Семен Збаразький крути



Сторінка1/7
Дата конвертації23.03.2017
Розмір1.17 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
Семен Збаразький

КРУТИ




І віквічно пребудь прославлена,

Божих воїв тобі салют,

Замордована, закривавлена,

Перемого Базару й Крут...

(О. Стефанович)


“Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Ворожою і своєю. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці й ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо й іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.”

Так писав у 1926 році на чужині Головний Отаман Симон Петлюра, 1) до ґрунту збагнувши глибоку істину, що власну державу можна тільки вибороти зброєю, а не виторгувати політичними торгами. Тому, розглядаючи події в Україні з-перед 40 років, треба ствердити, що властивим початком української визвольної революції 1917-1921 pp., творенням III-ої Української Держави — після 250-річної перерви — був щойно бій під Крутами 29-го січня 1918 року. Стріли під Крутами були продовженням тієї боротьби, яку в 1709 р. почав під Полтавою лицарський гетьман Іван Мазепа.

“Цей бій — цебто бій під Крутами — слід уважати початком збройної боротьби за Українську Державність”, — стверджує в своєму творі “Петлюра — президент України” В. Іванис. Все те, що діялося в Україні перед тим, почавши від березня 1917 p., було лише “глибокими процесами емоцій, усвідомлень”, кристалізацією політичної думки, шуканням шляхів, важким іспитом, який складала ціла нація. Цей іспит виявляв — з одного боку всі притаманності українського народу, який стихійно, часто тільки підсвідомо, простував до власного життя у своїй власній державі, але не мав ні змоги, ні витривалости перевести свої прагнення в життя, а з другого — цей іспит дав образ всієї каригідної недолугости, просто злочинної віри тодішнього проводу нашого народу в якесь “вселюдське братання” й доброту ворога, яким була й буде для України Москва. Треба було аж програного бою під Крутами, щоб українська нація в своїй новішій історії могла ствердити своє право на перемогу, на державне життя. Тому Крути — це не “трагічна помилка”, не “безумний чин” чи якась “трагедія”. Крути — це перемога.

Це ствердження могло б комусь видаватися необґрунтованим, просто якимсь парадоксом. Та прослідкуймо уважно хід подій, які відбувалися в Україні сорок років тому, і нам стане ясно, що під Крутами, хоч це сталося ціною величезної жертви, перемогла українська зброя.



БУРЕМНІ РОКИ


Перша світова війна, яка почалася в 1914 році, виявила перед світом (як опісля і друга 1941 р.) правдивість твердження, що московська імперія — це колос на слабких ногах. Уже в третьому році воєнних дій стало ясно, що московське “самодержавіє”, підірване Столипінською реакцією, падає. На початку березня 1917 р. з'явилися в Києві одна за одною відписи телеграм, які висилав московському цареві Миколі ІІ-му в місце його тодішнього постою голова Державної Думи (парляменту) щирий московський монархіст Родзянко:

“1917 р. (26. II. ст. ст.). Основна. Царю. Ставка. Положення серйозне. Столиці анархія. Правительство паралізоване. Транспорт, продовольство (харчі), топливо прийшли в повний розстріл. Улицях безладдя, стрілянина, військо стріляє одне одно. Необхідно зараз доручити особі, яка користується довір'ям у державі, скласти нове правительство. Проволікати не можна. Всяке проволікання смерті подібно...” 2)

Але кривавий Микола не слухав порад свого вірного слуги. А в Петрограді (тепер Ленінград) ще 8-го березня українські військові частини царської армії, ляйбґвардійські полки: Волинський, Семенівський, Єґерський та Ізмайлівський розпалили пожежу революції, яка зруйнувала всю царську імперію і відкрила Україні шлях до самостійного життя. Чотири тисячі вояків зі згаданих полків відмовились стріляти до демонстрантів, що вийшли на вулиці Петербургу, і цим започаткували революцію.

Прапор революції, який підняли на своїх баґнетах українські вояки в уніформі московської армії, швидко перекинувся на широкі простори нашої Батьківщини. Україна прокинулася до нового життя після довгих років неволі, коли навіть українська мова була похована. Не зважаючи на те, що по містах і містечках України ще стояли сильні залоги московського війська, а в самому Києві московські “кадети” (конституційні демократи) та меншевики захопили були у свої руки т. зв. Исполнительний Комитет (виконавчий комітет), український народ починав нову сторінку своєї історії. Відродження українського життя було стихійне й ішло знизу, з широких мас українського селянства, вояцтва та з кіл інтелігенції. І цей рух мав виразно національний характер, як про це пише навіть такий великий противник самостійности, як Володимир Винниченко:

Українство здригнулось. Таємними шляхами пройшов крізь усю незмірну глибінь мого один тон. Приспаний, приглушений, заляканий і залучений інстинкт затвердження себе серед сущого з чудодійною, стихійною силою вибухнув по всіх галузях, по всіх напрямках національного організму. Всі до купи! Всі сили, всі до крихотки, всі без ріжниці фарб у єдину силу!”

Звідси, починається героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була стерта з геоґрафічних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости...

Дійсно свідомих українських сил було мало... Але тих, що просто любили себе, що просто, без свідомости почували ніжність до тих явищ, які дали їм життя і сприяли його розвиткові, які по законах не логіки, а чистої, бездумної природи почували свою національну порідненість, таких були сотні тисяч і мільйони. І от переважно вони маніфестували в Петрограді, в Києві, в Одесі, в Ростові, на Україні й поза Україною, але скрізь з отою пробудженою, теплою ніжністю... Тепер вона раптом набирала всі права горожанства, вона навіть мала гарний золотисто-блакитний, неба й сонця прапор, на якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: “Хай живе вільна Україна!” 3)

Як неймовірно швидко проходив цей процес маніфестації окремішности свого, українського життя, дає навіть короткий перегляд подій у березні й квітні того буремного, незабутнього 1917-го року.

8-го березня виступили українські вояки в Петербурзі, розпочавши революцію, а вже 13-го березня відбулася велика маніфестація “Свято революції” в місті Катеринославі (за часів української влади — Січеслав, тепер під большевицькою окупацією — Дніпропетровське) під українськими синьо-жовтими прапорами. Такі ж маніфестації відбувалися скрізь по інших містах України: в Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові і т. д.

Напередодні виїзду (17. 3. 1917 р. з Києва до свого маєтку Перешори на Херсонщині Прим, авт.), — пише у своїх, уже цитованих спогадах Євген Чикаленко пішов я на губерніяльний кооперативний з'їзд, що відбувся в Педагогічному Музею в Києві. Всі місця величезної авдиторії, від долу аж до стелі, були зайняті народом; в партері сиділи кооператори, а ввесь амфітеатр набитий був інтелігентною київською публікою. Промовці говорили не на кооперативні теми, а про те, що настав день воскресения України, що треба скрізь на всі урядові посади вибирати самих українців, що треба заводити українську мову в школах, засновувати свої гімназії і т. д. Міхновський в гарячій промові закликав до організації української армії і пропонував зараз же заснувати охочекомонний полк та прочитав список старшин, які виявили бажання вступити в склад цього полку; це викликало грім оплесків, хоч наші соц.-демократи, додержуючись своєї програми, тоді, спочатку революції, рішуче виступали проти організації української армії. А коли розміщений серед публіки студентський хор заспівав “Ще не вмерла Україна”, то всіх охопив невиданий мною в житті ентузіязм: всі цілувалися, деякі плакали з радощів...4)

Навіть на далекому прикордонні України, на висунених на північ та північний схід, землях, що межували з землями південної Московщини 5), було помітне швидке відродження українства. Аркадій Животко в своїх спогадах з 1905 — 1918 pp. під заголовком: “Визвольний рух на Подонню” пише:

25-го березня (12-го ст. ст.) 1917 р. в день грандіозної української демонстрації в Петербурзі, влаштованої місцевою українською колонією, я одержав від селян гуртка з Подоння (село Пухово) листа, в якому той гурток вітав мене з волею й закінчував своє привітання надіями на нове вільне життя та кликав, не гаючись, приїздити. Кінець того листа, наскільки пам'ятаю, звучить приблизно так: “Хай живе вільна Україна. Приїздіть швидше.”

Селяни Подоння влаштовували збори, маніфестації, мітинги з метою пропаганди національного відродження. Про це згадуваний А. Животко пише:

Перший виступ такий був: то була організація та переведення мгтинґів по селах Пухово, Коломийцево, Мелахино, Путчино Ліскинської волости. Мітінґи проводилися в дві неділі. В першу неділю відбулися мітінґи в селах Пухово й Коломийцево, — в другу в Мелахині й Путчині. На цих мітінґах висвітлювалися причини революції, її історія, значення для селянства та для українського народу. Після мітінґів відбувалися походи по вулицях зі співом революційних пісень на українській мові та українського гимну. Щодо українського гимну, то цікаво згадати таке: замість мелодії “Ще не вмерла Україна” співано цей гимн на мелодію, що здавалася подібна до мелодії “Ой, не ходи, Грицю”. Та й цілком зрозуміло, чи могла пробитися дійсна мелодія українського гимну на Подоння крізь заржавілі ґрати московської тюрми? На чолі ставав хор Пуховської “Просвіти”, до якого приєднувалися всі з інших сіл, хто міг співати. Як мітінґи, так і походи відбувалися під трьома прапорами, з яких один був червоний з написом: “Земля і Воля”, другий жовто-блакитний з написом: “Нехай живе вільна Україна!”, третій з чорним написом “Вічна пам'ять побитим у боротьбі”...

В Острогожську (місто над притокою Дону, в простій лінії на південь від Вороніжа, тепер далеко віддалене від офіційних кордонів УССР. Прим. авт.) є місце, на якому згідно з переказом відбулося останнє побачення гетьмана Мазепи з Петром І. До цього місця звернено український виступ. В десятій годині ранку по вулицях листа Острогожська вже можна було бачити невеликі гуртки людей, що йшли одні під прапорами жовто-блакитного кольору, другі з портретом Шевченка, треті просто гуртками направлялися до площі... Коли всі зібралися на площі, з церкви, яка між іншим зберегла ще український стиль, розляглося дзвонення дзвона, а через деякий час здалека почуто музику українського марша: то йшли до спільного гурту українці з війська. Коли всі вже зібралися, сказано промову, в якій підкреслювалося завдання українського народу в дану хвилину, згадувався той, хто повстав в ім'я волі України проти Петра гетьман Мазепа, та той, хто серед темної ночі словом своїм огненним запалив думку відродження українського Т. Шевченко. Після промови відправлено панахиду по Шевченкові, в кінці якої всі присутні навколішках вислухали “Заповіт”. З площі всі присутні під прапорами та під співи і військову музику, що між собою чергувалися, рушили по улицях міста...

Ми зумисне зупинилися докладніше над змалюванням настроїв у перших початках революції 1917-го року, бо вони добре характеризують початкове ствердження, що то була пора “глибоких процесів національних емоцій, усвідомлень”, вияву патріотичних почуттів, без ясного зрозуміння, як конкретно треба будувати ту вимріяну самостійну державу, як закріпити державне життя. Було загальне переконання, що воля є неподільна і, якщо москалі творять собі нове, вільне життя, вони без спротиву погодяться на таке саме життя інших, поневолених доти царатом, націй.

Тільки нечисленні особи (як, наприклад, Микола Міхновський, щирий націоналіст і вояк), зрозуміли тоді, що Москва, хоч би й демократична, не швидко зречеться свого імперіялістичного зазіхання на чужі землі. Тому вже 19-го березня 1917 р. Міхновський дав ініціятиву скликати в Києві перше українське військове “Підготовче віче”, на якому було 211 військовиків. Заслухавши доповідь Міхновського, учасники віча одноголосно ухвалили резолюцію про конечність негайного творення української національної армії. Три дні після віча, коли створена 17-го березня Українська Центральна Рада видала свою першу відозву, в якій читаємо: “Уперше український тридцятьмільйоновий народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація”, — відбулися збори українських старшин та вояків київської залоги, в якій взяли участь понад 4 тисячі осіб. Збори затвердили ухвалу “Підготовчого віча” про конечність негайного творення української національної армії та вирішили вважати себе за Тимчасову Українську Військову Раду, поки не створиться постійна керівна військова установа.

А наступного дня, 24-го березня, в Києві тисяча вояків і старшин відбули ще одно віче, на якому ухвалено організувати Український Охочекомонний Полк. Микола Міхновський не занедбував справи і вже за п'ять днів, цебто 29-го березня, після того, як у столиці України відбулося “Свято свободи”, на якому кияни маніфестували під синьо-жовтими прапорами й транспарантами з написом: “Хай живе вільна Україна!”, — скликав першу військову нараду українських вояків залоги Києва та його околиць. Приявні на нараді однодушно схвалили резолюцію: “Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України”. Першим кроком до творення власної сили була постанова організувати в Києві “Перший Український Козачий імени Богдана Хмельницького Полк”.

Учасники наради прийняли теж проект Міхновського створити в Києві військово-політичну організацію “Український Військовий Клюб ім. Гетьмана Павла Полуботка”. Цю організацію очолили поручник М. Міхновський та його співробітник хорунжий Ган.

Розуміючи вагу хвилини й усі небезпеки, які загрожували тоді молодій українській волі — ще не самостійній державі, члени Клюбу швидко розгорнули широку діяльність. У відозві до вояків української національности вони писали:

“Пам'ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук усю Україну. Товариші-браття! Не даймо України нікому!...”

Тому тисячні маси українців-вояків, які відчували одне: волю треба здобувати й захищати кров'ю та зброєю, були, поруч українського селянства, тим фундаментом, на якому могла в той час постати могутня державна будівля. Цілий квітень буремного 1917-го року був порою безперервного намагання з боку ідейних, з почуттям відповідальности, одиниць створити українську військову силу, щоб під захистом її зброї проголосити самостійність Української Держави, перейти від національних маніфестацій до державно-організаційного життя, яке вимагало інтенсивних зусиль цілої нації.

“Вони з свого погляду цілком логічно доводили, — писав тоді Винниченко, — що, сказавши “А”, треба казати й “Б”. Оповістивши творіння державности, треба ж те, дійсно, й робити. А щоб робити, треба мати відповідні сили на те. Оголосити творіння держави легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велетенська робота, яких зусиль вона вимагає, яких сил, якої кількости людей, знання, досвіду, матеріяльних засобів...” 6)

Усвідомлюючи собі ці завдання, тодішні українські державники-націоналісти віддали всі свої сили на те, щоб створити українське військо. Ось яскравий образ тих днів із спогадів учасника:

Трапилося так, що про початок революції я довідався в дорозі. Виконуючи службове доручення, я об'їздив околиці Симферополя (на Криму). Не доїжджаючи до міста, я стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану й затрималися.

Пане поручнику! Царя вже нема! Революція скрізь.”

На їх вусатих обличчях виблискувало вдоволення. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому оці “дядьки” в шинелях намагалися говорити тільки пo-російськи, звали мене “ваше благородіє” і щовечора виспівували “Боже, царя храні”, а тепер і поміж собою говорили і до мене відзивалися на рідній мові і не ховалися переді мною з своєю радістю, що “царя вже немає”.

По місті були вже розліплені відозви й заклики; всюди кипіло. Скоро зорганізовано й українське віче. Прибуло поверх семи тисяч вояків. Відкривши збори, я запропонував:

Хто поміж вами українці, піднесіть руку вгору!



Піднеслося не більше трьох сот рук.

Малороси, піднесіть руки!



Піднесла руку більш ніж половина присутніх.

Хахли, піднесіть руки!



Знову піднесла руки добра третина.

Українці, малороси, хахли! Всі разом піднесіть руки!



Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.”

Переведено вибори депутатів. Потім говорило багато промовців. Промови робили незвичайне враження. Немов не дишучи, слухали їх “селяни в шинелях”, а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішане “слава” й “ура” неслося улицями міста. Промовці з'ясовували, що назви малороси, хахли це назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі, що правдива назва всіх людей, які говорять такою мовою як промовці, є українці, а наша Батьківщина, коли була вільною, звалася не Малоросія, а Україна, і так має знову називатися.”

Одному з промовців набігла думка показати синьо-жовту стрічку і він сказав піднести руку тим, хто знає значення цих з'єднаних красок. Всього кілька десятків людей знало про те, що це краски їхнього національного прапору. Маси ще цього не знали. Віче закінчилося в темряві ночі. З дивним почуттям у серцях верталися в касарні українці солдати.”

Почалася робота. Щораз більше розпалювалося національне хотіння у тисячів вояцтва. Рівночасно з тим почалася і боротьба з москалями, що відразу вороже поставилися до українського руху. Всіма силами старалися вони заактувати українських вояків ідеєю “єдиного революційного фронту”. Та не згаряча приймав уже солдат-українець ці слова. Його всеможньо опанувало вже тільки одно слово Україна, хоч як не знав він ще дійсно змісту цього слова в таку велику хвилину. Постійно відбувалися лекції, на яких підкреслювано нашу окремішність від москалів та впоювано українську історію. Само собою, виринали і питання про протилежність інтересів України і Росії. Але самостійности ми ще не зачіпали. Поміж нали були старшини, які зразу стали на становищі повного відірвання від Москви й утворення своєї самостійної держави. Але покищо доводилося самостійницьку ідею поширювати дуже обережно, вичікуючи аж український національний рух серед вояцьких мас набере відповідного розмаху і національна свідомість доспіє до цього завдання. Було видно, що до того йшло. Революція тільки починалася, а вже відчувалося стихійне бажання відокремитись у чисто українські військові частини...

Дуже виразно виявила своє національне обличчя революційна стихія народніх мас під час величної маніфестації в Києві 1-го квітня 1917-го року, в якій взяло участь понад сто тисяч людей, в тому — кількадесять тисяч озброєних вояків. Триста двадцять синьо-жовтих прапорів повівало понад непроглядними рядами маніфестантів.

Тому що Українська Центральна Рада, складена в переважній більшості з різношерстих соціялістів, вірила в спільний фронт і добре серце московської демократії, яка прийшла на місце царату, — українські вояки вирішили самочинно, не питавшись нікого, перевести в життя свій, уже схвалений, плян — створити Перший Охочекомонний ім. Богдана Хмельницького Полк. Проти цього вирішення повстали разом і московське воєнне начальство, і місцева організована московська “демократія”, і українські соціялісти.

Але українські вояки, після довгих спроб легально добитися по різних урядах згоди на створення українського полку, взяли врешті справу в свої власні руки. Щоб надати події постання цього першого полку пропаґандивної ваги, “Клюб ім. гетьмана П. Полуботка” вирішив улаштувати при цій нагоді велике військове “Свято перших квіток”. Свято відбулося на т. зв. Сирецькому полі під Києвом.

Першого квітня, десь біля першої години після обіду, почали збиратися на Сирецькому полі українці-вояки різних частин київського гарнізону та старшини й вояки інших військових з'єднань, які в тому часі прибули до Києва з фронтів. Перед самим початком прибули правильними військовими частинами зі своїми старшинами на переді і під українськими прапорами вояки з касарень Етапно-Роздільчого Пункту. Це був створений революційним порядком “Перший Український ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полк”.

Ціла площа була замаєна національними прапорами, портретами Шевченка й гетьмана П. Полуботка. Виголошено ряд промов про те, в який час увійшла Україна та про потребу якнайшвидшого організування своєї армії. Після свята почався з Сирецького поля організований похід українського вояцтва по вулицях Києва. Назустріч маніфестантам вийшло з корогвами духовенство. Непроглядні маси народу зібралися на замаєному національними прапорами Софійському майдані. Вислухавши панахиду за “мучеників України, душу свою поклавших за волю рідного краю”, маніфестанти стали на коліна і присягли, що не складуть рук, поки не здобудуть і не забезпечать національних прав для України.

Пройшовши Бібіковським бульваром, Велико-Володимирською вулицею та Хрещатиком, маніфестанти затрималися перед колишньою царською палатою, в якій тоді засідала московська революційна “рада депутатів”. Тут учасники маніфестації демонстративно почали підносити оклики в честь українського війська й вільної України. Коли на бальконі палати появився голова “ради депутатів”, — Таско, йому не дали говорити. “Геть із ним!”, “Арештувати його!” — залунало назустріч представникові нової московської влади на Україні.

Закінчивши похід, усе вояцтво, повне радощів і запалу, подалося в свої касарні. Тут на Великій Васильківській вулиці відбулося остаточне зформування Богданівського полку.

Вістка про створення в Києві першого українського полку швидко рознеслася по всіх просторах імперії. І всюди вояки української національности почали, не питавшись ні в кого дозволу, відокремлюватися в українські частини. В Москві українське вояцтво заклало Український Військовий Клюб, який зорганізував 7-го квітня військову маніфестацію, де взяло участь 10 тисяч вояків з синьо-жовтими прапорами. В Одесі відомий тоді діяч, лікар Іван Луценко оснував Військову Раду. 8-го квітня відбулося в Тернополі, Західня Україна, віче українців-вояків західнього фронту, на якому поставлено вимогу національно-політичних прав для України та приєднання до України Галичини, Буковини й Кубані. В Мінську створено Українську Фронтову Раду для вояків західнього фронту. Раду очолив Симон Петлюра.

В Умані вояки-українці 14-го піхотного полку зажадали перейменування їх частини в Український Полк ім. Ґонти; в Житомирі один з полків назвав себе Полком ім. Петра Сагайдачного, а в Ростові над Доном твориться український полк ім. гетьмана Павла Полуботка, в який зараз же увійшло 5 тисяч вояків місцевої залоги. В цей час відбуваються з'їзди українського вояцтва в таких суто-московських містах, як Саратов, Пенза, а далі в Казані і т. д. В Саратові твориться полк ім. І. Мазепи, в Москві — Український Запорозький Полк. В запасних полках російської 27-ої пішої дивізії формується окремий український полк, а згодом твориться ціла дивізія.

І всюди рух творення українських частин мав менш-більш такий характер, як описує у своїх спогадах один з тодішніх старшин:

В половині травня наш військовий клюб нараховував уже около 10 тисяч вояцтва. Стало ясним, що леґальним шляхом наше організування далі не піде. Треба було готовитися до революції в революції. Власне, треба було залишити на Божу волю всеросійську революцію і проводити свою національну, не зважаючи на те, як відіб'ється вона на внутрішньому житті ворогів. Стихія сама напирала вже на нас із низу. А делеґат, якого ми вислали до Центральної Ради за порадою, повернувся ні з чим. Якимсь дивним безладдям повівало з Києва. А як хотілось, щоб усі там були ґеніями, як хотілось бачити в тих провідниках справжніх вождів революції. Треба було розпочинати самим. 24-го травня улаштовано в нас свято Шевченка. Був великий здвиг усього українського вояцтва і цивільних Симферополя. Закінчилось свято тим, чого не сподівався ніхто. При кінці промов забрав слово член президії, поручник Т. Промова проста, коротка:

Пан-отець читав у Євангелії: “Просіть, а дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам”. Ми шукали і знайшли себе! Ми просили і нам відмовлено. Що ж маємо робити? Товариші! Маємо силу, так ламаймо двері!

Громове “Слава!” перервало промову і довго розлягалося довкола майдану. Коли затихло, промовець скінчив:

Від нині ми не розійдемося. Від нині ми складаємо Перший Симферопольський Полк імени Петра Дорошенка.

Знову тисячне “Слава!”. За кілька хвилин полк машерував до касарень. Над ним уже повівав синьо-жовтий прапор, а на дворі стояла вже українська варта, озброєна в рушниці і кулемети. Москалі заревіли від люті і безсилля...7)

Про настрої пробудженого в перші місяці революції українського вояцтва царської армії свідчить і телеграма, яку вислали до Києва вояки української национальности, що були тоді в Курляндії: “Як треба буде вмирати за Україну, всі як один з радістю підемо на смерть!”

І це не були лише слова святкової деклярації! Це відчував кожний, хто бачив тоді обличчя тих новітніх українських неофітів, які носили форму московської армії, але які віднайшли себе і свою Батьківщину і з таким запалом виявляли свою любов до того, що вирвала або приспала була в них довголітня ворожа неволя. Велика сила, озброєна сила, готувалася до послуг українській національній ідеї, українській державі. Треба було тільки вміти використати ту силу, довиховати її, оформити і скерувати туди, куди стихійно рвало цю силу її ще первісне, неусвідомлене, але таке сильне національне почуття.

Та не все складалося тоді так, як цього вимагав інтерес і добро української нації. Це видно було вже на Першому З'їзді українських вояків у Києві. Ще перед цим з'їздом українські маси населення створили були т. зв. Вільне Козацтво, військові формації для “оборони вольностей українського народу та охорони ладу”, як це вирішив був Повітовий З'їзд Вільного Козацтва в Звенигородці на Київщині, обираючи кошовим отаманом селянина Гризла. Швидко відділи Вільного Козацтва — цієї народньої самооборони, почали організуватися густою сіткою по селах Київщини, Чернігівщини, Кате-ринославщини й Волині. А 18-го травня 1917-го року Військовий Організаційний Комітет скликав у Києві 1-й Всеукраїнський Військовий З'їзд. На з'їзд прибуло 700 вояків-делеґатів: 400 — з фронтів та Чорноморської й Балтійської фльоти, а 300 — від українського вояцтва запілля, від окремих гарнізонів та військових організацій. Вони заступали один мільйон п'ят-сотвісімдесят тисяч українських вояків у московській армії.



Провівши три роки в запеклій боротьбі на велетенських фронтах імперіялістичної Москви, ці вояцькі делеґати оце вперше з'їхалися в своїй столиці з твердим задумом закласти міцні підвалини для національної армії, відчуваючи, що їхніх баґнетів треба тільки Україні. Як зорганізувати ці баґнети та як спрямувати їх на службу Україні, мав сказати якраз Київ.

Вийшла, справді, імпозантна демонстрація українського руху, пише про згаданий З'їзд Винниченко. 8) В маленькій залі Педагогічного Музею зібралось біля 700 представників, які приїхали з мандатами від кількох сот тисяч озброєного українського народу. Загартовані чотиролітнгм вогнем війни, розбурхані хвилями революції, обвіяні духом пробудженої національної гордости, любови, ніжности, вони, ці представники горіли, палали бажанням тут же здійснити свою ненависть і свою любов. Вони оперували життям людей і життям своїм усі ці чотири роки. І коли вони несли це життя на чужий їм, шкідливий їм, ненависний здебільшого, олтар, то кольми паче вони готові були покласти його на олтар свій, своєї пробудженої гідности.

Це був один з кращих моментів того молодого, здорового, повного сили, завзяття, віри й чистоти періоду. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, з кожним усиллям розгортались все ширші, все могутніші перспективи...”

І, не зважаючи на свою красномовність та захоплення силою національного й державницького почуття вояцьких делегатів на Перший Військовий З'їзд, цей самий Винниченко перший почав пригашувати полум'я завзяття й віри тих делеґатів.

До президії З'їзду обрано Симона Петлюру, делегата від вояків західнього фронту, Миколу Міхновського, представника запілля, Володимира Винниченка — про це вже постаралися соціялісти! — від Центральної Ради та полковника Юрія Капкана від Богданівського полку. З'їзд відкрив голова Центральної Ради проф. Михайло Грушевський. Який панував на З'їзді загальний настрій серед делеґатів, це найкраще зілюструвала тодішня московська газета “Кіевская Мысль”, пишучи:

“На з'їзді помітний піднесений націоналістичний настрій з перевагою скрайніх мілітаристичних тенденцій. Але слід сподіватися, що під умілим проводом досвідчених предсідників з'їзд прийме лагідніші форми.”

На жаль, ці сподіванки московської газети справдилися. Як тільки на чергу прийшла справа вибору президії, виявилося, що українські соціялісти, одурманені блекотою своїх шкідливих ідей, змобілізували всі свої сили, щоб захопити провід на З'їзді в свої руки та не допустити до впливу тих, хто перший розпочав серед війська національний рух. Соціялісти вирішили, що цей рух не сміє піти шляхом намагань творити свою національну армію, бо це був би “ніж у спину всеросійської революції”, як вони залюбки повторяли за московськими соціялістами, що міг би допровадити до зірвання єдиного соціялістичного фронту з “братньою” московською “демократією”. Поза українізацію військових мас у московській армії тодішні українські соціялісти не хотіли йти, бо й не думали здобувати від поцарської Росії більше, ніж автономію для України.

Отже ділове засідання З'їзду розпочалося двобоєм між соціялістами та прихильниками творення окремої української армії. Винниченко, як член президії, скінчивши свою промову, в якій він закликав українських вояцьких делеґатів до “спокійної праці з підчиненням поривів серця наказам холодного розуму”, зіґнорував програму, підготовану “Клюбом ім. П. Полуботка”, і поставив нову від Центральної Ради. “Не треба, — говорив Винниченко, — в дану історичну хвилину відокремляти долі України від долі Росії. Будьмо на висоті нашої національної гідности (!), щоб ніхто не потребував кинути нам докір національної пристрасти і виключности.”

В дальшому ході нарад З'їзду соціялісти не хотіли допустити до таких точок наміченої програми: 1. З'їзд визначить з-поміж себе військових делегатів для поповнення складу Центральної Ради рішучими в національних питаннях людьми; 2. З'їзд створить Генеральну Воєнну Раду України для організації української армії та її керування. Соціялісти вважали, що такі вимоги були б “сепаратизмом” і “мілітаризмом”, а тому висунули делеґатам свою програму — про “боротьбу з дезерцією в російській армії” і т. п. Боротьба на З'їзді покінчилася тим, що делегати прийняли обидві програми, доповнивши першу другою та схваливши “негайну націоналізацію армії на національно-територіяльному принципі”.

Винниченкові та його соціялістичним однодумцям треба було багато зусиль, щоб надати З'їздові “лагідніших форм”, бо якраз під час нарад прийшла до Києва з Петербургу телеграма, в якій московський уряд нахабно наказував українцям-воякам утриматися від творення окремих національних частин, поки на це не буде згоди Петербургу. Телеграма викликала серед делегатів велике обурення:

“Ганьба! Доки ми ще ходитимемо на налигачу в москалів? Ніякого Петербургу з його “совєтами” ми не знаємо! Відповісти їм, щоб вони свого носа більш на Україну не совали!” — так заявляли делегати. — “Ми, а не якась купка з Петербургу, рипатимемо нашу справу!”

“Ми маємо право творити своє військо, нам дала це право українська революція”, — закінчив свій виступ делеґат Різник.

Соціялістам нелегко було заспокоїти розбурхані настрої. Коли ж делеґати таки ухвалили вислати до Петербургу категоричну й різку відповідь не втручатися в українські справи, Винниченко та його кліка почали доводити, що, мовляв, “українській демократії нізащо не можна рвати єдиного фронту з російською демократією”, бо на цьому “тільки потерпить воля України, а скористаються буржуї і реакціонери”. Врешті соціялісти домоглися, що З'їзд вирішив вислати до Петербургу спеціальну делегацію, яка “роз'яснить справу”. Цим способом соціялісти з Центральної Ради вперше обманули український народ, бо справа не була “роз'яснена”, а Винниченко хотів тільки виграти на часі.

Чуючи на З'їзді голоси українських соціялістів, мовляв, війна й військо — видумка буржуїв, що “тепер уже війн не буде, бо всі народи незабаром поєднаються в одну велику спілку народів”, — Міхновський виступив з гарячою промовою:

“Війна не видумка, — говорив він. — Основою війни є вічний життєвий закон боротьби між націями. Бо є нації пани і нації — раби. І сьогодні Україні треба воювати, треба армії, але й треба знати, за що і з ким битися. Сьогодні перед нами в усій величі станула ідея воскресения однієї нероздільної України...”

Промову Міхновського делеґати зустріли з величезним ентузіязмом, але вже вискочив на трибуну Винниченко:

“Не нації пани розпочали війну, а просто пани, — почав він з запалом соціялістичного жерця, - не нації рішають в історії, але кляси. Буржуї всіх країн із собою співпрацюють, щоб гнобити працюючі кляси. Україні немає за що воювати, їй не треба творити своєї армії, бо вона нікого поневолювати не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й улаштувати разом з працюючими російськими клясами нове життя у спільній державі Росії.”

Промову Винниченка прийнято теж оплесками, бо ж це говорив заступник голови Центральної Ради, яку український народ уважав своїм проводом. Прихильність і однозгідність з першими ініціяторами українського руху серед вояцтва була на З'їзді велика, але не менше мали делегати пошани та довір'я й до політичного розуму своєї першої влади — Центральної Ради та її представників.

Наприкінці нарад З'їзд військових делеґатів обрав членів до Українського Генерального Військового Комітету, який мав вести справи українського військового руху. Подавляюча більшість в цьому Комітеті була соціялістична, між нею — й сам Володимир Винниченко.


Каталог: ld
ld -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
ld -> Програма навчальної дисципліни історія світової культури
ld -> Тема Основні етапи розвитку документознавства
ld -> Програма навчальної дисципліни міфологія Галузь знань 0201 культура Напряму підготовки 020101 культурологія
ld -> Дивовижний світ многогранників
ld -> Програма розвитку дітей дошкільного віку зі спектром аутистичних порушень
ld -> Діти з порушеннями психофізичного розвитку як суб'єкт корекційної освіти план
ld -> Інформаційний пакет 04 основи корекційної педагогіки
ld -> Есе на тему: “Українське мистецтво другої половини ХVII-XVIII ст.”
ld -> Дипломної освіти «Допущено до рецензування»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка