Робочий проект програми соціальної реабілітації дітей-інвалідів «час допомогти!»


ДОДАТОК №1 ДОКЛАДНИЙ ОПИС ПРОЕКТУ



Сторінка3/7
Дата конвертації23.10.2016
Розмір0.71 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ДОДАТОК №1




ДОКЛАДНИЙ ОПИС ПРОЕКТУ

Опис проблеми, на розв’язання якої спрямовано проект


Людей з функціональними обмеженнями у всьому світі дуже багато, і кількість їх постійно зростає. У світовій програмі дій стосовно інвалідів Генеральної Асамблеї ООН, наводяться такі дані: «у середньому щонайменше кожен десятий мешканець світу має фізичні, розумові або сенсорні дефекти, а близько 25% будь-якої групи населення відчувають на собі негативні впливи цього явища». Отже кожна країна має вирішувати цілий комплекс проблем, щоб сприяти повноцінній інтеграції людей з функціональними обмеженнями у фізичне і соціальне середовище.

Господарська діяльність людини всі частіше стає основним джерелом забруднення. У природне середовище в великих кількостях попадають газоподібні, рідкі й тверді відходи виробництв. Різні хімічні речовини, що перебувають у відходах, потрапляючи в ґрунт, повітря або воду, переходять по екологічних ланках з одного ланцюга в іншу, потрапляючи зрештою в організм людини.

Реакції організму на забруднення залежать від індивідуальних особливостей: віку, статі, стану здоров'я. Як правило, більше уразливі діти, літні й хворі люди. При систематичному або періодичному надходженні в організм порівняно невеликих кількостей токсичних речовин відбувається хронічне отруєння. Ознаками хронічного отруєння є порушення нормального поводження, звичок, а також нейропсихічного відхилення: швидке стомлення або почуття постійної втоми, сонливість або, навпаки, безсоння, апатія, послаблення уваги, неуважність, безпам'ятність, сильні коливання настрою.

Так, у тих районах, які піддалися радіоактивному забрудненню в результаті Чорнобильської катастрофи, захворюваність серед населення особливо дітей, збільшилася у сотні разів.

Високоактивні в біологічному відношенні хімічні сполуки можуть викликати ефект віддаленого впливу на здоров'я людини: хронічні запальні захворювання різних органів, зміна нервової системи, дія на внутрішньоутробний розвиток плоду, що приводить до різних відхилень у немовлят.

Медики встановили прямий зв'язок між ростом числа людей, що хворіють алергією, бронхіальною астмою, раком, і погіршенням екологічної обстановки в даному регіоні. У результаті забруднення з'являються нові, невідомі раніше хвороби. Причини яких буває дуже важко встановити.


Основними джерелами забруднення ґрунтів є велика і мала промисловість та транспорт, від яких у ґрунти через атмосферу потрапляють пил, сажа і величезна кількість кислот.

Ці проблеми включають багато аспектів: культурний, економічний, науково-технічний і технологічний, медичний, освітній тощо, і загалом потребують розробки відповідної соціальної політики стосовно зазначеної категорії населення. Наявність у суспільстві значної кількості людей з особливими потребами породжує низку специфічних проблем, що вимагають врахування у функціонуванні державного механізму (наприклад, у структурі та спеціалізації медичних, освітніх, культурних, соціальних служб і закладів), виробництві (задоволення потреб у технічних засобах корекції і компенсації вад, препаратах, спеціальній продукції тощо), будівництві (пристосування архітектурного простору, влаштування спеціальних споруд і пристроїв), транспорті, спеціалізації громадських організацій, інших сфер людської діяльності. Тому сучасний підхід до розуміння явища інвалідності не обмежується задоволенням потреб лише осіб з функціональними обмеженнями, а стосується й значної частини інших людей, багатьох аспектів соціального та економічного життя. Загальновідомо, що забезпечення сприятливих умов для повноцінної реабілітації та соціальної адаптації людей з функціональними обмеженнями відповідає інтересам не лише їх самих та членів їхніх родин, а й соціально-економічним інтересам держави і суспільства.

Отже, проблема інвалідності серед інших соціальних, економічних та політичних проблем сучасного світу набула такої ваги, що може вважатися актуальною для будь-яких країн. Саме її актуальність спонукає міжнародні інституції, національні уряди, громадськість різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці і впровадженню моделей соціальної підтримки, які б найбільше відповідали потребам людей з функціональними обмеженнями й оптимально пристосованих до місцевих умов, традицій та ресурсних можливостей. Досліджуючи окремі аспекти соціальних проблем осіб з функціональними обмеженнями у вітчизняних реаліях, треба чітко уявляти, наскільки значущим є взагалі явище інвалідності серед інших соціальних явищ сучасного українського суспільства. Новими підтвердженнями актуальності проблеми інвалідності стали: проголошення в Європі 2003 р. Роком сприяння людям з інвалідністю, приєднання України до низки міжнародних угод, які накладають на країни-учасники відповідні зобов’язання у цій сфері. І хоча наявна правова база потребує вдосконалення, вона й зараз є досить міцним підґрунтям для вирішення проблем людей з функціональними обмеженнями. Отже можна вважати, що у сфері правового забезпечення існуючі проблеми пов’язані перш за все не з якістю вітчизняної нормативно-правової бази, а з недосконалістю механізмів її застосування й забезпечення виконання вимог законодавства. Недоліки забезпечення виконання вимог законодавства стосуються багатьох напрямів вирішення проблеми інвалідності, але запровадженню нових, сучасних форм і методів навчально-виховної і корекційної роботи, лікуванню, оздоровленню і реабілітації, повноцінному соціальному супроводу життєдіяльності самих осіб з функціональними обмеженнями та їх сімей найбільше перешкоджає обмеженість бюджетних асигнувань та недостатність зусиль багатьох органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Підсумовуючи вищевикладене можна дійти висновку, що люди з функціональними обмеженнями у вітчизняному суспільстві відчувають негативний вплив багатьох соціальних проблем, пов’язаних з освітою, працевлаштуванням, медичним обслуговуванням, матеріально технічним та інформаційним забезпеченням повноцінної інтеграції у суспільне життя.

Чинне законодавство створює певне підґрунтя для удосконалення зазначеної системи, але ефективність цієї діяльності в багатьох випадках гальмується практикою його застосування. Зокрема, до основних завдань законодавства України з питань реабілітації інвалідів належать:

- створення умов для усунення обмежень життєдіяльності інвалідів, відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової, професійної, суспільної діяльності;

- визначення основних завдань системи реабілітації інвалідів, видів і форм реабілітаційних заходів;

- розмежування повноважень між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

З метою більш глибокого з’ясування змісту порушених проблемних питань, зупинимось на визначенні основних понять, які досліджуються у даному проекті.

Зокрема, згідно діючого законодавства, інвалід – це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав. Дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту. При цьому, інвалідність – це міра втрати здоров'я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів. Одночасно, необхідно відмітити, що реабілітація інвалідів - система медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових заходів, спрямованих на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму, усуненні обмежень їх життєдіяльності для досягнення і підтримання соціальної і матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство. У свою чергу реабілітаційні послуги – це послуги, спрямовані на відновлення оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і соціального рівня життєдіяльності особи з метою сприяння її інтеграції в суспільство, а реабілітаційні заходи - комплекс заходів, якими здійснюється реабілітація інвалідів. Додатково зауважимо, що психологічна реабілітація - система заходів, спрямованих на відновлення, корекцію психологічних функцій, якостей, властивостей особи, створення сприятливих умов для розвитку та утвердження особистості. Психологічна підтримка - система соціально-психологічних, психолого-педагогічних способів і методів допомоги особі з метою оптимізації її психоемоційного стану в процесі формування здібностей і самосвідомості, сприяння соціально-професійному самовизначенню, підвищенню конкурентоспроможності на ринку праці та спрямуванню зусиль особи на реалізацію власної професійної кар'єри. Психологічна адаптація - система заходів, спрямованих на формування в особи здатності пристосовуватися до існуючих у суспільстві вимог та критеріїв за рахунок присвоєння їй норм і цінностей даного суспільства.

Система реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів в Україні здійснюється на підставі державних соціальних нормативів у сфері реабілітації інвалідів, які встановлюють вимоги до змісту та обсягу реабілітаційних заходів з відновлення та компенсації обмежених функціональних можливостей інваліда з урахуванням оцінки стану його здоров'я щодо здатності до самообслуговування, самостійного пересування, спілкування, контролювання своєї поведінки, навчання і зайняття трудовою діяльністю.

При цьому державна типова програма реабілітації інвалідів встановлює гарантований державою перелік послуг з медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, побутової і соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, які надаються інваліду, дитині-інваліду з урахуванням фактичних потреб залежно від віку, статі, виду захворювання безоплатно або на пільгових умовах.

Відповідно, можна виокремити такі наступні види реабілітаційних заходів щодо інвалідів, дітей-інвалідів, які здійснюються відповідно до державної типової програми реабілітації інвалідів та, які розглядатимуться у даному проекті. Зокрема:

- соціальні, які передбачають соціально-побутову адаптацію і соціально-середовищну орієнтацію, соціальне обслуговування, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації;

- психологічні, які мають на меті психокорекцію якостей і функцій інваліда, його мотивації до життєдіяльності та праці, профілактику негативних психічних станів, навчання прийомів і методів психологічної саморегуляції.

Держава забезпечує розробку, виробництво, закупівлю технічних та інших засобів реабілітації для соціальної адаптації, полегшення умов праці і побуту, спілкування інвалідів, дітей-інвалідів, поширює інформацію про таку продукцію.

При цьому, до технічних та інших засобів реабілітації інвалідів належать - засоби для пересування, спеціальні засоби для самообслуговування, спеціальні засоби для догляду, спеціальні засоби для орієнтування, спілкування та обміну інформацією, спеціальні засоби для освіти (включаючи літературу для сліпих) і занять трудовою діяльністю, протезні вироби (включаючи протезно-ортопедичні вироби, ортопедичне взуття і спеціальний одяг), спеціальне фізкультурно-спортивне обладнання і спорядження, спортивний інвентар.

Необхідно відмітити, що рішення про забезпечення інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення приймається медико-соціальними експертними комісіями (лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів - щодо дітей-інвалідів) на підставі медичних показань і протипоказань, а також соціальних критеріїв.

У свою чергу, державне замовлення на забезпечення інвалідів, дітей-інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення, спеціальним автотранспортом здійснюють у межах своїх повноважень органи праці та соціальної політики, охорони здоров'я. При цьому діти-інваліди мають пріоритетне право на забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення.

З метою отримання повної інформації про стан забезпечення інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації можливо скористатись офіційними даними стосовно показників діяльності держави, та зокрема виконання відповідної державної соціальної програми. Так, у 2009 році інваліди забезпечувалися ортопедичним взуттям (було видано 254,1 тис. од), інвалідними візками (18,8 тис. од.), а також іншими необхідними засобами протезування та реабілітації (411 тис. інвалідів).

У 2010 році інваліди забезпечувалися ортопедичним взуттям (було видано 211,9 тис. од), інвалідними візками (15,7 тис. од.), а також іншими необхідними засобами протезування та реабілітації (381,5 тис. інвалідів).

У 2011 році інваліди забезпечувались ортопедичним взуттям (було видано 206,6  тис. од.), інвалідними візками (17,1 тис. од.), а також іншими необхідними засобами протезування та реабілітації (313,5 тис. осіб з обмеженими фізичними можливостями).

Таким чином можна відмітити постійну тенденцію щодо зменшення із року-в-рік кількості технічних та інших засобів реабілітації, які виділяються інвалідам, на фоні зростання кількості останніх. Доцільно також відмітити, що засоби реабілітації мають обмежений термін користування і у подальшому підлягають обміну на нові, внаслідок чого реальна потреба у них має постійно збільшуватись.

При цьому, з метою складання уяви про стан забезпечення засобами реабілітації інвалідів можна скористатись узагальненими даними щодо кількісної потреби у них на 2012 рік, згідно яких потреба у технічних та інших засобах реабілітації – становить 1 099,6 тис. одиниць. Тобто, порівнюючи ці дані із кількістю інвалідів, які щорічно забезпечуються засобами реабілітації – можна дійти висновку про реальну потребу, яка у рази перевищує можливості держави. Зазначений висновок засвідчується також результатами аналізу та аудиту використання коштів на зазначені заходи. Так, відповідно до даних державного аудиту виконання певної державної соціальної програми було встановлено, що державою не було вжито усіх заходів із забезпечення інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації. Зазначене випливає із того, що право на отримання цих засобів мають понад 700 тис. осіб, але з кожним роком все менше задовольняється їх потреба: у 2009 році - на 70 відс., у 2010 році - менш ніж на 50 відс.. У 2011 році цей показник становив 41 відсоток (показник найнижчий за останні 10 років). Таким чином, у 2009 році понад 120 тис. осіб, у 2010 році - 190 тис. осіб, а у 2011 році більш як 230 тис. осіб не скористалися правом на отримання технічних та інших засобів реабілітації.

Причиною цього є насамперед щорічне обмеження фінансових ресурсів за відповідною бюджетною програмою та скорочення обсягів державного замовлення на постачання продукції соціального призначення. Серед інших причин - зростання цін на засоби реабілітації, низька завантаженість протезно-ортопедичних підприємств, а також неналежне організаційне забезпечення Мінпраці та Фондом соціального захисту інвалідів виконання цієї бюджетної програми.

Мають місце численні випадки безсистемного формування органами праці та соціального захисту населення потреби у технічних та інших засобах реабілітації, неефективне управління коштами бюджетної програми, внаслідок чого упродовж вищезгаданих років виникали черги на отримання засобів реабілітації, мали місце факти несвоєчасного забезпечення ними. Наприклад, ортопедичне взуття, замовлене на Львівському казенному експериментальному підприємстві засобів пересування і протезування, інваліди очікували в середньому 7-8 місяців від моменту звернення при встановленій нормі 20 робочих днів.

Аудитом також встановлено, що профільне міністерство неефективно здійснювало управління підпорядкованими йому державними та казенними протезно-ортопедичними підприємствами, внаслідок чого вони працювали неритмічно, а їх виробничі потужності з року в рік задіяні все менше.

Таким чином можна відмітити, що в умовах сьогодення законодавчо визначені державні гарантії для інвалідів та інших пільгових категорій населення щодо своєчасності та доступності забезпечення їх технічними та іншими засобами реабілітації не виконуються. Рівень задоволення за рахунок коштів державного бюджету потреби у технічних та інших засобах реабілітації, при значній чисельності громадян, які мають право на їх отримання має негативну тенденцію до зниження.

Забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації - важлива складова соціального захисту інвалідів та інших пільгових категорій громадян, оскільки створює умови для їх повернення до активної участі у житті та здатності самостійно реалізовувати громадянські права. В той же час реалії державної підтримки свідчать про неможливість повноцінно забезпечити існуючу потребу та, відповідно, права інвалідів, наявними фінансовими та іншими ресурсами, що у свою чергу унеможливлює повноцінну соціальну захищеність інвалідів як на території країни, так і на території окремої адміністративно-територіальної одиниці (регіону). Можливий вихід із існуючої ситуації вбачається у спільній роботі та підтримці відповідних напрямків діяльності недержавними організаціями різних форм власності та іншими інститутами сфери соціального захисту інвалідів, за існуючими прикладами закордонних та міжнародних зразків.

З метою всебічного розгляду питання існуючих проблем у сфері соціальної захищеності інвалідів та дітей інвалідів, зокрема в частині забезпечення їх засобами реабілітації, створення передумов та безпосереднього забезпечення психологічною реабілітацією необхідно врахувати інформацію Міністерства праці та соціальної політики України, за якою на початок цього року було зареєстровано 3 мільйони 376 тисяч інвалідів, із них 957 тисяч жінок, та 2 419 тисяч — чоловіків. По відношенню до загальної чисельності населення це становить 4,7%, а до загальної чисельності пенсіонерів — 15,8%. 306,9 тисячі інвалідів першої, найважчої групи, 1 мільйон 309,1 тисячі інвалідів другої групи, 625,2 тисячі інвалідів третьої групи. Ще 164 тисячі дітей-інвалідів чекають 16-річчя, коли їм нададуть ту чи іншу групу. Найважчі категорії серед інвалідів — 200 чоловік без рук і ніг взагалі, 3 тисячі без ніг, 9 тисяч без рук, майже 60 тисяч — без однієї ноги.

Життя в нашій країні влаштоване так, що ледь не кожна ситуація змушує людину з особливими потребами згадувати про свою інвалідність. Водночас у країнах Заходу така людина — це повноправний член суспільства, захищений і морально, і матеріально.

Більшість здорових, повноцінних людей, які ходять на двох ногах та користуються благами, навряд чи в повсякденному житті згадують про тих, кого доля цього позбавила. Про тих, хто «бачить» світ навпомацки або «чує» очима, хто пересувається на колесах або уражений раком чи туберкульозом. Їх багато, за даними цього року — 4,7% населення або, що ймовірніше, набагато більше. Можна не звернути увагу або відвести погляд. Обтяженим злигоднями людям не до них...

Тривалий час проблемою інвалідів серйозно займалися лише вузькі спеціалісти. Лікарі, соціальні працівники, педагоги, патронажні сестри. Також і самі інваліди, які, незважаючи на свій статус, намагалися все-таки брати участь у громадському або хоча б у трудовому житті країни.


Вони жили спокійно, сподіваючись на своїх рідних та на державу, яка забезпечувала їм стабільне безбідне існування, пільги та путівки в санаторій. Об’єднувалися в свої організації — такі як УТОС і УТОГ, вже більше як 50 років, виробляли дрібну, але всім потрібну, річ: перехідники, вимикачі, розетки, щітки для побілки та інше. Багато чого з цих речей є і досі в наших будинках.

Щорічно до лав інвалідів потрапляє чверть мільйона українців. Причому інвалідність «молодіє»: більшість із них — люди середнього віку, працездатні. Причини банальні й відомі всім: травматизм на виробництві, дорожньо-транспортні пригоди, екологічні проблеми, внаслідок чого знижений імунітет і високий рівень захворюваності. Зростає щороку й кількість дітей із вродженими аномаліями, які, досягнувши повноліття, одержать не лише паспорт, але і групу інвалідності.

Можна перебудувати правову базу, можна на папері надати всім рівні права та можливості. Незалежно від того, чи здорові руки й ноги, чи бачать очі, чи здорові легені. Але як примусити всіх людей повірити в те, що інвалід — така ж людина, як і вони самі, тільки з набагато більшою кількістю проблем? Адже не секрет, що більшість із людей не готові це усвідомити. І важливо відучити себе від цікавих поглядів, побіжного перешіптування за спиною, зухвалої та часом принизливої демонстрації своєї вищості. Шкода, але зміниться ще не одне покоління, і, можливо, наші нащадки не будуть перелякано жахатися інвалідного візка або людини з ціпком і в темних окулярах. А люди з особливими потребами у відповідь почуватимуться на вулицях, де є зручні підйоми та переходи, і щоб потрапити на тротуар, не треба буде боляче вдарятись у бордюр.

Проблеми людей-інвалідів із року в рік все більше набувають ознак всесвітньо-соціальних, що не може залишити поза увагою будь-яку державу, уряд, науку, медицину, соціальну сферу. За даними міжнародних організацій сьогодні кожен десятий мешканець Землі - інвалід.

Слід зазначити, що до 90-х рр. минулого століття соціальна політика щодо інвалідів мала в основному компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась на грошових виплатах. За роки незалежності України державна політика по відношенню до соціально незахищених категорій населення зазнала кардинальних змін. Якщо за часів СРСР основні зусилля держави спрямовувалися на соціальне забезпечення, то в даний час державна політика базується на соціальному захисті громадян. В основі принципу соціального захисту є не соціальне забезпечення, як пасивна функція соціального захисту, а захищеність через створення відповідних умов та рівних можливостей для реалізації життєвих потреб, здібностей та творчого потенціалу кожного.

Водночас, багато аспектів соціального захисту неповноправних громадян потребують нагального втручання та реформування.

Система соціального захисту, яка діє сьогодні, не забезпечує адекватної соціальної підтримки. На сьогодні чверть інвалідів одержують пенсії у мінімальному та менше мінімального розміру. Не додає оптимізму постійно зростаюча кількість малозабезпечених непрацездатних громадян, що потребують грошової та натуральної допомоги.

Під час розгляду даного соціального проекту та проблематики з порушених у ньому питань, додатково необхідно зупинитись на певних проблемах дітей-інвалідів.

Зокрема необхідно відмітити, що значна частина дітей з особливими потребами проживає у сім’ях, які ще до народження дитини мали невеликий достаток. Факт народження в таких сім’ях дітей з особливими потребами з перших тижнів після встановлення діагнозу ще більше ускладнює матеріальне становище, часто ставить сім’ю на межу зубожіння. Ще більше ускладнюють ситуацію випадки розлучення батьків у перші роки після народження дитини. Як правило, мати не в змозі працювати, оскільки дитина потребує постійного догляду. За суб`єктивними оцінками, основні проблеми пов`язуються з фінансовою недоступністю поліпшення житлових умов, браком коштів для придбання необхідного харчування, медпрепаратів, технічних засобів компенсації вад, корекції та контролю стану здоров`я, предметів і послуг для задоволення культурних потреб тощо. Але узагальнююче оформлення цих проблем у свідомості переважної більшості членів сімей трансформується у вигляді скарг на незадовільні розміри пенсії та допомоги по догляду за дитиною. Існуючі розміри пенсії і допомоги справді істотно обмежують можливості підтримки навіть фізичного існування матері й дитини, якщо в сім`ї немає інших членів з належним достатком.

Ще один комплекс проблем, коли члени сімей, які виховують осіб з особливими потребами, суб`єктивно відносять до морально-етичної сфери (психічну напругу, нерозуміння, самотність тощо), насправді великою мірою спричиняється досить конкретними недоліками у різних сферах діяльності, (інформаційній, правовій, освітянській, соціальній, навіть транспортній та архітектурно-будівельній) пов`язаної з проблемами інвалідності, а не тільки особливостями світогляду і деякими стереотипами суспільної свідомості, як вважають члени сімей. Так, багато проблем, що суб`єктивно сприймаються членами сімей як морально-етичні (брак спілкування, байдужість держави і суспільства, зневажливе ставлення оточення), насправді є недоліком інформаційного забезпечення.

Сім`ї з дітьми, які мають функціональні обмеження, із часом, як правило, опиняються в стані довготривалого емоційного стресу, що формує такі психічні риси особистості, як надмірна чутливість, тривожність, невпевненість у власних силах, внутрішні суперечності тощо. Цей стан спричиняє розлад психічного здоров’я членів сімей, у яких виховуються діти-інваліди, погіршення стосунків у сім`ї, підвищує ймовірність розлучення, розвиває у дитини вторинні невротичні розлади. Такі сім’ї практично протягом усього свого існування потребують перманентного профілактичного обслуговування і за необхідності – послуг постійного лікаря-психотерапевта, але діюча система охорони здоров’я не дійшла до такої форми обслуговування.

Ще одна істотна частина недоліків у виконанні чинного законодавства пов`язана з людським фактором – рівнем професійної етики фахівців соціальних, педагогічних, медичних установ, які мають опікуватися проблемами осіб із функціональними обмеженнями. За суб’єктивними оцінками членів сімей, у яких є особи із функціональними обмеженнями, й досі часто трапляються випадки неповаги до потреб цієї категорії сімей, браку співчуття, доброзичливості, бажання належним чином виконувати професійні обов’язки з боку тих посадових осіб, з якими сім’ї стикаються у повсякденному житті. Мають місце випадки приховування інформації про права цих сімей, наявні можливості допомоги на місцях. Відчувається потреба у підвищенні кваліфікації працюючих фахівців щодо опанування сучасних психолого-педагогічних методів і форм спілкування, в посиленні відомчого контролю, в оновленні кадрового складу установ шляхом залучення фахівців нових спеціальностей, яких готують нині вищі навчальні заклади країни для сфери соціальної роботи, зокрема соціальних педагогів, дефектологів, практичних психологів тощо.

Таким чином інваліди потребують особливої соціально - педагогічної і психологічної допомоги. Причому завдання соціального педагога і психолога – створити такі соціально-педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації різнобічних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за цих умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо. Завдяки «творчій адаптивній поведінці» вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійна, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє продумано. Разом з тим самоактуалізація не може бути реалізована без емпатійного розуміння і прийняття іншої людини, тобто взаємодії з нею.

Інвалід у боротьбі і подоланні перешкод самоактуалізується. Саме такій особистості не властиві інертність і захисні реакції, а навпаки – рухливість, незалежність від зовнішнього впливу, опора на себе. Людина не всесильна і часто не може подолати своєї хвороби, стану чи дефекту, але, примирившись зі своїм становищем і усвідомивши свою неспроможність бути повноцінною в біологічному смислі, вона через самоактуалізацію досягає психічного і душевного здоров’я, стає соціально повноцінною особистістю.

Специфічні функції працівників соціальних служб з інвалідами є областю взаємодії індивіда і його найближчого оточення. Відповідно до цього соціальний працівник:

-  у якості е к с п е р т а надає допомогу окремій особі та його сім’ї у розв’язанні соціально зумовлених педагогічних і психологічних проблем;

-  виступає п а р т н е р о м у мобілізації джерел соціально-педагогічної і психологічної підтримки;

-  є п о с е р е д н и к о м між членами сім’ї, між сім’єю як цілісністю та іншими соціальними інститутами у розв’язанні конфліктних ситуацій; інформує інших членів служби про факти, що виявляють патологічний характер адаптації чи вказує на патологічний характер самого оточення, доводить до відома державних і громадських організацій проблеми, з якими стикаються інваліди.

Соціально-психологічну реабілітацію розглядаємо як цілісний, динамічний, безперервний процес розвитку особистості, що забезпечується відповідністю між наявним рівнем потреб і рівнем задоволення їх. Соціальну адаптацію – як процес пристосування інваліда до зміненого середовища з метою інтеграції в усі сфери життєдіяльності суспільства.

У практиці соціальної роботи соціально-педагогічна і психологічна допомога ще й досі ототожнюється з їх соціальним захистом. Частково це пояснюється відсутністю загальноприйнятої теорії співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас окреслюється деякий стійкий варіант розуміння цих понять, а саме: «соціальна допомога» – поняття значно ширше, ніж «соціальний захист». Термін «соціальна допомога є цілком правомірним і автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій людині, групі людей, родичам інваліда. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної «Я»-концепції, соціальне самоствердження, повнокровна участь у життєдіяльності суспільства». Коли мова йде про соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьому випадку соціальний працівник виступає в ролі «перекладача» мови законів.

Однак, при такому розумінні понять залишається широке поле для їх взаємопроникнення. Так, відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя.

Проблеми інтеграції інвалідів в сучасне суспільство – справа особливо актуальна. Безпомилково можна сказати, що ця справа йде на зустріч гострому соціальному запиту цілої групи населення, яка, не маючи достатньої матеріальної і соціальної підтримки держави при обмежених хворобою власних можливостях, має нагальну потребу почувати себе людиною в цивілізованому суспільстві, тобто мати можливість культурного і духовного розвитку та самоствердження.

На жаль, теперішній стан розвитку України характеризується досить негативною соціальною установкою щодо інвалідів, становище яких можна точніше назвати соціальною ізоляцією. Її жорстокі грати формують маргінальний статус інвалідів та їх психологічну депривацію, що є причиною хронічних станів самотності, замкненості, розлюченості, пригніченості, байдужості.

Як свідчить проведене дослідження, у інвалідів переважає в настроях песимізм, вони відчувають неспокій, сором’язливість, бажання залишитися на самоті. Вони мало вірять в можливості реабілітації, соціальної адаптації, і це пов’язано, головним чином, з конфліктним характером соціальної адаптації.

На допомогу держави інваліди не розраховують. Головними помічниками, на підтримку яких вони можуть сподіватися, визнані рідні й близькі.

Зміщення фокусу уваги зі стану інваліда на стан суспільства, вимагає змін у роботі спеціалістів різних служб для реабілітації інваліда. Доки інвалідність сприймалася як індивідуальний феномен, складна особиста ситуація, викликана вродженими або набутими фізичними чи психічними вадами, то адаптація до ситуації полягає у психологічній перебудові і зміні чи формуванні способу життя відповідно до наявних обмежень.

У світовій практиці простежується досить помітний поворот від культури корисності до культури гідності. Відповідно, людина з вродженими чи набутими органічними ушкодженнями розглядається як об’єкт особливої соціальної допомоги і турботи.

Отже, можна зробити висновки про те, що в цілому соціальна установка на інвалідів характеризується неоднозначністю, суперечливістю щодо об’єкту сприйняття.

Соціальна допомога людям з обмеженою дієздатністю – це складний процес, що потребує переорієнтації, і, насамперед, у напрямі розробки методології і методики моделей соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність корінної зміни ставлення до інвалідів, які потребують також і належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистісних якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Одним із можливих варіантів розв’язання проблем людей із обмеженою дієздатністю за допомогою соціального проектування є комплексна програма розв’язання проблем інвалідності, яка поєднує в собі аспекти медичної, соціально-трудової реабілітації інвалідів, надання їм протезно-ортопедичної допомоги, створення умов для одержання освіти, поліпшення матеріально-побутових умов і, також, заходи у сфері відпочинку, культури і спорту.

Соціально-економічна ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку, кризові явища у сфері економіки і фінансів зумовлюють необхідність посилення соціального захисту дітей-інвалідів, визначення пріоритетних напрямків в цій важливій роботі, одним із яких є соціальна реабілітація дітей-інвалідів.

Згідно з державною статистичною звітністю дитяча інвалідність має тенденцію до зростання.

Головні причини інвалідності - органічні ураження нервової системи, хвороби сенсорних органів, психічні розлади, травми, вроджені вади розвитку. Протягом багатьох років державна підтримка дітей з фізичними вадами зводилась до певного матеріального забезпечення (пенсійні виплати), надання медичних послуг (діагностика, лікування та початкова освіта у спеціалізованих закладах). Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролю за своєю поведінкою розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації. Тому реабілітаційні заходи стосовно дітей-інвалідів мають розширюватися за рахунок сфери соціально-побутової реабілітації, яка повинна починатись досить рано, щоб діти в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство.

Існуюча система утримання дітей-інвалідів у спеціальних інтернатних установах забезпечує потреби лише 20 відсотків дітей-інвалідів. При цьому відірваність дітей від сім’ї, від звичного і біологічного близького оточення посилює психологічний тиск на дитину.

Згідно зі статтею 23 Конвенції ООН «Про права дитини», визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють впевненості у собі, а також право дитини-інваліда на особливе піклування, доступ до освіти, відновлення здоров’я, соціальне, культурне і духовне життя.

Як показала міжнародна і вітчизняна практика, на зміну ізольованому інтернатному вихованню дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване навчання та виховання. Реабілітаційні заходи щодо дітей-інвалідів повинні розширюватися за рахунок розвитку сфери соціальної реабілітації, яка повинна починатися досить рано, щоб діти-інваліди в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності без відриву від сім’ї, в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство.

Враховуючи складність демографічної ситуації в Україні, стабільне зростання дитячої інвалідності і необхідність зміни цієї ситуації на краще, рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів сприятиме усуненню або більш повній компенсації обмежень їх життєдіяльності, відновленню їх повноцінного соціального статусу, що, в свою чергу, сприятиме зменшенню соціальної напруженості у суспільстві та поліпшенню здоров’я нації.

За інформацією Мінпраці черга на видачу засобів реабілітації не ведеться, а видаються вони інвалідам по мірі звернення, що виключає аналіз відповідності обсягів державного замовлення потребам інвалідів та їх фактичного задоволення.

Підсумовуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що у частині комплексу психологічних реабілітаційних заходів, які досліджуються та висвітлюються у даному проекті має місце відсутність належної підтримки держави у розв’язанні порушеного питання, та відповідно, необхідності нагальної потреби та сприяння інших учасників процесу реабілітації, якими можуть бути спеціалізовані установи, недержавні фонди, інші суб’єкти та інститути, які приймають безпосередню участь у соціальному захисті інвалідів.


Каталог: assets -> files
files -> Міжнародний менеджмент модульна структура та інформаційна підтримка
files -> А. С. Макаренко: аксіологічний, етичний та психологічний контексти професійного самоусвідомлення педагогічної особистості
files -> Методичні вказівки до вивчення дисципліни «загальна екологія»
files -> Розповідь про Софію Петрівну варто почати з її далеких предків
files -> «е к ономі ч н І нау к и»
files -> Міжнародний менеджмент петрашко людмила петрівна – к е. н., доцент, професор кафедри міжнародного менеджменту
files -> Методичні рекомендації до написання та основні вимоги щодо оформлення дипломної роботи (проекту) для студентів окр
files -> Рішення про відставку; Призначати за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їх повноваження
files -> Методичні вказівки з вивчення дисципліни для студентів напрямів підготовки


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка