у фольклорі:

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?

Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що і вас?

Властива симплока і поезії:

Я сьогодні не прийду додому —

Де я?

Я сьогодні в Київ не приїду —

Де я?

Я сьогодні не дивлюсь на тебе —

Де я?

Я сьогодні — вчора й позавчора —

Де я? (М. Вінграновський).

Кільце – композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немов би змикаються анафора та епіфора. Надзвичайно багата на цей прийом лірика П. Тичини, в якій спостерігається звукове кільце ( «Здаля сміялась струнка тополя»), лексичне ( «Ой не крийся, природо, не крийся»), строфічна («закучерявилися хмари»). Подеколи стилістичну фігуру, в якій наявне повторення початку і кінця вірша, називають епістрофою ( від грецьк. epistrophe – крутіння), що надає композиційної стрункості не лише класичній строфі, а й астрофічній віршовій формі:

Останні троянди,

Білі троянди.

Вересневі троянди.

Вони одяглися

В ризи невинності,

В шати дівочої чистоти,

Вони крізь осінній туман

Ледве пригадують літо,

Сонце і грози,

Краплисті дощі і веселі веселки

Ночі душні і поранки рожеві,

Вони, як вві сні,

Бачать весни колихання зелене,

Чують безсмертні слова солов’їні,

Дотики вітру щасливого ловлять.

Рефре́н (фр. refrain), або При́спів — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Подеколи набуває жанрових ознак, як-от в «Елегії з рефреном» В. Підпалого:



(…)А втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

трава забуяє вгору:

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

научать літати листя;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

повіє весняний вітер;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

у гніздах пташата будуть…

Повторення однієї і тієї ж теми, спостережене у наведеній «Елегії…», наявне і в складних строфічних конструкціях (рондо, рондель тощо). Такий рефрен у пісні має назву приспіву, вживається як повтор наприкінці куплетів або після кожного куплету.



Риторичні фігури. Асинтедон та полісинтедон

Риторичні фігури – особливі синтаксичні конструкції з виразною авторською інтонацією, яскраво-емоційним забарвленння, посилюють увагу читача,невимагаючи від нього відповіді.

  • Запитання:

За що кара? За що мені муки? Кому я що заподіяв?”

  • Оклик:

Село! Село! Село! Великі хати!”

  • Звертання:

І вам слава, синій горе, кригою окуті!

І вам, лицарі великі, богом не забуті”.

Асиндетон ( грец. asydeton – безсполучниковість) – будова переважно поетичного мовлення , з якого усунені сполучники задля увиразнення та стислості виразу. Прикладів цього стилістичного прийому в українській ліриці достатньо: «Зимовий вечір. Тиша. Ми» (П.Тичина); «Зима. На фронт, на фронт!... а на пероні люди…» (В. Сосюра); «Зціпив зуб. Блідий-блідий! / За байраком село палало. / Хтось прикладом у спину – йди! / - Вас чимало!» (Є.Плужник); «Пропало, пройшло, пролетіло, / Минулося, щезло, спливло, лишень головешками тліло, / Лишень попелищем цвіло» (І.Драч).

Полісиндетон ( грецьк. poly – багато і syndeton – зв’язане) – одна з фігур поетичного мовлення , виповнення повторюваними сполучниками задля посилення ліричної виразності чи медитативності. Цікавим прикладом П. сприймається сонет Б. -І. Антонича «І», насичений сполучником «і» в анафоричній та епіфоричній поезії :

І вітер, що жене на руннім полі ,

і дощ, що жне руді хмар руна в млі,

і злотий усміх зір на синім тлі,

і долі спів пшеничної в стодолі.

І виноград, і водоспад удолі,

і сад, і дзвінкодзвонні солов’ї,

і їх пісні, немов фонема «і»,

і гай, і водограй, і край на волі.

І сон на сіні й сонні лісу тіні,

І смерк в руїні, і казки в країні,

і чалі коні, й чвал баский по степі.

І грунь, і рунь, і завтра у вертепі,

і гарний світ удень і серед ночі,

найгарніший, як лиш замкнеш очі.

П. як засіб градації використовується також у прозових творах, надаючи їм напруженого експресивного колориту, як, приміром, у новелі Ю. Яновського «Подвійне коло» з роману «Вершники».



Алітерація. Асонанс

Алітера́ція (al < ad — до і litera — буква) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку (П. Тичина «Рокотання-ридання бандур»).
Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні алітерації з асонансами (Т. Шевченко: «Гармидер, гамір, гам у гаї»).

«Хто се, хто се по сім боці //Чеше косу? Хто се?» (Т. Шевченко)

Подеколи поети, звертаючись до алітерації, досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, В. Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною алітерацією на «с», елегантно перемежованою з асонансами:



Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток — срібний сніг, —

Смутно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,

Сад осінній смуток снить, —

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено шумить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, —

Срібно стеляться сніжинки —

Спить самотній сад.

Також існує поняття як алітераційний вірш — це старогерманський вірш, в якому приголосний звук, що стояв на початку піввірша, повторювався в другому піввірші.



Асона́нс (лат. assonare — співзвучати) —

  • 1) Повторення у рядку, фразі або строфі однорідних голосних звуків, напр.: «Сонце гріє, вітер віє...» (Т. Шевченко).

  • 2) Неточна рима, в якій співзвучні лише голосні звуки, напр.: гомін — стогін.

Була гроза, і грім гримів,

Він так любив гриміти,

Що аж тремтів, що аж горів

На трави і на квіти.

(М.Вінграновський)

Для самоосвіти

Практичне заняття № 4. Визначення особливостей поетичного синтаксису на прикладі конкретних літературних творів та уривків з них

  • В. Сосюра «Любіть Україну». Виразне читання твору

  • Поетичний синтаксис.

Риторичні фігури:

Звертання: «Юначе!», «Дівчино!»

Окличні речення: «Коли ти не любиш Вкрайну!», «І вічні ми будем з нею!»

Повтори: «любіть Україну»

Епіфора: «Любіть»

Інверсія: «в грому канонад, що розвіяли в прах чужинців в зелених мундирах»

Сполучник: і

Асонанс: Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води…



Алітеція: В багнетах, що в тьмі пробивають нам путь

До весен і світлих, і щирих.


Для самостійної роботи

  1. Виразно прочитайте поезію В. Сосюри «Так ніхто не кохав…».

  2. Визначте у поезії елементи поетичного синтаксису.

Для творчого зростання

Складіть власний чотиривірш, в якому був би присутній асонанс звука [і].


Тема 5. Теорія віршування (3 год)

Довідкове бюро до теми

Поняття про віршовий ритм, стопу. Віршові розміри. Двоскладові та трискладові стопи. Пірихій, спондей, бакхій. Цезура

Ри́тм (грец. rhýtmos — такт, розмірність, узгодженість) — закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух, котрий у художній літературі набуває естетичного значення.

Формулювання ритму дав еллінський філософ Аристоксен у 4 ст. до н.е.: «Коли рух, котрий відчувається нами, такий, що розпадається на дрібні частинки, це називається ритмом». Однак, крім рівності таких частинок, у природі існує ще й їхня співмірність, що відбилася на специфіці версифікації, на її квантативній та квалітативній системах. Так, ритм може формуватися і за рахунок довгих та коротких складів (античне віршування), і за рахунок їх кількості (силабіка), і за рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності (силабо-тоніка), і за рахунок наголосів у вірші (тонічне віршування).

За всіх випадків віршовий ритм постає співвіднесенням віршів як співмірних відрізків, виникає завдяки динамічному їх сполученню. Ритм притаманний і прозі, як і взагалі людському мовленню, пов'язаному із ритмічною основою — вдиханням та видиханням, а відтак — з паузами, котрі почленовують мовний потік на окремі одиниці (такти), що включає в себе один ударний момент (акцент) та один або кілька неударних.Такт як поняття музики вживається за аналогією й у віршознавстві, оскільки віршовий твір (на противагу прозі) яскраво увиразнює ритмоінтонаційні особливості поетичного мовлення, близькі до властивостей музичних творів. Недарма спочатку поезія і музика існували неподільно, бо мали спільну ритмічну основу — мелодійність. У поетичному тексті ритм витворює враження «плавкості» або «стрімкості» та інших ознак експресивності, а також широкий діапазон переживань — від суму до радості, залежно від того, яким розміром написано текст.

У ритму спостерігаються його конкретно-історичні властивості (у новоєвропейській поезії він відмінний від античної чи тюркомовної), має риси національного світосприйняття (коломийковий розмір в Україні), котрі збагачуються і новими ритмоінтонаційними тенденціями, що з'явилися в українській поезії разом із появою силабічного вірша у 17 ст. чи силабо-тонічного у 19 ст., чи верлібра у 20 ст. Для сприйняття певної ритмічної традиції необхідна відповідна версифікаційна культура, адже люди, виховані на ямбічних чи хореїчних розмірах, не завжди легко сприймають тактовики чи верлібри, які їм видаються ритмізованою прозою.

Термін «ритм» означає фактичне розташування наголошених та ненаголошених складів у конкретному віршовому розмірі силабо-тонічної системи, динаміку акцентної ритмоінтонації у тонічній системі та верлібрі.

Стопа́ — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом).

Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної версифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тезис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру.

Залежно від кількості складів стопа буває двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос), подеколи — чотирискладова пеан.

За порядком розміщення наголосу стопа називається високою, якщо всі склади наголошені (спондей, молос), висхідною, коли закінчується наголошеним складом (ямб, анапест, бакхій), і спадною — у протилежному випадку (хорей, дактиль, антибакхій). Розрізняються також закриті стопи, які мають наголоси на початкових та прикінцевих складах (амфімакр), та перехідні, де крайні склади ненаголошені (амфібрахій). Оскільки пірихій позбавлений наголосів, його вважають низькою стопою.



Подеколи стопа за умови її поєднання з іншою набуває вигляду диподії. Тонічна версифікація, в якій віршовий ритм будується за підрахунком основних наголосів у рядку, лишаючи довільну кількість ненаголошених складів між ними, базується на відмінних принципах від силабо-тоніки, неможливої поза стопою.

Античне віршування (лат. antiquum — стародавній) — різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не. читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (∪), довгий — двом (—); обидві формували стопу. Основні стопи А.в. такі: двоскладові (на три мори): ямб (∪—), хорей, або трохей (—∪), трибрахій (∪ ∪ ∪); трискладові (на чотири мори): дактиль (— ∪ ∪), анапест (∪ ∪—), спондей (— —); п'ятискладові: бакхій та антибакхій (∪— — та — — ∪), кретик (— ∪—), амфімакр (— — ∪) та чотири пеони (—∪ ∪ ∪, ∪— ∪ ∪, ∪ ∪— ∪, ∪ ∪ ∪ —); шестискладові: молос (— — —), хоріямб (—∪ ∪—), антиспаст ( ∪— — ∪), два іоники (∪ ∪— —,— — ∪∪), висхідний та низхідний; семиморні: чотири епітрити (— — — ∪, — ∪ — — , — — ∪ — , — — — ∪). Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об'єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ∪ — ) на спондей (— — ), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом-стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку А.в., але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам. Античність — сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської культури. А. дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків — Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографа Аристофана, поетів — Горація, Вергілія, Овідія, літературознавця і філософа Аристотеля, "батька історії" Геродота, високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток цілого ряду літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія тощо). Давні греки і римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні уроки гуманізму. В українській літературі до античних сюжетів звертались І.Котляревський, Л.Глібов, І.Франко, Леся Українка, М.Зеров, Юрій Клен, Ліна Костенко та ін.

Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:



Начебто спи́си, // колосся по по́лю,

Люди коло́сся // стинають без болю

(Лазар Баранович, переклад з польської Ольги Крекотень).



Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькі, сербській, вірменській та інших версифікаціях.

Тонічне віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномамірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2—, 3— і т. д. — наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4- наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіантивну роль у витворенні тонічного розміру. Тонічна система віршування базується на ритмі наголосів, а щодо складів ненаголошених, то їх або взагалі не береться до рахунку, або ж, — особливо в новітні часи, коли поети звертаються до більш-менш упорядкованого тонічного вірша, вони (ненаголошені склади) творять певні ритмічні варіації основного розміру.

Силабо-тонічне віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії С.-т.в. з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т.Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І.Некрашевича у другій . половині XVIII ст., але тільки в поемі І.Котляревського "Енеїда" чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для С.-т.в. в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів. С.-т.в. у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).

Двоскладові розміри – віршові розміри у силабо-тонічній системі, в яких ненаголошені склади чергуються з ненаголошеному у парному(ямб та непарний хоруе) в аспекті утворюючи двоскладові групи(стопи). Осільки в українській мові ненаголошені склад переважають над наголошеними, особливість ритму. Д.Р.полягає у заміні наголошених ненаголошеними. В античному віршуванні утворюють сполучення довгого складу з коротким та двох довгих і двох коротких. На випадок ненаголошеності у Д.Р. витворюються двоскладові групи з двох коротких складів ( ) , тобто пірихій, або довгих ( _ _), тобто спондей.

Трискладовий розмір – в українській мові у силабо-тонічній системі віршування - розмір, де при одному наголошеному складі розташовані два ненаголошені: дактиль, амфібрахій, анапест.

В античній версифікації витворюють сполуку другого складу з двома короткими, короткого з двома або трьома довгими і трьох коротких.



Ямб (грец. íambos — напасник) — в античній версифікації тримірна стопа з двох (довгий та короткий) складів, у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа з наголосом на другому складі (U—).

В ямбічному вірші ритмічний акцент припадає на парні (сильні) склади, хоч можливі пропуски метричних наголосів (пірихій), що урізноманітнює багатство віршової ритмомелодики. Найрідкіснішим в українській поезії є одностопний ямб:



Іду посеред поля я,

Іду;

Голівонька вже крутиться —

Впаду,

Тоді надлине мавонька,

Як сон (...) (В. Поліщук).

Не часто трапляється й двостопний ямб. Його прикладом може бути строфа з поеми І. Драча «Смерть Шевченка», подовжена у третьому рядку гіпердактилічною клаузулою:



Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Завіває з віт.

Тристопний ямб також не дуже поширений:

Заквіт осінній сум,

осінній сум заквіт.

На віях я несу

гаптований привіт —

і любій принесу,

прохатиму: візьми;

заквіт осінній сум —

заквітнемо і ми (В. Чумак).

Чотиристопний ямб, завдяки своїй гнучкості та місткості, — найуживаніший в українській поезії:



Яких іще зазнаю кар?

Якими нетрями ітиму

Шляхами з Риму і до Криму

Під гвалт і кпини яничар? (І. Світличний).

Часто спостерігається п'ятистопний ямб:

Гарячий день — і враз достигне жито

І доп'яніють обважнілі грона.

Він ще незнаний, ще непережитий,

Єдиний день — мого життя корона (Олена Теліга).

Шестистопний ямб, що за кількістю складів відповідає александрійському віршеві, був улюбленим розміром київських «неокласиків», передовсім М. Зерова, хоч до нього зверталися й інші автори, зокрема Б.-І. Антонич:



Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко (...).

Семистопний ямб спостерігається серед вільних ямбів:

Зсуваються усе грізніше чорносизі хмари...

Стає на всій землі надто душно, темно, тяжко, млосно...

...І тоскно

В мінливім блискавок червонім миготінні (...) (А. Казка).

Восьмистопний ямб — крайній, помежовий у сучасній ритмо-метричній системі:



Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,

і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.

Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.

До інших зір молитимусь і інших ждати ранків (Б.-І. Антонич).

В Елладі ямбом називали жартівливі вірші, що використовувалися під акомпанемент музичного інструмента — ямбіке. Згодом ямб означає будь-який сатиричний твір, написаний ямбічним розміром.


Пізніше ямб поступово виповнювався жанровим змістом, що в українській поезії засвідчили збірки С. Гординського «Слово на каменях. Римські ямби» (1937), М. Бажана «Ямби» (1940). Ямб вживається у формі вільного вірша як вільний ямб при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування. Найчастіше такий ямб практикується в жанрі байки і тому називається байковим віршем. Ямб використвоується й за відсутності римування в межах строфи, власне, у білих віршах:

(...) Коли нараз мені в чужому краї

не вистачить на подих України,

коли поміж небес та океанів

не втримають мене сріблисті крила, —

зостанеться гарячий попіл предків,

і я розвіюсь над широким світом

живучими пилинками землиці —

тієї, у якій коріння хліба,

тієї, у якій моє коріння (П. Перебийніс).

Хоре́й, або Трохе́й (грец. choréios, від choros — хор) — в античному віршуванні — триморна двоскладова стопа з першим довгим і другим коротким складами.
В силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U). Проте у хореїчному вірші наголоси спостерігаються не скрізь, що уможливлює варіювання пірихія.
На початках розвитку силабо-тонічної версифікації в європейській ліриці хорей вживався переважно в жанрі оди, звідки був витіснений ямбом. У сучасній українській поезії хорей, виникнувши на руїнах силабічного тринадцятискладника, — найпоширеніший віршовий розмір від кінця 19 ст., коли відбулася модернізація Шевченкового вірша, живленого фольклорною традицією (коломийки, шумки тощо).

Найменш вживаний хорей — одностопний:



На майдані пил спадає.

Замовкає річ…

Вечір.

Ніч (Павло Тичина).

Двостопний хорей спостерігається не часто, однак у творчості Г. Чупринки набув активного поширення:



З жалем, з болем

Понад полем

Крик розноситься чаїний,

Наче в давні

Дні безславні

Плач рабині

На чужині.

Зрідка звертаються автори і до тристопного хорею:

Піднялися крила

Сонних вітряків,

І черешню білу

Вітер розбудив.

І війнув на книги,

Розметав листи…

Серце! Ти не з криги?

Не з заліза ти? (Максим Рильський).

Чотиристопний хорей — найпоширеніший розмір у сучасній українській ліриці:

Тихо. Зорі потопають

В океані хмар і ночі,

Понад хвилі грім гуркоче,

По каютах скрізь дрімають (…) (П. Карманський).

На відміну від чотиристопного хорею, п'ятистопний спостерігається не так часто:



В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість — жить! (Олена Теліга).

Цікавий приклад шестистопного хорею:

Та замало буде тихої дороги.

Усміхнеться неня: «Ну і басурман!»

Налигаю місяць на срібляні роги,

Шкереберть на ньому полечу в туман (О. Влизько).

Семистопний хорей вживається впереміж з іншими стопами, частіше перехідного ґатунку:



Гей, віків та віків,

прокопитило карі навали,

Їхні печі впилися —

алкогольний вогонь затуха…

Вони ж десь позавчора

юних мамонтів сном годували

З свого сивого рубчикового фартуха (І. Драч).

Восьмистопний хорей, постаючи із сполуки двох віршів чотиристопного хорею в одну ритмічну одиницю, вряди-годи трапляється у віршовій практиці:



Скільки щастя, що боюся. Залоскоче, як русалка.

Шовковинками проміння перев'яже, обів'є.

Заполонить. Зацілує ніжно-ніжно, палко-палко.

Всю жагу — зоревий трунок, п'яний трунок — ізоп'є (Василь Чумак).

Хорей може вживатися й у формі вільного вірша як вільний хорей при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування:



Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах…

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих (Микола Вороний).

Да́ктиль (грец. dáktylos — палець; міра довжини) — в античній версифікаціїстопа на чотири мори з трьох складів, з яких перший — довгий, решта — короткі.
У силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на першому складі (-UU). Дактилічні віршові розміри з'явилися в українській поезії у другій половині 18 ст., проте чималий час лишалися не вельми популярними. І досі одностопний дактиль — надзвичайно рідкісне явище навіть у гетерогенних строфах, хоч трапляються поодинокі випадки його вживання:

Всі поля серпами гніву

скошено.

Всі шляхи в кривавій зливі

зрошено (Юрій Клен).

Іноді поети вдаються до двостопного дактилю:

Лезами слів

Значте скарби.

Воля і гнів —

Голос доби (П. Филипович).

Поширеним є тристопний дактиль:

В райдугу чайка летіла.

Хмара спливала на схід.

Може б, і ти захотіла

Чайці податися вслід?

Сонце на заході впало.

Райдуга згасла в імлі.

Темно і холодно стало

На неспокійній землі (Л. Первомайський).

Часто використовується чотиристопний дактиль:

Синіми спіралями, барвами-кольорами

Ходить-ходить хвилями втіха, як вино (…) (І. Багряний).

Цікавий приклад п'ятистопного дактилю міститься у доробку М. Вінграновського:

Ніжне творіння, тебе я не завжди докликую,

Наче ту пару з небачених чаш із віків,

Вдень ти малою стаєш, і стаєш уночі ти великою,

Чом собі снишся вночі ти косулею серед вовків?

Не є винятком і шестистопний дактиль, в тому числі й білий:

Дні відцвітають в минуле, тремким осипаються листям

В сяєві променів грають, в барвистім згоряють вогні,

Смуток і радості й туги засновують очі імлою.

І на волосся й на вії сріблястий кладеться іней (Б. Кравців).

Дедалі більше поширення знаходить вільний дактиль:

Тільки й думок — на ранок

Хліба нема у жінки…

Ґанок,

Труп біля стінки (Є. Плужник).

Амфібра́хій (грец. αμφιβραχυς — з обох боків короткий) — в античній версифікації — трискладова стопа на чотири мори з довгим середнім складом.

У силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з середнім наголошеним складом (UÚU). Константа віршового рядка може бути двоскладовою, перетворюючись на ямб з наголосом на останньому складі, чи в позанаголошеному стані містити кілька складів (пеан); найліпший варіант амфібрахія — при парокситонній римі, коли витворюється гармонійний акаталектичний рядок.

В українській поезії до амфібрахія вперше звернувся Є. Гребінка («Човен», «Українська мелодія» тощо). Найменш уживаний одностопний амфібрахій, що трапляється здебільшого в гетерометричних строфах задля увиразнення лірчиного сюжету та акцентації поетичної думки:

Матусю! Хто очі мені замінив? —



Всміхнеться, щоб сліз не побачив...

Сама — до вікна, до неораних нив —

І плаче... (Є. Плужник).

Двостопний амфібрахій також не часто зустрічається:

...ночами про подвиг

я марив малим,

а подвиг — це побут

без жару й золи,

шизоїдно чистий,

абсурдно міцний,

не вельми врочистий,

та дуже ясний (О. Шарварок).

Подеколи поети звертаються до тристопного амфібрахія:

На гратах не місяць — корова,

Не сяйво — рапатий язик.

В залізних, вантажних оковах —

Життя божевільного лик (І. Крушельницький).

Прикладів чотиристопного амфібрахія в українському вірші теж не дуже багато:

О метана бурею, Нене злиденна,

Укріплю Тебе я на камені слова,

І будеш, як церква, ясна і сталенна! (В. Пачовський)

П'ятистопний амфібрахій надає поетичному мовленню ознак урочистості, як у вірші М. Бажана «На Карпатських узгір'ях»:



Просвічений сонцем, на вітрі, в зеленім огні

Він листя різьблене, обтяжене росами, сушить.

Хай ломляться гори, хай грози ревуть в вишині, —

Він тут вкорінився, він тут укріпився й не рушить.

Надзвичайно рідкісний амфібрахій — шестистопний (С. Голованівський: «Минають роки, як хвилини, і зорі згасають байдужо...»), що виразно розмежовує віршовий рядок на два піввірші, викликає враження «важкого» стилю. Подеколи поети звертаються і до вільного амфібрахію, наприклад, І. Франко:



Полудне.

Широкеє поле безлюдне.

Довкола для ока й для вуха

Ні духа! (...)

Анапе́ст (гр. anapaistos — зворотний дактилю, букв. — відображений назад) — в античному віршуванні — трискладова стопа тривалістю в чотири мори, що складається з двох коротких і одного довгого на кінці складу, з ритмічним наголосом на довгому: UU—.
У силабо-тонічному віршуванні — стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу. Одностопний анапест майже не зустрічається в українській поезії, окремі випадки його вживання спостерігаються у гетерогенній строфі, наприклад, у фольклорно стилізованому вірші М. Вороного:

(...) Покохає мене щиро

Незрадливо —

Усміхнеться й мені доля

Милостиво!

Приклад двостопного анапесту:

Я дійду на зорі

до найстаршої брами,

Де ключі? У Дніпрі.

А Дніпро — під валами (В. Герасим'юк).

Зустрічається тристопний анапест:

Закигиче розлука над нами,

Розчахне двосистемно навскіс,

Замордується лихо ножами

Чи зависне в петлі твоїх кіс (І. Драч).

Чотиристопний анапест досить поширений в українському вірші на противагу іншим розмірам трискладової стопи:



Польовою стежкою з дальніх доріг

Йду в село і радію сподіваній стрічі.

Тільки ж каменем смуток на серце наліг:

Кладовище побільшало вдвічі (В. Марочкін).

П'ятистопний анапест, котрий витворює медитативний настрій:

На горі ніби снігом біліє давнезний собор,

Що скликає всі вірні серця вечорами і зранку.

Давня ратуша в землю вростає, немов мухомор,

Сивий майстер в льошку замовляє вина філіжанку (М. Рильський).

Шестистопний анапест — найменш популярний у сьогоденній українській версифікації:

В тихих продувах вітру цілував я змокріле волосся.

Гуркотів спорожнілий трамвай — ночі й зливі навстріч.

А позаду — в пульсуючих прожилках листя неслося,

Мов колись і ніколи... за нами й над нами... всю ніч (П. Куценко).

Анапест з'явився в українській поезії дещо пізніше порівняно з іншими тристопними розмірами — у другій половині 19 ст.



Піри́хій (грец. pyrrichios, від pyrríche — військовий танок) — в античній версифікації — стопа з двох коротких складів /UU/.

У силабо-тонічній системі пірихієм умовно називається заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів, рядок з пірихієм вважається пірихованим. В українському ямбі чи хореї ритмічний акцент завжди припадає на останню стопу (константа), на відміну від дактилічних та гіпердактилічних стоп, пірихій виникає завдяки чергуванню «частонаголошених» та «рідконаголошених» стоп, зумовлених хвилею вторинного ритму, яка посилюється в кінці віршового рядка, будучи заслабкою на його початку:



Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла —

Його сховає вічності ріка.

Прощай — неокласичну руку стисла

Після Європ досвідчена рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло

Не раз скубла десниця Десняка.

Кінець! Мечем Дамокловим нависла

Сувора резолюція ЦК (…) (П. Филипович).

Тут основна ритмічна хвиля, «перебігаючи» від константи, доповнюється другорядною ритмічною хвилею, що починається від цезури. Більшість українських віршів силабо-тонічного ґатунку пірихована, в основі своїй ямбічна чи хореїчна.



Спонде́й (грец. spondeios) — віршова стопа в античній версифікації, яка має два довгих склади (на чотири мори); у силабо-тонічній (при ямбах та хореях) зводиться до двох наголошених складів (——), виступаючи у віршовому рядку допоміжною стопою:

Вода суха і сіра. Але́ ві́ї

Примкнеш перед камінням у піску —

І раптом бачиш силу вод рвучку

Та різкість вітру, що над ними віяв (О. Ольжич).
Ба́кхій (грец. «вакхічний») — в античному віршуванні трискладова стопа, яка має один короткий склад і два довгі (^ — — ).

Цезу́ра (лат. caesura, від caedo — рубаю) — ритмічно-інтонаційна пауза в середині віршового рядка, яка розтинає його на дві, іноді три частини. Класичний приклад симетричної цезури, що виникає безпосередньо після третьої стопи, — «Александрійські вірші» М. Зерова:

Братерство давніх днів, // розкішне любе гроно!

Озвися ти хоч раз // до вигнанця Назона (...).

Таку цезуру називають ще й великою, або медіаною, тому що вона має своє постійне місце у багатоскладових канонічних віршових формах (не лише в александрійському вірші, а й у тринадцятискладовому силабічному, в гекзаметрі). На відміну від античної версифікації, де цезура, як правило, припадає на середину стопи, в сучасній силабо-тоніці — навпаки — збігається з межею стопи, поділяючи віршовий рядок на дві асиметричні частини. Приміром, у п'ятистопному ямбі цезура вживається після другої стопи, у шестистопному — після третьої тощо:



Твоя стріла // прошиє тонким свистом

Ранкове скло // над степом запашним (Ю. Дараган).

Українській поезії притаманна також подвійна цезура:

Живуть під мостом, // наче у казках, // квіти, дельфіни і тритони

в густій і чорній, // мов смола, воді, // в страшних пивницях сто (...) (Б.-І. Антонич).

Тут перша цезура виконує роль медіани, а друга — малої цезури, або коротенької паузи. Цезури також розрізняються, як і клаузули, своїм закінченням. Принаймні акаталектичниій клазулі, як в александрійському вірші, відповідає метрична (квантативна) цезура, каталектичній — ліпометрична, гіпердактилічній — гіперметрична. Так, ліпометрична цезура спостерігається, коли останній стопі віршового рядка бракує повноти метроструктури, тобто її усічено:



Я йду по рейці, // і хитаюсь,

Чи дійду до віку, // чи впаду.

Ліс спинивсь. // Ліс, мов зелений заєць,

Задивився // на мою ходу (М. Йогансен).

Гіперметрична цезура має подовжену стопу порівняно з іншими:

Ніхто, ніяк, // нічим не спинить

Людьми угноєний // прогрес (І. Світличний).

Цезура може пересуватися в межах рядка або змінювати своє розташування в межах стопи:

І пішов я тоді // до Петлюри,

бо у мене // штанів не було.

Скільки нас, // отаких, // коло муру

од червоної кулі // лягло (В. Сосюра).

Рима, клаузула, асонанс, консонанс

Ри́ма (грец. rhýthmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близькорозташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка.

Кла́узула, або Кла́взула (лат. clausula — закінчення) — заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу (у випадку суголосся клаузули мовиться про риму).

Клаузула буває окситонною, коли після ритмічного акценту відсутні ненаголошені склади (орел), парокситонною — при наявності одного ненаголошеного складу (небо), дактилічною — двох складів (посмішка), гіпердактилічною — трьох складів (котигорошко). Клаузула, будучи одним із складників віршового рядка, несе особливе структурне та смислове навантаження у білих віршах:



(…) І вся пустиня мов знялася вгору

І в небо ринула. На жовтім небі

Померкло сонце — око Озіріса —

І стало так, мов цілий світ осліп… (Леся Українка).

Клаузула подеколи вживається і в прозі, як кінцівка певних фраз.



Асонанс – неточна рима, побудована на суголоссі комплексів наголошених голосних або наголошених складів, дарма що закінчення римованих слів можуть не збігатися. Часто до такого типу римування вдавався Б.-І. Антонович.

Консона́нс (від лат. consonantia - гармонія, співзвуччя) - співзвуччя двох або більше звуків, що сприймається на слух, як гармонійне, лагідне. В сучасній теорії музики до консонансів відносяться наступні інтервали: пріма, мала та велика терції, кварта, квінта, мала та велика сексти та октава.

З точки зору акустики, консонансом є співзвуччя, співвідношення частот звукових коливань тонів якого є відношенням невеликих чисел, наприклад - квінта, або - велика терція.

Для самоосвіти

Практичне заняття № 5. Визначення віршового розміру запропонованого уривка, особливостей його рими

Двоскладова віршова стопа

Буду я навчатись мови золотої

У трави-веснянки, у гори крутої.

(А. Малишко)

Інколи в поезії, написаній ямбом чи хореєм трапляються одразу два ненаголошені склади. Наприклад, у Шевченка:



Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову.


Трискладова віршова стопа
Дактилем написаний вірш В. Сосюри «Білі акації будуть цвісти»:


–U U

–U U


–U U

–U U


–U U

–U U


–U U

–U U


–U U

–U U


–U U

–U U


h



j
Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі…

Амфібрахієм написано поезію В. Сосюри «Любіть Україну»:




U– U

U– U


U– U

U– U


U– U

U– U


U– U

U– U


U– U

U– U


U– U

U– U


h



j
Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Анапестом написаний вірш В. Сосюри «Коли потяг удаль загуркоче»:




U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U –

h

U –



j
Коли потяг удаль загуркоче,

пригадаються знову мені,

дзвін гітари у місячні ночі,

поцілунки жоржини сумні…

Рима


  1. Чоловіча (наголос на останньому складі):

Він, взявши торбу, тягу дав

……………………………..



Пятами з Трої накивав

(І. П. Котляревський «Енеїда»)

  1. Жіноча (наголос на пердостанньому складі):

Сонце заходить, гри чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє

(Тарас Шевченко «Сонце заходить, гори чорніють»)

  1. Дактилічна (наголос на третьому від кінця складі)

Рученьки терпнть, злипаються віченьки…

………………………………………………



З раннього ранку до пізньої ніченьки…

(Павло Грабовський «Швачка»)

  1. Гіпердактилічна (наголос на четвертому від кінця складі)

Як була я молодою преподобницею

Повісила фартушину над віконницею.

(Т. Шевченко)

Для самоосвіти

  1. Виразно прочитайте поезію М. Рильського «Яблука доспіли, яблука червоні»

  2. Визначте: 1) віршовий розмір кожного стовпчика; порівняйте; 2) риму.

Для творчого зростання

Який віршовий розмір зображений на схемі?

Відшукайте поезію, яка б відповідала такій схемі:


U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U U–

U U–


U –

h

U –



j

Тема 6. Римування (4 год)



Довідкове бюро до теми

Основні види римування в катрені (парне, перехресне, тернарне, монорима)

Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. Трапляються випадки, коли відстань між римова­ними словами відсутня, якщо вони вживаються або побіч одне одного ("Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна". — О. Ольжич), або розмежовані цезурою ("Виходимо босі // і коси ми точим". — Я. Савченко) чи віршовою паузою, коли вірш закінчується одним суголосним словом, а другим починається наступний ("Жорстокий смерч, що виведений строго / 3 сухого серця і живущих дум". — М. Бажан). В інших випадках Р. (римований інтервал) набуває істотного значення.

Найпростішою формою Р. з відстанню між спів­звучними словами вважається суміжна або парна (аа бб вв), що вживається як у ліричних мініатюрах ("Самі на себе дивляться ліси,/ розгублені од власної краси". — Ліна Костенко), так і в поемах ("Данило Галицький" М. Бажана). Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних віршів з парними, а непарні — з непар­ними (абаб), воно найпоширеніше в сьогоденній силабо-тонічній версифікації:



Кучугури димів на ліси намело. а

Яма світла між них — як забута копальня. б

Закіптюженим небом пливе НЛО а

Безпритульний вінок на Івана Купала (І. Римарук). б

Часто застосовується і кільцеве, або охопне, Р. (абба):



Сотий день в дорозі. Сотий день ще й ніч. а

І куди ж ти рвався, поспішав затято? б

Краще не питаймо. Звісно ж, не на свято. б

А якщо й на свято, то не в тому річ (П. Куценко). а

Подеколи в катрені спостерігається і неспароване Р., тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші (—а —а):



Не місяць і не зорі,
/ дніти мов не дніло, а

Як страшно!.. Людське серце —
До краю
обідніло (П. Тичина). а

Варті уваги також менш поширені форми Р., спостережувані у восьми віршах ( — а — а — а — а), і водночас тернарна ( а а) та кватернарна (- а а) — рідкісні для української поезії форми, де відповідно римуються лише третій та четвертий вірші:



Такі чужі ці низькі, синяві гори.

Когорта прийшла в село на відпочинок.

Поховались біляві полохливі дівчата,

Нависає гілля могутніх дубів. а

О, шляхи ці і курява, і гальські простори.

Товариші оповідають сміховинок,

Вечір. Мариться біле кампанське місто, мати,

Скромна сестра і галас малих братш (Олег Ольжич). а

У світовій версифікації трапляються випадки із значно більшими інтервалами Р., як, приміром, в італійській баладі. Зовсім протилежного вигляду набуває монорим, притаманний переважно східній поезії, де рядки (зокремакатрен) пов'язані однією римою, що засвідчує поема Ш. Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" (переклад М. Бажана):



Славлю я любов високу, душ піднесених потугу, а

Що її не класти в слово, в нашу мову недолугу. а

Дар небес таке кохання, неземне стремління духу, — а

Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу, а

Види строф: моностих, дистих (двовірш), тривірш, катрен, п’ятивірш, секстина, терцет, терцина

Двовірш – найпростіша строфа написана будь- яким розміром , що складається з двох рядків об’єднаних спільною римою ( трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразнии ознаками та конізму й афористичності. Д. Широко вживається як окремий твір.

Що доля нелегка, - в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву несприяє(Ліна Костенко)

Д. Може складати певний цикл навіть збірку(товторими) Б.Кроціва) правила за строфічну основу поеми.(Данило Галицький М. Бажана) Д. Спостерігають у складніших за власну строфічних структур. (чотиривірш,) Як-от десятивірш Андруховича ,, Залізниця Станіслав – Рахів 1894”.



Катре́н (фр. quatrain) — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул.
Вживається і в неповному римованому вірші (рубаї), і в неримованому. Структура катрена сприяє досягненню оптимального ритмоінтонаційного, синтаксичного та смислового значення:

Сміються, плачуть солов'ї ……………………..а

І б'ють піснями в груди: ………………………..б

Цілуй, цілуй, цілуй її — ……………….………..а

Знов молодість не буде! (Олександр Олесь). б

Подеколи термін «катрен» вживається для означення викінченого за думкою та формою чотиривірша (мініатюри):

Земля і небо борються в мені, ……………….а

І хто кого подужає — не знаю. ……………….б

Люблю простори неба осяйні …………..…….а

І до землі любов велику маю (П. Савченко). б

У сучасному віршознавстві катрен стосується будь-якого чотиривірша, навіть якщо він входить до таких складних строфічних структур, як наприклад, сонет.

Сексти́на (іт. sextina, від лат. sex — шість) — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії:

Щодень гостріші лінії руки, ………….а

Темніше — восковіюче обличчя. …..б

І голос твій уже такий слабкий, ……..а

Неначе він доходить з потойбіччя. …б

Гарячим болем спалені уста, ……….в

А в узголов'ї — чорна тінь хреста. …в (Ігор Качуровський).
Подеколи у секстині вживається римування за схемою абабаб («Слово про рідну матір» М. Рильського) чи аббааб:
Чи зумієш ти кохати, ………а

Щоб за все, про все забути, б

Щоб усі зірвати пути, ………б

Щоб усі зламати грати? ……а

Чи зумієш ти літати, ………..а

Щоб зі мною в парі бути? ….б (М. Вороний).

Трапляються секстини, побудовані за принципом тернарного римування (аабввб). Всі ці схеми римування виникли в середньовічній італійській поезії, зазнавши у процесі еволюції певних модифікацій.



Терце́т (іт. terzetto, від лат. tertius — третій) — тривірш. Строфа терцета самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель):

Лежить солдат під лісом, на травах, на піску,……а

Над ним кує зозуля в зеленому ліску,…………….а

І що ж вона віщає, життя чи смерть близьку?……а

І став її питати солдат несамохіть:………………….б

Хоч не солдатське діло тужить і ворожить,…….б



Скажи мені, зозуле, чи довго буду жить? (…)…….б (Л. Первомайський).

Терцет не завжди є складником більшої строфи, пов'язаним з перехідним римуванням як, наприклад, у сонеті, де переважно останні тривірші — один із варіантів тернарного римування.



Терци́на (іт. terzina, від terza rima — третя рима) — строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайнім — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи.

Вперше застосована у «Божественій комедії» Данте Аліґ'єрі, широко використовувана і в українській поезії:



(…) Перехопило дух. Жахлива мить! …а

Я мчуся у безодню, у геєну, …………..б

де небуття, де темний хаос спить. ……а

Я бачу вічну темряву страшенну, ……..б

і серед тиші чорної небес ……………….в

пишучу руку великовогненну …………..б

і троє слів: мене, текел, фарес. ………..в (М. Драй-Хмара).

Терциною називають і окремий ліричний за обсягом твір (Б. Лепкий «Терцина»), фрагмент до поеми (вступ до поеми «Мойсей» І. Франка), частину епопеї (2-ий розділ «Попелу імперії» Юрія Клена) тощо.



Види строф: октава, тріолет, сонет, олександрійський вірш, верлібр

Окта́ва (лат. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Потрійні рими надають віршовому мовленню ефект милозвучності, витворюють чуття його тяглості, що обривається прикінцевим двовіршем (диптихом). Вважається, що октава виникла із сициліани (абабабаб) і свого розквіту досягла в італійській ренесансній ліриці (Л. Аріосто, Т. Тассо та інші), використовуючи одинадцятискладовий силабічний вірш. Своєю внутрішньою розгорненістю ліричного сюжету, викінченістю думки, гнучкістю та шляхетністю форми октава зручна і для віршових мініатюр, і для поем. В українській поезії яскраві приклади октави спостерігаються в І. Франка, С. Гординського і Юрія Клена тощо. Класичним взірцем октави є поеми М. Рильського «Чумаки»:

Звичайно, про Довейка і Домейка

Тепер писать — то був би кепський тон.

Тепер на місце квітки і соловейка

Звитяжно стали криця і бетон.

Я згоджуюсь: і Галя, і Зюлейка —

Давно набридлий і нудний шаблон...

Та чую небезпеку і з бетоном,

Що стане він, а може й став шаблоном.
Тріоле́т (фр. triolet, від лат. trio — троє) — восьмивірш за схемою римування на дві рими: абааабаб.

Причому перший рядок повторюється тричі:



Сонце і день — не мені.

Сни — моя втіха єдина.

Та не щастить і вві сні.

Сонце і день — не мені.

О, хоч у снах чарівні

Сняться юнацтва години…

Сонце і день — не мені,

Сни — моя втіха єдина (А. Казка).

Тріолет виник у середньовічній французькій поезії, прижився в інших європейських літературах. В українській версифікаційній практиці з'являється епізодично.



Соне́т (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

Олександрійський вірш – римований 12-складникіз цезурою посередині, обов’язковим наголосом на 6- му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прикладом якої є епічна поема «Роман Олександра Македонського» (ХІІ ст.), хоча перші зразки спостерігалися раніше, в ХІ ст. («Мандри Карла Великого в Єрусалим та Константинополь» Олександрійський вірш став панівним віршем класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж.Расін). У російській поезії – це шестистопний ямб із цезурою після третьої стопи з римуванням аабб. Улюблений розмір О. Пушкіна (понад 2000 віршів). Видозмінена форма О.В називається олександрином: пятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом, римованим за схемою абааб. До неї звертався І. Франко (« Каменярі»). О.в. у класичному вигляді застосовував М.Зеров (цикл «Олександрійські вірші»):

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття – все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,

Оподаль від розмов, людей, бібліотек

Ми сіємо пашню на неродюче лоно.

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі.

Так в давній Ольвії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

Верлі́бр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно і ліричним жанром.

У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Уітмен, а надто — авангардисти 20 ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:



Діти одягнені у пташині сорочки

летять на подобах весняного сонця

у простір розгорненої книжки

що сміється білим сміхом сіяча

який сіє у полі себе з руки

(В. Голобородько).

Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша.



Для самоосвіти

Практичне заняття № 6. Визначення типу римування запропонованого уривка художнього твору. Визначення видів поетичних строф


U–

U–

U–



U–

U–

U–

U–



U U

U–

U–

U U



U–

U – U

U –


U – U

U –j

Люблю пісні мойого краю, а



Та не спинюсь на тім лишень б

З любовю вухо привертаю а

До братніх на землі пісень. б

(М. Рильський, «Пісні»)



Віршова форма цього твору:

строфа - чотиривірш,

римування – перехресне (абаб),

розмір – чотиристопний ямб,

рими – жіночі чергуються з чоловічими.
Для самостійної роботи

  1. Виразно прочитайте поезію Є. Плужника «Річковий пісок».

  2. Визначте тип римування і вид поетичної строфи даної поезії.

Для творчого зростання

Складіть чотиривірш з перехресним римуванням (абаб).



РОДИ І ВИДИ ЛІТЕРАТУРИ

Тема 7. Фольклор


Довідкове бюро до теми

Ознаки фольклору. Міфи

Фольклор (анг. fоlk — народ, loreзнання, мудрість) — су­купність різних видів і форм масової словесної художньої твор­чості; усні народні твори.


Фольклор

























Епос




Лірика




Драма






















Казки, перекази, легенди, народні байки, анекдоти, усмішки




Малі фольклорні, жанри (загадки, скоромовки, при­слів'я, приказки), пісні




Ігри, ігри-пісні, об­ряди, народні п'єси


Художні прийоми фольклору: звертання, діалог порівняння,
епітети, слова зі зменшувально-пестливими суфіксами, гіпер­
боли, вислови-порівняння.

Процес виникнення фольклору. Це поетичне мистецтво слова твориться за особливими, специ­фічними законами усної передачі від покоління до покоління. Ми ніколи не дізнаємося, хто був автором першої колядки або весільної пісні, чий гострий розум породив влучне прислів'я, яка мати про­співала першу колискову, кому належать перші варіанти дум...

І пісні, і думи з часом то скорочувалися, то подовжувалися, то перероблялися, то з'єднувалися з іншими такими ж творами. А внаслідок цього з'являються вже нові фольклорні перлини, ав­тором яких можна назвати тільки народ. Ця колективність тво­рення у фольклорні виявляється і в зовнішніх формах творчості, і у внутрішній його суті, і в процесі створення народних шедев­рів, і в їх виконанні. Численні творці і виконавці спираються на загальний досвід і традицію і водночас вносять у вже відомий твір нові риси й деталі. При цьому вони намагаються пристосу­вати раніше відомий сюжет, обряди і стиль до конкретних умов виконання та конкретного часу. Слід зазначити, якщо творчість нового творця або виконавця позначається новизною, то, як пра­вило, це новизна і є розвитком традицій.



Ознаки фольклору:

  • відображення життя, праці, боротьби трудового народу в різні
    історичні епохи;

  • вираження його світогляду, моралі, інтересів, мрій, оцінки різ­
    них суспільних і побутових подій та явищ, вчинків людей;

  • соціальна значимість творів;

  • колективний характер творення;

  • усне зберігання й поширення;

  • варіантність текстів;

  • анонімність;

  • порівняно невеликий обсяг;

  • ідейно-тематична єдність усіх фольклорних творів;

  • простота і ясність стилістики;

  • строга послідовність композиції;

  • повторюваність;

  • переважання дієслівних рим.

Фольклор і література

Фольклор

Література

  1. Письмова форма існування.

  2. Безпосередній контакт між ав­тором і читачем відсутній (кон­такт опосередкований через твір).

  3. Автор —- конкретна особа з властивою йому творчою ма­нерою.

  4. Виникає на ґрунті міфології та усної народної творчості.

  5. Формує світогляд, збагачує ду­ховно




  1. Усна форма побутування.

  2. Передбачається безпосередній контакт між тим, хто відтво­рює текст, і тим, хто цей текст сприймає.

  3. Колективний автор, що обумов-, лює варіативність усної народ­ної творчості традиційної пое­тики.

  4. Історична основа всієї світової художньої культури.

  5. Джерело національних художніх традицій




Фольклоризм (від англ. іоік-іоге — народна мудрість, народне знання) — наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклор­них мотивів чи образів, символічне переосмислення фольк­лорних міфологічних першоелементів. Виділяють такі основні етапи освоєння літературою фольклору: стилізацію, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів, переос­мислення народної міфології. У контексті розвитку українсь­кої літератури простежується певна закономірність доміну­вання в різні епохи того чи іншого типу Ф. Для давньої літератури характерне спорадичне використання в оригіналь­ному тексті фольклорного мотиву чи образу. В період роман­тизму відбулося зближення фольклорної та літературної традицій, що виражалося у стилізації текстів під фольклорні зразки, запозиченні фольклорних сюжетів і символів. У XX ст. зростає інтерес до народнопоетичної символіки та міфології, домінує тенденція переосмислення фольклорного джерела символічно, його семантика розширюється новими похідними лініями. У сучасній поезії Ф. проявляється переважно через поетично трансформований міфологічний символ, що здобуває нову соціально-філософську конкретиза­цію. У прозових творах Ф. спричиняє синтез різних форм використання народного джерела, що передбачає власну літературно-психологічну інтерпретацію.

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) — оповідання про минувшину, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії походження світу, богів і людства. (див. Міфологія).

Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі[Джерело?]. Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Міф — не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу.

Міф — це спроба знайти реальні зв'язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше ніж того потребує природа, тобто крім родинних виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми.


Каталог: attachments -> article -> 22611
article -> Методичні рекомендації до самостійної роботи з дисципліни «історія україни» для студентів окр «Молодший спеціаліст»
article -> До листа Міністерства освіти і науки України від 17. 08. 2016р. №1/9-437
article -> План роботи методичного об’єднання вчителів-предметників суспільно-гуманітарних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> План роботи методичного осередку вчителів-предметників природничо-математичних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> Рішення щодо оцінювання навчальних досягнень учнів курсів за вибором приймається навчальним закладом
article -> Получение патента на полезную модель
article -> Економіко-географічна характеристика Індії
22611 -> Реферат Вивчення життєпису письменника у школі План


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка