Реферат монографії Овчаренко О. М. «Доступність правосуддя та гарантії його реалізації»



Скачати 141.19 Kb.
Дата конвертації23.10.2016
Розмір141.19 Kb.
ТипРеферат


Реферат монографії Овчаренко О.М.

«Доступність правосуддя та гарантії його реалізації»
Актуальність теоретичних і практичних питань, пов’язаних з доступністю правосуддя, в умовах судової реформи є беззаперечною. Доступність правосуддя є однією з передумов утвердження судової гілки влади як повноцінного й самодостатнього механізму захисту прав і свобод людини і одним із пріоритетів судової реформи.

Конституція України (1996 р.) заклала підвалини становлення доступності правосуддя, визначивши, що звернення до суду для захисту прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8), а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). У Законі Про судоустрій України (2002 р.) зазначається, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, передбаченому Конституцією (ст. 3) й законами України. У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р., зазначено, що подальший розвиток правосуддя має бути спрямований насамперед на забезпечення його доступності.

Незважаючи на те, що окремі питання доступності правосуддя вже були предметом дослідження деяких учених-процесуалістів, в Україні немає монографічних робіт, присвячених проблемі оптимізації устрою судової влади в аспекті забезпечення її доступності. Отже, актуальність теми роботи зумовлена потребою гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері судоустрою й необхідністю дослідження системи організаційно-правових гарантій принципу доступності правосуддя.

Метою монографічної роботи є створення концептуальних теоретичних засад доступності правосуддя в Україні й розроблення та наукове обґрунтування на цій підставі пропозицій, спрямованих на вдосконалення законодавства, що регламентує організацію діяльності суду та процедуру вирішення ним юридично значущих справ. Ця мета зумовила вирішення наступних завдань: (а) розглянути в історичному аспекті становлення й еволюцію інституту доступності правосуддя в законодавстві та юридичній доктрині України й зарубіжних держав; (б) проаналізувати різні підходи до розуміння сутності поняття доступність правосуддя; (в) дати авторське визначення цього поняття, розкрити його зміст і структуру; (г) виявити зв’язок доступності правосуддя з іншими принципами організації й діяльності судової влади; (д) зробити аналіз міжнародно-правових актів у сфері організації судової влади і з’ясувати рівень відповідності законодавства України їх положенням; (е) розкрити систему організаційно-правових гарантій доступності правосуддя й запропонувати шляхи їх вдосконалення; (є) виявити ставлення пересічних громадян до суду й окреслити проблеми, які виникають у них при зверненні до нього; (и) оцінити бачення проблем доступності правосуддя професійними суддями; (й) сформулювати науково обґрунтовані висновки і пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній юридичної науці на монографічному рівні, з урахуванням положень Конституції й законів України, міжнародно-правових стандартів у царині судоустрою, законодавства зарубіжних країн, а також правозастосовчої практики комплексно досліджено сутність і зміст доступності правосуддя, сформульовано поняття “доступність правосуддя”, визначено його структуру, обґрунтовано необхідність удосконалення існуючої системи організаційно-правових гарантій доступності правосуддя й чинного законодавства, яке регулює відповідні правовідносини. Результати дослідження, які відбивають внесок авторки в розробку зазначеної проблеми, зводяться до наступного: (1) уперше у вітчизняній юридичній науці доступність правосуддя трактується як стан організації судової системи та юрисдикційної діяльності суду в демократичному суспільстві, який задовольняє потребу суспільства у вирішенні юридично значущих справ і відповідає закріпленим у міжнародно-правових актах вимогам; (2) уперше у правовій доктрині доступність розглядається в системі інших принципів організації й діяльності судової влади. Місце принципу доступності правосуддя в системі принципів права зумовлюється тим, що сфера його дії поширюється на організацію судової системи й регламентацію процедури розгляду справ у суді; (3) зміст доступності правосуддя розкривається через сукупність її елементів, аргументується вирізнення серед них правових, соціальних і економічних; (4) класифікуються види доступності правосуддя на формальну і реальну відповідно до співвідношення нормативного закріплення цього принципу і практики його реалізації; (5) уперше детально вивчено систему організаційно-правових гарантій доступності правосуддя і запропоновано шляхи їх удосконалення; (6) на основі аналізу низки міжнародно-правових актів, які містять стандарти у царині судоустрою, визначено критерії доступності правосуддя; (7) право на доступ до суду як складник права на справедливий суд розглядається як процесуальне право-гарантія, передбачене нормами міжнародного права й закріплене на конституційному рівні, забезпечення якого є прямим обов’язком держави; (8) наведено додаткові аргументи щодо доцільності побудови територіальної юрисдикції судів України відповідно до адміністративно-територіального устрою держави; (9) уперше у вітчизняній правовій літературі досліджено правову природу доступності механізмів оскарження судових рішень, визначено співвідношення права на оскарження й перегляд рішення суду, законні обмеження цього права; (10) доводиться, що в побудові судової системи необхідним і достатнім є наявність 2-х загальнодоступних інстанції – (а) яка розглядає справи по суті (місцевий суд) і (б) яка наділена повноваженнями з повного перегляду справи й виправлення судових помилок (апеляційний суд). Призначення вищих судових інстанцій (вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) полягає у вирішенні найскладніших питань правозастосування й забезпеченні стабільності судової системи; (11) обґрунтовується, що для судової системи неприпустимим є поєднання функцій різних судових інстанцій в одній судовій ланці, оскільки це суперечить засадам безсторонності й компетентності суду; (12) визначено співвідношення юрисдикції суду і компетенції альтернативних (несудових) інститутів розгляду юридично значущих справ. Наводяться аргументи, що критеріями віднесення справи до юрисдикції суду має бути її складність і наявність правового конфлікту; (13) з метою вирішення проблеми доступності правової допомоги рекомендовано створити державні адвокатські об’єднання, які фінансувалися б з Державного бюджету.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що вони сприятимуть подальшому розвитку юридичної науки, вдосконаленню законодавства стосовно регламентації доступності правосуддя й гарантій його забезпечення. Висновки і пропозиції, сформульовані в роботі, можуть бути використані: (а) у науково-дослідницьких цілях – для подальшої розробки наукових основ доступності правосуддя, поглиблення наукового обґрунтування системи гарантій її забезпечення; (б) у правотворчій діяльності – при вдосконаленні нормативного регулювання принципу доступності правосуддя, оптимізації положень чинного процесуального й судоустрійного законодавства, розробці нових нормативно-правових актів у цій царині; (в) у правозастосовчій діяльності – для забезпечення єдності в застосуванні законодавства, що встановлює гарантії доступності правосуддя і процедуру вирішення юридично значущих справ судом; (г) у навчальному процесі – при проведенні лекційних курсів і семінарських занять з таких дисциплін, як “Організація судових та правоохоронних органів”, “Організація судової влади”, “Порівняльне судове право”, для підготовки підручників, навчальних посібників, у науково-дослідницькій роботі студентів; (д) у правовиховній сфері запропоновані положення можуть бути використані як науково-теоретичний матеріал у роботі з підвищення рівня правової культури правознавців, державних службовців, населення в цілому.

Основні положення наукових пошуків відображені в 5-ти наукових статтях, опублікованих у фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених ВАК України, та 5-ти тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Серед найбільш цікавих висновків роботи можна відзначити наступні:

На основі аналізу теоретичної і філософської літератури автором досліджено історичний розвиток, теоретичне й філософське обґрунтування концептуальних засад доступності правосуддя. Зроблено висновок, що термін “доступність” може бути застосовано для характеристики права як певної системи норм у цілому, так і окремих правових інститутів і відбиває рівень суспільної потреби в них і стан задоволення останньої. Роль держави в забезпеченні доступності певного інституту визначається 2-ма вихідними положеннями: (1) держава, яка проголошується правовою й демократичною, бере на себе зобов’язання забезпечити певний рівень особистої свободи індивіда, що неможливо без створення інститутів, як спрямованих на реалізацію творчого, інтелектуального потенціалу особи (інститути освіти), так і спеціальних правозахисних (суд); (2) рівень доступності окремого інституту має визначатися його соціальною значущістю.

Доступність правосуддя належить до інституційних принципів, які стосуються організації й діяльності судової влади в цілому. Вони відіграють роль системоутворюючих чинників, що виражають сутність судової влади та її призначення в суспільстві, служать фундаментом, на якому ґрунтується устрій судової системи і процедура вирішення судом юридично значущих справ.



Автором аналізуються широке коло міжнародно-правових актів, які містять положення з питань організації й діяльності судової влади. Джерела закріплення міжнародних стандартів доступності правосуддя можна класифікувати: за ступенем обов’язковості на: (а) імперативні – норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини і (б) диспозитивні (рекомендаційні) – акти органів міжнародних організацій (резолюції Генеральної асамблеї ООН, рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи); за сферою поширення на: (а) універсальні, прийняті на рівні всього міжнародного співтовариства і (б) регіональні, розробка яких має місце в рамках певної географічно близької сукупності країн. Особливістю означених міжнародно-правових актів є те, що в них здебільшого розглядається право на справедливий суд, причому можна окремо вирізнити документи: (а) у яких ідеться про відповідне право будь-яких осіб (загальне) і (б) які визначають право на суд певної категорії осіб (спеціальне), як-то: неповнолітніх, військовополонених, біженців, потерпілих від злочину.

Право на справедливий суд відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950р.) складається з інституціональних та процесуальних елементів. До перших належать вимоги щодо суду як установи (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону), до других – мінімальні вимоги стосовно процедури судового розгляду (гласність, забезпечення наданих процесуальним законом прав осіб–учасників судового розгляду, змагальність, розумнийстрок розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо). Відповідно до тлумачення Європейського суду з прав людини (Голдер проти Сполученого Королівства (1975 р.), Ейрі проти Ірландії (1979 р.), Девеєр проти Бельгії (1980 р.) право на доступ до суду є складником права на справедливий суд. Право на доступ до суду визначається Європейським судом з прав людини як відсутність надмірних правових і фактичних ускладнень під час звернення особи до суду і розгляду її справи у суді.

Право на справедливий суд і доступ до суду аналізується в системі прав людини. Обґрунтовується, що воно належить до процесуальних прав-гарантій, закріплених на конституційному рівні, забезпечення яких покладено на державу. Роль держави може полягати як в активних діях, спрямованих на створення конкретних механізмів забезпечення цього права, так і в утриманні від учинення фактичних і правових перешкод у його реалізації.



Зміст доступності правосуддя розкривається через сукупність його правових (інституційних і процесуальних), соціальних та економічних елементів. Проведене авторкою опитування професійних суддів засвідчило, що найсуттєвішими проблемами доступності правосуддя є раціональне навантаження на одного суддю (78,6 %), матеріально-технічне забезпечення судів, суддів (77,3%), невиконання постановлених рішень (62,7 %), неявка сторін у судове засідання без поважних причин (56,8%).

Сутність принципу доступності правосуддя становлять такі інституційні елементи, як: (а) територіальна наближеність суду, (б) відкритість інформації про нього, (в) універсальність юрисдикції суду, (д) його компетентність, (д) стабільність судової системи. Доступність судового процесу розкривається через: (а) розумний строк розгляду справи, (б) максимально можливу простоту процесу, (в) доступ до судового рішення, (г) виконання судового рішення.

Доступність правосуддя включає такі соціальні елементи, як: (а) потреба громадян у вирішенні правових конфліктів, що виникають у суспільстві, (б) рівень розвитку правосвідомості суспільства в цілому й окремих громадян, що складається з правової обізнаності населення й довіри громадян до суду, (в) рівень правосвідомості суддів як носіїв судової влади.



Анкетування громадян засвідчило, що за 5-бальною шкалою діяльність судової влади України на задовільно оцінюють 49% опитаних, на незадовільно – 26,9% , 15 % – на дуже погано, лише 9 % респондентів – на добре й дуже добре. Серед основних причин негативного сприйняття суду населенням називались: корупція (34,6%), залежність від органів виконавчої й законодавчої влади (18,7%), постановлення незаконних рішень (15,5%), порушення прав осіб у судовому процесі (12,4%), низький рівень професіоналізму суддів, негативний імідж суду, що тягнеться ще з часів існування СРСР (3%). Такий результат говорить про необхідність прийняття з боку держави невідкладних заходів, спрямованих на підвищення авторитету судової влади в суспільстві.

Економічними елементами доступності правосуддя є витрати: (а) держави на фінансування судової влади, (б) сторін та інших учасників справи, передбачені процесуальним законодавством, (в) держави, пов’язані із забезпеченням доступу до суду найбідніших верств населення.



Далі автором досліджуються організаційно-правові засоби оптимізації судового устрою, спрямовані на забезпечення доступності правосуддя.

Територіальної наближеності судів можна досягти шляхом їх оптимального розташування щодо об’єктів інфраструктури місцевості, відповідності судових та адміністративно-територіальних округів і забезпечення необхідної кількості суддів залежно від чисельності населення.

Відкритість інформації про суд забезпечується шляхом доведення до громадян інформації про суд, його розташування, підсудність, часи роботи. Обов’язок щодо цієї інформації має бути покладено на спеціальні підрозділи апарату Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Державну судову адміністрацію України. Доцільним було б введення спеціальних посадових осіб (прес-секретарів) у штаті апарату суду, які будуть взаємодіяти з громадськістю й засобами масової інформації.

Універсальність юрисдикції суду досягається забороною вилучення певних категорій справ з відання суду і чітким розподілом повноважень між різними судами з метою уникнення конфліктів.

Компетентність судді, який розглядає справу, досягається встановленням стандартів професійної придатності кандидатів на посаду судді, систематичним підвищенням суддями своєї кваліфікації, спеціалізацією суддів.

Стабільність судової системи забезпечується незмінюваністю її структури впродовж тривалого терміну (5-10 років) і розробкою критеріїв її ефективності, які мають служити виключними підставами зміни судового устрою.



Автором вивчаються проблеми доступності судів апеляційної й касаційної інстанцій. Відповідні форми оскарження рішень суду першої інстанції передбачено Конституцією України (ст. 129). Міжнародно-правовими актами закріплено право на перегляд рішень суду й передбачені обмеження цього права, як-то: вилучення незначних категорій справ, наявність дозволу суду на подання скарги, встановлення граничних термінів її подання тощо. Отже, існування відповідних обмежень у внутрішньому праві є правомірним.

Аналізуються світові моделі ієрархічної побудови судової системи. На підставі вивчення існуючих серед правників поглядів (В.Є. Васьковський, І.А. Приходько) і міжнародних стандартів робиться висновок, що справа має розглядатися по суті двома судовими інстанціями (місцевим і апеляційним судами). Це випливає з правової природи інституту апеляції, який спрямовано на забезпечення законності рішення суду, усунення можливих суддівських помилок, досягнення більш компетентного розгляду справи.

Одночасно значна територіальна віддаленість апеляційного суду (що було підтверджено результатами анкетування суддів) не є обмеженням його доступності. Остання зумовлюється передусім правовою можливістю безперешкодного подання апеляційної скарги у визначеній законом формі з ініціативи заінтересованої сторони, яка не залежить від дискреційних повноважень відповідних посадових осіб.

Інститут апеляції в процесуальному законодавстві аналізується через вимоги до змісту апеляційної скарги, межі й строки її розгляду апеляційним судом, рішення, які він вправі приймати. Робиться висновок, що чинниками, які перешкоджають доступності цієї інстанції, є: (а) суворе обмеження меж перегляду справи судом змістом апеляційної скарги, (б) короткий термін подання останньої, (в) фактичні перешкоди для спрямування апеляційної скарги до вищого суду, які чиняться судом, що постановив рішення, (г) можливість повернення справи апеляційним судом на новий розгляд до суду першої інстанції.



Досконале вивчення наукової літератури й аналіз чинного законодавства дозволили зробити висновок, що сутність касаційного провадження полягає в розгляді матеріалів справи щодо наявності порушень матеріального і процесуального закону. В Україні функції касації щодо системи судів загальної юрисдикції виконують вищі спеціалізовані суди, які розташовані у м. Києв. Призначення касаційної інстанції, покликаної на засадах найвищого професійного рівня виправляти суттєві помилки нижчих судових інстанцій, а також забезпечувати єдність судової практики, не переглядаючи справ по суті, не потребує максимального територіального наближення цього суду до населення.

Аналіз міжнародно-правових стандартів дає підстави стверджувати, що звернення до касаційного суду може бути зумовлено більш суворими обмеженнями щодо його форми, підстав (наприклад, виключною складністю справи) і передумов (зокрема, необхідністю попереднього перегляду справи апеляційним судом). Крім того, присутність особи при розгляді її справи касаційним судом не є обов’язковою.



Автором обґрунтовується, що з метою забезпечення найбільшої доступності судова система має втілювати принциподна судова ланка = одна інстанція. По-перше, виконання функцій декількох інстанцій має організаційні вади: часто неможливо забезпечити, щоб справи в порядку різних проваджень слухали різні судді. По-друге, вищі суди укомплектовуються компетентнішими суддями, що виявляється у більш суворих вимогах до їх віку, стажу роботи й зумовлюється складнішими завданнями, які постають перед вищими судами. По-третє, відповідно до позиції Конституційного Суду України побудова системи судів має узгоджуватися зі стадіями судочинства.

Автором ґрунтовно вивчалися проблеми, що виникають у громадян під час звернення до суду та шляхи їх розв’язання. За результатами проведеного опитування громадян, найбільшу складність для них під час звернення до суду становлять тривалі строки судового розгляду справи (31,7%), високі ставки оплати професійних представників (17,7%), складна й почасти незрозуміла процедура розгляду справи (16,1%).

Дотримання судами розумних строків розгляду справ можна досягти шляхом запровадження таких організаційних заходів: (а) забезпечення реальних нормативів середньомісячного навантаження на суддів, (б) оптимізації організації роботи суду, (в) використання новітніх технологій в роботі суду.

Скорочення надмірного навантаження на суддів можливе шляхом звільнення їх від виконання завдань, що безпосереднього не стосуються розгляду справи. Цій меті служить інститут помічника судді, звільнення суддів від прийому громадян, оптимізація структури апарату суду.



Для досягнення максимальної ефективності роботи апарат місцевого суду має складатися із 3-х відділів: а) відділ прийому заяв, матеріалів і справ, б) відділ забезпечення судового розгляду справ, в) відділ виконання судових рішень та зберігання справ.

Необхідною умовою належної роботи судів є комп’ютеризація діловодства, запровадження якої нині явно недостатнє. Розробка й поширення відповідного програмного забезпечення має бути покладена на Державну судову адміністрацію України з урахуванням вимог чинного законодавства. При цьому доцільно використовувати позитивний досвід модельних судів.
Каталог: sites -> default -> files
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
files -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
files -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційних рівнів «спеціаліст»,
files -> Конструкції для енергоефективного відновлення забудови, постраждалої від надзвичайних ситуацій

Скачати 141.19 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка