Спасенні надією про християнську надію spe salvi енцикліка вселенського архиєрея бенедикта XVI



Скачати 227.5 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації21.09.2018
Розмір227.5 Kb.
#50153
  1   2   3   4
СПАСЕННІ НАДІЄЮ

про християнську надію

SPE SALVI

ЕНЦИКЛІКА
ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ
БЕНЕДИКТА XVI

До єпископів, пресвітерів і дияконів, до богопосвячених осіб і до всіх вірних



Вступ
1. «SPE SALVI facti sumus» - ми спасенні надією,- каже святий Павло римлянам, а разом з ними і нам (Рим 8, 24). «Відкуплений» - спасіння - в християнській вірі є не таким вже й простим поняттям. Відкуплення дане нам в тому сенсі, що нам була подарована надія - достовірна надія, завдяки якій ми можемо сміло дивитися в очі нашому сьогоденню. Сьогодення, навіть важке, не страшне, якщо воно веде до якоїсь мети, якщо ми можемо бути упевнені в цій меті, якщо ця мета настільки велика, що виправдовує тягарі шляху. У зв'язку з цим відразу виникає питання: яка надія здатна підтвердити судження, згідно з яким ми відкуплені на її основі і просто тому, що вона є? І про яку впевненість тут йдеться?

Віра є надія

2. Перш ніж приступити до цих питань, що особли во хвилюють нас сьогодні, слід ще уважніше прислухатися до свідоцтва Біблії про надію. «Надія» - дійсно центральне слово біблейської віри, причому в деяких віршах слова «віра» і «надія» постають взаємозамінними. Скажімо, Послання до євреїв тісно пов'язує «повноту віри» (10, 22) з «непохитним визнанням надії» (10, 23). І також Перше послання Петра закликає християн бути завжди готовими дати відповідь щодо логосу - сенсу і підстави - їхньої надії(пор. 3, 15), «надія» є еквівалентом слова «віра». Про те, наскільки визначальним для свідомості перших християн був факт отримання в дар достовірної надії, свідчить порівняння християнського буття з життям до прийняття віри або зі становищем прихильників інших релігій. Павло нагадує ефесянам, що до їх зустрічі з Христом вони «не мали надії і були безбожниками в світі» (Еф 2, 12). Певна річ, він знає, що у них була релігія, «боги», але вони виявилися сумнівними, а суперечливі міфи не вселяли ніякої надії. Поклоняючись «богам», ефесяни залишалися «безбожниками» і тому перебували в темному світі з неясним майбутнім. «In nihil ab nihilo quam cito recidimus» («Як скоро з небуття ми повертаємося в небуття»)1, - гласить епітафія тієї епохи, і за цими словами, поза сумнівом, криється те, на що вказує Павло. У цьому ж сенсі він каже до солунян: Ви не повинні «сумувати, як інші, ті, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13). І тут той факт, що в християн є майбутнє, вказує на їхню відмінність від інших людей: вони не знають, що саме їх чекає, але відають, що їхнє життя не розчиниться у порожнечі. Лише коли майбутнє визначене як позитивна реальність, тоді і сьогодення стає гідним, щоб жити ним. Отже, тепер можна сказати: християнство було не тільки «благою вісткою», передачею невідомих досі відомостей. Кажучи сучасною мовою, християнська вістка не просто «інформативна», а й «перформативна». Тобто Євангеліє - не тільки повідомлення того, що слід знати, але звістка, що породжує події і міняє життя. Похмурі брами часу, брами в майбутнє, були розкриті. Той, хто має надію, живе інакше; йому подароване нове життя.



3. Проте тепер виникає питання: у чому полягає ця надія, яка - як надія - є «Відкуплення»? Так от, суть відповіді дана в процитованому вище уривку з Послання до ефесян: до зустрічі з Христом ефесяни не мали надії, бо були «безбожниками в світі». Пізнати Бога - дійсного Бога - означає отримати надію. Для нас, що споконвіку звикли жити з християнським уявленням про Бога, володіння надією, що витікає з реальної зустрічі з Богом, вже майже невідчутне. Приклад Святих нашого часу може деякою мірою допомогти зрозуміти, що означає вперше і реально зустріти Бога. Я маю на увазі африканку Джузеппіну Бахіту, залучену до лику Святих Папою Іваном Павлом II. Вона народилася близько 1869 р. - точної дати вона сама не знала - в Дарфурі в Судані. Коли Бахіті було дев'ять років, її, побивши до крові, викрали работорговці. П'ять разів її продавали на невільничих ринках Судану. Востаннє рабиня потрапила на служіння до матері й дружини якогось генерала, і там її щодня до крові били батогами; через це у неї на все життя залишилися 144 шрами. Нарешті у 1882 р. італійський торговець викупив її для італійського консула Каллісто Леньяні, який через повстання махдистів повернувся до Італії. Тут після таких жахливих «господарів», яким вона раніше належала, Бахіта пізнала абсолютно іншого «Пана»: «Paron» - так, вивчивши венеціанську говірку, - вона називала живого Бога, Бога Ісуса Христа. Доти вона знала господарів, які лише принижували її і погано з нею поводилися або, в ліпшому разі, вважали її корисною рабинею. Тепер же вона почула, що існує «Paron» - Господар усіх господарів, Пан усіх панів і що цей Господь - добрий, що Він - сама доброта. Вона дізналася, що Господь знає також і її, що Він її створив, що Він навіть любить її і що її любить не будь-хто, а найголовніший Господар, перед Яким всі інші - лише жалюгідні слуги. Він знав і любив її, і Він чекав на неї. Що більше, цей Господар Сам прийняв долю битого і тепер чекає її «по правиці Отця». Відтепер у неї з'явилася надія - не банальна надія знайти менш жорстоких господарів, а велика надія: «Нарешті я люблена, і що б не трапилося, ця Любов чекає мене. І тому моє життя хороше». Завдяки цій надії вона була «викуплена і відчувала себе відтоді не рабинею, а вільною дочкою Бога. Вона розуміла, що мав на увазі Павло, нагадуючи ефесянам, що спочатку вони були без надії і безбожниками в світі: без надії, тому що без Бога. Коли Бахіту вирішили повернути до Судану, вона відмовилася, бо не бажала розлучатися зі своїм «Господарем». 9 січня 1890 р. її охрестили і миропомазали, вона отримала перше Святе Причастя з рук патріарха Венеції. 8 грудня 1896 р. у Вероні Бахіта склала обіти в Конгрегації каноссіанок і відтоді - разом з обов'язками в ризниці і хвіртянинки монастиря - під час поїздок по Італії прагнула займатися головно місіонерською діяльністю. Вона відчувала, що свободою, отриманою через зустріч з Богом Ісуса Христа, слід ділитися, її потрібно дарувати іншим людям - якомога більшій кількості людей. Вона не могла утримувати при собі надію, яка народилася для неї і відкупила її; ця надія повинна була прийти до багатьох, до всіх.

Поняття надії, основаної на вірі, в Новому Завіті і в ранній Церкві

4. Перш ніж розглянути питання про те, чи може зусгріч з Богом, Який у Христі явив нам Своє лице і відкрив Своє серце, бути і для нас не тільки «інформа-ційною», але й «перформативною», тобто перетворити наше життя настільки, щоб ми відчули себе відкупленими надією, що виражається у зустрічі з Богом, повернемося ще раз до історії ранньої Церкви. Неважко уявити собі, що досвід пригнобленої рабині-африканки Бахіти розділило багато людей, приречених на побої і рабство в епоху зародження християнства. Християнство не містило в собі соціально-революційної ідеї, подібно до тієї, в ім'я якої Спартак вів криваву боротьбу, що закінчилася поразкою. Ісус не був Спартаком, Він не був борцем за політичне звільнення, як Варава або Бар-Кохба. Ісус, що Сам помер на хресті, приніс щось абсолютне інше: зустріч з Паном всіх панів, зустріч з живим Богом і, отже, зустріч з надією, яка долала тортури рабства і тому перетворювала життя і світ зсередини. Новизна максимально очевидно виявляється в Посланні до Филимона святого Павла. Цей дуже особистий лист Павло написав у в'язниці і передав втікачеві-рабові Онисиму для його господаря Филимона. Павло посилає раба до його господаря, від якого той втік, і не наказує йому, а просить: «Прошу тебе про сина мого, Онисима, якого народив я в узах моїх [...]; я повертаю його; ти ж прийми його, як моє серце. [...] Бо, можливо, він для того на якийсь час відлучився, щоб тобі прийняти його назавжди, вже не як раба, але вище за раба, брата улюбленого» (Флм 10-16). Люди, які за своїм соціальним статусом спілкувалися між собою як господарі і раби, водночас як члени єдиної Церкви ставали між собою братами і сестрами - так християни називали один одного. Через Хрещення наново народжені, вони були напоєні одним і тим самим Духом і кормлені - один з одним, разом - Тілом Господнім. Це змінювало суспільство зсередини, хоча його зовнішні структури залишалися колишніми. Коли в Посланні до євреїв мовиться, що тут, на землі, християни не мають постійної батьківщини, але шукають іншої вітчизни, прийдешнього (пор. Євр 11, 13-16; Флм 3, 20), йдеться не просто про надію на майбутнє: нинішнє суспільство християни вважають не за своє; вони належать до нового суспільства, що його прагнуть разом і яке передчувають у своїх мандрах.

5. Слід додати ще одне. Перше послання до корінтян (1, 18-31) показує нам, що більшість перших християн належало до нижчих прошарків суспільства, і саме тому вони були готові пережити досвід нової надії, проілюстрований прикладом Бахіти. Проте з самого початку були навернення також серед аристократів і освічених людей, оскільки і вони також жили, «не маючи надії, і були безбожниками в світі». Міф втратив свою достовірність; релігія римської держави закостеніла, перетворилася на порожній церемоніал, що його ретельно дотримувалися, але ставилися до нього лише як до «політичної релігії». Філософський раціоналізм заслав богів у сферу нереального. Божественне по-різному вбачали в космічних силах, але Бога, Якому можна було б молитися, не було. Павло абсолютно точно ілюструє головну проблему тодішньої релігії, протиставляючи життя «за Христом» життю під пануванням «стихій світу» (Кол. 2, 8). Допомогти нам це зрозуміти може одна думка святого Григорія Назіянзького: тоді, коли волхви, ведені зіркою, поклонилися новому цареві, Христу, - астрології прийшов кінець, тому що відтепер зірки обертаються по орбіті, заданій Христом2. Насправді ця подія перевернула тодішнє уявлення про світ, яке знов розцвіло, правда, іншим чином в наші дні. Не космічні стихії, не закони матерії управляють, кінець кінцем, світом і людиною, - зірками, тобто всесвітом, управляє Бог-Особа; не закони матерії і еволюції є вищою інстанцією, а розум, воля, любов, тобто Особа. І якщо ми знаємо цю Особу, а Вона знає нас, тоді дійсно невблаганна сила матеріальних стихій більше не є вищою інстанцією; ми більше не раби всесвіту і її законів, - ми вільні. Така свідомість спонукала в давнину щирі душі до пошуку. Небо - не порожнє. Життя - не просто плід законів і випадковості матерії: у всьому і одночасно над усім існує особиста воля, Дух, Який в Ісусові явив Себе як Любов3.

6. Саркофаги ранньохристиянської епохи наочно ілюструють це уявлення - в контексті смерті, перед якою питання про сенс життя стає неминучим. Христос зображений на стародавніх саркофагах переважно у вигляді двох образів: філософа і пастиря. Під філософією тоді, на відміну від наших днів, мали на увазі не складну академічну дисципліну. Філософом радше вважався той, хто умів навчити важливого мистецтва: мистецтва бути по-справжньому людиною - мистецтва жити і вмирати. Очевидно люди вже давно зрозуміли, що більшість тих, хто бродив по світі, видаючи себе за філософів, за вчителів життя, були всього лишень шарлатанами, що здобували собі гроші промовами, причому про дійсне життя їм було нічого сказати. От чому так потрібний був справжній філософ, що зумів би вказати істинний шлях життя. Перше зображення Христа - Правдивого Філософа - ми зустрічаємо в Римі, у сцені воскресіння Лазаря, зображеній на дитячому саркофазі кінця III ст: Христос тримає в одній руці Євангеліє, а в іншій - палицю подорожнього, звичайний атрибут філософів. Палицею Він перемагає смерть, а Євангеліям несе істину, яку марно шукали мандрівні філософи. У цьому зображенні (а воно довгий час повторювалося на барельєфах саркофагів) видно, що саме освічені люди - так само, як і прості - знаходили в Христі: Він говорить нам, ким насправді є людина і що вона повинна робити для того, щоб бути справді людиною. Він показує нам шлях, і шлях цей є істина. Він Сам є шлях і істина, а тому Він є також і життям, яке ми всі шукаємо. Він показує шлях по той бік смерті; лише Той, Хто в змозі зробити це, і є справжній учитель життя. Те ж саме видно і в образі пастиря. Його, як і образ філософа, рання Церква запозичила з римського мистецтва. Але якщо в мистецтві пастир головно втілював мрії про просте і спокійне життя, за яким тужили люди в суєті великого міста, то Церква прочитувала цей образ інакше, надаючи йому глибшого змісту: «Господь - мій Пастир; я ні в чому не матиму потреби. Якщо я піду і долиною смертної тіні, не убоюся зла, тому що Ти зі мною... » (Пс. 23 /22/ 1. 4). Справжній пастир Той, Хто знає шлях, що веде навіть через долину смерті; Той, Хто хоч би і на шляху крайньої самоти, на якім ніхто не може супроводжувати мене, йде зі мною, направляючи мене: Він Сам пройшов цей шлях, Він зійшов в царство смерті, переміг її і повернувся, щоб тепер супроводжувати нас і дати нам упевненість, що разом з Ним ми пройдемо цей шлях. Саме усвідомлення того, що існує Той, Хто і в смерті супроводжує мене, Своїм «жезлом і Своєю палицею заспокоює мене», так, що я «не убоюся зла» (пор. Пс 23 /22/, 4), і було новою «надією», що зійшла над життям віруючих.



7. Нам слід повернутися до Нового Завіту. В одинадцятому розділі Послання до євреїв (1) є своєрідне визначення віри, що тісно переплітає цю чесноту з надією. З початком Реформації навколо центрального слова цієї фрази між екзегетами виникла суперечка, в якій сьогодні, здається, знову відкривається шлях для сумісного тлумачення. Поки я залишаю це центральне слово неперекладеним. Отже, фраза звучить так: «Віра ж є hypostasis очікуваного і упевненість в невидимому». Для Отців Церкви і середньовічних богословів було ясно, що грецьке слово hypostasis слід було перекласти латинською substantia. Тому латинський переклад тексту, що виник у ранній Церкві, звучить: «Est autem fides sperandarum substantia rerum, argumentum non apparentium» - «Віра ж є «суть» речей очікуваних, упевненість в невидимому». Тома Аквінський4, використовуючи термінологію філософської традиції, до якої він належав, пояснює це так: «Віра є постійний стан душі (habitus), завдяки якому вічне життя починається в нас, змушуючи розум погодитися з невидимим». Поняття «суті» [«субстанції»], отже, змінене в тому сенсі, що через віру в нас уже присутній у первинному вигляді, так би мовити, у зародку, в «суті» своїй предмет нашого очікування: все, правдиве життя. І саме тому, що сам предмет уже присутній, ця присутність прийдешнього вселяє також упевненість: це прийдешнє ще не видно у зовнішньому світі (воно не «виявляє себе»), але оскільки ми носимо його в собі як початкову і динамічну реальність, уже зараз народжується певне уявлення про нього. Лютеру, якому Послання до євреїв мало подобалося, поняття «суті» в контексті його бачення віри ні про що не говорило. Тому він сприймав поняття «суть»/«субстанція» не в об'єктивному сенсі (як реальність, присутню в нас), а в суб'єктивному - як вираження внутрішньої позиції, тож неминуче розумів слово argumentum як внутрішній настрій суб'єкта. У XX столітті це тлумачення утвердилось також у католицькій екзегезі - принаймні в Німеччині, - тому екуменічний переклад Нового Завіту німецькою мовою, затверджений єпископами, засвідчує: «Glauber aber ist: Feststehen in dem, was man erhofft, Überzeugtsein von dem, was man nicht sieht» («Віра ж означає: твердо стояти на тому, чого сподіваєшся, бути переконаним у тому, чого не бачиш»). Такий переклад не є помилковий, але все-таки не передає точного сенсу, оскільки використаний грецький термін elenchos не має суб'єктивного значення слова «переконання», а лише об'єктивний сенс слова «доказ». Тому сучасна протестантська екзегеза слушно дійшла іншої думки: «Проте тепер більше немає сумнівів у тому, що це протестантське тлумачення, яке стало класичним, недостатнє»5. Віра - не тільки особиста спрямованість до чогось, що повинно відбутися, але поки що повністю відсутнє; вона щось дає нам: уже тепер завдяки їй ми знаходимо щось з очікуваної реальності, і ця справжня реальність і є для нас «доказ» речей невидимих. Віра привертає майбутнє всередину сьогодення, так що майбутнє вже не є цілковито «ще не». Існування майбутнього змінює сьогодення; майбутнє стикається із сьогоденням і таким чином події прийдешнього проникають у події сьогодення, а події сьогодення - в події майбутнього.

8. Далі це пояснення підтверджується і співвідноситься з життям при розгляді вірша 34 з розділу 10 Послання до євреїв, який з мовної і смислової точок зору пов'язаний з визначенням віри, пройнятою надією, і підготовляє її. Тут автор звертається до віруючих, що пережили гоніння: «Бо ви і моїм узам співчували і розкрадання маєтку (hyparchonton, у Вульгаті - bonorum) вашого прийняли з радістю, знаючи, що є у вас на небесах пожиток (hyparxin, у Вульгаті - substantiam) кращий і нескороминущий». Hyparchonta - майно, яке в земному житті є «опорою», точніше, основою, «субстанцією» життя, на яке розраховують. Цю «субстанцію», тобто звичайні передумови для безпечного життя, відняли у християн під час переслідувань. Вони це витримали, тому що вважали матеріальну субстанцію малозначною. Вони змогли покинути її, тому що знайшли кращу «основу» для життя - ту, яка вистоїть і яку ніхто не зможе відняти. Не можна не побачити зв'язку між цими двома видами «субстанції» - між засобами для існування, або матеріальним підґрунтям, і ствердженням віри як «основи», «субстанції», яка збережеться. Віра дає життю нову основу, нову підставу, на яку людина може опертися, і тим самим звична підстава, тобто надійність матеріального доходу, стає відносною. Виникає нова свобода щодо підстави життя, яка лише видається здатною забезпечити сенс, - хоча її звичайного значення очевидно ніхто не заперечує. Ця нова свобода - усвідомлення подарованої нам нової «субстанції» - явила себе не тільки в мучеництві, в якому люди протиставляли себе всесиллю ідеології і політичних інститутів і своєю смертю оновлювали світ. Вона явила себе перш за все у великих подвигах самозречення, починаючи з ченців старовини до Франциска Ассижського і людей нашого часу, які в сучасних чернечих інститутах з любові до Христа залишили все, щоб нести людям віру і любов Христа, допомагати тим, хто терпить тілом і душею. У них нова «субстанція» дійсно підтвердила себе саме як «субстанція; і надії цих людей, ведених Христом, виникає надія для інших, що живуть в мороці і без надії. Вони довели, що нове життя дійсно володіє «субстанцією» і навіть є «субстанцією», що творить життя для інших. Ми споглядаємо ці образи, і для нас їх дія і життя фактично є «доказом» того, що майбутнє, обітниця Христа - це не тільки очікувана реальність, але й дійсна присутність: Він воістину є «Філософом» і «Пастирем», Який показує, що є життя і де воно знаходиться.

9. Щоб глибше зрозуміти цей роздум про два види «субстанції» - hypostasis і hyparchonta - і про два способи життя, що ними виражаються, слід коротко зупинитися ще на двох словах розділу 10 Послання до євреїв, пов'язаних з цим питанням. Ідеться про терміни hypomone (10, 36) і hypostol (10, 39). Hypomone зазвичай перекладається як «терпіння» - наполегливість, постійність, стійкість. Це уміння чекати, терпеливо зносячи випробування, необхідне віруючому, щоб «отримати обіцяне» (пор. 10, 36). У релігійній традиції стародавнього юдаїзму це слово спеціально використовувалося для вираження характерного для Ізраїлю очікування Бога: стійкої вірності Богові, заснованої на впевненості в Завіті, у світі, що перечить Богові. Отже, це слово вказує на досвід надії, на життя, засноване на впевненості в надії. У Новому Завіті це очікування Бога, прихильність Богові знаходить нове значення: Бог явив Себе в Христі. Відтепер Він передав нам «субстанцію» прийдешнього, і тому очікування Бога отримує нову впевненість. Це є очікування прийдешнього, виходячи з сьогодення, що вже подароване. Це очікування - у присутності Христа, разом з присутнім Христом - сповнення Його Тіла, аж до Його остаточного пришестя. Слово ж hypostole, навпаки, означає ухилення від спілкування з тими, хто не насмілюється відкрито і відважно говорити правду, оскільки це може бути небезпечним. Така скритність щодо людей із страху перед ними веде до «погибелі» (Євр 10, 39). «Бо дав нам Бог духа не боязні, але сили, і любові, і цнотливості», - цим прекрасним твердженням у Другому посланні до Тимотея (1, 7) характеризується глибинна мотивація християнина.

Вічне життя - що це таке?

10. Досі ми говорили про віру і надію в Новому Завіті і за часів становлення християнства; проте очевидно, що йдеться не тільки про минуле, а й про те, що взагалі стосується життя і смерті людини, а значить, стосується також нас - тут і тепер. Але ми повинні відверто запитати себе: чи християнська віра є для нас сьогодні надією, що перетворює і підтримує життя? Чи є вона для нас«перформацією» - звісткою, що формує по-новому саме життя, чи вже тільки «інформацією», яку ми з часом відклали вбік як застарілу? У пошуках відповіді мені б хотілося почати з класичної форми діалогу, за допомогою якого обряд Хрещення виражав прийняття новонародженого в спільноту віруючих і його відродження в Христі. Священик спершу питав, яке ім'я батьки вибрали для дитини, а потім запитував: «Чого ти просиш у Церкви?». У відповідь звучало: «Віри». «А що тобі дає віра?» - «Життя вічне». З цього діалогу виходило, що батьки шукали для своєї дитини доступ до віри, до спілкування з віруючими, оскільки бачили у вірі ключ до «вічного життя». Дійсно, сьогодні, як і вчора, саме це відкривається в Хрещенні, в якому людина стає християнином: це не просто якийсь акт соціалізації в спільноту, не просто прийняття в Церкву. Батьки чекають для дитини, що хреститься, більшого: вони очікують, що віра, яка охоплює собою тіло Церкви і її Таїнства, подарує їй життя, життя вічне. Віра є суттю надії. Але тоді виникає питання: чи дійсно ми хочемо жити вічно? Сьогодні багато людей відмовляються від віри просто тому, що, ймовірно, вічне життя не здається їм чимось бажаним. Вони зовсім не жадають вічного життя, їм потрібне життя нинішнє, і тому віра у вічне життя здається їм радше перешкодою. Жити вічно - нескінченно - видається їм більшою мірою вироком, аніж даром. Певно, що вони хотіли б відсунути смерть якнайдалі, але жити завжди, без кінця - це, мабуть, не викликає в них нічого, крім нудьги, і в результаті є нестерпне. Саме про це говорить, для прикладу, Отець Церкви Амвросій Медіоланський у похоронній промові при покійному братові Сатирі: «Смерті ж не було в природі, але обернулася вона в природу; бо на початку Бог не установив смерті, але дав її як лік. [...] Через гріхопадіння життя людське у повсякденних трудах і нестерпних стогонах зробилося нещасним: тому і знадобилося покласти край злу, щоб смерть повертала те, чого життя позбулося; бо безсмертя, що не просвічується благодаттю, радше обтяжливе, ніж корисне»6. Трохи раніше Амвросій сказав: «Тому не треба печалитися про смерть, бо вона є причиною спасіння... »7.

11. Незалежно від того, що саме мав на увазі святий Амвросій під цими словами, ясно, що подолання смерті - і навіть продовження життя на більш-менш невизначений термін - поставило б землю і людство в неможливі умови і нікому не принесло б користі. Очевидно, що в нашому твердженні є суперечність, яка вказує на внутрішнє протиріччя самого нашого існування. З одного боку, ми не бажаємо вмирати, передусім ті, хто любить нас, не хочуть, щоб ми померли. Але, з іншого боку, ми також не бажаємо нескінченного життя, та й земля створена не для того. Отже, чого ж ми хочемо насправді? Цей парадокс нашого власного буття приводить до ще глибшого питання: що таке насправді «життя»? І що насправді означає «вічність»? Бувають миті, коли ми раптом розуміємо: так, ймовірно, це і є справжнє «життя», таким воно повинно бути. Порівнюючи з цим те, що ми в повсякденній суєті називаємо «життям», насправді не є ним. Колись Авгус-тин у своєму просторовому листі про молитву, адресованому Пробі, якійсь багатій римлянці, вдові і матері трьох консулів, написав: головно ми шукаємо тільки одного - «блаженного (щасливого) життя» - життя, яке є просто життям, просто «щастям». Кінець кінцем ми ні про що інше і не просимо в молитві. Більше ні до чого ми не прагнемо - тільки до цього. Але потім Августин додає: якщо розібратися, то ми абсолютно не знаємо, чого бажаємо, що нам власне хотілося б. Ми аніскільки не знаємо цю дійсність; навіть тоді, коли ми думаємо, що доторкнулися до неї, насправді нам це не вдається. «Ми не знаємо, про що молитися як слід», -признається він словами святого Павла (Рим 8, 26). Ми лише знаємо, що це не те. Проте в своєму невіданні ми знаємо, що це дійсне життя повинно існувати. «Отже, в нас є якесь, так би мовити, вчене неуцтво (docta ignorantia)», - пише він. Ми не знаємо, чого ми насправді хочемо; ми не знаємо цього «дійсного життя», та все ж таки ми знаємо, що повинно існувати щось, чого ми не знаємо і до чого ми відчуваємо снагу8.

12. Я думаю, що в цьому листі Августин дав дуже точний і завше актуальний опис головного стану людини - стану, з якого виникають всі ЇЇ суперечності та надії. В певному розумінні ми жадаємо життя - того самого, істинного, якого згодом не торкнеться смерть; але разом з тим ми не знаємо, чого прагнемо. Ми не можемо не прагнути цього та все ж таки знаємо, що все, що можемо випробувати або здійснити, не є те, чого ми прагнемо. Цим невідомим є спонукуюча нас правдива «надія», і те, що вона невідома, виявляється водночас причиною всякого роду відчаю, а також усіх спроб - як позитивних, так і деструктивних - знайти справжній світ і справжню людину. Слова «вічне життя» - це спроба дати ім'я невідомій, та все ж таки знайомій дійсності. Це словосполучення, будучи недостатнім, неминуче викликає сум'яття: прикметник «вічне» вказує нам на ідею нескінченності, і це лякає нас; іменник «життя» наводить на думку про знайоме нам життя, яке ми любимо і не хочемо втрачати, але частіше воно приносить з собою труди, ніж відпочинок, так що, з одного боку, ми жадаємо його, а, з іншого, - відкидаємо. Ми можемо тільки спробувати подумки вийти за рамки скороминущого світу, полоненими якого є, і в якійсь мірі збагнути, що вічність складається не зі сталої низки календарних днів, а є чимось подібним до вищого моменту втіхи, коли всесвіт обіймає нас, а ми обіймаємо всесвіт. Це може бути момент занурення в океан нескінченної любові, в якому час - «перш» і «опісля» - більше не існує. Ми можемо тільки спробувати уявити, що ця мить і є життя в повному розумінні, вічно нове занурення в простори буття, що одночасно переповнює нас радістю. Ісус в Євангелії від Йоана говорить про це так: «Я побачу вас знову, і зрадіє серце ваше, і радощів ваших ніхто не відніме у вас» (16, 22). Ми повинні думати так, якщо хочемо зрозуміти, на що націлена християнська надія, чого ми чекаємо від віри, від нашого перебування з Христом9.



Каталог: media -> files
files -> Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят… був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку… С.Єфремов
files -> Проект Художній світ Т. Г. Шевченка. Автопортрети Кобзаря
files -> Пояснювальна записка Варіативний модуль розроблено до навчальної програми «Технології. 10-12 класи»
files -> «Методика навчання природознавства та основ здоров’я»
files -> Міністерство освіти і науки України Управління освіти і науки Івано-Франківської обласної державної адміністрації Івано-Франківський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
files -> Формування ключових компетентностей учнів на уроках математики
files -> Методичний кабінет Коломийської сш І-ІІІ ст. №5 імені Т. Г. Шевченка
files -> Прокатування Волочіння В. Гащак зош №7
files -> Схвалено комісією з економіки Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти і науки України

Скачати 227.5 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка