Соціологія економіки


Глава 11. Економічна культура



Сторінка25/26
Дата конвертації21.11.2018
Розмір1.47 Mb.
#65845
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Глава 11. Економічна культура


Засвоївши ию главу. Ви зможете:

- Визначати економічний аспект культури.


- Пояснювати сутність та особливості економічної культури.
- Аналізувати економічну культуру як регулятор економічної поведінки.
- Розрізняти радянську та пострадянську економічні культури.

11.1. Економічний аспект культури


У соціологічних дослідженнях впливу культурних факторів на розвиток економіки склались два основних підходи:

- вивчення впливу на економіку окремих видів культури (моралі, політики, релігії та ін);


- вивчення впливу тої частки культури, що функціонує всередині економіки, а саме, економічної культури.

Обираючи другий підхід, тобто досліджуючи економічну культуру як сутнісну характеристику економіки, перш за все необхідно виявити, які сутнісні характеристики культури як родового поняття увібрала в себе економічна культура. Це дозволить дослідити ті особливості, що притаманні цьому типу культури.

Серед чималої кількості визначень культури найбільш перспективними є ті, що пов'язують її розуміння з діяльністю людини та нагромадженням і передачею між поколіннями соціального досвіду.

Саме на діяльність як головне джерело культури звертають увагу Л. Губернський, В. Андрущенко і М. Михальченко1. Вони звертають увагу на те, що зв'язок культури з людською працею, активною, перетворювальною діяльністю людей виявляє саме походження поняття "культура" (від лат. cultura - обробка, догляд, поліпшення) як обробка землі, землеробська праця. Дещо пізніше це слово набуло й переносного значення - просвітництво, виховання, освіченість. В. Даль об'єднує обидва трактування цього слова: "культура, - пише він, - это обработка и уход, возделывание, возделка; образование умственное и нравственное..."2 Характерно, що як би в минулому не трактували поняття культури, його зв'язок із працею (обробкою землі, ширше - предметів людської праці загалом) та вихованням людини, залишався постійним. Цей же сенс воно значною мірою зберігає і в сучасних наукових культурологічних дослідженнях.

Діяльність, праця є джерелом людського добробуту й культури загалом. Ці слова належать К. Марксу, економічна доктрина якого частково залишається евристичною і в наші дні. Розглядаючи культуру як результат людської праці, вчений наголошував на таких принципових моментах, як перетворення природної речовини на предмети людської життєдіяльності, розвиток у процесі праці людських сутніс-них сил і можливостей, взаємозв'язок процесу перетворення природи й культивування власної природи людини. У створених людиною продуктах праці, в самому процесі праці, реалізуються, втілюються сутнісні сили людини, її здібності, знання, навички. Предмет як результат праці отримує нове, відмінне від природного життя. Це вже не просто "речовина природи", а дещо інше. Будучи результатом матеріалізації знань, умінь, ідей, діяльності людини, тобто втіленням у "полотно природи" її сутнісних сил, ці предмети (не перестаючи бути "природою") є одночасно "людською природою", тобто культурою.

У такому розумінні культури міститься плідна ідея взаємодії культури та діяльності, що дозволяє розглядати прояви такої взаємодії на рівні економічної культури та економічної діяльності (поведінки).

Ще одна ідея, яку доцільно долучити до дослідження економічної культури міститься в розумінні культури в структуральному контексті, де звертають увагу насамперед на структурну організацію культури. Антрополог Р. Лінтон, зокрема, пише про культуру як про сукупність організованих, повторюваних реакцій членів певної групи.

Продовження ця ідея набула у семіотичному підході (Ч. Морріс, К. Леві-Стросс, С. Трубецькой, Ю. Лотман та ін). Прихильники семіотичного підходу вважають, що культуру в цілому можна уподібнити мові, а окремі її явища - текстам або знаковим системам. Отже, мова набуває особливого значення як прообраз, першомодель культури як такої, "первинна моделююча система", тоді як міфи, звичаї і ритуали, моральні норми, витвори мистецтва, ідеології тощо можна розглядати як "вторинні моделюючі системи".

Як стверджує Ю. Лотман, мова й культура невіддільні: неможливо, щоб існувала мова (у повному розумінні цього слова), яка не була б занурена в контекст культури, і культура, яка не мала б у центрі себе структури на зразок природної мови. У цьому твердженні стисло визначено одну із суттєвих рис семіотичного підходу, який лежить в основі структуральної культурології3.

Отже, основну функцію культури, головний напрям її "роботи" у такому разі розуміють насамперед як структурування навколишнього світу, внесення в його явища певної упорядкованості й смислу.

Якщо з формальної точки зору культуру можна розглядати як певне структурне оформлення навколишнього світу, то змістовно її соціальну функцію пов'язують із зберіганням і передачею нагромадженого соціального досвіду.

Звідси випливає, що звернення до минулого, зв'язок із ним, спирання на ту чи іншу традицію, її зберігання й примноження є функціональними ознаками культурної діяльності.

Т. І. Заславська, досліджуючи економічну культуру4, звертає увагу, що уявлення про культуру як соціальну пам'ять суспільства було розроблено в західній соціології ще в 20-ті роки. Так, у 1927 р. американський соціолог І. С. Майр визначив культуру як "те, що зберігається з минулого людей і впливає на їхнє сьогодення для оформлення їхнього майбутнього". Трансляційну роль культури підкреслює також Я. Щепаньський. Узагальнюючи багато точок зору, висловлених соціологами, він пише: "Існують певні ідеї, що передаються з покоління в покоління. З цими ідеями пов'язані системи цінностей. Вони, у свою чергу, визначають поведінку і діяльність індивідів і груп, їхніх способів мислення й сприйняття. Весь цей комплекс називається культурою."5

Серед радянських соціологів концепцію культури як соціальної пам'яті суспільства запропонував Ю. О. Левада. Його головна ідея полягала в трактуванні культури як особливого роду мови (цінностей, знань, норм, вимог, санкцій), освоєння якого пов'язує нові покоління людей з усією попередньою історією, дозволяє новим поколінням опановувати досвід минулих і примножувати його. Щоб культура існувала, щоб прийняті в цьому суспільстві зразки, норми, цінності, санкції могли підтримуватися, треба їх зберігати. Щоб санкції діяли, треба їх не тільки знати, а й нав'язувати. І на певному етапі розвитку суспільства, коли воно стає складним, з'являються спеціалізовані органи, призначені для збереження елементів культури й нав'язування їх людям. З'являються відповідні інститути - сімейні, церковні, державні, які використовують і застосовують у своїй галузі певні елементи норм, цінностей і санкцій. Відбувається інституціоналізація культури. В більшості суспільств церква втрачає вплив, але держава, армія, родина, поліція - це інститути, що діють і зберігають елементи прийнятої суспільством поведінки, його культури."6 У систему культури Ю. А. Левада включає також механізм контролю - "управління людиною, групою, інститутом із боку соціальної системи".

Серед критики цієї концепції7, зазначалось, що концепція культури як соціальної пам'яті, акцентуючи роль культури в забезпеченні зв'язку часів, наступності поколінь, не фіксує іншого боку культурного розвитку суспільства - оновлення його цінностей і норм на основі звільнення від одних і заміни їх іншими, витіснення застарілих цінностей новими. Процес збагачення й розвитку пам'яті - невід'ємний елемент спільного відтворення культури, що йде через постійну переоцінку цінностей.

Зрозуміло, що процеси збереження і оновлення культури проходять не спокійно, а через протиріччя й труднощі. На деяких етапах спостерігається дисфункція процесів збереження, на інших - дефекти процесів відновлення.

Процеси, у яких виявляється роль культури як соціальної пам'яті суспільства, здійснюються через динаміку елементів культури, її "атомів". Під ними розуміють потреби, цінності, норми, переваги, інтереси, престиж, мотивацію, тобто специфічні риси свідомості й поведінки особистостей і соціальних груп. Вони забезпечують ці процеси, у яких виявляється роль культури як соціальної пам'яті: трансляцію елементів культури з минулого в сьогодення і далі в майбутнє, а також виведення з культури тих її елементів, що морально застаріли, заважають суспільному розвитку. Через соціальні цінності, норми, потреби і т.д. культура вибраковує віджиле, зберігає і передає новим поколінням необхідне, формує нове - нові потреби, нові цінності й норми, нову мотивацію поведінки. У ході цих процесів здійснюються соціальна адаптація й соціалізація, формуються певні типи людських особистостей.

Отже, в подальшому дослідженні економічної культури доцільно спиратись на визначення культури як сукупності соціальних цінностей і норм, що, з одного боку, є регуляторами поведінки особистостей і соціальних груп, а з іншого - виконують функцію соціальної пам'яті суспільства, бо з їхньою допомогою транслюється, вибраковується й оновлюється те, що люди цінують, чого потребують, що вважають для себе нормою, що перетворюють в еталони, стереотипи своєї повсякденної поведінки8.

Особливість феноменів культури в тому, що цінності, норми, потреби й ін. - застосовуються до всього, що оточує людину: цінністю може бути родина, споріднення, знайомство, заняття, професія, посада, влада, дохід, освіта, місце проживання, житло - тобто все, що складає "світ людини". Завдяки цьому реально культура виявляється немовби "вмонтованою" у тканину суспільних відносин, причому в процесі їхнього формування вона бере дуже активну участь.

Разом із тим, культура, як і кожен предмет, має свою структуру (від лат. struktura - розміщення, порядок, побудова) - мережу усталених і впорядкованих зв'язків (між її складовими, елементами), які забезпечують її цілісність і тотожність самій собі, тобто збереження основних якостей при різноманітних внутрішніх і зовнішніх змінах.

У сфері культури як цілісності можна виділити найрізноманітніші компоненти: культура праці і побуту, культура господарювання та управління, економічна і політична культура, культура моральна і естетична, художня культура й культура обслуговування, освіта, наука та інші складові. Зрозуміло, між ними існує взаємозумовлений зв'язок і відповідність, взаємодія й взаємозалежність. Ціле завжди складається з частин, які відрізняються одна від одної як "відмінність всередині єдності". Постійно взаємодіючи між собою, означені частини впливають одна на одну і разом із тим співіснують як дещо відмінне, якісно неповторне й автономне. Визначеність йому як культурному явищу забезпечує загальна включеність (заглибленість) у ціле - культуру як цілісність, яка інтегрує та поєднує їх, перетворюючи згідно з власною визначеністю.

Найбільш поширеними у філософсько-культурологічній літературі радянського періоду були два підходи:

- структуралізація культури М. Каганом як трирівневого утворення матеріального (матеріальна культура), духовного (духовна культура) і художньої культури, яка гармонічно поєднує в собі як матеріальні, так і духовні компоненти.
- структурний аналіз культури М. Йовчука і Л. Н. Когана. Виходячи зі структури людської діяльності, вчені розрізняють у культурі три основні підрозділи: матеріальну культуру, політичну культуру і духовну культуру.

Слід зазначити, що подібні підходи до структурування культури створювали певні труднощі. Наприклад, таке культурне явище, як наука могло б бути віднесене як до духовної культури, бо в її основі лежить духовно-пізнавальна діяльність, так і до матеріальної, бо наукові досягнення неможливі без організації експериментальної діяльності, основаної на техніко-технологічних системах. Подібне стосується економічної, інформаційно-комунікативної та інших елементів загальної культури суспільства. Як показали сучасні дослідження, розрізнення матеріального й духовного як первинного (базисного) і вторинного (надбудовного), за винятком відомих меж, узагалі втрачає сенс. Культура - цілісне формоутворення і як таке повинна розглядатися в теорії. Структурні ж елементи останньої слід розрізняти за видами людської діяльності і не більше. Оскільки духовні й матеріальні джерела є однаково вагомими для будь-якої діяльності, вони є співрозмірними складовими будь-якого виду культури.

Можливо, більш евристичним, є структурування культури не за "компонентним" (матеріальним чи духовним) принципом, а за належністю компонентів до тієї чи іншої сфери життєдіяльності людини й суспільства. Приймаючи за основу усталений в літературі поділ суспільства на чотири основні сфери - матеріального виробництва, суспільно-політичних відносин, духовного життя й побуту, умовно виділяють такі основні види культури:

- виробнича (економічна) культура суспільства (культура праці, матеріального виробництва);


- політична культура;
- духовна культура (художньо-естетична культура і мистецтво, моральна і релігійна культура, інтелектуальна й інформаційна культура тощо);
- культура спілкування та побуту (культура споживання, життєоблаштування, відпочинку, дозвілля тощо).

Поширеним є підхід до структурування культури за її суб'єктом, або такими спільностями, як робітники чи селяни, інтелігенція, середні верстви суспільства, народ, нація, молодь тощо. У цьому випадку розглядаються "робітнича культура", "народна культура", "національна культура", "молодіжна культура" тощо. Матеріальне й духовне, моральне й естетичне, виробниче й інформаційне в них постають як своєрідні аспекти, взаємодія між якими створює той унікальний сплав, який має сталу якісну визначеність і спрямованість. При цьому ті чи інші результати діяльності (як і її різноманітні види, що розгортаються в означених суспільних сферах) набувають статусу "культури" лише тією мірою, якою сприяють розвитку сутнісних сил людини, творчих потенцій особистості. Усе, що суперечить розвиткові людини й утвердженню людяності, до культури належить умовно, є культурою лише за джерелом свого походження, а не за суттю.

Зрозуміло, що та чи інша структуралізація культури має умовний характер і не порушує цілісності культури, що реалізується в сукупності її функцій, одну з яких, а саме - соціальну пам'ять - ми вже частково розглянули на початку розділу. Для розгляду інших функцій і деякого уточнення зазначеної функції соціальної пам'яті доцільно звернутись до діалектики соціального розвитку, в якому, на думку Л. Г. Ніколаєнко, функціональні особливості культури і соціального досвіду фактично збігаються. Пізнання цих особливостей і є завданням соціології культури.

Справді, соціальний розвиток завжди відбувається на основі наслідування, із використанням досвіду, набутого попередніми поколіннями. Характер наслідування фактично є втіленням певного ставлення людей до свого минулого. Стосовно цього історичне, розглянуте через призму поняття "культура", набуває значення виробництва й розширеного відтворення досвіду як міри практичної свободи людини щодо як природної, так і соціальної необхідності. Тому, які б функціональні особливості не мали ті чи інші культурні явища, вони потенційно закладені в соціальному досвіді.

У соціології культури, зазвичай, виділяють такі функції культури9:

- Функція синтезу діяльності. У культурному плані вона виявляється через розвиток людських здібностей, навичок, традицій тощо в їхніх динамічних змінах, що, власне, і формує ту чи іншу культуру. Усе це відображається у свідомості як певна культура світосприйняття, тобто духовна культура. Із цим пов'язана друга функціональна особливість досвіду. Вона полягає в тому, що він становить основу для утворення різних понять науки, що, у свою чергу, можуть зворотно впливати на процес розвитку й функціонування досвіду. Соціологія розглядає досвід і знання не просто як рівні відображення дійсності, а як категорії культури, складові елементи духовної культури.

- Функція соціальної пам'яті, про яку вже йшла мова, не тотожна пам'яті у психологічному розумінні цього слова. Соціальна пам'ять визначає характер і культурний соціально-просторовий та соціально-часовий зміст людського буття. Це так, тому що, як результат людського практичного буття у світі, досвід фіксує собою конкретний історичний час і забезпечує реальну присутність у сучасному минулого. Співвідношення вже хоча б сучасного й минулого в сучасному утворює соціально-культурний простір. Майбутнє при цьому теж присутнє у вигляді уявлень про нього, що утворюються у масовій свідомості теж на підставі життєвого досвіду. Однак досвід у різних категорій населення різний. Тому й уявлення про майбутнє неоднакове.

- Досвід виконує також комунікативну функцію, виступаючи при цьому як соціальна пам'ять, тобто як те, що містить у собі інформацію про минуле. Не слід забувати, що пам'ять у соціальному плані є певним ставленням до цього минулого, певним його переживанням, суб'єктивним зв'язком із ним, який має як психологічний, так і моральний зміст.

Усі перелічені функції перебувають у певній єдності та зв'язку. Вони виводяться одна з одної, їх можна розрізнити лише умовно, тому що насправді їх єдність нерозривна. Реально вони нерозчленовані і діють тільки в сукупності. Усе це свідчить про функціональний синкретизм досвіду, що треба вважати ще однією його особливістю. Функціональний синкретизм накладає свій відбиток на всю культуру, інтегруючи всі її прояви у відповідну (національну, регіональну, субкультурну тощо) цілісність. Такий синкретизм міститься у самій практично-духовній природі та способі буття соціального досвіду, у його практичній невиокремленості з безпосереднього матеріально-практичного процесу.

Ще однією, важливою ознакою культури (соціального досвіду) є часовий синкретизм, який, власне, становить "матерію" культури, нерозривну в кожний момент єдність минулого, сучасного і майбутнього, є одночасно і головною особливістю соціального часу взагалі. Кожна культура зберігає свою ідентичність доти, поки в ній зберігається така особливість. Розум розкладає цей синкретизм на складові, однак практична єдність культури зберігається при цьому недоторканою.

Розглянуті сутнісні характеристики культури як родового поняття, є підґрунтям для переходу до розгляду економічної культури відповідно як видового поняття.

11.2. Сутність та особливості економічної культури


Економічна культура виникає на певному етапі розвитку соціально-економічних відносин. Дослідження Т. І. Заславської та Р. В. Ривкіної засвідчують, що на ранніх етапах людської історії соціально-економічні відносини формувались під тиском суспільних потреб та інтересів. Відносини суспільного розподілу праці, зайнятості, господарчої залежності (самостійності), розподілу робочих місць були пов'язані з тогочасними еталонами культури - цінностями, нормами, традиціями, що втілювались у певні норми економічної поведінки класів, соціальних груп та спільнот. Сліди цих норм поведінки тією чи іншою мірою проявляються в соціально-економічних відносинах наступних епох.

До певного часу вплив культурних факторів на соціально-економічні відносини залишався зовнішнім стосовно самих відносин. І лише на пізніших стадіях зрілості цих відносин вони зливаються з ними. Стадія, коли певні суспільні потреби й цінності, породжуючи відповідні їм норми економічного поведінки соціальних груп, втілюються в адекватні форми соціально-економічних відносин і закріплюються як економічні інститути, означає виникнення економічної культури10.

Плідним для дослідження економічної культури в соціології стало розуміння її як "проекції" культури (у її широкому розумінні) на сферу соціально-економічних відносин. "Саме "проекція", а не частина загальної культури, адже в сфері економіки і пов'язаних із нею соціально-економічних відносин працює вся культура: усі її елементи так чи інакше виявляються, функціонують тут"11.

Економічна культура при такому розумінні визначається як сукупність соціальних цінностей і норм, що є регуляторами економічної поведінки й виконують роль соціальної пам'яті економічного розвитку: що сприяють (чи заважають) трансляції, добору й відновленню цінностей, норм і потреб, які функціонують у сфері економіки й суб'єктів, що її орієнтують, на ті чи інші форми економічної активності.

У цьому визначенні відображені всі ті елементи, що властиві культурі в широкому сенсі. Але економічна культура, цілком природно, відрізняється від культури в її широкому розумінні, як будь-який окремий прояв від свого загального. її головні особливості:

- Перша полягає в тому, що економічна культура охоплює ті і лише ті цінності, норми, потреби, переваги, що виникають із потреб економіки і впливають (позитивно чи негативно) на неї. Це і ті соціальні норми, що, виникаючи за межами економіки, набувають у ній специфічного значення (наприклад, загальна норма соціальної справедливості в сфері економіки втілилася у принцип оплати за обсягом роботи), і ті, що зароджуються в економіці, виникають із її внутрішніх потреб (наприклад, такі норми, як планування від досягнутого, "план за будь-яку ціну", зрівнялівка).

- Друга особливість економічної культури стосується каналів, через які вона впливає на економіку. Специфіка економічної культури полягає в тому, що основним каналом впливу на економіку тут є не будь-яка поведінка, а насамперед - економічна. Крім того, у трансляції економічної культури, у вибраковуванні одних її елементів і впровадженні інших надзвичайно велику роль мають політичні групи влади. їхнє величезне значення як провідника впливу культури на економіку - особливість саме економічної культури, що відрізняє її, наприклад, від релігійної, естетичної і наукової, де вплив цього апарату менший.

- Третя особливість економічної культури полягає в тому, що вона значно більше, ніж, наприклад, естетична чи наукова, орієнтована на управління поведінкою людей. Справді, цінності й норми як елементи економічної культури значною мірою мають організаційну спрямованість - активізувати маси на ті чи інші дії, підвищити їхню віддачу. Усі серйозні зміни в політиці супроводжувалися висуванням відповідних гасел. Гасло - це феномен культури, спрямований на те, щоб виробити в людей соціальні якості, необхідні для вирішення нових завдань. Особливості економічної культури відбиваються на її функціях. Виходячи з концепції загальної культури як соціальної пам'яті суспільства, економічна культура виконує роль соціальної пам'яті суспільства у частині історії економічних відносин. У рамках цієї концепції основними функціями економічної культури є такі:

- Економічна культура добирає (вибраковує, зберігає, нагромаджує) цінності й норми, необхідні для виживання і подальшого розвитку економіки;
- Вона нагромаджує еталони відповідної економічної поведінки, економічної активності (наприклад, зберігає традиції майстрів-умільців, традиції економічної взаємодопомоги усередині колективів, відносини з "верхами", ставлення до різних інструкцій, наказів, розпоряджень тощо);
- Вона транслює з минулого в сучасність цінності й норми, що лежать в основі праці, споживання, розподільних і інших економічних дій і відносин;
- Вона оновлює цінності й норми, що регулюють розвиток економіки, будучи тим резервуаром, звідки черпаються нові нормативні уявлення, нові зразки поведінки.

Зрозуміло, що соціальний зміст і характер кожної функції буде різним для кожного історичного етапу. Для проведення порівняльних досліджень економічних культур різних типів і різних історичних епох використовуються так звані "соціальні індикатори" у вигляді інтегральних характеристик економічної культури. Маються на увазі такі характеристики досліджуваних об'єктів, що відображають їхні найважливіші якості і дозволяють довести їхнє вивчення до кількісних показників. Система індикаторів має ґрунтуватись на відповідній теоретичній концепції. У цьому випадку основою системи індикаторів повинна бути концепція економічної культури як соціальної пам'яті, в якій показано, що таке економічна культура, якими є специфічні риси, що відрізняють її від культури в широкому сенсі; які функції виконує економічна культура в суспільстві; які її зовнішні зв'язки; якою є внутрішня будова економічної культури, з яких елементів вона складається, яка природа цих елементів і зв'язку між ними.

Співвідношення між функціями й індикаторами економічної культури12


Функції економічної культури як соціальної пам'яті економіки

Інтегральні характеристики економічної культури, що забезпечують виконання

функцій


1. Трансляційна: передача з минулого в сучасне, із сучасного в майбутнє соціальних цінностей, норм, потреб, переваг, мотивів поведінки

Ступінь автономності / залежності від інших видів культури

Ступінь декларативності / конструктивності

Ступінь директивності / демократичності


2. Селекційна: добір з успадкованих цінностей і норм тих, що необхідні (корисні) для вирішення завдань наступних етапів розвитку суспільства.

Вибраковування морально застарілих



Ступінь різноманітності / одноманітності

Ступінь інтегрованості / дезінтегрованості

Ступінь колективізму / індивідуалізму

Ступінь правової регламентованості / нерегламентованості



3. Інноваційна. Оновлення соціальних цінностей і норм шляхом вироблення нових та залучення прогресивних з інших культур

Ступінь інноваційності / консерватизму

Масштаби залучення

Цінність економічної сфери й економічної активності для груп влади

Цінність економічної сфери й економічної активності для груп населення

Ступінь раціональності


У таблиці наведено результати операціоналізації трьох функцій економічної культури (див. ліву частину таблиці): трансляційної, селекційної та інноваційної. Через них виявляється її "надфункція" - бути соціальною пам'яттю економіки. Логіка операціоналізації, що вимагає вираження абстрактних характеристик через більш конкретні, привела до набору інтегральних характеристик, включених у праву частину таблиці. Ці характеристики досить узагальнені і дозволяють порівнювати різні типи економічних культур, різні форми прояву одного й того самого типу економічної культури на різних етапах її еволюції.

Кожна характеристика (індикатор) ніби "стискає" і "уміщає" безліч окремих рис економічної культури, наприклад, таких, як працьовитість, корисність, цінність господарської самостійності, цінність форм зайнятості, високого доходу й ін. Завдяки цьому за допомогою таких індикаторів можна вимірювати інші окремі характеристики економічної культури. У той же час вони конкретизують функції економічної культури, для виміру яких призначені, відбивають зовнішні зв'язки економічної культури, дозволяють одержати дані про те, як економічна культура впливає на розвиток економіки.

Як бачимо, за допомогою подібних індикаторів можна описати зв'язки між сферою культури і сферою економіки, де народжуються кінцеві показники її розвитку, що залежать від культурних рис, які функціонують усередині її соціальних груп.

11.3. Економічна культура як регулятор економічної поведінки


У російській соціології економіки утверджується розуміння економічної культури як регулятора економічної поведінки13. Регулятивні можливості економічної культури закладено у взаємодії інституціональної та особистісної складових економічної культури.

Інституціональний аспект економічної культури - це, по-перше, цінності та соціальні норми, що характеризують інститути, які функціонують усередині економіки (виробництво, споживання, розподіл, ринок, підприємництво та ін.); по-друге - цінності та норми, "породжені" не економічними, а іншими соціальними інститутами суспільства (право, мораль, політика, ідеологія, наука, сім'я, освіта, релігія та ін.). Хоч вони лежать за межами економіки, але безпосередньо (прямо) взаємодіють із нею.

Цінності й норми, що "поступають" в економіку зі сфер політики, права, ідеології, науки, релігії, мистецтва, набувають у сфері економіки відповідних її інститутам рис і в такому опосередкованому вигляді утворюють особливий інституціональний аспект економіки та економічної культури.

Структурно оформлені у вигляді соціальних інститутів комплекси цінностей і соціальних норм утворюють формуюче поле щодо особистісного аспекту економічної культури.

Особистісний аспект економічної культури фіксує цінності, норми, інтереси ті інші риси свідомості суб'єктів економіки. До них відносять два основні різновиди цінностей: 1) цінності для працівників їхнього статусу у суспільстві (вид роботи, посада, зарплата та ін.); 2) цінності самореалізації суб'єктів у економічній сфері (можливості кар'єри, професійне удосконалення, цінність володіння й розпорядження власністю, ресурсами, економічна самостійність та ін.).

Обидва види цінностей є функціональними. З ними пов'язані відповідні соціальні якості суб'єктів. Так, наприклад, для професійно орієнтованих людей притаманна висока цінність праці. У той же час у людей із пріоритетом споживацьких цінностей попередня орієнтація може бути відсутня.

Окрім функціональних, існують також загальнолюдські цінності, які впливають на економіку, торкаючись найбільш загальних зв'язків між людьми. До таких цінностей, на думку А. Печчеї, належать гуманізм, соціальна справедливість, свобода, неприйняття насильства, цінність прогресивного розвитку. При цьому до цінностей вищого порядку, від яких залежить саме існування людства, відносять здатність зберігати надбання культури. А захист і збереження культурних особливостей народів та націй визначені ключовим моментом людського прогресу та самовираження14.

Зрозуміло, що різні суб'єкти економічної діяльності різною мірою засвоюють ті чи інші риси культури. Залежно від цього утворюються ті чи інші їхні культурні типи. Ідеться про різні типи працівника або споживача. А коли мова йде про колективи, то вони також різняться: самоуправлінський тип від виконавчого, в одних колективах домінують цінності екстенсивного розвитку, в інших - інтенсивного.

Різні культурні типи економічної діяльності утворюються на основі економічних ролей, які вони виконують. Соціальні норми в соціології розуміються як комплекси норм, закріплених за певними функціональними позиціями (місцями) у суспільстві і зафіксованих у вимогах до індивідів, що займають функціональні місця у сфері суспільного розподілу праці, зайнятості, ієрархії управління. Ці вимоги укорінюються в культурі - у писаних (законодавчих, політичних і технологічних) та неписаних (моральних) нормах. Вони передаються від одного покоління до іншого і регулюють поведінку людей, що потрапили на ці місця. Так культура "проникає" у суб'єкти через економічні ролі, які вони відіграють. "Економічні ролі - це "згустки" культурних феноменів: вимоги, що суспільство пред'являє до акторів, норми, що мають ними виконуватись"15.

Для суспільства важливо, щоб соціальні ролі, призначені для задоволення його потреб, виконувались адекватно, а всі потреби "перекривались" існуючими ролями. Щоб досягти таких цілей, суспільство здійснює певні регулювальні дії:

- Удосконалює систему діючих економічних ролей: інституціоналізація нових ролей, що відображають нові суспільні потреби, і вибраковка старих, морально застарілих.
- Удосконалює володіння економічними ролями для забезпечення більшої самореалізації індивідів, що відіграють найважливіші для суспільства ролі: професійні, посадові, розподільні та ін.

При цьому економічна культура діє як джерело норм економічної діяльності й поведінки, що покликане виконувати й поліпшувати економічні ролі, а через них - активізувати індивідів у потрібних суспільству масштабах та напрямках.

За результатами соціологічних досліджень XX століття характеризується зміною історичного типу економічної культури: із основаної на традиціях і звичках вона перетворилась на культуру, основану переважно на раціональних засадах. Такі зміни вимагають пошуку відповідних систем стимулювання економічної діяльності.

Інституціональний і особистісний аспекти економічної культури взаємопов'язані між собою, що надає культурі певної цілісності в регулюванні економічної поведінки.

Цей взаємозв'язок здійснюється, з одного боку, через функціонування у сфері економіки людей - носіїв певних цінностей і норм поведінки, що укорінюються в економічних інститутах. Аналогічно впливають на ці інститути й цінності, притаманні іншим сферам суспільства - політичній, правовій, моральній та ін. З іншого боку, економічні інститути формують адекватні їм суб'єкти економіки, укорінюючи в них системи цінностей цих інститутів.

Схожу модель економічної культури як регулятора економічної діяльності запропонувала Г. Н. Соколова.16 В ній інституціональну складову культури покладено на економічну свідомість, а особистіс-ну складову - на економічне мислення.

Акцентування уваги на економічній культурі як соціальному механізмі, що відтворює еталони економічної поведінки, дозволяє їй визначити економічну культуру як спосіб взаємодії економічної свідомості суспільства й економічного мислення індивідів і соціальних груп, що регулює участь індивідів і соціальних груп у економічній діяльності і ступінь їхньої самореалізації в тих чи інших типах економічного поведінки.

У цій моделі основні особливості економічної культури як механізму, що регулює економічну поведінку індивідів і груп, такі: по-перше, економічна культура містить у собі соціальні норми й цінності суспільного масштабу, що знаходять в економічній сфері своє специфічне значення, і соціальні норми, що виникають із внутрішніх потреб економіки; по-друге, економічна культура визначається каналами, через які вона регулює взаємодію економічної свідомості суспільства й економічного мислення індивідів і груп; до них входять економічні інтереси, соціальні стереотипи, соціальні очікування й орієнтації та ін.; по-третє, економічна культура орієнтована на управління економічною поведінкою соціальних суб'єктів (індивіди, соціальні групи, трудові колективи).

Як соціальний механізм економічна культура регулює економічну поведінку через виконання трансляційної, селекційної та інноваційної функцій.

Чим більш розвинуті і повніше здійснюються названі функції у процесі регулювання економічної поведінки соціального суб'єкта, тим краще виявляє себе економічна культура як соціальний механізм цього процесу.

Отже, ефективність регуляції економічної поведінки з боку економічної культури буде різною для різних типів економіки.

11.4. Радянська та пострадянська економічні культури


Складність соціологічного дослідження сучасної економічної культури в Україні та інших пострадянських суспільствах полягає в тому, що в ній поєднуються характеристики минулої культури командно-адміністративної економіки з елементами ринкової економіки, що відновлюється.

Справді, економічна культура радянського суспільства має своїми витоками культуру дореволюційної Росії, що була надзвичайно суперечливою. У масових її верствах і в офіціозі були "православ'я, самодержавство, народність", відбились багатовікове кріпосництво, влада поліцейської держави. Але разом з цим, була також високорозвинена соціально загострена духовна культура, що прагнула до народу і живилась ним.

Відповідно й економічна культура того часу поєднувала як цінності верстви підприємців, орієнтовані на капіталістичну економічну культуру, так і цінності селянства, в яких крайній індивідуалізм поєднувався із сильною господарською орієнтацією. При цьому економічна культура відчувала надмірний тиск і домінування цінностей самодержавної бюрократичної влади і безумовної покірності цій владі всього населення. Високорозвинена культура була представлена тонким, "плівочним" культурним прошарком інтелігенції.

Орієнтовно в такій культурній ситуації у Росії розгорнулась революція 1917 року і почала формуватись нова економічна культура країни.

Досліджуючи генезу сучасної економічної культури, російські соціологи Г. /. Заславська і Р. В. Ривкіна простежили загальну логіку її розвитку17, що вибудовувалась в лінію: від зародження економічної культури адміністративно-командного типу - до плюралістичної культури (що включає цінності та норми різних устроїв), від неї - повернення до адміністративно-командної економічної культури, посилення цієї культури та її поступова еволюція, що включала періодичні зсуви в бік посилення то "командності", то "госпрозрахунковості".

Були виділені основні етапи становлення й розвитку адміністративно-командної економічної культури:

І етап - зародження адміністративно-командної економічної культури в умовах військового комунізму;
ІІ етап - розвиток плюралістичної економічної культури в умовах НЕПу;
III етап - оформлення економічної культури адміністративно-командного типу на основі специфічних форм зв'язків між соціальними інститутами радянського суспільства й населенням. Сформувавшись і проіснувавши більш ніж півстоліття, ця культура змінювалася на одних етапах убік "госпрозрахунковості", на інших - "командності", але при усіх флуктуаціях її соціальний тип зберігався;
IV етап - повернення (на сучасному етапі) до плюралістичної економічної культури на основі подолання тотального одержавлення економіки й становлення багатосекторного господарства.

При аналізі еволюції економічної культури в СРСР треба виходити не тільки зі сформованої періодизації історії, основаної на політичних змінах, але й із соціологічного критерію - зміни соціальної якості економічної культури.

Від етапу до етапу радянська економічна культура поступово накопичувала певні соціальні риси культури адміністративного типу. Незважаючи на деякі флуктуації (НЕП, реформа 60-х років), лінія еволюції економічної культури була спрямованою на підсилення рис економічної культури адміністративно-командного типу.

Економічна культура адміністративно-командного типу з її нормами силового вирішення економічних проблем, високою цінністю виконавства і беззаперечного підпорядкування розпорядженням "зверху"', низькою цінністю несанкціонованих ініціатив, острахом господарської самостійності низових ланок та ін. - ця економічна культура сформувалась у 30-ті роки в результаті зламу ринкових інститутів НЕПу, у процесі проведення індустріалізації й колективізації.

Як соціально-економічний тип культури, підтримуваний інститутами влади, вона існувала до середини 80-х років.

Слід підкреслити, що ця економічна культура була для Росії та її населення принципово новою, адекватною для принципово нової системи господарювання, основаноїій на єдиній державній власності. У її основу були покладені відповідні соціальні цінності, що обслуговували саме цю власність (і відповідну їй владу), цілі, пріоритети й норми економічної поведінки. Інакше кажучи, для обслуговування влади нового політичного апарату була потрібна особлива економічна культура, без якої радянська економіка не могла виникнути, перемогти, зміцнитися, стати нормою.

Саме такими цінностями було зумовлено сутнісні характеристики й роль економічної культури в радянському суспільстві.

Насамперед вона була підпорядкована меті створити необхідну для панівних груп влади економічну систему. А через те, що ця система повинна була триматися на політичному апараті, то й економічна культура, що закладалася, повинна була бути політизованою, спиратись на політичні цінності. Конкретніше, мова йшла насамперед про політичні цінності й інтереси правлячих груп партійного й радянського апарату.

Щоб нові політичні цінності міцно ввійшли в масову свідомість, вони мають підкріплюватися відповідною ідеологією. Звідси висновок, що економічна культура повинна була бути ідеологізованою. Нарешті, ця культура мусила включати трактування громадського життя, цілком зрозумілі для мільйонних мас і застосовувані ними. Звідси - ця культура мала бути міфологізованою.

Таким чином, у цілому радянська економічна культура за своєю природою формувалася як політизована, ідеологізована і міфологізована. Це не могло не вплинути на виконання нею основних функцій: трансляційної, селекційної та інноваційної.

Трансляційна функція як передача новим поколінням цінностей і соціальних норм, створених попередніми, вилучених із їх досвіду, із самого початку була загальмована. Головними політичними лозунгами були не наступність, а відречення від старого світу, руйнування всіх його засад, а значить, і економічної культури. При цьому господарські традиції дореволюційної економіки, носіями яких були селянство і торгово-промислові верстви суспільства, не лише не наслідувались, а й знищувались разом із їхніми носіями.

Розрив із минулим призвів до надмірної вибраковки і знищення корисних для економіки цінностей - цінності успіху й підприємництва, господарчої самостійності, уміння відшукувати нові можливості, "робити бізнес". Натомість, нагромаджувались та підсилювались такі риси, як директивність управління, підлеглість ідеологічним імперативам, одноманітність.

Уся інституціональна складова економічної культури знаходилась під тиском одержавлення всього соціального життя.

Відповідно особистісна складова економічної культури того періоду характеризувалась укоріненням в особистих і групових цінностях і нормах звички до зрівнялівки, "рівності у злиднях", засудження диференціації доходів та високого рівня благополуччя, коли воно досягнуто інтенсивною працею.

Селекційна функція економічної культури також була адекватна інтересам правлячих кіл і "працювала" на них. Відбирались й зберігались лише ті економічні форми, що підсилювали саме ці верстви: централізація організації економічної системи, відомчий контроль за ресурсами, за ходом виробництва й розподілу та ін. Усе це було закріплено в політиці, ідеології, вкорінювалось у суспільній думці.

Найбільш ефективно спрацювала інноваційна функція економічної культури, що проявилось у впровадженні до того невідомих у світі форм господарювання. Це колгоспи й радгоспи: промислові підприємства з неекономічними методами управління, державно-відомчі форми організації всіх галузей господарства і суспільних сфер; нові антидемократичні форми розподільних відносин за "номенклатурним статусом" та інше.

На цьому фоні відзначились і позитивні інновації, що ідентифікувались із соціалістичною культурою: традиції колективізму й допомоги відсталим, пошани до людини праці, трудівника, пріоритети суспільних цінностей над індивідуальними та ін.

Переходячи до характеристики процесу взаємодії інституціональної й особистісної складової адміністративно-командного типу економічної культури, слід підкреслити, що одержавлення соціального життя суспільства охоплювало і всі соціальні інститути, надаючи їхньому впливу характеру якщо не наказу, то обов'язковості. Такий тоталітарний вплив інститутів призвів до домінування у свідомості працівників політичних та ідеологічних цінностей соціалізму, суспільних і колективних цінностей, праці як першої життєвої потреби та ін.18 (Хоча, починаючи із середини 70-х років, відбувається посилення цінності праці як засобу отримання матеріальних благ).19

Звернемо увагу, що перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки вимагав радикальних змін в економічній культурі.

Але ці цінності ще не встигли інституціоналізуватись, що послабило вплив на економічну поведінку інституціональної складової культури. У той же час в особистій складовій в силу її інерційності продовжували домінувати цінності й стереотипи командно-адміністративної економічної культури.

Очевидним є ціннісний конфлікт між реальними якостями суб'єктів реальної (адміністративної) економіки, з одного боку, і цільовими орієнтирами нової, ринкової економіки, необхідної для неї економічної культури - з іншого. Ситуація не є тривіальною: люди, сформовані визначеною системою відносин, "підігнані" під неї, адекватні їй, ці ж люди сьогодні повинні ламати ці відносини. Але економічні відносини існують не лише поза людьми (у вигляді інструкцій, законів, планів і т. д.), але й них самих - у тих цінностях і нормах поведінки, що стали для них звичкою. Інакше кажучи, адресне доведення й виконання директивних розпоряджень, директивне планування, фондування, усі інші елементи діючого більш ніж півсторіччя господарського механізму ввійшли в культуру суб'єктів, набули характеру соціальних настанов. Справді, у кадрів, що сьогодні функціонують, - від міністра до бригадира - вироблені чіткі орієнтири на "видачу" (одержання) директивних указівок, на виконання планових завдань, на номенклатурні способи добору й відновлення кадрів і т. ін. І хоча сучасному працівникові основні дефекти цієї системи цілком зрозумілі, розуміння дефектів не змінює його соціального типу, тому що основу типологічних рис становлять глибинні настанови, що склалися задовго до епохи, у якій живе цей працівник, які він сприйняв із соціального оточення.

За таких обставин неодмінно виникають ціннісні конфлікти в економічній культурі.

1. Конфлікт між економічними відносинами, що базуються на цінностях адміністративної системи, і відносинами, що диктуються ринком.
2. Ціннісний конфлікт між нормативно заданими еталонами економічної культури і реальними культурними типами працівників.
3. Ціннісний конфлікт між моральними й професійно-посадовими нормами, між еталонами "порядної людини" і "ділової людини".
4. Ціннісний конфлікт між співіснуючими, але різними вимогами до працівників.

Наявність конфліктів засвідчує початок змін у командно-адміністративній економіці, зародження нової економічної системи і відповідної їй економічної культури.

Аналіз соціально-економічних джерел засвідчує, що в науковому просторі вже сформувалось коло вимог, яким має відповідати нова економічна культура в пострадянському суспільстві.

По-перше, вона має забезпечувати добір (з історичного минулого, із досвіду інших країн і народів) нових, прогресивних соціальних цінностей і норм, що потрібні для стимулювання економічної активності населення. Економічна культура повинна спрацювати на те, щоб відновити втрачені в СРСР суб'єкти господарювання - творців нових економічних форм, їхніх ініціаторів і організаторів.

По-друге, мусить відбутися ціннісна переорієнтація пострадянського суспільства. У людей повинні сформуватися нові традиції. Тільки їхнє виникнення буде означати, що почався процес становлення працівника нового типу, що володіє соціальними якостями, що відповідають новій моделі господарювання, що люди перестають бути "гвинтиками", а стають суб'єктами нових економічних відносин. Причому мають початися й розвинутись нові трудові орієнтації - на виконання нових ролей (ініціатора, хазяїна власної справи - фермера, власника фірми й ін). Із зміцненням орендних, кооперативних відносин став виникати попит на працівників, здатних організовувати, вести господарські справи, орієнтуватися на ринку. Виник гострий дефіцит підприємців, організаторів, комерсантів, посередників і т. п. Потрібні компетентні, сильні, грамотні люди, причому люди, здатні витримувати тиск адміністративної системи, конкуренцію, дефіцит.

По-третє, має різко посилитися значимість таких цінностей, як компетентність, професійна самореалізація, прагнення до сумлінної праці, виконання професійного обов'язку. Цінність професійної майстерності, орієнтація на максимальні результати у своїй професії мають стати нормою поведінки більшості працівників, спеціалістів, керівників.

Посилення цінності професіоналізму має підвищити значення інтелектуальної праці і його носіїв - фахівців. Сьогодні їхня роль і престиж занижені. Разом з тим очевидно, що для підйому економіки на якісно новий рівень потрібні нові технічні, економічні, організаційні ідеї й рішення. Потрібно освоєння й використання світового досвіду, впровадження його в практику. Для всього цього необхідно суттєво підвищити професійний рівень фахівців.

У цілому необхідний перехід від економічної культури, характерної для адміністративної системи, до ринкової економічної культури, скоригованої з урахуванням сформованих рис населення. Мова йде не про наслідування цінностей вільного підприємництва, властивих

класичним системам. Це повинна бути культура, в якій цінності планово-регульованого й ринкового господарювання сполучаються, утворюючи нову якість.

Для здійснення такого переходу потрібно рухатися у двох напрямках: збагачувати економічні відносини й одночасно закладати нову економічну культуру.

Останньому повинні сприяти, по-перше, зміни в соціальних інститутах - у політиці, праві, ідеології, моралі, по-друге, зміни в економіці, формування нових форм господарювання, створення більш сприятливих умов для трудової самореалізації.

РЕЗЮМЕ

1. Економічна культура - це сукупність соціальних норм, що, з одного боку, є регуляторами економічної поведінки особистостей і груп, а з іншого, виконують функцію соціальної пам'яті суспільства щодо трансляції, вибраковки й оновлення соціально-економічних цінностей, норм, традицій та еталонів повсякденної економічної поведінки.
Економічна культура - це "проекція" культури (загальної) на сфери соціально-економічних відносин.
2. Функції економічної культури: добір і вибракування цінності і норми, необхідної для виживання і подальшого розвитку економіки; накопичення еталонів економічної поведінки; трансляція з минулого в сучасність цінностей і норм, що регулюють розвиток економіки.
3. Економічна культура регулює економічну поведінку через взаємодію інституціональної та особистої своїх складових, моделюючи виконання трансляційної, селекційної й інноваційної функцій.
4. Сучасна економічна культура поєднує характеристики минулої культури командно-адміністрат Глава 12. Світ господарства: сутність і моделі розвитку


Засвоївши цю главу. Ви зможете:

- Давати визначення світосистемного підходу.


- Пояснювати поняття "світ господарства".
- Класифікувати моделі розвитку світогосподарства за їхніми сутнісними характеристиками.
- Розкривати сутність основних моделей однолінійного розвитку світу господарств.
- Пояснювати сутність основних моделей паралельного розвитку.
- Вирізняти основні моделі цивілізаційного розвитку.
- Розкривати основні тенденції в сучасному світі господарств.

12.1. Світосистемний підхід дослідження економік


Розглянуті у попередніх розділах дійові особи економічного життя - люди, економічні групи і спільноти, економічні організації, економічні інститути - у процесі взаємодії утворюють соціально-економічні системи, різні як за масштабами і територіями, так і за основними принципами організації таких систем. Довгий час подібні системи окреслювались певними політичними, культурними, географічними та іншими кордонами. Але поступово ці обмеження руйнувались під інтегруючими впливами розподілу праці, розширення міжнародної торгівлі, культурного обміну, а також глобальних процесів і загроз. Ці тенденції знайшли своє відображення у появі світосистемного аналізу - напряму досліджень глобальних тенденцій світового економічного і соціального розвитку. Основні ідеї світосистемного аналізу вперше було викладено Іммануїлом Валлерстайном у тритомному дослідженні "Сучасна ствітосистема" (1974-1989). Теоретичними джерелами світосистемного аналізу є ідеї неомарксизму, концепція "матеріальної цивілізації" Ф. Броделя і теорія економічних циклів М. Кондратьева. Як і Ф. Бродель, І. Валлерстайн протиставляє два різновиди світових систем - "світи-імперії" і "світи-економіки", доводячи, що розвиток західної цивілізації означав поступове поглинання "світоекономікою" "світоімперій"1.

У своїх дослідженнях представники світосистемного аналізу схильні протиставляти поняття капіталізму і ринкової економіки, доводячи, що капіталізм є, скоріше, гіпертрофованою, аніж нормальною ринковою системою. Сучасні суспільства, які, як правило, у своїх просторових межах збігаються з національними державами, постали як наслідок кристалізації вузлів "світоекономіки". Для останньої зараз характерне існування напруги і конфліктів між центром і периферією, а також внутрішньої напруги у центрі (нерівномірність розподілу багатств, расова і сексуальна нерівність).

Основним поняттям, на яке спирається світосистемний аналіз, є поняття світосистеми (world system). Саме воно є родовим поняттям для розуміння світу господарства.

Під світом господарства в подальшому ми розуміємо систему, що об'єднує національні, регіональні, континентальні, трансконтинентальні та інші за масштабами та устроями економіки, що взаємодіють щодо забезпечення умов спільного виживання людства під впливом глобальних процесів. Економіки, що складають систему світу господарства, як зазначалось у попередніх розділах, знаходяться також у постійній взаємодії з політичними та культурними підсистемами. В інтегрованому вигляді ці взаємодії відтворюються у глобальних процесах і тенденціях, притаманних суспільствам у сучасному світі, зумовлюючи їхній поділ на певні типи.

На думку Е. Гіденса, поділ на суспільства "першого", "другого" і "третього" світу розпочався у XVIII столітті у процесі утворення країнами Заходу численних колоній у різних регіонах світу. "І хоча, - стверджує він, - фактично майже всі в цих колоніях на сьогодні здобули незалежність, наступ колоніалізму був тим вирішальним фактором, який зробив суспільну мапу світу такою, якою ми її сьогодні знаємо" (табл. 12.1.).2

Таблиця 12.1

Суспільства в сучасному світі


Тип

Період існування

Характеристики

Суспільства "першого світу"

Від XVIII ст. дотепер

Основані на індустріальному виробництві і здебільшого вільному підприємництві. Більшість людей живуть у містах або в селищах міського

типу, зовсім небагато працюють у сільському господарстві. Велика класова нерівність, хоч і менш яскраво виражена, ніж у традиційних державах. Окремі політичні спільноти або національні держави, включаючи країни Заходу, Японію, Австралію та Нову Зеландію.



Суспільства "другого світу"

Від поч. XX ст. (після Російської революції 1917 р.) до поч. 1990-х pp.

Невелика частина населення працює в сільському господарстві; більшість живе в містах та селищах міського типу. Велика класова нерівність не подолана. Окремі політичні спільноти або національні держави. До 1989 р. включали в себе Радянський Союз та Східну Європу, але соціальні та політичні зміни почали перетворювати їх на економічні системи вільного підприємництва, переводячи їх у кате­горію суспільств "першого світу".

Суспільства "третьо­го світу"

Від XVIIIст. (коли вони здебільшого були колоні­зованими те­риторіями) до сьогодення

Більшість населення працює в сільському господарстві, застосовуючи традиційні методи виробництва аграрної продукції. Певна кількість

сільськогосподарської продукції продається на світових ринках. Деякі мають системи вільного підприємництва, інші вдаються до централізованого планування. Окремі політичні спільноти або національні держави, включаючи Китай, Індію і більшість африканських і південноаме­риканських країн.



Нещодавно індустріа­лізовані країни

Від

1970-х pp. до сьогодення



Колишні суспільства ”третього світу”,тепер основані на індустріальному виробництві та здебільше вільному підприємництві.

Більшість людей живуть у містах та в селищах міського типу, небагато працюють у сільському господарстві .

Велика класова нерівність, більше виражена, аніж у суспільствах  ”першого світу”. Середній прибуток на душу населення значно менший, ніж у суспільствах "першого світу". Включають Гонконг, Південну Корею, Синга­пур, Тайвань, Бразилію і Мексику.


Суспільства першого типу, включаючи й Сполучені Штати, стали індустріальними. Суспільства з другої категорії колонізованих європейцями територій перебувають здебільшого на багато нижчому рівні індустріального розвитку, і їх часто називають суспільствами "третього світу". Сюди входять Китай, Індія, більшість африканських країн (таких як Нігерія, Гана й Алжир) і країни Південної Америки (наприклад, Бразилія, Перу та Венесуела). Оскільки багато з цих суспільств розташовані на південь від Сполучених Штатів, їх іноді всіх разом об'єднують під назвою Південь, протиставляючи його багатшій, індустріалізованій Півночі. Термін "третій світ" спочатку виник унаслідок різниці, яка постала між трьома головними типами суспільств, що сформувалися в першій половині XX століття. Країнами "першого світу" були (і є) індустріалізовані держави Європи, Сполучені Штати, Австралазія (Австралія, Нова Зеландія, Тасманія і Меланезія) та Японія. Майже всі країни "першого світу" мають багатопартійні, парламентські системи врядування. Суспільствами "другого світу" називали суспільства комуністичні, тобто колишній Радянський Союз, а також країни Східної Європи, включаючи Чехословаччину, Польщу, Східну Німеччину та Угорщину. Суспільства "другого світу" мали економіку централізованого планування й відводили незначну роль приватній власності або конкурентному економічному підприємству.

Зрозуміло, що між зазначеними в таблиці 12.1. типами суспільств (а відповідно і типами світів господарств) не існує жорстких кордонів. До того ж, цей розподіл не є застиглим, відбувається неперервний розвиток як окремих суспільств та їх типів, так і світосистеми (відповідно і світу господарств). Цей розвиток відтворюється у соціально-економічних науках у вигляді різних моделей розвитку світу господарств.


Глава 12. Світ господарства: сутність і моделі розвитку

12.2. Моделі однолінійного розвитку світу господарства


Ця група моделей отримала свою назву завдяки декларованому в них розумінню розвитку як еволюційного, що відбувається під впливом соціального прогресу, проходячи певні стадії розвитку господарства і суспільства. Під "загальним дахом" однолінійного розвитку об'єднані різні теорії та концепції: марксистська, "дезорганізованого капіталізму", постіндустріального суспільства, конвергенції, постмодернізму, модернізації та ін. Розгляньмо коротко основні з них.

Почнімо з марксистської теорії як найбільш відомої у сучасному пострадянському суспільстві. Марксистська модель розвитку світу господарства може бути представлена в таких основних характеристиках:



Перша: розвиток господарства і суспільства в марксистському тлумаченні виступає як природно-історичний процес, що підлягає дії об'єктивних загальноісторичних законів. Друга: цей процес має прогресивний характер з технічної, економічної, соціальної і політичної точок зору. Кожна наступна стадія розвитку господарства і суспільства виявляється вищою від попередньої. Причому основними критеріями прогресивності є соціально-економічні критерії. І третя: ця прогресивна еволюція однолінійна. Чи то Північно-Західна Африка, чи Південно-Східна Азія - усі народи втягуються в універсальний еволюційний процес і - якнайбільше - можуть "переступати" зі сторонньою допомогою через окремі ступені у своєму розвитку.

Альтернативними щодо розглянутої, були теорії індустріального суспільства, що пропонували виділяти в історії суспільства три послідовні стадії - традиційне, індустріальне і постіндустріальне суспільства. Класичний зразок такої тристадійної концепції подав Д. Белл. До першого - традиційного - типу суспільства, що виник у процесі аграрної революції в епоху неоліту, він відносить усі докапіталістичні системи. Це суспільство, у якому основними виробничими ресурсами є земля і природна сировина, а все господарське життя прив'язане до землі і є своєрідною грою із силами природи. Технологія примітивна, виробництво основане, головним чином, на ручній праці. Працівники найчастіше знаходяться в особистій позаекономічній залежності від суб'єкта, що володіє власністю (передусім на землю).

Друга стадія - індустріальне суспільство - настає з розвитком капіталізму. Вихідним ресурсом тут стають матеріали, вже оброблені людськими руками. На передній план виходить велике машинне виробництво, що витісняє ручну працю і колосально підвищує продуктивність праці. Здійснюється масова пролетаризація населення, у процесі якої працівники одержують особисту волю, перетворюючись у найманих робітників, позбавлених засобів виробництва.

Третя стадія розпочинається зі середини XX ст., коли розвинуті західні суспільства починають переходити до третьої стадії - постіндустріального суспільства. Основними ресурсами в цьому суспільстві стають людське знання й інформація. Бурхливими темпами розвивається виробництво, основане на новітніх мікроелектронних і комп'ютерних технологіях, що дозволяють створювати, зберігати й обробляти гігантські масиви даних. Революція в системі комунікацій призводить до того, що інтернаціоналізація господарських зв'язків переростає в їх глобалізацію.

Зменшується чисельність промислового пролетаріату. Відповідно зростає питома вага фахівців із вищою освітою. Значення власності на матеріально-речовинні фактори помітно знижується, хоча і зберігає визначну роль. Ключові позиції тепер займають групи, що володіють ключовими ресурсами - власністю на інформацію і "людським капіталом", чи освоєним знанням.

Кожній стадії притаманні свої рушійні сили і механізми розвитку. Традиційне суспільство внутрішньо статичне і розвивається за рахунок зовнішніх поштовхів - загрози завоювання чи зміни природних умов. В індустріальному суспільстві починає працювати "внутрішній мотор" З'являються стимули до розвитку, що закладені в надрах самого виробництва. Зароджується особливий підприємницький дух, що підштовхує до безупинного руху. Цей рух продовжується й у постіндустріальному суспільстві, але двигуном тут стає пізнавально-теоретичний процес. На передній план виходять наука і культура, а центром громадського життя стають університети. Колишній природний світ, яким правлять доля і випадок, змінює, за Д. Беллол, технічний світ, зумовлений раціональністю і прогресом, а йому на зміну приходить соціальний світ, де основним способом ідентифікації людей, замість релігії і праці, стає культура.

Як бачимо, представлена модель постіндустріального суспільства виглядає досить безконфліктно. Але нею не вичерпуються моделі постіндустріального суспільства.

Більш конфліктною виглядає модель А. Турена. На його думку, цей конфлікт виростає вже не з економічної експлуатації, як раніше, а з відчуження, яка викликає технократизм цього суспільства, - відчуження, виробленого сучасними техніками соцгокультурного маніпулювання свідомістю людей. А. Турен вважає, що основна риса сучасного (особливо тоталітарного) суспільства полягає в централізованому контролі за інформацією. Ті, хто здатний маніпулювати інформацією, нав'язувати свої ідеі, здійснює і своє панування над масами, у тому числі й у процесі виробництва. Розвертається не "класова боротьба" у традиційному змісті, а боротьба між групами за особливе розуміння соціальних і економічних процесів, за найкращу інтерпретацію значення того, що відбувається.

Від некритичного сприйняття теорій постіндустріального суспільства застерігає Е. Гіденс. Він звертає увагу на недооцінку у цих моделях міри зв'язку сфери послуг та систем електронних комунікацій у суспільстві. Сьогодні ці системи не витісняють промислове виробництво, а, радше, інтегруються в нього. Очевидно, що такі технології й надалі відзначатимуться високими темпами інновацій і проникатимуть до нових і нових сфер суспільного життя. Але досі незрозуміло, якого ступеня розвитку суспільства, з кодифікованим знанням як головним ресурсом, ми досягли. Крім того, автори тези про постіндустріальне суспільство, як правило, перебільшують важливість економічних факторів у реалізації соціальних змін. Таке суспільство змальовують як результат економічних здобутків, що викликають зміни в інших інституціях. Більшість авторів постіндустріальної гіпотези мало читали Маркса або відверто критикували його вчення; однак вони зайняли квазімарксистські позиції, стверджуючи, що економічні чинники превалюють над соціальними змінами.

Теорії постмодернізму пропонують свої моделі розвитку світу господарств. Прихильники ідеї постмодернізму твердять, що люди в сучасних країнах вірять у наявність в історії певного порядку, тобто вона "кудись прямує" і веде до прогресу, але нині такі уявлення зазнали краху. Вже не існує "величних оповідей", загальних уявлень про історію, які б мали якийсь сенс. Відсутнє не тільки загальне поняття прогресу, яке можна обстоювати, а й таке явище, як історія. Тож сучасний світ надзвичайно множинний і розмаїтий. Образи численних фільмів, відео- і телепрограм мандрують по світу.

Ми знайомимося з багатьма ідеями й цінностями, однак вони мають незначний зв'язок з історією країн, де ми живемо, або з нашими особистими історіями. Звісно, усе перебуває в постійному русі.

Як стверджують постмодерністи, історія закінчується із сучасністю, оскільки вже не існує способу описати новонароджений множинний всесвіт у цілому.

Одна з постмодерністських моделей розвитку представлена концепцією "дезорганізованого капіталізму" у працях С. Леша та Дж. Уррі. За їхньою версією, ліберальний капіталізм", що змінює традиційне суспільство у процесі еволюції, у свою чергу, переростає в "організоване капіталістичне суспільство". Відбувається великомасштабна концентрація і централізація капіталу. Виникають великі корпорації зі складними бюрократичними ієрархіями. Ці корпорації виходять на транснаціональний і міжнаціональний рівні, організовуючи світогосподарчий простір.

Етап концентрації і централізації капіталу завершується в провідних західних країнах у середині XX століття. Поступово починається перехід до стадії дезорганізованого капіталізму ("disorganized capitalism") із поступовим розмиванням усіляких структурних рамок. Спостерігається розукрупнення капіталу, зменшуються середні розміри підприємств. Скорочується чисельність робітничого класу. Суспільство класової боротьби змінюється на ще складнішу стратифікаційну систему, де головну роль відіграє рівень освіти і зростає значення індивідуальних досягнень людини. Знижується роль великих міст.

Послаблюється контроль національних держав за національними ринками. Спостерігається криза структур держави добробуту.

У країн, що були безперечними економічними лідерами, з'являються активні конкуренти з країн "третього світу". Господарсько-політична гегемонія заміщається складним балансом множинних сил.

Відбувається відмова від наукової раціоналізації і віри в прогрес. Постмодернізм стверджує кінець раціоналістичної науки і традиційного мистецтва, кінець всіх ідеологій і класової боротьби, кінець держави добробуту і т. ін. Наростають плюралізація і фрагментація культури, розпадаються її традиційні напрямки, відбувається змішування елітної і масової культури. Так що мова йде про дезорганізацію не тільки капіталізму, але і узагалі всього культурного середовища, що не може не впливати і на характер виробництва.

Сучасний етап розвитку світу господарства оцінюють як "кінець історії" не тільки представники постмодернізму, але й адепти теорії конвергенції, хоча й з інших причин.

Теорії конвергенції мають дві основні течії. Представники однієї з них прогнозують уніфікацію матеріальних умов існування (Дж. Гелбрейт), на основі чого наступить панування корпоративного планування у всіх господарчих системах.

Представники іншої течії прогнозують конвергенцію як результат втілення абсолютної ідеї (Ф. Фукуяма). При цьому історія розуміється перш за все як зміна ідеологій, що пронизують все громадське життя. Вершиною творіння він проголошує ліберальну ідеологію, поява якої, на його думку, і стає кінцем історії, тому що нічого досконалішого створити вже неможливо. Справа полегшується крахом єдиного сильного супротивника лібералізму - комуністичної ідеології, що провалилася, як стверджує Ф. Фукуяма, цілком і остаточно на усіх фронтах. Грядуть, таким чином, тотальна ідеологічна конвергенція і загальна перемога лібералізму на земній кулі.

Як бачимо, обидві моделі демонструють однолінійний розвиток незалежно від механізмів конвергенції, що вони декларують.

Ще одним різновидом універсально-лінійного бачення історії є теорії модернізації. На сучасному пострадянському соціологічному і політологічному просторі вони набули поширення і продовжують відтворюватися у вигляді концепції "запізнілої" або "наздоганяючої" модернізації.

Відповідно до їхньої логіки прогресивнішою є західна індустріальна (а зараз постіндустріальна) цивілізація, її досягнення поширюються на менш розвинуті народи, що поступово прилучаються до її більш високих зразків. Досягається це в результаті силового тиску й експансії, а також шляхом масового експорту торгових, політичних, культурних форм, природно чи добровільно, коли менш розвинуті народи самі легко піддаються такому впливу просто через привабливість "плодів" зрілих цивілізацій. Останньому сприяє загальна глобалізація зв'язків, досягнута за допомогою засобів масової комунікації. Телебачення, радіо і газети, проникнувши у найвіддаленіші куточки, дозволяють, не виходячи з будинку, дізнаватися про те, що відбувається у всіх частинах світу. У результаті спостерігається процес загальної еволюції в лоно світової західної цивілізації.

У соціологічній літературі теорії модернізації зазнавали ґрунтовної критики за ігнорування специфіки країн, що розвиваються (вже в самому терміні "ті, що розвиваються" закладений специфічний зміст: вони знаходяться нижче на шкалі розвитку, але прагнуть піднятися нагору). Виявлено чимало прикладів того, як плоди цивілізації освоювалися без корінної зміни внутрішніх структур суспільства і розвитку за західним шляхом (приклад Японії та інших). Зверталася увага на дуже поверхове засвоєння господарських і культурних зразків, на так звану модернізацію без розвитку. По суті, теорії модернізації змальовують глобальний потік, в який затягується все навколишнє, і це поглинання - питання лише часу і співставимих втрат.

Представлені моделі розвитку світу господарства, незважаючи на свою належність до різних теорій, мають деякі принципово важливі спільні характеристики. Серед них основними, на думку В. В. Радаєва, є такі.

По-перше, перед нами виражена стадійність розвитку господарства і суспільства, як у теоріях десяти епох Ж. Кондорсе чи п'яти формацій К. Маркса, трьох стадій У. Ростоу чи трьох суспільств Д. Белла. По-друге, за стадіальною еволюцією, явно чи неявно, стоїть ідея загального прогресу (навіть кінець прогресу у випадку з постмодернізмом теж є своєрідним прогресом, "надмодернізацією сучасності"). По-третє, чи то в марксизмі, в постмарксизмі чи антимарксизмі, еволюційному процесу надаються риси універсальності.

Разом з тим, моделі однолінійного розвитку світу господарств не вичерпують діапазон їх (моделей) пошуку в інших теоретичних напрямах. Про це йтиметься в наступному підрозділі.


Каталог: uploads
uploads -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
uploads -> Правила прийому до аспірантури та докторантури київського національного університету культури І мистецтв
uploads -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
uploads -> Програма дисципліни «іноземна мова (англійська)»
uploads -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
uploads -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
uploads -> Лекція № Тема лекції: Поняття мистецтва як частини культури
uploads -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
uploads -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
uploads -> Освіта осіб з інвалідністю в Україні Тематична національна доповідь Київ -2010 Тематичну національну доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка