Роман Харків



Сторінка25/25
Дата конвертації11.09.2018
Розмір1.28 Mb.
#49789
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Тим, хто втік з табору, довелося жити в каналізації вісім місяців, до 27 липня 1944–го, поки німці не покинули Львів, а ті, що оселилися там раніше, прожили в каналізаціях майже два роки. Харчі їм постачали львів’яни, хто приносив задурно, а хто й за гроші, бо жиди прийшли туди цілими родинами і прихопили з собою коштовності, то мали змогу купувати їжу. А коли німці покинули Львів і всі вони нарешті вийшли із тих темних смердючих підземель, то діти підняли страшний крик: так їх вразив галас вулиці і сліпуче сонячне світло, тепер вони хотіли тільки одного — вернутися назад в канали…

Спочатку ми з Вольфом сховалися в каналах разом з усіма, але потім Вольф попросив у когось цивільний одяг, перебрався і провідав маму Ореста. Повернувся з харчами, одягом для мене і для себе й новинами. Ясь на ту пору перебував в Армії Крайовій, з ним не було жодного зв’язку, Орест — в УПА, але мама Ореста мала з ним контакт через Люцію. Уночі ми вибралися з каналу і рушили до Винниківського лісу, на умовленому місці нас чекала Люція і запровадила до партизанського табору. Там я зустрів ще кількох львівських жидів із тих, які боролися в таборі. Але найбільша радість була, коли ми обнялися з Орестом. Ми сміялися і плакали, я за сестрою, а він за коханою…

Коли нас із Вольфом приймали в загін, командир дивувався, що німець іде в партизани, але йому розповіли, ким був батько Вольфа, і він уже не мав жодних застережень, лише сказав, аби ми обрали собі псевдо. Я сказав: «Соломон». А він: «А чому не Цариця Савська?» А я кажу: «Бо Соломон». А Вольф, цілком природно, став Вовком. Ми мали кілька сутичок з німцями, а напередодні вступу большевиків до Львова бійці АК підняли повстання проти німців і вибили їх з багатьох дільниць, аби перехопити владу в місті перед большевиками, але змушені були відступити в ліс. Тоді, власне, ми й зустрілися з Яськом. Його загін розбили большевики, він мав поранену ногу і не міг іти. Люція забрала його на село, а коли він підлікувався, фронт уже був далеко, Яськові не зосталося нічого іншого, як залишитися з нами. Далі були бої з енкаведистами, у 1947–му ми вирішили пробиватися через Карпати на Захід, але наближалася зима, ми розбилися на окремі групи і залягли в криївках. Взимку партизанити було неможливо, сліди видавали нас. Отак ми й опинилися усі четверо в одному схроні. Мали тепер багато вільного часу, щоб порозмовляти.

День, коли ми повинні були загинути, наближався так, як наближається будь–який день смерті, з тією лише відмінністю, що ми цей день передчували дуже ясно й готові були до його приходу, ми знали, що помремо, що нас вб’ють або ми самі себе вб’ємо, щоб не датися їм у руки. Сидячи в криївці, заметеній снігом, у теплі і затишку, ми почувалися наче глибоководні риби на самому дні моря. Інколи вечорами, коли сіявся сніг і приховував сліди, ми виходили зі схрону на поверхню, тоді–то й над’їхав на фірі місцевий лісник і побачив нас. Він відразу здогадався, хто ми. Орко його зупинив і попередив, якщо він нас видасть, то інші партизани помстяться. Лісник клявся і божився, що не скаже нікому, і ми його відпустили. А за кілька днів ми почули собачий гавкіт, енкаведисти оточили нашу криївку і вимагали здатися. Навіть привели з собою мам Орка і Яська, аби ті вмовили нас. Обіцяли амністію, але ми знали, що то неправда, що нас або засудять до розстрілу, або дадуть двадцять п’ять років таборів. Тоді Орко й сказав: «Ми так довго не могли змиритися з вчинком наших батьків, які вибрали смерть замість зради, а самі теж опинилися перед вибором: смерть або неволя». Проте ми не дискутували на цю тему. Ми знали, що вибір у нас один. Я заграв «Танго смерті», а потім пролунав вибух, я знепритомнів. Отямився вже на снігу, енкаведисти нишпорили в криївці, шукаючи документів, але ми їх встигли спалити. Коли мене підняли і поклали на ноші, я побачив обох матерів — лежали з простреленими головами. Але і вони перед смертю почули мою іру на скрипці.

— То була ця скрипка? — запитав Ярош, киваючи на скрипку, що лежала на канапі.

— Ні. Цю я заховав під підлогою, коли нас вигнали з помешкання. А то була скрипка, на якій я грав у концтаборі, мені її подарував Куба Мунд. На жаль, її знищив вибух… Ну,' а потому мені дали двадцять п’ять літ таборів, з яких я відбув десять. А ще п’ять років минуло, заки дозволили повернутися до Львова. Але я мусив винаймати квартиру, бо помешкання моє було зайняте. На щастя, та родина, яка там поселилася, перейнялася моєю долею, і коли господареві запропонували роботу в Києві, він хутенько прописав мене в себе. І отак я опинився знову вдома.

Ярош, виходячи від Мількера, зіткнувся на сходах із Яркою, вона вже не пашіла гнівом і навіть усміхнулася до нього.

— Він на вас покладає великі надії, — сказав Ярош дівчині.

— Я знаю. Але мені бракує витримки. Крім того… крім того, коли я граю те танго… — дівчина зітхнула і похитала головою, мовби збираючись із думками. — Коли я граю його, зі мною робиться щось неймовірне… мені здається, я зникаю, розчиняюся у просторі, і тоді стає так страшно… останнього разу я мовби піднялася у повітря і гойдалася там на невидимих павутинках… а коли пробувала закричати, то не видобула ані звуку… хоча увесь цей час грала, не перестаючи.

— Так, — кивнув Ярош, — мені знайоме це відчуття.

— Ви чули моє виконання?

— Ні, я чув танець дервішів.

— Який зв’язок між танцем дервішів і тангом?

— Усе, що їх єднає, — це тих дванадцять нот, які можна вмонтувати в будь–яку мелодію чи танець. А ефект буде однаковий.

— Але мені страшно. Таке відчуття, що має щось трапитися, щось дивовижне, щось захопливе, але й жахливе.

— У мене теж таке саме відчуття. Але, здається, відвороту нема. Зустріч неодмінно відбудеться там, де цвіте гашгаш, під тінню його.

— Що це означає? — здивувалася дівчина. — Що таке гашгаш?

Але Ярош уже спускався сходами.

Ярка застала Мількера за поливанням маків. Побачивши її, він привітно усміхнувся і сказав:

— Так–так, бракує лише витримки, дитино. Лише витримки. А нагорода не забариться.

— Яка нагорода? Не потребую жодної нагороди. Цей ваш професор якийсь дивак. Щось таке сказав мені… про якийсь гашгаш…

— Гашгаш?

— Він іще відкидає тінь… і, мовляв, у тій тіні…

— …відбудеться зустріч?

— Саме так. Що це має означати?

— Я ж кажу — лише витримки вам бракує. І не більше. А зустріч відбудеться… мусить відбутися… Я відчуваю це. Зовсім скоро. Можна я вас напою чаєм? Перш ніж ми подамося з вами до міста…

— Знову грати для людей?

— Уже недовго зосталося, — Мількер налив у горнятко чаю, додав ложечку меду і простягнув дівчині. — Ви вже близькі до того моменту, коли заграєте, як потрібно. Фактично зосталося подолати лише дві ноти. Вони, щоправда, найважчі, але ви їх заграєте. Ви їх мусите заграти, бо вони уже сидять у вас. Отут, — він поклав долоню на її груди поміж персів, і Ярка відчула, як тепло розливається по її тілі, але чи то було тепло від чаю, чи від його доторку, вона збагнути не могла, єдине, що усвідомила собі, — доторк долоні старого був їй приємним, і вона ледве стрималася, щоб не спинити його, коли він забирав руку. Він володів нею повністю, і вона з цим змирилася.

28

Увечері Ярош передав рукопис Данці, яка сама зголосилася набрати текст на комп’ютері, як і розшифрувати диктофонний запис оповіді Мількера. Данка вже встигла прочитати рукопис і була під небувалим враженням, їй здавалося, що читає записки якогось свого близького родича, інколи в пам’яті зринали видива чогось схожого, чогось, що вона могла й сама бачити і відчути, але, вочевидь, не бачила, сни її відтепер стали химерними і заплутаними, вона прокидалася серед ночі й не могла згадати, де вона, не тільки тоді, коли ночувала в Яроша, але й коли ночувала вдома. Мати була впевнена, що Данка перепрацювалася, і переконувала її залишити на якийсь час переклади, але Арканум уже тримав її цупко, як і записки невідомого їй Ореста і почуття до Яроша.



Коли вона розповіла батькам про їхні стосунки, то, на подив, це не викликаю скандалу, батько, який так і не відновився на посаді, уже встиг попустити свій гонор голови сім’ї, тому лише буркнув: «Ну що ж, професор — це, звичайно, краще, ніж той молодий вертихвіст», а мама сказала:

— Тобі видніше. Але ж ти не збираєшся залишатися його коханкою? Він ще тобі не пропонував одружитися?

— Ні. Запропонував лише переїхати до нього. Я думаю, це розумно.

— Боюсь, наш тато цього не зрозуміє.

— Чесно кажучи, я сама боюся своїх почуттів. Ні до кого раніше нічого схожого не відчувала. Не можу дня без нього, без його голосу. Особливо, коли прочитала оті записки з довоєнного часу. Дивним чином вони вплинули на мої почуття. А тепер, коли їх друкую, мені хочеться увесь час бути біля нього.

29

Того разу Марко вперше звернувся до батька «тату», і Ярош відчув хвилювання, йому хотілося теж щось сказати у відповідь, але не міг підібрати слів, чувся винним, і це його сковувало, але Марко був налаштований цілком миролюбно і запропонував здибатися десь на каві.



— Мушу тобі признатися, — сказав він, затягуючись цигаркою, — я потрапив у халепу. Півроку тому. Мене загребли з «травичкою», пригрозили, що Пришиють розповсюдження наркотичної речовини, хоча це була звичайна марихуана, а потім… потім поставили завдання.

Ярош напружився і наготовився почути якесь жахіття, але те, що почув далі, його розсмішило.

— Мені сказали, щоб я зняв Данку, а потім познайомив з тобою. Але так сталося, що вона мені сподобалася, ну і ми почали зустрічатися… те, се… Знаєш, я не такий уже й крутий програміст… треба щось думати… От я, коли почув, що її батько начальник митниці, відразу й збадьорився. Ти можеш мене осуджувати, але я не вдався в тебе. Крім того, я подумав, що її батько й так мене відмаже. Але раптом після того, як я вас познайомив, Данка почала мене уникати. Я недовго розлущував цю загадку… Я зрозумів, що насправді це вона мене, а не я її використав. Вона хотіла зблизитися з тобою і свого добилася, а я був лише трампліном. — Він гірко усміхнувся, трохи помовчав, погасив цигарку в попільничку і продовжив: — Але хочу тобі сказати, що я не гніваюся. Фактично вийшло все так, як вони спланували. Я виконав завдання, ми квити.

— А що з травичкою?

— Зав’язав. Та я й не дуже втягнувся, так собі — бавився. Оце і все, що я хотів сказати. Це щоб ти не переймався. Бо ти ж напевно переживав?

Ярош кивнув:

— Усе сталося якось стихійно… Я нізащо не хотів би завдати тобі болю.

— Вірю. Читав я в одній книжці… Називається «Весняні ігри в осінніх садах»… Автора забув. Прикольна книжка. Не читав? Ну, ти таких книжок не читаєш, я знаю. Так от там чувак пише, що клин треба вибивати клином. От я й вибив. Маю нове захоплення. Батько в неї, правда, не митник, але заступник начальника залізниці, теж не помпка до ровера, не?

— Що ж — поздоровляю. Ти далеко підеш. А як щодо почуттів?

— Я її люблю. Не смійся. Любов — це знаєш що? Це така хвороба. Вона триває дуже коротко. А потім… потім уже настає симбіоз двох істот. Хтось пальма, а хтось ліана. Питання лише в тому, хто кого смокче.

— У мене така підозра, що смоктати збираєшся ти?

— Не без твоєї вини. Якби ти вивчився на юриста, хірурга чи на крайняк став би народним депутатом, смоктали б у мене. — Помітивши здивований погляд Яроша, засміявся, а потім підвівся і сказав: — Та ні, я жартую. Мені пора. Будемо дружити сім’ями? Еге ж?

30

У прочинене вікно влітав шум розбурханих вітром дерев, гілки тріпотіли і морскали по шибах, а за хвилю полив дощ і задуднів по даху. Ярош прокинувся і подумав, що дощ може залити підвіконня. Обережно, щоб не розбудити дівчини, встав, зачинив вікно, а тоді спустився в лазничку. На кухні на столі побачив у кошичку грушки, що їх назбирала Данка. Ідея сніданку вигулькнула миттєво — розколотив яйця, борошно і молоко, додав рідкого меду і, вмочаючи в тісто плястерки грушок, засмажив їх на пательні. І тут задзвонив мобільний: Курков.



— Привіт! Я вже у Львові. Десь треба перетнутися.

— Добре. Я вільний. Подарую тобі дуже класну книжку спогадів про Львів.

— Що? Уже вийшла?

— А ти знаєш про неї?

— Здогадуюсь. Ти ж мені скидав якісь кавалки.

— А–а, я й забув. То де здибаємося?

— Ну, як де? Там, де цвіте гашгаш, під тінню його, — Курков засміявся і вимкнувся…

Ярош спробував його перенабрати, але він опинився поза зоною. Відтак зателефонував видавець і сповістив, що везе йому книжки, як і обіцяв. На диво оперативно, дивувався Ярош, за якихось чотири дні книжку видрукували. Тепер уже він зателефонував Мількеру і повідомив приємну новину. Старий не на жарт утішився.

— Чекаю вас о третій. До обіду ще маю деякі заняття.

31

Останні звуки танґа влягаються, і запановує тиша, тендітна і крихка, Ярка повільно опускає руки, все ще стискаючи скрипку і смичок, а у вухах продовжує бриніти та сама тужлива мелодія, здавалося, тією мелодією просякли уже всі стіни і меблі, навіть маки упізнали її і повернули свої роззявлені пелюстки до скрипки, наче соняхи до сонця. Ярка стоїть перед учителем, мов уражена громом, бо те, що відчула під час гри, її спочатку вжахнуло, а потім викликало безліч питань, на які вона перш за все сама собі мусила відповісти, але не знала як. Це не було схоже на те, що відчувала раніше, тоді лякала таємничість і невідомість, зараз же все стало на свої місця, усе висвітлилося, вирівнялося, але в голові гуло від напливу емоцій, непромовлені слова товклися у мозку, пучнявіли, вистрілюючи стеблами.



— Невже це правда? — каже вона крізь сльози.

Сльози течуть і по обличчю Мількера, смуток і радість у його очах, вуста тремтять, але жодне слово так і не зривається з них. Маки поволі опускають головки. Мількер простягає до дівчини руки, вона слухняно, мов сновида, підходить і пригортається до його грудей, він гладить її по голові, вона запорпується носиком у його шию і завмирає, все ще тримаючи в опущених руках скрипку і смичок, кілька хвилин обоє стоять непорушно, і здається, увесь старий будинок з поваги до них закляк, мов чапля, вмовк і не сміє потривожити жодним ані найменшим звуком, жодним скрипом чи шелестом, тиша триває доти, доки на сходах не залунали чиїсь кроки, дівчина випростується і дивиться запитально на старого, Йосип киває, вона робить два кроки назад, тремтячими руками прикладає скрипку до підборіддя і проводить смичком. Мелодія танґа злітає в повітря, бринить тонко на шибах, ковзає по книгах, маки знову оживають і підводять головки, пелюстки ворушаться в такт, ще трохи, і вони, розбившись на пари, підуть у танок, сонце вигулькує з–за дерев і вихлюпує щедрим промінням у вікна, довгі тіні падають на підлогу. Двері відчиняються, й увіходить Ярош з кількома примірниками спогадів Орка Барбарики. Увійшовши, завмирає, потім з подивом дивиться на Мількера, той усміхається до нього так, як ніколи раніше, як усміхається хтось, кого ти дуже любив, але давно з ним не бачився, усміхається і Ярка, хоч і крізь сльози, і обидва ці усміхи на тлі музики забивають йому подих, здається, що серце не витримає такого шаленого темпу, вирветься з грудей, Ярош прихиляється до стіни і слухає мелодію, яка провадить його закамарками снів і марень у щось незвідане і солодке, радісне і тривожне, погляд його падає на підлогу, де схрещуються тіні маків, тіні мерехтять, танцюють, кружляють, в очах аж рябіє.

— Господи! — вишіптує він і визирає у вікно, мовби намагаючись переконатися, що все ще там, де й був хвилину тому, за вікном і справді нічого не змінилося — проїжджають авта, сновигають перехожі, вусатий дядько з китицею кольорових бальонів крутиться біля входу на ринок, на лаві сидять бабусі і перешіптуються. Раптом серед перехожих упізнає пані Стефу. Що вона тут робить? Іде на базар? Начебто ні. Звертає у браму. У цю чи сусідню? Балькон заважає роздивитися. І в цю мить сходи на коридорі знову риплять, але не так важко, як під ногами Яроша, цокіт обцасів засвідчує, що піднімається сходами жінка. Ярош отерп і з сум’яттям дивиться на двері, раптом усвідомивши собі, що слухає не тільки мелодію танґа, а й слова, які нашіптує Мількер:

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Кроки наближаються, Ярош вдихає повітря і відчуває, як немилосердно сильно гупає серце, ось кроки зупиняються, хтось переступає з ноги на ногу, потім двері відчиняються, але дуже повільно, мовби несміливо, мовби хтось вагається — зайти чи не зайти, та врешті зважується — й увіходить Данка. Вона дихає на повен рот, ніби пробігла дистанцію, але вуста її озорені радісною усмішкою, хоча на очах чомусь бринять сльози. Що вона тут робить? Ага, та ж вони домовлялися разом прийти до старого, але вона задзвонила, що запізниться, щоб ішов сам, а вона прийде незабаром. Він ще хотів назвати їй адресу, але вона сказала, що знає. Він не встиг запитати «Звідки?», як вона вимкнула мобілку, але потім згадав, що вона сама ж йому ту адресу й дала, хоча ніколи тут не була. А скрипка грає і грає, і здається Ярошу, що він кружляє у танґу, наче в танці дервішів, кружляє разом з тінями маків, але цього разу він очей уже не заплющує, а вбирає ними все, що є в кімнаті, — й усміхненого Йосипа Мількера, й усміхнену Ярку, й усміхнену Данку, й усміхнені маки… Чому вони усі так дивно до нього всміхаються? Вони щось знають більше за нього? А сходи знову голосно порипують під чиїмись кроками, цього разу піднімається не одна людина, а здається, двоє, а може, й троє. Серце в Яроша стискається, він намагається теж усміхнутися тремтячими вустами, хоча те, про що він щойно здогадався, усе ще примарне, мерехтливе і до кінця неусвідомлене, він усе ще не вірить самому собі, коли хоче промовити: «Данусю!», але з вуст його виривається: «Діє?!»

Словник

A гim — добре (їдиш).



Аббація — популярний курорт в Австро–Угорщині, зараз — Опатія на території Хорватії.

Аль–Хідр, або аль–Хізр — ісламський пророк, учитель пророка Муси.

Андієвська Емма (народилася у 1933 р.) — українська поетеса, прозаїк і художник, живе в Мюнхені.

Арканум — держава на терені сучасної Туреччини, існувала в XVIII–VIII ст. до н. е.

Асник Адам (1838–1897) — польський поет і драматург.

Астурія Мітипенська — квітка, яка росла на морських скелях в Арканумі.

«Атлас» — ресторан на Ринку, де збиралась богема.

Бакеліт — перша штучна пластмаса, створена бельгійцем Лео Беклендом у 1909 р.

Балабухи дати — відлупцювати.

Балак — балачка.

Балія — велике корито з оцинкованої бляхи.

Банах Стефан (1892–1945) — математичний геній, професор.

Баневські — родина горілчаних магнатів.

Баюра — синонім горілки.

Бенькарт — підліток.

Бібула — промокальний папір.

Бігос мисливський — квашена капуста, тушкована з ковбасками, цибулею і морквою.

Близна — шрам.

Блят — залізна поверхня печі.

Братрура — духовка.

Бригідки — тюрма на Городоцькій.

Бузя — рот.

Бюрко — письмовий столик.

Вайгль Рудольф Штефан (1883–1957) — біолог, медик, відкрив вакцину проти тифу.

Варга — губа.

Вирозумілий — передбачливий, серйозний.

Відвошивня — заклади, у яких знищували вошей, функціонували в СССР.

«Віденка» — Віденська каварня.

Вільгауз Густав (1910 — загинув у 1945), оберштурмфюрер СС, комендант Янівського концтабору.

Вінкель — ріг будинку або вулиці.

Віц — жарт.

Вудзя — синонім горілки.

Вуйко — брат мами.

Вчворяти — встругнути.

Галєчко Софія (1891–1918) — перша українська жінка–офіцер, воювала в рядах Українських січових стрільців.

Гальба — кухоль.

Ганделеси — єврейські торговці вживаним одягом.

Гаргара — щось велике.

Геле! — вигук: агов, послухай (чеське).

Гільгамеш — герой шумерського епосу, який шукав безсмертя.

Ґібати в цинадри — не звертати уваги.

Ґіт — добре (їдиш).

Ґуздральський — прозивне ім’я для людини, яка все робить повільно — ґуздрається.

Двірець — вокзал.

«Де ля Пе» — ресторація на початку Коперніка.

Дзигармайстер — годинникар.

Дишля триматися — зосередитися.

Дорожкар — візник на дорожці, фіякрі.

Дротяр — майстер, який дротує глиняний посуд.

Емерит — пенсіонер.

Енкіду — товариш Гільгамеша.

Забембати— заморочити.

Збєжховський Ґєньо (1881–1942) — польський поет, прозаїк, драматург, львівський бард.

Зиз — скоса.

Зіхерово — напевно, в сам раз.

Кайзервальд — Шевченківський Гай.

Каляпітер — голова.

Каляфйор — цвітна капуста.

Кампа — бійка.

Касино — клуб.

Катапулька — маленька рогатка.

Квадранс — чверть години.

Кварглі — розплавлений запліснявілий сир з додаванням солі і кмину. Подавали в усіх шинках.

Кдєпак — та де (чеське).

Кишка — кров’янка, ковбаса з каші і крові.

Кібель — параша.

Кльозетова бабця — жінка, яка сиділа біля входу до кльозету. Кнайпа — каварня, ресторан.

Книдлі — варені пиріжки з картопляного тіста зі сливками чи іншою начинкою.

Козак Едвард (1902–1992) — карикатурист, гуморист, художник, письменник.

Козина — горішки в смаженому цукрі.

Коміть — вниз.

Конопницька Марія (1842–1910) — польська письменниця.

Корзо — стометрівка, зараз проспект Шевченка.

Корова по телетах — корова, яка отелилася.

Кохля — ополоник.

Крижбанти — крижі, спина.

Крий пазури! — привітання, яке дослівно означає «сховай пазурі».

Кропикова зупа — зупа на м'ясному росолі з яриною і кількома пучками кропу.

Кружганок — ґанок по периметру внутрішнього подвір’я.

Кукінамуні — хворий на голову.

Кумпель — товариш.

Курдидики — Анатоль–Юліан Курдидик (1905–2001) та Ярослав–Рафаїл Курдидик (1907–1990) — українські письменники і журналісти, члени літературної групи «Дванадцятка».

Куцатися — боятися.

Левандівський міст — міст на околиці Львова, де до війни полюбляли сходитися злочинці.

Ленартовин Теофіль (1822–1893) — польський поет.

Людкевич Станіслав (1879–1979) — український композитор, музикознавець, фольклорист.

Люфт — повітря.

Лянгнер Владислав (1896–1972) — генерал дивізії Війська Польського.

Макагігі — солодощі з меду і січених горіхів.

Майталеси (бархани) — великі до колін теплі труси з начосом.

Майтки — труси.

Майхер — ніж.

Макушинсъкий Корнель (1884—1953) — польський прозаїк, поет, фейлетоніст.

Мамзер — незаконнонароджений (їдиш).

Манер Іцик (1901–1969 — єврейський поет.

Манкет — манжет.

Маринарка — піджак.

Марципан — тістечко з мигдалю і цукру.

Матопок — нетямущий, некмітливий.

Машінгвер — автомат.

Мепьоник — капелюх з вузькими крисами, що нагадував половинку дині (мельон).

Меценас — адвокат.

Мигань Тарас (1920–1982) — український письменник, автор автобіографічного роману «Оселедець на ланцюзі».

Міглянц — пацан.

Мішігін — придурок (їдиш).

Міштигалки — дрібниці.

Мордовия — шинок, в якому відбувалися бійки.

Мунд Якоб — диригент Львівської опери, загинув у Янівському концтаборі.

На амінь — навіки.

Набіл — загальна назва для молочних виробів.

Небесні мігдалки — фантазійні мрії.

Не руб геци — з твеґо писка відаць Львув! (польське) — Будь серйозним, твоє обличчя — це обличчя Львова.

Норвід Ципріян–Каміль (1821–1883) — один з найбільших польських поетів і художників.

Оссолінеум — Наукова бібліотека імені Василя Стефаника.

Пампулі — щоки.

Папільотки — паперові бігуді.

Парівки — сосиски.

Пацалиха — забава.

Пірник — медівник.

Пітолько — недозрілий, несерйозний.

Прецлі — популярне печиво, скручене вісімкою, з сіллю або маком.

Пшеп’юрська пані — прозивне ім’я для жінки, яка дуже гонорується.

Рандка — побачення, здибанка.

Рсіптус–нервус — неврівноважена нервова людина.

Родедія Цуримська — квітка, яка росла на морських скелях в Арканумі.

Розказ — наказ, тут — слухаю.

Рокіта Ришард — фольксдойч, унтерштурмфюрер Янівського концтабору, один із найбільших гітлерівських злочинців.

Росіл — м’ясний бульйон.

Руронки — трубочки.

Сальва — залп, постріл.

Сервус — привіт.

Се маги? — Як ся маєш? (польське)

Скшетуський — герой трилогії Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем».

Смаколики — смачні страви.

Сніданкові покої — специфічно львівське явище: кімнати на запліччі продуктових крамниць, в яких можна було попоїсти.

Спадохрон — парашут.

Спіжарня — комірка, в якій зберігали харчі.

Стрийко — брат батька.

Стрих — горище.

Стрільно — снаряд.

Струдель — завиваний пиріг.

Сьвірка дістати — здуріти.

Сьліпундри — очі.

Тандита — старизна, уживані речі.

Тартак — лісопильня.

Теличкова — власниця дуже популярної їдальні Софія Теличкова, померла на засланні.

Тен капелюш пєнькни, але пані бардзо бляда — Цей капелюх гарний, але пані дуже бліда (польське).

Теньгий — великий, огрядний.

Тишкевич Михайло (1857–1930) — граф, дипломат, публіцист, митець і меценат.

Трагач — вантажник.

Траниння — тирса.

Тузінь — дюжина.

Уейський Корнель (1823–1897) — польський поет.

Улям Станіслав (1909–1984) — польський та американський математик.

Файталепа — роззява.

Фалювати — йти.

Фасон тримати — поводити себе поважно.

Фатигуватися — турбуватися.

Фацет — тип.

Фацки дати — набити когось.

Фертик — готово.

Ферштейн — зрозумів (німецьке).

Фіглі — жарти.

Фляки — нутрощі.

Флянки — страва зі свинячого або телячого шлунка.

Фотель — м'яке крісло з бильцями.

Фризієр — перукар.

Фуньо — чванько.

Фуньо кацалабський — чванько приблудний.

Фуня траскати — чванитися.

Фурдигарня — в’язниця, комісаріат поліції.

Хорунщина — тепер вулиця Чайковського.

Хрипка пойняла — захрип голос.

Церегелі — зайві клопоти.

Цибульський Мечислав (1903–1984) — польський актор, який грав переважно ролі коханців.

Цигаро — сигара.

Цизорик — складний ножик.

Ці'ручки — усічена форма від «цілую ручки».

Цьмага — синонім горілки.

Цьотка Бандзюхова — популярний персонаж вуличних пісеньок та кабаретових сценок.

Цьоця–дригщя — жартівлива назва старших пань.

Чубарик — так називали бійців Червоної армії через те, що носили гостроверхі шапки.

Шац–хлопаки — гарні хлопці.

Шильд — вивіска.

Шимон — сторож у кам’яниці, консьєрж.

Шимонова — консьєржка.

«Шкоцька» — «Шотландська», легендарна кнайпа, де збиралися славетні львівські математики.

Шлюс — кінець.

Шляк — проклін, дослівно: щоб ти мав серцевий напад.

Шлякати — проклинати.

Шляфрок — халат.

Шмергля робити — дурити когось.

Шмінка — помада.

Шо ся стрєсло? — Що трапилося?

Шопка — вертеп.

Шпагат — поліцай.

Шпагат ковтнути — бути пихатим.

Шпанувати — дивитися, пильнувати за чимось.

Шпацірганг — прогулянка.

Шпера — чайові.

Шпіциль — поліційний аґент.

Шпондерок — вуджене сало з м’ясними прожилками.

Шпрехер — львівський архітектор, який збудував у 1921 році один із найвищих у Львові будинків на площі Міцкевича, відтак і сам будинок прозвали його іменем.

Штами тримати — підтримувати дружні стосунки.



Юденрат (нім. Judenrat — «єврейська рада») — єврейський адміністративний орган, створений у кожному єврейському ґетті на окупованих нацистами територіях.
Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка