Сценарії геополітичного розвитку України


підвищення соціально-економічного рівня громадян і придушенні тенденцій сепаратизму (другий пункт прямо залежить від ефективності першого)



Сторінка9/21
Дата конвертації05.11.2018
Розмір3.67 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

підвищення соціально-економічного рівня громадян і придушенні тенденцій сепаратизму (другий пункт прямо залежить від ефективності першого);

  • перш ніж проводити федералізацію за канадською або швейцарською моделями, спочатку Україна повинна економічно перетворитися в Швейцарію чи Канаду;

  • розвинення почуття єдності між усіма українцями, консолідації громадян, у т.ч. політична стабілізація, вирішення дискусійних питань суспільства тощо.


    У найближчі 10-15 років федералізація є небезпечною для України, тому що:


    • відсутня широка підтримка та інформатизація громадян подробицями цього процесу;

    • відсутні необхідна законодавча база й інші чисельні реформи;

    • існують високі ризики, що деструктивні внутрішні та зовнішні фактори можуть спричинити процес розпаду країни;

    • федералізацію часто використовують для досягнення власних цілей різні політичні сили, фактично шантажуючи населення України і підмінюючи сенс цього явища недовготривалими гаслами.


    Альтернативою федералізації в сучасний час для України є:


    • розширення прав місцевих рад за допомогою реформ з боку центральної влади (поступова децентралізація);

    • посилення фінансово-економічної автономії регіонів у рамках унітарної держави, удосконалення системи бюджетних відносин між центром і регіонами;

    • курс на субсидиарність — принцип, згідно з яким задачі мають вирішуватись на якомога віддаленому від центра рівні, тобто там, де їх вирішення найбільш можливе та ефективне;

    ефективний розвиток громадянського та економічного самоврядування там, де воно історично існувало століттями, наприклад, у межах Магдебурзького права.
    Загроза сепаратизму
    Сучасні експерти виділяють два основні райони, де є підґрунтя для подальшого розвитку сепаратизму — Крим і Закарпаття. Донбас і Буковина найчастіше не отримують великої уваги через мінімальну сепаратистську активність у тих регіонах.
    Сплеск сепаратизму на Південному Сході України відбувся в 2004 р. одночасно з «помаранчевою революцією» в Києві та прийняттям місцевими органами влади Західної України рішень про недовіру Центрвиборчкому, який присудив перемогу Януковичу. Передумови для сепаратистського сценарію зародилися ще до «майдану», під час виборчої кампанії, яка, на думку прозахідно налаштованих аналітиків, була побудована політтехнологами Януковича з активним використанням регіональних протиріч. 102
    26 листопада 2004 р. губернатор Харківської області Євген Кушнарьов запропонував створити виконком обласної ради та сконцентрувати всю владу в регіоні на Харківщині, мотивуючи це тим, що конституційна державна влада в країні вже фактично не функціонує. Наступного дня його підтримала облрада, прийнявши рішення про передачу всієї влади в області виконавчим комітетам обласного та районних рад, які при цьому наділялися повноваженнями органів державної виконавчої влади. Губернатору Кушнарьову, якого тоді ж обрали головою облради та облвиконкому, було доручено вести координацію дій з радами південно-східних регіонів, які підтримували Януковича, і в разі загострення ситуації спільно з органами влади інших областей створити Південно-Східну автономію.

    У той же час Луганська обласна рада проголосила створення Автономної Південно-Східної Української Республіки, заявила про закриття зовнішніх кордонів і звернулася до президента Росії Володимира Путіна за підтримкою і визнанням республіки. Також Луганська, Донецька та Харківська облради приймали рішення про перепідпорядкування собі міліції та припинення перерахування грошей до державного бюджету України. У Харківській області було вирішено припинити мовлення «помаранчевих» телеканалів «Ера», «5-й канал», «7-й канал».


    У Луганській та Донецькій областях облрадами було вирішено провести консультативні референдуми, на які винести питання про набуття регіонами статусів самостійних республік у складі української федерації.
    В Одесі на загальноміських зборах представників територіальної громади, яке пройшло з ініціативи міської влади на чолі з мером Русланом Боделаном, була прийнята резолюція про необхідність проголошення на території Одеської області Новоросійського краю як вільної самокерованої території у разі перемоги в Україні «антидемократичних, націоналістичних сил», а також створення місцевих загонів самооборони. У Сімферополі після проведення мітингу почався збір підписів за проведення референдуму про відділення Криму.
    Серед інших ідей про референдуми звучала також пропозиція про його проведення у всіх південно-східних регіонах України одночасно - з метою створення загальної автономії. Жоден із цих референдумів так і не був проведений: сама можливість їх проведення не передбачена законодавством України, таким чином їх ініціатори неминуче виходили за межі правового поля.
    28 листопада 2004 р. у Сєверодонецьку за участю Януковича пройшов Всеукраїнський з'їзд депутатів усіх рівнів, який у багатьох ЗМІ та серед політиків отримав назву «сепаратистського». Однією з важливих тез з'їзду було можливе відокремлення південно-східних регіонів в окрему автономію, в разі якщо події в Києві будуть продовжувати носити антиконституційний характер. З цією метою з'їзд прийняв рішення про створення відповідних міжрегіональних структур Південного Сходу України, які повинні були розташовуватися в Харкові. Також піднімалося питання про створення власних силових структур.
    Характерною особливістю виступів на з'їзді було те, що делегати фактично не виключали повного розпаду України, що ідея про автономізацію регіону або федералізації України була лише одним з можливих варіантів відділення від Києва і західної частини країни.
    Кримський регіон віддавна є геополітичною проблемою України. Економічні проблеми поглибили прірву розвитку між автономією та державою в цілому. Насильницьке нав'язування певних ідеологем, не розв'язане питання з землею для кримських татар призвело до нагнітання обстановки у Криму. Кримські татари є організованою етнічною меншиною, яка спільно відповідає на виклики сьогодення та завжди відстоює свої права.
    За даними всеукраїнського перепису (2001) населення АРК становило 2 024 056 осіб, з них 58,5% росіян, 24,3% українців, 12,1% кримських татар, 1,4% білорусів тощо. Українську мову вважали рідною 10,1% населення АРК, російську мову — 77,0%, кримсько-татарську — 11,4%103.
    20 січня 1991 р. в Криму на референдумі місцеве населення висловилося за надання півострову автономного статусу, який на наступний місяць було затверджено спеціальним законом Верховною Радою УРСР.
    Пік сепаратистських настроїв в Криму припав на 1994-1995 рр. Президентом автономії став лідер блоку «Росія» Юрій Мєшков, проблема можливого відділення півострова від України стала обговорюватися на рівні керівництва республіки. Очолити кримський уряд були запрошені громадяни Росії на чолі з москвичем Євгеном Сабуровим. Державна влада республіки і політичні сили, які постійно піднімали питання про референдум про відокремлення Криму від України і приєднання до Росії, прораховували, яким чином Крим зможе існувати без України. Крім цього, в Криму планували створити свої силові структури: говорили про освіту муніципальної міліції, яка б не підпорядковувалася центру. Піднімалися також питання про входження до складу автономії Севастополя й участі керівництва республіки в процесах поділу Чорноморського флоту.
    Навесні 1995 р. Верховна Рада України скасувала конституцію Криму, 40 місцевих законів і пост президента республіки. Мєшков під тиском українських спецслужб (за його словами, які організували на нього серію замахів) і з сприяння російської влади, зокрема мера Москви Лужкова, був вивезений до Москви.
    Колишні соратники Мєшкова згадували, що причинами провалу його політики були протидія київського керівництва і політична недосвідченість президента, непродуманість, невиваженість його політики, відсутність підтримки з боку вищого політичного керівництва Росії на чолі з Борисом Єльциним.
    Перераховані вище чинники спричинили фундамент для появи проросійських сепаратистських рухів. Вони почали заявляти про постійні утиски російської меншини особливо у гуманітарній сфері.
    Крім «російського» сепаратизму, в Криму існує і загроза кримськотатарського. Депортовані у 1944 р. за рішенням ДКО СРСР кримські татари, починаючи з 1989 р., коли депортація була засуджена Верховною Радою СРСР і визнана незаконною, стали повертатися з Середньої Азії на історичну батьківщину.
    У 1991 р. курултаєм кримських татар була прийнята декларація «Про національний суверенітет кримськотатарського народу». У документі Республіка Крим не визнавалася територіальним автономним державним утворенням, а також проголошувалося намір відтворити в Криму національна держава корінного народу. Надалі політичні лідери кримських татар піддавалися критиці за провокування конфліктів, пов'язаних як із земельними питаннями, так і з передбачуваними в них планами реалізувати в Криму «косівський» сценарій, коли мусульманська етнічна група виганяє з території регіону слов'янську. Так, колишній глава МВС України Анатолій Могильов, який нині обіймає пост прем'єра Кримської автономії, переконаний: «Косівського сценарію в Криму не бачить тільки незрячий».
    Закарпаття. У 1991 р. в Закарпатській області відбувся референдум, на якому 78% жителів висловилися за надання Закарпаттю спеціального самокерованого статусу. Однак результати референдуму ніяк не позначилися на статус Закарпаття: регіон залишився звичайною областю в складі України.
    Політичний лідер русинства, священик Димитрій Сидор, заявляв, що після розпаду СРСР держава Підкарпатська Русь мала автоматично отримати незалежність, так як територія Закарпаття була передана до складу України завдяки договору між Радянським Союзом та Чехословаччиною, а сама Україна при цьому не є наступником СРСР. Крім цього, Сидор стверджував, що Україна проводить політику насильницької асиміляції русинів, фактично здійснюючи етноцид.
    Політичний рух русинів провів ряд акцій, які отримали висвітлення в ЗМІ. Так, створений ними Сойм брав декларації про самовизначення русинського етносу. В одній з них, від 15 грудня 2007 р., виражалася прохання про визнання Підкарпатської Русі самокерованою територією під контролем Євросоюзу і Росії як наступників Чехословаччини і Радянського Союзу відповідно.
    У червні 2008 р. Сойм Підкарпатської Русі прийняв рішення проголосити відновлення автономії зі своєю конституцією і атрибутами державності. За конституцією 1938 р., про відновлення дії якої оголосив Сойм, Підкарпатська Русь мала статус суб'єкта міжнародного права.
    У жовтні 2008 р. Другий європейський конгрес підкарпатських русинів прийняв у Мукачеві Акт відтворення русинської державності в статусі республіки Підкарпатська Русь у складі України і зажадав від Закарпатської облради до 1 грудня оголосити регіон національною автономією русинів, погрожуючи в іншому випадку самостійно проголосити державність і знайти інші засоби для її відновлення. У документах конгресу зазначалося, що відновлюється русинська державність у статусі від 22 листопада 1938 р.

    Русинський рух на Закарпатті має виражену проросійську спрямованість, а сам Димитрій Сидор є священиком УПЦ Московського патріархату. Серед представників руху практично немає осіб, які обрані або призначені в органи державної влади або місцевого самоврядування, що, поряд з відсутністю серйозної підтримки у місцевого населення, зумовлює малий політичний вплив цієї групи. Тим не менш, рух вже домігся певних результатів: у березні 2007-го Закарпатська облрада визнала русинів окремою від українців корінною національністю Закарпаття.


    Разом з цим українська влада почали переслідувати діяльність політичної організації русинів в кримінальному порядку: у грудні 2008-го, після прийняття Акта відтворення русинської державності, Служба безпеки України завела на протоієрея Димитрія Сидора кримінальну справу за ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України). При цьому керівник СБУ Валентин Наливайченко робив заяви, що протоієрей пов'язаний з російською розвідкою, а русинський рух фінансується з Росії.
    Контраргумент. Директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв зазначає: «На сьогодні тема сепаратизму залишається, скоріше, темою для політичних дискусій. Ми не маємо серйозних ознак сепаратизму чи сепаратистського руху, який би базувався на самоорганізації громадян, мав би певну ідеологію та політичну програму. Інша справа, що у деяких політичних сил питання сепаратизму — це складова частина їхньої позиції, але вона не має широкої підтримки»104.
    Висновки. Підтримка «русинського руху» жевріє завдяки проросійським партіям та церковникам Московського Патріархату. Зваживши усі моменти цього питання стає очевидним, що державі треба присікати канали фінансування таких рухів. Кримський сепаратизм залишається на маргінальному регіональному рівні. Але з часом проблема сепаратизму може загостритися, що може призвести до руйнування державності України.
    Радикальний націоналізм і проросійський рух
    В Україні політична ідеологія представлена націоналістичною (радикальний націоналізм/націонал-радикалізм, націонал-демократія/поміркований націоналізм — Конгрес українських націоналістів, ВО «Свобода», Українська Національна Асамблея; Українська Національна Консервативна партія тощо), комуністичною (Комуністична партія України), соціалістичною (Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України), екологічною (Партія Зелених України) та іншими течіями. За структурою програм часто виділяють ліві, праві та центристські партії, які також присутні в Україні.
    Радикальний націоналізм — один із двох типів націоналізму за характером дії. Характеризується радикальними поглядами на економічну, соціальну, внутрішню та зовнішню політику країни, часто зустрічається у суміші з шовінізмом і ксенофобією, які роблять акцент на перевазі однієї національності над іншими.105 Багато таких проявів, включаючи розпалювання міжнаціональної ворожнечі та етнічна дискримінація, відносяться до міжнародних правопорушень. Типові представники: ВО «Свобода», ГО «Патріот України», УНА-УНСО.




    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21


    База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка