Стан та перспективи впровадження сімейної медицини в Україні



Скачати 344.6 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації09.11.2017
Розмір344.6 Kb.
  1   2
Стан та перспективи впровадження сімейної медицини в Україні

Доведено, що основну частку відповідальності за можливе зменшення захворюваності та зміцнення здоров'я несе первинна медико-санітарна допомога побудована на засадах загальної практики-сімейної медицини, тому саме вона має бути основою перетворень у галузі.

Протягом 2003 року кількість закладів, які працюють на засадах сімейної медицини збільшилась на 558 і на сьогодні становить 1725, з яких 81 % розташовано у сільській місцевості. За  минулий рік у півтора рази збільшилась чисельність штатних посад сімейних лікарів та становить 3385, з яких  65 % введено в сільській місцевості.

Сьогодні, мабуть, немає жодного медичного працівника, який не чув би про сімейну медицину. Зараз цей напрямок визначений як пріоритетний для розбудови первинної ланки сучасної системи охорони здоров’я. Про це вже багато сказано і написано. Однак, на жаль, часто зустрічається і поверховий погляд на сімейну медицину. Реформи закінчуються зміною вивісок, керівники охорони здоров’я на тлі невизначеності нової спеціальності і тиску „зверху” не знають чим „новим” можна наповнити зміст роботи первинної ланки. Навчання новій спеціальності провадять фахівці, які самі не практикують сімейну медицину і переважно є „вузькими” спеціалістами, котрі працюють в стаціонарах лікарень. Спрощений підхід і брак інформації спричиняє те, що виникає недовіра до цього розділу медицини як з боку медичних працівників, так і пацієнтів.

Склалося так, що серед пацієнтів існує помилкова думка про те, що „по-справжньому” лікуватися можна тільки в стаціонарі, а „вузький” фахівець із суперсучасною апаратурою завжди кращий лікаря загальної практики. Ринок медичних послуг активно підтримує і розвиває такий попит. Нові спеціальності продовжують створюватися і відчувається потреба в спеціалізації в ще вужчих сферах надання медичної допомоги. Ніхто не заперечує переваг, які така спеціалізація несе із собою. Але поряд з цим існує загроза для систем охорони здоров’я, з якою вже зіткнулись більшість із розвинутих країн. Вона полягає в тому, що така надспеціалізація порушує цілісність охорони здоров’я. Без відповідної координації зусилля вузьких спеціалістів піддаються небезпеці фрагментації і дезінтеграції, крім того, дублювання функцій знижує ефективність витрат. Значне і неконтрольоване підвищення витрат на медицину стало зараз головною проблемою національних систем охорони здоров’я більшості країн. Відповідно, якщо держава через податки чи страхові збори не в змозі покривати витрати на медицину, це лягає тягарем на самих пацієнтів, що одразу ж впливає на доступність такої допомоги.

З досвіду розвинених країн відомо, що більше 80 відсотків проблем із здоров’ям людини можна вирішувати на первинному рівні охорони здоров’я. Відомо також, що реальна профілактика захворювань і пропагування здорового способу життя за невеликих витрат дозволяють економити значні суми на лікуванні. При цьому варто вказати на принципову різницю між первинною і вторинною ланками мережі охорони здоров’я. Вторинна ланка отримує фінансування в залежності від кількості пролікованих пацієнтів. Тобто, чим більше люди хворіють, тим більше фінансування отримує вторинний рівень. Існує „зацікавленість” у зростанні захворюваності. Звідси і вислови на зразок: „Немає здорових людей, є недообстежені”. Фінансування первинної ланки в різних країнах світу намагаються організувати таким чином, щоб заклади отримували кошти за прикріплене населення (подушне фінансування) і чим більше буде хворих, тим більше коштів цей заклад втратить (кошти слідують за пацієнтом в стаціонар). Це дозволяє економити кошти в системі охорони здоров’я і створювати мотивацію для впровадження реальної профілактики і здорового способу життя. Саме тому розвиток первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД) став для багатьох країн виходом із кризової ситуації. Такий підхід був підтриманий і ВООЗ, яка в головному стратегічному документі „Здоров’я для всіх у ХХІ столітті” визначила розвиток ПМСД на принципах сімейної медицини одним із важливих завдань для європейських країн.

Системи первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД) в різних країнах Європи різні, в залежності від історичних умов розвитку, однак більшість з них базується на принципах загальної практики – сімейної медицини (ЗП/СМ). Набутий досвід цих країн дозволив таким впливовим організаціям як ВООЗ і WONCA (Міжнародна організація загальної практики/сімейної медицини) визначити головні принципи і сформувати загальну концепцію сімейної медицини.

Мета даної публікації - ознайомити медичну громадськість з цими принципами, спираючись тільки на офіційні документи вищеназваних організацій – „Структура професійного і адміністративного розвитку ЗП/СМ у Європі” (ВООЗ, 1998) та „Європейське визначення ЗП/СМ” (WONCA EUROPE, 2002).

Визнано, що саме ЗП/СМ може забезпечити: перше - доступні і прийнятні послуги для пацієнтів; друге – справедливий розподіл ресурсів охорони здоров’я; третє - інтегроване і координоване надання комплексних лікувальних, реабілітаційних, паліативних та профілактичних послуг, а також зміцнення здоров’я; четверте – раціональне використання технологій і ресурсів наступних ланок охорони здоров’я; п’яте - рентабельність ПМСД. Загальна практика може внести головний вклад в ефективні і низьковитратні послуги ПМСД високої якості, що дозволить позитивно вплинути на навантаження і якість спеціалізованої і госпітальної допомоги.

ВООЗ визначила характеристики загальної практики/сімейної медицини, які притаманні для систем охорони здоров’я різних країн:



Загальність медичної допомоги, яку забезпечує ЗП/СМ, передбачає вирішення проблем із здоров’ям всього населення, незалежно від віку, статі, релігії, соціального стану. Вона повинна бути легкодоступною з мінімальною втратою часу. Доступ не повинен обмежуватися географічними, культурними, адміністративними або фінансовими бар’єрами.

Безперервність і тривалість вказують, що допомога орієнтована на хворого, а не на хворобу, що взаємодія лікаря і пацієнта не обмежується окремим епізодом захворювання, а заснована на довгострокових персональних стосунках.

Комплексність послуг сімейного лікаря часто сприймається і пацієнтами, і лікарями як сума послуг „вузьких” фахівців, що є помилковим. Ставлення сімейного лікаря до пацієнта зовсім інше – він використовує холістичний (цілісний) підхід, де враховується все: фізичний і психологічний стан, соціальне оточення, умови життя і праці, ставлення людини до свого здоров’я, її переконання тощо. З фізичних, психологічних та соціальних перспектив загальна практика забезпечує інтегровану допомогу, яка включає зміцнення здоров’я, профілактику захворювань, лікування, реабілітацію та підтримку. Сімейний лікар працює в ситуаціях, коли невизначена межа між станом і захворюванням, і в прийнятті рішень він поєднує гуманістичні та етичні аспекти взаємовідносин лікар – пацієнт із клінічними аспектами.

Координація передбачає, що сімейний лікар є для пацієнта координатором і провідником в системі охорони здоров’я (ринку медичних послуг). ЗП/СМ, як первинна ланка, має справу з різноманітними проблемами здоров’я, що виникають у пацієнтів і, за необхідності, лікар загальної практики повинен гарантувати своєчасне направлення пацієнта до відповідного спеціаліста. Щодо інших надавачів соціальної і медичної допомоги сімейний лікар виступає в якості менеджера, який координує їх діяльність.

Співробітництво - одна із найважливіших характеристик інтегрованої системи охорони здоров’я. Сімейні лікарі повинні бути готові працювати з іншими працівниками лікарень, центрів здоров’я, соціальних служб, делегуючи їм за необхідності піклування про своїх пацієнтів з відповідною повагою до компетентності інших дисциплін. Вони можуть зробити важливий внесок і взяти активну участь в добре функціонуючій міждисциплінарній команді і повинні бути готовими брати на себе керівництво її роботою.

Орієнтація на сім’ю підкреслює важливість впливу близького оточення пацієнта на його здоров’я. Сімейна медицина вирішує проблеми індивідів у контексті їхніх сімейних обставин, соціальної і культурної мережі, а також умов, у яких вони живуть і працюють.

Орієнтація на громаду передбачає участь сімейного лікаря у вирішенні питань громадського здоров’я. Проблеми пацієнта повинні розглядатися крізь призму його/її життя в спільноті. Сімейний лікар повинен усвідомлювати потреби здоров’я населення даної громади і співпрацювати з іншими професіоналами та агенціями інших секторів, а також групами самодопомоги та громадськими організаціями, щоб ініціювати позитивні зміни місцевих проблем із здоров’ям.

Загальна практика/сімейна медицина є академічною і науковою дисципліною з власним змістом освіти, науково-дослідною базою і клінічною діяльністю, орієнтованою на ПМСД. У цьому офіційному (і тому досить сухому) визначенні описана та зріла, незалежна медична дисципліна, яка є в розвинутих країнах (наприклад Англії чи Нідерландах) і яку тільки почали створювати в Україні.

Які ж перші ознаки можуть свідчити про розвиток нової спеціальності? ВООЗ визнає, що першими кроками на шляху утвердження такої медичної спеціальності стає створення професійних організацій, які складаються із реально працюючих сімейних лікарів. Ці організації, виконуючи адміністративні і політичні функції, сприяють зміцненню позицій сімейних лікарів, просуванню змісту і якості професійної підготовки.

Важливою стадією в процесі становлення нової спеціальності є завоювання підтримки і співробітництва інших медичних професій, адміністраторів і органів управління охорони здоров’я. Це один із найкритичніших етапів. Таке визнання дозволяє створити підґрунтя, шляхом розповсюдження інформації і освіти, для широкого прийняття населенням особливої ролі загальної практики/сімейної медицини.


Впровадження в систему охорони здоров'я населення загальної лікарської практики сімейної медицини

 

Практична медицина в Україні— це медична допомога, яка щоденно надається сотням тисяч хворих в амбулаторіях, поліклініках та лікарнях. Це розгалужена система медичних закладів первинного, вторинного і третинного рівнів, об’єднаних єдиною метою — збереження та поліпшення здоров’я пацієнтів. У системі практичної медицини України працюють майже 240 тисяч лікарів, 630 тисяч середніх медичних працівників, стільки ж працівників допоміжних служб, розгорнуто понад 600 тисяч лікарняних ліжок. Незважаючи на це, розвиток медичної допомоги з постійним розширенням спеціалізованих служб не забезпечив належного рівня якісної профілактики, діагностики, лікування та реабілітації, збереження і зміцнення здоров’я громадян України.



Зарубіжний досвід виходу з подібних медико-соціальних криз свідчить про необхідність наближення медичної допомоги безпосередньо до родини, об’єднання на рівні родини елементів лікування та профілактики, медичної, психологічної і соціальної допомоги. Цим вимогам буде відповідати реформа мережі первинної медико-санітарної допомоги. Удосконалення первинної медико-санітарної допомоги населенню — одне з першочергових завдань реформування системи охорони здоров’я України.

Нині у цілому світі спостерігається тенденція до зближення медичного персоналу і хворої людини, розвитку партнерських відносин між лікарем та пацієнтом. Найбільше відповідає таким прагненням система сімейної медицини, в центрі якої знаходиться сімейний лікар та перший і надійний помічник — медична сестра.

Сьогодні розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини розглядається в Україні згідно з Концепцією реформування системи охорони здоров’я як стратегічний напрям і першочергове завдання. Сімейний лікар, як це робиться у багатьох розвинутих країнах світу, має вести родину в цілому, що називається «від нуля і до кінця». Сімейний лікар має бути найкращим спеціалістом з хвороб, що виникають у членів родини, оскільки він добре знає своїх пацієнтів, постійно знаходиться у контакті з ними. Він координує усі види медичної допомоги членам сім’ї і несе відповідальність за здоров’я кожного. Здійснення первинної медико-санітарної допомоги членам родини передбачає цілу низку заходів. Сюди відносять діагностику, лікування та профілактику поширених захворювань у дорослих і дітей, динамічне спостереження за здоров’ям пацієнтів, надання невідкладної допомоги, організацію консультацій спеціалістами у разі необхідності, консультації з проблеми планування сім’ї, етики, психології, гігієни, соціальних, сексуальних аспектів життя, проблем вигодовування, виховання, профорієнтації дітей.

Одним з найголовніших завдань сімейної медицини є профілактика захворювань. Це включає виявлення чинників ризику розвитку захворювань як індивідуально кожного члена сім’ї, так і спільно всієї родини, виявлення пограничних станів, контроль за здоров’ям та розвитком новонароджених і малят, за членами родини у періоди підвищеного ризику (періоди статевого дозрівання, вагітності, клімактеричний), рекомендації щодо раціонального харчування, формування здорового способу життя тощо. Практика розвинутих країн свідчить, що без застосування дорогого медичного устаткування та медикаментів, за допомогою лише профілактичних заходів, спрямованих на подолання чинників ризику і формування здорового способу життя, у скандинавських країнах вдалось у 1,5-2 рази зменшити захворюваність дітей. Активна профілактична допомога з антенатальної охорони плода дозволила зменшити кількість передчасних пологів у Швеції до 2%, що, в свою чергу, знизило дитячу смертність до 7%, а у Фінляндії — до 5,9%. Збереження репродуктивного здоров’я, яке є основою зародження та розвитку плода, а в подальшому і здоров’я дитини, зумовлюються такими чинниками, як економічний стан в сім’ї, зайнятість членів родини, умови життя, громадські, релігійні та правові умови, в рамках яких живуть люди, — все це знаходиться у полі зору працівників сімейної медицини.

Створення широкої мережі сімейних амбулаторій вимагає значною мірою перегляду медичної освіти. Система медичної освіти — одна з галузей медицини, що розвивається найшвидше, є другою після клінічної медицини. Навчальні плани, за якими з 1998 році в Україні проводиться підготовка медичних сестер-бакалаврів, виявились орієнтованими не тільки на сьогодення, але й відповідають запитам медицини завтрашнього дня. Дисципліни, які сьогодні вивчають майбутні медичні сестри-бакалаври, абсолютно відповідають запитам підготовки кваліфікованого, різнобічно освіченого помічника сімейного лікаря. «Громадське здоров’я та громадське медсестринство», «Медсестринство в сімейній медицині», «Медсестринство в геронтології та геріатрії», «Ріст і розвиток людини», «Медсестринський процес», «Психічне здоров’я», «Медична та соціальна реабілітація» є підґрунтям різнобічності отриманих знань та професійних вмінь, які дають змогу медичній сестрі-бакалавру працювати в родині як рівноцінному партнеру сімейного лікаря, а не просто його «технічному» виконавцю.

Традиційно навчання клінічним навичкам проходило біля ліжка хворого у лікарні, значно рідше — в амбулаторних умовах. Можливість навчання у такому разі забезпечується лише за наявності пацієнта з потрібним діагнозом та проблемами і зазвичай проводиться на тих пацієнтах, які є на даний момент у клініці. Перенесення акценту навчання та здобування практичних навичок в амбулаторні умови стало можливим у Львівському державному медичному університеті імені Данила Галицького, коли було створено кафедру поліклінічної справи та сімейної медицини. Вивчення проблем пацієнта в амбулаторних умовах, шляхів їх вирішення, робота з дільничними терапевтами, сімейними лікарями на етапі первинної медико-санітарної допомоги дозволяє майбутнім сестрам-бакалаврам здобути необхідні практичні навички та одразу закріпити їх на практиці. Значну роль у підготовці медичних сестер-бакалаврів відіграють заняття на кафедрі сімейної медицини факультету післядипломної освіти, де вони отримують знання з основ діагностики, профілактики захворювань, знайомляться з принципами та методами організації роботи сімейних амбулаторій, роботи в команді.

У процесі підготовки медичних сестер-бакалаврів необхідно ширше використовувати сучасні аудіо-візуальні засоби навчання — компакт-диски зі спеціальними інтермедійними програмами, де поряд з текстами з різних розділів медсестринства були б набори фотографій, схем, анімаційних кліпів про алгоритми надання невідкладної допомоги, а також інформаційні ресурси Інтернета. Одним з аспектів підготовки медичних сестер-бакалаврів як помічників сімейного лікаря є обізнаність з проблемами планування сім’ї. Незважаючи на те, що кількість абортів в Україні знижується, їх рівень на 1000 жінок фертильного віку значно перевищує аналогічний показник у розвинених країнах. У кожної третьої жінки спостерігаються ускладнення після аборту, а у першовагітних — їх частота наближається до 40%. Особливе занепокоєння викликає ріст непланованої вагітності серед підлітків. Крім того, основними ускладненнями аборту є безпліддя, невиношування вагітності, запальні захворювання геніталій, ендокринні порушення, ускладнений перебіг наступних вагітностей, передчасні пологи. Завданням медичної сестри-бакалавра у сфері планування сім’ї присвячений елективний курс «Репродуктивне здоров’я та планування сім’ї» і розділи «Клінічного медсестринства в акушерстві та гінекології», які викладаються на кафедрах акушерства й гінекології.

Одним із завдань під час роботи з родиною є формування у людей прагнення мати повноцінну родину, бажаних та здорових дітей, сприяти зміні відношення кожної людини до проблем планування сім’ї. Основними організаційними заходами, які може здійснювати медична сестра-бакалавр — помічник сімейного лікаря (і які здійснюють медичні сестри-бакалаври в цілому світі) мають бути:

інформація та консультування населення з питань запобігання небажаній вагітності;

формування суспільної думки у плані зміни уявлення про планування сім’ї як про виключно медичну або сімейну проблему;

розширення роботи зі статевого виховання дітей та підлітків, підготовка педагогів та батьків з питань сексуального розвитку дітей;

навчання подружніх пар методам природного планування сім’ї;

впровадження сучасних засобів контрацепції.

Принципи проведення консультування, яке є надзвичайно важливим елементом роботи фахівців сімейної медицини, майбутні медичні сестри-бакалаври отримують на заняттях з медсестринського процесу, міжособистісного спілкування тощо.

Таким чином, сімейна медицина має бути зв’язуючою ланкою між існуючими паралельними «сферами» первинної допомоги і основою системи, яка сфокусована на ідеальне медичне обслуговування водночас із поліпшенням медичного забезпечення населення в цілому, а «...медичні сестри, які знаходяться на передовій лінії, мають гарантувати баланс у наданні допомоги за всім спектром послуг охорони здоров’я, включаючи зміцнення здоров’я та профілактику захворювань, схвалювати роботу в командах з іншими фахівцями» («Реформи охорони здоров’я: реакція медичних сестер». — Рейк’явік, квітень 1996 р.). Основою для розширення діяльності медичних сестер у сфері надання первинної медико-санітарної допомоги, охорони здоров’я населення та в суспільстві в цілому мав би стати закон про середню медичну допомогу, який розроблений і прийнятий в інших європейських країнах. Законодавство про середню медичну допомогу сприяло б поліпшенню освіти медичних сестер, організації, послідовності, якості сестринської допомоги, могло б визначити вклад медичних сестер, задовольнити соціальні запити і сприяти підвищенню іміджу сестринської освіти.

За сімейним лікарем майбутнє системи охорони здоров'я

 

За останні декілька десятиліть в структурі амбулаторно-поліклінічної ланки пріоритетного розвитку набувала спеціалізована медична допомога, що певною мірою стримувало розвиток первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), особливо на рівні організації роботи дільничного терапевта. Внаслідок цього поступово відбувалася передача в компетенцію інших спеціалістів багатьох оздоровчих, профілактичних, лікувально-діагностичних функцій та лікувальних маніпуляцій, які складають його базову підготовку, відносяться до об’єму первинної лікарської допомоги, що надається при дитячих та хірургічних хворобах, вагітності, пологах, жіночих захворюваннях, захворюваннях нервової системи, очей, вуха, горла та носу, дерматологічних захворюваннях, при професійній патології, онкологічних, психічних та інших захворюваннях.



Внаслідок цього поступово скоротився об’єм медичної допомоги, що надається населенню дільничним терапевтом, певною мірою зменшилась його відповідальність за здоров’я пацієнта. Престиж дільничного терапевта серед населення та медичних працівників поступово знизився, його конкурентоспроможність в сучасних умовах також знизилась, а поширеною точкою зору стало усвідомлення, що до дільничного терапевта треба йти тільки за лікарняним. Поступово сформувалося усвідомлення, що звернення пацієнта до дільничного терапевта не завжди є ефективним, але і звернення до “вузьких спеціалістів” не набрало регулярності і поширеності і стало епізодичним.

Пацієнт поступово почав відчувати незадоволення медичною допомогою – його ніхто довго не хоче слухати, у лікарів постійно не вистачає часу, в пошуках медичної допомоги пацієнт призвичаївся до думки, що найбільш оптимальним є самостійне вирішення до якого спеціаліста йому потрапити, вистоюючи довгі черги, одержуючи багато рекомендацій та рецептів на ліки і не знаючи напевне, що з ними робити, у якій послідовності їх приймати. Якщо ж пацієнт приймав рішення про необхідність звернення до приватного спеціаліста, то у переважній більшості випадків це асоціювалося із усвідомленням необхідності значних фінансових витрат, але не було впевненості у отриманні кваліфікованих рекомендацій щодо ефективного лікування.


Скачати 344.6 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка