Реферат за прочитаною англійською мовою книгою: Jacques Lassaigne «Vincent Van Gogh»



Сторінка1/2
Дата конвертації05.01.2017
Розмір0.89 Mb.
ТипРеферат
  1   2
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ


Кафедра германської філології


РЕФЕРАТ

за прочитаною англійською мовою книгою:


Jacques Lassaigne «Vincent Van Gogh» - London: Exeter Books, 2011p.

Підготувала:

_________________

Науковий керівник:

доктор філологічних

наук, професор

_______________________

Київ - 2014 р.


I am going to write my thesis on the topic “Reference on the book “Jacques Lassaigne «Vincent Van Gogh»”.

Our study is based on this book is to examine and creativity, Van Gogh's life. Vincent Willem van Gogh (30 March 1853 - 29 July 1890) was a Post-Impressionist painter of Dutch origin whose work-notable for its rough beauty, emotional honesty, and bold color-had a far-reaching influence on 20th-century art. After years of painful anxiety and frequent bouts of mental illness, he died aged 37 from a gunshot wound, generally accepted to be self-inflicted (although no gun was ever found). His work was then known to only a handful of people and appreciated by fewer still. Van Gogh was a largely self-taught artist who went on to change the face of Post-impressionism forever. A troubled yet highly-skilled painter, van Goghs work was an outlet for his emotion, particularly when battling depression. Upon moving to Paris, van Gogh was hugely inspired by the works of the Impressionists and Post-impressionists and he adopted their bright palette and developed a unique style which continues to be emulated by artists to this day. Working at an often furious pace van Gogh produced more than 2,000 works of art, including around 900 paintings and 1,100 drawings and sketches in his 10-year career. However, he sold only one painting during his lifetime and did not become successful until after his death

The main objectives of the work:

- Explore the Van Gogh as described by author

- Consider its basic operation are described in the book

- To study the origins and development of the artist as it describes the author

I'm going to introduce you to the main sections of this book and consider each of them.

The first section of the book - the life and work. The author tells us about the formation of Vincent Van Gogh as an artist and on the process of preparing his major works.

Also in the book contains the basic work of Vincent van Gogh Since his first works, which are drawn in pencil. Among these works, most portraits and pictures of nature. Although much attention has been given to his paintings, van Gogh's drawings are less widely known. This catalog of a recent exhibition at the Van Gogh Museum (VGM) in Amsterdam and the upcoming exhibition at the Metropolitan Museum of Art (MMA) in New York (Oct. 18-Dec. 31) is the first study of van Gogh's drawings in a number of years.

Jacques Lassaigne «Vincent Van Gogh»



Зміст

Від автора

Розділ 1.

1.Молоді роки

2. Парижський період

3. Немає ніякого рая

4. Ван Гог та смерть

Розділ 2.

1.Ідеали Ван Гога

2.Досвід


3.Ван Гог та інші художники

4.Книги про Ван Гога


Актуальність дослідження. Книга Jacques Lassaigne «Vincent Van Gogh» є однією з праць на дану тематику, що повністю розкриває життя та творчість художника. Дана книга пояснює читачеві вплив життєвих моментів художника на тематику його картин, формування гами кольорів та настроїв в творчості.

Об’єкт дослідження – життя та творчість Вінсента Ван Гога за книгою Jacques Lassaigne

Суб’єкт – книга Jacques Lassaigne «Вінсент Ван Гог» як вагома праця з дослідження життєвого та творчого шляху художника

Мета дослідження – зясувати основну тематику книги, дослідити її окремі розділи та розкрити їх суть.

Основними завданнями в роботі є:


  1. аналіз даної книги як джерела по вивченню творчості Вінсента Ван Гога;

  2. розгляд основних розділів книги та їх взаємозвязку;

  3. створити загальну композицію книги та її частин;

  4. дослідити дану книгу з точки зору її місця серед праць на тему дослідження життя та творчості художника.

Наукоува новизна полягає у нових вирішеннях поставлених завдань.

Теоретична значимість. Систематизовано та проаналізовано книги відповідної тематики інших авторів та виявлено значимість роботи саме Jacques Lassaigne «Вінсент Ван Гог», як роботи з розкриття основних концепцій життя та творчості Вінсента Ван Гога.


Загальна харарктеристика книги Jacques Lassaigne «Vincent Van Gogh»

Книга про Вінсенте Ван Гога Jacques Lassaigne відкриває перед читачами життя художника з усіма її суперечностями, переживаннями, сумнівами; важкі самозабутні пошуки покликання, життєвого шляху, на якому можна краще допомагати нужденним і стражденним. Все в книзі достовірно і документовано, але це не заважає їй бути хвилюючим розповіддю, яскраво відтворює зовнішність художника і обстановку, в якій він жив і творив.

Книга Jacques Lassaigne про Вінсенте Ван Гога залишає суперечливі почуття: з одного боку, вся надуманість деяких ситуацій, неправдоподібність викликає зневіру в правдивість оповідача, з іншого боку - доступно, барвисто, «по-голлівудськи» розказана не тільки творча, а й побутова сторона життя великого художника 20 століття.

Кожна частина первого розділу - це місто, в який, так чи інакше, потрапляв Вінсент Ван Гог і як це місто вплинуло на творчість художника.


Початок книги відкриває процвітаючого амбітного прикажчика картинної галереї з високоповажного роду Ван Гогів, що продає різного виду картини багатим городянам, все в його житті райдужно і просто: він закоханий і молодий.

Частина перша книги «Життя та праці»

Складається з підрозділів:

- Молоді роки

- Парижський період

- Немає ніякого рая

- Ван Гог та смерть

Перша частина починається з народження художника та початку його життя. 30 березня 1852 року в голландському місті Зюнден жінка місцевого пастора Анна Корнелія Ван Гог народила дитину, яку назвали Вінсентом. Ім’я Вінсент означає в перекладі «переможець». Батьки думали, що їх дитина буде переможцем і прославить рід Ван Гогів. Однак протягом місяця — померає. 30 березня, через рік після народження першого сина, у подружжя з’явилася на світ друга дитина. У пам’ять про померлого сина батьки назвали новонародженого Вінсентом. Саме йому судилося прославити рід Ван Гогів.

У Теодора та Анни після Вінсента народилися ще п’ятеро дітей. Підростаючи, вони бігали по будинку й заважали пастору працювати. Лише старший син не потребував уваги батьків. Він сам знаходив собі заняття, що вимагали усамітнення. Вінсент гуляв околицею, розглядав квіти та рослини, милувався їх кольорами. Батьків непокоїла відлюдькуватість хлопчика, і пастор віддав сина на роботу до свого брата — теж Вінсента — гаазького торговця картинами, потім до пана Терстеха в гаазький філіал фірми «Гупіль». Ван Гог став продавцем картин. Незабаром за гарну роботу його було переведено до лондонської філії компанії. Звільнившися з цієї роботи, він стає помічником проповідника в Англії, навчається упродовж року на богословському факультеті Амстердамського університету, потім вступає до місіонерської школи поблизу Брюсселя. Але незабаром на свій страх і ризик відправляється проповідувати Євангеліє в Боринаж — великий центр видобутку вугілля в південній Бельгії. Близько двох років він живе в селі Патюраж, читає гірникам Біблію, відвідує хворих і поранених і роздає їм гроші. Проте в 1879 р. церковне начальство звільняє його з посади проповідника. Приводом стали непоступливий характер майбутнього художника, його конфлікти з адміністрацією шахт і небажання підкорятися формальним вимогам церковного керівництва.

Так починається голландський період творчості художника. Залишивши в 1880 р. Боринаж, Ван Гог поневіряється по містах і містечках Голландії. Захоплюючись спочатку малюванням, Ван Гог лише в 1881 р. почав писати маслом. Під час перебування в Гаазі у Ван Гога вперше з’явилася можливість брати уроки професійної майстерності у свого далекого родича Антона Мауве — відомого голландського художника. Пізніше уже в Антверпені він відвідує Академію мистецтв. Сюжети картин того часу пов’язані з суворою природою та побутом землеробів Брабанта («Їдоки картоплі», 1885, Музей Ван Гога, Амстердам), працею ткачів Нюенена («Ткач», 1884, Музей Бойманса ван Бейнінгена, Роттердам). Красномовні натюрморти із зображенням домашнього начиння та звичних предметів — «Натюрморт із люлькою та капелюхом» (1885, Музей Креллер-Мюллер, Оттерло), «Натюрморт із книгою та Біблією» (1885, Музей Ван Гога). Останній, зокрема, розповідає про пасторську діяльність померлого батька. Нечисленні пейзажі («Алея тополь у Нюенені», 1885, Музей Бойманса ван Бейнінгена) зображують краєвиди Голландії з тополями біля доріг, морського узбережжя. У 1886 р.

Ван Гог здійснює свою давню мрію — переїздить до Парижа, центру новаторського живопису кінця XIX століття. Так починається другий підрозділ частини першої книги. Він знайомиться з Гогеном, Тулуз-Лотреком, Піссарро. Так починається паризький етап його творчості. Для цього періоду характерна різка зміна стилю художника. Інтерес до проблем колориту, виражальної експресії мазка підсилюється у Ван Гога під впливом знайомства з живописом імпресіоністів, теорією додаткових кольорів пуантилістів, пастозною бравурною манерою А. Монтичеллі. Картини «Бульвар Кліші» та «Сади Монмартра» написані легкими імпресіоністичними мазками, насиченими поєднаннями фарб, передають яскраві кольори паризької весни. У цей період художника починає приваблювати яскрава мальовничість і безпосередність зображення природи й людини в японській гравюрі. Це позначилося на живописній манері картин «Дядько Тангі» та «Поле пшениці з жайворонком». У цей час у творчості Ван Гога переважають автопортрети (близько 23). Вони відображають його мінливе внутрішнє життя. На початку 1888 р. художник виїжджає в Арль. Там Ван Гог, не відмовляючись від манери попереднього періоду творчості, повністю реалізує себе і знаходить свій неповторний постімпресіоністичний стиль. В Арлі Вінсент спробував реалізувати свою давню мрію про створення асоціації художників. До 1886 р. Ван Гог страждав від великих та малих депресивних епізодів, що чергувалися з гіпоманіакальними та маніакальними фазами, часто зі швидкими змінами.

Далі в книзі описаний тривалий депресивний епізод стався в Лондоні після розриву любовних стосунків із повією Сієн. Тривалий гіпоманіакальний період збігався з початком його діяльності як євангеліста, так і художника. Протягом років, проведених у Парижі (1886–1888), він зловживав алкоголем (пив багато абсенту), був тривожним, дратівливим, виявляв ворожість, ексцентричність та деякі соматичні симптоми. В Арлі (1888 р.) він мучився від почуття тривоги, розкаяння, меланхолії, страждав від безсоння та фізичного виснаження, що було пов’язано з його нездоровим способом життя. Напередодні Різдва 1888 року, коли, ймовірно, відбувся його перший психотичний криз (про що він не пам’ятає), він відрізав частину свого лівого вуха. А сталося це так. В Арлі Ван Гог жив разом із Полем Гогеном. Художники працювали в одній майстерні, що для Гогена було дуже зручно, а Ван Гогу дало можливість стати ближчим до свого божества — Гогеном він захоплювався. Але два художники в одній майстерні — це вибухонебезпечна суміш. Між ними постійно виникали непорозуміння. Одного вечора, п’ючи абсент у кав’ярні, Ван Гог кинув склянку в голову Гогена. Той устиг ухилитися, вивів товариша з приміщення, відвіз додому та поклав у ліжко. Після відповідного навчання в червні 1873 року його переводять до лондонської філії Goupil & Cie. Це були щасливі часи для ван Гога: він був успішним у роботі і у віці 20 років вже заробляв більше за свого батька. Він закохався в дочку своєї домовласниці Юджин Лойєр, але коли він нарешті освідчився перед нею, вона йому відмовила, пояснивши це тим, що вже таємно заручена з попереднім жильцем. Вінсент стає все більш відлюдкуватим та ревним щодо релігії. Батько та дядько відправили його до Парижа, де він і провів останні 3 місяці 1874 року. Там ван Гог був обурений тим, що твори мистецтва сприймаються як товар, і висловлював це клієнтам. У 1875 році ван Гог працював у Лондоні, де знову обурив роботодавців звинуваченням у тому, що торгівля картинами — це організована злочинність. Врешті-решт це призвело до того, що 1 квітня 1876 року його вирішили звільнити.

Його релігійні почуття зросли настільки, що він вирішив, начебто знайшов своє справжнє покликання. Ван Гог повернувся до Англії, щоб працювати спочатку безоплатно в якості тимчасового вчителя в маленькій школі-інтернаті, що виходила на гавань в Рамсгейті; він пізніше зробив декілька ескізів краєвиду. Незабаром власник школи переїхав в Айлворт, Мідлсекс. Вінсент вирішив теж перебратися на нове місце, де став помічником місцевого методиста у його прагненні «усюди проповідувати слово Боже».

На Різдво того року він повернувся додому, потім протягом шести місяців працював у книжковому магазині в Дордрехті, але ця нова робота не подобалася йому, і він витрачав більшість свого часу в коморці магазину роблячи замальовки або перекладаючи вірші з Біблії на англійську, французьку та німецьку.

Автор використовує літературні художні прийомі при описі буденного життя хідожника: «Уранці Ван Гог нічого не пам’ятав. Але вже ввечері пішов гуляти містом із бритвою в руці і, побачивши Гогена, накинувся на нього. Поль боявся залишатися ще на одну ніч у такому небезпечному товаристві й пішов ночувати в інше місце. А Вінсент, повернувшися додому, раптом зрозумів, що зопалу ледь на покалічив товариша, і спрямував усю лють на себе — відрізав собі мочку вуха.»

В книзі відкривається причина та момент знаменитого «відрізаного вуха». Після двох нетривалих психотичних кризів він у травні 1889 р. добровільно йде до притулку у Сен-Ремі. Там протягом наступних років він переніс декілька депресивних епізодів та три психотичні кризи, два з яких збігалися з його тимчасовими візитами до Арля. Останній із кризів характеризувався релігійною та паранояльною маячнею та слуховими галюцинаціями, що тривали понад 3 місяці (лютий — квітень 1890 р.) та залишили по собі деякі яскраві спогади. Вийшовши з притулку в травні 1890 р., він поїхав до Овер-сюр-Уаз, де переніс швидку зміну маніакальних та депресивних симптомів. 27 липня він вистрелив собі в груди і за 2 дні помер. Це сталося 29 липня 1890 року.

Автором розкривається період формування манери художника в Парижський та Лондонського періоду. Тоді ж проявляється і манера написання картин. Він не схильний до чіткої деталізації, все більше проявляється якась чуттєвість і, швидше за правдиве, а не гарне зображення навколишнього світу. Починаючи з 1883 року, Ван Гог міняти тематику картин і більше зображує простих трудівників. Його полотнам властива кілька похмура палітра. Взяти хоча б роботи «Прибирання картоплі» і «Їдці картоплі». В кінці 1880-х років Ван Гог стикається з представниками імрессіонізма, який в кінцевому підсумку зробив дуже сильний вплив на всі його подальшу творчість. З 1886 по 1889 рік художник створює близько 230 картин. Цей період вважається одним із найбільш плідних в його творчості. Бувало таке, що він писав по дві картини в день! У той час Ван Гог живе в Парижі і часто зустрічається з відомими художниками. Його фарби на полотнах починаю світлішати, оскільки він переживає нові і світлі емоції. Трохи пізніше художник переїздить до Прованс, який вражає його великою кількістю нових фарб і відчуттів. У цей час з’являються такі відомі роботи як «Арлезіанка», «Нічне кафе» і «Зоряна ніч над Роною», «Спальня Ван Гога в Арле». Ван Гог швидко виробив власний художній почерк. Однак справді самостійна творчість тривало всього кілька років. Кращі з численних полотен Ван Гога написані влітку 1888 року в Арле, на півдні Франції, куди художник приїхав в надії поправити здоров'я. Цим полотнам властиві гранично експресивна манера, поривчастий ритм, вільна динаміка мазка.

Автор книги демонструє книги Ван Гога. Зберігається в Лондонській Національній галереї картина Пшеничне поле з кипарисами написана в 1889 році, коли художник перебував у лікарні. У цій роботі, як і в інших полотнах цього періоду, Ван Гог використовує синю і жовту фарби, опрацьовуючи цю палітру тонкими, майже графічними мазками. Картина створює враження дивного буйства фарб, незрозумілою силою приведеного до абсолютної гармонії. Стілець Ван Гога - одна з двох парних картин, на іншій був зображений стілець Гогена, спорудження набагато більш складне. Це полотно створено саме в Арле, влітку 1888. Як вже говорилося, вважається, що то був найбільш плідний період у творчості художника.

Також автор зазначає в книзі таку діяльність художника як місіонерство. У січні 1879 року ван Гог приступив до виконання обов'язків місіонера в бельгійському шахтарському селищі Вам. Він навчав дітей читати й писати, викладав їм Закон Божий, доглядав за хворими, віддавав парафіянам частку свого одягу та їжі, а у вільний час малював. У виконанні своїх обов'язків він заходив досить далеко: часто спав на соломі, віддавав увесь свій теплий одяг іншим і харчувався залишками їжі. Такий спосіб життя ван Гога та надмірна ревність Вінсента обурили представників церкви, тому йому забороняють надалі проповідувати. Вінсент не захотів залишати цю місцину і переїхав у найближче село, де прожив рік у злиднях, замальовуючи жахливі умови життя шахтарських сімей. Саме тоді він зрозумів, що його покликання — живопис. Інколи йому вдавалось вимінювати свої малюнки на кусень хліба. Один шахтар надав йому притулок у своєму житлі; Вінсент часто малював надворі на великих куснях паперу, яким не знаходилось місця у тісному помешканні. Згодом Вінсент звернувся за допомогою до свого брата Тео, який надав йому кошти для переїзду до маленького готелю у Брюсселі у жовтні 1880 року. Тео буде надавати братові грошову допомогу впродовж усього життя Вінсента.

У квітні 1881 року ван Гог переїхав до маєтку батьків у Етені. У цей час Вінсент закохався у свою двоюрідну сестру Корнелію Адріану Фос-Стріккер (Кее), запропонував їй одружитися, але Кее рішуче відмовилася. Оскільки на його листи до Корнелії він не отримував відповіді, Вінсент вирішив зустрітися з нею у батьківському домі в Амстердамі. Коли дядько Стріккер став на його шляху, Вінсент підніс руку до полум'я лампи, погрожуючи тримати її над вогнем доти, доки не з'явиться Кее. Дядько лише погасив полум'я лампи, і Вінсент був змушений піти, принижений цією ситуацією. Самі родичі називають його настирливість «огидною», засуджуючи його спроби вмовити Корнелію одружитися з ним.

Батько називає Вінсента, який вважає релігію «жахливою річчю», нездарою і виганяє його з дому. Ван Гог поїхав у Гаагу. У цей час брат Тео та художник Антуан Мове морально підтримували його й заохочували до подальшої художньої творчості. Мове навчив його малювати акварельними фарбами та позичив йому гроші, щоб винайняти невеличку студію біля залізничної станції. Незабаром Вінсент посварився і з ним, оскільки Антуан не схвалював його стосунків з повією Класіною Марією Хоорник (відомою як Сін). Сін переїхала жити до його помешкання, а від ван Гога остаточно відвернулися рідні та знайомі. Вінсент провів із Сін та її дітьми (останній народився вже при ньому) півтора року. Це було життя сповнене відчаю та злиднів, проте сам ван Гог вважав це ідилією: він міг займатися живописом і використовував Сін як модель; тому за цей час він значно виріс як художник. У 1883 році Вінсент розлучився з Сін та поїхав з Гааги. Він все частіше пише олією, багато їздить Північною Голландією, малюючи пейзажі та портрети місцевих мешканців. Згодом ван Гог повертається до батьків, які знову дорікають йому тим, що він живе за братів кошт. Конфлікти з рідними трапляються все частіше.

Незабаром у приватному житті Вінсента трапилась чергова драма. У ван Гога закохалася Марго Бегеман, родина якої жила неподалік від його батьків. Вінсент освідчився їй в коханні, але батьки дівчини не дали дозволу на шлюб. Марго у відчаї намагається отруїтися. Її вдалося врятувати, але стосунки між нею та Вінсентом були безнадійно зруйновані.



26 березня 1885 року від серцевого удару помер батько Вінсента, Теодор ван Гог. Його смерть посилює розрив художника з рештою родини, окрім брата Тео, який з цієї миті став для нього ще ближчим.

Окремим періодом в книзі є Французький період. У 1886 році Вінсент приїжджає в Париж і відтепер ніколи вже більше не повертається на батьківщину. Голландець за національністю Ван Гог приїхав до Франції сформованим художником, що зображували людей і природу своєї батьківщини. Приїзд в Париж вносить у творчість Ван Гога істотні корективи, не змінюючи його основної суті. Художник і раніше виконаний співчуття і любові до маленької людини, але ця людина вже інший - житель французької столиці, сам художник. Зміна стилю Ван Гога певною мірою було продиктоване зміною його світоглядної позиції. У найзагальнішому вигляді його погляд на світ у той час можна вважати більш радісним, світлим, ніж у Голландії. Ця сторона його творчості особливо добре розкривається в пейзажах і натюрмортах. Ставши палким прихильником пленеру, він блукає по Парижу, зображує куточки Монмартра, береги та мости Сени, народні театри і відчуває себе справжнім французом. "Ми працюємо, всі разом над французьким Відродженням - тут я як би на батьківщині", - пише Ван Гог. І дійсно, відтепер його творчість належить Франції і людству; він стає соратником імпресіоністів, розділяє їх незгоди, сприяє їхньому успіху ...Але полум'яної натурі Ван Гога чужа була середина; у всьому, за що він не брався, він ішов до кінця. Шукання світла і повітря, захоплення технікою Сірка (дівізіонізмом) не могли не запалити в ньому бажання кинути сірий Париж і виїхати на південь. Йому стало тісно в столиці, і південь малюється йому тією обітованою землею, де тільки й можна «відтепер організувати ательє майбутнього», де тільки й може розгорнутися талант художника. І ось в 1888 році він переселяється в Арль, містечко Провансу.



Тут починається новий період творчості Ван Гога. Перше враження не підвело його. Прованс здався йому "за своєю радісною мірою фарб країною настільки ж прекрасною, як Японія", і він шкодує тільки про те, що не потрапив сюди в молодості ... "Радісна гра фарб" - як несподівані ці слова на мові Ван Гога, недавнього аскета, - в них вилилося всі його нове ставлення до світу, ставлення живописця. Нове і разом з тим старе, бо природу любив він ще з дитинства. Але в Голландії він любив лише її тихий смуток, тут же, серед південного пишноти, він вперше замилувався яскравістю фарб, ярью сонця. Тут вперше відчув він, що не може не бути відмінності між ним і його великим учителем, Рембрандтом. "Рембрандт писав світлотінню, ми пишемо фарбами", - говорить він в одному листі, формулюючи цей переворот, який стався з ним на півдні. Рембрандт бачив у світі, насамперед контраст світла і тіні, для Ван Гога світ - насамперед свято кольору, гра фарб. Техніка живопису взагалі грає в нашу епоху набагато, велику роль, ніж раніше. Коли ми дивимося на картину старого майстра, ми, по суті, забуваємо про техніку, про манеру мазка - до такої міри врівноважені в ній форма і зміст, почуття та інтелект, об'єктивне і суб'єктивне. Але - на жаль! - Сучасна людина далекий від цього класичного рівноваги духу, і ось чому в сучасній картині ми, насамперед, помічаємо суб'єктивний підхід художника до того чи іншого об'єкту. А техніка, за справедливим зауваженням Пюви де Шаванна, і є не що інше, як темперамент художника, ступінь інтенсивності його світосприйняття. Є художники-реалісти, які з такою покірною пасивністю сприймають світ що, ми забуваємо про їх людської особистості і тільки говоримо: "Як живо написаний цей самовар чи червоний комод - він зовсім як справжній". Але є й інші художники, з невгамовною і непокірної душею, які не можуть приховати за матерією предмета самого темпу свого переживання. Дивлячись на їх картину, ми бачимо, насамперед, не те, що зображено, а те, як зображено, ми як би соучаствуем в самому процесі їхньої творчості, хвилюємося і поспішаємо разом з ними. У таких художників-індивідуалістів техніка займає величезне місце, але разом з тим вона вже перестає бути технікою в звичайному сенсі цього слова, тобто. Е. Чимось зовнішнім і ремісничим. Саме такий Ван Гог. "Упорядкування мазок" йому здається "настільки ж неможливим, як фехтування при штурмі". Він справді імпресіоніст, в найглибшому значенні цього слова, імпресіоніст більше, ніж всі інші, кого ми звикли так називати, бо він змінює свою техніку по кілька разів навіть в межах однієї і тієї ж картини, згідно кожному даному враженню. Кожен предмет вражає його по-різному, і кожен раз інакше вібрують струни його душі, а рука поспішає записати ці внутрішні ноти. Він працює то пензлем то ножем те, рідко прописуючи те, густо який виліплює фарбами, кидаючимазки то вздовж то впоперек. Він працює завжди відразу, по першому враженню, в якомусь миттєвому екстазі, і здається, що картина виривається з-під його пензля, як крик захвату перед природою або жалю до людини. У самому темпі його мазків завжди відчуваєш ритмічне наростання або зниження цього крику, відчуваєш горіння його душі. Сам вічно кипучий, невгамовний, він бачить у світі, перш за все, вічно дієве початок. Його світ у невпинному круговороті, ріст, становленні. Він сприймає предмети не як тіла, але як явища. Це не означає, що він зображує який-небудь один, на лету схоплений мить природи, подібно Клоду Моне. Ні, він зображує не одну мить, але безперервність Мигово, лейтмотив кожного предмета - динамічне його буття. Ось чому кожен його етюд з натури перевершує випадкове спостереження, піднімаючись до споглядання, до видовища космічного. Він художник світових ритмів. Він пише не даний ефект сонця, але те, як сонце заходить взагалі, посилаючи стріли променів, розбігаються круг по полотну, чи як воно виникає з золотого туману, згущується концентричними колами.

Авторк книги вказує, що художник зображав не ефект дерева, випадково зігнута вітром, але самий зростання дерева із землі, зростання гілок з дерева. Його кипариси здаються готичними храмами, що рвуться до неба стрілчастими баченнями. Скорченому від південного спека, вони підносяться, звиваючись, наче самі величезні взвіхренние мови зеленого полум'я, а якщо це кущі - вони горять на землі, як багаття. Його гірські кряжі дійсно згинаються, точно утворюючись на наших очах з початкового геологічного хаосу ... Його дороги, грядки і борозни полів дійсно тікають вдалину, і його мазки дійсно стеляться, як килим трави, або йдуть вгору по горбах. Все це, яке звучить лише словесним оборотом у нас з вами, живе, і рухається, і йде у Ван Гога. І його космос, його пейзажі охоплені вічним пожежею, як і він сам, і як дим клубочаться в них хмари.

Третім підрозділом книги є характеристика Ван Гога як портретист.

Динамічна манера Ван Гога з'ясовується ще наочніше в його дивовижних малюнках, зроблених пером з очерету, які він накидав з японською віртуозністю і щедро розсипав в своїх листах, ілюструючи думки. Він хотів так само швидко малювати, як писав, і дійсно, в цих штрихах і точках автограф його генія. Я не знаю жодного з графіків сучасності, який володів би такою впевненістю лінії, такою силою навіювання, таким лаконізмом малюнка. Його нариси пером - якісь пульсограмми світу, графічні символи світового життя. Ось дерево, убегающее увись завитками ліній, нот стоги, які утворюються з спіралей, і трава, що росте вертикально, і дахи, що йдуть черепиця вгору, або разлохмаченние гілки, що ростуть туди і сюди ... Ось портрет листоноші з Арля. Як самовдоволено розчесані штрихами його баки, як радісно світяться на тлі шпалерні квіточки!

Але ще більшим фактом виразності у Ван Гога, ніж його техніка, є колорит. Він виявляє характерне в людині не тільки утрировкумалюнка, але і символікою фарб. "Я хочу зробити портрет мого друга, художника, що марить дивні сни, - пише він у листі до брату.- Я хотів би вкласти в цей портрет всю мою любов до нього і зовсім вибираю фарби. Я утрирую світлий тон його волосся до ступеня оранжевого кольору. Потім, у вигляді фону, замість того щоб зобразити стіну убогої квартири, я напишу нескінченність, - найбільш інтенсивний синій тон, який тільки є на моїй палітрі. Завдяки цій комбінації голова на синьому тлі буде здаватися зіркою в глибокій синяві неба. Точно так само роблю я, і в портреті селянина, уявляючи собі цю людину при полуденному сонці, у розпал жнив. Звідси ці помаранчеві відблиски, блискучі як розпечене залізо; звідси цей тон старого золота, що горить в темряві ... Ах, мій милий, багато побачать у цьому перебільшенні карикатуру, але що мені до цього! "

Таким чином, на противагу більшості портретистів, які думають, що схожість вичерпується особою, фарби фону були для Ван Гога невипадковим прикрасою, але таким же фактором виразності, як і малюнок. Його "Рибальська нянька" вся написана звучними лубочної-барвистими кольорами. Одна з його арлезіанок, напевно злісна провінційна сплетница, витримана в чорно-синьому, як круки крило, і тому ще більш схожа накаркають птицю. Так кожен колір мав на очах Ван Гога свій виразно-лаконічний сенс, був для нього символом душевного переживання, викликав у нього аналогії. Він не тільки любив багато барвистість світу, а й читав в ній слова цілого таємної мови.

Але з усіх фарб-слів його найбільше чарували дві: жовта і синя. Жовта мажорна гама, від ніжно-лимонної і до, дзвінко-помаранчевої, була для нього символом сонця, житнього колосся, благовістом християнської любові. Він любив її. Звернемося до Ван Гогу: "Я віддаю перевагу писати очі людей, а не собори ... людська душа, нехай навіть душа нещасного жебрака або вуличної дівчата, на мій погляд, набагато цікавіше". "Хто пише селянське життя, краще витримають випробування часом, ніж виробники написаних у Парижі прийомів і гаремів". "Я залишуся самим собою, і навіть в сирих творах буду говорити строгі, грубі, але правдиві речі". "Робочий проти буржуя - це так не добре обгрунтовано, як сто років тому третій стан проти інших двох".

Буржуазна публіка не прощає новаторства, а Ван Гог був новатором в найпрямішому і справжньому сенсі цього слова. Його прочитання піднесеного і прекрасного йшло через розуміння внутрішньої суті предметів і явищ: від, нікчемних як рвані черевики, до нищівних космічних ураганів. Уміння подати ці, здавалося б, несумісні величини в однаково художньому масштабі поставило Ван Гога не тільки поза офіційною естетичної концепції художників академічного напрямку, але й змусило його вийти за рамки імпресіоністичної живопису.

Другий розділ книги складається також з декількох підрозділів:


  1. Ідеали Ван Гога

  2. Досвід

  3. Ван Гог та інші художники

  4. Книги про Ван Гога

В першому підрозділі автор описує не тільки творчість Ван Гога а й епоху становлення та розвитку імпресіонізму. На початку 20 ст. занадто прямолінійний протиставлення мистецтва Ван Гога (рівно як Сезанна, Гогена і Тулус - Лоттрека) імпресіоністичній практики призвело до створення нового терміну - "постімпресіонізму". Умовність його очевидна. Взаємини між двома поколіннями митців були значно складніше і ширше звичайної полеміки змінюють один одного напряму. При всій удаваній непорівнянності творів, створених від Ренесансу по імпресіонізм включно, європейська живопис грунтувалася на системі, в основі якої лежав принцип "бачу-Зображення".

В імпресіонізмі він досяг особливо повного розвитку, що виразилося в дивовижній природності і різноманітті що фіксуються художником значних враженнях. У нескінченній зміні світлових і повітряних нарядів природи імпресіоністи побачили прекрасний лик її вічного оновлення.

Але культ безпосереднього враження таїв у собі і щось таке, що зробило систему візуального сприйняття жорсткою і обмеженою. У нестримній гонитві за ускользающим і неслухняним миттю непомітно і сам об'єкт спостереження перемістився на другий план, внаслідок чого художній образ в цілому виявився непоправно збідненим.

Постімпресіоністи і Ван Гог, зокрема, запропонували принципово інший метод, метод синтезування спостережень і знань, аналіз внутрішньої структури речей і явищ, що відкрило шлях до укрупнення масштабу образів, розширило пізнавальні можливості мистецтва. "Я бачу в усій природі, наприклад в деревах, вираз і, так би мовити, душу". Ці слова - ключ до прочитання Вангоговской трактування художнього образу. В основі її лежить злиття двох начал: перше з яких, відноситься до всього що, пов'язано з роботою над натурою, а друга визначається творчим імпульсом самого художника, що дозволяє йому бачити реальність в більш яскравому і перетвореному вигляді.

Одного разу Ван Гог порівняв академічну живопис з руйнівноюкоханкою, яка "... холод тебе, смокче твою кров, перетворює тебе в камінь ... Пішли цю коханку під три чорти, - говорить він, - і без пам'яті закохався в свою справжню кохану - даму Натуру або Реальність ". Цю "Даму" він зворушливо любив все життя, відкидаючи будь-яке посягання на своє почуття. Гоген, що закликав його до роботи по уяві, даремно терпів час. Ніяка сила не могла змусити Ван Гога відірвати мистецтво від життя. Але любов до "Пані Реальності" зовсім не була чужою, сліпий. Натуралістів зневажав Ван Гог, ще більш "фантазерів". В очах Ван Гога з натури є "приборкання норовливої". Колись люди вірили в земну твердь, а згодом - то з'ясувалося, що земля-то кругла ... Можливо, проте, життя також кругла і у багато разів перевершує своєю протяжністю і властивостями ту криву, яка нам зараз відома ". Заради того, щоб пізнати цю протяжність, Ван Гог зірвав з неї мішуру банальної і виявив істину у всій її наготі. Але витяг істини немислимо без перетворює творчого імпульсу самого художника, концентрують у ньому весь свій розум і почуття. Без цього неможливо, перетворити "їдців картоплю" в свідчать за всіх "принижених і ображених", змусити стоптані, рвані черевики кричати про мучеників убогості. Органічне злиття "світу видимого" і "світу сущого" і є "... щось нове, ... найвище в мистецтві, де найчастіше мистецтво стоїть вище природи". Вище в тому сенсі, в якому картини Ван Гога вище і правдивіше видимої правди.

Найважливіша ланка образної системи Вангоговского мистецтва - натхненність і олюдненість. Будь-який елемент світобудови в його очах значний і прекрасний лише тоді, коли знаходить здатність відчувати: у Ван Гога страждають навіть камені. Людське сприйняття - призма, заломлююча все суще. "Мені хотілося б зробити все так, як ... все це бачить і відчуває залізничний сторож". У знівечених старих Ветлах у дороги Ван Гога бачиться щось спільне з процесією людей похилого віку з богадільні, а розгорнута книжка, горить свічка і потерті крісло трансформується у нього в "портрет", який покинув їх власника. ("Крісло Гогена").

Будь-який компонент природи Ван Гог змушує бути камертоном своїх емоцій інтелекту. Природа дарує йому не тільки мотиви, а й стає для нього опорою, джерелом моральної сили. Ще Мілле говорив: "Терпінню можна навчитися у проростає зерна". Ван Гог розуміє це по-своєму: "У кожному здоровому і нормальному людині живе те ж прагнення визріти, що і в зерні, отже, життя є процес визрівання. Тим же, чим для зерна є прагнення визріти, для нас є любов ". У цьому і полягає головний нерв Вангоговского розуміння світу і естетики: бути закоханим в людяність! У Ван Гога це вище родинних почуттів і соціальних забобонів. Не вагаючись, він рве на корп останню сорочку, тому що треба перев'язати рани постраждалого шахтаря, ділить дах і хліб з дітьми повії, з зорі і до зорі, в сонце і дощ гне спину над папером, як орач над плугом, по краплях віддаючи кров своїм картинам і малюнках, ніколи нічого не вимагаючи для самого себе.

Як трагічно не співпадала його уявлення про красу з поняттям міщанина! "Немає нічого більш художнього, ніж любити дітей!" Це вистражданий "в суворих випробуваннях убогістю" - девіз Ван Гога в обивателя всіх часів, здатний видавити лише криву посмішку. Естетика Ван Гога - дітище іншого світу. Його "прекрасне" пахне землею, стиглимхлібом, потім селянина, вітром з скерований під небом полів "неосяжних, як море", воно крутиться людським теплом і добротою в самих грубих і некрасивих обличчях.

Другий підрозділ книги – Досвід, проявляється через естетичні погляди художника. Естетична ідея Ван Гога не терпить абстрагованості. Краса бачиться йому жінкою: "які її прагнення". "Любити і бути коханою, жити і давати життя, оновлювати її, плекати, підтримувати, працювати, відповідаючи запалом на запал, і, найголовніше, бути доброю, корисною, на щось годиться, хоча б, наприклад, на те, щоб розпалити вогонь у вогнищі, дати шматок хліба дитині і склянку води хворому. Але ж усе це теж дуже красиво й піднесено! Так, але вона не знає цих слів. Її міркування ... не надто блискучі, не надто вишукані, зате почуття завжди справжні ". Втілення цієї "справжності" настійно вимагало адекватної по силі і виразності мальовничій системи. Для кожного, кому є що сказати, пошуки коштів, як це зробити, - питання життя. Проблема пленеру ніколи не була б вирішена, якби імпресіоністи не перенесло своє ательє прямо на вулицю, в поле, в ліс або човен, якби не викинули з свого живопису сірі, коричневі і чорні фарби, якби не поцяткована поверхню своїх полотен вібруючої сіткою дрібних барвистих мазків, тобто, якби не створили принципово нову систему образотворчих засобів. У Ван Гога все було інакше: "Я хочу, щоб краса прийшла не від матеріалу, а від мене самого". Будь-який з імпресіоністів - перш за все спостерігач, пильне, тонкий, чуйний, але завжди сприймає об'єкт як би з боку. Для Ван Гога "боротьба груди з грудьми, боротьба з речами в природі" - нагальна необхідність. Звідси своєрідна неповторність його бачення і манери.

Третій підрозділ другой частини автор окреслює як взаємодію Ван Гога з іншими художниками. Мріючи про братерство художників і колективній творчості, він зовсім забував про те, що сам був невиправним індивідуалістом, непримиренним до стриманості у питаннях життя і мистецтва. Але в цьому була і його сила. Потрібно мати достатньо тренований очей, щоб відрізнити картини Моне, наприклад, Сіслея. Але лише одного разу побачивши "Червоні виноградники", вже ні з ким і ніколи робіт Ван Гога не сплутаєш. Кожна лінія і мазок - виразники його особистості.

Домінанта імпресіоністичної системи - колір. У мальовничій системі, манері Ван Гога все рівноправно і зім'яте в один неповторний яскравий ансамбль: ритм, колір, фактура, лінія, форма.

На перший погляд в цьому є деяка натяжка. Хіба зневажаєнечуваним за інтенсивністю кольором "червоні виноградники", хіба неактивний дзвінкий акорд синього кобальту в "Море в Сен-Марі", хіба не сліпуче чисті і звучні барви "Пейзаж в Овері після дощу", поруч з якою, будь-яка імпресіоністична картина виглядає безнадійно бляклою.

Перебільшено яскравим ці фарби мають здатність звучати в будь інтонації на всій протяжності емоційного діапазону - від обпалюючоюболю до ніжних відтінків радості. Звучать фарби то сплітаються в м'яко і тонко сгармонировано мелодію, то вздибліваются в ріжучому слух дисонансі. Подібно до того, як у музиці існує мінорний і мажорний лад, так і фарби Вангоговской палітри поділені надвоє. Для Ван Гога холодне і тепле - як життя і смерть. На чолі протиборчих таборів - жовте і синє, обидва кольори - глибоко символічні. Втім, у цього "символізму" така ж жива плоть, як і у Вангоговского ідеалу прекрасного.

У жовтій фарбі від ніжно лимонної до інтенсивно помаранчевої Ван Гог бачив якесь світле початок. Колір сонця і дозрілого хліба в його розумінні був кольором радості, сонячного тепла, людської доброти, доброзичливості, любові і щастя - всього того, що в його розумінні включалося в поняття "життя". Протилежний за змістом синій, від блакитного до майже чорно-свинцевого - колір печалі, нескінченності, туги, відчаю, душевної муки, фатальної неминучості і, в кінцевому підсумку, смерті. Пізні картини Ван Гога - арена зіткнення саме цих двох фарб. Вони - як боротьба добра і зла, денного світла та нічного сутінок, надії і відчаю. Емоційні та психологічні можливості колориту - предмет постійних роздумів Ван Гога: "Я сподіваюся зробити в цій галузі відкриття, наприклад, висловити почуття двох закоханих поєднанням двох додаткових кольорів, їх змішуванням і протиставленням, таємничою вібрацією споріднених тонів. Або висловити зародилася в мозку думка сяйвом світлого тону на темному тлі ... ".

Ван Гог був надзвичайно багатий творчо: його "марнотратство" зламала йому особисте життя, понівечила фізично, але не духовно. Він помер у тридцять сім років не тому, що йому вже не було про що говорити, а тому, що не хотів віддати своє мистецтво хвороби. "Я заплатив життям за свою роботу, і вона коштувала мені половини мого розуму".

Його останні роботи іноді стрясає відчай, іноді холодна і сковує, але частіше виливається спрагою буття, пронизливої до болю. "Пейзаж в Овері після дощу" зовні мирний і милостивий, продиктований саме цим станом художника. Яскраво сяє відмита дощем зелень. По мокрій дорозі мчить кінь, запряжений у віз. Весело димить що біжить далеко по рейках поїзд. Серед грядок працює, зігнувши спину, селянин. Все було б майже ідилічності, якби не скажений ритм мазків довгих і як бикорчаться, змушують прямокутники городів стикатися таким чином, що простір картини ставати як би стояв дибки і напруженим. Ще секунда, і весь цей яскравий, сяючий світ опиниться підірваним зсередини клекотливої десь в його надрах страшною руйнівною силою.

Безсумнівно, що моральний авторитет Ван Гога-людини сприяв поширенню впливу не тільки його власних художніх відкриттів, але і перемогу нової живопису в цілому. Саме це має в увазі Ж. Леймари, коли стверджує: „Його трагічне життя сьогодні популярна як якась священна легенда, яка нам більше потрібна, ніж сяйво його соняшників... вона сяє над усією планетою, як факел сучасного мистецтва".

Ця особливість Ван Гога сприяла створенню традиції, згідно з якою у зв'язку з вивченням його творчості на перший план висувалася не історико-художній, а людська тема - соціальна трагедія новатора, приреченого на нерозуміння і загибель. Правда, по мірі перетворення Ван Гога в загальновизнаного класика нового мистецтва соціально-трагічний аспект його долі митця-новатора втратив ту гостроту, яку він мав у 20-30-ті роки. Зате виникла потреба пояснити його мистецтво і трагедію, виходячи не тільки з соціальних протиріч епохи, але і з особливостей психологічної структури, подібної особистості. Не кажучи вже про те, що з'явилася величезна кількість досліджень спеціального характеру, багато автори намагаються протиставити экспрессионистскому Ван Гогу - „символу трагічного людини" - більш конкретний і неупереджений аналіз фактів. Цікаво, що в зв'язку з цим робляться спроби спростувати „легенду" про злиднях, нібито вбила Ван Гога. Так, один із авторів посилається на спогади англійського художника А. С. Хартрика, знав Ван Гога: „Коли він жив у Парижі, мені він видавався не таким жахливо бідним, як повинні були думати після історій, які про нього писали. Він був зовсім добре і як годиться одягнений, краще, ніж багато інших в ательє. Я був у квартирі на вулиці Лепік 54, яку він ділив зі своїм братом. Там було зовсім затишно, битком набито всіх сортів меблями та художніми творами". І у самому справі, відданий Тео посилав брату щомісяця від ста до ста п'ятдесяти франків, що за тодішніми часами було чималими грошима. Наприклад, як повідомляє Ревалд, Малларме, викладав англійську мову в коледжі, отримував сто франків. Листоноша Рулен, батько трьох дітей, з яким художник познайомився в Арлі, отримував сто тридцять п'ять франків. Правда, Ван Гог завжди голодував. Живописання, та ще в таких темпах і масштабах, було дорогим задоволенням. Але була ще одна важлива для нього стаття витрат: Ван Гог завжди прагнув оформити свій спосіб життя на подобу служіння увлекшей його ідеї, що дає зміст його картинам. У Гаазі він прагнув створити сім'ю, щоб бути справжньою людиною серед людей". В Арлі він купує і прикрашає „Жовтий будинок", щоб закласти як „служителя Будди" основи „майстерні Півдня". Ось чому проблема співвідношення людської і творчої завжди виявляється ключовим моментом у тлумачення Ван Гога-художника. Його листи у зв'язку з цим продовжують зберігати значення фундаменту, на якому ґрунтується вся вангогиана.

Дійсно, таку відчайдушну рефлексирование за приводу свого життя, себе та своєї справи, виразом якого з'явилися ці тысячестраничные листи, являє собою психологічний феномен, що кидає яскраве світло на особливу природу особистості і мистецтва Ван Гога. Вони показують, що, будучи людиною загострено-духовного складу, культивованого їм самим спочатку у формах екзальтованої релігійності, а потім до повної самовіддачі мистецтву, Ван Гог будував своє існування, керуючись лише свідомістю своєї внеположности людської сутності навколишнього світу. З юності він був одержимий тільки одним: довести своїми вчинками істинність своїх переконань, етичну теорію втілити в життєвій практиці, надати своєму існуванню таку цілісність, яка можлива лише за умови, що думки не розходяться з справами, ідеали - з методами їх досягнення, почуття - з вчинками. Тим самим він свідомо йшов на розрив з суспільством, протиставленим йому у всьому своєму зло, ворожість, нерозуміння і насильстві. Ван Гог в цьому відношенні не був таким винятком - він був фанатично послідовним прикладом цього духовного відштовхування від буржуазного суспільства, яке з часів романтизму з його естетичним неприйняттям „прозаїчної" цивілізації прийняло масштаби історико-культурної закономірності.

Навіть його вихід в мистецтво, в якомусь відношенні вимушений зривами на самих різних життєвих теренах, був реакцією бунтаря на панівні ідеологічні нормативи, що здавалися йому проявом моральної деградації і культурного занепаду. Вибираючи свої переконання, він опинявся поза традиційних форм буржуазного способу мислення та способу життя, і всі його зусилля практично втілити свої ідеали залишалися безпідставною утопією, мрією, поривом, засвідченими як реальність лише в листах і картинах. Звідси особливе значення слова і живопису в його життя, яка, незважаючи на подвижницьке самозречення, складалася, як повна протилежність його ідеалу людського існування: він шукав свободи, а був жертвою „анархії і свавілля"; він мріяв про братерство художників, а був одинаком, людиною, не здатним до спільної життя навіть з рідним братом; він вважав нормою сім'ю, а був позбавлений даху прихильності близьких; він визнавав мистецтво частиною життя, а його нікому не відомі картини були взагалі поза життя.

Але мистецтво, яке увійшло в життя Ван Гога як постійне, гранично активна взаємодія з природою, хоча б частково ці усувало суперечності, переводячи ідеали мовами дійсності і тим самим регулюючи рівновага людини у світі. З цієї точки зору у листів і картин Ван Гога загальний першоджерело: пошуки виходу за межі трагічного індивідуального досвіду. Його існування нагадує якусь міфічну систему: він живе в світі, багато в чому є плодом його уяви, „реальності" якого потребують постійному обговоренні (слово) і втіленні (мистецтво).

Улітку 1888 року художник створив деякі зі своїх найбільш спокійних добутків: "Листоноша Рулен" (Музей образотворчих мистецтв, Бостон), "Будинок в Арлі" (Музей Ван Гога, Амстердам) і "Спальня художника в Арлі" (Художній інститут, Чикаго). Головна діюча особа арльских пейзажів - сонце. Домінуючі кольори - жовтий, колір сонця, зрілого хліба й соняшників, які стали для художника символом денного світила ("Натюрморт з соняшниками", 1888, Нова пінакотека, Мюнхен). Натхненний образами японської гравюри і яскравих робіт імпресіоністів, він написав картину, яка по праву вважається одним із кращих його добутків: "Нічне кафе" (картинна галерея Єльського університету).

Свою любов і замилування природою Ван Гог виразив у численних пейзажах, знаходячи колірну гаму й пластичне рішення для кожної зображуваної пори року ("Жнива. Долина Ла-Кро", 1888, "Рибальські човни в Сент-Марі", 1888, "Ворони над полем пшениці", 1890, "Гілка мигдалю", 1890 - усі у Музеї Вінсента Ван Гога, Амстердам). Картина "Червоні виноградники в Арлі" (1888, Державний музей образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна, Москва) побудована на контрасті додаткових кольорів, збагачених гамою теплих і холодних фарб.

У портретних образах Ван Гог зосереджує увагу на внутрішньому світі моделі, відтворюючи її з усією індивідуальною неповторністю на тлі, позбавленому якось конкретного антуражу. Причому навіть найдраматичніші образи нерозривно пов'язані з відчуттям радості й краси життя, переданим сполученням яскравих фарб і вигадливою орнаментальністю форм. Такі його автопортрети й зображення простих людей, близьких друзів художника: "Арлезіанка. Пані Жину" (1888, Метрополітен-музей, Нью-Йорк), "Зуав", "Колискова" і інші.

І в цьому відношенні його потреба в слові дорівнює потреби в живопису, а листи і картини є однаково необхідною формою саморозкриття і самоорганізації. Нерідко останні ставали первинним зліпком задуму, реалізованим до того, як виникло саме твір мистецтва, хоча часто вони говорили про те, що було вже зроблено. І якщо намагатися визначати характер їх співвідношення, то двомовність Ван Гога передусім слід визнати органічним проявом його компенсованого існування. Не будь Тео, він все одно писав листи, подібно до того, як писав одну картину за одною, не знаходячи для них попиту і збуту і втративши в зрештою надію їх знайти. Його живопис можна визначити як метафору внутрішнього діалогу, зафіксованого в листуванні з братом, який, за влучним висловом Мейєра-Грефе, був для нього „реальністю і в той же час містичної особистістю". „Замість Вінсент і Тео можна поставити Вінсент і світ або Вінсент і бог" 5, - пояснює свою думку Мейєр-Грефе. Ось чому неможливо, вивчаючи мистецтво Ван Гога, відмовитися від того, що він думав і писав з приводу своєї роботи. Однак при цьому важливо не забувати, що листи не можуть служити буквальним поясненням сенсу картин. Але вони завжди свідчать про особливий характер цих картин, в яких внутрішній досвід, почуття і думки виражені так, наче вони є подіями зовнішнього світу.

Як це нерідко буває, що саме першовідкривач Ван Гога, рано померлий критик Альбер Орье, написав першу, ще статтю про прижиттєву художника, звернув увагу на цю особливість вангоговской живопису, пов'язану з двоєдиною природою його особистості. „Ван Гог не тільки великий живописець, захоплений своїми мистецтвом, палітрою і натурою, - він також мрійник, пристрасний віруючий, який живе прекрасними утопіями, ідеями і мріями", - писав Орье, поклавши своє спостереження в основу аналізу живопису Ван Гога. Правда, будучи адептом символізму, Орье беззастережно зарахував Ван Гога до художникам цього напряму. Однак він правильно поставив проблему своєрідності Ван Гога, в повну міру оцінивши організуюче значення „утопій, ідей і мрій" для формування живопису Ван Гога, що виражає з допомогою натури закріплену в них духовну реальність.

Трансформовані романтичні ідеї сверхжизни і сверхискусства, зливаються в цілісне всепоглинаюче творчість, направляють не тільки його свідомість і лінію життєвої поведінки, але і щоденну роботу. Саме бо він досяг того, що його людська сутність невіддільна від творчої, його образ життя повністю обумовлений методом роботи, себе він підпорядковує мистецтву, а мистецтво перетворює за своїм образом і подобою.

Інакше кажучи, мистецтво стало вичерпним змістом життя Ван Гога, завдяки чому він досяг своєї головної потаємної мети - підпорядкувати своє існування чогось вищого, що стоїть над буденністю буржуазного світу. Як ми побачимо, таким об'єктом служіння для Ван Гога-художника стають послідовно змінюються, як самостійні фази його творчого становлення, художні концепції, втілення яких він - всупереч всьому - підпорядковує своє існування. Як пише один з найбільш глибоких інтерпретаторів Ван Гога М. Шапіро, „творчий шлях Ван Гога є велика релігійно-моральна драма, а не тільки чисте розвиток стилю або нової мистецької формації. Кожна фаза його шляху має глибоко особистісний сенс, оволодіває їм повністю і завжди може розвиватися тільки там, де він живе і працює" 7. Подібне ж спостереження робить Ж. Леймари: „Він інтегрується з кожною новою середовищем, через яку проходить інтенсивно і до кінця витрачаючи її можливості щодо суворої програми, і біжить від неї, як тільки вона стає перешкодою його творчому пориву". Більш того, як ми побачимо, ці „смисли" і „програми" мають тенденцію - особливо в періоди життя серед природи (Нюэнен, Арль, Сен-Ремі - Овер) - набувати рис своєрідної міфологізованої моделі світу, втілюючи яку, Ван Гог усуває дисгармонію між його художницької волею і навколишнім світом, підпорядковуючи їй своє бачення. Тому у нього так повно збігаються періоди життя і періодизація творчості. Кожному життєвому циклу відповідає творчий цикл, замкнений всередині себе і відмінний від попереднього і наступного. Зберігаючи єдність особистості і єдність шляху, завжди залишаючись самим собою, Ван Гог зазнає ряд метаморфоз, причиною чого є події внутрішньої життя, змушують його перебудовувати свою зовнішню життя і творчі завдання. Циклічність цього зростання і розвитку особистості Ван Гога - характерна особливість його шляху - цього бурхливого, болісного, але планомірного сходження до свого „я", цього саморозкриття духовних і творчих багатств і потенцій, що супроводжувався знахідками, що мали принципове значення для історії мистецтва. Циклічність характерна і для його власне художнього мислення. У кінцевому рахунку вона сходить до космогонічними традицій західноєвропейського мистецтва, втрачених внаслідок ренесансних реформ професійними; художниками, але живе в народному фольклорі, яким Ван Гог дуже цікавився. В його творчості проявляються такі „міфологічні" риси, як антропоморфность сприйняття природи, прирівнювання свого життя і життя взагалі людини до природного циклу часів року, культ сонця, „есхатологічна" ідея життя-смерті. В системі цих уявлень осмислюється семантика багатьох найважливіших творів Ван Гога. Без особливої натяжки кожна пройдена їм творча фаза, кожен цикл можуть бути співвіднесені з якою-небудь з природних стихій, що регламентує його образні, сюжетні та колористичні задуми: Нюэнен - це стихія землі, Париж - повітря, Арль - вогню. Космізм вангоговского сприйняття відзначають багато дослідників його творчості.

Тільки враховуючи цей ідеологічний контекст творчої еволюції Ван Гога, ми можемо отримати переконливе пояснення тим різким видозмінам, через які він пройшов, змінюючи все - сюжети, героїв, стихії, фарби - і все ж нічого не втрачаючи своєї сутності, а все поглиблюючи і поглиблюючи її, підіймаючись все вище у своїх досягненнях.

Ван Гог показав - як ні парадоксально подібне твердження - приклад „мистецтва життя", якщо мати на увазі її вражаючі результати: протягом десяти років Ван Гог розвинув у собі геніального художника, який залишив незгладимий слід в історії мистецтва. Таким чином, особистість художника, його внутрішнє життя в їх співвідношенні з навколишнім світом перетворилися у Ван Гога в об'єкт творчого самоэксперимента, в передумову оновлення мистецтва. Це означало, що творче начало виходить за межі суто професійних художніх завдань. Воно поширюється на сферу людського і, перетворюючи її, стикається з існуючими підставами соціальних відносин, у системі яких мистецтво стає засобом подолання трагічного конфлікт особистості і суспільства.



Автор розкриває і відносини Ван Гога з Гогеном. Голландський художник Вінсент ван Гог (Vincent van Gogh) і французький Поль Гоген (Paul Gauguin) наприкінці 1888 року, в Арле на півдні Франції пережили самі бурхливі за всю історію мистецтва стосунки. Всього лише протягом дев'яти тижнів вони обмінювалися полотнами та ідеями, працювали без відпочинку, їх зв'язок був настільки інтенсивною, що Ван Гог, передчуваючи розлуку, відрізав собі вухо. Як спроба, яка намагається відобразити у творах мистецтва це несамовитість, в Амстердамі відкрилася виставка "Ван Гог і Гоген. Майстерня на Півдні, що складається з 122 полотен". У Чикаго, в Art Institute, де вона проходила до того, експозицію відвідало близько 700 тисяч чоловік. Вистачило двох місяців напруженого і перерваного співжиття для того, щоб обидва художника залишили незгладимий слід у творчості один одного. Все починалося з найкращих ознак і обопільного подарунка: двох автопортретів, де обидва зобразили те положення, що вони готові були зайняти у створеному ними суспільстві відновлювачів мистецтва. Ван Гог представив себе у вигляді буддистського ченця, готового віддатися творчості у своєму маленькому арлезіанском раю. Голландець був помічником пастора-методиста і ставився до мистецтва з воістину релігійним трепетом. У нього не було бажання ідеалізувати дійсність, він лише спробував виліпити її звільненій. Його перше амбітне творіння Їдці картоплі, уже в 1885 році змішувало реалізм з містицизмом. Гоген таким не був. Він хотів провести якийсь час на півдні Франції зі своїм другом-художником, який перед ним схилявся, але Гоген продовжував шукати своє місце під Сонцем. Арле, провінційне містечко, був усього лише зупинкою в пошуках єдиного прекрасного раю, який ця людина знайшов так далеко - на Таїті. На своєму автопортреті він зобразив себе у вигляді Жана Вальжана, персонажа твору Віктора Гюго (Victor Hugo). Ван Гог був неприємно здивований, що його ідол перетворився на якусь подобу невинного дикуна, без найменшої ознаки віддачі їх спільної мети, але його наснагу не пропало. Лише тільки з'явившись в Арле в лютому 1888 року, він почав обмінюватися з Гогеном листами. Хороший письменник, дуже обдарований в епістолярному жанрі, що видно на прикладі його листування з братом Тео (Theo), брабантский художник розповів своєму другові, що знайшов прекрасне місце. Йшлося про Жовтому домі: дві спальні, майстерня та кухонька, зняті в найм в будівлі на площі Ламартин. На знак дружби і тому що надія дала йому нові сили, Ван Гог писав невтомно, прикрашаючи стіни. Невідомо, оцінив Чи Гоген спробу порадувати його, але квітами, що прикрашали кімнати були сяючі соняшники. Незважаючи на спільну роботу і суперечки, підігріті абсентом, про користь мистецтва, розбіжності між двома художниками призвели до нестерпності життя разом. Закінчення того, що починалося як прекрасна ідилія, повна надій і творчих захоплень, виявилося написаним темними, і навіть кривавими тонами. У ту ніч, коли Ван Гог відрізав собі вухо, стало ясно, що Гоген був більше не в змозі виносити поклоніння цього мрійника. Він хотів продовжувати свій шлях, а напружений, моральний і художній, союз з голландцем був для нього тяжкою ношею. У процесі аналізу репродукцій робіт Вінсента Ван Гога нам вдалося виявити чотири основних колірних контрасту, які становлять, за на-нашу думку, чотири основні типи смислових конфліктів творів голландського художника: жовтий і синій, жовтий і фіолетовий, жовтий і коричневий, жовтий і зелений.

Отже, книга Jacques Lassaigne «Vincent Van Gogh» це робота написана у вигляді історичного роману. Книга розкриває читачеві життєвий шлях Ван Гога, періоди в його житті, кожен з таких періодів впливав на картини художника. Кожен в розділів книги розкриває читачеві художника не лише як творця а й як людину з складним життям.

Словник

alabaster n., а. алябастр(овий) (к.) (к. мінералу) о: блідий жовтаворожевий а. жовтавосірий а. синявобілий [4].




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка