Семен Збаразький крути



Сторінка2/7
Дата конвертації23.03.2017
Розмір1.17 Mb.
#12990
1   2   3   4   5   6   7

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА


Перший Військовий З'їзд, погоджуючись на вимоги українських соціялістів з Центральної Ради, несвідомо й не в злій вірі започаткував ту трагедію, яка пізніше призвела Україну до затяжної боротьби і врешті — до втрати самостійности.

Як було вже сказано, делегати Військового З'їзду мали велику пошану й довір'я до своєї першої влади, якою була тоді Центральна Рада, та до її виразників — Грушевського, Винниченка й інших. Та, правду кажучи, тодішній політичний провід у Києві не стояв на висоті свого завдання, можливо, що й через самі обставини, які висунули його на чоло нового історичного життя України.

Вибух революції в Петербурзі застав інтеліґенцію України політично роз'єднаною, поділеною на два цілком окремі, протилежні табори. В першому були тодішні самостійники такі, як М. Міхновський, д-р Іван Луценко, В. Шемет, В. Отаманівський, П. Макаренко, М. Андрієвський та ін., сила яких одначе була мала й не могла переважити сили противників — соціялістів. їх ідеалом була вправді самостійна Україна, на жаль, вони не мали тієї стійкости і впертости в переведенні своїх плянів, яка ціхує справжнього націоналіста і заставляє його поборювати всі перешкоди та осягти раз намічену мету. Тодішні самостійники одначе вірили, що українці й інших переконань, навіть соціялісти, є в першу чергу за самостійністю і тому немає потреби переконувати їх чи недовіряти їм у цьому відношенні, або змагатися з ними за першенство.

Другий табір творили соціялісти, які поділялися на: соціял-демократів, чи як їх звали, “ес-деків” (Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія), і на соціял-революціонерів, “есерів” (Партія Українських Соціялістів-Револю-ц:онерів). Найвизначнішими лідерами ес-деків були на той час: В. Винниченко, М. Порш, Ісаак Мазепа, Андрій Лівицький, Левко Чикаленко, Симон Петлюра. Ес-ерів репрезентували: В. Залізняк, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк, Микита Шаповал, а від 1917 р. і проф. М. Грушевський.

Ці соціялістичні партії мали серед тодішніх українських інтеліґентських кіл більші впливи, ніж самостійники-націоналісти, і то з багатьох причин. Однією з найголовніших причин було те, що соціялістичні погляди ширили тоді в Україні не лише українські, але й численні московські, навіть жидівські організації, різні гуртки і т. п. З боку цих соціялістичних середовищ ішла постійна й завзята нагінка на все, що тільки мало закраску самостійництва, в ім'я т. зв. єдиного соціялістичного фронту.

Тодішні самостійники-націоналісти мусіли теж ще до революції вести боротьбу з українськими “народниками”, які вправді мріяли про більші права для українського народу, але переважно на культурно-побутовому відтинку, зводячи всю українську проблему до звичайного просвітянства. “Народники”, які рекрутувалися переважно з інтеліґентських елементів, уважали, що не вільно висувати як політичний постулят самостійности України, бо через це стягається на народ “непотрібні й шкідливі” поліційні репресії, а вони унеможливлюють єдино корисну працю для народу, якою, на їх думку, була праця культурницька.

Українські ж соціялісти, перебуваючи в полоні інтернаціонального “братерства й рівности”, вважали національне питання шкідливим і так завжди представляли його широким українським масам та намагалися, разом з московськими соціялістами, де тільки можна, нищити всі самостійницькі прояви.

Крім згаданих двох таборів у тодішньому — дореволюційному й на початках революції — українському житті (самостійників-націоналістів та соціялістів) був іще один табір, який оформився в ТУП — Товариство Українських Поступовців, інтелігентського прошарку людей, що провадили виключно культурно-національну працю. Вони виступали проти самостійників і проти соціялістів, з поданих уже вище причин.

А все таки, не зважаючи на такий уклад політичних українських сил і виразну перевагу своїх противників, українські самостійники-націоналісти проявляли на початках революції незвичайно жваву діяльність і вже в перших днях березня створили політичний орган, Українську Центральну Раду, яка мала підготовити проголошення самостийности України та взяти в свої руки керму державного життя. Але рівночасно з ініціятивою самостійників виступив і ТУП, який, маючи свої культурно-освітні відділи й осередки по всій Україні, уважав себе “єдиним політичним представником України”, як це твердив проф. М. Грушевський. Ось як про це пише свідок творення Центральної Ради, Євген Чикаленко:

З першого ж дня революції Київське Громадянство, як вівці без чабана, безпорадно товклося в задніх кімнатах клюбу, бо передні були зайняті військовим шпиталем. Найенерґійніші старшини клюбу, М. Синицький та В. Королів, запропонували нам, щоб Тупівська Рада (Управа Товариства Українських Поступовців), яка збиралася завжди по четвергах у мене, засідала щовечора в клюбі, щоб раз-у-раз було відомо громадянству, про що вона міркує і що вирішує, бо всі почувають відсутність керуючого центру. Рада складалася тоді з таких осіб: А. Вязлова, А. Вілінського, Д. Дорошенка, С. Єфремова, Ф. Матушевського, В. Прокоповича, А. Ніковського, Л. Черняхівської, О. Андрієвської та мене, крім того ми на засідання запрошували раз-у-раз дружину проф. М. Грушевського, щоб через неї і він, як почесний член ТУП-у, буе у курсі справ. Ми раз-у-раз допитувалися в неї чи скоро приїде й професор 9), бо всі ми вважали його тоді за “некоронованого короля України”, який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад... По проекту Королева та Синицького калічено було секретарів по різних галузях діяльності і рішено скликати ТУП-івський з'їзд, а потім і Всеукраїнський Конґрес. Але не все громадянство признало над собою зверхність ТУП-івської Ради.” 10)

На друге ж засідання Ради в клюбі прийшли: І. Стешенко, Д. Антонович та О. Степаненко, як представники якихось десяти соціялістичних організацій, але на наше запитання не могли перечислити тих організацій, бо очевидно, що тоді ще такого числа соціялістичних організацій не було.

Вони рішучо заявили, що вважають свої організації рівноправними з ТУП-івською і вимагають, щоб у Раду увійшло від кожної організації по стільки ж делеґатів, скільки є членів ТУП-івської Ради. Не зважаючи на наші доводи, що ТУП-івська Рада є тільки Виконавчий Орган безпартійної організації, яка має свої громади майже по всіх містах України, в які входять і поодинокі соціялісти, вони стояли на тому, що вони являються делеґатами теж від всеукраїнських соціялістичних організацій і коли ми не згодимось прийняти їх, то вони заснують свою окрему Раду, і пішли на нараду до Педагогічного Музею. Щоб не розбивати сил і не витворювати двох центрів, ми рішили з'єднатися з тими “делегатами від соціалістичних організацій”, і таким чином повстала Центральна Рада.” 11)

Так створено Українську Центральну Раду. Як дуже опис Чикаленка нагадує теперішнє еміґраційне творення всяких “державних центрів”, коли всякі соціялісти зі своїми партійниками в півтори члена вимагають паритетности й рівноправности”! Тому вже в самому зародку ця Центральна Рада мала те лихо, яке виявилося протягом її цілого панування, і принесло необлі-чимі шкоди для самостійности й волі України. Але прослідкуймо події далі.

Українську Центральну Раду створено 17-го березня 1917 p., а вже 22-го вона видала першу свою відозву “До українського народа”, в якій відзеркалилося політичне становище всіх трьох груп, з яких складалася та перша влада України. Першу частину цієї відозви складали самостійники і тому в ній находимо такі речення:

“Уперше, Український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти є і як хочеш жити, як окрема нація...”

Узалежнення майбутнього України від московських Установчих Зборів видвигнули тоді українські соціялісти з ЦРади і ця вимога зафіксована в другій частині відозви; ТУП-івці подали до відозви витяг з своїх ухвал про організування шкільництва, культурних та економічних спілок і про збірку на “Український Національний Фонд”.

Створена Центральна Рада стала першою українською владою, але важкий тягар державної влади був їй не під силу, про що признається і сам Винниченко, пишучи:

Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі органи державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до цього часу... Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й лаючи в той час проти себе й мілітарну, й адміністративну, й поліційну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.

Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтеліґенцію, з якої можна було вибирати тих і освічених, і досвідчених, і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністри вистарчило, а далі?... Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От групка собі людей, складена з журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів тощо...12)

Замість діл — нарікання, замість шукання, як будувати свою державу — скигління, замість хотіння ладнати справи, бо ж не все було таке безнадійне, як малює Винниченко, — вперте тупцювання на одному місці, у хвості московської революції.

Україна мала військо, бо самі вояки виявили свою волю служити власній державі ріжними маніфестаціями, військовими з'їздами і т. п. Українські селяни самочинно створили Вільне Козацтво, самооборону перед ворогом. Україна мала й адміністративний апарат. Адже ж всі колишні урядовці за часів царату, які почували себе українцями, кликали Центральній Раді: давайте накази, наказуйте нам, а ми виконаємо все! Тільки беріть владу в руки, будьте міцні, будьте рішучі. Україна мала й засоби. Лише треба було бути не інтернаціоналістом-безбатченком, а щирим українцем. Але члени Центральної Ради не змогли перебороти московського соціялістичного дурману, який отруїв їхні душі.

Про себе і своїх соціялістичних однодумців Винниченко писав:

Ми стали частиною — органічною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого (цебто московського соціялізму — Прим. авт.). Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світу є такий широкий, демократичний лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?”

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схолястиків, чистих теоретиків, запеклих “самостійників”, або занадто вже хворобливо пройнятих національним чуттям. На конференції Української Соціял-Демократичної Партії (УСДРП) в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси.

Ми так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність, у широкість, у безсребренність русскої демократії, що навіть запропоновану одною частиною товаришів федерацію на тій конференції не внесли в переглянену програму... Що ж до самостійности, то ми навіть уважали небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії”. 13)

А тодішні самостійники-націоналісти, хоч бачили все лихо від інтернаціоналістів-соціялістів, але, не маючи достатньої сили, погоджувалися на співпрацю з ними, бо вірили в українську людину, вірили в те, що “хто б там не був на чолі Центральної Ради, що до якої б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський, що яка б з українських партій не взяла провід, діло самостійности Української Держави цими руками ліпше, чи гірше робитиметься”, — як пише у своїх спогадах про Миколу Міхновського Сергій Шемет. 14)


ІІ-й ВІЙСЬКОВИЙ З'ЇЗД

Маючи несподівано таких союзників, як українські соціялісти, московський Тимчасовий Уряд почав усе більше втручатися в українські справи, забороняючи навіть скликання ІІ-го Військового З'їзду, який призначено на червень 1917 р. Але українське вояцтво відкинуло нахабну заборону “свого” головнокомандуючого, яким являвся Керенський, і масово вислало своїх делеґатів у Київ. Першого дня З'їзду в залі Великого Театру зібралося 1976 делегатів з мандатами від 1,732.000 вояків-українців з петербурзької, московської, мінської, казанської, двинської, омської, терської й туркестанської губерній, з північного, південно-західнього, західнього та північно-західнього фронтів, Чорноморської та Балтийської фльоти. Це були найактивніші, найсвідоміші з-поміж сотень розкиданих по цілій тодішній московській імперії українських вояків. Делеґатів прислали тільки ті частини, які вспіли вже зорганізуватися в окремі національні відділи.

Але соціялісти, навчені досвідом 1-го Військового З'їзду, зробили все можливе, щоб не допустити до впливів на з'їзді самостійників. В тодішній київській пресі, яка була переважно соціялістичного напрямку і яка, як пише Євген Чикаленко, викликувала невдоволення серед громадянства, появилися гострі статті проти самостійників. Наприклад, “Нова Рада” писала: “...Використовуючи дразливу тактику деяких російських кругів, підвели голову українські самостійники і розпочали агітацію за повне відірвання від Росії і заснування самостійної української держави. Мітінґ “Союза Української Державности”, що відбувся цими днями в Києві, показує, що самостійництво пробує уже вийти на широку арену і повести за собою маси! Тепер ми вже переступили межі теоретичного обмірковування і маємо діло з аґітацією, що не перебирає в засобах і способах, аби заманути маси і двигнути їх на нерозважні вчинки...

А “Народня Воля” дала такий фраґмент з II-го Військового З'їзду:

Підходжу до театру сила наших солдатів-козаків стоїть перед Народнім Домом... Говорить Степаненко... Тут цей добродій почув свою силу і змогу висловитись, як хоче... “Самостійництво” й “українська державність” на його думку полягає в тім, що український народ є самостійний, великий, сильний, що він сам може комусь “писати закони”, тобто народ український сам може гнітити інші народи і “горе тому, хто йому на перешкоді”. При вигуці останніх слів авдиторія гучно плескає. Ввесь час було чути людозненависні вигуки і розпалювання звірячих інстинктів. Але п. Степаненко дійшов вершка, коли почав казати про Українську Центральну Раду та про її делегацію до Тимчасового Правительства.15) В устах цього пана домагання Української Центральної Ради є “якась” автономія, політика її це “жебрацтво”, а взагалі на Центральну Раду каже, що це “плазуни-старці”...

Підготовивши відповідно ґрунт з допомогою своєї преси, соціялісти виступили на З'їзді одним фронтом. Розпочав ІІ-й Військовий З'їзд промовою М. Грушевський, закликаючи до “боротьби за здійснення автономії України в федеративній Росії”. Але делегати українського вояцтва відчували, що Україна мусить стати самостійною, а не домагатися від московського трупа, яким у той час була російська імперія, куценької автономії. Тому наради З'їзду проходять під знаком патосу боротьби за національне і соціальне визволення українського народу і в атмосфері найбільшої ворожнечі до московської влади. Делегати ввесь час закликають Центральну Раду і Генеральний Військовий Комітет творити життя в Україні так, як цього вимагають інтереси всього українського народу.

Один з делеґатів-моряків говорив на З'їзді:

Волю здобули всі народи, а як здобули, тоді російська демократія пішла від нас іншим шляхом. У вільній Росії нема вільної України. Замість держави Романових з'являється держава російського народу. І прийоми старої держави зосталися в цій новій. От саме в цьому театрі було вбито Столипіна, який казав: “Наперед заспокоєння, опісля реформи”. Але народ не став чекати реформи, зробив революцію. Четвертого червня ми присягали біля пам'ятника Богдана Хмельницького, що не розійдемося доти, поки не здобудемо волі Україні. Час настав! Тепер або ніколи!.. Сили треба підрахувати, але не треба труситися так, як трусяться члени Генерального Комітету. Нас мільйони при зброї і я певний, що й українське селянство, яке на своєму з'їзді повністю здалося на нас, піде за нами! Треба відважно рішати нашу справу і то негайно!..

Але угодова тактика перемогла. “Чи виправдав З'їзд надії України? — читаємо в документах того часу. — Не повністю. Головну ролю тут відограв склад З'їзду. Масу делегатів складали т. зв. “мартовські українці”. Революція зірвала полуду з їх очей, і вони почули себе вперше українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Любов свою вони вже віддали Україні, для Росії залишилася одна ненависть, їх любов до України не була ніжною любов'ю дитини. О ні! То була гаряче, незнаюча компромісів любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в ім'я досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій Батьківщині.”

Та передусім панувала ненависть до Росії. Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з будучою долею Росії. “Мартовські українці” з посвятою, а навіть з фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не в “спину революцїі”, а в серце Росії. Але авторитет провідників, яких вони першими побачили на престолі надто великий. Він необмежений. Неофіт ніколи не перебільшує своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму. Він пам'ятає, що недавно ще так грубо помилявся і служив фальшивим богам.

Самостійники”? їх була вже горстка. Але куди їм, ще нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченків, Ковалевських та інших, що з першого дня революції стали відомими “богами” нації. Над цією ж коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторитету Михайло Грушевський...

Тому то й не дивно, що, не зважаючи на майже вулканічний характер ненависти до Росії, яка відчувалася на З'їзді, вибуху не сталося. Ми послушно йшли за Грушевськими, Винниченками... А вони соціялісти любили Росію. Що то була за протиприродня любов, годі сказати. Із цією своєю любов'ю вони дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. В такі моменти здавалося, що маси розтопчуть все і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.”

Найкритичніший момент був, коли З'їзд довідався про заходи тодішнього начальника київської військової округи, москаля Оберучева, поставити охорону коло органів московської влади в Києві. Авторитет Грушевського й Винниченка довго боровся з безмежним інстинктовним поривом делеґатів З'їзду боронити честь магнії. І невідомо чим скінчився б цей двобій революційної маси з купкою людей, які виступали в невластивій їм ролі вождів революції, коли б не відклик і перепросини самого Оберучева.”

Все таки перемога соціялістів на З'їзді не була повна. Не зважаючи на всі їхні намагання “втихомирити” делеґатів, приборкати самостійників, З'їзд вирішив:

“Пропонувати своєму найвищому представницькому органові — Українській Центральній Раді до російського уряду більше не звертатися і негайно приступити до твердої організації краю...” Запевнивши найактивнішу підтримку Центральній Раді в усіх її починаннях для добра України, З'їзд доручив Українському Генеральному Військовому Комітетові якнайшвидше опрацювати докладний плян українізації війська й перевести його в життя.

На закінчення З'їзду, 10-го червня 1917 p., Центральна Рада під тиском загальних настроїв видала свій Перший Універсал. Про цю подію пише очевидець:

Увечері 10 червня в залі Великого Міського Театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей мов закам'яніли. Тільки тремтючи шелестів папір у руках чоловіка, що стояв на середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не самий зміст Універсалу робив громове враження на вояків. Змістові можна і треба закинути багато. Та було це перше слово своєї влади, яке вона рішила сказати під їхнім натиском.”

...Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!.. Хай буде Україна вільною!.. Однині ми самі будемо творити наше життя... Народе Український! Докажи, що ти... можеш гордо і достойно стати поруч з кожним державним народом... як рівний з рівними...пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася... А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися, неначе не есе сказано в Універсалі... Ще хвилина і гураґаном перекочується по залі могутнє “Слава! Слава Вільній Україні!” Оплески й оклики не стихають кілька хвилин, все наново зростаючи.

Кількох вояків приносять наперед кону портрет Тараса Шевченка... Чудовий баритон тихо, але впевнено починає “Заповіт”... Підвищений настрій делеґатів досягає свого вершка. Без ніякого заклику всі стають на коліна і з тисячів грудей несуться величні звуки: “...кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте...

Співають в якійсь молитовній екстазі... Член Президії Гаврилюк падає на руки свого оточення... Хтось ридає, хтось сміється. Делеґати, люди загартовані в чотирилітніх боях, але ніхто не соромиться втерти очей...

З'їзд закінчився у другій годині ранку 11-го червня, і того ж дня Україна почула Перший Універсал, де ще було сказано: “Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям...”

Здавалося, що Центральна Рада, склад якої поширила Всеукраїнська Рада Військових Депутатів, створена з 130 представників українського вояцтва, нарешті відважно почне будувати самостійне життя, перебере всю владу в свої руки, покличе до праці народ, розв'яже земельне питання і поставить на кордонах України як охорону й захист мільйонові українські війська. Та замість цього соціялісти з Центральної Ради поспішно видали ІІ-ий Універсал, відкликаючи ним навіть ті свої вимоги, які під тиском Другого Військового З'їзду проголосили були в Першому Універсалі.

“Ми, Центральна Рада, — читаємо в П-му Універсалі, — яка завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії, рішуче ставимось проти замірів здійснення автономії України аж до Всеросійських установчих зборів”, а щодо схваленого раніше формування українського війська, то Другий Універсал постановляв що формування буде можливе тільки тоді, коли “таке комплектування по опреділенню Російського Військового Міністра буде являтися... можливим без порушення боєспособности армії.”

Таке поступування Центральної Ради не могло не позначитися на настроях українського вояцтва. Другий Універсал став зародком того великого розкладу, який незабаром охопив собою широкі маси війська, здеморалізував їх і кинув в обійми большевиків, які несли, хоч брехливі й облудні, але все таки сміливі і революційні гасла волі, самостійности, добробуту й соціяльної рівности. Але поки прийшла ця хвилина розкладу, здорові національно українські військові частини зважилися на ще одну спробу, яка мала додати Центральній Раді відваги бути справжнім урядом і врятувати самостійність України. Адже ж, як пише сам гробокопатель волі України Винниченко: “Згага сильної, твердої влади була не тільки в широких мас населення, не тільки в знервованого й стомленого обивателя, але й у більш організованих, свідомих елементів, навіть серед кругів самої Центральної Ради. їм так хотілося, щоб був нарешті свій, сильний, порядкуючий уряд, що вони забували все, що знали, і в один голос кричали Генеральному Секретаріятові: “Беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!” 16)

Та соціялісти самі не хотіли бути сильними, не хотіли тієї сили і для України, і для її війська. Тому серед вояків Українського Полку ім. П. Полуботка, огірчених рабською льояльністю українських соціялістів до московського уряду Керенського, виринув сміливий плян: силою подій повернути історичну керму, направити діяльність Центральної Ради на справленій шлях творення своєї держави. Полуботківці вирішують самочинно, проти волі Центральної Ради виступити проти московської влади в Україні, захопити в свої руки державний апарат і передати його Центральній Раді. Вони сподівалися, що Центральна Рада, поставлена перед доконаним фактом, відкине свою тактику льояльности та братання з “російською демократією”, а почне дбати тільки про Україну та її інтереси. Перейняття влади в Києві мало бути гаслом для цілого краю, який теж мав силою усунути москалів від державного правління Україною.

Про цей плян полуботківців довідуємося з “Пляну праці 2-го Українського Полку ім. Павла Полуботка з 16 на 17 липня 1917 року”, який цитує в своїх спогадах один з членів московського Тимчасового Уряду Мілюков. В тому “Пляні” сказано:

Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні І-го Універсалу (ми ІІ-го Універсалу не визнаємо) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренеґатвів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий орган, ми покищо виганяємо зрадників України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме в Києві і по всій Україні, як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6-ох своїх людей, які будуть усім керувати.” 17)

Вночі з 17-го на 18 липня 1917 року полуботківці вийшли з своїх касарень на Сирецькому полі й у селі Грушках в силі 5 тисяч людей і вступили до Києва. Тут вони захопили штаб міліції, забираючи зброю і амуніцію, взяли скарбницю і банк, зайняли Печерську фортецю і Арсенал, захопили майже всі райони міліції та пороззброювали московських міліціонерів, розгромили помешкання Оберучева, який утік на вістку про повстання, арештували московського коменданта Києва, роззброїли юнкерів та зайняли інтендантські склади. Опанувавши таким чином увесь Київ, повстанці помашерували під будинок Центральної Ради. Про цей виступ полуботківців пише письменник Федір Дудко, який був очевидцем тодішніх подій:

В повітрі було тихо, сонце світило яскраво. Заповідався чудовий, погідний день. Я дійшов до Бесарабки й повернув на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиціТой похід, який я побачив ранком 5 липня, сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохожістю на всі інші походи. Був це глибоко мовчазний, зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалася глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем була смерть або перемога. Рішучість і зосередженість тієї маси людей на цілі, до якої вони йшли, була так різко позначена на їх руху, що в цій лаві людей, в цьому потоку людських тіл не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі...

Я стояв, мов окаменілий, і дивився. Таке ж враження, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинилися й мовчки вглядалися в цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючися ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина баґнетів на сильно затиснених у руках крісах без слів промовляла про те, що це не парада, а якась данина на вівтар своєї батьківщини й святого обов'язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура, безмовна маса вояків я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маяв жовто-блакитний боєвий прапор.” 18)

Після опанування Києва полуботківці поверталися біля будинку Центральної Ради:

Проходили врочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку Педагогічного Музею з їхніх рядів залунало: “Слава! Слава Центральній Раді!” Вояки вітали свій уряд, обертаючись до синьо-жовтого прапора, що маяв на будинку Центральної Ради. Сонце червоним промінням проблискувало на тисячах баґнетів, понад якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш, невідомих героїв.”

Тим часом генеральний секретар Винниченко вислав до Петербургу телеграму про те, що “всупереч нашій волі група українських вояків, назвавши себе полком ім. гетьмана Полуботка, зайняла місто й оставила свої караули коло державних установ. Ужито різних заходів. Як українці, так і росіяни охороняють місто.” З Петербургу прийшла відповідь на руки Оберучева, щоб негайно ліквідувати повстання. Тому, що в Києві не було надійних і боєздатних московських частин, вжито до ліквідації українських вояків з полку ім. Богдана Хмельницького та московських юнкерів. Полуботківців роззброєно й вислано на фронт, а слідом за ними пінпи незабаром і богданівці. Так “перемогли” українські соціялісти українських самостійників-націоналістів, але ця “перемога” була початком великої трагедії, бо за неї довелося українському народові заплатити мільйонами жертв. Він і досі платить своїм майном і життям за те, що напоєні блекотою міжнароднього братерства тодішні керівники України вірили Москві і московським соціялістам.

У листопаді 1917 року, на Третьому Військовому З'їзді українські самостійники ще раз намагалися зорганізувати повне перебрання влади в українські руки з допомогою українізованих військових частин, але й ця спроба не повелася. З'їзд, який відбувався в днях 2-го — 12-го листопада, перейшов під виразним знаком перемоги соціялістів. З 965 делегатів було на З'їзді, як подала тодішня газета “Нова Рада”, ч. 169, 783 ес-ерів, 111 ес-деків, 24 ес-ефів (соціялістів-федералістів), 24 самостійників, 13 націоналістів-революціонерів, 11 большевиків, 3 безпартійних, 1 анархіст та ін. Самостійників викинено з залі нарад силою, схвалюючи партійний принцип. Даремно намагалися делеґати війська переконати членів Центральної Ради про дальшу потребу творення української армії та проголошення самостійности України й незалежности її від Москви. Вже першого дня нарад пролунали немов пророцтва слова делегата Атамановського, козака першого запасного полку. Переказуючи леґенду про 300 закам'янілих вояків, він говорив: “Народній переказ говорить, що скоро настане час, коли ці 300 вояків пробудяться і перші проллють у бою свою кров за самостійну Україну. Може цей час уже настав і багато з вас проллє кров за відбудування української держави? Слава товаришам, які перші ляжуть в цій страшній святій боротьбі!” Та член Центральної Ради, соціяліст Порш своєю промовою згасив увесь запал учасників З'їзду. Він сказав:

Сучасне українське військо то частина, правда, значна, української революційної демократії, але тільки частина і при тому менша. Тому не може воно тепер на своєму З'їзді і не повинно йти самостійним політичним шляхом. Перші два Військові З'їзди були ще до певної міри обвіяні національною військовою романтикою. Третій Військовий З'їзд мусить рішуче відкинути ці рештки старих часів, повинен зрозуміти, що сучасна демократія скрізь, а тим більше українська, простує не до постійного війська, не до воєн. Українська демократія стала на шлях федерації і цим шляхом повинно йти військо. Відокремлення не є в інтересі трудящих мас. І нехай вам не завдає жалю те, що часом неукраїнська демократія іде проти нас. Це її засліплення пройде.”

Все таки Третій Військовий З'їзд прийняв резолюцію: “Виходячи з засади цілковитого, нічим не обмеженого самоозначення націй, Третій Всеукраїнський Військовий З'їзд домагається від свого вищого революційного органу Центральної Ради негайного проголошення в найближчій сесії Української Республіки.”

Примушена поставою українського вояцтва, Центральна Рада проголосила три дні пізніше Третій Універсал. Святочне проголошення цього Універсалу відбулося на Софійському майдані 22-го листопада при участі народу, війська та навіть чужинецьких місій у Києві, як французької, італійської, бельгійської та румунської, але про політично-правне становище України в Універсалі було сказано так: “Од нині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не одриваючись від Республіки Російської та зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів.”

Історик Дмитро Дорошенко, який був учасником тих подій, так схарактеризував у своїй історії України Третій Універсал:

Увесь час відхрещуючись від самостійності і раз-у-раз присягаючи на федерацію, Грушевський і Центральна Рада змарнували той національний ентузіязм, який одушевляв певні українські круги... Справді, можна було одушевити людей образом незалежної, самостійної України, але кого могла одушевити добровільна федерація з державою, яка 250 років гнобила Україну і душила український національний рух? Ввесь патoc, увесь ентузіязм відродження і змагання ді натурального для кожного народу ідеалу мати свою державу, мусів розвіятися від холодних слів Грушевського про ”не-минучість“ акту, який замість незалежности сповіщав про федерацію... Кого міг захопити заклик М. Грушевського “рятуймо російську федерацію”?” 19)

А тим часом тієї “російської федерації” вже не було, як не було й самого уряду Керенського, бо ще 7-го листопада 1917 р. прийшла до Києва вістка про большевицький переворот у Петрограді. Большевики захопили владу в свої руки, а голова Тимчасового Уряду Олександер Керенський утік за кордон, перебраний у жіночу одежу. Ленін відразу почав формувати сильну московсько-большевицьку армію, щоб знову поневолити інші народи та зміцнити розхитану імперію. Підбадьорені успіхами своїх товаришів у Москві, большевики на Україні почали й собі ворушитися, намагаючись перебрати владу в Києві та в інших містах.

І в цей так небезпечний для України і тривожний час, коли треба було негайно ж творити українську армію та захищати Україну від нової ворожої навали, згадуваний уже соціяліст Порш, ставши в грудні 1917 р. на місце Симона Петлюри генеральним секретарем військових справ, цебто міністром війни, завдав українській національній армії останнього удару. Він видав наказ скасувати в армії всякі військові ранґи, усунув полковника Віктора Павленка з посади начальника Київської Військової Округи і примусив уступити ген. П. Скоропадського з посту командуючого Першим Українським Корпусом, перетворивши армію в збір мітингуючої солдатської маси.

Становище в Україні чим раз гіршало. 17-го грудня 1917 р. большевицька “Рада Народніх Комісарів” вислала Українській Центральній Раді телеграму-ультимат за підписом Леніна і Троцького, в якому большевики поставили такі запитання: чи Центральна Рада обов'язується зректися спроб дезорганізації спільного фронту; чи зобов'язується ЦРада давати підмогу революційному війську в його боротьбі з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням; чи зобов'язується ЦРада припинити всі свої спроби роззброєння совєтських полків та робітничої червоної ґвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого її віднято? Закінчувалася телеграма таким ультиматом: “Коли на протязі 48 годин не буде одержано на ці запитання задовольняючої відповіді, то Рада Народніх Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані одвертої війни проти совєтської влади в Росії і на Україні.”

Генеральний Секретаріят вислав наступного дня свою відповідь, в якій відкинув всі обвинувачення проти Центральної Ради з боку “Ради Народніх Комісарів”, відмовив їй права втручатися у внутрішньо-українські справи і заявив, що “українські солдати, робітники і селяни, обороняючи свої права і свій край, дадуть належну відповідь народнім комісарам”.

Після цього Рада Народніх Комісарів дала наказ своїм частинам маршувати на Київ. 25-го грудня 1917 р. північна московська армія під командою Антонова-Овсєєнка почала загальний наступ на Україну. Ця армія складалася з чотирьох армійських груп під командуванням Єґорова, Муравйова, Берзіна і Кудінського. Вже 26-го грудня большевики зайняли Харків і створили там “український” большевицький уряд, який очолив зрадник Юрко Коцюбинський, син письменника Михайла. Цей “уряд” виповів війну Українській Центральній Раді. Московські війська маршували далі на Київ, займаючи в кінці грудня Полтаву й Чернігів, а 9-го січня 1918 р. Катеринослав, 15-го січня Олександрівське.

Совєтський уряд назначив начальним вождем московсько-большевицьких військ, що мали оперувати проти України з Дону, В. Антонова-Овсєєнка. Він виробив оперативний плян захоплення Харкова, Полтави й Катеринослава. На Київ мали наступати большевицькі війська з двох боків: з півночі від Гомеля на Чернігів і Бахмач, та з Брянська на Конотоп і Ворожбу, а від заходу збольгиевиченими частинами, що стояли на т. 38. українському фронті.”

Головні московські сили були сконцентровані на півночі у трикутнику Гомель Бахмач Брянськ. У часі того скупчування реґулярних большевицьких військ, відділи червоної ґвардії, зорганізовані в українських містах із московсько-жидівського робітництва, почали на всій Україні бої з малочисельними українськими частинами. Розташования московських залог в Україні та московських відділів на південно-західньому фронті допомогло передусім до перемоги большевицького війська.”

Перший наступ большевики почали від заходу, маючи за мету захопити Київ. У Старокостянтинові, Рівному та в Шепетівці прийшло до перших сутичок із українцями, що нарешті роззброїли большевицькі відділи. В районі Козятин-Здолбунів роззброєно три большевицькі полки. На Правобережжі вдалося спершу українським відділам взагалі зліквідувати виступи збольшевинених солдатських банд. Головно І. Український Корпус з допомогою Вільного Козацтва очистив Київщину й Поділля від московських відділів 2-го Гвардійського корпусу й 8-ї армії, які, відобравши в них зброю, відправлено в Московщину.”

Зате на Лівобережжі порозкидані українські частини, оточені ворогами з усіх сторін, не мали сили стримати навали добре зорганізованих і здисциплінованих полків московської реґулярної армії.”

Дня 25-го грудня 1917 р. північна московська армія під командою Антонова-Овсєенка почала загальний наступ. У склад тієї армії входили чотири армійські групи під проводом Єґорова, Берзіна, Кудинського і Муравйова, в силі 30 тисяч добірного війська, набраного з кол. ґвардії, матросів і московського робітництва; воно мало 60 гармат та 10 панцерних поїздів. Московські війська без великих зусиль займали українські міста, де робітничі чужонаціональні організації ставали зі зброєю на їх бік.”

У такому вирішному для української держави часі, український уряд, не маючи здисциплінованого, готового до рішучого виступу війська, залишився безборонним. Української армії не було, існували тільки окремі відділи, малого чисельного складу, що на власну руку вели бої.”

Було ясно, що проти добре озброєної, зодягненої та під однією командою большевицької армії не можна буде втриматися. Ті численні українські полки, що недавно ще заявляли свою відданість Центральній Раді, у критичну хвилину порозбігалися, а то й перейшли на бік ворога.”

На початку війни український уряд призначував командантами протибольшевицького фронту по черзі пполк. Капкана, сот. Шинкаря та ген. Кирея, та всі вони в таких складних умовинах не доросли до свого завдання. Автім не мали вони до послуг війська, щоб утворити оборонний фронт.”

Дня 26-го грудня московські війська зайняли без бою Харків, за допомогою місцевої червоної ґвардгї і 30-го запасного полку. Тут большевики роззброїли місцевий український полк та забрали 18 автопанцирників і багато зброї. Почалися бої за залізничі станції Лозову, Синельникове, Олександрівське та Пятихатку. В Олександрівську Гайдамацький Курінь і Вільні Козаки відбили на деякий час большевицький наступ. З кінцем грудня Харків, Полтава й Чернігів були вже в руках больгиевиків. У Катеринославі місцеві большевики зірвали повстання. Після дводенного завзятого бою з катеринославським Гайдамацьким Куренем, місто захопили 9-го січня відділи групи Єґорова, що прибули з Лозової, а большевики 15-го січня зайняли й Олександрівське. 20-го січня передні частини Єґорова розбили в Костянтинограді український курінь, і того самого дня відділи групи Єґорова получилися в Полтаві з групою Муравйова.”

В тому самому часі московський „відділ особливого призначення” Знаменського вів наступ з боку Брянська, зайняв після невеликого бою 10-го січня Михайлівський хутір і Глухів, а 26-го січня, підтриманий місцевими большевиками, Кролевець і Конотоп.”

Рівночасно наступають і відділи групи Бєрзіна двома колонами з Гомелю на Бахмач та через Новозибків і Новгород Сіверський на Конотоп.”

Муравйов своєю групою зайняв Ромодан і Лубні, а 27-го січня, після бою з 1-ю Військовою Школою, здобув Бахмач.”

У Бахмачі поєдналися всі московські армійні групи і звідсіль почали безпосередній наступ на Київ під командою Муравйова”. 20)

І, мабуть, щоб чаша горя України сповнилась до краю, в такій ситуації, на вимогу соціялістичних лідерів, Центральна Рада видала 16-го січня 1918 р. закон, яким демобілізувала українську армію, щоб на її місце створити “народню міліцію”. 17-го січня 1918 р. генеральний секретар військових справ, Микола Порш видав виконний розпорядок негайно демобілізувати всі частини регулярної української армії. У висліді цього 60-тисячний Перший Український Корпус, Сердюцькі дивізії, полки ім. П. Полуботка і Богдана Хмельницького, які в той час повернулися з фронту і брали участь у Третьому Військовому З'їзді, та всі інші регулярні частини перестали існувати протягом кількох днів.

А серед українського вояцтва, яке перебувало на фронтах і на чужих територіях, почалася деморалізація і залунало гасло: “Додому!” Гинула віра й надія в творчість своєї влади, пропадала зацікавленість українськими справами, опановувала всіх байдужість. Большевицькі аґенти вміло розпалювали вогонь невдоволення і приманювали вояків міражем “невтральности”, свободи й соціяльної справедливости, підсуваючи думку чим швидше кидати фронт і йти додому, де ділитимуть землю, то щоб усім вистачило. Численні зукраїнізовані полки, дивізії, корпуси розтали швидко, мов сніг весною, проголошуючи свій “невтралітет” і покидаючи зброю, щоб іти “додому”.

Врешті й самій Центральній Раді стало ясно, що небезпека велика і треба рятувати бодай себе, а привернути змарноване довір'я й симпатії українського народу до Центральної Ради можна тільки переходом на самостійницькі позиції. Отже 22-го січня 1918 р. почалося засідання т. зв. Малої Ради, присвячене спеціяльно обговоренню повороту на самостійницькі позиції. Після дводенних нарад проголошено Четвертий Універсал, встановлюючи повну самостійність України.

“Народе України! — голосили слова цього Універсалу. — Твоєю силою, волею, словом, стала на землі українській Вільна Українська Народня Республіка... Од нині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу...”

Текст Четвертого Універсалу прочитав голова Центральної Ради, проф. Михайло Грушевськии на прилюдному засіданні Малої Ради, яке почалося в 12-ій год. 20 хвилин уночі з 24-го на 25-го січня 1918 року в залі Педагогічного Музею, в приявності великого числа українського населення Києва. Коли Грушевськии прочитав те місце, в якому сказано, що “од нині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Украшського Народу”, заля вибухла громом оплесків і вигуків “Слава!”, від яких дрижали стіни будинку.

Але Четвертий Універсал проголошено тиждень після того, як з наказу Миколи Порша демобілізовано всі реґулярні військові частини, і не було кому боронити молодої Держави й молодої волі перед большевицькими бандами Муравйова, які вже загрожували Києву. Коли наступного дня після проголошення стало відомо, що московсько-большевицькі частини підходять уже до столиці, не було кого посилати на відсіч. Тільки на Полтавщині зводив бої з большевицькими ордами Гайдамацький Кіш Слобідської України під командою Симона Петлюри, силою 600 вояків, в склад якого входила друга сотня Січових Стрільців, а в Звенигородщині виступили до бою відділи Вільного Козацтва під проводом Юрка Тютюнника. З Бахмача вирушила на фронт перша Старшинська Школа під командуванням сотн. Носенка. Разом проти 30-тисячної навали московських больпіевиків виступило півтори тисячі українських вояків, які мусіли відступати серед важких, безперервних боїв. 26-го січня большевицькі армії, які йшли двома шляхами: від Дону через Харків і з півночі через Брянськ і Гомель, з'єдналися і зайняли Конотоп, а наступного дня Бахмач і загрозили з того боку самому Києву. На оборону столиці виступили триста юнаків з “Помічного Куріня Студентів Січових Стрільців”, які виїхали в напрямі Бахмача.




Каталог: ld
ld -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
ld -> Програма навчальної дисципліни історія світової культури
ld -> Тема Основні етапи розвитку документознавства
ld -> Програма навчальної дисципліни міфологія Галузь знань 0201 культура Напряму підготовки 020101 культурологія
ld -> Дивовижний світ многогранників
ld -> Програма розвитку дітей дошкільного віку зі спектром аутистичних порушень
ld -> Діти з порушеннями психофізичного розвитку як суб'єкт корекційної освіти план
ld -> Інформаційний пакет 04 основи корекційної педагогіки
ld -> Есе на тему: “Українське мистецтво другої половини ХVII-XVIII ст.”
ld -> Дипломної освіти «Допущено до рецензування»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка