Становлення адвокатури в Україні



Скачати 244.23 Kb.
Дата конвертації04.11.2016
Розмір244.23 Kb.
ТипРеферат
РЕФЕРАТ

на тему:


«Становлення адвокатури в Україні»

Київ 2014

Вступ

Адвокати завжди брали активну участь у громадсько-політичному житті українського суспільства: займалися просвітництвом, створювали фахові та культурно-освітні громадські організації, надавали вирішального імпульсу економічному життю та, найголовніше, у різні історичні періоди ставали активними учасниками політичних перетворень. У різний час і за різних обставин правники були рупором українського населення у справі відстоювання своєї українськості та національної самоідентичності. Адвокати першими усвідомлювали, що сила нації визначається не переліком політичних прав, а всім комплексом здобутків у економічній, соціальній, культурній, науковій та інших сферах суспільного життя, вони були творцями української державності.



Однак, цей унікальний, специфічний і цікавий досвід діяльності українських адвокатів на всіх етапах українського державотворення ще не достатньо вивчений, проаналізований та синтезований.

Можна припустити, що й за часів Київської Русі існував інститут представників, яких за певних умов можна прирівняти до правозахисників. Вбачаються наступні блоки в історії адвокатури:

– Київська Русь та Галицько-Волинське князівство;

– Королівство Польське й Велике князівство Литовське з їх спад-

коємницею Річчю Посполитою;

– Гетьманщина;

– ХІХ – початок ХХ століття у складі Російської імперії;

– ХІХ – початок ХХ століття у складі Австрійської, а згодом

Австро-Угорської імперій;

– національно-визвольні змагання 1917–1920 рр.;

– адвокатура на українських землях в складі Румунії, Польщі та

Чехословаччини у міжвоєнний період.

– період УРСР;

– незалежність.

1. Інститут захисту в Київській Русі

Питання про час виникнення інститутів захисту та судового представництва і причини відсутності згадок про них в законодавчих актах найдавнішого періоду є одним із найбільш дискусійних.

Інститут захисту (юридична допомога) і судове представництво були покликані до життя різними потребами. На Русі інститут захисту виник не як самостійний інститут, а у зв’язку із судовим представництвом; особи, які виконували обов’язки представника, одночасно почали виконувати і роль правозаступників.

Дослідники уже тривалий час доводять, що формування інститутів захисту та судового представництва пов’язане з появою «Правди Руської». Але в самому тексті цього документу інформація про такі явища відсутня. Втім, це не означає, що вони були відсутні і в житті тогочасного суспільства.

Уперше про інститут захисту та інститут представництва згадується в законодавчих актах кінця ХIV – початку XV ст. – Псковській та Новгородській судних грамотах (далі – ПСГ і НСГ).

Однак, історикам відома фраза з енциклопедичної праці «Книга дорогих цінностей» (903–925 рр.) арабського географа Х ст. Ібн Русте (Абу Алі Ахмад ібн Умар Ібн Русте), яку можна розцінювати як доказ існування у слов’ян у IХ ст. зародку інституту захисту прав інших:

«Если же один возбудит дело против другого, то зовет его на суд к царю, перед которым [они] и препираются. Если обе стороны

оказываются недовольными приговором [царя], то по его приказа-

нию дело решается на мечах: чей меч острее, тот и побеждает.

На этот поединок приходят вооруженные родственники [обеих

сторон] становясь [в ряд]. Затем соперники вступают в бой, и

кто победит, тот и считается выигравшим дело».

Тобто родичі приходили на суд, як захисники, щоб допомогти позивачам. Родичі фактично виконували роль правозахисників і представників на суді поряд зі сторонами судового процесу. З наведеного уривку видно, що автор говорить про «судовий захист», як про справу, що має свою традицію і поширення. Варто зауважити, що відомості про такі судові поєдинки були характерні для варварських правд.

Ряд дослідників вважають, що пануючий у Давній Русі «принцип особистої явки» не допускав існування судового представництва і інституту захисту. На користь такого твердження наводиться відсутність згадок про ці інститути в давньоруських пам’ятках (договорах з греками, «Правді Руській» і ін.)

Але разом з тим, Е. Васьковський, говорячи про інститут захисту, відзначав:

«Подібно до інших соціальних інститутів адвокатура не виникає відразу в абсолютно організованому вигляді, а з’являється в житті спочатку у формі незначного зародка, який може за сприятливих умов розвинутися і досягти пишного розквіту, а при несприятливих чахнути і животіти в глушині»

У період роздробленості «Правда Руська» не втратила свого значення. Проте суспільний розвиток диктував зміни, і на певних землях зросла потреба зафіксувати ці зміни у нових нормативно-правових документах. Документи Новгорода і Пскова (ПСГ та НСГ) порушують питання, яким не приділена увага в тексті «Правди Руської».

У цих пам’ятках про інститути захисту та представництва говориться як про діючі, і діючі досить тривалий час. Ці інститути виглядають як усталені в суспільстві, зі своїми певними традиціями. Це дає підстави стверджувати, що захист та представництво в ПСГ та НСГ були лише закріплені, а не запроваджені. Згідно із судними грамотами обов’язки судових захисників та представників, окрім родичів позивачів, могли виконувати всі громадяни, за винятком осіб, наділених владою.

Тобто, окрім природних захисників (головним чином – родичів), з’явилася так звана категорія найманих захисників. Саме з цієї категорії поступово буде виникати інститут професійних захисників та представників.

Отже, у ПСГ судовому представництву приділялась велика увага. Зокрема, встановлено норми заборонного або обмежувального характеру. Наприклад, Ст. 58 ПСГ звужувала коло осіб, що мали право на судових представників: жінки, діти, ченці і черниці, люди похилого віку і глухі, тобто особи, які фізично або за звичаєм не могли бути на суді особисто.

Таким чином, маємо досить вагомі підстави говорити про зародження у Давній Русі інституту захисту та інституту судового представництва. Звісно, ці інститути перебували на стадії формування і кристалізації. Вони трансформувалися від озброєних натовпів родичів чи прихильників однієї із сторін у суді, не обмежених жодними факторами, окрім сили, до практики, відносно унормованої ПСГ та іншими правничими документами пізнішого періоду.

2. Адвокатура на землях Великого Князівства Литовського

Розвиток правових відносин на українських землях Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) з другої половини XV ст. набув особливого піднесення. У цей час, а саме у 1440–1441 рр., з’явилися перші письмові судові збірники, відомі в історіографії як уставні земські грамоти або обласні привілеї. Це були офіційні законодавчі акти судово-адміністративного, публічно-правового, приватноправового та соціально-економічного характеру, які надавалися верховною владою ВКЛ областям/землям для законодавчого забезпечення внутрішніх відносин. Вони жалувались від імені великого князя литовського з метою визначення характеру відношення області/землі до держави і регламентації.

Урядники (староста чи намісники) не мали права самостійно чинити правосуддя. Вони зобов’язувалися залучити до судового процесу інших осіб: «А князя, и пана, и земянина старосте,и наместъникомъ нашимъ одномy ихъ не сyдити, маеть при собе посадити князей, и пановъ, и зем янъ, тоже мает его з ними сyдити» (Ст. 16). Їх присутність була об’єктивною необхідністю, а не просто примхою шляхти. Оскільки, як слушно зауважував М. Максимейко, «литовський уряд не володів необхідними відомостями про право, котре діяло в окремих областях… і часто лише вони (князі, пани і зем’яни ) могли засвідчити яку норму права слід використовувати у конкретній справі, які повинності лежали на тій чи іншій землі, тій чи іншій особі»

Отже, проаналізовані норми привілею, частина яких стосується другої половини XV ст., свідчать про дієвість започаткованої системи захисту у суді.

3. Монастирські стряпчі як предтеча української адвокатури
Починаючи з XVII століття, поняття «стряпчий» в Російській державі та в Україні, як її складовій після Переяславської угоди 1654 р., значно еволюціонувало. Якщо на початках воно означало чин деяких службових осіб, що виконували різноманітні господарські обов’язки при царському дворі, то вже у XVIII ст. це був урядовець при губернських прокурорах, що здійснював судовий нагляд у повітах Росії. У дореволюційній Росії з XIX ст. це була особа, допущена до адвокатської практики в комерційних судах.

Водночас особливу категорію стряпчих становили монастирські стряпчі. Російські дослідники ще на початку ХХ ст. довели їх безпосередню причетність до виконання обов’язків, аналогічних тим, які виконували адвокати пізніших часів. Зокрема, О. Введенський стверджував, що «древнерусская адвокатура, корнями свого существования уходящая в XVI в. и сложившаяся в более или менее определенный институт в XVII веке, имеет своих представителей, называвшихся стряпчими». Крім основної своєї чернечої діяльності, вони виконували різні доручення, пов’язані із матеріальними інтересами обителі.

4. Історичний досвід функціонування інституту адвокатури за Судовими статутами 1864 року

Перш за все Судовий статут 1864 року був пронизаний засадою змагальності.

Особливостями адвокатури за Судовими статутами стало:

1. Розуміння того, що без адвокатури та адвоката не може бути справжнього правосуддя, стало концептуальною ідеєю великої Судової реформи 1864 р. Можна констатувати, що принципи, закладені в основу організації адвокатури кінця ХІХ століття, не втратили своєї актуальності і становлять значний інтерес і сьогодні.

2. Інститут присяжних повірених, за Судовими статутами 1864 р., організовувався як незалежна корпорація. Це проявлялося в тому, що присяжні повірені кожного округу судової палати об’єднувалися в одне ціле їх загальними зборами і Радою. Нагляд за діяльністю присяжних повірених був покладений на ради, які обиралися присяжними повіреними з їхнього числа. Організована таким чином система управління адвокатською корпорацією забезпечувала автономність і незалежність адвокатури від державних органів, виборність і підзвітність рад присяжних повірених.

3. Говорячи про стаж, який повинен був мати претендент для отримання статусу присяжного повіреного, необхідно звернути увагу на той факт, що в силу статті 203 Судових статутів для призначення на посаду члена окружного суду був потрібний стаж всього три роки на посаді не нижче секретаря окружного суду.

Це свідчить про те значення, яке надавали укладачі Судових статутів якості юридичної допомоги присяжними повіреними. За чинним законодавством, сьогодні трудовий стаж, що дає право претендувати на статус адвоката, знижено з 5 років по Статутах до 2 років.

4. Створення і діяльність Рад присяжних повірених.


5. Адвокатура за УЦР

1917 рік в історії України позначений значними суспільними зрушеннями. Це був рік надзвичайної громадянської активності. Після падіння царату в Російській імперії мало не щодня відроджувалися старі та виникали нові громадські організації. У березні виникла Українська Центральна Рада (далі УЦР), яка стала лідером українського національно-визвольного руху, а з часом перетворилася на законодавчий орган Української Народної Республіки. На революційній хвилі колишні піддані імперії Романових об’єднувалися у різноманітні товариства, спілки, союзи, клуби за національними, соціальними, професійними, територіальними ознаками. Адвокати також не стояли осторонь громадського життя.

З початком революції у Києві була утворена Велика адвокатська комісія, до якої увійшли Рада присяжних повірених та представники помічників присяжних повірених. Ця комісія мала узяти на себе усю політичну роботу адвокатів. У її складі були утворені підкомісії – лекційна, законодавча, судова тощо. Втім, робота комісії

фактично не розпочалась. Відомо хіба що про дві публічні лекції, прочитані головою Київської ради присяжних повірених Я. Гольденвейзером.

Більш життєвим виявилось Українське правниче товариство (далі УПТ), засноване 30 квітня (13 травня) 1917 р. у Києві.

У низці видань є інформація про заснування у 1917 р. Товариства українських адвокатів у Києві, але подальших згадок про нього немає. Тож, правдоподібно, що йдеться про одну й ту ж організацію.

Серед членів УПТ були М. Ткаченко (голова), М. Радченко та А. Яковлів (товариші голови), Ю. Гаєвський, Р. Лащенко, В. Войткевич-Павлович, Г. Вовкушевський, Г. Лепеха, Ю. Старицький, Ф. Сумневич, О. Пурик, К. Квітка, О. Мицюк, М. Садовський. Почесним членом товариства було обрано М. Грушевського.

УПТ активно включилось в український національно-визвольний рух. Ряд видань стверджують, що А. Яковлів як представник адвокатури був обраний до Української Центральної Ради на Всеукраїнському національному конгресі 6–8 квітня 1917 р.

Як свідчать джерела, тоді у склад УЦР було обрано 115 осіб, серед них – А. Яковлів у числі дванадцяти «від просвітніх та інших організацій м. Києва». Тож прямої згадки про обрання А. Яковліва від українських адвокатів немає, хоча й такий варіант не виключається.

Та як би там не було, чимало членів УЦР були колишніми або діючими адвокатами, або ж принаймні мали юридичну освіту. Так, перший голова УПТ М. Ткаченко був членом УЦР від Української соціал-демократичної робітничої партії; член Київської ради присяжних повірених Ілля Шраг – від Чернгівської губернії, а його син Микола, студент правничого факультету Московського університету – від московської української громади; член Одеського окружного суду Сергій Шелухин – від Херсонської губернії; присяжний повірений, член Київського воєнно-окружного суду Микола Міхновський представляв військове товариство клубу імені Павла Полуботка; випускник правничого факультету Дерптського університету Федір Матушевський – від Української радикально-демократичної партії.

Адвокати активно взялися за українізацію судових установ. Такі спроби наштовхувалися на стіну нерозуміння з боку зрусифікованих працівників суду, які у своїй більшості залишалися відданими своїм «великоруським» переконанням. Р. Лащенко навіть назвав Київську судову палату «найголовнішою твердинею цього централізму… яка своєю ворожістю до українства і цілковитою орієнтацією на Москву, задаючи при тому тон на всю округу, надзвичайно шкодила українізації судових установ, їй підлеглих».

5.Діяльність Союзу Українських адвокатів

Після Першої світової війни (1914—1918 рр.) територія Східної Галичини відійшла до складу відновленої ІІ Речі Посполитої. Безперечно, це відбилося на формуванні структури органів державної влади та організації громадського життя. Тоді суспільно-політичну та культурно-освітню роль в житті краю продовжували відігравати молоді та здібні українські адвокати, які поклали початок національно-культурному відродженню Галичини.

У 1923 р. з ініціативи Лева Ганкевича, Ярослава Олесницького, Володимира Охрімовича, Степана Федака та інших відомих адвокатів у Львові було створено першу легітимну позаурядову, професійну організацію українських адвокатів – Союз Українських Адвокатів (далі СУА). Однак, активно СУА почав працювати лише наприкінці 20-х р., коли його президентом став Кость Левицький, який повернувся до Львова з еміграції.

Діяльність СУА здійснювалася на підставі статуту та поширювалася на всю територію тогочасної Галичини. Головні завдання Союзу полягали у розвитку адвокатської організації це, насамперед: оборона адвокатського звання, підтримка товариських взаємовідносин між українськими адвокатами і кандидатами адвокатури, надання взаємної допомоги та ін.

Органами управління СУА були: Загальні Збори, Відділ і Контрольна Комісія. Звичайні Загальні Збори скликалися кожного року Відділом (Виділом). На них: затверджували звіти Відділу і Контрольної комісії, вибирали президента, віце-президента і 10 членів Відділу, Контрольну Комісію, а також одного делегата на 1 рік, іменували почесних членів і членів добродіїв, ухвалювали зміну статуту, розпоряджалися капіталом резервового фонду. Відділ відповідав за фонди Союзу та спостерігав за збереженням гідності, поваги та прав адвокатами, виконання ними адвокатських обов’язків, займався становими адвокатськими справами, в тому числі: справою вільного переселення адвокатів, справою нової адвокатської ординації, дисциплінарного адвокатського судівництва, обороною прав української мови в судах і інших урядах. Крім того, Відділ провадив по декілька власних засідань на місяць.Контроль за фінансами Союзу здійснювала Контрольна Комісія. Вона формувалася і підпорядковувалася Загальним Зборам СУА і складалася з трьох членів, які не належали до Відділу СУА.

У 1926 р. для пожвавлення своєї роботи Відділ СУА створив свої підрозділи (делегатури) у таких провінціях: Львів, Бережани, Дрогобич, Коломия, Перемишль, Самбір, Станіславів, Стрий, Сянок, Тернопіль, Чортків, Волинь.

Для політичної оборони СУА створено колегію оборонців у Львові. За її прикладом такі колегії виникали в провінціях. Також СУА мав секцію українських аплікантів.

Одним із найбільш знакових і корисних досягнень Союзу Українських Адвокатів було організація і видання адвокатського часопису з метою пропаганди правових знань, підвищення професійного рівня українських адвокатів.

У 1927 р. СУА за редакцією Л. Ганкевича випустив два номери «Бюлетеня Союзу Українських Адвокатів», в яких подавалося повідомлення про утворення СУА, список членів та окремі рішення СУА.

«Бюлетень Союзу Українських Адвокатів» був першим кроком на шляху до створення професійного правничого часопису «Життя і Право» (1928–1939), до його редакційної колегії входили такі відомі адвокати, як К. Левицький, М. Глушкевич, Р. Домбчевський, Р. Старосольський, О. Надрага та ін. Від травня 1929 р. Часопис почав виходити, як спільний орган Союзу Українських Адвокатів і Товариства Українських Правників.

На сторінках часопису передбачалося ведення дискусій, обміну думок та поглядів правників з метою визначення правильного напряму в галузі правознавства, запровадження нових реформаторських ідей для налагодження більш справедливих та раціональних життєвих відносин у суспільстві. Для цього часопис мав охоплювати як теорію, так і практику з різних галузей права: цивільного, карного, політичного, сімейного, фінансового, адміністративного, міжнародного, порівняльного. Окрім того, були аналітичні статті з економіки, самоврядування і кооперації.

Правовий статус суддів, нотаріусів та адвокатів висвітлювався у рубриках «Організація діяльності судів і нотаріату» та «Організація діяльності адвокатури».

Регулярними у часописі були статті та повідомлення про діяльність Союзу Українських Адвокатів і Товариства Українських Правників.

Цікавим є розділ про персоналії українських правників, у якому систематично подавалися біографічні довідки правників. У рубриці «Бібліографія» подавалися огляди правничої літератури, яка видавалася у Польщі, Німеччині, Чехії.

Часопис «Життя і право» мав важливе значення для національного відродження краю, розвитку української мови та формування свідомості українського народу, оскільки свою діяльністю спрямовував на захист прав українців в чужих державах шляхом об’єднання патріотично налаштованих провідників нації, а ними були адвокати, пропаганди правових знань, практичних порад для практикуючих адвокатів.

У 1934 р. побачив світ Ювілейний Альманах Союзу українських адвокатів, присвячений 10-й річниці створення та діяльності СУА самого СУА так права в цілому. Низка статей присвячена питанням статусу української мови та правничої термінології в Австрії, СРСР (Росії), Угорщині, Польщі та Румунії.

Крім завдань щодо розвитку корпорації, СУА ставив завдання, щостосувалися загальноукраїнських проблем, а саме розвитку української правничої термінології, дослідження історії українського права, впровадження української мови в державні, судові та інші інституції держави. З цією метою в 1936 р. СУА разом із Науковим товариством ім. Шевченка у Львові та Товариством Українських Правників створив «Термінологічну Комісію для устійнення українських термінів у найновішому польському законодавстві».

Матеріали діяльності цієї Комісії публікувалися на сторінках часопису «Життя і Право». За результатами нарад комісії публікувалися пропозиції до української правничої термінології в цивільному праві i процесі та в кримінальному праві i процесі.

Значну увагу СУА приділяв етичним питанням професійної діяльності адвокатів, особливостям та специфіці адвокатської професії. Ідеал адвокатського звання мав полягати у тому, що адвокат мав бути «митець думки і слова, людина боротьби і лицарського духу, речник права і справедливості».

У документах СУА зазначалося. що український адвокат передусім має бути «добрим громадянином, вірним сином свого народу», брати участь у громадянському і політичному житті та бути заступником, оборонцем прав народу. Адвокат повинен усвідомлювати своє місце у суспільному житті, обороняти права, інтереси і гідність свого звання. Свої дії адвокат підпорядковував інтересам усієї адвокатської корпорації, певним стандартам поведінки самого СУА так права в цілому.

У часописі СУА зазначалося, що українська «адвокатура як чільна фланга має йти попереду – опираючись на станову солідарність».

Отже, СУА був не просто громадською організацією, а об’єднував найбільш передову і національно свідому частину українських адвокатів. Саме тут почали формуватися етичні норми співпраці між адвокатами, яких об’єднала не просто професія, а палке бажання виконати не легку, але необхідну місію захисту політичних в’язнів.

6. Засади діяльності адвокатури за входження України до складу СРСР.

Перш за все, слід відзначити, що адвокатура в Україні за радянських часів знаходилась не на найпочеснішому місці серед юридичних професій. Про своє ставлення до адвокатської професії новопостала радянська держава заявила ледь не з перших днів свого існування. Так, прийнятий Всеросійським ЦВК 24 листопада 1917 р. Декрет про суд № 1 скасував не лише всі судові установи, але й органи прокуратури, слідства та інститути присяжних та приватних повірених.

Після закінчення Громадянської війни у новій Радянській державі деякий час тривала дискусія щодо доцільності існування інституту адвокатури. Одні відстоювали тезу про те, що адвокати та змагальний процес є пережитками старого суспільства, оскільки у зв’язку з перемогою соціалістичного ладу знищені корінні протиріччя між особою і державо. Інші вважали, що адвокатура є важливим елементом функціонування радянської системи, а адвокат повинен виступати як солдат соціалістичної армії, який допомагає суду швидко й точно вирішувати задачі радянського правосуддя в інтересах мас та соціалістичного будівництва. Зауважимо, що остання наведена позиція стала пануючою та визначила розвиток адвокатури у Радянському Союзі на десятиліття вперед.

Незважаючи на скасування «реакційного» інституту присяжних повіених, радянська влада невдовзі змушена була впровадити інститут адвокатури. Так, у 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру УСРР. «Згідно з ним створювалися нові адвокатські органи – колегії захисників, які мали певні права самоврядування.

Основними формами діяльності колегій захисників були приватна практика та деяка робота у юридичних консультаціях».

Певний інтерес у розвитку довоєнної адвокатури в Україні становить Положення про адвокатуру СРСР 1939 р., яким, зокрема, замість слова «захисник» було введено у професійний обіг терміни «адвокат» та «адвокатура».

Розвиток післявоєнної адвокатури в СРСР та УРСР характеризувався певним піднесенням статусу адвоката. Якщо «республіканське Положення про адвокатуру (1962 р.) не внесло змін в організаційну структуру обласних колегій адвокатів і юридичних консультацій», то у зв’язку із прийняттям Конституції УРСР 1978 р. відбулось оформлення адвокатури на конституційному рівні. Так, ст. 159 Конституції УРСР визначала: «Для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У випадках, передбачених законодавством, юридична допомога громадянам подається безплатно. Організація і порядок діяльності адвокатури визначаються законодавством Союзу РСР і Української РСР».

Стаття 1 Закону СРСР «Про адвокатуру» 1979 р. визначала основною задачею радянської адвокатури надання юридичної допомоги громадянам та організаціям. Адвокатура в СРСР, як визначалось в законі, сприяє охороні прав та законних інтересів громадян і організацій, здійсненню правосуддя, дотриманню і укріпленню соціалістичної законності, вихованню громадян в дусі точного і неухильного виконання радянських законів, бережного ставлення до народного добра, виконанню дисципліни праці, поваги до прав,честі і гідності інших осіб, до правил соціалістичного співжиття

Це визначення було дослівно відтворено у статті 1 Положення про адвокатуру Української РСР, затвердженого Законом УРСР 1980 р.

Зрозуміло, що сьогодні подібні норми у кращому разі сприймаються як формальні декларації, в гіршому – як яскравий приклад ставлення держави до своїх громадян, яких необхідно було «виховувати в дусі точного і неухильного виконання радянських законів». Про природні права людини, як бачимо, не йдеться. Хоча за умов панування соціалістичної правової доктрини неможливо було очікувати чогось іншого.

Висновок


Подієве історіописання не вимагає якихось глибоких та глобальних висновків, а, швидше, покликане ілюструвати історичний процес, показувати моделі поведінки, що мали місце в історії.

Зрештою, досвід набувається не тільки через розмірковування про сутність життя та історії, пошуком та вивченням «уроків історії», але й шляхом простого переказування минулих подій, часом забутих, часом широковідомих.

Проте одне можна сказати точно – зародки адвокатури виникли ще в Київській Русі з метою захисту прав та свобод людей. З цією метою адвокатура функціонує і досі.

Список використаних джерел:

1.Збірник статей «Адвокатура: історія і сучасність» 13.07.2013 р.

2. Мейер Д. И. Русское гражданское право / Под. ред. А. И. Вицына. Изд.

9-е с исправлениями и дополнениями А. Х. Гольстмана. – СПб.: типография

М. Меркушева, 1910. – С. 14.

3. Гаврилов С. Н. История адвокатуры в России: генезис и эволюция форм

правозаступничества и судебного представительства (ХV – начало ХХ веков). Череповец, 2009. – С. 22.

4. Ибн Русте. Книга дорогих ценностей // Древняя Русь в свете зарубежных

источников: Хрестоматия / Под ред. Т. Н. Джаксон, И. Г. Коноваловой и

А. В. Подосинова. – Т. III: Восточные источники. Сост. ч. I – Т. М. Калинина,

И. Г. Коновалова; ч. II – В. Я. Петрухин. – М.: Русский Фонд Содействия

Образованию и Науке, 2009. – С. 49.

5. Васьковский Е. В. Организация адвокатуры. – СПб: типография

П. П. Сойкина, 1893. – Ч. 1. Очерк общей истории адвокатуры. – С. 307.

6. Российское законодательство X–XX веков. В 9 т. Т. 1. Законодательство

Древней Руси / Под общ. ред. О. И. Чистякова. – М.: Юридическая литература,

1984. – С. 337.

7. Жемайтис С. Привилей Новогрудской земле 1440 г. // Рукописные памят-

ники. Публикации и исследования. – Вып. 4. – СПб, 1997. – С. 215–225.

8. Максимейко Н. Сеймы литовско-русского государства до Люблинской унии

1569 г. – Харьков, 1902. – 205 с.

9. Введенский А. А. Трудовая деятельность стряпчих в северно-русских мона-

стирях в XVII–XVIII вв. / А. Веденский // Север. – 1924. – Кн. 1. – С. 36.

3. Титов Ф. Воспитанники Академии на службе в Киево-Печерской лавре /

Ф. Титов. – 1911. – № 6. – С. 229–256, № 12. – С. 640–679; 1912. – № 10. – С. 219–245, № 12. – С. 588–620.

10. Джаншиев Г. С. И. Зарудный и судебная реформа. Историко биографический

эскиз / Г. Джаншиев. – М.: Тип. Е. Гербек, 1889. – 188 c.

11. Судебные уставы 20 ноября 1864 года за пятьдесят лет. Т. 2. – Петроград:

Сенат. Тип., 1914. – 831 c.

12. Петрів М. Історія української адвокатури в Польщі: Союз українських адвокатів у Львові – 1923–1940 рр. / М. Петрів // Адвокат. – 2002. – № 4–5. – С. 98–106.

13. Вышинский А. Роль коллегии защитников в борьбе за революционную

законность / А. Вышинский // Советское строительство. – 1933. – № 5–6. – С. 12.

14. Декреты Советской власти. Т. I. – М.: Гос. изд-во полит. литературы, 1957. –625 с.



15. Сольц А. Реформа советского уголовного процесса / А. Сольц //Революция права. – 1928. – № 2. – С. 72–74.

16. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укренцикл.», 1998. – Т. 1: А-Г, 672 с.
Каталог: ld
ld -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
ld -> Програма навчальної дисципліни історія світової культури
ld -> Тема Основні етапи розвитку документознавства
ld -> Програма навчальної дисципліни міфологія Галузь знань 0201 культура Напряму підготовки 020101 культурологія
ld -> Дивовижний світ многогранників
ld -> Програма розвитку дітей дошкільного віку зі спектром аутистичних порушень
ld -> Діти з порушеннями психофізичного розвитку як суб'єкт корекційної освіти план
ld -> Інформаційний пакет 04 основи корекційної педагогіки
ld -> Есе на тему: “Українське мистецтво другої половини ХVII-XVIII ст.”
ld -> Дипломної освіти «Допущено до рецензування»

Скачати 244.23 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка