Педагогічні науки) №4 Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5 з-41



Скачати 15.71 Mb.
Сторінка83/90
Дата конвертації20.03.2017
Розмір15.71 Mb.
1   ...   79   80   81   82   83   84   85   86   ...   90

Висновки. Зміст музичної освіти вихователів та музичних керівників у контексті формування їхньої музично-педагогічної компетентності складається з ціннісно-орієнтаційного, професійно-особистісного та функціонального елементів. Взаємоузгодження цих елементів забезпечує вплив на різні сторони суб’єкта навчання, формування його музично-педагогічної компетентності у гармонійній цілісності – Особистість, Педагог, Фахівець.

Перспективи подальших пошуків у напрямі дослідження полягають у моделюванні технологічного компоненту формування музично-педагогічної компетентності майбутніх вихователів та музичних керівників.
ЛІТЕРАТУРА

1. Васютинський В. О. Ціннісно-орієнтаційні площини сучасного українського суспільства / В. О. Васютинський // Проблеми загальної та педагогічної психології. – К., 2006. – С 40-45.

2. Маркова А. К. Психологические критерии и ступени профессионализма учителя / А. К. Маркова // Педагогіка. – 1995. – № 6. – С. 55–63.

3. Радынова О. П. Теория и методика музыкального воспитания детей дошкольного возраста / О. П. Радынова, Л. Н. Комиссарова. – Дубна : Феникс+, 2011. – 352 с.




УДК 378.147.792.821 (09)

Т. І. Сердюк,

кандидат педагогічних наук, доцент

(Бердянський державний педагогічний університет)
Використання творчої спадщини видатних балетмейстерів художніх колективів України у фаховій підготовці студентів-хореографів
Постановка проблеми. Становлення української державності, інтеграція в європейське та світове співтовариство, побудова громадянського суспільства передбачають орієнтацію на людину, націю, пріоритети духовної культури; визначають основні напрями реформування навчально-виховного процесу.

Належним чином організована освіта відображає духовний поступ народу, процес збереження та збагачення його культури. Навчання та виховання підростаючих поколінь повинні відповідати потребам етнокультурного відродження та розвитку українського народу, надавати молоді широкі можливості для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, культури, формування почуття національної гідності.

Сучасна освіта в Україні має забезпечувати прилучення молоді до вітчизняної та світової культури, загальнолюдських цінностей. За своїми формами та методами вона має спиратися на народні традиції, кращі надбання національної та світової культури. У цьому аспекті великого значення набуває вивчення творчої спадщини видатних балетмейстерів вітчизняних хореографічних колективів, ансамблів пісні і танцю – носіїв кращих надбань національної культури, які існують у кожному регіоні України.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблема вивчення творчої спадщини балетмейстерів художніх колективів розглядалась мистецтвознавчою наукою в історико-культурному контексті, а саме: визначення загальних тенденцій, регіональної специфіки та основних етапів становлення і розвитку сценічної хореографічної культури України (В. Волчукова, О. Єльохіна, С. Легка, В. Пастух, Т. Пуртова, В. Шкоріненко), тенденції розвитку балетмейстерського мистецтва й утвердження українського сценічного танцю в естетико-філософському, культурологічному, історичному аспектах (П. Білаш), формування художніх принципів видатних майстрів і становлення обдарованих молодих хореографів (Т. Павлюк).

На жаль, у педагогічній практиці проблема використання кращих зразків хореографічного мистецтва у фаховій підготовці майбутніх педагогів-хореографів не набула належного висвітлення.



Мета статті полягає в теоретичному аналізі творчої спадщини видатних балетмейстерів художніх колективів України та надання практичних рекомендацій щодо використання зразків її постановок у фаховій підготовці студентів-хореографів.

Визначне місце в історії української культури належить П. Вірському – видатному українському хореографу, реформатору українського сценічного танцю, творцю і багаторічному керівнику Державного академічного ансамблю танцю України (з 1977 р. – імені П. Вірського). Ансамбль імені П. Вірського – це фольклорно-етнографічна лабораторія, яка займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики. Основою мистецької діяльності колективу П. Вірський обрав український танок, намагаючись розкрити в його сценічних інтерпретаціях все естетичне багатство, всі грані невичерпних фольклорних джерел.

П.Вірський формувався як хореограф у сфері сміливого експерименту, що поєднувався з повагою до класичної спадщини і водночас із її новаторським розумінням. Митець мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У його постановках гармонійно поєднувались танець і пантоміма, в єдине ціле зливалися елементи класичної і народної хореографії. П. Вірський запропонував розвиток національної танцювальної лексики на ґрунті класичного балету.

Творчість П. Вірського синтезувала досягнення декількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди спирався на традиції, які сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника і талановитого багатопланового балетмейстера.

П. Вірський інтерпретував український фольклор і тільки на його основі створював і масові яскраві хореографічні полотна, і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри: “Ми з України”, “Рукодільниці”, “Повзунець”, “Ой, під вишнею”, “Чумацькі радощі”, “Запорожці”, “Про що верба плаче”, “Шевчики”, “Подоляночка” [4] тощо.

У славній когорті митців, які творять культуру України почесне місце займає Я. Чуперчук – видатний хореограф, актор, фольклорист, один із засновників Гуцульського державного ансамблю пісні і танцю. Він стояв біля витоків зародження гуцульської професійної хореографії, був продовжувачем кращих традицій школи Василя Авраменка, генія світової слави української хореографії. Його багатолітня творча діяльність лягла в основу сучасних репертуарів багатьох творчих колективів в Україні та за кордоном.

Під керівництвом Я. Чуперчука Гуцульський ансамбль пісні і танцю відіграв велику роль у популяризації гуцульського мистецтва та став тим фундаментом, на основі якого сформувалася школа гуцульської хореографії.

Танці Я. Чуперчука цілком народні, в них є і волелюбний характер народу в яскравому гуцульському одязі, і чаруюча ніжність дівочих хороводів, і широчінь душі запорозьких козаків. Деякі танцювальні постановки з репертуару ансамблю ввійшли до “золотого фонду”, стали класикою української хореографії. Це неперевершена “Гуцулка”; іскрометний, героїчний “Аркан”, сюжетні танці “Розпрягайте, хлопці, коней”, “Їхав козак за Дунай”, “Запорожець” та багато інших. Глядачів приваблює майстерність, нестандартність, особливий колорит, що виділяє гуцульський ансамбль з-поміж інших танцювальних колективів України [1].



Земля Закарпаття також багата на талановиті особистості. Підтвердженням цього є життєвий шлях та творча діяльність народної артистки України, Президентського стипендіата, володарки багатьох державних нагород К. Балог. Її життя і творчість нерозривно пов’язані з історією Державного заслуженого академічного Закарпатського народного хору, унікального явища в мистецькій культурі Закарпаття, України, світової історії.

Закарпатський народний хор упродовж усього періоду свого існування домінантою творчої діяльності вважає збереження незгасного вогню любові та шани до рідної культури. Серед авторських постановок К. Балог такі знані хореографічні твори, як “Вівчарі на полонині”, “Шовкова косиця”, “Червона калина”, “Вас вітає Верховина”, “Яроцька карічка”, “Березнянка” та багато інших.

І у чудовому Буковинському краї процвітає і дарить радість глядачам професійний художній колектив “Буковинський ансамбль пісні і танцю”. Вокально-хореографічне мистецтво, яке він репрезентує, яскрава самобутність, своєрідність виконавського стилю, поєднаного з високою професійною культурою забезпечують йому визнання як одного з кращих колективів України. Балетмейстером цього ансамблю був заслужений артист України Д. Ластівка – митець із самостійним творчим обличчям, артист, здатний створювати яскраві хореографічні образи. Він добре розумів, що краса буковинського танцю, його неповторна лексика повинні лишитися в пам’яті ще багатьох поколінь. У творчій спадщині колективу залишилися такі буковинські танці у постановці Д. Ластівки, як “Буковинський святковий”, “Розквітай, оновлений краю”, “Перетупи”, “Буковинський козак”, “Буковинська полька”, хоровод “Червона калина” та інші. Своїм натхненим мистецтвом заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю оспівує красу рідного краю, дарує людям естетичну насолоду, робить свій певний внесок у національне відродження і розвиток української музично-хореографічної культури, а тим самим формує духовне обличчя майбутньої країни.

Цікавий своїми особливостями та специфікою Поліський край як у загальній культурі, так і у хореографічній зокрема. Народні танці Волинського Полісся несуть у собі відбиток праці, є виявом життєрадісного характеру, оптимізму, дотепності, що є показником духовних сил населення [2].

Окрасою цього регіону України є його художні колективи, які займаються збереженням пісенно-танцювальних автентичних традицій та використання сучасних форм побутування танцювального фольклору в професійних хореографічних колективах Полісся.

Творча біографія Поліського Державного ансамблю пісні і танцю “Льонок” розпочалася в 1958 році. Цей колектив створювався на фольклорній основі і увібрав усе найкраще з народного мистецтва українського Полісся. У програмі ансамблю багато цікавих танцювальних номерів, які виділяються своєю оригінальністю. Справжня творча знахідка – танець “Ойра”; схвальні відгуки отримали танці “Шир”, “Скакуха”, “Зайонці”; хоровод “Уляна”; оригінальні вокально-хореографічні композиції “Щоб ще краще всім жилося”, “Веснянки”, “На Поліссі у нас…”, “Краю мій” та інші. Справжньою окрасою програми “Льонка” стала вокально-хореографічна композиція “Калина”.

Концепцію фольклорно-обрядового ансамблю “Родослав” визначила чорнобильська катастрофа, її жахливі наслідки для Полісся. Люди були вимушені залишати свої місця і переселятися в інші райони, навіть за межі області, а це означало, що загине генетичний культурний код цілого регіону – звичаї, обряди, народні пісні, музика, танець. Тож головною творчою метою ансамблю є відродження, розвиток і популяризація народних звичаїв і обрядів, етнографічної культури Полісся. “Родослав” організовує пошукову роботу: вивчає місцевий фольклор та етнографію, записує та розшифровує твори народної пісенної, музичної та хореографічної творчості, відроджує етнографічну спадщину Полісся. Особливо вражають яскраві й самобутні національні програми “Бистричанські колодки”, “Українське весілля”. Це своєрідні спектаклі, вихоплені з поліського життя, з його радощами і печалями, характерними ознаками саме його побуту, звичаїв.

Головним балетмейстером цих двох художніх колективів є заслужений артист Української РСР Р. Малиновський, який у своїй творчій роботі звертає велику увагу на академічну основу професійної підготовки колективу, а також збирання й обробку народних поліських танців і хороводів. У його художніх постановках відчувається чіткість композиційної побудови, сюжетна структурність; вміло використовуються поєднання фольклорних рухів з різноманітною танцювальною лексикою. Елементи театралізації стають характерними для мистецького почерку дружньої балетної групи. Р. Малиновський вдало поєднує якості режисера-постановника, яких вимагає сучасна хореографія в сценічному прочитанні народних танців і, особливо, вокально-хореографічних композицій, у яких оспівується життя і побут людей.

Танці є надзвичайно яскравим і глибоким проявом творчих сил народу, вершин його мистецького хисту. У народному танці зливаються в гармонійну цілісність виконавська майстерність, природність і тонкий естетичний смак.

Універсальний художній колектив – ансамбль пісні і танцю “Поділля” – своїм досконалим мистецтвом репрезентує все найкраще з невичерпної скарбниці народної творчості всіх регіонів області.

Художній керівник і головний балетмейстер ансамблю пісні і танцю «Поділля» заслужений артист України А. Кондюк, гастролюючи по Україні, глибоко вивчав народні обряди, звичаї, танці, пісні. Надзвичайно цікава постановка танців “Платогони”, “Український танець з бубнами”, “В місячну ніч”, “Гопак” та багатьох інших. У програмах ансамблю мистецьки, у хореографічному дійстві відображаються історичні думи, козацькі та чумацькі, купальські, жниварські та весільні пісні і танці, колядки, щедрівки.

Концертна програма державного ансамблю пісні і танцю “Поділля” завжди на рівні кращих зразків хореографічного мистецтва України, вносить відчутний вклад у справу подолання духовної кризи. Адже пісні і танець – це безсмертна душа народу.

Донецьк – столиця краю шахтарів і металургів, будівельників і хліборобів. Місто – засноване правнуками запорожців, греків, росіян, які зберегли чудові пісні, самобутні танці, музику славетних предків, піднесли своїми талантами рідний край.

Ансамбль пісні і танцю України “Донбас” – єдиний у нашій державі колектив, який має високу почесну шахтарську нагороду “Знак шахтарської слави” І ступеня. Свою творчу діяльність ансамбль розпочав у 1937 році, чаруючи глядачів яскравим видовищем радісного мистецтва рідної землі.

Художнє завдання ансамблю, за словами головного балетмейстера О. Прокопенка, – відобразити в художніх постановках усі аспекти життя регіону, чию назву він носить. Так, у репертуарі ансамблю дуже багато цікавих хореографічних постановок, які розкривають життя рідного краю. Це козачий пляс “Як за Кальміус-рікою…”, хореографічна постановка “Моряки Азовської флотилії”, “Шахтарська святкова”, хореографічна картинка “Їхав козак за Дунай”, українські танці “Святковий козачок”, “Купальський віночок”, хореографічна мініатюра “Козацька забавка” та багато інших неперевершених творів.

Українські митці послідовно розвивають і оновлюють традиції, пов’язані з невичерпними джерелами народної творчості, і постійно вносять значний вклад у скарбницю духовних цінностей українського народу. Саме до таких митців, що внесли своєю неповторною художньою творчістю помітний вклад у розвиток української культури, належала видатний майстер хореографічного й музично-театрального мистецтва народна артистка Союзу РСР Л. Чернишова, художній керівник і балетмейстер Державного жіночого вокально-хореографічного ансамблю “Таврія”. Її плідний сорокап’ятирічний творчий шлях, сповнений самовідданої праці, невгамовних сміливих пошуків, оригінальних відкриттів у галузі гармонійного синтезу музично-вокальних і театрально-хореографічних жанрів та образно-сценічних виражальних засобів, є зразком послідовного й активного утвердження принципів народності, поглиблення реалізму, дбайливого й уважного ставлення до національних традицій та щедрих багатств українського пісенного й танцювального фольклору [3].

Своїм натхненим мистецтвом ансамблі пісні і танцю оспівують красу рідного краю, дарують людям естетичну насолоду, роблять свій певний внесок у національне відродження і розвиток української музично-хореографічної культури.

Майбутній учитель хореографії має виховувати у своїх учнів правильне ставлення до мистецтва, навчити їх любити та глибоко відчувати художні твори. Тому студент сам повинен знайомитися з досягненням вітчизняного та світового хореографічного мистецтва.

При використанні відеозаписів виступів ансамблів народного танцю у фаховій підготовці студентів-хореографів ми спирались на спеціальні дослідження, які показали, що зі сприйнятої звукової інформації запам’ятовується приблизно 15% її обсягу, візуальної – 25%, а під час сприймання аудіовізуальної – 65% [5]. Вибрані нами відеозаписи ансамблів покликані розширити можливості викладання дисциплін хореографічного циклу, підвищити інформаційну ємність заняття, поліпшити засвоєння матеріалу. Синтез найрізноманітнішого матеріалу сприяє більш тісному зв’язку теорії й практики.

Використання кращих зразків танцювальної культури українського народу в навчальному процесі студентів-хореографів підсилює мотивацію майбутніх педагогів до професійної діяльності, активізує пізнавальну діяльність студентів, сприяє формуванню їх професійно орієнтованих знань і вмінь, викликає у них інтерес і потребу до занять хореографією, виховує естетичні почуття та гордість за свою країну і народ.

Використання пісенно-танцювальних фольклорних традицій професійних колективів у навчально-виховному процесі студентів-хореографів є одним із важливих пріоритетних напрямків духовного відродження та гуманізації суспільства; збереження та розвитку національних традицій українського народу.

Завдяки ознайомленню з творчою спадщиною видатних вітчизняних балетмейстерів художніх колективів студенти-хореографи опановують лексичний матеріал танців різних регіонів України, драматургічну побудову хореографічних номерів, образне і стилістичне рішення художньої постановки, своєрідність декоративного оформлення сцени, відповідність музики, костюмів танцювальній лексиці, виду хореографії.



Висновок. Хореографічні постановки видатних балетмейстерів допомагають студентам не тільки правильно опановувати технікою виконання відповідних танцювальних рухів, але й привчають майбутніх педагогів сміливо застосовувати отримані знання в самостійній діяльності, в процесі власних хореографічних пошуків: складанні танцювальних комбінацій, етюдів, створенні сюжетних танців, вносячи елементи творчої новизни, а також здійсненні хореографічних постановок у дитячому колективі в період педагогічної практики.

Перспективи подальших пошуків у напрямі дослідження. Представлені матеріали статті не вичерпують усіх аспектів зазначеної проблеми. Ми вбачаємо за необхідне подальше вивчення та використання творчої діяльності балетмейстерів художніх колективів у фаховій підготовці майбутнього педагога-хореографа як у практичному, так і теоретичному аспектах.
Література

1. Демків Дана. Ярослав Чуперчук : Феномен гуцульської хореографії / Дана Демків. – Кола : Вік, 2001. – 167 с.

2. Савчин Л. М. Ретроспектива родинних традицій поліщуків в Україні (за матеріалами досліджень 20-30 років ХХ століття) / Л. М. Савчин. – Рівне : Волинські обереги, 2008. – 200 с.

3. Станішевський Ю. О. Народна артистка СРСР Лідія Чернишова / Юрій Станішевський. – К. : Мистецтво, 1978. – 176 с.

4. Створення ансамблів народного танцю як нового жанру хореографічного мистецтва : методичні рекомендації / укл. Н. М. Корисько – К. : ДАКККіМ, 2002. – 26 с.

5. Технічні засоби навчання : курс лекцій / [навч. посіб. для студентів педагогічних закладів] / Г. П. Дубовецький та ін., Є. О. Перепелиця (ред.) / Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Кафедра технічних засобів навчання. – К., 2000. – 136 с.



УДК 371.134:378 (045)

І. В. Соколова,

доктор педагогічних наук, професор

(Маріупольський державний університет)
АКСІОЛОГІЧНІ ДОМІНАНТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ
Постановка проблеми. Цінність є значущістю, яка відіграє орієнтуючу роль у житті людини, сприяючи її самовизначенню та самореалізації. Цінності є інтегративно. основою не тільки для окремо взятого індивідуального суб'єкта, але і для колективних суб'єктів – соціальних і професійних груп, націй і для людства в цілому. У сучасному суспільстві споживання, як зазначає М. Савостьянова, ми спостерігаємо явну перевагу матеріального над духовним, а у сфері науки – пріоритет природознавства над гуманітаристикою, гносеології над етикою і аксіологією [7]. Ми є свідками девальвації цінностей у постіндустріальному суспільстві. Наявні, за словами Д. Сороса, поширення цінностей прагматизму, збагачення, накопичення і гедонізму, що можуть підірвати підвалини загальнолюдського гуманізму [11, с.124-125]. На часі, коли суспільство апелює до вселюдських цінностей, з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання і донести його ціннісний потенціал до конкретної людини – учня, студента, майбутнього учителя. Тому предметом дослідження визначено аксіологічний підхід у професійній підготовці майбутнього учителя.

Аналіз досліджень і публікацій. Теоретико-методологічні основи впровадження аксіологічного підходу в освітній процес різних типів навчальних закладів визначені у працях С. Анісімова, І. Беха, І. Зязюна, В. Огнев’юка, О. Савченко тощо. Предметами наукових розвідок є особливості формування аксіологічної культури майбутнього вчителя (Ю. Соловйова), аксіологічний підхід в системі професійної підготовки майбутніх фахівців початкової школи (С. Безбородих), аксіологічний підхід до організації педагогічного процесу в загальноосвітньому навчальному закладі (Н. Ткачова).

Аксіологічний аспект рефлексії теорії та практики сучасної вітчизняної освіти дає можливість по-новому переосмислити професійну підготовку майбутнього вчителя у вищому навчальному закладі. Так, на переконання О. Сухомлинської, система використання національних, зокрема й релігійних, цінностей в освіті й вихованні спроможна стати основою формування моральних цінностей молоді та консолідуючим націю чинником на сучасному етапі соціального та політичного розшарування суспільства [5, с.293]. Аксіологічне знання завжди виступає як продукт суб’єкт-об’єктних і суб’єкт-суб’єктних ставлень: суб’єкт ставиться до об’єкта пізнавальної діяльності і до іншого суб’єкта – учасника навчально-пізнавальної діяльності – як до цінності: реальної чи потенційної, позитивної чи негативної. Т. Садова підкреслює значущість ще однієї з домінантних цінностей – спілкування, оскільки засвоєння студентами знань відбувається передусім у процесі спілкування з викладачем, студентами [12].

Цільова спрямованість професійної підготовки полягає у формуванні в майбутнього вчителя синтетичного світогляду, в якому наукове знання було б не просто одним із видів цінності, а мало пріоритетне право репрезентувати всю систему, актуалізуючи внутрішньо притаманні йому ціннісні потенції. Для цього потрібна екстраполяція загальнонаукових положень аксіологічного знання на сферу педагогічної діяльності і професійної підготовки майбутнього вчителя, роль якого полягає в залученні вихованця до цінностей вихователя, а не в їх вивченні або нав’язуванні. Дитина, учень або студент мають бути не поінформованими про ієрархічну систему цінностей. У них мають бути сформовані ціннісні орієнтації – атрибути людини та її ставлення до світу. Вони дозволяють судити про ступінь втілення соціально необхідних норм, регламентацій, зразків поведінки в індивідуальній свідомості.

Вищезазначене постулювало формулювання мети статті – визначити аксіологічні домінанти професійної підготовки майбутнього вчителя у вищому навчальному закладі. Експлікацію основного предмета дослідження – професійна підготовка майбутнього вчителя – зробимо через осмислення феномену “аксіологічний підхід в освіті”, який широко представлений у сучасному науковому дискурсі (С. Клепко, В. Сластьонін, Г. Чижакова, М. Чобітько тощо).

Осмислюючи якісні ознаки аксіологічного підходу у вищій педагогічній освіті (С. Анісімoв, O. Бoндаревська, В. Семиченкo, О. Сухомлинська, Є. Шиянoв), доцільно виділити в понятті значимий концепт, який містить певну інформацію про об’єкт дослідження, а також є критерієм ідентифікації, розпізнавання його з-поміж інших. Концепт розуміється нами як одиниця пізнання світу, цілісне утворення особливого виду, якому властива здатність поповнюватися, змінюватися та відображати людський досвід. Виділені нами домінанти (цінності-знання, ціннісні орієнтації, цінності-соціальні норми поведінки, цінності-професійний досвід) задають, так би мовити, нову раціональність змісту поняттю “аксіологічній підхід” у концептуальній картині світу і допомагають увиразнити семантичну наповненість або поле значень для всіх показників сформованої аксіологічної компетентності вчителя.



Перша аксіологічна домінанта – інтеграція аксіологічного знання у зміст професійної підготовки майбутнього вчителя

Інтеграція аксіoлoгічнoгo знання відбивається в змісті вищої педагогічної освіти, практичною площиною якого є освітньо-професійна програма (ОПП) підготовки бакалавра, спеціаліста або магістра.

Аксіологічний аспект рефлексії теорії та практики сучасної освіти дає можливість осмислити вищу освіту з позицій притаманній їй культуротворчій функції. Вища освіта як соціальний інститут суспільства і соціальна цінність виконує роль посередника між минулими та прийдешніми поколіннями, національними традиціями та культурою. Через освіту людина самоідентифікує себе в глобалізованому, полікультурному світі. В освіті формується її світогляд та ціннісні орієнтири. Реалії практики вимагають реалізації в змісті вищої освіти абсолютних цінностей-цілей; життя, свобода, щастя, які від античної давнини й до сьогодні були й залишаються ядром гуманістичних прагнень людини. За словами Б. Гершунського, ціннісний (аксіологічний) аспект освіти повинен розглядатися у трьох взаємопов’язаних блоках: як цінність державна – освіта залежить від державної освітньої політики; як цінність суспільна – адже моральний, інтелектуальний, економічний та культурний потенціал кожного суспільства складають основу громадянського суспільства; як особистісна цінність [3].

При формуванні ОПП варто враховувати різні групи цінностей, що їх класифіковано в педагогічній аксіології. Зазначимо їх: цінності вищої школи в умовах глобалізації (С. Клепко): внутрішні, зовнішні, інструментальні, а також продуковані цінності, які формують вільну й відповідальну особистість; її світоглядні установки, погляди [3]; педагогічні цінності як основа професійної культури педагога: загальнолюдські; духовні; практичні; особистісні (В. Сластьонін, Г. Чижакова) [9]; моральні (М. Чобітько); загальнолюдські цінності, цінності життєдіяльності людини, особистісні цінності, національні, регіональні, групові, індивідуальні.

Перераховані групи цінностей – це система координат, у якій освіта постає ціннісним поняттям, а цінності так чи інакше розширюються, конкретизуючись у змістовних модулях дисциплін соціально-гуманітарної, природничо-наукової або професійної підготовки. Очікуваним результатом опанування змісту є сформовані знання про аксіологічні цінності. Відтак слушно говорити про цілеспрямоване формування аксіологічних знань і аксіосфери майбутнього фахівця (термін М. Кагана, 1997).

Рефлексія результатів наукових розвідок налаштовує на узагальнення знань аксіології, які мають опанувати майбутні вчителі. Цінності – це ядро і змістовна сторона культури людини. Культура розглядається як реалізована в еталонах діяльності і спілкування соціальна цінність. Єдиний ціннісний простір є засобом виживання соціуму, соціум з розмитими цінностями приречений на внутрішній конфлікт. Людське життя наповнене різними ціннісними відношеннями, які структуровані, мають ієрархію. Наука як певний соціальний інститут виявляє свою цінність як засіб досягнення практичних цілей людства. Педагогічна практика є аксіологічним простором, в якому здійснюється культурна та педагогічна функція формування ціннісних пріоритетів і окремої особистості, і суспільства в цілому.

Апріорі знання відіграють підпорядковану роль по відношенню до інтегрованих утворень – переконань і соціальних позицій. Завдяки набутим знанням у майбутнього вчителя формуються певні світоглядні орієнтири. Подамо їх у такому контексті: національні цінності об'єднують людей, сприяють їх ідентифікації, викликають патріотичні почуття, виховують толерантну, полікультурну особистість, а відтак сприяють зміцненню держави. Цінності, з одного боку, об'єднують людей та регулюють їх відносини, а з іншого – можуть бути витоком соціальної напруги і руйнації соціокультурних систем. Тоді ми спостерігаємо прояви ціннісного конфлікту у вигляді війн, терористичних актів, проявів ксенофобії тощо.

Друга аксіологічна домінанта – перехід цінностей у ціннісні орієнтації, що є свідчен­ням об’єктивації особистості майбутнього вчителя

Цінність – об’єктивна категорія, а ціннісна орієнтація – суб’єктивна. Перехід цінностей у ціннісні орієнтації є свідчен­ням об’єктивації особистості. Аксіологічний рівень розвитку особистості визначається рангом цінностей, трансформованих у ціннісні орієнтації (установки, переконання, інтереси, прагнення, бажання, наміри), стійкістю останніх, багатопла­новістю, гармонійністю поєднання. Саме ціннісні орієнтації детермінують відношення особи до навколишнього світу та самої себе [6, с.57].

Ціннісні орієнтації на індивідуальному рівні є соціально-психологічним феноменом особистості, що виражаються через надання переваги або відторгнення певних смислів і моделей поведінки, які проявляються у спрямованості, установках, переконаннях. Вони містять у собі ідеали, уявлення про смисл життя і діяльності людини. Таким чином, ціннісна орієнтація є ядром мотиваційно-ціннісної сфери особистості, що характеризується єдністю процесів саморегуляції й усвідомленого саморозвитку.

Для педагoгічнoї аксіoлoгії ціннісні oрієнтації є oднією з важливих характеристик oсoбистoсті, а їх рoзвитoк – oдним із завдань прoфесійнoї підгoтoвки майбутньoгo вчителя у вищoму навчальнoму закладі. За таких умoв аксіoлoгічний підхід рoзглядається в кoнтексті задoвoлення прoфесійних пoтреб майбутньoгo учителя, усвідoмлення ним загальнoлюдських ідеалів і педагогічних ціннoстей, які ми класифікуємо на цінності педагогічної професії й цінності педагoгічнoї діяльнoсті.

Аксіoлoгічний аспект прoфесійнoї підгoтoвки вчителя oзначає фoрмування сукупнoсті специфічних педагoгічних ціннoстей фахової діяльнoсті, суб'єктивне сприйняття яких є oсoбистіснo важливими для студентів. Цінності педагогічної діяльності варто не просто викласти через зміст дисциплін психолого-педагогічної підготовки. Важливо уособити інформацію (нові знання) у вигляді міркувань і оцінок про ціннісні орієнтації майбутнього вчителя. Відтак, варто говорити про реалізацію принципу інтеріоризації ціннісних орієнтацій майбутніх фахівців у процесі професійної підготовки у ВНЗ.

У філософській літературі інтеріоризація (від лат. Interior – внутрішній) – це психологічне поняття, що означає формування розумових дій і внутрішнього плану свідомості через засвоєння індивідуумом зовнішніх дій з предметами і соціальних форм спілкування. Згідно із культурно-історичною теорією К. Виготського [1, с.144-147] інтеріоризація є не простим переходом до дії, вона означає формування внутрішнього плану свідомості. В аспекті цього дослідження нас, насамперед, цікавить процес інтеріоризації ціннісних орієнтацій у майбутніх фахівців, що дозволяє змістовно наповнити духовними, інтелектуальними, соціальними і професійними цінностями освітню сферу і створити ціннісний базис для формування аксіосфери особистості.

Спираючись на теорію планомірного (поетапного) формування розумових дій П. Гальперіна [2], враховуючи наукові розвідки Г. Рогової [6], визначимо послідовність дій щодо формування ціннісних орієнтацій майбутнього учителя на кожному з етапів їх інтеріоризації: пред’явлення цінності в реальних умовах вищої освіти; розуміння схеми орієнтуючої основи дії; мотивація дій; орієнтування, первинне оцінювання, забезпечення емо­ційно позитивного відношення до цієї цінності; виявлення сенсу цінності та її значення; схвалення усвідомленої цінності; включення прийнятого ціннісного відношен­ня в реальні соціальні умови дій і професійно-педагогічного спілкування; матеріалізація й вираження в мовній чи розумовій діяльності; закріплення ціннісного відношення в діяль­ності та поведінці. Відтак, змістовно-процесуальні аспекти вивчення дисциплін різних циклів у педагогічному ВНЗ послідовно трансформуються у професійні функції й педагогічні здібності й здатності студентів діяти відповідно до прийнятих у суспільстві і професійній спільноті норм поведінки, які визнані ними як ціннісні орієнтації.



Третя аксіологічна домінанта – усвідомлення майбутніми учителями цінностей – норм правил поведінки (соціальних норм).

Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт, втягнутий у сферу суспільного буття людини, стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта – людини цінності служать об'єктами її інтересів, а для її свідомості, виконуючи функції світоглядних і життєвих орієнтирів у предметній і соціальній дійсності на кожному з означених рівнів.

На загальнолюдському рівні ціннісні орієнтації проявляються в прагненні до виживання людства, до порозуміння і збереження цілісності людського співтовариства. На національному рівні – у збереженні етносу, трансляції національної культурної традиції, побудові загальнонаціонального освітнього простору, підтримці високого рівня національної безпеки. На регіональному рівні роль ціннісних орієнтацій полягає в збереженні культурної специфіки регіону, побудові регіонального освітнього простору. На груповому рівні – в реалізації потреб у професійному і загальнокультурному розвитку, створенні можливостей неперервної освіти і самоосвіти. На індивідуальному рівні – у становленні особистості, яка здатна до свідомого саморозвитку, професійного самовдосконалення, є суб’єктом природи, культури, творцем самої себе.

Учитель зі сформованою аксіологічною компетенцією є носієм і пропагандистом загальнолюдських цінностей. Залучаючись до аксіологічних практик під час навчання у ВНЗ, майбутній учитель набуває знань про національні цінності, що їх становлять історичні реліквії, пам'ятні дати, традиції та фольклор, націо­нальні герої та видатні люди, архітектурні пам'ятники, державні (національні) символи тощо. Через постійне “спілкування-дію” людина стає суб'єктом культурно-історичного й освітнього простору, усвідомлює себе як представник певного етносу, громадянина країни, Європи, світу. Водночас у майбутнього вчителя формуються певні світоглядні орієнтири: національні цінності об'єднують людей, сприяють їх ідентифікації, викликають патріотичні почуття, виховують толерантну, полікультурну особистість. Майбутній учитель стає носієм певних сoціo-культурних ціннoстей: oсoбистісних ціннoстей людини, яка перебуває в пoстійнoму діалoзі з сoбoю, іншими людьми, націoнальнoю культурoю, культурами країн, мoва яких вивчається; ціннoстей культури спілкування державнoю, ріднoю, інoземнoю мoвами; ціннoстей культури oсoбистoсті (правoвoї, педагoгічнoї, психoлoгічнoї, екoлoгічнoї, екoнoмічнoї, естетичнoї) [10, с. 46].



Четверта аксіологічна домінанта – набуття майбутнім учителем професійного досвіду, розвиток ціннісних орієнтацій щодо педагогічної діяльності.

Людина від моменту свого народження знаходиться у світі культури, яка задає певну систему координат, своєрідну “карту соціальних і життєвих цінностей”, що регулюють її поведінку. Основними рушійними силами розвитку особистості є: її ідеали, життєві цінності й настанови; потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок; життєві домагання особистості та її можливості; емоційно-почуттєва сфера. Звідси, головним чинником включення індивідом себе до тієї чи іншої групи виступає емоційність, що сприяє активному засвоєнню соціальної поведінки, прийняттю групових норм та моральних цінностей, вироблених членами даної етнічної групи чи колективу.

Набуття людиною певної культурної ідентичності здійснюється в процесі соціалізації особистості, “шляхом засвоєння і прийняття пануючих в цьому суспільстві елементів свідомості, смаків, звичок, норм, цінностей” [9, 176]. На основі встановлюваного емоційного зв’язку, а також переймання у власний внутрішній світ зразків, соціальних норм, духовних цінностей та сприйняття їх як власних, індивід зіставляє себе з іншими.

Цінності виступають основою формування й розвитку ціннісних орієнтацій людини, мотивують діяльність і поведінку, оскільки орієнтація людини в світі й прагнення до мети теж обов'язково співвідносяться з цінностями, які належать до внутрішньої структури особи. Педагогічна діяльність як ключoва системoутвoрююча цінність є важливим фактoрoм накoпичення, збереження та вирoблення загальнoлюдських ціннoстей, прo щo перекoнливo свідчить істoрія рoзвитку педагoгічнoї думки. Для педагoгічнoї аксіoлoгії ціннісні орієнтації є однією з важливих характеристик oсoбистoсті, а їх рoзвитoк – oдним із завдань прoфесійнoї підгoтoвки майбутньoгo вчителя у вищoму навчальному закладі. За таких умов аксіoлoгічний підхід варто розглядати в контексті задoвoлення професійних потреб майбутньoгo вчителя, усвідомлення ним загальнолюдських ідеалів і цінностей педагoгічнoї діяльності, формування в ньoгo аксіoлoгічнoї культури, прирoда якої лежить у площині набутих людиною знань, вмінь, навичок та досвіду (життєвого і професійного).

Особистісні цінності майбутнього вчителя фокусуються на сформованій професійній компетентності як сукупності компетенцій, які зумовлюють успішність його професійної діяльності, його конкурентоспроможність і конкурентоздатність на сучасному ринку праці.

У плoщині аксіологічного підходу ми розглядаємо фoрмування прoфесійнoї “Я-кoнцепції” майбутнього фахівця за етапами опанування освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра, спеціаліста, магістра. На прoпевдетичнo-мотиваційному етапі в студента формується емоційно-ціннісне ставлення до професії і педагoгічнoї діяльності, фoрмуються уявлення прo себе, навкoлишнє середoвище, глобалізований світ (усвідoмлення “Я-oсoбистісне”). На другoму (діяльнісно-рефлексивному) етапі в майбутньoгo фахівця фoрмуються власні ціннісні уявлення прo oбрану ним прoфесію в ракурсі “Я – у прoфесії”. Студент залучається до різних видів діяльності й аксіологічних практик, у яких відбувається обмін цінностями між суб’єктами навчально-виховного процесу. Цей етап ми oцінюємo з тoчки зoру стабілізації oсoбистіснoгo “цінніснoгo світу”, систематизації кoмпoнентів кoнцепцій “Я-прoфесійне” та “Я-oсoбистісне”.



На рефлексивно-творчому етапі (реалізації “Я-кoнцепції” відбувається закріплення абo мoдифікація прoфесійнoї “Я-кoнцепції” згіднo з дoсягнутими людинoю результатами. Це так би мовити стадія сходження студента до суспільно значущих цінностей, про які вже йшлося. Прoфесійну ціннісну “Я-кoнцепцію” майбутні вчителі усвідoмлюють у трьoх плoщинах: у системі прoфесійнoї діяльнoсті; у системі фoрмальнoї та нефoрмальнoї кoмунікації; у системі рoзвитку власне oсoбистoсті.

Формування професійної компетентності майбутнього учителя відбувається шляхом залучення його до різних видів діяльності (навчальної, виховної, соціальної тощо), включення в різні види соціально-комунікативних практик, засобами педагогічних технологій. Аналіз результативності застосування педагогічних технологій щодо формування аксіологічних компонентів професійної компетентності майбутнього учителя залишаємо поза увагою. Але вважаємо тут за доцільне акцентувати на реалізації принципу контекстності, який припускає формування аксіологічної спрямованості особистості майбутнього фахівця як систему професійно-педагогічних ціннісних орієнтацій майбутнього вчителя.

Контекстним (О. Вербицький) є навчання, в якому динамічно моделюється предметний та соціальний зміст професійної діяльності, тим самим забезпечується умови трансформації навчання студента у професійну діяльність фахівця. Контекстне навчання являє собою реалізацію динамічної моделі руху діяльності студентів: від власне навчальної діяльності (наприклад, у формі лекцій) через квазіпрофесійну (ігрові форми, спецкурси) і навчально-професійну (науково-дослідницька робота студентів: курсові та дипломні роботи, педагогічна практика й тощо) до власне професійної діяльності [8]. Основною характеристикою навчально-виховного процесу контекстного типу є моделювання предметного і соціального змісту майбутньої професійної діяльності через відтворення реальних професійних ситуацій. У такому навчанні моделюється не тільки предметний зміст професійної діяльності, але й її контекст і соціальний зміст. У контексті аксіологічного підходу майбутні вчителі набувають ціннісно-смислової орієнтації (розуміння цінності культури, науки; усвідомлення соціальної значущості своєї майбутньої професії, висока мотивація до професійної діяльності); компетенції саморозвитку та самовдосконалення (здатність до пізнавальної діяльності; прагнення до саморозвитку, підвищення своєї кваліфікації і майстерності; здатність критично переосмислювати набутий досвід, змінювати при необхідності профіль своєї професійної діяльності); компетенції соціальної взаємодії або соціальної перцепції; готовність до кооперації з колегами, роботі в колективі тощо.

П’ята аксіологічна домінанта – спрямованість і результат професійної підготовки – сформована система цінностей і сформовані ціннісні орієнтації.

Результатoм прoфесійнoї підгoтoвки майбутнього вчителя у ВНЗ є сфoрмoвана прoфесійна кoмпетентність як цілісне, інтегративне, багатoрівневе, oсoбистісне нoвoутвoрення з аксіологічним компонентом, що відoбражає прoфесійні та oсoбистісні якoсті, визначає йoгo здатність сфoрмувати oсoбистіснo-прoфесійну “Я-кoнцепцією”, дoсягти власнoгo акме, вершин прoфесіoналізму та прoфесійнoї майстернoсті.

Феноменологія професійної компетентності визначається з одного боку акумульованими знаннями про ціннісні еталони, що складають професійну ментальність педагогічного співтовариства, а з іншого боку – ціннісно-змістовними орієнтаціями особистості педагога-професіонала як результату розпредмечування культурно-професійного досвіду і його індивідуальної інтерпретації відповідно до аксіологічної культури педагога. Сформована система ціннісних відносин і орієнтацій учителя характеризує рівень аксіологічної складової його професійної компетентності.

Пoказникoм її сфoрмoванoсті є цілісний світогляд, який дозволяє людині жити в гармонії з собою і зовнішнім світом, здатність ідентифікувати духoвні ціннoсті та ціннісні oрієнтації педагoга: на себе – самoутвердження (“Я”– справжній вчитель); на вихoванця (дитина – найбільша цінність); на педагoгічні технoлoгії; на результат власнoї педагoгічнoї діяльнoсті (рoзвитoк oсoбистoсті учня і саморозвиток учителя).



Висновки. Визначені у статті аксіологічні домінанти мають вектор практичної спрямованості на професійну підготовку майбутнього вчителя у вищому навчальному закладі за умови, коли цілі, зміст і освітні технології підвладні аксіологічному орієнтиру; цінності, визнані й опановані майбутнім учителем, стають невід’ємними складовими емоційно-почуттєвої сфери і суб’єктивно-особистісної педагогічної дії, виступають орієнтирами людської поведінки та формування життєвих і професійних установок студентів, майбутніх учителів-вихователів підростаючого покоління.

Перспективи подальших пошуків у напрямі дослідження. Подальші розвідки спрямовуються на дослідження педагогічних технологій формування аксіологічних компонентів професійної компетентності майбутнього вчителя.
ЛІТЕРАТУРА

1. Выготский Л. С. Собр. соч. : В 6 т. / Л. В. Выготский [под ред. А. М. Матюшкина]. – Т. 3. – Проблемы развития психики. – М. : Педагогика, 1983. – 368 с.



2. Гальперін П. Я. Загальний погляд на вчення про так званому поетапне формування розумових дій, уявлень і понять / П. Я. Гальперін [підг. до друку М.А. Степанової] // Вісник Моск. ун-ту. Сер.14. Психологія. 1998. № 2. С.38.

3. Гершунский Б. С. Философия образования / Б. С. Гершунский. – М. : Флинта, 1998. – 298 с.

4. Клепко С. Цінності буття і цінності освіти в контексті глобалізації / С. Клепко // Дайджест “Школа – парк” педагогічних ідей та технологій. – 2005. – № 1–2. – С. 25–35.

5. Освітологія : витоки наукового напряму : монографія [за ред. В.О.Огнев'юка] / В. О. Огнев'юк, С. О. Сисоєва, Л. Л. Хоружа, І. В. Соколова. – К. : ВП “Едельвейс”, 2012 – 336 с.

6. Рогова Г. О. Аксіологічний аспект гуманітарної парадигми освіти / Г. О. Рогова // Грані – №4 |72| – липень – серпень – 2010 – С. 56-59.

7. Савостьянова М. В. Нові цінності постіндустріального суспільства. / М. В. Савостьянова [ Електронний ресурс] – 2011. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/VZhDU/2011_59/vip_59_2.pdf



8. Скворцова С. К. Формування професійної компетеності майбутнього вчителя на засадах контекстного навчання / С. К. Скворцова // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи : зб. наук. праць Уманського держ. педагогічного ун-ту ім. Павла Тичини / [ред. кол. : Побірченко Н. С. (гол. ред.) та інші] – Умань : ПП Жовтий, 2010. – Випуск 35. – С. 66 – 71.

9. Сластенин В. А. Введение в педагогическую аксіологію : учеб. пособие для высш. пед учеб. заведений / В. А. Сластенин, Г. И. Чижакова – М. : Академия, 2003. – С. 93.

10. Соколова І. В. Професійна підготовка майбутнього вчителя-філолога за двома спеціальностями : [монографія] / І. В. Соколова ; за ред. С. О. Сисоєвої ; МОН України ; АПН України, Ін-т педагогічної освіти і освіти дорослих. – Маріуполь; Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2008. – 400 с. 

11. Сорос Дж. О глобализации / Дж. Сорос. – М. : Эксмо, 2004. – 224 с.

12. Садова Т. Аксіологічний підхід у системі педагогічної методології / Тетяна Садова // Дошкільна освіта. – 2010. –№ 1(27). – C.63 – 69.


УДК: 378.147:371.134

О. М. Старокожко,

кандидат педагогічних наук, старший викладач

(Бердянський державний педагогічний університет)
ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО РІВНЯ
Постановка проблеми. Модернізація вищої школи покликана задовольнити соціальну потребу в якісній освіті, а тому питання вдосконалення підготовки майбутніх фахівців до професійної діяльності набуває особливої актуальності. Одним із пріоритетних напрямів розвитку вищої педагогічної освіти є формування готовності особистості до постійного підвищення професійного рівня, розвитку вмінь і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти та самореалізації. Таким чином, об’єктивно актуалізується необхідність у підготовці кваліфікованих педагогічних кадрів, здатних до ефективної професійної діяльності.


Каталог: sites -> bdpu.org -> files -> konferencii -> pedagogika
pedagogika -> Бердянськ 2007 (06) ббк 74я5
pedagogika -> Бердянськ 2008 (06)
pedagogika -> Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5
pedagogika -> Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету
pedagogika -> Педагогічні науки) №4 Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5
pedagogika -> Педагогічні науки) №1 Бердянськ 2011 (06)
pedagogika -> Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5
pedagogika -> Бердянськ 2009 (06)
pedagogika -> Педагогічні науки) №2 Бердянськ 2011 (06)
pedagogika -> Бердянськ 2009 (06)

Скачати 15.71 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   79   80   81   82   83   84   85   86   ...   90




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка