Розділ теоретичний аналіз весільної обрядовості 1 Весілля провідна форма духовної І традиційної культури


Духовна культура як основа українського весілля



Сторінка2/4
Дата конвертації09.11.2017
Розмір0.87 Mb.
1   2   3   4

1.3 Духовна культура як основа українського весілля
Феномен духовного є провідним у філософії культури, оскільки розкриває: якісні параметри, своєрідність та універсальність буття людини та систему її життєдіяльності. У наукових дослідженнях, присвячених аналізу духовної сфери та її складових (у структурному та змістовому плані), духовне фігурує у предикативній формі, тобто, увага акцентується на духовному виробництві, духовному спілкуванні, духовних потребах, духовних явищах і процесах. Основою українського весілля виступає духовна культура, яка висвітлюється в аналізі різноманітних компонентів і форм існування духовного [1. С. 214] як зазначив Алекссеев.

Існує багато визначень «духовної культури» у науковій літературі. Перш ніж показати роль духовної культури в весільній обрядовості слід висвітлити сутність цього поняття.

Духовне - це не "регіон" людської діяльності, а одне із важливих та універсальних її визначень. Дух, духовність, духовний світ постають не просто у вигляді явищ особистого чи суспільного життя, а перш за все як зміст різноманітних реалій чи подій людського буття. Духовне в своєму первісному філософсько-світоглядному значенні покликане виразити деяку сутність чи дійсність, не рівнозначну навколишньому та об'єктивно сприйнятому світові. Тому про духовне можна говорити у розумінні понять „душа", „божество" (християнське розуміння духа) або у вигляді платонівського „царства ідей".

Шлях до безпосереднього контакту з духовним пролягає або через внутрішнє відчуття людини (через душу), або через філософсько-світоглядні обґрунтування, що створюють грунт для теоретичного осягнення духовного. Спроби визначити духовне по аналогії з іншими явищами навколишнього світу натикалась на певні труднощі. І це закономірно, тому що духовне - це не один елемент дійсності, а суттєва складова людського способу буття людини у світі.

Важливим смисловим відтінком поняття "духовне", яке воно набувало у вітчизняній культурній традиції, стало розуміння його як свого роду ідеал духовного розвитку людини. Тобто, в нього було внесено етичні норми, покликані виразити моральну культуру особистості. Провідним засобом функціонування та фомування духовного є діяльність людини. В ній вона отримує здатність відноситись універсально до світу, тому що діяльність є процес, який може відбуватись за міркою будь-якого природного процесу.

Відповідно, діяльність людини може бути пояснена як універсальна, загальна форма всіх природних процесів, тому саме відношення діяльності до інших об'єктивних процесів є онтологічною основою та аналогом ідеального .У системі сімейної обрядовості весілля є найбільш складною і давньою обрядовою дією , знаменує утворення сімї. Чимало його компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своєму гуманістичному змісту вони зберігалися впродовж віків, передавались як безцінний скарб духовної культури.

Коли мова йде про загальні форми людської діяльності як еквівалента та репрезентанта ідеального, то не виникає сумніву в приналежності ідеального лише людині та способу її буття. Так відбувається доти, поки не доводиться, що діяльності є характерною виключно для людини. Але сам по собі спосіб людського буття передбачає існування людини у світі в тому числі - природному. При чому останній - це не просто природне середовище, сукупність природних предметів та процесів, у які занурена людина. Природа виступає світом, формуючим види діяльності людини (працю), а також у вигляді об'єктивних природних умов та кордонів цієї діяльності. Саме їх недосяжність задає конфігурацію діяльності, формує її види,

Особливість буття людини якраз полягає в тому, що в ній зосереджені способи подолання кордонів, щоб відкрити нові можливості бути у світі Тому історія людства може бути представлена як ланцюг відкриття таких можливостей, і відповідно - шлях до вищих рівнів буття.

В діяльному бутті людина має справу зі світом не опосередковано, а переважно діє із розмаїттям предметних форм світу. В процесі діяльності людина освоює світ як предметну реальність і тому важливим визначенням дійсності для неї є предметність як результат її пізнавальної та перетворюючої діяльності Діяльність стала провідним універсальним засобом створення культурних цінностей: матеріальних і духовних.

Цей поділ, як вважають дослідники, умовний. Тому що цінності матеріальної культури містять в собі елементи духовного (житло, одяг, речі домашнього вжитку): це обереги, засоби художнього оформлення, Систему духовної культури складають: наука, освіта, звичаї, обряди, свята, традиції, вірування, народна художня творчість.

У весіллі система духовні еементи відображаюються в у трьох циклах: передвесільному, весільному та післявесільний. У свою чергу кожен складається з низки обрядів які мають духовне підгрунття. Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю, та дівоч-вечір. Власне весілля складається із запросин, обдарування, посаду молодих , розплітання коси, розподілу короваю, перезви та рядження. Післявесільний цикл присвячується вшануванню батьків молодими, прилучення невістки до родини чоловіка. Це обряд хлібин, свашин та гостин.

Культура є реальною формою життєдіяльності людини, яка утримує її в існуванні, притаманному суті людини. У культурній реальності людину неможливо відділити від світу. Через посередництво культурних форм людина володіє ним. В культурі поєднані два пласти існування людини: особисті форми життя, що безпосередньо включені у життєдіяльність та набуті попереднім поколіннями. Культурна форма життєдіяльності забезпечує людині суверенність особистісного буття, В.Межуєв з цього приводу підкреслює, що людину ніхто не створював, вона сама себе зробила такою, якою є, сама себе визначила як суб'єкта культурного процесу.

В процесі культурного вибору людини особливе місце займає духовний розвиток, відповідно проблема духа - це проблема самостійності людини в реальному існуванні, проблема пошуку себе у формах життєвого процесу. Дух є те, що зв'язує окремого індивіда, суб'єкта психічної діяльності, особистість людини з усім людським родом в усьому розгортанні його культурного та історичного буття.

Духовність придає смисл життю окремої людини. В ній вона шукає відповіді на питання: навіщо живе, що є добро і зло, яке її призначення на землі. Якщо головним у розумінні індивідуального Духа (а саме він є принципом буття людини) зробити особливий вид знань, особливий спосіб існування. Який може дати лише він, то тоді основним визначенням духовності у нас виступає особиста незалежність від усього органічного (тілесного) і неорганічного (звичайного), свобода від тиску всього, що відноситься до "життя", в тому числі і від душевних структур (пристрасть, захоплення). Це і є справжня внутрішня духовна свобода, тобто, свобода саме Духа, а не душі і тіла.

Духовний розвиток - це перетворення можливих граней буття в реальні перетворюючі начала життєдіяльності, Пошук себе через культуру характеризує рух людини до зайнятості свого місця у світі. А.Ільїн підкреслював, що ні тіло, ні душа людини не вільні, вони пов'язані законами часу і природи. І лише духові людини доступна свобода. Він має дар - вивести себе внутрішньо з будь-якого життєвого змісту, протиставити його собі.

Духовне буття, таким чином, починається та існує там, де починається звільнення людини від будь-якого поглинання, від окупації власної самостійності. Свобода тому і є модальне, а не предметно-змістове визначення духовного буття людини, вона є силою, енергією пориву у прагненні до кращого і вищого. Дух є любов до якості і воля до досконалості в усіх галузях життя. Тому духовне буття визначається та описується лише у його значенні для нас.

Як спосіб, як образ буття в цілому, духовність відкриває людині доступ до любові, совісті та почуття обов'язку, до права, до мистецтв і художньої краси, до науки, молитви, релігії. Лише вона дає можливість людині зрозуміти що є справжнє та найцінніше в житті, дати те, чим варто жити.

Духовність суб'єкта, індивідуальний дух являє собою відповідне прийняття і слідування вищим зразкам сукупної людської культури, переживання моральних норм співжиття як внутрішнього категоричного імперативу, засвоєння вищих цінностей родового буття як власних. Можна сказати, що людина духовна в тій мірі, в якій об'єктивний та абсолютний дух стали його суб'єктивним (індивідуальним) духом. І саме тому у найвищій мірі духовність виказує себе і стає способом життя людини, коли вона вступає в особисті відносини з вищими силами буття висвітлив Вінницький.

Індивідуальний дух людини постає у різноманітних обліках, що розкривають не лише різноманітні сторони, але і рівні людської реальності. Можна говорити про такі обліки суб'єктивного духу, як особистісне, індивідуальне та універсальне. Вони виступають і ступенями становлення духовного світу людини, і мірою засвоєння та прийняття нею духовного досвіду людства, мірилом духовності в цілому. Іншими словами, становлення людини суб'єктом власної життєдіяльності є основою становлення індивідуального духу,

Духовність в людині не яка-небудь відокремлена сфера, над психологічне життя, вона являє собою суть основного життя, Тому в людині все є особистісне, неповторне та абсолютно одиничне. Таємниця людини як особистості полягає в здатності рефлектувати саму себе, підніматися над собою.

В цьому контексті слід підняти проблему етнічної та національної культури, у якій синтезувались різноманітні аспекти життєдіяльності етносу: специфіка трудової діяльності, географічне середовище, особливості психології населення, побуту, традиції, релігійні вірування, фольклор. Ми розглядаємо весільну обрядовість тому що вона сповнена духовністю. Гегель, розглядаючи націю, називав її «духом народу». Відповідно, культурна спадщина нації виражається «у народному дусі», «національному характері» з цього можна визначити що весільні традиції є національним надбанням.

Аналіз культурної реальності як основи духовного розвитку людини передбачає розгляд форм, в яких і через них існування людини набуває характеру самовизначення, а дійсність - властивості світопорядку. У формах культурної реальності оточуюча людину дійсність наділяється універсальним значенням, ці форми отримують статус загальнолюдських, ототожнюючись із способом буття людини взагалі. Це своєрідний культурний ефір, в межах конкретної культурної реальності у якій здійснюється життєдіяльність людини.

Важливим компонентом духовності виступає здоровий глузд. Це перш за все конкретна організація життєдіяльності людини, в основі якої лежить образ „нормальної людини". Все, що здійснюється в рамках здорового глузду - вірне та передбачене, тобто є галуззю гарантованого буття. Здоровий глузд - це така духовна форма, в якій актуалізується історичний досвід людства.

Формою культури, у якій існують онтологічні межі духовного буття людини виступає сакральність Його (сакральне - священне) як правило, пов’язують з релігійною свідомістю та віруваннями. Дійсно, воно найбільш очевидно проявляється у релігійних обрядах. Однак буде помилкою ототожнювати сакральне в цілому із сферою релігійного. Те, що для людини є святим, не завжди має своїм джерелом релігію. Сакральне у культурному значенні - це форма залучення людини до максимально можливого у бутті, до того, що певним чином вичерпує смисл людського існування.

Співвідношення духовності та свідомості людини є важливим питанням філософії культури. На цю проблему існують різні точки зору. Перш за все свідомість ототожнюється з феноменом духовного, що виражається в аналізі духовних явищ і процесів в якості утворень психіки. Так А. Лосєв визначає дух в якості „сукупності всіх функцій свідомості, що виникли як відображення дійсності".

В науковій літературі поширена тенденція пояснення духовного у вигляді свідомості та її проявів зазначає Курносов [28, С. 75].

Таким чином, у сферу свідомості попадає вся площина зовнішнього та внутрішнього досвіду людини, у зв'язку з чим свідомість виявляється всеохоплюючою характеристикою життєдіяльності людини та універсальним визначенням її духу. При цьому різноманітні форми духовного освоєння світу ототожнюються з тим виглядом, який вони наберуть, будучи усвідомленими, і тим самим стаючи фактом свідомості. Утворюється своєрідний зачарований круг.

Свідомість - це своєрідна іпостась духу, не просто частина духовного світу, а його всеохоплююче вираження та спосіб розуміння духовного в усьому об'ємі і цілісності. Аналогічно тому, як свідомість вводить у свою сферу явища навколишнього світу, вона здатна транспонувати будь-який зміст чи рух внутрішнього. Така аргументація служить доказом для розгляду свідомості в якості „представника" феномена духовного в цілому дослідив Курносов ].

Розкриття змісту людської духовності передбачає виділення духовних феноменів, які відіграють самостійну роль у духовному розвитку людини та формуванні способу її життєдіяльності. Найбільш поширеними є такі духовні здібності людини як воля та чуттєвість. Маються на увазі внутрішні почуття (духовні): гнів., любов, натхнення, що складають галузь людських почуттів, як домінуючу у характеристиці „сутнісних сил людини".

Об'єктивізацією впливу волі та виконання нею регулятивної функції необхідності виступає рішення. Якщо практика - реальна діяльність, безпосередньо здійснювана людиною в просторі об'єктивної дійсності, то присутність в ній вольового начала виражається в підпорядкованості дії певному зразку, репрезентацією якого виступає рішення.

Матеріальне виробництво створює речові, матеріальні умови існування людини, а духовне - „ідеальні" продукти: думки, знання, переконання, свята, обряди, традиції, художні твори, мораль, етика, право тощо.Це визначення дає нам змогу зрозуміти що весілля виступає святом яке скадається повністю з обрядів та звичаїв які наділяють нас знаннями, переконаннями і іншими елементами що і показує його високий рівень духовності.

Поняття „духовне виробництво" охоплює такі форми та рівні: суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності тощо. В. Межуєв вважає, що духовне виробництво є виробництвом свідомості, тому воно дозволяє вивести існування свідомості в певні суспільні форми із конкретного типу духовної діяльності. Категорія духовного виробництва виражає активний, продуктивний характер духовної діяльності в її соціальних формах, вказує на включеність духовного як особливого типу суспільної діяльності в процес життєдіяльності суспільства.

Весільна обрядовість охоплює всі форми та рівні «духовного виробництва».

Таким чином, сутністю духовного виробництва виступає інтеграція індивідуального існування у суспільні форми буття. „Формуючи людську суб'єктивність, - підкреслює А. Горак - соціальні форми духовної діяльності організовують саму діяльність людини". Духовне виробництво залучає конкретну людину до співжиття з іншими індивідами у мікро- та макропросторі Духовне виробництво не створює особливих, самостійно життєвих форм, останні - лише способи організації процесу освоєння індивідом суспільних відносин у певному культурно-історичному процесі.

Отже, ми можемо в даному контексті визначити взаємозв'язок культури і духовності, оскільки розвиток культури досить тісно пов'язаний з проблемою існування людини. В онтологічному розумінні культура вказує на те, що наскільки людина є творцем власного життя, настільки її доля визначається власними зусиллями та діями. Відповідно, ступінь культурності, тобто здатності людини реалізуватись в якості самовизначального «я», є продуктом історичним.

У культурі поєднуються два пласти існування людини: фізичний (довгота життя) і набутий (соціальний). Тому культура є реальна форма життєдіяльності людини у фізичному та соціальному часі. Через неї людина пов'язана зі світом і дійсністю, а дух (духовне) набуває здатності утримувати людину у певній культурній площині. Отже, культура замикається на особистому бутті людини і визначає його. Саме тут вона знаходить свій смисл та духовні виміри.

Отже, проанаілзувавши сутність та значення духовної культури, духовного розвитку, духовного буття та свідомості, ми можемо впевнено сказати, що традиційне українське весілля являє собою цілісну духовну систему, яка складається з великої кількості духовних компонентів, що наповнюють усі весільні обряди, звичаї, традиції.
РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
2.1 Передвесільні обряди як фактор створення сімї
Проблема духовності завжди привертала до себе увагу дослідників. Зараз в світі відбуваються великі соціальні зміни, зумовлені глобалізаційними процесами, але вплив глобалізації на духовність вивчений недостатньо і потребує подальшої розробки. Адже духовність – це внутрішній світ людини, осередок її інтелектуальних і емоційно-вольових сил у єдності свідомості, самосвідомості, світогляду і волі.

В структурі духовності доцільно розрізнювати дух і душу. Поняття дух прийнято пов’язувати з діяльністю свідомості. Дух завжди діяльний, активний, повний творчої енергії. Саме завдяки діяльності духу людина сприймає і оцінює світ насамперед в ідеях різного світоглядного характеру: філософсько-гуманістичних, морально-етичних, екологічних, релігійних та інших. Проте дух є цілісність в структурі особистості, яка робить її тим, що вона є.

Пошуками змісту духовності людство займалося протягом всієї своєї історії. При цьому від епохи до епохи під впливом конкретно-історичних умов, об’єктивних і суб’єктивних факторів змінювались і зміст духовності, і погляди мислителів на духовність[50;с.217] як зазначив Симичов.

Українські весільні обряди, які ми маємо й тепер , розвинулися ще до Християнства. Обряди ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь „законною" жінкою. Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово „братися", побратися, побрання. Цього слова вживає в „Кобзарі" Шевченко: як бралися... .

Серед весільних пісень є багато дуже давній, що натякають або свідчать про давні звичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу ролю: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калати, прив`язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поженилися, і т. ін.

В українського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичай заснований на Біблії (Книга Буття 29. 26): Лаван каже Якову: „У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою".

На шлюби в Україні є певні пори року, але найчастіше восени, — по закінченні польових праць.

Весільний ритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаючи потроху й нове від Нової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимо і в інших народів, словянських і інших європейських.

Молоду призначає Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір`я, що на тому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог , і в`яже до пари шматки кори, — це шлюбні пари, і як він зв`яже, так і буде (Вовк: Студії 218). [14;с.219]В цьому виявляються прояви духовності народу.

Весілля в традиційному суспільстві з давніх-давен було однією із найважливіших подій у житті як окремої людини, так і цілої громади, без дозволу і участі якої не могло й відбуватись. Воно складалося з певних обрядових актів, загальна схема яких формувалася в окремих культурах протягом століть. У діях, пов’язаних з поєднянням жінки та чоловіка, знайшли своє відображення світогляд громади, її моральні норми, поетичні уявлення про світ, а кожен ритуальний акт мав своє символічне значення. Їх метою було освячення шлюбу перед Богом, родиною, та цілою сільською громадою, а також магічне забезпечення новоствореної сім’ї.

Українська народна культура складалася на основі землеробського способу господарства, тому й українське традиційне весілля відповідає

землеробській матеріальній культурі. Своїм корінням воно сягає, однак, ще первісних часів, про що свідчать відголоски у весільних обрядах і піснях початкової стадії родового устрою – матріархату (велика роль матері і брата, який продає молоду) та давніх форм шлюбів – умикання або купівлі молодої.[4;с.114]

Весілля українців – його загальна композиція, звичаєвість, пісенна поезія, символіка, на думку дослідників, вписується у загальноукраїнський контекст, причому найбільше спільних рис весільна обрядовість має з своєрідним церковним весіллям. Однак шлюбні звичаї мають і свою локальну неповторну специфіку. Вони перш за все дуже багаті і різноманітні, нерідко весілля двох сіл, віддалених від себе лишень на кілька кілометрів, істотно відрізняються. Це все пояснюється неповторними духовними компонентами у передвесільному циклі весільної обрядовості[10;с.54] що і висвітлює Вінницький.

Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До передвесільного циклу належать обряди, пов'язані з досягненням згоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини. У кожному з цих етапів присутні компоненти духовності а саме: запити — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині — «допити», на Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

Власне весіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Щоб не “дістати гарбуза” (”потягти ковша”, “облизати макогона”), хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастіше відбувалося вже за домовленістю молодих людей.

Сватати дівчину молодий ішов зі сватами: батьком і близькими родичами - шанованими одруженими чоловіками. Взявши хліб і палиці, вони приходили до хати дівчини. За старшого старосту, як правило, вибирали гострого на язик і дотепного чоловіка, який умів артистично виголосити традиційну промову про мисливців, які побачили на снігу слід куниці-красної дівиці (центральні регіони України), або приходили торгувати теличку (Гуцульщина), або напитували собі “прачки та швачки” (Полтавщина). Дівчина, яку обов’язково запрошували до хати, мала при цьому сором’язливо стояти і колупати піч. На знак згоди вона розрізала принесений хліб зі словами: “Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть, як свою дитину” (Харківщина) і подавала старостам рушника на хлібі. Приймаючи дар, старости кланялися і промовляли: “Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала” (Полтавщина)[12;с.20] це зазначила в своїй праці Шубравська.

Після цього домовлялися про оглядини й заручини. На оглядинах батьки дівчини знайомилися ближче з майбутньою ріднею, її статками. За народними уявленнями, це дійство набирало юридичної сили і подекуди називалося “малим весіллям”. Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

В різих випадках це відбувалось по різному, але зміст залишався одним і тим самим. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев'язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. У випадку відмови ста ростам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.[ 32;с.134]

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Заручини були найважливішим елементом передвесільного циклу. Ця заключна обрядова дія у різних регіонах України називалася по-різному: полюбини, змовини (Волинь), слово (Хмельниччина), словини (Львівщина), мале весілля (Полтавщина), рушники, хустки (центральні райони), сватанки, сватання (Закарпаття, південно-східні райони).

У період від сватання до оглядин була можливість обдумати рішення про одруження, і тому на заручинах закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб.

Назва «заручини» походить від обрядового з'єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. Наприклад, на Полтавщині, Черкащині саме на заручинах молода перев'язувала старостів рушниками. На Київщині у весільній пісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще й хустку:

Два рушнички - старостам,

Третій — молодому;

Іще йому подарую

Хусточку шовкову.

Подивлюсь на молодого,

Йому усміхнуся,

Та з Василем молоденьким

Навік заручуся.


Заручини за своєю структурою і функціями нагадували весілля. Молодий і молода з дружками запрошували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де відбувалися церемонії поєднання двох родів. Власне, довкола цієї ідеї і вибудовувалася вся передвесільна обрядовість[35;с.30] зазначив Лозинський. Вона включала три основні ритуальні дії: посад, благословення та обдарування.

Під час церемонії посаду молоді висловлювали взаємну згоду на шлюб, який освячувався двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах, де збереглися більш архаїчні обряди, цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.

Потім починалося урочисте благословення молодих їхніми батьками. Останні, за звичаєм, сідали на лаву, застелену кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших - молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословення. По закінченні родичі обмінювалися подарунками, а головне - обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а дарували хто худобу, хто клапоть землі.

Традиція ставати молодим на рушник дійшла до наших днів. Цей обряд існує і під час офіційної реєстрації шлюбу у палацах одруження.

На ознаку того, що дівчина і хлопець заручені, вони обмінювалися перснями і, крім того, отримували певні атрибути: наречений - барвінкову квітку, наречена - червону стрічку або квітку (на Буковині - траву). Дівчина після заручин до весілля ходила прибрана в квіти, стрічки.

Звідси, мабуть, і прислів'я:

"Гарна дівка, як засватана".

У багатьох місцевостях України аж до XX ст. з часу заручин жених користувався правом ночувати в хаті нареченої. Мати в першу ніч після заручин сама стелила ліжко молодим.[6;с.34]

Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання (замішування) короваю.

Для Західної України більш притаманними були барвінкові обряди, для Східної - коровайні. На Поділлі поєдналися обидва обряди: молода із дружками у п'ятницю йшла до лісу за барвінком, і того ж дня родичі та сусіди сходилися на випікання короваю.

Ці два весільні обряди мають єдине і дуже давнє коріння, пов'язане з поклонінням культові рослин та предків.

В українців вічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу і, природно, одним із головних елементів весільної обрядовості. Збирати: барвінок ішли у супроводі музик із хлібом, вівсом та горілкою.

У Галичині прийнято було йти по барвінок усією молодіжною громадою, на Бойківщині молода йшла з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті - лише дружки молодої та молодого, а на Наддніпрянщині -невелика група молоді, котра мала виготовити вінок як прикрасу до короваю. Виготовлені з барвінку вінки іноді мазали медом, додавали кілька зубців часнику (як оберегуючий знак), вплітали китиці вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословення. В західних районах: більш поширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні.

Барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Обруч для нього робили з пагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили в комору.

На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, бо, якщо вінок пропаде, - не буде щастя у подружньому житті. Вінками не тільки прикрашали молодих та дружок, а й вдягали на руки всім, кого запрошували на весілля.[6;с.36]

У східних та центральних районах України більш поширеним передвесільним обрядом був дівич-вечір (дівичник, вечорина, дружбини, пироги та ін.), також пов'язаний із барвінковими обрядами.

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям, і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визначалися такі вечори у дівочій громаді. Саме там «завивали» весільне гільце (вільце) - вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та жмутками колосків, -символ незайманості, краси та молодості. При цьому дотримувалися традиції, щоб деревце мало непарну кількість гіллячок.

Гільце шукали і вирубували хлопці-бояри, рідше (на Покутті) гільце мусив вирубати для молодої сам молодий. Церемонія виття гільця була дуже урочистою. Найчастіше першими його прикрашали молода або молодий. Опісля вили гільце дружки, дівчата, свахи. Бажаючи вірної любові молодому подружжю, дружки оспівували в пісні «зіллячка» весільного гільця, яким приписувалась магічна сила у здійсненні цих побажань:

Ми гілечка вили,

Три зіллєчка клали:

І руту, і м 'яту,

Хрещатий барвінок,

Пахучі васильки,

Калинові вітки,

Щоб любилися дітки.
Виготовляли тут і квітки та вінки для молодих. Одягання вінків супроводжувалося певними ритуалами: на долівці розстеляли біле полотно, на нього ставили хлібну діжу, зверху клали подушку, і на все це сідала молода, яку мав розплести молодший брат.

Після розплітання коси дівчата прикрашали голову молодої весільним вінком, якому належала особлива роль у весільному обряді.

Весільний вінок нареченої символізував її квітучу красу та молодість, був він барвистим, яскравим. У деяких місцевостях до весільних вінків вплітали пофарбоване в яскраві кольори пір'я та квітки з червоних стрічок, ці квітки пізніше почали замінювати паперовими, восковими або стеариновими.

На Слобожанщині вінок нареченої робили зі штучних квітів; на Буковині й Покутті - з кольорових стрічок, ґерданів, квітів, пір'я, намистин. Гуцулка на весілля готувала собі «барвінковий вінок» - твердий каркас, на який між зеленим листям нашивалися яскраві квіти з паперу, гарусу, тканини, воску і т. ін. хліб-коровай. Обрядове печиво випікали колективно з продуктів, які зносилися учасниками весілля.

На коровай запрошувалися декілька жінок, які звалися «коровайниці». Ідучи по селу, вони співали:
Марусина мати

По сусідоньках ходить,

Сусід своїх просить:

Да сусідоньки мої,

Прибудьте до мене,

Та до моєї хати,

Та до мого дитяти

Коровай бгати.


Найчастіше випікали короваї у сім'ях обох молодих і ділили їх під час дарування. Проте в окремих лемківських селах або на українсько-російському погра-ниччі коровай випікали лише в молодого, а потім йшли з ним до молодої.

Як свідчать записи про весілля XIX ст., короваї спочатку були житніми, як й інше весільне печиво. Традиція випікати короваї з пшениці з'явилася пізніше. Короваю надавалося глибоке символічне значення: єднання молодих у сім'ю та їхній перехід до вищої соціальної групи, об'єднання двох родин, продовження роду, плодючість тощо. Усе, що стосувалося короваю, набувало й магічного значення. Саджаючи коровай у піч, співали:


Стелися хмеленьку, на ліску,

Родися, пшениченько, на піску,

Густая, буйная - на ниві,

Частії снопочки на жниві,

Да високі стоги на гумні,

Вищий наш коровай на столі.


Найбільш поширеною формою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста. Все це в народному уявленні символізувало багатство, плодовитість, подружню вірність. На значній території (західні та південно-східні області) весільний хліб випікали у вигляді деревця чи гілочок з відповідними назвами: коровай, гільце, теремок, дивень, дівування, ріжки.

Різновидом короваю в Подністров'ї та на Закарпатті були круглі плетені калачі з отвором посередині під назвами: крученик, калач тощо. На Гуцульщині -сирні калачі - малі і великі.

Ще однією формою печива на весілля були різноманітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці. Ці вироби називаються калач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники[6;с.38]це підкреслювала Борисенко у своїх працях.

Характерним весільним печивом були також шишки, що ними обдаровували коровайниць, гостей, весі-льну челядь, молодь, яку не частували короваєм. Шишок звичайно випікали не менше двохсот.

До короваю співали багато обрядових пісень (особливо в центральних областях), коментуючи хід самого обряду, починаючи від вчинення і замішування тіста.

До найдавніших традицій відноситься і та, коли коровай випікається тіткою молодого чи молодої і врочисто переноситься до весільного дому.

Починалася церемонія приготування короваю благословенням матері під супровід пісень, що передавали радість роду з приводу одруження. Коровайниці співали:
Благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяті короваю бгати.
Фольклор засвідчує, що коровай є дарунком молодій від роду:
Короваю, короваю,

Везем тебе коло гаю,

Коло гаю, понад Дунай,

Ти, Ганнусю, не думай.

Іде твоя родинонька,

Везе тобі коровай.

Не житній, а пшеничний

Всій родині величний.

Пшеничний, петльований,

Родом дарований.


Ще однією цікавою особливістю коровайного обряду є побутування в окремих районах Тернопільщини, Івано-Франківщини обрядового хліба під назвою доля (образ «долі» в народній творчості асоціюється з судженим). Це підтверджує думку О. Потебні, що коровай був символом заміжжя взагалі. У весільних піснях часто коровай порівнюється з місяцем, ясним сонцем:

Світи, місяцю, з раю Нашому короваю,

Аби бил коровай красний Та як сонечко ясний.

Неодмінними атрибутами прикрашання весільного хліба були: барвінок, овес (чи колосок пшениці, жита), калина, що було глибоко символічним і мало сприяти зміцненню шлюбу, щастю й добробуту.

Напередодні означеного дня весілля в хаті нареченої готували «придане» - посаг, і в п'ятницю ввечері перевозили його до молодого. Хоча в багатьох матеріалах можна прочитати, що придане забиралось разом з молодою весільним поїздом. Дівчата співали в хаті молодої:
Готуй, матінко, постіль:

Чотири воли забори

І сто золотих готових,

І коня вороного

Для пана молодого,

І теє покривало,

Що шовком вишивала.

Зімховії подушки,

Щоб спали дві душки.
А коли виводили худобу, то бояри співали:
Нашому свату полегшало, що у нього в сараї поменшало?

Привівши худобу до молодого, вже співали так:

Нашому свату та погіршало,

Що у нього в сараї побільшало.[48;с.34]


Невід'ємною частиною весільного обряду була скриня. На скриню клали подушки, рядна, ліжники, а в скриню - одяг, полотно та інші речі. Скрині були мальовані, розписані. Розпис мав переважно імпровізаційний характер і, як правило, не повторювався.

В Україні весільні скрині декорували здебільшого мотивами рослинного характеру, доповнюючи їх зображеннями півня, курки з курчатами, пави, зозулі або козака-бандуриста, дівчини з коромислом тощо. Прикрашали й геометричним орнаментом - ромбами, трикутниками і т. ін. Та найбільш популярними мотивами були букет, вазон, гілка, віночок, серце.

За значенням і символікою поряд із коровайним та барвінковим обрядами можна виділити такі елемент весілля, як прощальний молодіжний вечір.

На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості — церковні оповіді.Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу[10;с.62] відзначив Вінницький.

Така стабільність розкриває народне розуміння шлюбу. Весільне дійство в цьому сенсі постає у вигляді сигнальної системи давнього суспільства, збереженої до наших днів сільською культурною традицією.


Каталог: data -> file doc
data -> Українська архітектура
data -> Тема. Метод архітектурної біоніки. Біотектонічне моделювання Мета
data -> Реферат на тему: Залізодефіцитна анемія (малокрів'я)
data -> Кафедра медичної біології, мікробіології, вірусології та імунології
data -> І тип анафілактичні реакції
data -> Положення про денний стаціонар» Додаток 4 до наказу моз україни від 23 лютого 2001 р. N 72 «Примірне положення про денний стаціонар»
data -> Рахіт І рахітоподібні захворювання у дітей
file doc -> Юлія павленко міні-реферат
file doc -> Рішення щодо створення навчальних програм);  Рада саамських шкіл
file doc -> Формування України як правової держави на базі позитивного досвіду Королівства Норвегії


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка