Робоча програма навчальної дисципліни «технології соціальної роботи»


Сутність соціальної технології як суспільного явища



Сторінка4/13
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.8 Mb.
ТипРобоча програма
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

2. Сутність соціальної технології як суспільного явища


  1. Класифікація технологій соціальної роботи.


1. Понятійний простір технологічного підходу.

Інноваційні процеси в соціальній сфері визначили застосування до неї технологічного підходу. У наш час технологічний підхід став невід’ємною рисою усієї сучасної соціальної діяльності. Визначився й відповідний його понятійний простір [30; 39].

Суспільне життя характеризується його процесуальною стороною, що пов’язане з уявленням про його технологічну структуризацію; забезпечення різних форм адаптації й реабілітації людини, її соціалізації, інтеграції до тих чи інших суспільних відносин технологізовані у тому плані, що передбачають відповідне цілепокладання, діагностику, оцінку, вибір і точно виведене застосування спеціальних методів на основі оптимізації результату, його контролю й корекції, відповідного прогнозу тощо.

Відповідно до цього базовими поняттями соціономії виступають технологічні уявлення про соціальні процеси (соціальні технології) й управління цими процесами (соціальний менеджмент).

До системи вищезазначених базових понять можуть бути включені як один із семантичних варіантів такі поняття.

Технологія у вузькому розумінні (буквально від двох давньогрецьких слів: техне – «мистецтво, майстерність» і логос – «наука, знання, закон»):


  1. сукупність знань про способи й методи здійснення будь-яких дій;

  2. сукупність операцій, які здійснюються певним чином і в певній послідовності, з яких складається й певний процес.

Технологія в широкому розумінні – сукупність або навіть система засобів організації й упорядкування доцільної практичної діяльності відповідно до мети, специфіки й навіть логіки процесу перетворення і трансформації того чи іншого об’єкта.

Соціальна технологія – специфічний соціальний інститут інновацій і соціальної творчості, організації й самоорганізації різних видів соціальної діяльності і соціальної взаємодії, прогнозування й діагностики параметрів соціальних процесів, за допомогою якого феноменом соціальної реальності стають не окремі соціальні процеси, а соціальне життя в цілому.

Соціальний менеджмент у системі соціальних технологій – цілісна система (теорія і практика) управління складними соціальними процесами на основі якісних критеріїв їх гармонізації.

2. Сутність соціальної технології як суспільного явища


До визначення цього феномену існує багато підходів. Спільним для всіх цих підходів є те, що визначальним для обсягу та змісту поняття «соціальні технології» все більш стійко виступає така його сутнісна характеристика, як сукупність (система) методів рішення тієї чи іншої соціальної проблеми на основі технологізації соціальних процесів.

Технологізація соціальних процесів передбачає:

  • розчленування соціального процесу на внутрішні взаємопов’язані етапи, фази, операції;

  • поетапну координацію соціальних дій, спрямованих на досягнення потрібного суспільного результату;

  • однозначність виконання включених у соціальну технологію процедур і операцій.

Таким чином, технологізація як розробка й використання певної сукупності прийомів і способів впливу на об’єкт (процес) базується на технологіях, соціальна технологізація на соціальних технологіях.

Зазначена обставина диктує необхідність диференціації, групування соціальних технологій. Існують такі групи соціальних технологій, виділені за різними критеріями:

за сферами (перш за все, залежно від сфер діяльності): соціальні технології, які використовуються в галузі державного управління, у сфері бізнесу і в діяльності некомерційних неурядових організацій;

за предметом і об’єктом, отриманим результатом: технології отримання нової інформації, культурних цінностей, окремих побутових послуг та ін.;

за характером новизни або традиційності (розрізняють інноваційні і традиційні соціальні технології);

за основними проблемами, завданнями соціального захисту, що розрізняються способами надання допомоги тим, хто її потребує (диференціація за моделями соціальної роботи);

за основними теоріями соціальної роботи (комплексними, психолого- і соціолого-орієнтованими та іншими).

Зазначене групування дозволяє універсалізувати уявлення про соціальну технологію і подати таке її формулювання:



Соціальна технологія – це сукупність способів професійного впливу на соціальний об’єкт з метою його покращення, забезпечення оптимізації функціонування при можливому тиражуванні цієї системи впливу.
3. Класифікація соціальних технологій також може бути здійснена на різних підставах. При цьому важливо мати на увазі такі дві обставини. По-перше, класифікація соціальних технологій базується на диференціації як залучених знань, способів, методів, так і об’єктів (явищ, процесів, груп людей, їх спільнот тощо), оскільки до кожного з них можна застосувати певні способи впливу з метою досягти їх оптимального функціонування, розвитку і вдосконалення. По-друге, соціальні технології розрізняються суттєво і своїм змістом. Визначення змісту найбільш значущих соціальних технологій дозволяє більш детально і ґрунтовно окреслити і специфіку технологій у соціальній роботі. З урахуванням вищезазначених положень класифікація соціальних технологій набуває такого вигляду:

  1. класифікація В.В.Богдана і В.Н.Іванова (в основному, управлінський критерій): технології пошуку стратегії управління, технології соціального моделювання і прогнозування; інформаційні технології; впроваджувальні технології; навчальні інноваційні технології; технології минулого досвіду;

  2. класифікація академіка МАІ В.І.Банерущева (підстава для класифікації – рівень соціального простору, на якому застосовуються технології): глобальні технології, демографічні, економічні, військові, технології продовольчих криз, конфліктів, катастроф;

  3. класифікація за сферою використання: соціально-економічні; соціально-політичні; соціальні; духовні.

Базуючись на соціальних технологіях, соціальна робота і її технології перебувають у тісній взаємодії не тільки з останньою, але й з її суміжними теоретичними системами, практичним досвідом, традиціями, ритуалами, звичаями, соціально-психологічними явищами й фактами. У цьому розумінні соціальна роботаце багатофункціональна професійна діяльність. За своєю організаційно-формальною ознакою її можна представити як систему процедур, прийомів і методів, які здійснюються в процесі розв’язання складних і слабкоструктурованих соціальних проблем. Більше того, технологія соціальної роботи тісно пов’язана з мистецтвом розв’язання проблем, що піднімає її до рівня творчості, тому що шаблон не може мати належного місця в роботі з людьми.

Таким чином, технологія соціальної роботи – це:

в широкому розумінні – технологія забезпечення соціального функціонування суспільства (специфічна діяльність не тільки щодо забезпечення соціальних прав громадян і надання соціальної допомоги тим, хто цього потребує, але й щодо регулювання стосунків людини з соціальною групою, державними структурами, розв’язання соціальних конфліктів);

у вузько-професійному значенні – технологія надання соціальної допомоги тим, хто її потребує з метою поновлення, збереження або поліпшення їх здатності до соціального функціонування.

Усе вищезазначене утворює «технологічне поле» соціальної роботи, яке на сьогоднішній день, і це цілком зрозуміло з точки зору феноменологічного підходу до соціальної роботи, залишається надзвичайно неоднорідним і багатогранним.

Досліджувати зазначену різноманітність можна тільки на основі тих фундаментальних розробок, які проведені останнім часом і подані в зарубіжній і вітчизняній літературі.

Розглянемо основні з них у хронологічному порядку.

У 1997 р. вийшов у світ підручник «Основи соціальної роботи» під ред. П.Д.Павленка, у якому розглядались теоретико-методологічні і практичні проблеми соціальної роботи в Росії й за кордоном [21].

У зазначеному дослідженні прямо не говорилося про технології соціальної роботи, але, незважаючи на це, саме воно й окреслило відповідний підхід.

Цей підхід полягав у тому, що, на наш погляд, автори під технологією соціальної роботи мали на увазі: 1) основні напрямки соціальної роботи в умовах реформ; 2) управління соціальною роботою у зв’язку з певною кадровою політикою.

Тут проекція технології соціальної роботи розгортається «на такі її напрямки, як: «медико-соціальні основи здоров’я», «фізична культура як суспільне явище і її роль у соціальному захисті людей», «сім’я як об’єкт соціальної роботи», «соціальна робота у сфері зайнятості», «соціальний захист дитинства», «соціальний захист інтересів жінок», «соціальна турбота про працезабезпечення й побут інвалідів», «соціальна робота з літніми людьми», «проблема бездомності і шляхи її розв’язання», «соціальна робота з молоддю, розв’язання проблем міжетнічних відносин», «міграція і проблема соціальної роботи», «девіантна поведінка як проблема соціальної роботи», «підвищення життєвого рівня малозабезпечених груп населення» та інші» [21].

У 1999 р. виходить підручник «Соціальна робота», написаний провідними спеціалістами в галузі соціальної роботи півдня Росії згідно з державним стандартом за навчальною дисципліною «Соціальна робота» [30]. У цьому навчальному посібнику зроблена одна з перших спроб окреслити загальні й окремі технології соціальної роботи через феноменологію соціальної технології.

Авторська парадигма тут є такою:

базовими поняттями соціономії виступають технологічні уявлення про соціальні процеси (соціальні технології) і керування цими процесами (соціальний менеджмент);

технології соціальної роботи в прямому розумінні слова є різновидом соціальної технології забезпечення соціального функціонування суспільства;

технологія соціальної роботи як наукова й навчальна дисципліна включає в себе загальні технології (загальні технологічні процедури), найважливіші методи й окремі технологічні процедури (окремі технології);



система загальних технологій включає діагностику, профілактику, адаптацію, реабілітацію, корекцію, соціальну терапію, соціальну експертизу, прогнозування, проектування, посередництво, консультування, соціальне забезпечення, соціальне страхування, піклування й турботу;

до найважливіших методів відносяться: організаційно-розпорядчий, соціально-економічний, психолого-педагогічний, соціологічний, комунікативний, медико-соціальний, етно-демографічний, правовий, культурологічний;

масив окремих технологій охоплює такі технологічні процедури: соціальна робота у сфері зайнятості населення з безробітними громадянами, з особами девіантної поведінки; з сім’ями; з особами, що страждають на психічні захворювання і схильні до суїциду; з інвалідами; громадянами похилого віку; фемінологічні технології соціальної роботи; соціальна робота з дітьми й підлітками, молоддю; з малозабезпеченими верствами населення; у розв’язанні соціально-етнічних проблем; з бездомними й безпритульними; з мігрантами, біженцями та змушеними переселенцями;

окремі технології соціальної роботи в армії і пенітенціальних закладах;

соціальна робота на виробництві, за місцем проживання тощо.

Невдовзі після вищезазначеного підручника у 2000 р. виходить колективний посібник для студентів вищих навчальних закладів під ред. проф. І.П.Зайнишева [40], який значно відрізняється від попереднього і в якому розкриваються теоретико-методологічні основи технології соціальної роботи як інструментарію роботи з різними категоріями громадян щодо забезпечення їх соціальним захистом.

В основу цього посібника покладено такі основні моменти:

одним з основних видів соціальних інновацій, які серйозно впливають на характер соціальних відносин у суспільстві, на їхню гармонізацію, є соціальні технології;

засвоєння соціальної технології стосовно теорії і практики соціальної роботи призвело до появи на світ технології соціальної роботи як однієї з галузей соціальних технологій, орієнтованих на соціальне обслуговування, допомогу й підтримку громадян, що знаходяться у важкій життєвій ситуації;

технологія соціальної роботи – це алгоритм діяльності, у результаті якої досягається певна соціальна мета й перетворюється об’єкт впливу, ця діяльність не зводиться до одноразового акту впливу, а становить собою процес, який характеризується зміною змісту, форм, методів, які циклічно повторюються при розв’язанні кожної нової задачі в соціальній роботі; у сукупності зміст такого циклу – від виникнення задачі до її повного розв’язання – становить технологічний процес;

для кожного виду соціальної діяльності створюється особлива технологія, тому мова може йти не про якусь універсальну технологію, а про багато технологій, кожна з яких співвідноситься з конкретною діяльністю, з цілями, які соціальний працівник поставив перед собою і яких він намагається досягти;

теорія і практика технології соціальної роботи спирається на цілепокладання, діагностику, адаптивні процеси; соціальну терапію; методи соціальної роботи; технологію консультування й посередництва; технологію роботи з літніми людьми; технологію роботи з особами без певного місця проживання; роботу з мігрантами; профілактику заходів з різними групами населення.

На наш погляд, колективний підручник «Технології соціальної роботи» за заг. ред. проф. Е.І.Холостової [39], який вийшов у 2001 р., за своїми змістовими параметрами близький до розглянутого вище колективного підручника за ред. Курбатова [30], але в той же час має і свої специфічні концептуальні особливості, а саме:

соціальні технології, вірогідно, – єдиний тип технологічного процесу, заснованого не на об’єкт-суб’єктних стосунках, а на стосунках суб’єкт-суб’єктних; у зв’язку з цим можна сказати, що кожен індивід є соціальним технологом і бере участь у здійсненні соціальних технологій різного рівня;

соціальна робота у повному обсязі демонструє «блиск і злидні» соціальних технологій: 1) соціальна робота приречена бути технологією, оскільки в умовах обмежених соціальних ресурсів і великої кількості соціальних проблем вплив може бути ефективним тільки за умови послідовності та професійності технологічного підходу; 2) ніякий технологічний підхід не гарантує 100 % ефективності соціальної роботи, більш того, більшість проблем соціальної роботи вважаються нерозв’язними у тому плані, що вони знову відтворюються на кожному етапі розвитку суспільства;

з точки зору моделі наукової і навчальної дисципліни, феноменологія технології соціальної роботи може бути представлена такими її основними модулями: загальні технології соціальної роботи (діагностика, експертиза, передбачення, групова робота, комунікативна робота, зв’язок з громадськістю); міждисциплінарні технології та методика (організаційно-управлінські, соціально-економічні, соціологічні, соціально-педагогічні, психологічні, медико-соціальні); конкретні технології соціальної роботи (з сім’єю, жінками, літніми людьми, дезадаптованими дітьми й підлітками, молоддю, інвалідами, мігрантами й біженцями, національними меншинами і віськовослужбовцями та їхніми сім’ями).

Такої моделі ми й будемо дотримуватися, вивчаючи курс „Технології соціальної роботи.

ТЕМА 2. ЗАГАЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ. ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДІАГНОСТИКИ

ПЛАН

1. Загальні технології соціальної роботи. Сутність та характеристика технології соціальної діагностики.

2. Етапи та методи соціальної діагностики як технології соціальної роботи.
1. Загальні технології соціальної роботи. Сутність та характеристика технології соціальної діагностики.

До загальних технологій відносять: діагностику, профілактику, адаптацію, реабілітацію, передбачення і прогнозування, проектування, терапію, корекцію, консультування, посередництво, забезпечення, страхування, опіку й опікування.

Основне правило технології соціальної діагностики – постійне звіряння своїх дій і результату з поставленою метою. Інструментом такого акту є діагностика.

Термін «соціальна діагностика» отримав поширення в кінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. Поява цього терміна була обумовлена тим, що діагностика як соціальна практика отримала визнання й поширення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., поступово змінивши методи узагальнення й аналізу інформації про соціальну дійсність, які існували раніше.

Уже в кінці ХІХ ст. емпірійні дослідження стану малозабезпечених верств населення у багатьох країнах світу виявили тісну обумовленість ряду захворювань (туберкульоз, рахіт, венеричні хвороби та ін.) низьким матеріальним рівнем. Соціально-економічні умови життя були визнані тією чи іншою мірою відповідальними за ці порушення здоров’я. У зв’язку з цим у науці закріпився термін «соціальні хвороби» для визначення захворювань, які в першу чергу викликані соціально-економічними умовами життя людини. Сьогодні цей термін застосовується в основному не в медицині, а у сфері соціальних наук (у тому числі і у феноменології соціальної роботи).

Зважаючи на вищезазначене, можна припустити, що соціальна діагностика – це: 1) діяльність щодо розпізнання й аналізу соціальних патологій і проблем; 2) процес такого аналізу з формулюванням обґрунтованого висновку про предмет розгляду; 3) галузь соціальних наук, присвячена методам отримання знань про суспільство.

Вищезазначене поняття надзвичайно багатозначне. Як ілюстрацію до сказаного наведемо показовий приклад.

Загальновідомо, що алкоголь виявляє руйнівний вплив на організм людини і на його особистість, тому теоретично нормою повинно бути запобігання його використання, а патологією – використання спиртових напоїв. У той же час за оцінками дослідників понад 90 % дорослого населення більшою чи меншою мірою використовують алкогольні напої, так що з кількісної точки зору, саме це є нормою, а відхилення – відмова від алкоголю. Разом з тим більшість людей усвідомлюють, що пияцтво ніяк не може вважатися доброю справою і тому придумують багато ілюзорних способів його виправдати.

Наведений приклад розкриває суть поняття соціальної діагностики, призначеної розпізнавати соціальну патологію, яку бажано викоренити, або соціальну проблему, яку необхідно розв’язати. Таке розуміння соціальної діагностики викликає, у свою чергу, питання про те, що розуміється під патологією, нормою, проблемою. В найширшому розумінні можна сказати, що патологія – це об’єктивне відхилення від норми; проблема – це усвідомлена патологія, відхилення, яке викликає занепокоєння людей, мотивує їхню перетворюючу діяльність; соціальна норма – це: 1) те, що характеризує погляди й поведінку більшості (що в соціальній дійсності математично описується як нормальний розподіл); 2) те, що пропонується всім як зразок поведінки й відчуттів. Діалектика патології, проблеми й норми досить складна й по-різному вирішується на різних етапах історії людського суспільства, підкоряється іншим, набагато більш парадоксальним закономірностям, ніж, скажімо, простим ідеальним уявленням про норму.

Більш чи менш упевнено тут можна стверджувати лише одне: наскільки демократичнішим, розвиненішим і структурно різноманітним є суспільство, тим більше типів норми може існувати у ньому одночасно й рівноправно (за умови, що ці норми не протирічать закону або не заважають існуванню інших людей, які дотримуються інших норм).

Виходячи з такого розуміння соціальної діагностики, стосовно соціальної роботи й її технології вона буде позначати або одиничне дослідження соціальної ситуації клієнта, якому соціальний працівник повинен надати допомогу, або необхідний етап будь-якого впливу в соціальній роботі, технологічний імператив соціального обслуговування, або сукупність наукових методів, які обґрунтовують правильність отриманої інформації. Відповідно, цією діяльністю займаються спеціалісти різних органів і закладів, що використовують широкий спектр технологій і методів соціальних (а іноді й природничих) наук на різних рівнях і в різних цілях.

2. Етапи, принципи та методи соціальної діагностики як технології соціальної роботи.

Загальна схема методики здійснення діагностики включає в себе кілька етапів:



  1. Попереднє ознайомлення з об’єктом, що передбачає отримання достовірного уявлення про предмет вивчення, визначення його сильних і слабких сторін, можливих напрямків зміни і вдосконалення.

  2. Проведення загальної діагностики, тобто постановка задач, виділення складу ситуацій, що діагностуються, визначення нормативних параметрів ситуацій, вибір методів діагностування.

  3. Проведення спеціальної діагностики стосовно кожної з узятих для поглибленого дослідження проблем, вимірювання й аналіз усіх необхідних показників.

  4. Побудова висновків, на основі яких робиться висновок.

Соціальна діагностика базується на кількох принципах, як загальних для всіх соціальних наук, так і специфічних. Розглянемо основні з них.

Принцип обєктивності. Згідно з цим принципом соціальний працівник повинен дотримуватись двох аспектів. По-перше, він не повинен залежати від впливу зовнішніх факторів (наприклад, чиїхось суб’єктивних бажань або директив). По-друге, соціальний працівник повинен протистояти впливові на результати діагностики, яку він проводив, внутрішніх факторів (власних забобонів, установок, незнання, аберрації власного життєвого досвіду тощо).

Принцип верифікації соціальної інформації, який передбачає установлення її достовірності, можливості перевірки за допомогою інших процедур або інших джерел даних, за допомогою солідної теорії.

Принцип системності, що випливає з того положення, що абсолютно всі соціальні проблеми є поліказуальними (їх зародження й розвиток визначаються не однією причиною, а декількома, часто навіть системою, низкою причин). У зв’язку з цим, для того, щоб визначити джерело і способи розв’язання проблем клієнта, необхідно проаналізувати всю систему його життєдіяльності.

Принцип клієнтоцентризму. Соціальний працівник захищає інтереси перш за все клієнта (якщо це не входить у конфлікт із законом) і з урахуванням цих позицій будує всю свою діяльність, тобто розглядає всі сторони соціальної дійсності, усі зв’язки й опосередковування соціальної ситуації з точки зору інтересів і прав індивідуального або групового клієнта.

Принцип конфіденційності, що передбачає нерозголошення результатів діагностики без персональної згоди на це клієнта.

Принцип незавдання шкоди. Діагностичні результати не повинні бути використані для шкоди клієнту.

Принцип ефективності. Не варто пропонувати клієнтові такі рекомендації, які для нього некорисні або можуть призвести до небажаних або непередбачених наслідків.

Соціальна діагностика розрізняється за своїми рівнями.



Рівні соціальної діагностики розподіляють відповідно до задач, що вирішуються на цих рівнях, засобів і методів, які використовуються, а також організаційно-управлінської структури країни.

Загальносоціальний рівень соціальної діагностики еквівалентний в Україні національному рівню державної влади.

Регіональний (територіальний) рівень еквівалентний представничими органами на місцях.

Локальний рівень, який найбільш тісно взаємодіє з клієнтами і передбачає проведення діагностики безпосередньо спеціалістами у закладах соціального обслуговування населення.

Особливістю діяльності соціального працівника є те, що він завжди має справу з клієнтом (індивідуальним або груповим). Тут технологія соціальної діагностики має свою специфіку.



По-перше, основною метою соціальної діагностики на рівні безпосередньої соціальної роботи з клієнтом стає визначення соціальної проблеми клієнта і знаходження правильних засобів для її вирішення. Тут дані загальносоціологічних методів, масштабних дослідницьких технологій використовуються соціальними працівниками як фон, на якому виявляється і з яким порівнюється конкретна ситуація клієнта. У зв’язку з цим широко використовуються в першу чергу мікросоціологічні, соціально-психологічні, педагогічні, діагностичні процедури. Соціальна діагностика – необхідна стадія технологічного процесу, початок роботи соціального працівника з клієнтом.

По-друге, соціальна ситуація клієнта завжди унікальна, неповторна, тому в роботі з ним найбільш поширені технології емпіричного спостереження, аналізу одиничних даних. Соціальний працівник перш за все сам виступає інструментом вивчення й перетворення соціальної ситуації, інструментом діагностики.

По-третє, будь-яка технологія в соціальній діагностиці має схожу структуру, окремі елементи якої змінюються залежно від конкретних умов.

Початковою стадією його є поява соціальної проблеми (скарги клієнта або його родичів, сусідів, заява співробітника органу охорони порядку, педагога тощо). Проте співробітники соціальних служб не обмежуються вирішенням проблем виключно тих клієнтів, які звернулись до закладу соціального обслуговування, оскільки існує багаточисленна категорія клієнтів (дитина, розумно відстала людина, алкоголік або наркоман та ін.), які можуть звертатись по допомогу. В будь-якому випадку до функції територіального центру соціальної роботи, служби входить вияв соціальних проблем на підвідомчій території.

Наступний етап діагностичного процесу – збір і аналіз даних про соціальну ситуацію. Практика свідчить, що далеко не всі клієнти мають навички серйозного соціального аналізу, більшість із них привчені до пошуку простих рішень і однозначних відповідей на важкі питання або надають перевагу зручним формам ілюзій, самообману для пояснення своїх труднощів. На цьому етапі соціальний працівник використовує як діагностичний технологічний апарат два типи дослідницьких методів: історико-генетичні і структурно-функціональні.

Історико-генетичні методи мають визначити час, витоки і причини зародження соціальної проблеми, прослідкувати ступінь її вияву на різних стадіях життя клієнта. Цілий ряд соціальних патологій має спадкову природу або, в крайньому разі, соціально успадковується. Так, наприклад, підлітковий бунт і властиве дорослим людям звільнення від сприйнятих установок, раціональні стосунки з ним і самовиховання здатні призвести до суттєвих змін індивіда, зовнішньо настільки значних, що люди починають недооцінювати значення тих психічних установок, які вони ввібрали в ранньому дитинстві в сім’ї і найближчому соціальному оточенні. Проте досвід показує, що в кінечному результаті превалюють консервативні елементи свідомості, і відношення до світу у людини, що переходить в категорію літніх людей, на 80 % визначається тим, що було сприйнято ним у дитинстві.

Зібрання даних про генезу соціальної проблеми передбачає використання методів соціальних біографій, методу генограми, архівних методів, методів опитування, побічних методів та декількох інших. Дані, які збираються соціальним працівником, повинні бути необхідними й достатніми: їх обсяг повинен з максимальною повнотою відповідати змісту проблеми, не залишаючи нерозкритих її сторін, але виключаючи надмірність матеріалу для аналізу.



Структурно-функціональні методи діагностики передбачають отримання даних про поточний стан соціальної проблеми, структуру соціального об’єкта і зв’язки, що сполучають різні його елементи, про його функціональність ібо дисфункціональність, тобто про те, чи відповідає його діяльність своєму призначенню, чи ні. Тут з арсеналу засобів соціальний працівник використовує перш за все спостереження – професійний атрибут його спілкування з клієнтом, що використовується постійно, незалежно від того, на якому етапі технологічного процесу виникає взаємодія. Крім спостереження, спеціаліст може застосувати використання інструментарних методів, групових і особистісних діагностичних методик. Психологія, прикладна соціологія мають цілий арсенал відповідних методик.

Зібрані таким чином дані підлягають аналізу: співставляється ряд даних, робиться їх сортування на важливі й малозначущі, а також диференціація ознак. Як правило, зібрані дані рідко бувають несуперечливі і однозначно вказують на одну соціальну патологію; у кожному конкретному випадку є набір декількох типів соціальних проблем.

Найбільш важливим етапом технології соціальної діагностики є постановка соціального діагнозу, коли спеціаліст не просто робить висновок про сутність і причини життєвого ускладнення клієнта, а ранжує проблеми, які мають місце, виділяючи при цьому головну, від якої залежить вирішення усіх інших або яка може бути вирішена на даному рівні можливостей або цьому рівні знань. Соціальний діагноз не може вважатися кінцевим, поки спеціаліст працює з клієнтом. Тому соціальна діагностика як контроль за станом ситуації клієнта і спостереження змін у ньому здійснюється протягом усієї діяльності щодо надання допомоги цьому клієнтові.

Таким чином, вибір того чи іншого рішення соціальної проблеми завжди має більшою чи меншою мірою суб’єктивний, особистісний характер. Об’єктивність варіанта рішення проблеми багато в чому визначається дотриманням апробованої технології соціальної діагностики і залежить від неї. Сутність соціального діагнозу полягає в точному визначенні причиново-наслідкових зв’язків, спричинених умовами життя клієнтів соціальної роботи. Соціальний діагноз передбачає зібрання інформації про клієнтів та умови їхньої життєдіяльності, а також її аналіз для розробки програми соціальної допомоги. Соціальна діагностика відноситься до найбільш загальних комплексних соціальних технологій, що використовуються на всіх етапах соціальної роботи й соціального обслуговування. Набуття наукових знань і оволодіння навичками, що дозволяють займатися діагностичною діяльністю, відноситься до числа необхідних умінь спеціалістів з соціальної роботи в будь-якій галузі діяльності.




Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Методичні рекомендації до організації самостійної роботи студентів заочної форми навчання
123456789 -> Методичні рекомендації для студентів денної форми навчання Оздоровче і прикладне значення занять
123456789 -> «Аналіз розподілу та використання прибутку банку»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка