Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів

Перші записи та збірки українських народних ігор з’явилися в XIX ст. Це етнографічні праці Н.Маркевича (1860), П.Чубинського (1877), О.Богдановича (1877). У Києві було започатковано Клуб друзів гри, учасники якого впродовж 10 років (1973–1983) вирушали в етнографічні експедиції для збирання й записування українських народних ігор. Вони зібрали й опублікували понад 400 українських народних ігор.

Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали К.Ушинський, Є.Водовозова, Є.Тихєєва, С.Русова, О.Усова, В.Сухомлинський, А.Богуш та ін.

К.Ушинський підкреслював яскраво виражену педагогічну спрямованість народних ігор. На його думку, кожна народна гра містить у собі доступні форми навчання, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з дорослими. О.Усова писала: «У народних іграх немає навіть тіні педагогічної настирливості, й разом із тим усі вони цілком педагогічні». Високу оцінку іграм дав В. Сухомлинський: «Гра – це величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлющий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра – це іскра, що засвічує вогник допитливості» [5; 6].

Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплюють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний, природничий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Вони супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбито сезонні явища, звичаї, пов’язані із хліборобською та землеробською працею. Це історія народу, оскільки вони відображають соціальне життя кожної епохи.

Народні ігри можна класифікувати за такими групами: дидактичні, рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом, рухливі хороводні ігри, ігри мовленнєвої спрямованості, обрядові та звичаєві ігри; ігри історичної спрямованості; ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу.

Методику використання мовленнєвих етноігор досліджувала Н.Луцан. Автор виділяє такі групи ігор: на вдосконалення рухів з обмеженим мовленнєвим текстом, на розвиток діалогічного й зв’язного мовлення, на розвиток фонематичного слуху й звуковимови, на ознайомлення із трудовими процесами й т. ін.

Дидактичні ігри – це ігри розумової спрямованості, які потребують використання раніше набутих знань, кмітливості, активної мислительної діяльності. Народні дидактичні ігри вчать дитину ненав’язливо, легко, захоплюють змістом так, що вона навіть не помічає навчання. У скарбниці народної дидактики є дидактичні ігри для будь-якого віку. Наприклад, для малят: «Кую-кую чобіток», «Ту-ту-ту, варю кашу круту», «Сорока-ворона»; для старших: «Чорне та біле», «Фарби», «Фарба», «Дід Макар», «Фанти», «Гірка», «Кури» та ін.

Значну групу становлять народні рухливі ігри з обмеженим мовленнєвим текстом. У них текст подається як лічилка, примовка, перегукування. Це ігри «Панас», «Їду, їду», «Звідки ти?», «Жмурки», «Горюдуб», «Котилася точка...», «На чім стоїш?», «Іваночку, залиши схованочку», «Зайчик і Мурчик», «Бочечка», «Квочка», «І рву, і рву горішечки» та ін.

Рухливі хороводні ігри супроводжуються пісенним текстом. На першому плані – слова, рухи – нескладні (ходіння в колі); по закінченні слів, співу можливий біг. Серед таких ігор найвідоміші: «Огірочки», «Галя по садочку ходила», «Подоляночка», «Перепілочка», «Іде, іде дід» та ін.