Присвячується моїм батькам: Ярославу Івановичу та Галині Іванівні. Дякую за ваші тепло та ласку і за те що ви завжди поряд. Люблю вас



Сторінка1/7
Дата конвертації29.11.2018
Розмір0.75 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Присвячується моїм батькам: Ярославу Івановичу та Галині Іванівні .Дякую за ваші тепло та ласку і за те що ви завжди поряд .Люблю вас ..

Мрії Здійснюються


Частина перша

Не бійся знову в когось закохатись, дочекайся, поки хто-небудь дасть знак, і під колишнім життям буде підведена риска!
з фільму «P.S. Я кохаю тебе»

Я ніколи не вважала себе особливою. Завжди дивилася правді в очі. Знала, що я звичайна, пересічна дівчина, із непримітною зовнішністю та звичайними вміннями. Я жила простим життям, не чекаючи якогось дива чи принца на білому коні. Як кожна дівчинка, раділа новій ляльці та сильно засмучувалась, якщо пропускала черговий випуск улюблених мультиків. Єдине, що вирізняло мене


з-поміж однолітків, - моя мрія! У 6 років я отримала в подарунок свій перший перукарський набір і зрозуміла, що в майбутньому хочу займатись саме цим. Я дуже любила робити людей красивими, змінювати їхню зовнішність та бачити, як їхні очі випромінюють радість – радість, яку подарувала їм я. Закінчивши дев’ять класів середньої школи, я вмовила батьків віддати мене у коледж, де навчали перукарської справи. Наш маленький навчальний салон був для мене раєм. Я проводила там довгі години, тренуючись на перуках, вигадувала нові стрижки та зачіски. А мої однокурсниці тим часом бігали на побачення з хлопцями. Всі викладачі були мною задоволені і одноголосно стверджували, що у мене велике майбутнє. Так і з’явилась моя заповітна мрія – стати членом команди найпрестижнішого у Європі салону краси «Золота Зірка» (надалі «ЗЗ» ). Кожен мій ранок починався із фантазії, у якій я обслуговую постійну клієнтку цього закладу. І якось увечері, гортаючи інтернет-статті про власницю салонів «ЗЗ» (на той час салонів уже було три) - Наталі Рікман, - я дала собі слово, що колись бодай відвідаю один із них. Два роки навчання пролетіли непомітно. Я закінчила коледж із відзнакою, та, як би не було прикро, жоден із престижних салонів краси не хотів брати на роботу новачка. Усі вимагали досвіду роботи. Діватись було нікуди. Зціпивши зуби, я влаштувалася у місцеву маленьку перукарню, клієнти якої не замовляли нічого, окрім хімічної завивки та каскадної стрижки. Я їздила на всі можливі конкурси з надією, що мене помітить хтось з провідних стилістів. Все було марно. Хотілося кричати від відчаю, що моя мрія віддаляється від мене кілометровими кроками. Щоб не впадати у відчай, я спробувала переключитись з роботи на стосунки, які на той час уже тривали майже півроку. Та, здається, доля вирішила добряче мене випробувати, перед тим як зробити щасливою...
Лист

Вчора був, мабуть, один із найгірших днів у моєму житті. Я розійшлась зі своїм хлопцем.

Так, це не смертельно, і я не перша, з ким таке сталося. Але чомусь на душі було так погано. Ніби хтось встромив ножа у спину.

В якійсь мірі так і було.

Ми зустрічались недовго - всього півроку, перші три місяці з яких були казковими. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, він осипав мене компліментами і весь час повторював, що я пробуджую у ньому бажання.

Спершу мені це лестило. Погодьтесь, кожна дівчина мріє почути таке від свого хлопця.

Та коли ця фраза стала звучати більш наполегливо, мене це насторожило. Щодня він повторював, що прагне, аби я була його. Цілковито.
- Але ми ще так мало знайомі. Я не можу отак… відразу. Давай почекаємо трохи, - просила я.

І він чекав… Три місяці. А потім не витримав і сказав вирішальну у наших відносинах фразу:


- Ти ще мале дівчисько і не розумієш до кінця усіх аспектів серйозних стосунків. Я ж - дорослий хлопець, і у мене є свої потреби. То ж, якщо ти не спатимеш зі мною, я піду від тебе.

Ці слова перекреслили все, що у нас було, всі зізнання і всі радісні миті, пережиті разом.

В ту хвилину наші стосунки зі світлих та невинних перетворилися на щось брудне та заляпане грязюкою, наче та ганчірка, якою миють підлогу у громадській вбиральні.

Саме так я себе й відчувала.

Тепер у мене мов завіса з очей спала.

Я зрозуміла, що він зовсім не любив мене, а просто хотів використати, витерти об мене ноги і піти далі. Бо якби насправді відчував щось до мене, окрім похоті, неодмінно б дочекався, коли я буду готова перейти на новий рівень стосунків.

Боляче було це усвідомити, а ще більше соромно стало від того, що я повірила йому й відкрилась. Відкрила своє серце...

Доведеться вчитися на власних помилках.

Весь день я провалялася в ліжку. Не хотілося нічого: ні їсти, ні розмовляти. Рятувала тільки музика. До пізньої ночі я лежала з навушниками під ковдрою, вслухаючись у благородні мотиви чарівної скрипки, звуки якої любила, мабуть, так само, як літні дні. А коли почала провалюватися в сон, пообіцяла собі, що завтра все зміниться.

Ранок видався сонячним. Перше, що я зробила – зателефонувала на роботу і попередила, що мене сьогодні не буде. Як добре, що дівчата можуть пояснити свою відсутність одним словосполученням – «жіночі дні».

Не допускаючи сльозливих думок, я прийняла душ і після легкого сніданку (апетит вперто не повертався) пішла прогулятися містом.

На вулиці було так добре. Я глибоко вдихнула на повні груди. Ранкове повітря було ще чисте, не загазоване місцевими автівками. Хотілося увібрати його в себе, щоб очиститись від бруду колишніх стосунків.

Після годинного кружляння весняним парком я повернулася додому.

На мене вже чекали.

- Привіт, Оленка! - посміхнулась я своїй старшій сестричці.

Вона недавно вийшла заміж і тепер жила окремо. Я дуже раділа, коли вона приходила в гості. Платинова білявка мало не підстрибувала на стільці від незрозумілого для мене нетерпіння.

Олена була повною моєю протилежністю .Я шоколадна брюнетка із темно-карими очима,вона ефектна голубоока білявка .І характери теж різні .Сестричка запальна і бойова ,завжди вміє за себе постояти ,а я …я більш тиха та поступлива .

- Ти чого не на роботі? – строго запитала вона.

- Ем… я взяла відгул. Погано почуваюся.

- Можеш не вигадувати. Я говорила з мамою, - обірвала мене дівчина.

На очі накотилися сльози, які я поспішно змахнула пальцем.

- Давай не будемо про це.

- Я тільки за!- усміхнулася сестра. – Забагато честі обговорювати цього.., – Олена запнулась, та я добре знала, яке слово вона хотіла сказати. – До того ж, у нас є важливіша тема для розмови.

- Це яка?

Мене заінтригувала її таємнича посмішка.

Сестричка помахала переді мною білосніжним, прямокутним конвертом.

- Та я тут твою пошту отримала.
- Яку ще пошту? - не зрозуміла я. - Я ні з ким не листуюсь.
Олена простягла конверт.
Судячи з марок, це був лист з-за кордону. Тепер я остаточно заплуталась.

Родичів за кордоном я маю, та вони навряд чи будуть мені писати. Я прочитала адресу відправника: Великобританія, Лондон. Наталі Рікман.


Наталі Рікман… - щось знайоме.
- Ну! Та відкривай швидше! - Олена аж підстрибувала на стільці.
- О! Не може бути!!! -я нарешті згадала, де чула це ім'я. - Не може бути!!! Тут, напевно, якась помилка!

Від переляку мій голос став неприємно пискливим.


- Щось не так? Я думала ти зрадієш!
- Наталі Рікман - це ж найкращий у світі стиліст! Вона власниця десяти найдорожчих і найкращих салонів краси у Європі. Кожен перукар і стиліст мріє у неї працювати. А що їй потрібно від мене?
- Відкрий конверт - дізнаєшся! - сіро-блакитні очі Оленки заблищали у променях сонця, що прокралися на кухню крізь фіранку.

- Не можу, мені страшно, – невпевненим голосом сказала я.


- Дай сюди! - фиркнула дівчина.
Вона вихопила, точніше, вирвала листа у мене з рук. Я відчула, як шалено колотиться моє серце. Стопи спітніли так, наче в цьому конверті мій смертний вирок. Я спробувала взяти себе в руки і сіла на стілець. Олена акуратно розкрила конверт і дістала білосніжний аркуш паперу.
Від страху мене почало трусити. Сестра пробіглась по рядках, її очі округлилися.
- Ну що там?! - не витримала я. Її реакція на прочитане починала зводити мене з розуму.
- Ого! Схоже, тебе запрошують на чергове змагання!!!

- Куди?!
- На змагання! Тільки цього разу приз надто цінний, щоб його втратити. Не віриш - читай сама.

Олена віддала листа мені.

Тремтячими руками я піднесла його ближче до очей. Серце збиралося вистрибнути з грудей. Зібравшись з силами, я почала читати.

Текст був написаний від руки каліграфічним почерком.

Таке враження, що кожну літеру вимальовували окремо. Лист був англійською мовою, тому мені довелося повністю заспокоїтися і впорядкувати думки, щоб зрозуміти хоч слово.

«Доброго дня, пані Оксано. Ви, мабуть, здивовані і не розумієте, чому я написала вам листа» (не просто здивована, я заінтригована такою увагою до себе). «Думаю, мені не потрібно представляти себе. Впевнена, ви чудово розумієте, що більшість візажистів мріє працювати у мене. Я спостерігала за вами на міжнародному конкурсі стилістів два місяці тому. Скажу чесно, я була приємно вражена, що така юна особа як ви, ще й без належної освіти, може творити такі дива!Я абсолютно не згідна з рішенням суддів, котрі присудили вам лише друге місце» (ви не згідні… та я сама шокована: використала двадцять дві шпильки, коли, за правилами, було дозволено лише двадцять). «Була б моя воля, я дала б вам гран-прі. Вам вдалось мене зацікавити. Мої знайомі з’ясували, що ви закінчили лише коледж - що ще більше мене вразило – отже, ви маєте дар від Бога. А тепер працюєте в якійсь жахливій перукарні. Ви просто закопуєте свій потенціал у землю. Тому у мене до вас ділова пропозиція» ( «ділова пропозиція» - це цікаво). «У моєму головному офісі, що знаходиться у Лондоні, з’явилося вільне місце. І я саме веду пошуки нового талановитого перукаря, що згодиться там працювати. Точніше, я вже відібрала дві хороші кандидатури. Ви - одна із них. Якщо моя пропозиція вас хоч трохи зацікавила...»

- А-а-а!!! - я занадто сильно розгойдалася на стільці і впала на підлогу.


- Ти як? - хіхікнула Олена
- Нормально. Тільки спина болить. – прохрипіла я, розтираючи бік.
- Ну,читай далі.
- Ага, «..., приїжджайте у Київ п’ятнадцятого травня. Там, а, точніше, у готелі «Україна», мій помічник - Джозеф Вуд - проведе для вас та ще однїєї претендентки кастинг, і остаточно вирішить, котра з вас працюватиме у мене. Сподіваюсь, ви приймете розумне рішення. Від цього залежить ваше майбутнє». Внизу підпис: "Наталі".
- То як? Що ти вирішила? – нарешті запитала Олена.
- Не знаю.., - видихнула я.

- Що? Як це не знаєш? Це такий шанс!! - закричала сестра.

- Можливо... Але мені страшно. Я ніколи сама так далеко не їздила. А ти б як вчинила?
- Ти ще питаєш?!! – здивувалась Олена. – Я б прийняла цю пропозицію, не вагаючись!!! Збирай речі і вперед - підкорювати нові вершини!!! Це ж твоя мрія!!!!!!!!!
- Але це лише кастинг. Немає гарантії, що мене візьмуть! А що як та друга дівчина набагато талановитіша за мене?!

- Не вірю своїм вухам! Ти наблизилася впритул до своєї мрії і тепер здаєшся без бою?!!! – у словах сестри лунав неприхований осуд. Я присоромлено опустила очі. - Ти хоч раз думала про вміння своїх конкурентів, коли їздила на конкурси перукарів? – Олена глянула на мене скоса.

- Ні, – я похитала головою.

- Ну то і зараз не думай. Уяви, що це черговий звичайний конкурс. Тільки тепер ти вийшла у фінал!

Здається, сестра вирішила будь-що переконати мене прийняти цю пропозицію.

- Як же робота?


- Ти її дуже любиш? Тут тебе зовсім не цінують.
- Твоя правда. А мама з татом?
- Що мама з татом? Вони що, маленькі? Думаю, впораються без тебе. Я не розумію. Ти вже п'ять років мрієш працювати в «ЗЗ». Та й зміна обстановки допоможе забути того дурня. Такий шанс випадає раз у житті!!!
А, може, Олена права? Це мій єдиний шанс досягти успіху, спробувати здійснити свою мрію?!Іншої такої можливості може не бути.

Та для початку я мала поговорити з батьками. Хтозна, як вони сприймуть мою новину.


- Знаєш, ти маєш рацію! Я прийму цей виклик.
- Молодець! Може зустрінеш там свого принца? – Олена заплескала у долоні.
- Я їду туди змагатися, а не принців шукати! Наразі досить з мене амурних пригод!
Хоча… десь глибоко в душі... Та ні-ні, я їду працювати! І годі дурницями голову забивати. Найскладніше було попереду.

Цілий день ми з Оленою вибирали речі, які я візьму зі собою у Київ. Ті декілька годин пролетіли непомітно. Нарешті мама з татом повернулись додому.

Я попросила сестру залишитися ще хоч на годину, бо сама точно не зможу переконати батьків. Для початку я подала їм вечерю – смачні, домашні пельмені, які вони так люблять. Тож настрій у них був доволі хороший. Коли тарілки спорожніли, я приготувала батькам каву, а до неї - магазинні солодощі.
Сама ж, тим часом, взялася мити посуд.
Отак, стоячи спиною до мами і тата, я почала розмову:
- Мам, тат! - у кімнаті повисла тиша. Мені навіть було лячно озирнутися та глянути батькам увічі. - Тут така справа, - я зиркнула на Олену, що показувала мені свої схрещені на обох руках пальці. Я усміхнулася й продовжила. - Я їду в Київ...

Я і не помітила, як мій голос поступово перейшов у шепіт. У відповідь пролунала тиша. Я відчула, як почали труситися мої коліна. Ще хвилина - і я гепнусь на підлогу.

Нарешті озвався тато:
- Гм, куди ти зібралась?
Мої надії розбились на друзки. А я ще думала, що тато мене обов'язково підтримає.

Схоже, це буде вдвічі важче, ніж я уявляла. Головне, що для себе я все вирішила! Я стовідсотково поїду на цей кастинг! Зрештою, в червні мені виповнюється дев’ятнадцять. Тож я повнолітня і батьківського дозволу не потребую.


- У Київ!
Тато з мамою майже одночасно відкашлялись. Хм, цікава реакція.
- Навіщо тобі у столицю? Знову на черговий конкурс зібралася? Не набридло ще? - дещо іронічно, з усмішкою запитала мама. Таке ставлення до моїх слів мене розізлило. Я намагалася говорити з ними серйозно, а вони сприйняли це за дитячий белькіт!

Ну все. Я хотіла як краще. Тепер тримайтеся!


- Наталі Рікман запросила мене туди на кастинг. І якщо я переможу, то поїду працювати у Лондон, в один з її салонів.
- Як це вона тебе запросила? Що, листа надіслала? - жартуючи запитав тато.
- Так, я отримала його сьогодні!

Кинувши в раковину брудну тарілку, я пішла в свою кімнату. Взяла листа і глибоко вдихнула, щоб хоч трохи заспокоїтись.


Коли повернулась на кухню, мої рідні мовчали. Схоже, вони починали вірити моїм словам.
- Ось! - я простягла мамі конверт.
Батьки переглянулися і кинулися вивчати кожну марку та дату на штампах.

Мама акуратно дістала листа і почала читати.


- Ну і що ти нам підсунула? Ми ж тут нічогісінько не розуміємо!
- Та ще й від руки написано. Сама, мабуть, писала?
- Лист написаний англійською, - втрутилась Олена. - Його написала Наталі власноручно. А це свідчить про повагу до Оксани. Подумайте, навіщо Оксі (так мене називає лише Олена) самій писати собі листа? Ви ж чудово знаєте, як вона мріє працювати в «ЗЗ». І не тільки вона. Лише найкращі перукарі та візажисти можуть там працювати. І нашій Оксі випала неймовірна можливість поборотися за місце в одному з цих салонів. Батьки! Ви мене дивуєте! Та ви маєте пишатися нею Нарешті її талант оцінили гідно.
- Але ж на конкурсах вона завжди займає лише другі чи треті місця. Отже, є кращі, - тато наче навмисно це згадав.
- Якби ви прочитали листа, то дізналися б, що Наталі хотіла присудити їй гран-прі.
- Звичайно, що є кращі, - не витримала я, - та невже вам так важко порадіти за мене?!

У роті з’явився гіркий присмак розчарування.

- То все це правда?! - здивовано запитала мама.
- Так, – посміхнулась я з надією, що мене нарешті зрозуміли.
- Ти нікуди не поїдеш! – безапеляційно заявила вона.
- Мам, ви не зрозуміли. Я не прошу у вас дозволу, а просто ділюся радісною новиною.

Розсерджена, я ніколи не вмію добирати потрібні слова, а кажу відразу те, що думаю. Зараз це було зовсім недоречно.


- Що? - обурилась мама (передбачена реакція).
- Я вже повнолітня. Щодо грошей на дорогу - за це не хвилюйтеся. У мене є заощадження (потрібно бути обачнішою у висловах - батьки все ще мають право посадити мене під домашній арешт без гідної на те причини).
- Ти ж навіть закордонного паспорта не маєш, – мама не відступала.
- Спершу мені потрібно кастинг пройти, а вже потім я подумаю про документи.

Мамуся глибоко зітхнула.


- То на скільки ти зібралась у Київ? - запитала вона вже спокійнішим тоном (о, диво, невже су суперечці прийшов кінець?).
- Не знаю. У листі нічого не сказано. Думаю, щонайменше на два дні.
- Бачу, ти все вирішила? - констатував тато - Що ж… молодець. Завжди треба прагнути більшого. Але пам’ятай перш ніж прийняти важливе рішення подумай про його наслідки .

- Подумаю .- я кліпнула очима здивована його порадою .


Тато підвівся, поцілував мене в маківку та пішов курити. Що ж ,здається моя новина викликала у них обох чималий стрес .

Я полегшено зітхнула, напружені плечі повільно опустились.


- Мам, а ти що скажеш?
- Я не знаю… - матуся розгубилася.
- Мамуська, я знаю, що ти хвилюєшся за мене.

Олена залишила нас наодинці.

- Думаєш, мені легко вас залишати? – на очі накотилися сльози, а в горлі став гіркий ком.
- Я люблю тебе, Оксанко. І не хочу, щоб ти наробила дурниць, про які потім шкодуватимеш.

Я підійшла до маминого стільця та накрила долонею її руку.


- Я теж тебе люблю. Але, будь ласка, дозволь мені вчитися на власних помилках!

Мама міцно обійняла мене, і на душі одразу стало так тепло та спокійно.



Перший крок у майбутнє
Коли всі пристрасті нарешті вгамувалися, Олена пішла додому. Батьки дивились у себе в кімнаті якусь телевізійну передачу. Я розляглася на ліжку і ніяк не могла заснути. Все думала про сьогоднішній день, про запрошення , про батьків і про свою невпевненість .

Чому я вагалась їхати на конкурс ? Ні , я не злякалась конкурентки . Те що на змаганні за такий цінний приз інша конкурсантка буде більше ніж профі я прекрасно розуміла .І боялась зовсім не цього. Мене тривожила інша думка. Наслідки …Що як я таки переможу ?Що тоді ?

Я ніколи не покидала рідний дім довше ніж на два дні .І то тоді їздила разом із Оленою на екскурсію до озера Синевир .А тут переїхати у Великобританію ?

Не знаю чи насправді готова аж настільки кардинально змінити життя. Мрія про роботу у «Золотій Зірці» це одне .Та чи достатньо у мене сміливості здійснити її?

У мене починають труситись коліна лише від однієї думки що я можу залишитись у чужій країні одна. Без рідних .Де взагалі не буде нічого до чого я звикла .

Я глибоко вдихнула щоб вгамувати паніку .

Мабуть буде краще зараз не думати так глобально .Краще робити все поступово .Спершу поїду у Київ .Пройду кастинг . А там буде видно .Хтозна як все повернеться. Може я взагалі провалю відбір.

СТОП !Що я верзу ?Через страх перед невідомим готова так легко відмовитись від мрії коли вона майже у мене в руках ?

Ні . Ні ,ні ,ні!

Так діло не піде. Я поїду до Києва і докладу надлюдських зусиль щоб здобути перемогу!

А далі будь що буде .

Цей тиждень промайнув дуже швидко. Я взяла на роботі коротку відпустку за свій рахунок. У вівторок, купила квиток до Києва і одразу стала розплановувати свою поїздку. Мій потяг відправляється о двадцять другій, тож у столиці я буду десь о дев’ятій ранку. А потім на таксі доїду до готелю. Цікаво, як виглядає Джозеф Вуд? І як ми впізнаємо одне одного, коли жодного разу не бачились?


Ну от і настало 14 травня. Ще з самого ранку я зібрала сумку. Взяла тільки необхідне: зубну щітку, косметику, дещо з одягу та, головне, своє перукарське приладдя, що зайняло мало не всю валізу. Близько восьмої вечора я з батьками поїхала до Львова.
А от і мій потяг - темно-синього кольору - саме він повезе мене у нове життя.
- Добре, мамо, мені вже час.
- Ще ж двадцять хвилин до відправлення! - сумно сказала мама. Вона дуже хвилювалася і зовсім не хотіла мене відпускати.
- Так, але я хочу зібратися з думками, - голос мій почав тремтіти, а на очі накотилися сльози.
- Ну що ж, тоді бувай, маленька. Будь ласка, будь обережна. І … покажи там усім, на що ти здатна!
- Обіцяю! – посміхнулася я. - Сумуватиму за вами.

На прощання я міцно обійняла маму. Вона розплакалася. Схоже, я вже скучаю за нею.

Я пішла в своє купе. На щастя, сусідів у мене не було. Це добре. Зараз мені було зовсім не до розмов із незнайомцями . Я страшенно нервувала. Ця невідомість дратувала мене. Ще зі шкільних років я звикла усе контролювати. Коли ми класом планували якусь екскурсію, я заздалегідь вивчала на мапі маршрути, щоб бути готовою до несподіванок. Навіть найдрібніші сюрпризи позбавляли мене спокійного сну. А тут - суцільна безвісність. Я не знала не тільки, як виглядає помічник Наталі, але й куди мене поселять у готелі і, що найголовніше, яке випробування підготував для нас Джозеф Вуд! Усі ці питання без відповідей доводили мене до сказу півночі.

Рано вранці мене розбудив стук у двері.


- За півгодини прибуваємо до Києва, - долинуло з тамбура. Це провідниця своїм тоненьким голосочком будила подорожуючих.
Я почала готуватися до виходу. Зачесала розтріпане волосся і зібрала його у вузлик.

Перекусивши печивом, я почула у тамбурі знайомий голос провідниці, а коли виглянула із купе, побачила мініатюрну дівчину в темно-синьому костюмі.


- Вам щось потрібно? - запитала вона. – Може, чаю?
- Та ні, дякую. Не підкажете, як можна добратися до готелю «Україна»?
- Підкажу, - посміхнулася дівчина. - На вокзалі має бути автобус, який везе туристів до самого готелю.
- Справді? - зраділа я. – Дякую! Ви зараз дуже полегшили мені життя.

Незнайомка розсміялася.


- А ви що, вперше в Києві? – поцікавилась вона.
- Так.
- У мене є туристична мапа Києва. Я можу вам подарувати.
- Та ні, дякую. Я тут у справах. Містом не гулятиму. У готелі на мене мають чекати.
- Зрозуміло. Ну, тоді вдалого вам дня!
- Спасибі.
Я повернулася в купе. Через кілька хвилин потяг зупинився. Я взяла валізу і попрямувала до тамбура. Погода у столиці була просто чудова. Яскраво світило сонечко, на небі не було жодної хмаринки. Настрій був піднесений. Тепер головне - знайти той автобус, про який казала провідниця.
- Вам варто було б поспішити! - порадила моя нова знайома. - Автобус не чекатиме.
- Було б добре спершу його знайти.
- Давайте я вас проведу. Мені буде спокійніше.
- Буду тільки вдячна.
Ми пішли довгим коридором, вщент заповненим приїжджими. Кожен кудись поспішав, не помічаючи довкола себе нічого, окрім дороги. Нарешті ми вийшли на вулицю. Людей тут було ще більше. Я сподівалася зробити ковток свіжого повітря. Дарма! Таке враження, що замість повітря тут лише вихлопні гази. Я прокашлялася.
- Ось ваш транспорт, - провідниця вказала на великий білий автобус, на якому синьо-жовтими літерами був надпис: «ГОТЕЛЬ УКРАЇНА».
- Дякую за допомогу!
- Немає за що. Нехай вам щастить! - попрощавшись, дівчина пішла назад.
Я піднялася сходинками в автобус. При вході мене зустріла висока жінка середніх років, з товстою, вугільно-чорною косою, у вишитій сорочці та довгій вишневій спідниці. Екскурсовод-подумала я.
- Доброго ранку, - привіталася я.
- Ну слава Богу! Хоч одна українка.
- А решта що - іноземці? - я автоматично глянула на інших пасажирів. Половина з них - китайці чи японці – я їх не розрізняю, а інша половина нічим не відрізнялася від мене.
- Ну,можна і так сказати. Одна частина – корейці. Інша – …гм, краще я промовчу.
- Зрозуміло, - мої губи розтягнулися в посмішці.
- А ви звідки?
- Я зі Львова.
- Землячка! Сідай попереду, – жінка тицьнула пальцем на переднє сидіння.
- Дякую, - я вмостилась на м'якому кріслі. Автобус мав стояти ще 5 хвилин, тому я вирішила подзвонити мамусі. Я набрала номер. Пішов гудок.
- Алло! - у слухавці пролунав стурбований мамин голос.
- Привіт, мам. Я вже у Києві.
- Привіт, сонечко. Як добралася?
- Нормально. Я майже всю дорогу спала.
- Ну хоч виспалася, - засміялася мама.
- Так, це точно.
- А до готелю чим дістанешся?
- Провідниця посадила мене у спеціальний автобус, що їде прямісінько до готелю.

- От і добре. Потім подзвониш, розкажеш, як пройшла і що за завдання вам підготували.


- Добре, мам. Люблю тебе.

- І я тебе. Бувай.


Автобус зрушив з місця. Через півгодини ми під'їхали до готелю. Екскурсовод допомогла мені спустити валізу.

Ось, нарешті, і фойє готелю.

«Вау!» - перше, що я подумала. Це була велика зала,у центрі якої, підпираючи стелю, стояли 4 колони. Повсюди - вази з живими квітами. Де-не-де були м'які канапи, обтягнені чорною шкірою. Біля кожної канапи - невеличкий журнальний столик, на якому лежали ранкові бізнес-газети та журнали. Мабуть, щоб люди, які тут мешкають,були у курсі останніх новин.

Один поважний мужчина саме вмостився на канапі і, поглянувши на годинник, потягнувся за пресою.

Джозеф Вуд ще мабуть не прийшов. Та я й так не знаю, який він на вигляд. Спало на думку поцікавитись про нього на рецепції.

Я підійшла до стійки рецепції. За нею стояв молодий і дуже симпатичний хлопець років двадцяти п’яти. Ну просто мрія кожної дівчини: високий, широкоплечий, з блакитними очима та білосніжною посмішкою.

Побачивши мене, він широко посміхнувся. Мої губи автоматично розтягнулися у посмішці.

- Привіт! - мовив хлопець дзвінким голосом. - Чим можу допомогти?


- Привіт! - мій голос чомусь став таким аж до огиди солодким. - На мене має чекати одна людина.
- Як звати цю людину? – продовжуючи посміхатися, запитав працівник готелю
- Джозеф Вуд.

Почувши це ім'я, хлопчина чомусь знітився.


- О-в… А навіщо він вам?
- У мене з ним ділова зустріч. Він мав би вже прилетіти з Лондона.
- А, ділова зустріч.

Я помітила, як хлопець полегшено видихнув. Чого це незнайомець так хвилюється?


- Ви праві, він прилетів учора. До речі, ми ще не познайомились. Я Максим, можна просто Макс. А вас як звати?
- Оксана. Можна просто Оксі, – сама не знаю, навіщо назвала ім’я, що придумала для мене Олена.
- Оксі! Красиво звучить, – у кутиках очей Макса з’явилися дрібні іскорки.
- Дякую, – кивнула я , намагаючись не ніяковіти. - То де мені можна знайти містера Вуда?
- Так ось він, – Макс показав на саме того бізнесмена, якого я бачила за мить до цього.

- Містере Вуд! Тут до вас прийшли! - вигукнув Макс англійською.

Чоловік повільно встав, поправив піджак і попрямував до нас.

Від хвилювання у мене пересохло в горлі, руки почали труситися.


- Не хвилюйся. Він, здається, хороший, - спробував підбадьорити мене Макс.
- Дякую, -я зробила глибокий вдих і спробувала усміхнутися.

Якщо він хороший, чому ж Макс так зблід, коли почув, кого я шукаю?

Реальний Джозеф Вуд виявився повною протилежністю моїй фантазії про нього. Це був мужчина середніх років, невисокого зросту, з «досвідченою» сивиною на скронях та невеличким животиком. А не 25-тирічний красунчик з «підкачаним» пресом, як я уявляла. Судячи з елегантного чорного костюму, смак у нього досить вишуканий. Це наштовхнуло мене на думку: «Звичайною зачіскою у стилі «морські хвилі» його явно не здивуєш, тож доведеться вигадувати щось нове…».
- Доброго ранку! - мовив Джозеф Вуд англійською. - Ви рано.
- Привіт. Так, не люблю запізнюватися, - зізналась я.

Як же різав вуха мій акцент. Та чоловік був справжнім джентльменом і поводився так, наче нічого не помічав.

- Похвально. Я не представився. Джозеф Вуд.
- Оксана Волошина, – я посміхнулася.
- Дуже приємно. Можна вашу руку? - спитав Джозеф, простягаючи мені свою.
- Ем, звичайно, -я подала йому долоню,очікуючи на ділове рукостискання. Та Джозеф взяв її за пальці та, нахилившись, поцілував.

Я відчула, як кров прилила до моїх щік. Такого я зовсім не очікувала. Піднявши голову, містер Вуд глянув на мене і усміхнувся. Довкола очей з’явились дрібні зморшки. Його усмішка була така щира, що, здається, тепер я могла довірити йому усі свої таємниці.


- Я радий, що ви приїхали, – кивнув чоловік. - Зараз нам потрібно вас поселити.

- Добре, – погодилась я, подумки благаючи, щоб тут не були надто дорогі номери.

- А моя конкурентка де? Я думала, що ми житимемо в одному номері, – я намагалась чітко вимовляти іншомовні слова. Як добре, що у школі та в коледжі англійська була одним із моїх улюблених предметів. А я ще сердилася колись, що мама перевела мене у клас із поглибленим вивченням цієї мови. Тепер мені дуже згодилися набуті знання.

- Так , вас поселять разом. Якщо вона, звичайно, приїде, – повільно промовив Джозеф.

- То її ще немає? - я насилу приховала свою радість.

- Ні. Ви прибули першою. Можливо, це знак? – підморгнув мені новий знайомий.

Макс, добряче попотівши над клавіатурою, знайшов вільний двомісний номер економ-класу.

На його бронювання я витратила половину збережень, тому тепер дуже сподівалася, що інша претендентка на місце у «ЗЗ» все-таки приїде та розділить зі мною плату за оренду.

Ми з Джозефом саме прямували до ліфту, коли за спиною пролунало голосне:

- Привіт!

Озирнувшись, ми побачили біля стійки рецепції молоду, невисокого зросту дівчину. Вона виглядала досить гламурно: фірмова біла блузка з накрохмаленим комірцем, модельні темно-сині джинси, що вдало підкреслювали її пишні стегна, та лаковані чорні туфлі на тонких, неймовірно високих підборах. Довге шоколадне волосся ідеального відтінку було туго заплетене у навоскований кінський хвіст.

Дівчина вертіла у руці чорні окуляри та відверто фліртувала з Максом

Поряд із нею я виглядала бідною жебрачкою у лахмітті.

О-о-о! Будь ласка, нехай вона не буде моєю конкуренткою! – молилась я подумки.

- Здається, це не до нас, - вирішив містер Вуд і знову попрямував до ліфту.

Я полегшено зітхнула та рушила слідом.

- Містере Вуд! – раптом вигукнув нам услід Максим.

Я так не хотіла озиратись. Навіть не помітила, як зціпила до болю зуби.

Джозеф щось нерозбірливо буркнув собі під ніс і повернувся назад до рецепції.

Гламурна дівчина дивилась на мого нового знайомого великими круглими очима.

- Так, Максе? – запитав чоловік.

- Ця дівчина запевняє, що вона приїхала до вас, .- Макс скоса глянув на незнайомку, що стояла поряд. У його очах читалася підозра. Мабуть, йому так і кортіло запитати у містера Вуда: «Скільки ще дівчат має до вас приїхати?»

- Ну що ж, – я не могла не помітити, як чоловік тяжко зітхнув. - Чим більше дівчат, тим краще! Красивих леді ніколи забагато не буває.

Максим ще більше напружився, не зрозумівши жарту Джозефа.

- Я жартую, хлопче! Розслабся! – промовив містер Вуд, підійшовши до стійки рецепції.

Мені залишилось тільки пошкандибати слідом за ним.

- То ви і є та друга дівчина? – лагідно запитав Джозеф, звертаючись до незнайомки.

- Угу, – кивнула вона, моргаючи нафарбованими віями. – Мар’яна!

Дівчина вимовила своє ім’я по складах, наче Джозеф не міг його зрозуміти.

Мій знайомий пропустив смішок.

- Приємно познайомитись. Я Джозеф Вуд.

Містер Вуд простягнув Мар’яні руку і, коли вона вклала у неї долоню, поцілував її.

Дівчина захихикала.

- Ой! Так приємно! Мені ще ніхто руки не цілував.

Мене почала дратувати її фривольна поведінка.

Невже дівчина справді почала фліртувати з Джозефом?

Чи це у неї план такий: звабити помічника Наталі, щоб було більше шансів отримати перемогу?

Що ж, якщо це справді так, то вона далеко не професійний перукар, якщо покладається лише на свою зовнішність, а не на вміння.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка