Про істину



Дата конвертації20.11.2018
Розмір54.5 Kb.
#65740

Про істину


      Було це  давно , коли люди вірили , що існує не один ,а багато богів . Одного разу боги вирішили створити Всесвіт . Створили зірки , сонце, моря, гори , людину і  істину . Однак постало питання : куди заховати істину , щоб людина не могла її відшукати , їм хотілося  подовжити шлях пошуку істини . “Давайте сховаємо її на далекій зірці “, - сказав один . “А давайте сховаємо її на найвищій гірській  вершині “, - запропонував інший. “ Ні , давайте покладемо її на дно найглибшої безодні “. – “А може , сховаємо її на зворотному боці місяця “. А наймудріший бог сказав :  “ Ні , ми сховаємо істину в серці людини. Тоді вона шукатиме її у всьому Всесвіті , не знаючи , що постійно носить її в собі .

      Істина – це те , заради чого живе людина , це знання про те , як побороти зло . Кожен із нас – це маленький Всесвіт, якась істина . Ми  можемо знайти істину , якщо зазирнемо в себе , вивчимо себе. Незважаючи на те , високі ми чи низькі, швидкі чи повільні , ми носимо в серці істину .

Давайте зазирнемо в себе , пошукаємо істину!

 «Що посієш, те й пожнеш».


Будда проходив повз одне селище, в якому жили вороги буддистів. Мешканці вискочили з будинків, оточили його і почали ображати. Його учні почали сердитися і вже готові були дати відсіч, але присутність Учителя їх заспокоювала. А те, що він сказав, збентежило і мешканців селища, і його учнів. Він повернувся і сказав: -   Ви розчарували мене. Ці люди роблять свою справу. Вони розгнівані, їм здається, що я ворог їхньої релігії, їхніх моральних цінностей. Ці люди ображають мене, це природно. Але чому ви сердитеся? Чому у вас така реакція? Ви дозволили цим людям маніпулювати вами. Ви залежите від них. Хіба ви не вільні? Люди із селища не очікували такої реакції. Вони були здивовані. У тиші, що наступила, Учитель звернувся до них:  - Ви усе сказали? Якщо ні, то у вас ще буде можливість висловити мені усе, що ви думаєте, коли ми будемо повертатися. Люди із села сказали: - Але ми ображали тебе, чому ж ти не сердишся на нас? Будда відповів:  Ви вільні люди, і те, що ви зробили – ваше право. Я на це не реагую. Я також вільна людина. Ніщо не може змусити мене реагувати і ніхто не може впливати на мене та маніпулювати мною. Мої вчинки випливають з мого внутрішнього стану. І я хотів би поставити вам запитання, яке стосується вас. У попередньому селищі люди зустрічали мене, вітали, вони принесли із собою квіти, фрукти, солодощі. Я сказав їм: «Спасибі, ми вже поснідали. Заберіть ці фрукти й солодощі з моїм благословенням собі. Ми не можемо нести їх із собою, ми не носимо із собою їжу». А тепер я запитую вас: - Що вони повинні зробити з тим, чого я не прийняв повернув їм назад? Одна людина з юрби сказала:- Мабуть, вони роздали фрукти й солодощі своїм дітям, своїм родинам. - Що ж будете робити ви зі своїми образами і прокльонами? Я не приймаю їх і повертаю вам. Якщо я відмовлюсь від тих фруктів і солодощів, ви повинні забрати їх назад. Що можете ви зробити? Я відкидаю ваші образи, так що і ви несіть свій тягар по будинках і робіть з ним усе, що хочете.

= Ключ до розуміння особистої сили – знати, що коли ви і не можете контролювати ситуацию, то у ваших руках абсолютний контроль над своєю реакцією на неї.

«Урок метелика»
Одного разу у коконі з'явилася маленька щілинка. Людина, яка випадково проходила поряд, досить довго стояла і спостерігала, яка через цю маленьку щілину намагається вилізти метелик. Минуло чимало часу, а щілина залишалася так само маленькою. Здавалося, метелик зробив усе що міг, і сил на боротьбу за звільнення від кокона у нього більше не залишилося. Тоді людина вирішила допомогти метелику і, взявши ножа, розрізала кокон. Метелик одразу вийшов з нього, але його тільце було надто слабким та немічним, а крила - прозорими й нерухливими. Людина продовжувала спостерігати, очікуючи, що ось-ось крила метелика розправляться і зміцніють, і він полетить. Але цього не сталося... Решту життя метелик тягнув по землі своє слабке тільце, свої не розправлені крила. Він так і не злетів! А все через те, що людина, прагнучи допомогти, не розуміла: зусилля, які необхідно докласти, щоб вийти через вузьку щілину кокона, необхідну метеликові, аби рідина з тіла перейшла в крила, і він зміг літати. Життя змушувало метелика із зусиллями залишити оболонку, щоб надалі він міг' рости і розвиватися. Іноді саме зусилля необхідне нам у житті. Якби ми жили, не стикаючись із труднощами, то не змогли б бути такими сильними, якими є зараз. Ми ніколи не змогли б літати. Я просив сил...
А життя дало мені труднощі, щоб зробити мене сильним. Я просив мудрості...
А життя дало мені проблеми, щоб їх розв'язувати. Я просив багатства...
А життя дало мені мозок і м'язи, щоб я міг працювати. Я просив можливості літати…
А життя дало мені перешкоди, щоб я їх переборював. Я просив любові...

А життя дало мені людей, яким я міг допомагати. Я просив благ...

А життя дало мені можливості. Я не отримав нічого з того, про що просив. Але я отримав усе, що мені було потрібно.

ІСУС та ЮДА


При створення фрески !таємна вечеря» Леонардо да Вінчі розгубився: він мав відобразити Добро, втілені в образі Ісуса, і Зло – в образі Юди, котрий повинен був зрадити Спасителя на цій трапезі. Леонардо перервав роботу на середині й вирішив відновити її тільки після того, як знайде ідеальні моделі. Одного разу, коли художник слухав виступ хору, він побачив в одному з юних співаків довершений образ Христа і, запросивши його у свою майстерню, зробив з нього декілька замальовок та етюдів. Минуло три роки. «Таємну вечерю» було майже закінчено, проте, Леонардо так і не знайшов підходящого натурника для Юди. Кардинал, який відповідав за розписування собору, підганяв художника, вимагаючи закінчити фреску якомога швидше. І ось після багатоденних пошуків Леонардо побачив жебрака, який лежав у стічній канаві. Це був молодий чоловік, але він передчасно охляв, був обідраний, п’яний. Часу на етюди вже не лишилося, і Леонардо наказав своїм помічникам віднести волоцюгу просто в собор, що й було зроблено. Його притягли туди і поставили на ноги. Він до ладу не розумів, що відбувається, а Леонардо змалював із нього гріховність, егоїзм, безвір’я, якими пашіло обличчя молодика.  Коли художник закінчив роботу, волоцюга, котрий до того часу вже трохи протверезів, продер очі, побачив перед собою полотно і скрикнув з переляку і печалі: -  Я вже бачив цю картину раніше!         - Коли? – здивувався Леонардо. - Три роки тому, ще до того, як усе втратив. Тоді я співав у хорі, життя моє було повне мрій і сподівань, а якийсь художник написав із мене Христа.

 «Два верблюди» 


Йдуть пустелею два верблюди. Втомилися. Зупинилися. Один верблюд дивиться на іншого, а потім як плюне на нього.

— За що? За що ти на мене плюнув? За те, що я кожен день працюю, без води, без їжі? Плюю на себе, тягаю вантажі... І за це ти на мене плюнув? — сказав постраждалий верблюд.

— Ти на себе плюєш — і іншим хочеться!

ПРИТЧА ПРО БЛАКИТНОГО КОНЯ

За давніх часів один цар відправив гінця до царя сусідніх земель. Гонець спізнився й, поспішно вбігши до тронної зали, за­дихаючись від швидкої їзди, почав викладати доручення свого владики:



  • Мій пан... повелів передати вам, щоб ви дали йому... блакитного коня з чорним хвостом... а якщо ви не дасте такого коня, то...

  • Не бажаю більше слухати! — перебив цар захеканого
    гінця. — Скажи своєму государю, що немає в мене такого коня, а якби він був, то...

Тут він запнувся, а гонець, почувши ці слова від царя, який був другом його владики, злякався. Він вибіг з палацу, підхопився на коня й помчав назад — доповідати своєму царю про зухвалу відповідь. Коли цар вислухав таке повідомлення, він страшенно розсердився й оголосив сусідському цареві війну.

Війна тривала довго, багато крові було пролито, багато земель спустошено — воєнні дії дорого обійшлися обом сторонам.

Нарешті обидва царі, виснаживши скарбниці й залишившись майже без вояк, погодилися на перемир'я, щоб обговорити свої претензії один до одного.

Коли вони почали переговори, другий цар запитав першого:



  • Що ти хотів сказати своєю фразою: «Дай мені блакитного коня з чорним хвостом, а якщо не даси, то...»?

  • Я хотів сказати: «...надішли мені коня іншої масті». От і все. А що ж ти хотів сказати своєю відповіддю: «Немає в мене такого коня, а якби він був, то...»?

  • А я хотів відповісти: «...якби він був, то неодмінно послав би його в подарунок моєму доброму сусідові». От і все.

Зверни увагу, на те, що необхідно завжди дослухати оповідача до кінця… від цього багато що може залежати!

ПОДОРОЖ НА ПІВДЕНЬ

Уздовж усього тину, що оточував пташиний двір, розсілися ластівки, неспокійно щебечучи одна з одною, говорячи багато про що, але думаючи тільки про літо і південь, тому що осінь стояла вже на порозі – очікувався північний вітер.

Одного разу вони відлетіли, і всі на пташиному дворі заговорили про ластівок і про південь.

– Мабуть, наступного року я сама полечу на південь, – сказала курка.

Минув рік, ластівки повернулися. І ось вони знову розсілися на плоті, а весь пташник обговорював майбутній від'їзд курки. Рано вранці подув північний вітер, ластівки разом злетіли і, ширяючи в небі, відчули, як вітер наповнює їхні крила. До них прибула сила, дивне стародавнє знання і щось більше, ніж людська віра. Високо злетівши, вони залишили дим наших міст.

– Вітер, мабуть, відповідний, – сказала курка, розпрямила крила і вибігла з пташника. Махаючи крилами, вона вискочила на дорогу, збігла вниз із насипу і потрапила в сад.

Надвечір, важко дихаючи, вона повернулася назад і розказала мешканцям пташника, як літала на південь до самого шосе і бачила найбільший у світі потік машин, що мчаться мимо. Вона була в землях, де росте картопля, і бачила злаки, якими живляться люди. І, нарешті, вона потрапила в сад. У ньому були троянди, прекрасні троянди і сам садівник.

– Приголомшливо, – сказав весь пташиний двір. – І як живописно розказано!

Пройшла зима, пройшли важкі місяці, почалася весна нового року, і знову повернулися ластівки. Але пташиний двір нізащо не погоджувався, що на півдні – море.

– Послухайте нашу курку! – говорили вони.

Курка тепер стала знавцем. Вона-то знала, як там – на півдні, хоча навіть не пішла з містечка, а просто перейшла через дорогу.

Але, якщо є можливість, все-таки злітайте на південь.



Притча про двох монахів

Хочу розповісти одну історію.



Поверталися якось старий і молодий монах до себе в монастир. Шлях їхній перетинала річка, яка через дощі сильно розлилася. На березі стояла жінка, їй також треба було перебратися на протилежний берег, але вона не могла зробити цього сама. Обітниця суворо забороняла монахам торкатися жінок. Молодий монах, помітивши жінку, демонстративно відвернувся, а старий підійшов до неї, взяв на руки й переніс. Усю решту дороги до монастиря монахи мовчали, але наприкінці шляху молодий монах не витримав: «Як ти посмів доторкнутися до жінки?! Ти зневажаєш обітницю!». На що старий спокійно відповів: «Дивно, я переніс її й залишив на березі річки, а ти несеш її й досі».

Знаєш, бувають ситуації, коли шляхетність виправдовує нелогічний чи недоцільний вчинок.
Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс


Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка