Петро Іванишин Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти) Монографія Дрогобич Видавнича фірма



Сторінка1/15
Дата конвертації27.11.2018
Розмір1.18 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА



_____________________________________________________________
Петро Іванишин

Національно-екзистенціальна інтерпретація

(основні теоретичні та прагматичні аспекти)

Монографія

Дрогобич

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

2005


УДК 821.161.2.09


ББК 83.34УКР

І-19
Рецензенти:

– доктор філологічних наук Мороз Л. З. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України);

– доктор філологічних наук, професор Сеник Л. Т. (Львівський національний університет імені Івана Франка).
Відповідальний редактор:

– доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Дончик В. Г.


Нова книжка Петра Іванишина присвячена вивченню основних теоретичних та прагматичних аспектів національно-екзистенціальної методології. Авторові передусім ідеться про витлумачення літературознавчого її різновиду – національно-екзистенціальної інтерпретації. У межах аналізу різноманітних методологічних, теоретико-літературних, історико-літературних, метакритичних питань обґрунтовується розгляд окресленої інтерпретації як власне притаманної українській культурній традиції системи регулятивних принципів осмислення художньо-літературних явищ та закономірностей. Крім того, автором доводиться базовість та ефективність національно-екзистенціальної інтерпретації для культивування нормального (не спотвореного імперськими ідеями) наукового мислення, мислення у національних категоріях.

Праця розрахована передусім на науковців, викладачів, студентів, магістрантів, аспірантів, учителів, усіх тих, хто цікавиться питаннями теорії та історії літератури, методології літературознавства.


Схвалено до друку Вченою радою

Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

(Протокол № 2 від 3 лютого 2005 р.)

© П. Іванишин, 2005 р.



ISBN 966-538-164-4 © ВФ „Відродження“, 2005 р.

Зміст1

Вступ 5
Розділ І. Методологічні основи національно-екзистенціальної
інтерпретації
11
1.1. Герменевтична актуалізація національно-
екзистенціальної методології 11

1.1.1. Національно-екзистенціальна методологія


і написання нової історії української літератури:
теоретичні аспекти 11

1.1.2. Національно-екзистенціальні передсудження


і проблема хибної інтерпретації 27

1.2. Іманентна українська методологія та літературна


герменевтика: пропедевтика національно-
екзистенціальної аналітики 45
Розділ ІІ. Теоретичні проблеми новітнього літературознавства:
національно-екзистенціальна експлікація
55
2.1. Літературознавча теорія національної ідентичності:
національно-екзистенціальні аспекти 55

2.2. Постколоніалізм і національно-екзистенціальна


інтерпретація 64

2.2.1. Розрізнення постколоніалізму 64

2.2.2. „Культурний імперіалізм“
і „культурний націоналізм“ 77

2.2.3. Національно-екзистенціальний аналіз


„Орієнталізму“ Е. Саїда: імперські типи
літературної інтерпретації 85

2.3. „Національний підхід“ Євгена Маланюка 96

2.3.1. Політична герменевтика: теоретичні аспекти 97

2.3.2. „Національний підхід“ Є. Маланюка


як авторський метод національно-екзистенціальної
методології 109

2.3.3. Творчість Т. Шевченка як інтерпретаційний


критерій „національного підходу“ 116

2.3.4. Художнє вираження „національного підходу“


Є. Маланюка 124

Розділ ІІІ. Національно-екзистенціальна інтерпретація


як історико-літературна практика
129
3.1. Націоналістичний тип літературної герменевтики
в поемі Ю. Клена „Прокляті роки“ 129

3.2. Національний імператив та його вираження


в поезії Є. Маланюка 141
Розділ ІV. Франкознавство і націоекзистенціальна методологія 150
4.1. Метод методологічної верифікації в І. Франка
(національно-екзистенціальні аспекти) 150

4.2. Форми національного імперативу у творчості


Т. Шевченка та І. Франка 163

4.3. „Святовечірня казка“ Івана Франка:


художня герменевтика і христологічна інтерпретація 172

4.4. Національний імператив І. Франка


і методологічні засади освітянських реформ
(національно-екзистенціальні зауваги) 203
Розділ V. Деякі питання національно-екзистенціальної поетики 211
5.1. Художньо-літературна комунікація 211

5.2. Макроструктура літературного твору 221


Розділ VI. Національно-екзистенціальна метакритика 232
6.1. Національно-екзистенціальні аспекти пострадянського
літературознавства: метакритичний огляд 232

6.2. Ігри з Франком: антинаціонально й не по-науковому 255


Висновки 265
Список використаних джерел 285

Алфавітний покажчик імен і понять 298



Вступ
Тема цієї книжки, можлива актуальність проблем, порушених у ній, продиктовані часом. Насамперед ідеться про літературознавчі процеси, що відбуваються уже більше десяти років (з часу проголошення Україною незалежності) в теорії літератури. Особливо промовистим для постімперської науки є намагання змінити методологічну парадигму, оновити інтерпретаційний інструментарій, вийти за межі культивованого тривалий час антиукраїнського моністично-тоталітарного мислення, засвоїти кращі здобутки вітчизняного та світового літературознавства тощо.

Окреслені процеси видаються вкрай важливими для нормального незалежного розвитку української науки про літературу. Однак значні колоніальні деформації національної наукової свідомості попереднього історичного періоду, коли із світогляду вченого вихолощувалось природне і глибинне поняття науковця як людини національної культури, що безпосередньо відповідає за цю культуру перед нащадками, зумовлюють ряд об’єктивних причин, котрі ускладнюють перебіг культурної емансипації.

Мабуть, тому закономірно, що протікають зазначені теоретичні процеси далеко неоднозначно, що поруч із конструктивними в оновлюваній науці з’являються деструктивні під культурним оглядом концепти, котрі допомагають не стільки вивчати, скільки фальсифікувати художню дійсність (уже, щоправда, в інтересах не комуністичної, а іншої імперської антинаціональної ідеології, насамперед – лібералізму). Закономірно, що часто замість трансформації західних теоретичних моделей маємо бездумне їх запозичення, без попередньої верифікації українською науковою ідеєю (чи „іскрою“, за Л. Білецьким). Закономірно, зрештою, що передусім молодий вчений часто опиняється в ситуації, коли, не знаючи чи не маючи національно вивірених механізмів ведення наукового діалогу, змушений або видумувати теорію літератури, або імітувати (а не критично вивчати!) наробок старших колег чи зарубіжних науковців. Таких закономірностей, за бажанням, можна навести набагато більше.

Подолати окреслені проблемні моменти сучасного літературознавства можна, на нашу думку, через паралельне використання трьох способів. Насамперед через поглиблене вивчення українського теоретичного досвіду. По-друге, шляхом опрацювання (попередньо трансформованих відповідно до концептів та потреб української культури) світових стратегій та прийомів витлумачення. І нарешті через випрацювання (на традиційній науковій основі) нових українських інтерпретаційних методологій, адекватних національній духовності та духові часу.

Цей третій спосіб видається вкрай актуальним і має певну традицію в українському метадискурсі. Згадаємо хоча б романтичні методи витлумачення на початку ХІХ століття, згодом – підходи П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, розвиток фундаментальної та комплексної методології О. Потебні, теоретичні концепції народництва, методологічну систему І. Франка, національні модерністські підходи початку ХХ ст. (того ж М. Євшана), вітчизняну філологічну школу, національну (націоцентричну) герменевтику С. Смаль-Стоцького і В. Сімовича, націоналістичну методологію інтерпретації („шевченківську естетику“ Д. Донцова, „національний підхід“ Є. Маланюка, оригінальні підходи М. Мухина, Ю. Липи, Ю. Бойка та ін.), постколоніальну теорію національної ідентичності (С. Андрусів, В. Дончик, М. Жулинський, Л. Сеник та ін.), системний підхід Г. Клочека та ін.

У цьому ж вкрай актуальному для пострадянської науки дусі випрацювання (чи, подекуди, новітньої реактуалізації) іманентних українських герменевтичних стратегій та практик витлумачення автором цих рядків написано низку теоретичних, історико-літературних та літературно-критичних монографій та кількадесят статей. Ідеться про національно-екзистенціальну методологію (автор терміна – В. Іванишин), про методологію, котра зобов’язує дослідника мислити та осмислювати дійсність у національних категоріях. Звідси очевидним постає загальногуманітарний характер окресленої методології. Однак у межах цього дослідження пропонуємо уважніше розглянути переважно її літературознавчий аспект, тобто – національно-екзистенціальну інтерпретацію.

Таким чином, метою праці є показати національно-екзистенціальну методологію в контексті науки про літературу як літературознавчу теорію та практику витлумачення – національно-екзистенціальну інтерпретацію. Це спонукає, своїм чином, дати поняття і методологічне окреслення, показати структуру національно-екзистенціальної інтерпретації, а також детальніше експлікувати її прагматичні аспекти, тобто ті аспекти, котрі є безпосереднім „практичним знаряддям“, мають широке „практичне застосування“1 в контексті науки про літературу.

Тому об’єктом дослідження виступає національно-екзистенціальна інтерпретація взагалі. Цей надто осяжний для однієї, хай і монографічної, студії об’єкт ми звузили через предмет, який конкретизували окресленням основних, на наш погляд, теоретико-прагматичних аспектів зазначеної інтерпретаційної стратегії. Це, на нашу думку, мало б сприяти розгляду її кваліфікованим реципієнтом як ефективної, комплексної та перспективної герменевтичної стратегії та практики.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань, котрі водночас допомагають конкретизувати парадигму питань, що утворюють предмет дослідження:

1) виявлення концептуальних моментів, що конституюють методологічну базу національно-екзистенціальної інтерпретації;

2) національно-екзистенціальне вивчення ряду актуальних теоретичних питань постімперського українського літературознавства (теорії національної ідентичності, постколоніалізму, „національного підходу“ Є. Маланюка);

3) показати історико-літературну продуктивність використання націоекзистенціальних положень на прикладі витлумачення поеми „Прокляті роки“ Ю. Клена та поезії Є. Маланюка;

4) продемонструвати ефективність національно-екзистенціальної методології витлумачення в контексті франкознавчих студій;

5) окреслити поетикальні можливості націоекзистенціального тезаурусу (на прикладі витлумачення літературно-художньої комунікативної схеми та герменевтичного уточнення макроструктури літературного твору);

6) здійснити метакритичний аналіз окремих національно-екзистенціальних та антинаціональних аспектів української пострадянської науки.

Методологічною базою нашого дослідження стали трансформовані відповідно до поставлених літературознавчих проблем праці із філософії, культурології, теорії нації та націоналізму (націології взагалі), соціології, психології, політології тощо. А також роботи із закордонного (класичної та онтологічної герменевтики, семіотики, структуралізму, архетипної критики, екзистенціалізму, постколоніальної критики, христології, постструктуралізму, праці Г. Плеханова, В. Халізєва та ін. вчених) та українського літературознавства (О. Потебні, І. Франка, Л. Білецького, Д. Донцова, Є. Маланюка, М. Жулинського, В. Дончика, Г. Сивоконя, М. Наєнка, І. Денисюка, Л. Мороз, Т. Салиги, Г. Клочека, С. Андрусів, Л. Сеника, Г. Штоня, Н. Шумило, О. Пахльовської, С. Квіта, А. Ткаченка, М. Павлишина, О. Багана та ін.)2.

Відповідно основними методами виступають підходи класичної та онтологічної герменевтики, філософської інтерпретації, методологічної верифікації, семіотичний та структуральний методи, постколоніалізм та національно-екзистенціальний метод. Цей останній в роботі витупає водночас (в окремих розділах) й об’єктом вивчення.

Детальніше зупинимось на структурі монографії.

Загалом морфологія праці зумовлена специфікою об’єкта та предмета аналізу, логікою витлумачення, що випливає з мети та основних завдань. Робота складається зі вступу, шістьох розділів, висновків, списку використаних джерел, алфавітного покажчика основних імен та понять.

Своєрідним зразком для архітектоніки дослідження стала „Структурна антропологія“ відомого французького етнолога та соціолога Клода Леві-Строса2. Його поділ на п’ять частин і сімнадцять розділів (відповідно до сімнадцяти раніше опублікованих праць) ми дещо змінили, виділивши шість розділів та двадцять один підрозділ (декотрі з яких поділяються на пункти, як-от підрозділи 1.1 чи 2.2). Розділи відображають наше бачення характерних структурних особливостей національно-екзистенціальної інтерпретації: від методологічних і теоретичних (розділи І і ІІ) до історико-літературних, історико-теоретичних, специфічно поетикальних чи метакритичних (розділи ІІІ, V, VI). Четвертий, франкознавчий, розділ, виокремлений із загальної історії української літератури, поєднує в собі різні національно-екзистенціальні аспекти, відкориговані зумисне до потреб експлікації колосального творчого досвіду письменника-енциклопедиста.

На вибір системно-проблемного методу структурування роботи вплинули характер та обсяг праць, що безпосередньо складають корпус дослідження. Книжку утворено із двадцяти однієї студії, написаних в основному за останні три роки (2001–2003 рр.). Відповідно до тем розділів та підрозділів, праці зазнали певних змін (як-от зміни назв) з метою уникнення зайвих повторів, що стосуються насамперед дескрипції та актуалізації гносеологічної бази. Повністю уникнути деяких методологічних повторів (за що просимо вибачення у читачів) не вдалося, оскільки в кожному із розділів варто було по-новому, відповідно до нових проблемних питань актуалізувати характерні моменти методологічної структури національно-екзистенціальної інтерпретації: національно-екзистенціальних передсуджень, поняття національного імперативу, поняття літературної герменевтики тощо.

Віримо, що запропонована праця поруч із непримиренними опонентами, песимістично налаштованими щодо українських націоцентричних методологічних пошуків, знайде також і зацікавленого читача, котрому літературознавча методологія служить не так для власного самозвеличення, як для вивчення конкретних проблем національної культури.

1. Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука.– К.: Головна редакція УРЕ, 1974.– С. 541.

2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з фр. З. Борисюк.– К.: Основи, 1997.– 387 с.

Розділ І.
Методологічні основи

національно-екзистенціальної інтерпретації

1.1. Герменевтична актуалізація національно-
екзистенціальної методології

Уважаючи якісне методологічне оновлення першочерговим завданням сучасного українського літературознавства, пропонуємо в цьому підрозділі власне бачення іманентної українській літературознавчій (ширше – культурній) традиції національно-екзистенціальної методології, котра в герменевтичний парадигмі науки про літературу може, на наш погляд, виступати ще й під назвою національно-екзистенціальної інтерпретації.

У двох запропонованих нижче пунктах у межах герменевтичної актуалізації розглядаються націоекзистенціальні теоретичні аспекти в контексті постання нової академічної історії української літератури та національно-екзистенціальні передсудження як ефективний засіб подолання хибної інтерпретації.


1.1.1. Національно-екзистенціальна методологія
і написання нової історії української літератури:
теоретичні аспекти

Проблема написання нової історії української літератури – це передусім проблема методологічної бази. Наші міркування з цього приводу випереджають дві цитати.

У 1997 році Микола Жулинський, осмислюючи концептуальну проблему „національної самоідентифікації“ та утверджуючи вагомість „національного фактору, або ширше – націоналізму“, писав: „Україна сьогодні стоїть перед великою і важливою проблемою: як відновити, як відтворити цілісну картину національного образу культури, як набути свою, національну, цивілізаційну ідентичність?“1.

У 1924 році в передмові до „Основ української літературно-наукової критики“ Леонід Білецький одне зі своїх завдань формулює таким чином: „…на перше місце висунути наукові ідеї та методологічні принципи українських учених, з’ясувати їх значення не лише в українській науці, але взагалі, й цим дати зрозуміти нашим молодим сучасним і майбутнім ученим, що перш аніж наслідувати західноєвропейські ідеї, треба конче заглянути в нашу наукову скарбницю, яка ці ідеї перетворила своїм українським генієм чи талантом, видобула звідтам своєрідну українську ідейно-наукову іскру, яка, може, й краще освітила темряву наукової праці, котру молодше покоління ще не так добре знає. Коли в нас є вже високі школи, ми мусимо творити і свою українську науку на попередній українській науковій традиції“2.

Ці надзвичайно глибокі методологічні зауваги є промовисто актуальними в культурно-історичній ситуації постімперської України на початку ХХІ століття. Спостереження М. Жулинського насамперед спонукає розглядати будь-якого індивіда, зокрема науковця-інтелігента (до цього зобов’язує й особа автора), національно конкретно – як людину національної культури, котра безпосередньо відповідає за цю культуру перед нащадками. Тому так важливо кожному українцеві усвідомити наявність усе ще не розв’язаної концептуальної проблеми національного відродження, котра найбільш чітко постає перед внутрішнім зором ученого-україніста: як „відновлення“ „цілісної картини національного образу культури“, як „набування“ „своєї, національної… ідентичності“3.

Зауваження Л. Білецького органічно вписується в культурологічну проблематику „національної самоідентифікації“. Воно спонукає не до механічного запозичення чи імітаторства у сфері літературознавства, а до творчого (критичного!) наукового діалогу з виразним епістемологічним імперативом – обов’язковою методологічною верифікацією (вивірянням). Причому ця верифікація сутнісно національна, оскільки покликана вибудовувати „українську науку на попередній українській науковій традиції“. Навіть така інтернаціональна сфера науки про літературу, як теорія, повинна орієнтуватися на „своєрідну українську науково-ідейну іскру“.

Дані розмисли спонукають до ще одного гносеологічного висновку: обидвоє вчених у різний час і за різних обставин розмірковують у межах виразно націоцентричної парадигми. Що ж їх об’єднує, що зумовлює схожість способу осмислення явищ та закономірностей культурного буття? На наш погляд, таким фактором виступає ідентична методологічна настанова на найглибшому рівні наукової свідомості. Цю настанову ми б назвали національно-екзистенціальною методологією.

Загалом термін „методологія“ вживають у двох основних значеннях. По-перше, під методологією розуміють окрему галузь науки – „вчення про методи пізнання“4, або, за Л. Білецьким, „дисципліну, що вчить здобувати найсистематичнішу методу“5. По-друге, методологію окреслюють як „сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці“6, отже, фактично і як методологічну базу (сукупність методів) того чи іншого дослідження. При цьому не слід забувати, що без такої бази наукової праці в принципі не існує, особливо в евристичному плані: „Наукова праця кожного вченого, що посуває наперед свою галузь науки по шляху розвитку взагалі, мусить складатися з двох етапів наукової творчості: 1) інтуїтивного відкриття нових обріїв у тій ділянці науки, в якій він працює, і 2) такого методологічного обґрунтування цих нових винайдень, щоб вони зі свого захованого стану, обов’язкового лише для автора їх, перейшли до конкретного життя, до об’єктивного існування, приступного для широких кіл учених і суспільства“7.

Однак аналіз наукових праць та власне епістемологічних розвідок спонукає до виявлення та експлікації третього значення методології. Безпосередньо на нього вказують розмірковування Л. Білецького, що стосуються вагомості методології, котра і „виробляє звичку до критичного мислення“, і, „надаючи нашому мисленню якнайбільшої концентрації думок.., робить наші конклюзії очевидними не лише для нас самих, але і для других“, і, „узагальнюючи принципи досліду, …підготовлює ґрунт задля якнайскорішого й якнайлегшого зрозуміння один одного“8. Методологія, звідси, постає як система регулятивних принципів мислення, конкретніше – як ідейно-наукова база світогляду.

У подальшому національно-екзистенціальну методологію будемо найчастіше розглядати у межах двох останніх значень. Нам буде розходитись і 1) про націоекзистенційні параметри методологічної бази (сукупності методів) літературознавчого дослідження, і 2) про національно-екзистенціальний характер регулятивних принципів мислення (ідейно-наукову базу світогляду) літературознавця, котре безпосередньо (поруч із досліджуваним матеріалом) впливає на конституювання означеної методологічної бази.

Що ж таке національно-екзистенціальна методологія? Звідки взявся цей термін? Чи закорінена дана стратегія в (чи є вона притаманною) українській культурній традиції? Наскільки важливою є вона під час написання нової історії української літератури, ширше – літературознавчих досліджень взагалі? Більш-менш повноцінні відповіді на ці та інші питання, на нашу думку, можна дати лише в межах ширших монографічних дослідженнь. Тут ми лише спробуємо накреслити можливі шляхи, а також окремі аспекти обґрунтувань вагомості та актуальності цієї методології передусім через герменевтичну актуалізацію.

У гносеології поширеною є думка про те, що методологія безпосередньо залежить від тієї чи іншої філософської системи (як-от, наприклад, позитивізм від філософії класичного лібералізму, а марксизм-ленінізм від марксистської філософії). Національно-екзистенціальна методологія основоположним вважає буття нації, а тому органічно випливає із філософії національної ідеї (спекулятивного рівня націоналізму), про що переконливо свідчать філософські, націологічні та філологічні роботи різних мислителів: Дж. Віко, Й.-Г. Гердера, Ф. Шлейєрмахера, Й.-Г. Фіхте, Ґ.-В.-Ф. Геґеля, братів Грімм, Дж. Мацціні, А. Міцкевича, М. Карамзіна, Е. Ренана, Ноймана, Т. Герцля, Ш. Морраса, М. де Унамуно, Г. К. Честертона, М. Вебера, В. Жаботинського, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, М. Бубера, С. Рамоса, А. Касо, Л. Сеа, Е. Д. Сміта, Б. Андерсона, С. Гантінґтона, С. Дюрінга, Г. Бгабги, А. П. Мукгерджі та ін.9

Варто, мабуть, погодитись із думкою, що в українській культурній традиції Нового часу філософію національної ідеї розвинув і сформулював, закодувавши в художню систему насамперед поетичних творів, Тарас Шевченко. Перелік його численних ідейних продовжувачів відомий кожному, хто вивчав історію української культури чи принаймні літератури (чого вартують імена Івана Франка чи Лесі Українки, Дмитра Донцова чи Євгена Маланюка, Ліни Костенко чи Василя Стуса). Кожен з них (а чи кожен із нині сущих?) своєю творчістю та життєвою позицією підписався хоча б під такою концептуальною формулою генія, котра, висловлюючись по-гайдеґґерівськи, безпосередньо вкидає реципієнта-читача в розгорнуті простори національного тут-буття:


Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!10
Уперше дефінітивну окресленість та наукову експлікацію національно-екзистенціальна методологія отримала (з кінця 80-х років) у цілому ряді політологічних, філологічних та культурологічних робіт Василя Іванишина. Найбільш повно дану методологію охарактеризовано у філософсько-політологічній (фактично, ідеологічній) праці „Нація. Державність. Націоналізм“ (1992): „Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров’ю і рабством“11.

У мистецтвознавчій роботі „Непрочитаний Шевченко“ В. Іванишин вказує (водночас актуалізуючи дефініцію), що ця методологія „випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації“12. Інтерпретація Шевченкового „Кобзаря“ (лише згадаймо зачини деяких вербальних настанов його ліричного героя: „Свою Україну любіть…“, „Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…“, „Учітеся, брати мої…“, „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…“, „Борітеся – поборете…“ тощо) виводить нас на найзагальніше формулювання українського національного імперативу: „усе те, що йде на користь нації і не суперечить християнству, – добро, усе те, що шкодить нації і християнству, – зло“13.

До речі, одне із перших (і найвлучніших) логічних перекодувань Шевченкового імперативу знаходимо у пізнього Івана Франка: „Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими“ фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації“14.

Навіть наведених спостережень, мабуть, досить, щоб припустити іманентність українській культурі національно-екзистенціальної методології, поглиблено ж розкрити органічний для української духовності характер цієї методології доречно в інших студіях. Тут ми натомість спробуємо актуалізувати її герменевтичний потенціал у плані опорної важливості для літературознавчих, гуманітарних взагалі, досліджень15. Ідеться насамперед про експлікацію (бодай схематично) тезаурусу (структури передсуджень3, котрі, значною мірою, визначають сутність тієї чи іншої метадискурсивної системи) національно-екзистенціальної методології як герменевтичної теорії та практики в контексті важливої герменевтичної проблеми подолання хибної (не(анти-)наукової) інтерпретації, фактично „надінтерпретації“ (У. Еко)16.

Зумисне для обґрунтування власних націоекзистенційних методологічних положень використовуємо епістемологічно аксіологізовані положення філософської герменевтики ХХ ст. (котра справедливо вважається загальногуманітарною теорією), і не лише щоб уникнути відомої логічної помилки: витлумачення недоведеного через недоведене. Нам важливо ще й інше. На відміну від багатьох адептів постмодернізму, котрі шукають (і, переважно, тому й знаходять) на Заході лише національно-деструктивні концепти, ми прагнемо реабілітувати й актуалізувати націостверджувальний (фактично, націоекзистенціальний) потенціал західноєвропейського (ширше – світового) метадискурсу, трансформувавши його відповідно до потреб української культури. У цьому сенсі онтологічна герменевтика М. Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера є лише однією з можливих методологій, що допомагають увиразнити поняття та структуру національно-екзистенціальної інтерпретації. Схожі вивіряння та актуалізацію можна було б здійснити за допомогою класично-герменевтичної, міфологічної, культурно-історичної, духовно-історичної, порівняльно-історичної, психологічної, семіотичної, христологічної тощо стратегій конструктивного гуманітарного пізнання. Фундаментальність та загальновизнаність новітньої герменевтики роблять її концепти та мову, як видається, одними з найбільш переконливих для сучасного вченого.

Специфіку захисту, утвердження та розвитку національного буття прояснюють два системотворчі методологічні засновки, котрі значною мірою систематизують герменевтичний потенціал інших елементів національно-екзистенціального тезаурусу. У цій частині скористаємося деякими висновками, зробленими в результаті герменевтичної актуалізації (на базі експлікації націоекзистенціальних передсуджень)4.



Перший засновок-передсудження базується на переконаності в тому, що художня література (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

Другий засновок-передсудження зобов’язує дослідника розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.

Усі інші національно-екзистенціальні передсудження (передсуди) так чи інакше визначаються цими домінантними, засновковими і розглядаються нами нижче5.

Сказане дозволяє помітити іманентність націоекзистенційних передсуджень, скажімо, літературознавчим методологіям минулого й сучасності (класичній герменевтиці, романтичному літературознавству, міфологічній школі, культурно-історичній школі, компаративістиці, психологізмові, духовно-історичній школі, націологічній христології, неоміфологізмові, семіотиці, частині екзистенціалістської критики, націоцентричному постколоніалізмові тощо).

Запропонована герменевтична актуалізація була б явно неповна без увиразнення двох дуже важливих для автора аспектів, що стосуються глибини (місця в структурі методологічного тезаурусу і методологічної бази) та актуальності національно-екзистенціальної методології6. І здійснити це увиразнення варто шляхом націоекзистенційного аналізу передусім українських метадискурсивних праць різних періодів. Тут ми свідомо обмежуємось лише вибірковими характеристиками декількох сучасних робіт, що присвячені теоретичним питанням написання нової історії української літератури. (Принагідно зазначаємо, що, на нашу думку, усі без винятку праці, опубліковані з даного приводу у „СіЧ“і, мають важливе теоретико-методологічне значення і тому так чи інакше вартують осмислення та використання).

Однією з найбільш концептуальних (у методологічному сенсі) націоекзистенційних статей вважаємо роботу Віталія Дончика „Про історію літератури, якої досі не було“. З усіх слушних критичних та метакритичних моментів (що годі й перерахувати) виділимо два, як видається, найбільш промовисті.

Перший з них стосується (цілком у дусі Т. Шевченка, І. Франка чи Л. Білецького) обов’язкової методологічної верифікації західних методологій національно-культурною системою: „…досить поширені сьогодні в нас адресування до зарубіжного досвіду грішать одним, я б сказав, методологічним ґанджем, щось на зразок колишнього „наздогнати й випередити“. Цілком зрозуміле прагнення долучитися до новітніх західних філософсько-естетичних ідей, „урівнятися з Європою“ набуває надто прямолінійних форм, обертається нестримним бажанням геть усе „перенести“ до нас і вільним чи невільним зневажанням особливостей національного розвитку, нетерплячкою штучно форсувати його, „проминувши“ певні стадії, „перескакуючи“ через етапи“17.

Другий момент експлікує суто національно-екзистенціальну настанову вченого щодо сенсу написання нової „Історії…“: „Призначення таких „Історій…“ – розповісти своєму народові та світові про літературу (і духовність, неповторність культури) одного з багатьох народів Європи“18.

Автор іншої ґрунтовної розвідки Іван Денисюк („Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу одного підручника)“) оригінально розпочинає свій розмисел діалогом викладача зі (на жаль, не вигаданим) збаламученим, постмодерно „просунутим“ студентом. Вчений обґрунтовано вказує на основну об’єктивну причину антинаукової хаотизації сучасного метадискурсу – „комплекс національної меншовартості“ і при цьому тонко відзначає типологічну подібність марксизму і постмодернізму: „Наведений „випадок із практики“ характеризує ступінь збаламученості студентства у сучасному літературознавстві. Цілком закономірний потяг до всього нового, антидогматичного. Та, на жаль, серед сучасних концепцій літератури мало справжнього новаторства, а багато необільшовизму. (…) Сучасні наші постмодерністи, культивуючи, по суті, теорію „двох напрямів“, розпанахують українську літературу не за єдиним принципом, а за двома різними: соціологічним (народництво) і мистецьким (модернізм). Як для радянських дослідників соцреалізм, так і для багатьох нинішніх літературознавців модернізм – найвищий здобуток людства. Хоча І. Франко у статті „Старе й нове в українській літературі“ із залізною логікою аргументації спростував вигадку про літературне народництво, цей соціологічний термін у значенні літературознавчого вперто використовується з метою глуму над українською літературою тими, хто одержимий невиліковним комплексом своєї національної меншовартості й розбиває чоло від ідолопоклонства перед міфічною Європою“19.

Вагомість наступних слів ученого детермінована імперативами національної культури, природним бажанням її утвердити і захистити: „Створення науково виваженої концепції національної літератури і на її підставі підручника для студентів університету, який би виконував місію виховання „молодих духів“ (І. Франко) – це надзавдання, складне й відповідальне. Адже антиукраїнські тенденції проявляються в намаганнях дискредитувати світочів нашого письменства, применшити оригінальність, багатство й розмаїтість нашої художньої словесності“20.

Масою слушних спостережень та вказівок насичена й стаття Олекси Мишанича „Проблеми вивчення давньої та класичної української літератури“. Особливо важливими видаються апеляції вченого до національної ідеї та критика ним псевдонаукових висновків Е. Кінана та Г. Грабовича про „Слово о полку Ігоревім“ як містифікацію. Методологічно важливим є судження О. Мишанича, котре стосується імперських фальсифікацій у недавньому минулому: „Українську культуру було штучно розколото на дві частини: одну частину оголошено носієм буржуазного націоналізму, друга ж з ним боролася. Спрацьовувала стара імперська ідеологія – розділити один народ, нацькувати брата на брата“21.

Фактор імперіалізму дуже важливий для наукового пізнання історії української літератури. Це має на увазі Григорій Сивокінь, коли у своїй роботі „Сучасність української літератури в історичній перспективі“ зауважує наступне: „…література України розвивалася в болісній боротьбі з несправедливими обставинами колоніалізму. Отож цілком природним буде прагнення історика назвати все своїми іменами, хоча рафінований, викоханий на естетизмі теоретик ураз закине такому історикові й герметизм, і маргінальність, і вузьколобий соціологізм. Тим часом „місце“, де література твориться, від історії та її творення в сьогоденні невідривне, воно істотне, якщо тільки не зрікаємося національного як цінності, якщо не відмовляємося від інтересів народу, котрому належимо, культуру якого творимо“22.

Учений цілком справедливо вказує на методологічну значущість процесу національної ідентифікації: „Цілком можливо, що однією з пропозицій щодо методології нової історії української літератури стане її, історії, національна ідентифікація, тобто еволюція естетичного самоусвідомлення національної тотожності українців у європейському й світовому оточенні“23.

Статтю Миколи Бондаря „Українська література класичного періоду: рух крізь категорію художності“ можна вважати фундаментальною з погляду національно-екзистенціальної методології. Особливо вагомим, на нашу думку, є місце, де автор вдало трансформує онтологічно-екзистенційну концепцію М. Гайдеґґера, експлікуючи глибинну національну сутність художньої літератури: „Явлення літератури… безпосередньо пов’язане з ірраціональними глибинами етнічного духу, з яких зринає. Ні певна практична потреба, ні раціональна ідея, ні якась усвідомлювана мета не виступають активатором цього процесу,– лише колективно значиме переживання перед Ніщо власної вкинутості в буття,– переживання, зміст і структура якого надзвичайно складні… й характеризуються потенціальним тяжінням до іноозначення, іносказання, що є одним із основних принципів художнього мислення“24.

У роботі Лариси Мороз „Триєдність як основа універсалізму (національне – загальнолюдське – духовне)“, серед іншого, надзвичайно слушно (в дусі Унамуно чи Бердяєва) експлікується корелятивна пара національне/загальнолюдське (останнім поняттям дослідниця часто окреслює сферу морального чи релігійного). Авторка переконливо показує, котре з них насправді має онтологічні підстави для існування, отже, володіє реальним, а не номінальним буттям (зокрема і в художньому творі): „…ці поняття нерозривно взаємопов’язані, а ще точніше – взаємозумовлюють і взаємовизначають одне одного: тільки через національне можливо виразити загальнолюдське, загальнолюдське без національного просто не існує – ясна річ, коли йдеться про мистецький витвір, а не бездарний ремісницький виріб на замовлення“25.

Серед інших сучасних авторів, у працях яких у тій чи іншій мірі проявляють себе націоекзистенціальні методологеми, доречно назвати С. Андрусів, Ю. Барабаша, О. Вертія, І. Дзюбу, М. Жулинського, М. Зубрицьку, М. Ільницького, С. Квіта, Г. Клочека, М. Наєнка, Т. Салигу, Л. Сеника, Л. Скупейка, А. Ткаченка, Н. Шумило та ін. Не стали б ми огульно заперечувати і методологічної цінності окремих постмодерних робіт. У ті моменти, коли постмодерні вчені не вважають за злочин врахувати іманентні вимоги національної духовності, отримуємо судження і цікаві, й об’єктивні. Як це спостерігаємо (щоправда, епізодично) в одній з останніх робіт Г. Грабовича, якого схвилювала невтішна культурна ситуація постколоніальної України: „…все це віддзеркалює, річ ясна, загальну державну культурну політику – тобто її відсутність, де по суті все, що стосується культури й науки, залишається напризволяще. Замість наполегливої, цілеспрямованої політики на відродження культури нації, яка кількасот років була приречена на небуття і з великими жертвами боролася за незалежність, і яку десятиліттями совєтська система планомірно нищила (адже планувалося злиття в один „совєтський народ“), маємо тепер політику laissez faire. Нехай, мовляв, вирішує ринок – йому видніше“26.

Попри те, що ніхто з аналізованих авторів не вживає терміну „національно-екзистенціальна методологія“, загальний тип їхнього наукового мислення (більшою чи меншою мірою, іноді з елементами еклектизму) національно-екзистенціальний, оскільки визначається поглибленою увагою до збереження та розвитку художньо та науково вираженого національного буття. Водночас навіть наш схематичний аналіз свідчить про те, що національно-екзистенціальна методологія є, по-перше, промовисто актуальною для сучасної української культури, а по-друге, базовою (опорною, визначальною) в методологічних системах українських учених різних поколінь, неоднакових літературознавчих інтересів і різновекторних теоретико-інтерпретаційних уподобань. Саме ця іманентна українській культурі та ментальності методологія бачиться нам верифікаційним центром власне українського наукового дискурсу і як така вкрай потребує зміни якості побутування: із неусвідомлених чи не до кінця усвідомлених інтенцій її концепти мали б перерости у свідомі імперативи наукової творчості.

Таким чином, національно-екзистенціальна методологія, як видається, постає перед нами, з одного боку, як базова когнітивна настанова (регулятивний принцип) у сфері мислення – ідейно-наукова основа світогляду, а з іншого, як базова загальногуманітарна теорія інтерпретації художніх явищ та закономірностей, яка „випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації“. В умовах методологічного плюралізму дана методологія, у жодному разі не претендуючи на політичний статус „єдино вірної“, може проявлятися як експліцитна (явна) чи імпліцитна (потенційна) методологічна домінанта, в природний спосіб поєднуючись із іншими інтерпретаційними стратегіями (як-от: класичною та онтологічною герменевтиками, семіотикою, феноменологією, христологією тощо).

Віримо, що актуалізовані різними вченими національно-екзистенціальні аспекти написання нової історії української літератури не залишаться без уваги авторів цієї академічної праці. І таки буде (всупереч сподіванням деяких маргіналів) написана не історія літератури „для украинцев“ чи „for ukrainians“, котра впишеться в сумний контекст цілого ряду ерзаців – історій, філософій, політичних і релігійних доктрин, систем освіти, економічних реформ, проекту космополітичної „держави Україна“ загалом тощо,– а таки історія української літератури. Як безцінний дар українських науковців своєму народові. І тільки така історія, на нашу думку, не маючи політичного значення „загальнолюдської“, може і буде мати значення наукове: національної, а тому анагогічної7.

1. Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні // Сучасність.– 1997.– № 1.– С. 68.

2. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. М. Ільницький.– К.: Либідь, 1998.– С. 28–29.

3. Компендіумом націоцентричних роздумів вченого можна вважати працю: Жулинський М. Заявити про себе культурою.– К.: Ґенеза, 2001.– 680 с.

4. Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука.– К., 1974.– С. 430.

5. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики…– С. 32.

6. Словник іншомовних слів…– С. 430.

7. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики…– С. 37.

8. Там само.– С. 33.

9. Детальніше див.: Сміт Е. Д. Національна ідентичність.– К.: Основи, 1994; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму.– К.: Либідь, 1999; Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.

10. Шевченко Т. Г. Сон // Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т.– К.: Наукова думка, 1990.– Т. 2.– С. 30.

11. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 1992.– С. 6.

12. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2001.– С. 9.

13. Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга.– Дрогобич: Вимір, 2002.– С. 54.

14. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т.– К.: Наукова думка, 1986.– Т. 45.– С. 284.

15. Детальніше див.: Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації…– С. 52–63.

16. Національно-екзистенціальну практику виявлення та подолання фальсифікації/“надінтерпретації“ див. на прикладі метакритичної монографії автора: Іванишин П. Вульгарний „неоміфологізм“: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2001.

17. Слово і Час.– С. 2002.– № 4.– С. 7.

18. Там само.– С. 16.

19. Слово і Час.– 2002.– № 5.– С. 14.

20. Там само.– С. 15.

21. Слово і Час.– 2002.– № 2.– С. 15.

22. Слово і Час.– 2001.– № 1.– С. 23.

23. Там само.– С. 26.

24. Слово і Час.– 2001.– № 7.– С. 36.

25. Слово і Час.– 2002.– № 3.– С. 25.

26. Грабович Г. До питання „больових точок“ в українському літературознавстві // Філологічні семінари: Сучасна наука про літературу: „больові точки“.– К.: ВПЦ „Київський університет“, 2001.– Вип. 4.– С. 14.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка