Семен Збаразький крути



Сторінка3/7
Дата конвертації23.03.2017
Розмір1.17 Mb.
#12990
1   2   3   4   5   6   7

КРУТИ


За почином керівника юнацьких частин Братства Українських Самостійників Миколи Лизогуба зформувався в Києві зі студентів і гімназистів, членів юнацьких самостійницьких звен окремий курінь, який вночі 28-го січня вирушив під командуванням сотника Омельченка, разом з двома сотнями юнаків Військової Школи, на фронт проти 6-тисячної орди Муравйова.

Ще 8-го січня вирушила з Бахмача на Чернігівщині перша Військова Школа в складі близько 600 стрільців під командою сотн. Д. Носенка, яка зайняла відтинок фронту Бахмач-Конотіп, захищаючи залізничний шлях з боку Гомеля. До 25-го січня 1918 року Школа ввесь час перебувала на позиціях, в безперервних боях з ворогом, який наступав. Врешті три сотні Школи, здесятковані, зневірені та виснажені безперервними боями, покинули фронт і від'їхали до Києва, вимагати допомоги й підкріплення. В Бахмачі залишиласяґ тільки одна сотня з командою Школи й два панцерні поїзди. З цих поїздів один був справжній, цебто опанцерений як слід сталевими бляхами, другий — імпровізований: відкриту плятформу вагону обкладено мішками з піском, як захист перед кулями, та озброєно гарматою й кулеметами. У наступі на станцію Гомель з мосту залога панцерного поїзду розстрілювала ешелони банд Муравйова, завдаючи їм дошкульних втрат. На жаль, вороже стрільно поцілило просто в вагон панцерного поїзду й пошматувало майже всю його команду. В живих залишилися тільки водій поїзду і його помічник і вони вивели поїзд з-під ворожого дальшого обстрілу на найближчу від мосту станцію і тут заопікувалися пораненими.

Що ж діялося в той час у Києві? Ось, як пише про це учасник бою під Крутами І. Лоський:

В Києві було багато полків з більш чи менш голосними назвами, але на той час залишилась від них лише жменька старшин. Ті ж з них, які залишилися в більш повному складі, були вже цілковито збольшевичені. І лише в останній мент, коли катастрофа була неминуча, дехто з державних українських мужів схаменувся і почали наспіх творити нові частини, але було вже запізно. Все, що було ліпшого і здисциплінованого з-посеред козацького контингенту, розбрелося долів, залишилися старшини та юнаки, з котрих на скору руку зорганізовано нечисленні відділи і вислано проти ворога.” 21)

Інший учасник подій 1917-18 pp. згадує, що ще “лютий 1917 р. застав майбутніх крутянців — 19-річних юнаків з Канівського повіту, на Київщині, в чині “вольноопределяющихся” колишньої царської армії в місті Сімбірську, підготованими до вступу в офіцерську школу. Та хто мав охоту їхати туди, коли з України дійшли чутки про її волю. А всі вони — вихованці російських гімназій — знали, хто вони, байдуже, що закон Валуєва на це не дозволяв:

Непривітно зустрів їх Київ. Військовий відділ при Центральній Раді, сам безпорадний, нічого їм не порадив. А Військовий Генеральний Секретаріят скерував їх до російського кирасирського полку в Святошині (передмістя Києва). Тут вони зустріли таких же юнаків, які горіли бажанням вступити до української військової школи, але такої в Києві ще не було. Після довгих клопотів, розважань і засідань, нарешті наважились організувати першу українську військову школу в прилгш,енні колишньої Олексіївської військово-інженерної школи. Канівці, а з ними й інші вступили до школи й взялися за військову науку. Почуття гордости: стати українським старшиною заохочувало їх до наполегливої праці. За наукою підійшли різдвяні вакації. Школа вміщувала в собі курінь молодих людей, майбутніх старшин української армії і була поважною на ті часи військовою одиницею...” 22)

Учасники цієї школи й пішли під Бахмач. Але не тільки молоді учні Військової Школи стали на захист Української Держави. По їх слідах пішла студентська й гімназійна молодь міста Києва. Згадуваний уже учасник бою під Крутами І. Лоський пише про те так:

В перших днях січня відбулося віче українського студентства Університету св. Володимира і новозаснованого Українського Народнього Університету, на якому (вічу) вирішено зорганізувати студентський курінь Січових Стрільців, до якого під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім'ї, мали вступити всі українці-студенти. За прикладом студентства пішло й молодше покоління учні 2-ї Української ім. Кирило-Методіївського Братства гімназії. Якщо не помиляюся, шостого (19) січня 1918 року відбулися загальні збори учнів двох старших кляс. Пошесть зборів охопила на ті часи гімназистів і то були не перші збори, що їх бачив у своїх мурах старенький будинок Художньої школи на Сінній площі, де знайшла собі тимчасовий притулок гімназія. Але, мабуть, ні одні з тих зборів не проходили так однодушно. Головою обрано бл. пам. Павла Кольченка, учня 8-ї кляси, що встиг уже побувати на фронті під час світової війни, і уважався толу найбільш досвідченим у військовому ділі.”

З'ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову ідентичну з тією, яку прийняли на своєму вічу студенти університету. Постанову одноголосно прийнято. Директор гімназії, якого прошено на збори., після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусів зрештою погодитися з постановою та оголосити з ралени дирекції офіціяльну перерву навчання в двох старших клясах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, щоб не спокушати до вступу до куреня молодших кляс. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостої кляси таки до куреня вступило. Тут варта зазначити, що в гімназії дійсно постанову дотримано. Всі ті, що були на той час у Києві, прийняли участь в Студентському Курені, навіть ті, що на час Різдвяних ферій виїхали з Києва і з огляду на анархію в краю не могли вчасно вернутись, прилучилися до місцевих військових відділів. Лише один постанови не виконав і його змушено залишити гімназію.”

На другий день після зборів всі мали зібратися в Педагогічному Музею для реєстрації. Хто з українців не знав цього будинку, де засідала Центральна Рада, де, як думалось тоді, кувалась українська державність? Учні 2-ої гімназії знали особливо добре будинок Педагогічного Музею. Майже цілий 1917 рік товклися вони у вестібулі і на хорах, прислухаючись промовам українських міністрів та парламентарів. До того ж недовго перед тим більшість їх у складі так званого “Бойового куріня партії соц.-революціонерів” охороняла помешкання Центральної Ради під час боротьби з командуючим Київською Округою, російським ес-ером Оберучовим.

Тривожний настрій, який панував у Києві, відчувався у зовнішній обстановці музею, яка, так би мовити, змілітаризувалася. У вестибюлі товклися люди в більш чи менш фантастичних уніформах. Місце різних партійних кіосків, де ще донедавна можна було довідатися, як в найкоротший час можна ущасливити Україну, зайняли кіоски ріжних новоповсталих військових формацій. Більш чи менш щасливо виконані плякати зайняли всі стіни, на яких доморощені мистці старались в якнайбільш зворушливий спосіб представити нещасливу долю України і тим вплинути на громадянство, аби воно вступало до війська. Найбільше вражав один з тих плякатів, з якоюсь дуже футуристичною виконаною дівчиною, що мала собою уявляти Україну.”

За одним зі столиків відбувався запис до Студентського Куреня. Там же будучі січовики побачили вперше головного команданта куреня Короля, який щоправда уважав за краще, коли перша сотня куреня вирушила під Крути, залишитися в Києві. З музею всі, що записалися, вирушили, відразу до помешкання куреня, яке було відведене в будинку Костянтиківської школи на Печерську. Погода, немов відповідно до загального настрою, була страшно погана. Хоч був уже початок січня, але зима ще не починалася і на дворі стояла слота, як у листопаді. Вулиці, з огляду на революційну “свободу”, вже давно не замітано і грязюка доходила майже до щиколодків. Але колона свіжо спечених січовиків тим не зражувалася і, співаючи пісень, хоробро маршувала через вулиці Києва.

Костянтинівську школу знайшли майже порожньою, бо Перша Українська Військова Школа, яка там містилася, була вся на фронті під Бахмачем. Всі розташувалися в юнацьких спальнях і вже від другого дня під керуванням кількох старшин Богданівського полку почалася муштра. Войовничий настрій молоді відразу розхолоджено попередженням, що студентський курінь буде лише служити для охорони в разі потреби порядку в самому Києві. З тим розрахунком і муштру розтягнено на довшим час, тобто почали з ґрунтовного засвоювання рівного кроку і поворотів. Командантом першої сотні призначено старшину Омельченка, в той час студента Українського Університету. Військового одягу тимчасом не видавали, тому комічно виглядали деякі з старшин-січовиків, головно галичан, у сурдутах і камізельках, якими вони витирали під час вправ брудну залю гикали. Та загалом комізму не бракувало...

Окрім згаданого сотника Омельченка тоді ж призначено для першої сотні (друга сотня зформувалася щойно після від'їзду першої під Крути і прийняла участь в боротьбі з большевиками в Києві) чотирьох чотових, одного молоденького старшину, згаданого вже Кольченка, і двох лікарських помічників, в той час студентів медичного факультету Українського Університету. Бунчужним призначено учня 8-ої кляси Он. Сушицького, брата відомого професора Ф. Сушицького.”

Пару днів пройшло досить спокійно, вивчаючи премудрість здвоювання рядів і поворотів вправо- і ліворуч. Але щось на п'ятий день дуже рано, коли сотня ще спала, спальні наповнилися якимись обідраними, з виснаженими обличчями, страшенно брудними постатями. Виявилось, що це приїхали до Києва господарі хати юнаки Першої Військової Школи. Вже більше місяця займали вони позицію на північ від Києва, коло Бахмача. Беззмінна варта, відсутність можливости перебратися і помитися, брак харчів і амуніції, а найголовніше непевність, чи ворог не обійде і не захопить їхню горстку, до того вимучили їх, що вони вирішили залишити невеликий відділ на фронті та їхати до Києва добувати помочі. Що найбільше їх дратувало, це постійні заспокоюючі обіцянки від “головного командуючого” Капкана по телеграфу з Києва, що ось-ось прибудуть поповнення. Щоправда, деколи потяги з поповненням приходили, але... майже порожні. Ті ж козаки, які доїздили до місця призначення, гордо заявляли, що вони воювати не збираються, а “оголошують невтралітет”. За пару днів вони звичайно розсіювалися. Юнакам усе це так надоїло, що вони вирішили самі здобути собі поповнення і, прибувши до Києва, заявили, що на фронт вони самі не вернуться. Але єдиним “військом”, яким розпоряджав український уряд, була перша сотня студентського куреня. Щоправда, це військо в своїй більшості ще не вміло й рушниці тримати в руках, але ж іншого виходу не було. До того ж самі січовики (і то наймолодші з них) з великим захопленням поставились до можливости від'їзду на фронт. Найбільш прикро вражений був старенький полковник, який жив у школі і встиг щиро прив'язатися за тих кілька днів до молоді. З сльозами на очах просив він відмовитись від легковажного рішення, але що ж могли зробити його намови проти войовничого запалу сімнадцятилітніх патріотів та проти стратегічних талантів панів Капканів і Поршів.

В той же вечір приступлено до відрядження. Розгардіяш, який панував тоді в Києві, відбився навіть в такій дрібниці, як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу штани, подерту шинелю й якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як гротесково виглядала сотня. Пересічно вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав'язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна або студентська куртка чи цивільна камізелька і зверху шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли. Не ліпше виглядала зброя. Старі, поржавілі рушниці... І все це в той час, як місяць після того большевики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію і зброю.”

Одягнені й озброєні таким чином, чекали січовики тієї ж ночі на потяг, щоб разом з юнаками вирушити на фронт. Але чекати прийшлось досить довго лише по обіді наступного дня на залізничі рейки, що проходили недалеко від школи, подано ешелон. Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина покійного д-ра Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який “нелеґально” вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно. Спокійніше вела себе сестра іншого шестиклясника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх від'їжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів буде лежати на станційній плятформі з пробитою московським баґнетом головою. Під спів “Ще не вмерла Україна” ешелон рушив на північ...

Переїзд відбувався весело. Центром головної уваги був куток в одному з вагонів, де сиділи два студенти Ш. і К., які своїми безконечними анекдотами, грою на сопілці і співом розважали всіх. Потяг старався якомога найменше затримуватися на станціях, щоб оминути зайвих конфліктів з здемобілізованими “товаришами”, які тисячами сиділи на станціях, чекаючи ка проїжджаючі поїзди. Через день після від'їзду з Києва поїзд наблизився до станції Крути. Ще у Києві було вирішено, що юнаки проїдуть далі на Бахмач, де лишився невеликий відділ на чолі зі старшиною Богданівського полку, тепер полковником Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах і буде продовжувати військові вправи...

Про самий бій під Крутами залишилися спогади деяких очевидців, розсіяні по передвоєнних журналах і часописах львівських видань, та останніми роками на еміграції, на підставі яких відтворюємо загальний образ того героїчного, безприкладного в історії бою. 23)

У Крутах студентська сотня зустрілася з невеличкою групкою гайдамаків (20 осіб), які тількищо відступили з Бахмача, не мавши більше сили стримувати напір ворога. Тільки енерґія людей, переконаних у святості свого діла, якими були згадані вояки гайдамацького відділу, може робити такі дива, що їх робила ця купка 20-х з чотирма кіньми, однією гарматою і двома кулеметами. Вони довгий час стримували в сто раз сильніші стежі большевиків, відступаючи в боєвому ладі на станцію Крути. Виснажені й змучені, ці вояки тішилися обов'язками, які на них наклала Україна. Це були старі вояки, ще з рядів царської армії, між ними декілька старшин, один навіть інвалід без ноги.

Зустрівшись на станції Крути, довелося тут же розташуватись. У станційному будинку примістився штаб “північно-західнього фронту”. Трагічно мало нараховувала армія того “фронту”: дві сотні юнаків, вже згадані два десятки гайдамацького відділу та 116 вояків Студентського Куреня першої сотні. До цього доходило кілька кулеметів та — як оповідають учасники бою — дві чи три гармати. Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми з набоями, з попередженням поводитись обережно, бо ж були між ними й такі, що ще не вміли гаразд стріляти. Сотник Омельченко роздобув десь з місцевих військових складів трохи одежі — шинелі та “ґімнастьорки”. Не можна одначе було дістати чобіт, тому видано всім воякам валянки, що й послужило наступного дня причиною, що деякі січовики, не маючи змоги швидко йти розмоклим полем у важких валянках, попали в московський полон. Всю сотню розбито на три частини: одна пішла в розвідку, частина зайняла варти, а більшість послано рити окопи за кілометр від станції.

Післані рити окопи почали робити їх у дві лінії, по обох сторонах залізничної колії, між станцією Крутами й Плиськами. Надвечір кінна стежа принесла вістку, що москалі вже підійшли під станцію Плиськи. Вояки, що сипали окопи, повернулися пізно вночі й як скошені повалилися на лавки в станційному будинку спати. Чували тільки виставлені варти.

Морозна ніч пройшла в гарматній підготовці оборонців України й незначній рушничній стрілянині з боку ворожих стеж.

Невтомний старшина Лощенко, який зробив з товарової плятформи й паротягу імпровізований панцерний потяг, озброївши його гарматкою й кулеметом, часто під'їжджав під самі ворожі позиції і, не зважаючи на сильний ворожий обстріл, відважно і вдало нищив московські ряди.

Настав день 29-го січня 1918 року. Вогкий і похмурий, він уже з ранку був неспокійний. Рухи ворога виявляли, що мусить відбутися вирішний бій — перший більший бій московсько-української війни. Вночі московсько-большевицькі банди підійшли до лінії українських окопів, в яких засіли юнаки і студенти. Український відділ розташувався в той спосіб, що праворуч від залізничих рейок залягли юнаки Юнацької Військової Школи, ліворуч — студентська сотня. Яких двадцять вояків залишилося на станції для її охорони.

Від 9-ої години ранку ворог почав обстрілювати українські становища з рушниць, а згодом з гармат. Обстріл був досить інтенсивний, але й невдалий: стрільна лягали десь поза стрілецькі окопи в полі. Українська єдина чинна гармата, яка відповідала противникові, стояла високо на залізничих рейках, добре видна як своїм, так і ворогам. На неї большевики й спрямували сильний вогонь своєї артилерії й кулеметів. Хвилинами сум огортав українських героїв, коли раптом затихала їхня гармата й серед диму і куряви не видно було сміливої постаті полк. Лощенка в його синьо-жовтім кашкеті. Здавалося, що вона замовкла вже на віки. Але це були лише перерви для підготовки до того, щоб гармата розпочала огонь з іще більшою силою. Присутність цієї гармати майже на чолі стрілецької лінії підбадьорливо впливала на всіх вояків. Крім того вона захищала зв'язок між двома відтинками українського фронту, по обох боках залізничої колії. Але в середині бою гармата перестала стріляти, і український “панцерний потяг” від'їхав на станцію: мужні оборонці були поранені!

Після того бій розгорівся з новою силою. З обох сторін заговорили кулемети, і шість тисяч московської орди появилося на обрії, ідучи в наступ на баґнети. Це були переважно московські моряки — “краса і гордість революції”, як ними чванився Ленін. Густими лавами посувалися вперед ворожі лави, не дивлячись на те, що українські вояки косили їх густо зі скорострілів.

Учасник бою описує ці вирішні хвилини так:

Тепер ми важко відчули брак гармати, в додаток у нас починали кінчатися запаси набоїв. А що найгірше, зв'язок між двома відтинками нагної лінії був унеможливлений так, що коли ворог, знищивши гарматним вогнем більшість нашого правого відтинку (по стороні високої колії залізниці), змусив його до відвороту, лівий відтинок про це нічого не знав. На цей то лівий відтинок і кинулися тепер москалі. Скоро він був, неспостережено для нас, оточений москалями з трьох сторін. Станція Крути, яка лежала кілометер поза нами, була зайнята ворогом; крім того він обходив далеко лівий бік нашого лівого відтинку. Ситуація цього відтинку ставала надзвичайно критична. Ми дістали наказ відступати.”

Частина відступаючих, не зорієнтувавшися, в чиїх руках станція, відступала, як думала, до свого поїзду, де їх оточив ворог. Відступ був дуже утруднений тому, що треба було пробиватися крізь майже замкнене коло, не даючи його тісніше і щільніше стискувати. Було дуже важко відступати й морально, але ж відступ відбувався в порядку. Деякі, менше досвідчені стрільці віддавали свої останні набої старшим стрільцям, самі ж поволі випростовані у весь зріст, ішли понурі й безстрасні, під градом ворожих куль. Багатьом борцям рушниці попсувалися і перестали працювати; набоїв ставало чим раз менше... Наші кулемети перестали стріляти. Пригадую, як інвалід-старшина ніс кулемет на плечах, щоб не лишити його ворогові. Мало в кого лишилося по 3-5 куль, коли ми вже були коло свого потягу, який чекав на нас у двох кілометрах на полі. Тому нам вдалося врятуватись, коли москалі приступили до атаки на станцію. Небагато нас було, яким пощастило відступити до потягу. Багато загинуло в бою, особливо на правому відтинку, а на лівому при відступі. До ворожого полону захоплено дві групи: перша складалася з тих, що не могли продертися крізь вороже коло, друга з відступивших на станцію.”

Було біля четвертої години пополудні, коли невелика купка відступивших, переслідувана ворогом, підійшла, вирятовуючи кількох поранених, до потягу. Нам наказали сідати до вагонів. У дверях і вікнах останніх вагонів поставлено кулемети, які своїм огнем стримували ворога. Ми швидко від'їхали...

Від'їзд пригноблююче вплинув на всіх, хоч нам пояснювали потребу його, як військового кроку. Були надії, що діставши підтримку, ми на якійсь дальшій станції будемо “зустрічати” ворога. В продовженні дороги ми нищили залізничний шлях, утруднюючи тим посування москалям. На ст. Бобрик зустріли ми перші відділи гайдамацького коша, який власне їхав нам на підтримку; але не встигли розробити і пляну зустрічі ворога, як гайдамацький кіш, на чолі зі своїм отаманом Петлюрою, був покликаний негайно до Києва, де вибухли большевицькі заворушення. Ми дістали наказ від'їхати на ст. Дарниця ...24)

В московському полоні опинилося 35 січовиків і всіх їх крім сімох поранених, замучили большевицькі кати, знущаючись над героями цілу добу. Побитих і понівечених вивели москалі наступного дня на розстріл. Перед розстрілом учень сьомої кляси ІІ-ої Української Гімназії в Києві Пипський, родом з Західньої України, затягнув повним голосом український гимн, інші підтримали його.

Поранених большевики відправили до Харкова в шпиталь, — для допитів у канцелярії “товариша” Антонова. На щастя Антонов був на той час непритомний від пиятики, а тому поранених відіслано тимчасово до шпиталя, побоюючись, що вони помруть від ран і слідство пропаде. В шпиталі сестри й українські лікарі допомогли січовикам утекти на волю.

В перших днях після бою під Крутами та пізніше — під час наступу большевицьких банд Муравйова на Київ мало хто знав про цю першу велику жертву крови, яку склали на жертовнику волі України її найкращі сини. Кілька днів після крутянського бою впав Київ і вся Україна сплила кров'ю. Серед московсько-большевицького терору знайшли смерть тисячі київської молоді. Тільки в Марийському парку садисти Леніна розстріляли біля двох сот гімназійних учнів за те, що їхні прізвища знайдено у списках Вільного Козацтва. Загалом у столиці України згинуло тоді 5 тисяч людей.

Щойно в березні 1918 року, коли прогнано на деякий час червону змору й уряд повернувся до столиці, відчуто болючу крутянську рану в усій її глибині. Тіла героїв, які полягли в бою чи впали розстріляні на крутянських полях, привезено до Києва. Бо хоч большевики заборонили були поховати тіла поляглих, все таки довколишні українські селяни поклали їх у спільну могилу й поставили на ній хрест. Отже 19-го березня відбувся в Києві величний похорон, в якому взяли участь члени Центральної Ради й тисячні маси киян. Перед трунами, які везено на Аскольдову могилу, йшла київська молодь з вінками і квітами та хор під керівництвом славного О. Кошиця. За домовиною йшла рідня поляглих. Лише — як пише очевидець — за кількома трунами не було нікого з рідних крім товариш:в із шкільної лавки та друзів по зброї — це були галичани, які своєю кров'ю принесли першу жертву на вівтар української соборности. Повідомляючи про похорон крутянських героїв, голова українського уряду, проф. Михайло Грушевський запропонував членам Малої Ради перервати засідання і взяти участь у жалібній урочистості. Як писало львівське “Діло” з 24-го березня 1918 p., ч. 67: “Під час промови М. Грушевського чутно грюкіт у стіну знадвору: то з будинку Центральної Ради знімають великого двоголового орла — герб колишньої самодержавної Росії...”



Каталог: ld
ld -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
ld -> Програма навчальної дисципліни історія світової культури
ld -> Тема Основні етапи розвитку документознавства
ld -> Програма навчальної дисципліни міфологія Галузь знань 0201 культура Напряму підготовки 020101 культурологія
ld -> Дивовижний світ многогранників
ld -> Програма розвитку дітей дошкільного віку зі спектром аутистичних порушень
ld -> Діти з порушеннями психофізичного розвитку як суб'єкт корекційної освіти план
ld -> Інформаційний пакет 04 основи корекційної педагогіки
ld -> Есе на тему: “Українське мистецтво другої половини ХVII-XVIII ст.”
ld -> Дипломної освіти «Допущено до рецензування»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка