Сучасна вища школа: психолого-педагогічний аспект



Сторінка11/11
Дата конвертації23.03.2017
Розмір5.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

47*

371


Історія професійної освіти і управління

Як бачимо, головне місце у навчальному плані учительського інституту відводиться вивченню теоретичної загальнопедагогічної дисципліни "Педагогіка і дидактика", засвоєнню предметів, які викладались у міському училищі при інституті. Педагогічна практика включала дослідження і узагальнення передового досвіду кращих учителів народних шкіл. Так складається одна з провідних тенденцій загальнопедагогічної підготовки, яка полягає у зверненні до передового педагогічного досвіду майстрів педагогічної праці. Отже, хоча учительські інститути не готували вчителя для середніх закладів освіти, вони зробили певний внесок у становлення загальнопедагогічної підготовки вчителя.



Табл. 4. План проведення уроків у міському училищі при Глухівському учительському інституті 1875-76 н.р.




Предмет

І

II

1.

Закон Божий

6

2

2:

Читання і письмо










-

3.

Російська мова і церковнослов'янське читання










4

4.

Арифметика







>22

5

5.

Практична геометрія










-

6.

Креслення і малювання










6

7.

Історія і географія




J




3

8.

Природознавство




4

9.

Співи

По 3 години кожного тижня позакласно

10.

Гімнастика







Всього

28

24

372

Історія професійної освіти і управління

Табл.5. Навчальний план загальнопедагогічної підготовки

(історико-філологічний факультет Київського університету 1869-70 н.р.)




Предмети

Курси

Всього

І

II

III

VI

1.

Педагогіка




1

1

1

3

2.

Дидактика




1

1

1

3

3.

Історія педагогіки




1

1

1

3

4.

Філософія (в курс уводились окремі теми з педагогіки)

3

3

3

3

12

5.

Історія філософії

3

3

3

3

12

6.

Логіка

3

3







6

7.

Психологія

3

3







6




Всього

12

15

9

9

45

Таким чином, загальнопедагогічна підготовка в учительських інститутах була більш послідовною і систематичною в порівнянні з університетами, відрізнялась глибокою професійною орієнтацією завдяки цілеспрямовано розробленій педагогічній практиці, планомірному вивченню студентами шкільних предметів. Загальнопедагогічна підготовка в університеті, як засвідчує наведений навчальний план, з одного боку, була науково обгрунтованою, тісно пов'язувалась із вивченням філософії, історії філософії, психології та логіки, з іншого ж, характеризувалась нестабільністю (то вводилась, то відмінялась), часто підмінялась курсами філософії, логіки, психології, стаючи їх придатком і набуваючи загальнонаукового змісту.

373


Історія професійної освіти і управління

На початку 70-х років XIX ст. тільки два основних типи вищих навчальних закладів (університети та іеторико-філологічні інститути) здійснювали підготовку вчителів для гімназій.

Першим спеціальним самостійним вищим педагогічним закладом освіти в Україні став Ніжинський історико-філологічний інститут кн. Безбородька (1875 p.). Він пройшов складний шлях розвитку (1820 р. - гімназія вищих наук кн. Безбородька, з 1831 р. - ліцей із словесним і фізико-математичним факультетами. Його перетворення в історико-філологічний інститут пов'язане з докорінними реорганізаціями середньої школи в 60-70-х роках XIX ст., зокрема, гімназійною реформою 1864 р. та реакційною контрреформою 1871 р. Останньою обумовлювалась необхідність збільшення випуску вчителів "класичних" мов. їх нестача і призвела до спрямування історико-філологічного інституту на підготовку вчителів стародавньої і російської мов, словесності, історії, географії для гімназій Міністерства народної освіти, інших відомств, що утримували в інститутах своїх стипендіатів. Не зважаючи на основну спеціальність, кожний студент повинен був готуватися до викладання грецької і латинської мов. Цей навчальний заклад вів підготовку і майбутніх адміністраторів-адептів класичної системи середньої освіти. Подібні інститути були установами закритого типу з гуртожитками та повним пансіоном. Педагогічні спостереження здійснювались студентами в гімназії при інституті. Значною ж перевагою навчально-виховного процесу в Ніжинському історико-філологічному інституті можна вважати заснування окремої кафедри педагогік [15, 141-148]. Слід однак зазначити, що ідея історико-філологічних інститутів не набула широкого розповсюдження.

Основне, чим відрізнялась загальнопедагогічна підготовка в університетах від історико-філологічного інституту, крім змісту, було її наукове спрямування. Початковою ланкою науково-педагогічної роботи можна вважати організацію самостійної праці

374

Історія професійної освіти і управління

майбутніх учителів, зокрема, написання професійно спрямованих творів з різноманітних навчальних дисциплін. Автори кращих творів нагороджувались медалями.

В 1861 р. золотими медалями за твори були нагороджені студенти Стефанович і Пігулевський [16, 5-6]. 6 вересня 1864 р. студенту історико-філологічного факультету В.С.Іконнікову було урочисто вручено свідоцтво про нагородження його золотою медаллю за твір "Максим Грек". У 1868 р. студенту Мачутківському видана грошова винагорода в розмірі 200 руб. сріблом на видання написаної ним роботи [17, 1]. З 1900 р. в Київському університеті за студентські роботи високого наукового рівня присуджуються іменні премії (ім, І.Рахманінова, М. Пирогова, М. Бунге). Такі заходи сприяли розвиткові творчого мислення та пізнавального інтересу до професії.

Поступово написання творів стає традиційним. У Київському університеті, зокрема, про це свідчить засідання Ради університету від 4 жовтня 1889 p., де розглядався проект правил нагородження медалями кращих студентських робіт, а 14 грудня 1901 р. про рекомендацію творів до друку в наукових збірках. Отже, починає зароджуватися ще одна провідна тенденція загальнопедагогічної підготовки - самостійна професійна наукова діяльність. Невдовзі вона була оформлена в науково-гурткову.

"Правила" першого з таких гуртків, який виник на історико-філологічному факультеті Харківського університету ("Гурток для занять з історії російської та західноєвропейської літератури"), були затверджені Міністром народної освіти 22 січня 1900 р. Другий студентський гурток для занять з психології художньої творчості, під керівництвом проф. Овсянико-Куликовського, було дозволено відкрити 31 жовтня 1901 р. Гуртки виявились життєздатними. Деякі твори студентів-гуртківців були премійовані та опубліковані в пресі. Це, зокрема,

375


Історія професійної освіти і управління

реферати Веретєннікова "О Дале", "О сочинениях Жуковского длядетей"[18, 160-161].

Науково-літературні гуртки також відігравали важливу роль у загальнопедагопчній підготовці майбутніх педагогів Київського університету. Як і в Харківському, вони почали створюватися на історико-філологічному факультеті. Наприклад, артистові російської драми П.Скуратову Радою університету св. Володимира було дозволено відкрити для студентів у вільний від навчання час гурток-курси декламації, дикції та виразного читання. Газета "Киевское слово" подала інформацію про організацію в Київському університеті студентського літературного товариства. З метою якомога ширшого залучення майбутніх педагогів до самостійної пошукової діяльності розглядалось питання про організацію в Київському університеті наукових гуртків. Таким був, зокрема, історико-етнографічний гурток під керівництвом проф. Довнар-Запольського. Для більш ґрунтовного вивчення літературних і архівних джерел щодо самостійного написання творів, рефератів, обміну науковим досвідом практикувались студентські екскурсії в столичні навчальні заклади, їх допоміжні бібліотечні фонди.

В другій половині XIX ст. загальнопедагогічна підготовка знаходить розвиток у діяльності Вищих жіночих педагогічних курсів. Першим вищим жіночим закладом освіти в Україні стали Київські вищі жіночі курси, відкриті 4 жовтня 1878 р.

Вони мали дворічний термін навчання, який згодом збільшився до трьох, а потім і до чотирьох років. Загальнопедагогічні дисципліни на курсах викладалися з першого року навчання. Для вступу на курси небхідно було отримати середню освіту або здати іспити. Основою існування вищих жіночих курсів була платня слухачок. Так, її розміри на Одеських жіночих курсах становили в 1911 р. 150 крб. на рік [19, 41], що дорівнювало 7-8 - місячній заробітній платні кваліфікованого

376


Історія професійної освіти і управління

робітника-металіста.

Вищі навчальні заклади для жінок засновувалися також за ініціативою та на кошти приватних осіб і благодійних організацій. Наприкінці XIX ст. більшість курсів було закрито. Свою діяльність вони поновили лише на початку XX ст. Причиною їх закриття, за офіційною версією, було те, що уряд вбачав у них небезпеку поширення революційно-демократичних поглядів, що звичайно мало місце. Проте, як засвідчують дослідницькі дані, важливим приводом також була висока платня за навчання і постійне її збільшення.

Обсяг і зміст загальнопедагогічної підготовки у кожному з вищеназваних навчальних закладів були неоднаковими, що по-різному вмотивовувалось. Ця обставина спричинила наприкінці XIX ст. дискусію. Критиці піддавались як університети, так і історико-філологічні інститути. Перші - за недостатність спеціальної педагогічної підготовки на історико-філологічних та фізико-математичних факультетах. Другі - за кризовий стан підготовки учительських кадрів. Пояснювалось це існуючим на той час спрямуванням на утримання в спеціальній вищій педагогічній школі обмеженої кількості слухачів, оскільки, щойно їх контингент переходив відомі межі, одразу ж починав знижуватись рівень педагогічної підготовки кандидатів. Висловлювалась також думка, що спеціальні педагогічні інститути сприяють "замкненості своїх вихованців", відриву їх від реального життя.

В ході дискусії з 1891 р. знову активізуються пошуки найбільш оптимальної моделі педагогічного інституту, розробляються спеціальні проекти. Перший з них належав професору Ю.А.Кулаковському. На його думку, педагогічний інститут повинен бути спеціальним навчальним закладом з дворічним терміном навчання. При інституті організовується зразкова гімназія з підбором найкращого викладацького складу.

377


Історія професійної освіти і управління

Серед загальнопедагогічних дисциплін він виділяв: психологію, логіку, історію педагогіки, шкільну гігієну, а також училище-знавство. Директор взірцевої гімназії, з точки зору автора проекту, повинен був одночасно очолювати і педагогічний інститут. Цим проектом, особливо останньою його позицією, у педагогічній дискусії було започатковано новий напрямок. Дискутувалось питання про правомірність організації кожного педагогічного інституту в зв'язку з вибраною гімназією та призначення начальником інституту директора гімназії, або ж можливість поставити такий інститут поза залежністю від середнього навчального закладу. Результатом дискусії було скликання у січні 1890 р. Комісії з питань "про покращення стану середньої загальноосвітньої школи". З її складу виділилась підкомісія для розробки основних положень щодо проблем підготовки вчителів середньої школи. Підкомісія в процесі роботи дійшла висновків про необхідність залучення професури кафедри філософії до викладання історії педагогіки на історико-філологічному факультеті. Для осіб, що отримали академічну освіту, пропонувалось відкрити педагогічні інститути, які б не залежали ні від університетів, ні від конкретного середнього навчального закладу. Практичну підготовку майбутніх учителів планувалось проводити в декількох середніх школах різних типів, хоча при цьому не заперечувалась можливість об'єднання інституту з певною школою. Заняття, як теоретичні, так і практичні, з історії педагогіки та шкільної гігієни, біли визначені обов'язковими, а необов'язковими: з теорії педагогіки, дидактики, педагогічної психології. Вивчення ж методик окремих предметів пов'язувалося з практичними заняттями. До практичних занять, в свою чергу, були віднесені: відвідування уроків досвідчених викладачів, пробні уроки з наступним їх аналізом, участь у колоквіумах, тимчасове виконання обов'язків вихователя, систематичне викладання цілих розділів курсу, ознайомлення із

378

Історія професійної освіти і управління

змістом та структурою підручників, аналіз навчальних планів. Не вирішеним, на жаль, залишилось питання про термін навчання в інституті (один чи два роки). При кожному інституті обов'язково започатковувалися бібліотека та педагогічний музей навчальних посібників. Абітурієнти при вступі повинні були представити диплом про закінчення повного курсу університету та, за можливістю, рекомендацію професора відповідної спеціальності. Іспит здавався з однієї із "нових мов". По закінченні інституту випускники звільнювалися від іспитів і отримували так зване подвійне свідоцтво з відміткою їх досягнень, у виконанні всіх видів робіт та констатацією повної придатності до проведення педагогічних занять, а також свідоцтво про закінчення педінституту без надання будь-якої кваліфікації.

Наступний проект підготовки вчителів належить Попечителю Кавказького навчального округу К.П. Яновському. Ним був запропонований примірний зміст двох документів:

1) "Статуту педагогічного інституту";

2) "Правил про педагогічну підготовку при гімназіях і реальних училищах кандидатів на учительські і виховні посади в середніх навчальних закладах".

Відповідно до першого документу, педінститут визначався як особливий самостійний заклад, що підпорядковувався попечителю навчального округу. До інституту зараховувалося не більше 40 кандидатів з осіб, що закінчили курс вищого навчального закладу з предметів історико-словесної і фізико-математичної груп. Навчання у педагогічному інституті розраховувалося на два роки. При ньому започаткувалася гімназія з повним пансіоном, директор якої одночасно призначався директором інституту. В цьому проекті, як і в попередньому, загальнопедагогічній підготовці відводилось головне місце. Курс першого року навчання, зокрема, спрямовувався на ознайомлення студентів з теорією виховання і навчання та з методиками

379

Історія професійної освіти і управління

окремих предметів, а також на покращення наукової підготовки з обраних дисциплін. Другий рік присвячувався суто практичному застосуванню набутих студентами знань з педагогіки та дидактики. Теоретичні заняття (логіка, "психологія в додатку до педагогіки", історія педагогіки, загальна дидактика, методики окремих предметів, шкільна гігієна) логічно поєднувались з практичними (відвідуванням уроків, пробними уроками, їх обговоренням, чергуванням у пансіоні, педагогічними бесідами тощо).

Ці проекти, таким чином, були послідовним продовженням попередніх, їх об'єднувало декілька спільних ідей: необхідність заснування педагогічного інституту, незалежного від університету, єдність теоретичної і практичної підготовки майбутніх учителів, відкриття при педінститутах зразкових гімназій, єдина загальнопедагогічна підготовка.

Підсумком проектів щодо організації і змісту загальнопедагогічної підготовки студентів у педінститутах став проект попечителя Харківського навчального округу М.М.Алексєєнко. На думку автора, її слід розглядати в єдності теоретичної і практичної складових. До першого блоку (лекції і практичні заняття), який він пропонував організовувати і проводити в університеті, відносилось вивчення: історії педагогіки, логіки, педагогічної психології, дидактики, шкільної гігієни, училищезнавства. Другий блок - практична підготовка, з його точки зору, повинен зосереджуватись у педінститутах або ж здійснюватись шляхом прикріплення до середнього навчального закладу. За змістом він майже повторював практичну підготовку майбутнього вчителя, запропоновану К.П. Яновським. Різниця полягала лише в тому, що М.М. Алексєєнко був прибічником проведення педагогічної практики у декількох загальноосвітніх закладах, виступаючи, таким чином, проти відкриття при педінституті однієї зразкової гімназії і зосередження лише в ній

380

Історія професійної освіти і управління

всього циклу практичної підготовки майбутніх педагогів. Представимо всі три проекти у порівнянні схематично (табл. 6). Для подальшої розробки питання про організацію підготовки вчителів у 1901 р. була скликана особлива комісія. Комісія визнала за можливе існування трьох різновидів педагогічних навчальних закладів:

• тимчасових семінарій при середніх навчальних закладах;

• педагогічних семінарій при навчальному окрузі;

• педагогічних інститутів.

Наступним етапом щодо історії розробки питання про підготовку вчителя стали постанови Комісії з питань реформування вищих навчальних закладів. На двох засіданнях Комісії 30 жовтня і 3 листопада 1902 р. ставилися питання про зміст та організацію теоретичної і практичної підготовки майбутніх педагогів. Вирішено було теоретичну і наукову підготовку зосередити в університеті, включивши до неї предмети педагогічного циклу: дидактику, історію сучасних педагогічних течій та методики окремих предметів. Спосіб зосередження практичної підготовки в одній зразковій гімназії було засуджено. На підсумковому засіданні Комісії 4 листопада 1902 р. затверджувалось уведення в курс історико-філологічного та фізико-математичного факультетів університетів предметів загальнопедагогічної підготовки: історії педагогічних течій, дидактики, методики предметів із спеціальності та шкільної гігієни. Зазначалося, що при зарахуванні на вчительську посаду перевага надаватиметься тим особам, які закінчили вказані факультети з проходженням спеціальної теоретико-педагогічної підготовки.

Це була спроба вирішити питання організації вищої педагогічної освіти на рівні державної комісії або на державному рівні. Про те, що вона виявилась не досить вдалою, і тому незавершеною, свідчить наростання нової хвилі дискусій щодо

381


Історія професійної освіти і управління

правомірності зосередження педагогічної освіти в межах здобуття класичної університетської освіти або організації своєрідних інтернатів педагогічного типу при університетах. Знову було підняте дискусійне питання про необхідність утримання при університеті особливої зразкової гімназії або, навпаки, проведення практичної підготовки майбутніх учителів у всіх середніх навчальних закладах університетського міста.



Табл. 6. Проекти та моделі педагогічних закладів освіти і

загальнопедагогічної підготовки вчителя

(90-ті pp. XIX cm.)(порівняльний аналіз)




Ю.А. Кула-

К.П. Янов-

М.М. Алек-




ковський

ський

сєєнко

1. Тип навчального

Педагогічний

Педагогічний

Університет,

закладу для підго-

інститут

інститут

педагогічний

товки вчителя.







інститут

2. Термін навчання

2 роки

2 роки




3. Теоретична

Психологія,

Логіка, "пси-

Історія педа-

загально-педаго-

логіка, історія

хологія в до-

гогіки, логіка,

гічна підготовка

педагогіки,

датку до педа-

педагогічна




училище-

гогіки", історія

психологія,




знавство,

педагогіки, за-

дидактика,




шкільна гігієна

гальна дидак-

шкільна гігіє-







тика, методики

на, училище-







окремих пред-

знавство







метів, шкільна

(проводиться в







гігієна

університеті)

4. Практична

Проходить у

У зразковій

У педагогічно-

загально-педаго-

зразковій

гімназії (відві-

му інституті

гічна підготовка

гімназії

дування

або в міських







уроків, пробні

школах, висту-







уроки, їх обго-

пав проти







ворення, чер-

започаткуван-







гування у пан-

ня зразкової







сіоні, педаго-

школи.







гічні бесіди).




382

Історія професійної освіти і управління

Своєрідним підсумком дискусії, в якому відбилось прагнення автора вирішити або примирити означені суперечності, став проект "Тимчасового положення про педагогічні курси" [20, 1-16], розроблений проф. О.Ясинським. Термін навчання на педкурсах, за його планом, повинен був тривати 1 рік. Автор погоджувався, що теоретичну підготовку студентів-педагогів здійснюватиме університет. Для організації практики при університеті влаштовується "педагогічний навчальний заклад". Передбачалась участь у підготовці майбутніх учителів університетського професора (викладача) педагогіки. Організацію зразкової гімназії О.Ясинський вважав необов'язковим. Студенти, на його думку, могли відвідувати уроки досвідчених викладачів широкого кола середніх закладів освіти міста, давати пробні уроки, виконувати виховні функції. Викладання методик шкільних предметів та керівництво практичними заняттями майбутніх педагогів доручалось найкращим викладачам місцевих загальноосвітніх закладів за умови періодичності зміни керівників з метою надати студентам можливість засвоювати різні педагогічні методи і прийоми, а на цій основі - відпрацювати власну систему викладання. Теоретична загальнопедагогічна підготовка студентів історико-філологічного факультету, на думку автора, повинна зводитись до обов'язкового викладання теорії та історії педагогіки, шкільної гігієни. Бажаним було б уведення таких предметів, як сучасні педагогічні течії, основи науки про фізичне, розумове, естетичне, моральне виховання дитини, загальна дидактика, педагогічна психологія. Обов'язковою умовою викладання педагогіки і шкільної гігієни є, з його точки зору, проведення практичних занять. Педагогічні курси, за положенням, мають на меті підготовку вчителів-предметників, тому при них повинні започатковуватись предметні педагогічні семінарії. До участі в роботі семінарів допускаються особи, що прослухали курс лекцій, а також успішно здали іспити

383

Історія професійної освіти і управління

з педагогіки, шкільної гігієни та методики відповідного предмету. Кандидат, зарахований до семінарії, повинен був пройти серйозну і складну практичну підготовку. Зокрема, відвідати певну кількість уроків свого керівника та декількох інших викладачів. Про два-три уроки керівника студент представляє повний звіт, де увага звертається на мету уроку, засоби щодо її досягнення, прийоми активізації уваги класу, використання наочності тощо. Вимагалось детальне вивчення одного з підручників предмету спеціалізації за умови надання письмового аналізу його змісту. Лише після позитивної оцінки зазначеної документації кандидат міг бути допущеним до одного з двох пробних уроків у класі свого керівника, перед проведенням якого практикант подає програму уроку з викладом його змісту, мети, методичних прийомів, передбачуваного результату та списку використаних посібників. На пробному уроці, крім керівника, повинні бути присутні директор педагогічної семінарії та практиканти. Після пробних, студентові доручалось провести ще кілька уроків. Детальний звіт про їх зміст, організацію та позитивна оцінка давали можливість кандидатові, на думку автора проекту, впродовж місяця працювати класним наставником або вихователем, заміняючи викладача того предмету, до викладання якого готувався студент. Прикладом упровадження "Тимчасового положення про педагогічні курси" є діяльність річних Київських [21, 1-50] та Одеських [22] педагогічних курсів у 1909-1910н.р. При цьому теоретична загальнопедагопчна підготовка майбутніх учителів проводилась на історико-філологічному та фізико-математичному факультетах університету і включала психологію з практичними заняттями, логіку, педагогіку, історію дидактики, історію педагогічних течій (3 години на тиждень), сучасний устрій шкіл (1год.), основи сучасної дидактики (2 год.), практичні заняття з педагогіки (2 год.), училищезнавство. Рекомендованим було впровадження курсів з методики того чи іншого предмету.

384

Практична педагогічна підготовка відбувалася на особливих педагогічних курсах, що влаштовувались при гімназіях та реальних училищах.



Таким чином, аналіз дискусій свідчить, що тенденції практичної спрямованості загальнопедагогічної підготовки, взаємодії теорії і практики, утворення базових навчальних закладів отримали подальший розвиток, проявилась тенденція автономності педагогічних вузів і загальнопедагогічної підготовки в них.

Протягом 1905-1916 pp. новий імпульс отримує розвиток вищої жіночої педагогічної освіти в Україні. Так, у Києві (1914 р.) існувало три вищих жіночих заклади освіти. У складі історико-філологічного, юридичного і медичного відділень працювали вищих жіночі курси в Харкові. Важливу роль у поширенні жіночої освіти в Україні відігравали приватні особи та благодійні організації, зокрема, в Києві. Відомий факт, коли дружина статського радника Жекуліна клопотала про відкриття річних вечірніх загальноосвітніх курсів для жінок [23, 1-2], а також письмові прохання професора М.М.Довнар-Запольського про відкриття двох або трирічних жіночих курсів (з вивчення історико-філологічних дисциплін) [24, 3].

Вагомий внесок у запровадженні вищої жіночої освіти в Україні належить професорсько-викладацькому складу університетів. Так, на півдні України ініціаторами жіночої освіти були професори Новоросійського університету О.С.Трачевський, М.М.Ланге, Є.М.Щепкін, Б.Ф.Веріго, В.В.Підвисоцький. В 1906 р. за їх сприяння були відкриті вищі жіночі педагогічні курси в Одесі. Директором курсів став М.М.Ланге. Тривалий час лекції читались професорами. Викладачі боролись за надання курсам університетського статусу [25, 331].

Значного авторитету набули Харківські приватні вищі жіночі курси, відкриті у 1907 році. Вони мали два факультети: історико-

49 - 94222 385

Історія професійної освіти і управління

філологічний і фізико-математичний і підпорядковувались попечителю навчального округу. Останній затверджував програми, викладацький склад, а безпосереднє керівництво навчальним процесом здійснювала педагогічна рада. Господарською частиною керував опікунський комітет. Плата за навчання складала від 100 до 150 крб. на рік. Навчальний план історико-філологічного факультету мав таку структуру. (Див. табл. 7). Професорсько-викладацький склад Харківських вищих жіночих курсів також складався з викладачів університету. Тут працювали професори, пізніше академіки, Д.І.Багалій, В.П.Бузескул, І.Ф.Сумцов та інші видатні вчені. Особливістю періоду було те, що саме вищі жіночі курси об'єднували найпрогресивнішу частину науково-педагогічних кадрів, які роботу в галузі жіночої освіти вважали своїм громадським обов'язком.

У 1907 р. був покладений початок нового напрямку жіночої вищої педагогічної освіти в Україні, який полягав у підготовці вихователів дітей дошкільного віку. Товариство Трудової Допомоги для інтелігентних жінок заснувало в Києві Фребелівський педагогічний інститут (1907 р.) з дворічним терміном навчання "для жінок всіх станів, звань і віросповідань". Інститут відкривався за наявності не менше 25-ти слухачок. Після його закінчення слухачки отримували посвідчення. На навчання приймалися особи у віці від 16 до 40 років, які мали освіту не менше 6-ти класів гімназії або інших навчальних закладів, що за програмою відповідали гімназійному курсу.

Згідно з навчальним планом, розробленим Педагогічною Радою інституту, загальнопедагогічна підготовка була представлена широким спектром дисциплін: вчення про християнську мораль, психологія з викладом основ вчення про душу дитини, педагогіка, анатомія і фізіологія людини з ґрунтовним викладом вчення про нервову систему і включенням

386

Історія професійної освіти і управління

елементарних даних про патологію, гігієна (основні відомості, із зверненням особливої уваги на гігієну дитячого віку), надання першої допомоги, короткі відомості про основні дитячі хвороби, особливо інфекційні, та догляд за хворими дітьми, короткий курс методики ознайомлення дитини з оточуючою природою, теорія Фребелівської системи і огляд дитячої літератури, методика навчання грамоти і рахунку, співи, малювання і ліплення, гімнастика, практичні заняття з дітьми за Фребелівською системою, необов'язкові курси: крою і шиття, рукоділля і

домоводства.

Першим директором інституту став проф. І.О.Сікорський



[26, 1-21].

Табл. 7. Навчальний план Харківських вищих жіночих курсів




Цикл предметів

Зміст

1.

Богослов'я




2.

Філософія

Психологія, історія нової філософії, педагогіка

3.

Класична філософія




4.

Порівняльне мовознавство

Початковий курс грецької мови, початковий курс латинської мови

5.

Російська мова та література

Історія російської літератури, обрядова поезія, практичні заняття з російської літератури, історія звуків російської мови, семінари з російської літератури, російський билинний епос(спецкурс)

6.

Слов'янська філологія

Семінари з давньослов'янської мови, сербська мова, семінари із слов'янського мовознавства, історія польської мови і практичні заняття, семінари з слов'янської мови і палеографії, історія Польщі, історія сербської і болгарської літератур, вступ до слов'янознавства, релігія стародавніх слов'ян

387

Історія професійної освіти і управління







Продовження

таблиці 7

7.

Загальна історія

Грецька історія, римська історія, історія Сходу, загальний курс історії середніх віків, нова історія (практичні заняття з усіх курсів), історія візантійського законодавства

8.

Російська історія

Російська історія до XVII ст., 1} російська історія до XVIII ст., г російська історія до XVIII-XIX ст., земські собори (спецкурс)

практичні заняття

9.

Історія західноєвропейської літератури




10

Історія церкви

Церква і І—III ст., історія російських сектантів, церква в середні віки

11

Історія і теорія мистецтв




12

Французька мова




13

Німецька мова




14

Англійська мова




При Київському Фребелівському педінституті діяли дитячий садок і зразкова початкова школа, функціонувала психологічна амбулаторія для важковиховуваних дітей [27, 329-330]. Таким чином, був започаткований навчально-виховний педагогічний комплекс.

Це стало ще однією тенденцією, яка одержала розвиток на наступних етапах формування загальнопедагогічної підготовки і актуалізується в наш час у зв'язку із впровадженням багаторівневої підготовки педагогічних кадрів.

В цілому, Фребелівський інститут у період 1907-1920 pp. зробив вагомий внесок у справу підготовки педагогічних кадрів і пропаганди жіночої освіти в Україні. Тільки у 1913-1914 н.р. його

388


Історія професійної освіти і управління

Отже, на початок XX ст. в Україні помітно розвинулась мережа вищих закладів педагогічної освіти, склались тенденції формування загальнопедагогічної підготовки вчителя. До організаційно-педагогічних передумов становлення загальнопедагогічної підготовки у вищій педагогічній школі XIX -початку XX ст. відносимо:

1) урядові освітні реформи (1802-1804 pp., 60-х років XIX ст. та початку XX ст.);

2) становлення державної системи шкільної освіти;

3) поширення мережі державних закладів вищої педагогічної освіти:

- педагогічних інститутів (1811-1859 pp.) та педкурсів (1860-1867 pp.) при університетах;

- створення в 70-х роках XIX - 900-х роках XX ст. самостійних вищих навчальних закладів (Ніжинського історико-філологічного інституту (1875 p.), Вищих жіночих педагогічних курсів (з 1878 p.), Фребелівського педагогічного інституту (1907 p.).

Крім того, функціонування учительських інститутів, які хоч і не давали вищої освіти, але підготували вагомі основи подальшого розвитку загальнопедагогічної підготовки;

4) відкриття вищих педагогічних навчальних закладів на громадських і приватних засадах, що до деякої міри компенсувало недосконалість мережі державних;

5) унікальність навчального процесу, автономність програм окремих вищих навчальних закладів, що обумовило своєрідність розвитку загальнопедагогічної підготовки в кожному з них і, зокрема, в університетах, а отже, вимагає окремої характеристики її змісту за хронологією відкриття того чи іншого педагогічного навчального закладу з наступним співставно-порівняльним аналізом;

50 - 94222 389

Історія професійної освіти і управління

6) становлення теоретичного компоненту загально-педагогічної підготовки вчителя через викладання курсів педагогіки, дидактики, історії педагогічних течій, шкільної гігієни, училищезнавства тощо та виключно авторську розробку їх змісту;

7) визначення практичної складової загальнопедагогічної підготовки, що включала: відвідування студентами уроків провідних викладачів гімназій з їх наступним аналізом та самостійне проведення уроків практикантами. Педагогічна практика, як правило, проводилась у школах міста, або ж зосереджувалась у зразковій при педагогічному навчальному закладі гімназії, початковому чи вищому початковому училищі;

8) пошуки оптимальної моделі педінституту призводять до виникнення чисельних проектів організації підготовки вчителів, а отже, і розробки загальнопедагогічного її компоненту у різноманітності варіантів.



Література

1. Паначин Ф.Г. Педагогическое образование в Росси. Историко-педагогические очерки. - М.: Педагогика, 1979. - 216 с; РГИА, ф. 733, оп. 49, д. 27.

2. Розвиток народної освіти і педагогічної науки на Харківщині. - Харків, 1992. - 335 с.

3. Лавровский Н.А. Из первоначальной истории Харьков-ского университета / Журнал Министерства народного просвещения. - 1869. Октябрь. - ч. 145. - с. 235-260.

4. Багалей Д.И. Очерки истории Харьковского университета. - Т.1. (1802-1815 гг.). - Харьков, 1894. - 1204 с.

5. Устав Харьковского университета 1804 г. // Перио-дическое сочинение об успехах народного просвещения. - 1805. -№ 10. - с. 235-290.

390

Історія професійної освіти і управління

6. ЦДІА України, ф. 707, оп. 29, спр. 33.

7. ЦДІА України, ф. 707, оп. 16, спр. 612.

8. Вернадский В.И. Письма о вьісшем образовании. - М, 1913.

9. Кравец Т.В. Роль университетов в развитии отечественной науки // От Ньютона до Вавилова. - Л., 1967.

10. Паначин Ф.Г. Педагогическое образование в России. - М, 1979.-216 с.

11. ЦДІА України, ф. 707, оп. 160, спр. 38, ч. 1.

12. Вестник воспитания. - Спб.. 1906. - № 7. - с. 28-29.

13. Там само.

14. ЦДІА України, ф. 707, оп. 160, спр. 38, ч. 1.

15. Пирогов Н.И. Избр. пед. соч. - М: Изд-во АПН РСФСР, 1952.-701 с.

16. Кузьмин Н.Н. Учительские семинарии в России и их место в подготовке учителей народной школьї. - Курган, 1970.

17. Свод замечаний по проекту устава общеобразовательньїх заведений об устройстве учительских институтов / Сост. О.Студинский. -Спб., 1863.

18. Очерки истории школьї и педагогической мьісли народов СССР. Вторая половина XIX в. / Отв. ред. А.И. Пискунов. - М., 1976.

19. Настольная книга по народному образованию. - Т.2. -Спб., 1901.

20. Бєлашов В.І., Гурець М.П., Заїка В.В. Глухівський державний педагогічний інститут (1874-1994 pp.). - Суми, 1994.

21. Пінчук Т.Д. Педагогічні науки в Ніжинській вищій школі // Вища і середня педагогічна освіта. - К., 1973. - Вип. 6. •■ с. 141-151.

22. ЦДІА України, ф. 707, оп. 24, ч. І, спр. 349.

23. ЦДІА України, ф. 849 (фонд Іконнікова), оп. 1.

24. ЦДІА України, ф. 708, оп. 307, спр. 229.

50* 391

Історія професійної освіти і управління

25. Халанский М.Г. Опьіт истории историко-филологичес-кого факультета Императорского Харьковского университета. -Б.М. И.Г.

26. Отчет о состоянии и деятельности Одесских вьісших женских курсов за 1911 г. - Одесса, 1912.

27. Временное положение о педагогических курсах. - Юрьев, 1909.- 16 с.

28. Отчет о временньїх курсах при управлений Киевского учебного округа для подготовки учителей средних учебннх заведений. - К„ 1910. - 52 с.

29. Отчет об Одесских педагогических курсах для подготовки преподавателей средних учебньгх заведений. - Одесса, 1910. -48 с.

30. ЦДІА України, ф. 442, оп. 658, спр. 176.

31. Там само.

32. Одесский университет за 75 лет (1865-1940 гг.). - Одесса, 1940.

33. Сикорский И.А. Киевский педагогический Фребелевский институт и его задачи. - К., 1907.

34. Иванов А.Е. Внсшая школа в России в конце XIX -началеХХв. - М., 1991.

392


Історія професійної освіти і управління

Бутівщенко С.В.

Передумови і тенденції розвитку управління професійною освітою в Україні (1917-1941 pp.)

Формування системи середньої спеціальної освіти в Україні у 1917-1920 p.p. проходило в складних політичних, економічних і соціальних умовах. Іноземна інтервенція, громадянська війна, часта зміна урядів - всі ці явища породжували нестабільність у суспільстві і негативно впливали на розвиток професійної освіти в державі. Аналіз статистичних даних, історичної літератури показує, що після 1917 року в Україні діяло лише 20 господарських трестів, які охоплювали всі галузі виробництва. Приватна промисловість знаходилася у кризовому стані, 6000 підприємств не працювало. Значно зменшилось виробництво таких галузей промисловості, як кам'яновугільна, металургійна, цукрова. Так, у 1913 році виробництво вугілля складало 1/2 млрд. пудів, у 1916 році - 3/4 млрд. пудів, а у 1920 році виробництво вугілля знизилось до 200 млн. пудів. Після війни положення у сільському господарстві значно ускладнилось, не вистачало робочої сили, сільськогосподарської техніки.

Наприклад, потреба сільського господарства у сіялках складала 1.500.000 шт., в плугах - 7.000.000 шт., в косилках -800.000 шт., а в наявності було: сіялок - 2.000.000 шт., плугів -4.000.000 шт., косилок - 350.000 шт.

Складними були і політичні умови в Україні. Після лютневої 1917 року революції в Росії, у березні 1917 року в Києві була утворена Українська Центральна Рада, водночас після повалення самодержавства в Україні почалася стихійна організація робітничих, а згодом і солдатських Рад. Виникнення Рад як форми політичної організації трудящих обумовлювалося

393

Історія професійної освіти і управління

гостротою класових суперечностей, безвихідно злиденним становищем мас. Політичне становище в Україні у цій період характеризувалося наявністю різноманітних за своїми "програмами" політичних партій, подальшою політичною поляризацією народних мас і загостренням політичної боротьби. Неоднозначність трактування політичних подій в Україні, не доведені до кінця урядові програми розвитку освіти в 1917-1920 pp. призвели до того, що в історико-педагогічній літературі висловлювалися різні точки зору стосовно визначення періодів розвитку освіти в цей час. Наприклад, Я. Ряппо визначив кілька періодів: першої Радянської влади (січень-березень 1918 p.); Центральної Ради (березень-грудень 1918 p.); Директорії (грудень 1918 -січень 1919р.).

Інша точка зору в С.Сірополка, який визначив розвиток освіти в Україні за такими періодами:

- 1-й - час влади Тимчасового російського Уряду від 8 березня 1917 року до видання 10 червня 1917 року І Універсалу Української Центральної Ради і утворення Генерального секретарства;

- ІІ-й - від 1-го Універсалу до ЗО квітня 1918р., коли було розігнано Центральну Раду;

- Ш-й - час гетьманщини від 30 квітня до 15 грудня 1918 р.;

- IV-й - влада Директорії, відновленої Української Народної Республіки.

Аналіз архівних документів дозволяє стверджувати, що запропонована періодизація Я.Ряппо не враховує важливого для розвитку освіти і культури України історичного періоду, коли влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського (30 квітня - 15 грудня 1918р.), а С.Сірополко, виділяючи в окремі періоди існування УНР, правління Центральної Ради та Директорії, не зважив на те, що у 1917 році в Україні було "двовладдя". Поруч існували Центральна Рада і Радвлада. По суті в Україні

394

Історія професійної освіти і управління

утворилося два центри керівництва освітою: Міністерство народної освіти УНР у Києві і Наркомос України, що знаходився у Харкові. Зокрема, у січні 1918 р. вищим виконавчим і розпорядчим органом радянської влади в Україні був її уряд -Народний Секретаріат. Народним секретарем у справах освіти був призначений В.Затонський. Ми вважаємо, що періодизація С.Сірополко не повністю охоплює процеси, які відбувались в освіті у 1918-1920 p.p., без врахування яких не можливо визначити періоди розвитку освіти в Україні.

С. Постернак, розглядаючи питання розвитку освітнього руху на Україні, визначив такі періоди:

1-й період - часи влади на Україні Тимчасового Російського Уряду, до видання Українською Центральною Радою 1-го Універсалу, з 27 березня по 10 червня 1917 року, три з половиною місяці, часи зростання й формування Української Центральної Ради.

2-й період - Україна на шляху до "куцої" автономії, на підставі 1-го Універсалу Української Центральної Ради, який не скасував влади Тимчасового Російського Уряду, але одночасно установлював Українську владу - Генеральний Секретаріат, в тому числі й Генеральне Секретарство Освіти.

3-й період - часи "куцої" автономії України. З 3 липня по 7 листопада 1917 р. Україна мала офіційний вищий орган управління по ряду справ, в тому числі і у справах освіти -Генеральний Секретаріат.

4-й період - часи Української Народної Республіки з 7 листопада по 25 січня 1918 р. У цей час було остаточно організовано Генеральний Секретаріат Освіти, розроблені основні законопроекти в справах освіти, ухвалено закон про національно-персональну автономію, зроблено план управління справами освіти.

395


Історія професійної освіти і управління

5-й період - установлення на Україні перший раз Радянської влади, це січень-лютий 1918 р.

6-й період - це березень-квітень 1918 року.

7-й період - Гетьманщина - з ЗО квітня по 15 грудня 1918 року.

8-й період - часи Директорії - друга половина грудня 1918 р. - січень 1919 р. Це період, перш за все, особливо рішучого й твердого національного курсу.

9-й період - встановлення на Україні Радянської влади - з лютого 1919 р. до половини серпня. Радянська влада розробила великі проекти, плани реформи в справах освіти, і, в першу чергу, проект єдиної трудової школи, всенародного обов'язкового безплатного навчання.

10-й період - із вересня по грудень 1919 p., коли весь рух був поставлений під прапор єдиної неділимої Росії. По суті це поворот в далеке минуле, коли освітній рух здійснювався на громадсько-приватних засадах без допомоги Держави.

На наш погляд, до існуючих підходів Я. Ряппо, С. Сірополка і С. Постернака слід внести доповнення стосовно розвитку освіти та її управління в період "двовладдя", що існувало в освіті України. Двовладдя в Україні було, фактично, з березня 1917 р. (Центральна Рада, Тимчасовий уряд Росії (офіційно з 12 грудня 1917 р. (Центральна Рада і Радвлада), з квітня 1918 р. до 15 грудня 1918 p., уряд Гетьмана і Радвлада, з 15 грудня 1918 р. до квітня 1919 р., Директорія і Радвлада, квітень 1919 р. - грудень

1919 р., Директорія і Денікінщина, грудень 1919 р. - листопад

1920 p., Директорія і Радвлада.

У зазначений період на території, яку контролювали радянські війська, професійною освітою керував Народний Комісаріат освіти, а на території, яку контролювали війська Директорії (до листопада 1920 p.), управління професійною освітою здійснювалось Департаментом професійної освіти.

396


Історія професійної освіти і управління

В історико-педагогічній літературі висловлювалися різні точки зору стосовно змісту середньої професійної освіти та управління нею у визначений період. Наприклад, Я. Звігальський та М. Іванов у спільній праці "Професійна освіта на Україні" висловлювали думку, що в період 1917-1920 pp. "...сітка професійних закладів майже не мінялась, і кількість нових шкіл, відкритих на Україні протягом 1917-1920 років, рахується одиницями. Реформа старої шкільної системи почалась у нас лише у 1920 році після 1-го Всеукраїнського з'їзду".

Як свідчать архівні матеріали, у 1917-1920 p.p. професійна освіта розвивалась і мала свої тенденції, які відрізнялись від дореволюційного часу. Визначні політичні події 1917 року, а насамперед оголошення 7 листопада 1917 р. в III Універсалі національно-персональної автономії, мали велике значення для розвитку освіти. В цих умовах Генеральний Секретаріат Освіти, будуючи нову школу, створює нові форми управління справами освіти, керуючись принципами демократизму, децентризму і національно-персональної автономії, проголошеної III Універсалом.

Так як реорганізація управління справами освіти на підставі цих принципів вимагала урахувань колективної думки всіх громадських організацій, що відають школою, Генеральне Секретарство Освіти, постановило скликати нараду в справі організації народної освіти в Україні представників земств, міст і учительських організацій.

У рішеннях з'їзду, що проходив 15-20 грудня 1917 року у Києві, наголошувалося, що Генеральне Секретарство Освіти з законодавчим при ньому органом - Генеральною Радою Освіти - є найвищим органом в справі керування і контролю за мінімальними нормами, в межах яких працюють національні органи освіти. На місцях аналогічними органами в справі керування і контролю за діяльністю освітніх навчальних закладів

397


Історія професійної освіти і управління

були губерніальні ради освіти. При кожному губерніальному земстві була заснована Губерніальна Рада Освіти, яка об'єднувала діяльність культурно-просвітних установ всіх національностей губернії. Губерніальні Ради Освіти виконували функції управління освітніми навчальними закладами губернії. У містах, виділених в окремі губерніальні одиниці, були утворені міські Ради Освіти з компетенцією губерніальних рад. При повітових земствах функції управління навчальними закладами виконували повітові ради, а в селах - сільські ради освіти. Загальне керівництво справами народної освіти кожної національності надавалось відділам народної освіти при національних секретарствах і національних Радах при них, які були законодавчими органами.

Таким чином, у Ї917 році в Україні була утворена чітка система управління освітніми закладами, центральним органом якої було Генеральне Секретарство Освіти на чолі з І.М.Стешенком. Питання управління середніми професійними навчальними закладами, підготовки фахівців в педагогічних навчальних закладах знайшли відображення в планах роботи Генерального Секретарства Освіти, в яких були визначені такі питання:

- перетворення учительських і, так званих, церковно-учительських шкіл в учительські семінарії;

- підготовка педагогічного з'їзду учителів, учительських інститутів і семінарій для остаточного улаштування нових програм;

- улаштування літніх учительських курсів для учителів українських середніх шкіл [1, арк. ЗО].

Саме те, що Генеральне Секретарство велику увагу звертало на підготовку педагогічних кадрів, не випадково, тому що процес національного відродження в Україні був би неможливий без

398


Історія професійної освіти і управління

розвитку національної школи і професійної освіти, як її складової частини.

В умовах економічного спаду виробництва та політичної нестабільності конче потрібно було налагодити систему підготовки фахівців для різних галузей виробництва.

Слід відзначити, що тривалий час в Україні обов'язкового навчання не було, і функцією освіти була, власне, середня школа. Середня професійна школа, по суті, мала той же загальний характер, що й гімназія або реальне училище тільки з деяким спеціальним ухилом. Ще у травні 1917 року Міністерством народної освіти Тимчасового уряду була визначена необхідність реорганізації системи освіти. Спеціальна комісія в складі представників Міністерства народної освіти, громадських організацій, ради робітничих, селянських і військових депутатів і вчительської спілки повинна була розробити конкретний план реформ професійної освіти, але в життя ця реформа втілена не була.

Факти свідчать, що політика російського уряду в цей час мало чим відрізнялась від великодержавної політики самодержавства.

Аналіз чисельних архівних документів дозволяє відтворити динаміку розвитку професійної освіти та її управління, визначити передумови, які впливали на формування системи управління середніх професійних навчальних закладів.

Однією з передумов подальшої реорганізації управління середньої професійної освіти було прийняття першого узагальненого документа, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, ним став "Наказ Української Центральної Ради" від 5 травня 1917 року. Він юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів.

399


Історія професійної освіти і управління

Центральна Рада 5 грудня 1917 року ухвалила закон про передачу Секретарству освіти всіх шкіл і просвітніх установ, які діяли натерені України [2, арк. ЗО.].

Землемірні та хліборобські навчальні заклади відійшли до Міністерства Земельних справ, гірничі - спочатку до Міністерства Торгу і Промисловості, а потім - до Міністерства народної освіти. Комерційні школи були передані Департаменту вищої і середньої школи, художні - до Головного Управління із справ Мистецтв, після чого під керівництво Департаменту професійної освіти увійшли вищі і середні школи, ремісничі школи нижчого типу.

Центральна Рада Законом від 28.12.1917 року скасувала шкільні округи на терені УНР, були звільнені з посад попечителі Київської, Харківської та Одеської шкільних округ, і на їх місце були призначені секретарі. Всі справи шкільних округ були передані відповідним секретарствам та органам місцевого самоврядування

Секретарству освіти були передані всі школи та просвітні установи, які діяли на території України.

Велике значення для подальшої організації управління професійними навчальними закладами мали професійні з'їзди з питань розвитку професійної освіти. Незважаючи на складні соціальні умови життя, 13-15 серпня 1917 року було проведено Всеукраїнський професійний з'їзд, який мав на меті:

а) переглянути закон Російського уряду відносно професійної освіти;

б) розробити план навчання, шкільні програми;

в) виробити раціональний тип професійної школи, відповідно до техніко-педагогічних вимог, а також потреб індустрії;

г) організувати сітку шкіл;

д) організацію управління професійною освітою [3, арк. 18].

400


Історія професійної освіти і управління

Про велику зацікавленість науковців, фахівців, викладачів проблемами розвитку професійної освіти та її управління свідчать матеріали роботи наукової комісії на чолі з В. Вернадським.

У документах, які висвітлюють роботу вищеназваної комісії, підкреслювалось, що забезпечення виробництва нерозривно пов'язано з підготовкою фахівців за умови "...щорічно випускати техніків всіх спеціальностей до 600 чол. і випуск збільшувати з таким розрахунком, щоб чисельність фахівців з середньою спеціальною освітою перевищувала у 5 разів чисельність інженерів".

Комісією було прийнято рішення щодо зміни навчальних програм у професійних навчальних закладах, та більш повного їх фінансування. Пропозиції науковців були враховані Міністерством освіти при розробці заходів подальшого розвитку управління професійною освітою. Департаментом професійної освіти були виділені кошти на проведення з'їздів діячів професійної освіти -50.000 крб. на рік, на видання кращого підручника було асигновано 15.000 крб. [4, арк. 18].

Після оголошення IV Універсалу (22 січня 1918 р.) вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а управління професійною освітою здійснювалося Департаментом професійної освіти при Міністерстві освіти.

У губерніях функціонували Губерніальні Управи, при яких були створені відділи професійної освіти, які організовували управління та координували роботу середніх професійних навчальних закладів. Губерніальні Ради освіти з виконавчим органом - управою утворювались при губерніальних земствах.

В їх компетенцію входило:

- розміщення між повітовими земствами асигнованих губерніальним відомством коштів на народну освіту;

- розгляд прохань повітових рад освіти;

- завідування середніми школами;

51-94222 401

Історія професійної освіти і управління

- призначення допомоги учителям з губерніальних коштів;

- розгляд скарг на повітові ради освіти з правом запропонувати перегляд справи;

- збирання і опрацьовування статистичних даних для губерніальної Ради освіти за інструкцією Генерального Секретарства;

- зносини з відповідним Секретарством по народній освіті і з губерніальною Радою освіти;

- упорядкування музеїв, бібліотек, влаштування народних розваг і т.п. і взагалі піклування про розвиток національної освіти в губернії.

Українська повітова Рада освіти розподіляла шкільні кошти повіту, що асигнувалися щорічно, вишукувала кошти на народну освіту повіту і складала обрахування на утримання вищих початкових шкіл, професійних нижчих шкіл, установ дошкільної і позашкільної освіти. Для цього Рада освіти проводить контроль над станом шкіл і навчання і з'ясовує, наскільки існуючі школи та установи задовольняють населення, як за кількісними, так і за якісними показниками і, в разі необхідності, приймає заходи до усунення хиб. Повітова Рада Освіти призначала учителів, піклувалася про їх педагогічний та загально-освітній рівень; затверджувала інструкторів шкіл; забезпечувала повітові навчальні заклади підручниками та шкільним знаряддям; дозволяла приватним особам засновувати початкові школи; вирішувала проблеми сільських рад освіти, вступала в зносини з Губерніальною Радою Освіти і національними радами з різних питань освіти; проводила статистику народної освіти як з власної ініціативи, так і за вказівками Секретарства. По закінченні шкільного року, Повітова Рада складала звіт про стан народної освіти повіту, який надсилала до Губерніальної Ради Освіти.

402


Історія професійної освіти і управління

При повітових радах питаннями управління професійними навчальними закладами займалися інструктори з професійної освіти.

До компетенції Департамента професійної освіти відносилось управління освітньою системою та розширенням мережі середніх спеціальних навчальних закладів.

У 1918 році в Україні було 10 губерній і 108 повітів. У кількісному співвідношенні повіти у губерніях відрізнялися. Так, Київська губернія мала 12 повітів, Чернігівська- 18, Харківська -17, Полтавська - 15, Подільська - 13, Катеринославська - 8, Херсонська - 7, Таврія - 3, Холмщина - 3.

Відрізнялися губернії і за кількістю середніх спеціальних навчальних закладів, тому в своїй роботі Департамент професійної освіти спирався на Губерніальних комісарів, які на місцях з'ясовували різні питання діяльності спеціальних навчальних закладів.

Нові професійні навчальні заклади відкривалися в Україні з дозволу Департаменту професійної освіти, який враховував всі підстави на їх відкриття і лише тоді давав дозвіл. Якщо пропозиції місцевих органів не були достатньо обгрунтованими, Департамент не дозволяв відкривати навчальний заклад. Наприклад, пропозиція Новозибківської народної управи про відкриття середнього технічного училища була відхилена Департаментом професійної освіти як необгрунтована [5, арк.85].

Змінюється і сама система управління середніми професійними навчальними закладами, які на місцях були підпорядковані комісарам освіти (середні - губерніальним, нижчі — повітовим).

Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня 1918 року) і утворення гетьманської держави призвели до змін в організації управління в Україні. Відповідно до чинного законодавства міністрам надавалась можливість "...видавати

51* 403

Історія професійної освіти і управління

розпорядження в розвитку і поясненню законів, при чому всі такі розпорядження підлягають попередній ухвалі Радою Міністрів".

Але, навіть за умов обмежених законотворчих можливостей, у 1918 році на протязі півроку (з 13 травня до 24 жовтня) були детально розроблені і видані 72 закони та накази, що мали державне значення стосовно освіти взагалі, та зміцнення матеріально-технічної бази середніх спеціальних навчальних закладів та управління ними зокрема. У цей період діяло 34 середні технічні школи [6, арк.51].

На 31 червня 1918 року функціонувало в Україні 38 учительських семінарій [7, арк. 112.] : у Київській шкільній окрузі - 24, Одеській - 10, Харківській - 4. У 1918 році Міністерством освіти були розроблені та надіслані до Ради Міністрів на ухвалу законопроекти про асигнування коштів для покриття боргів Смілянської хімічно-технічної середньої школи, Новозибкінської середньо-технічної школи.

У 1918 році з коштів Державної Скарбниці на розвиток мережі учительських інститутів і семінарій було асигновано 600.000 крб.

Одним з головних завдань того часу було створення широкої мережі середніх спеціальних навчальних закладів з чіткою системою управління ними.

Збільшення чисельності середніх спеціальних навчальних закладів здійснювалось у трьох напрямках : через відкриття нових навчальних закладів та реорганізацію нижчих технічних шкіл у середні технічні училища, а також через реорганізацію середніх професійних училищ у технікуми.

Із метою задовольнити кадрові потреби школи учителями у 1918 році уряд доручив Міністру Освіти відкрити 12 нових учительських семінарій [8, арк.91].

Намічалось з 1 липня 1919 року відкрити 20 нових учительських семінарій і 2 учительських інститути [9, арк. 59].

404


Історія професійної освіти і управління

У цей час були реорганізовані або відкривались нові середні технічні навчальні заклади. Наприклад, Конотопська технічна школа 10 травня 1918 року була реорганізована з нижчої технічної школи у середнє технічне училище. З 1 липня 1918 року Олександрівська реміснича школа була перетворена у середню технічну школу. У травні 1918 року в м. Липовцях на Київщині було відкрито середню хіміко-технічну школу з цукроварної промисловості [10, арк. 10.]. У 1918 році у Вінниці було відкрито середнє технічне училище [11, арк. 51].

Якщо у 1917 році в Україні діяло 15 державних, 16 недержавних середніх технічно-навчальних закладів, то у кінці 1918 року їх нараховувалось 47. Деякі середні технічні училища були перетворені у технікуми.

Процес реорганізації середніх технічних училищ у технікуми був закономірним тому, що значна частина училищ з питань організації навчально-виховного процесу, методичного забезпечення, за рівнем підготовки фахівців була на рівні європейських навчальних закладів, про що свідчать повідомлення від педагогічних колективів середніх професійних навчальних закладів України [12, арк.227]. Наприклад, педагогічна рада Полтавської середньої технічної школи звернулась 5 вересня 1918 року до Департаменту професійної освіти з проханням реорганізувати школу в технікум на тій підставі, що "учбові плани і програми школи по своєму обсягу і змісту наукового матеріалу приближаються до планів і програм закордонних технічних, які називаються у Німеччині "технікум" [13, арк. 50].

У 1918 році товариством освіти на Поділлі був заснований Вінницький український агрономічний технікум. Він надавав учням практичну, науково обгрунтовану освіту за різними галузями технічних знань, пов'язаних із сільським господарством, для підготовки їх до майбутньої діяльності за обраною спеціальністю. Він мав такі відділи: агрономічний,

52 - 94222 405



Історія професійної освіти і управління

гідротехнічний, сільського будівництва, сільського машинобудування, землемірний та кооперативний.

Із ініціативи інженерів, у Києві був відкритий 1-й Київський технікум, який готував техніків-механиків. Технікум мав механічний і будівельний відділи. Будівельний відділ поділявся на підвідділи: архітектурний і дорожньо-будівельний /шляхів/. Архітектурний відділ готував техніків, які самостійно виконували будівельні роботи. Термін навчання - 4 роки [14, арк. 2].

У м. Харкові (вересень 1918 року) був затверджений статут Перших політехнічних курсів "Технікум" інженера Г.Г. Сквор-цова. Вони мали відділи: електротехнічний, механічний, будівельний і готували техніків-механиків. Курси працювали за програмою, яка була розроблена Міністерством освіти у 1915 році і затверджена Тимчасовим урядом ЗО травня 1917 року. З початку утворення цей навчальний заклад підготував 293 фахівця [15, арк. 54].

Наведені приклади розширення мережі середньої спеціальної освіти, прийняття відповідних законів та підзаконних актів для забезпечення діяльності навчальних закладів, свідчать про те, що, незважаючи на складні умови, з часу проголошення в Україні незалежності була розроблена система заходів, особливо в організаційному плані, направлена на підготовку фахівців для різних галузей виробництва, освіти, культурних установ. Однією з передумов подальшого розвитку середніх професійних навчальних закладів була реорганізація системи управління середньою професійною освітою.

Політична нестабільність, наявність "двовладдя" негативно вплинули на роботу органів управління професійними навчальними закладами. Жоден із урядів в цей час не домігся утворення єдиного освітнього простору в Україні. Точилася жорстока політична боротьба, яка, інколи, перекреслювала ті здобутки, яких було досягнуто в управлінні професійною освітою.

406

Історія професійної' освіти і управління

Як свідчить Міністр Освіти М. Василенко; "Зміна Міністерського Кабінету перед святом 1918 р. сталася в недовгім часі після більшовизму, яким було не тільки знищено все зроблене для налагодження державного життя на Вкраїні, але навіть припинено майже на два місяці роботу всіх центральних установ Українського уряду" [16, арк. 2]. Політичне протистояння перекинулося і на освіту. Після відновлення радянської влади в Києві (28 січня 1918 р.) Народним секретарем освіти був призначений В. Затонський. Система управління професійною освітою на території, де була встановлена радянська влада, була аналогічною із системою управління Народного Секретаріату /уряду/, який своє керівництво здійснював через місцеві Ради та їх відділи, та через призначених ним комісарів. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦУВК, так і секретарств. 27 січня 1918 р. Народний Секретаріат скасував посади губернських, повітових та міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради. Після окупації австро-німецькими військами всієї України, радянська влада була проголошена поза законом. ЦВК і Народний Секретаріат знаходився у Таганрозі.

У цих складних економічних і політичних умовах одним із головних питань^було питання про збереження кадрів викладачів, забезпечення їх соціального захисту, і в такий спосіб забезпечення нормального функціонування навчальних закладів. Враховуючи те, що в різних регіонах України були різні соціально-економічні умови, Україна ділилась на чотири класи: до першого класу відносився Київ, до другого - Одеса, Харків, Катеринослав, до третього - губерніальні міста і м. Миколаїв, до четвертого - всі інші місцевості. Відповідно до поділу визначались тарифні ставки працівників освіти [17, арк. 154].

Ці заходи набули великого значення у справі покращення матеріальних умов викладачів, а також сприяли забезпеченню середніх навчальних закладів фахівцями.

52* 407

Історія професійної освіти і управління

У цей час прийняття основних рішень стосовно діяльності професійних навчальних закладів відносилось до компетенції органів державного управління, але залишався певний простір для активного впливу різних громадських організацій, товариств на формування мережі середніх професійних навчальних закладів. Так, на прохання громадян м. Бобровиці на Чернігівщині, було відкрито середнє сільськогосподарське технічне училище. В м. Полтаві з ініціативи громадськості була відкрита середня професійна школа, яка мала два відділення : електротехнічне і шляхобудівне.

Середні спеціальні технічні училища працювали за навчальними планами і програмами, розробленими викладачами і затвердженими педагогічними радами навчальних закладів. Аналіз навчальних планів Полтавської середньої професійної технічної школи показує, що на вивчення загальноосвітніх предметів відводилось 13,6 відсотків, на спеціальні дисципліни 40,6 відсотків, а на практичні заняття - 45,8 відсотків навчального часу, були запроваджені інтегровані курси (теоретична механіка, опір матеріалів, градостатика) [18, арк. 60].

У навчальному плані Ніжинської технічної школи з сільськогосподарського машинобудування на загальноосвітні дисципліни виділялася 21 година (11.4% навчального часу), на спеціальні дисципліни - 90 годин /48.9%/, на практичні - 73 години (39.7%) [19, арк. 180.].

Навчальний план з сільськогосподарчої спеціальності Ніжинської технічної школи відрізняється тим, що на загальноосвітні дисципліни виділялась 21 година (11.4% навчального часу), а на спеціальні дисципліни - 94 години (50.6%), на практичні заняття - 52 години, або 38% навчального часу [20, арк. 179.].

408


Історія професійної освіти і управління

Як свідчать архівні дані, тенденція до збільшення годин на теоретичні заняття властива для більшості середніх спеціальних навчальних закладів.

Прагнення педагогічних колективів надати фахівцям більш ґрунтовну підготовку з обраної спеціальності, сприяло розширенню мережі технікумів. Технікуми виникли в Україні у 1915 році, але їх кількість була незначна. У 1915 році в Україні функціонувало 54 технікуми. За навчальними планами технікумів на теоретичні заняття відводилось 37% навчального часу, а на практичні заняття - 63% навчального часу [21, арк. 129].

Таким чином, навчальний план технікуму відводив на практичні заняття більшу кількість навчального часу, ніж на теоретичне навчання. В той самий час у технічних училищах було навпаки - на теоретичні заняття відводилось значно більше часу, ніж на практику.

Аналіз навчальних планів і програм засвідчує про те, що вони складалися викладачами навчальних закладів і затверджувалися Міністерством народної освіти [22, арк,ЗО.]. Наприклад, Горлівському гірничому училищу ім. С. С. Полякова Міністерство торгівлі і промисловості дозволяло проводити заняття за розширеними програмами згідно із положенням "О технических и горньїх учебньіх заведеннях" від 18 червня 1917 року [23, арк. ЗО].

Нормативно-правове забезпечення діяльності навчальних закладів дозволяло педагогічним радам училищ і технікумів регулювати практичні заняття учнів. Так, у Вінницькому українському агрономічному технікумі за рішенням педагогічної ради, літня практика для учнів, які пройшли навчання двох курсів, була замінена відрядженням для практичної роботи на фермі. Також поділ занять та канікулярного часу на протязі року, в межах зазначених норм, належав до компетенції педагогічної ради [24, арк. 151].

409

Історія професійної освіти і управління

Організація навчально-виховного процесу була побудована так, що на викладання теоретичного курсу відводилось не менше 25 тижнів, а на практичні заняття в літній період - не менше 12 тижнів на рік, в залежності від курсу.

Міністерство народної освіти здійснювало загальне керівництво і догляд за виконанням діючих законів, а опіка про матеріальні умови навчальних закладів і спостереження за його діяльністю належали правлінню товариства по розповсюдженню технічної освіти на Поділлі. Товариство виконувало функції кураторської ради.

Поширення опіки та фінансової допомоги середнім професійним навчальним закладам свідчить про наявність елементів дуальної системи в організації функціонування навчальних закладів. Наприклад, на засіданні Чернігівської губернської народної ради, від 8 квітня 1918 року, було прийнято рішення про підтримку середніх професійних технічних навчальних закладів і сприяння їх реорганізації в технікуми.

Слід зазначити, що фундаторами професійних навчальних закладів були не тільки державні органи, а й різні товариства фахівців, науковців та інші. Так, фундатором середнього технічного училища (технікума) в м. Рудному, Катеринославської губернії, було товариство службовців гірничих підприємств північного Криворізького району [25, арк. 18.]. Із проханням про відкриття політехнічних курсів у Харкові до Міністерства народної освіти зверталось товариство професорів та викладачів вищих і середніх навчальних закладів у Харкові.

І, як результат, при активній фінансовій допомозі місцевих товариств, земств, громадських організацій, професійні училища починали функціонувати і готували фахівців для різних галузей виробництва.

Так, із 12 пропозицій стосовно відкриття середніх професійних навчальних закладів в Новозибкінському повіті

410


Історія професійної освіти і управління

можна було виконати тільки 5, які були підкріплені фінансовою допомогою (будинками, землею або грошима) з боку земств, товариств та громадських організацій.

Подвійне фінансування мало велике значення тому, що місцеві кошти не дозволяли розвернути будівництво нових професійних технічних навчальних закладів, котрі були так необхідні промисловості.

Недостатнє фінансування гальмувало розширення мережі середніх професійних навчальних закладів. Тільки для відкриття 28 професійних навчальних закладів у Волинській губернії необхідний був кредит у сумі 607.495 крб., а можливості уряду з фінансування будівництва нових навчальних закладів були обмежені. Деякі навчальні заклади фінансувалися за рахунок фундаторів навчальних закладів, допомоги громадських та приватних установ. Наприклад, Вінницький український агрономічний технікум функціонував за рахунок коштів фундаторів, плати за навчання та утримання учнів, прибутків від садиб, ферм, майстерень, або маєтків, які належали технікуму, або знаходились у його користуванні, допомог і пожертв, одержаних від урядових, громадських та приватних установ, та осіб. Це дозволяло технікуму, із дозволу уряду, безмитно виписувати з-за кордону необхідні для практичного і теоретичного навчання речі : книги, устаткування, знаряддя та машини, посівний матеріал, інше сільськогосподарське приладдя, пересилати безкоштовно пакети та інші поштові направлення.

Прийом учнів на навчання у середні професійні навчальні заклади проводився відповідно із статутом училища чи технікуму.

У технікумі Г.Г.Скворцова у Харкові плата за навчання визначалася фундаторами технікуму і затверджувалася міністерством народної освіти та мистецтва. Плата за навчання вносилась за кожне півріччя наперед і не поверталася.

411

Історія професійної освіти і управління

При середніх професійних училищах, як правило, відкривали \ нижчі ремісничі школи. Наприклад, реміснича школа була відкрита при Чернігівському механіко-будівельному училищі [26, арк. 2]. Відкриття нижчих професійних шкіл при середніх професійних навчальних закладах сприяло розвитку безперервної професійної освіти.

У зв'язку з тим, що не вистачало коштів на розвиток навчально-матеріальної бази, навчальні приміщення (лабораторії, майстерні) в окремих училищах були спільними з іншими навчальними закладами. Так, у вересні 1918 року навчальні приміщення Кам'янець-Подільського технічного училища були розділені між університетом і технічним училищем. Кам'янець-Подільський державний український університет займав II поверх, а технічне училище - III поверх, І поверх був спільним [27, арк. 93].

Випускники середніх професійних навчальних закладів могли продовжувати навчання у вищих навчальних закладах.

Аналіз статутів середніх професійних навчальних закладів дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на обмеженість в отриманні освіти (плата за навчання), навчальні заклади поповнювались представниками різних верств населення, які навчались на кошти, виділені земствами, товариствами, громадськими організаціями.

При організації навчально-виховного процесу враховувались особливості професійної підготовки, зберігалась безперервність навчання і перспектива підвищення фахового рівня випускників, існувала можливість отримання ними звання інженера. Наявність при середніх професійних навчальних закладах ремісничих шкіл по суті означала створення чітко окресленого навчального комплексу з нижчими і середніми професійними навчальними закладами, що позитивно впливало на підготовку фахівців.

412

Історія професійної освіти і управління

Надання права педагогічним колективам самим розробляти навчальні плани та програми, враховувати особливості навчального закладу при проведенні практичних занять, дозволяло викладачам творчо використовувати активні форми навчання. Таким чином, на перетині часового простору та історії формувалося нове покоління фахівців, якому, незважаючи на складні умови, відкривалась можливість для практичного втілення в життя своїх творчих задумів.

Значна увага приділялась середнім комерційним навчальним закладам. Утворені в кінці XIX - на початку XX ст., середні комерційні навчальні заклади у 1918 році були передані з Департаменту професійної освіти в Департамент середньої освіти. Встановлено, що основною складовою мережі комерційних навчальних закладів були комерційні училища. Ці заклади призначалися для навчання дітей із більш заможних верств населення і тому більш щедро фінансувались різними громадськими об'єднаннями і окремими меценатами. Управління комерційними училищами здійснювалось Міністерством освіти, яке, в умовах погіршення соціально-політичної і економічної ситуації в країні, домоглось відкриття 7 нових комерційних шкіл.

До компетенції Міністерства освіти відносилась також розробка положень і статутів для комерційних навчальних закладів. У 1918 році Міністерство освіти розробило і затвердило статути для 4-х комерційних шкіл. Рівень викладання та навчально-технічна база комерційних училищ забезпечували добру підготовку фахівців. Викладачами призначалися особи, які мали вищу освіту, зокрема, викладачами в молодших класах призначалися особи, які закінчили учительські інститути [28, арк. 26].

Враховуючи ці обставини, при деяких комерційних училищах відкривалися відділення, які готували фахівців для промисловості, використовуючи навчально-технічну базу комерційних училищ.

413


Історія професійної освіти і управління

Наприклад, при комерційному училищі у Кривому Розі було відкрито гірниче відділення [29, арк. 47].

У 1918 році в Україні функціонувало 150 комерційних шкіл [30, арк. 33]. У процесі утворення комерційних навчальних закладів активну участь брали: товариство "Освіта", об'єднання купців, приказчиків, викладачів, учителів. Так, товариством "Освіта" в м. Юзівці була утворена комерційна школа. У листопаді 1918 року в Черкасах "Товариством взаємної допомоги приватної, службової і професійної праці" було утворене приватне комерційне училище [31, арк. 102].

У комерційних навчальних закладах програмне забезпечення навчального процесу знаходилось на належному рівні, адже до 1917 року комерційні училища були найкращими з середніх професійних навчальних закладів і прирівнювались до вищих комерційних училищ країн Західної Європи [32, арк. 40].

Особливістю організації управління комерційною освітою було те, що у комерційних училищах одного типу навчальні плани і програми суттєво відрізнялись. Наприклад, у Новозибківському комерційному училищі згідно із навчальною програмою у 1918/19 навчальному році не викладались такі предмети як: латинська мова, географія України, землезнавство, комерційна кореспонденція, законодавство (торгівельне і промислове), економічна географія з економічною історією України, ручна праця, в той час, як ці предмети викладались у комерційному училищі м. Тульчина, Подільської губернії [33, арк. 63.]. У комерційних навчальних закладах, як і в технічних, були утворені підготовчі класи. Це пояснюється низьким рівнем освіти населення України, і молоді зокрема. Тому однією з передумов розвитку професійної освіти була підготовка учнів у загальноосвітніх школах.

Учителів в Україні готували учительські інститути та учительські семінарії. Учительські семінарії працювали за навчальними планами та програмами, які розробляли викладачі

414

Історія професійної освіти і управління

семінарій. Міністерство освіти в цьому випадку виконувало координуючу функцію, воно пропонувало педагогічним радам учительських семінарій до початку шкільного року розробити детальний розклад годин із навчальних предметів, та програму навчання і надіслати до Комісаріату зі справ освіти шкільної округи [34, арк. 150.]. Це завдання і повинна була виконати реформа педагогічних навчальних закладів, яку проводило Міністерство народної освіти. Для розробки основних положень реформи була створена комісія з представників Міністерства освіти, національних Міністерств, представників шкіл, фахівців. Комісії доручалося скласти проект реформи учительських інститутів та семінарій, скликати з'їзд діячів педагогічних навчальних закладів. На протязі квітня-червня 1918 року комісія розробила основні положення реформування учительських семінарій. Згідно із висновками комісії у педагогічні навчальні заклади приймались учні після отримання ними середньої освіти. Утворювалися два типи педагогічних навчальних закладів: один -для учителів нижчих і вищих початкових шкіл, другий - для учителів середніх шкіл. Для перших необхідно було реформувати учительську семінарію, для других - реформувати учительські інститути та педагогічні курси. Для вступу в учительську семінарію необхідно було скласти письмовий іспит із викладової мови і арифметики [35, арк. 33].

Міністерство народної освіти запропонувало педагогічним радам учительських семінарій звернути увагу на те, щоб семінарії вели підготовку таким чином, щоб випускники, майбутні вчителі, могли працювати в початкових школах так, як це вимагало саме діло. З огляду на це, Міністерство народної освіти запропонувало при розробці навчальних програм і розподілу годин для окремих предметів дотримуватись установлених норм.

415


Історія професійної освіти і управління

На виконання програми в учительських семінаріях було установлено на кожний тиждень у всіх класах не більше 140 годин [36, арк. 147-150]

Потреба у педагогічних кадрах була дуже гострою, тому одним із перших розпоряджень Директорії, яка прийшла до влади 15 грудня 1918 року, було рішення про організацію тимчасових українських курсів для початкових шкіл при учительських інститутах у містах Вінниці, Миколаєві, Херсоні, Житомирі [37, арк. 47]. При гімназіях також були організовані відділи для підготовки учителів вищих початкових шкіл.

Директорія прийшла до влади за умов, коли необхідні для промислового виробництва й товарообігу економічні зв'язки були розірвані не лише з іншими країнами, а навіть між регіонами і містами самої України, тому у своїй діяльності Департамент професійної освіти повинен був врахувати не тільки політичні обставини, але й економічні труднощі. Як відзначив Міністр освіти І. Огієнко: "Скудні асигнування гетьманського уряду на професійну освіту, на жаль, не давали більш широко поставити справу професійної освіти на Україні" [38, арк. 15], тому необхідно було прийняти нові закони з професійної освіти, які б сприяли розвитку управління професійною освітою. Важливим організаційним заходом, який ефективно впливав на динамізм соціально-економічних перетворень, зростання ролі управління професійною освітою, були з'їзди. Так, у січні 1919 року у Києві відбувся з'їзд діячів комерційної освіти, на якому наголошувалось на необхідності реорганізації комерційних навчальних закладів та їх управління [39, арк.5]. У резолюції з'їзду підкреслювалось, що реорганізація комерційних училищ та їх управління повинна проходити в тісному зв'язку з реформою народної освіти, щоб навчальні програми грунтувались на соціально-економічній науці. На основі рішення з'їзду була внесена пропозиція просити Міністерство народної освіти утворити комісію для розробки

416

Історія професійної освіти і управління

нового "Положення про комерційні навчальні заклади". "Положення" мало охопити усі типи комерційних навчальних закладів, система яких була розгалуженою. На 1 січня 1919 року в Україні функціонувало 108 комерційних навчальних закладів.

Із пропозицією удосконалити систему управління середньою професійною освітою звертались фахівці, викладачі навчальних закладів, громадські організації. На місцях педагогічні колективи, пропонували уряду вирішувати нагальні питання організації та управління професійною освітою через інститут губерніальних комісарів. Так, у "Меморандумі Всеукраїнської Учительської Спілки до Директорії Української Народної Республіки" /грудень 1918 p./ наголошувалось на необхідності "... призначити хоча б тимчасово представників міністерства з широкими повноваженнями".

Представниками секретарства на місцях мали бути губернські комісари та їх помічники.

28 січня 1919 року в Рівному Директорія затвердила закон про управління освітою. Згідно з цим законом, управління народною освітою децентралізувалося, а саме: передавалося колегіальним органам із представників місцевого самоврядування, комісара народної освіти, та організованого учительства. Отже, заснування шкільних рад при земствах та введення в шкільні управи членів земських управ мало своїм завданням міцно зв'язати шкільне управління з самоврядуванням.

Консолідація була характерною ознакою в управлінні професійною освітою. Призначення комісарів на місцях дозволяло більш оперативніше вирішувати питання управління професійними навчальними закладами, їх фінансування із місцевого бюджету.

Архівні документи зберегли для історії прізвища комісарів, які працювали в той час і які сприяли розвитку системи управління професійною освітою. Наприклад, на Волині

53 - 94222 41 7



Історія професійної освіти і управління

працював комісаром Смірнов, Катеринославщині - Труба, Київщині - Постернак, Поділлі - Чиприця, Полтавщині -Андрієв-ський, Харківщині - Синівський, Херсонщині - Ромахівський, Холмщині - Дмитрюк, Чернігівщині - Стаднюк [40, арк. 143].

Як важливою передумовою функціонування системи управління середньою професійною освітою було визначення Департаментом професійної освіти (16 січня 1919 року) головних завдань діяльності:

- створити чітку систему управління професійною освітою усіх галузей і всіх типів;

- розгорнути існуючі і розробити нові закони, статути, положення з професійної освіти;

- переглянути навчальні програми, визначення типів професійних навчальних закладів;

- планомірне поширення професійної освіти в Україні;

- проведення українізації в навчальних закладах [41, арк. 115].

Була розроблена структура Міністерства Освіти. До складу Міністерства входили:

1. Департамент загальних справ;

2. Департамент вищої школи;

3. Департамент середньої школи, який мав відділи:

- середньої школи,

- учительських шкіл,

- видавничий;

4. Департамент нижчої освіти з відділами'

- вище-початкової освіти,

- нижчої освіти;

5. Департамент професійної освіти з відділами:

- технічної освіти,

- організаційний,

- сільськогосподарської освіти;

418

6. Департамент до- і позашкільної освіти з відділами:



- дошкільного виховання,

- позашкільного виховання,

- захистів і притулків;

7. Департамент мистецтв з відділами:

- театральний,

- музичний,

- пластичного мистецтва,

- художньої промисловості,

- охорони пам'яток старовини і мистецтв;

8. Архівно-бібліотечний відділ;

9. Канцелярій шкільної Ради;

10. Канцелярія Міністра [42, арк. 38].

Структура Міністерства освіти дозволяла організовувати управління середньою професійною освітою, але політичне протистояння, бойові дії на території України не дозволили плідно працювати над розбудовою професійної освіти. Як відмічалось у доповіді Департаменту професійної освіти, проголошеної на нараді у Міністерстві Освіти 16 січня 1919 року: "Війни чи не найтяжче відбились на професійній школі".

У цей час функціонувало 42 технічних середніх професійних навчальних заклади, які знаходились у тяжкому матеріальному стані. Не вирішувались питання постачання професійних навчальних закладів необхідним обладнанням. Станки та інші прилади потрібно було виписувати з-за кордону. Департамент професійної освіти, у 1920, році знаходився у Кам'янці Подільському, а усі документи - у Києві , в якому була установлена радянська влада.

Департаментом професійної освіти була утворена комісія з підготовки термінологічного словника, укладанню підручників для різних типів навчальних закладів. Комісія підготувала 70

54 - 94222

419

Історія професійної освіти і управління

підручників для технічних навчальних закладів, уклала окремі розділи термінологічного словника.

Оцінити вагомість і своєчасність прийнятих заходів можливо, якщо зважити на те, що на території України (10 губерній) проживало у 1919 році 3.365.183 дітей шкільного віку, з котрих 1.047.312 чол. (31.1%) були неграмотними.

Незважаючи на складні економічні, політичні, соціальні обставини, уряду УНР вдалось розширити мережу середніх професійних навчальних закладів і налагодити їх управління.

Управління освітою відбувалось у складних економічних, соціальних і політичних умовах. Необхідно було прийняти основні закони, які могли б забезпечити діяльність навчальних закладів. За короткий термін було прийнято ряд важливих законів. Так, 12 квітня 1919 року Радою Міністрів був прийнятий закон про безкоштовне обов'язкове навчання всіх громадян України. На проведення в життя цього закону виділялися кошти (на 1919 рік було відраховано 120 млн. гривен).

Також були прийняті заходи по забезпеченню середніх професійних навчальних закладів необхідними підручниками та навчальними посібниками.

Процес реорганізації проходив також в художніх училищах і школах. Так, Кам'янець-подільська художньо-реміснича майстерня (31 вересня 1919 року) була реорганізована в Подільську крайову художньо-промислову школу середнього типу. Школа здійснювала підготовку фахівців для різних галузей художньої промисловості і мала на меті завдання розвивати існуючі художні промисли на Поділлі, та сприяти відродженню українського народного мистецтва [43, арк. 19].

Важливим фактором, що суттєво вплинув на реорганізацію професійної освіти, була соціально-економічна обстановка в Україні на початку 20-х років.

420

Історія професійної освіти і управління

Постійна плинність кадрів, часта зміна робітниками своїх спеціальностей в роки світової та громадянської війни знижували чисельність та кваліфікацію робітників.

У кінці 1920 року радянська влада була встановлена на всій території України. Україна була поділена на 11 губерній: Київську, Подільську, Херсонську, Одеську, Таврійську, Донецьку, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську, Волинську. Фактично було 10 губерній, оскільки Одеська об'єдналась з Таврійською.

Народний Комісаріат Освіти приймав заходи по налагодженню управління освітою. Зокрема, на засіданнях колегії розглядались такі питання:

- "Про взаємовідносини місцевих відділів народної освіти з відділами Народного Комісаріату Освіти";

- "Проект положення реорганізації професійних навчальних закладів";

- "Про організаційно-інструкторський відділ";

- "Структура Театрального Комітету";

- "Про організацію народної освіти і соціального виховання на Україні".

Для промисловості та сільського господарства потрібні були агрономи (практики та науковці), вчені-агрономи, кваліфіковані робітники, конструктори-спеціалісти та адміністратори. Для підготовки фахівців цих категорій необхідні були професійні школи, технікуми, інститути [44, арк.53]. Слід наголосити, що значні зміни у соціально-економічному житті країни електрифікація, нова економічна політика, стали рушійною силою у розв'язанні проблем підвищення рівня професійної кваліфікації молоді та ліквідації професійно-технічної неграмотності населення. У зв'язку з цим 3 грудня 1920 року РНК України прийняла декрет "Про шкільно-професійно-технічну повинність", згідно з яким усі робітники віком від 18 до 40 років

54* 421

Історія професійної освіти і управління

оголошувались підлеглими начальній професійно-технічній повинності. Від цієї повинності були звільнені лише ті особи, які мали підготовку в обсязі не нижче колишнього ремісничого училища, або ті, що навчались у вечірніх технікумах, робітничих факультетах та технічних навчальних закладах.

Починаючи з грудня 1920 року на заводах, відповідно до Декрету РНК України про ліквідацію професійно-технічної неграмотності населення, були організовані курси, які працювали за навчальними планами і програмами, розробленими фахівцями на заводах.

Організація курсів для підготовки фахівців при заводах була викликана гострою потребою виробництва у спеціалістах, і її можливо розглядати як одну з передумов розширення мережі середніх професійних навчальних закладів тому, що у цей час цілий ряд середніх професійних училищ та курсів були реорганізовані в технікуми.

Технікуми на той час були середніми професійними навчальними закладами. У 1921 році їх нараховувалось 84. За 1918-1921 роки було відкрито 28 технікумів. Відповідно змінювалась і система управління середніми професійними навчальними закладами. Приближення середніх технічних навчальних закладів до виробництва призвело до змін і в формах управління навчальними закладами, в організації навчально-виховного процесу. Більше уваги стало приділятись практичній підготовці учнів, активно став використовуватись досвід інженерів-практиків на виробництві під час проведення практичних занять учнів на заводах [45, арк. 41].

Підготовка фахівців більше відповідала вимогам виробництва взагалі, і конкретної галузі зокрема. Реорганізація середніх професійно-технічних навчальних закладів у 1920 році з нахилом до вимог виробництва стала передумовою для проведення в життя економічного і шкільного районування. У

422

,

Історія професійної освіти і управління



травні-серпні 1920 року, після обстеження відповідними комісіями природних багатств і економіки України, НКО зробив нові наголоси в питанні подальшого розвитку середніх професійних навчальних закладів, з урахуванням існуючих соціально-економічних умов. Наслідком цього процесу стала постанова Наркомату Освіти про "Районування України. Економічне і шкільне". У цьому документі було визначено три головних і чотири другорядних райони, де чітко окреслена необхідність підготовки фахівців відповідно до галузей виробництва, які діють у тому чи іншому районі. Наприклад, у Катеринославському районі була розвинута металургійна промисловість і машинобудування, відповідно до цих галузей виробництва планувалась підготовка фахівців. Такий підхід стосувався й інших економічних районів України [46, арк. 176]. До трьох основних районів були віднесені:

- Східний, Бахмутський район, де була розвинута кам'яновугільна та металургійна промисловість з центром у Харкові та Катеринославі.

- Південно-Західний з центром у Києві, де була розвинута інженерно-будівнича та харчова промисловість. Це був індустріально-землеробський район.

- Південний і Центральний район з Одеською, Миколаївською, Кременчуцькою, Полтавською губерніями. Там були розвинуті такі галузі виробництва: машинобудування, суднобудування, механічна промисловість, хліборобство, оброблення дерева.

Важливим фактором, що суттєво вплинув на подальший хід розвитку системи професійної освіти, формування типів навчальних закладів, був соціальний фактор. У 1920 році в Україні нараховувалось сотні тисяч сиріт, безпритульних дітей. Соціальний фактор деякою мірою вплинув на розгалуженість різноманітних за фахом типів середніх професійних навчальних

423


Історія професійної освіти і управління

закладів, яка існувала в 20 роки на терені України, з повною орієнтацією на молодь. Виникли професійні навчальні заклади, в яких могла навчатись молодь з 14-річного віку без відриву від виробництва [47, арк. 54].

Реформування середньої професійної освіти в Україні проходило з урахуванням досвіду країн Західної Європи. На професійних з'їздах конференціях, фахівці звертали увагу на систему підготовки спеціалістів у Німеччині, Англії, Франції, США, країнах Скандинавії, порівнювали з існуючою системою професійної освіти в Україні, пропонували шляхи щодо реорганізації середньої професійної освіти.

Наприклад, на Всеукраїнському агрономічному з'їзді, який проходив 10 листопада 1920 року, мова йшла про систему підготовки фахівців в агрономічних школах Німеччини, Англії, Данії, країн Скандинавії.

Враховуючи, що в англійській агрономічній професійній школі програма була побудована за типом вузької спеціалізації, в німецькій навчання носило більш прикладний характер, а в агрономічних школах Данії, Швеції програма була побудована таким чином, що загальноосвітні і спеціальні предмети вивчались у тісному зв'язку і достатньому обсязі, було запропоновано, при реформуванні середньої сільськогосподарської професійної освіти врахувати досвід навчання у агрономічних школах Данії і Швеції.

У 1920 році мережа середніх професійних навчальних закладів стала зростати як за рахунок реорганізованих ремісничих та технічних шкіл у середні професійні навчальні заклади, так і за рахунок відкриття нових профшкіл та курсів. Наприклад, в Одесі училище торгового мореплавства було реорганізоване у Водний технікум. Тільки за серпень 1920 року в Одесі було відкрито три профшколи на заводах та технічні курси з контингентом 200 чоловік.

424

Історія професійної освіти і управління

Зростання кількості середніх професійних навчальних закладів було закономірним процесом, про це свідчить зростання кількості бажаючих отримати професію у середніх навчальних закладах різного типу. Так, в Одеській губернії число бажаючих навчатись у технічних школах складало 450 чол., у медшколах 550 чол., у сільськогосподарських 350 чол., соціально-економічних 150 чол. [48, арк. 16].

Відбувається збільшення кількості середніх професійних закладів різних типів і в інших регіонах України. У Донецькій губернії у 1920 році функціонувало 9 середніх професійних навчальних закладів. На Київщині діяло 4 агрономічних технікуми і 9 професійних агрономічних шкіл [49, арк. 19].

Важливою організаційною передумовою формування системи середньої професійної освіти в Україні було формування нової системи управління середніми професійними навчальними закладами. Питання організації управління ними обговорювалося за ініціативою НКО України на конференціях представників профосвіти в губерніях у 1919 р., і після цього було прийнято рішення про створення Центрального Комітету професійної освіти. Хоча у 1919 році такий Комітет створений не був, але 6 червня 1919 року Раднарком УРСР законодавчо закріпив організаційну структуру НКО України, де чітко було визначено, що керівництво професійною освітою доручається підвідділу професійної освіти шкільного відділу НКО. Пізніше, у Положенні про професійно-технічний відділ було визначено, що йому доручається розробка та розвиток мережі середніх професійних навчальних закладів всіх типів і спеціальностей, розгляд та затвердження навчальних планів та програм [50, арк. 135].

Декретом від 10 серпня 1920 року Рада Народних Комісарів створила Головний Комітет науково-спеціальної і професійно-технічної освіти (Укрголовпрофосвіта), який став виконувати всі функції по управлінню професійними навчальними закладами.

425


Для утримання середніх професійних навчальних закладів Раднарком УСРР прийняв декрети про введення одночасного грошового збору на потреби трудових шкіл і профшкіл, а також був введений "освітній податок". Ці рішення мали силу закону, і в тих складних соціальних умовах це мало велике значення для подальшої роботи професійних навчальних закладів.

На реформування середньої професійної освіти мали певний вплив партійні наради при ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У у грудні 1920 року з питань розвитку народної освіти.

В цей час посилюється інтеграція державних структур РРФСР і УСРР щодо єдності освітньої політики. Все це посилювало централізацію в управлінні освітою взагалі і середньою професійною освітою зокрема.

Тенденцію посилення впливу держави на формування системи середньої професійної освіти можна розглядати, з одного боку, як об'єктивну необхідність в умовах складної соціально-економічної обстановки (економічна і господарська розруха, відсутність сталого бюджету), а з другого боку - як передумову для початку формування адміністративно-командної системи в країні з подальшим послабленням громадських важелів впливу на освітянську політику урядових структур. Водночас, слід зауважити, що незважаючи на це, в 20 роки рівень демократизації в суспільстві дозволяв місцевим органам активно впливати на реформування середньої професійної освіти.

Ввійшло в практику, коли навчальні заклади відкривались за постановою загальних зборів мешканців населеного пункту або певної ініціативної групи. Наприклад, в Запорізькій губернії з ініціативи місцевої учительської спілки була започаткована Оріхівська педагогічна школа. Наркомос погодився з рішенням місцевих органів влади.

Підтримка Наркомосом ініціативи на місцях, надання навчальним закладам права у підготовці навчальних планів і

426

Історія професійної освіти і управління

програм, у виборі методів навчання і підручників, ентузіазм народу у будівництві нової української національної школи і середньої професійної освіти, як її складової частини, сприяли практичному втіленню основних принципів професіоналізації та підготовки кваліфікованих спеціалістів.

Процес національного відродження в Україні має тісний зв'язок із розвитком професійної освіти. Незважаючи на нестабільність у справах освіти, яка виникла в зв'язку з частою зміною урядів, загальне прагнення працівників органів управління освітою, фахівців до розбудови національної професійної школи знайшло своє відображення в багатьох законах відносно структури управління професійної освіти, організації діяльності середніх професійних навчальних закладів, розробці навчальних планів та програм.

У той час, в умовах економічної та політичної нестабільності, частої зміни урядів, наявності двовладдя, ще не була розроблена концепція професійної освіти, але визначились основні напрями реформування професійної освіти та системи управління, які стали орієнтиром для Міністерства народної освіти, фахівців у розробці заходів організаційного характеру, щодо подальшого удосконалення підготовки спеціалістів.

Аналіз чисельних архівних матеріалів та історико-педагогічної літератури дозволяє визначити провідні тенденції розвитку управління професійної освіти, наявність організаційних передумов та їх значення в подальшому зростанні мережі середньої професійної освіти, розробці та впровадженні в практику нових навчальних планів та програм, удосконаленні навчального процесу в зазначений період.

Передумови формування системи управління середніми спеціальними навчальними закладами та удосконалення навчального процесу в середніх професійних навчальних закладах у 1917-20-х pp. характеризуються:

427

Історія професійної освіти і управління

- демократизацією, колегіальністю, децентризмом управління;

- розширенням мережі навчальних закладів при активній участі товариств та інших громадських організацій;

- проведенням професійних з'їздів з метою вивчення та узагальнення пропозицій науковців, фахівців різних типів навчальних закладів;

- прагненням зміцнити матеріально-технічну базу навчальних закладів, використовуючи різні джерела фінансування;

- наданням можливості навчальним закладам творчо підійти до розробки навчальних планів та програм;

- реорганізацією технічних училищ у технікуми з більш удосконаленими програмами;

- прийняттям закону про безкоштовне обов'язкове навчання в нижчих та вищих початкових школах;

- більш широким використанням технічної бази підприємств для практичних занять учнів;

- прийняттям основних нормативно-правових актів, що регулювали діяльність середньої професійної освіти в Україні у 1917-1920 pp.

Узагальнюючи документи стосовно управління освітою, можна стверджувати, що реорганізація системи управління середньою професійною освітою проходила під впливом тенденцій соціально-економічного, політичного характеру і була об'єктивно закономірним процесом подальшого розвитку системи професійної освіти.

Аналізуючи розвиток системи управління середньої професійної освіти в 20-ті роки, ми вважаємо доцільним виділити такі основні тенденції:

- розробка законів, статутів, положень із професійної освіти, за допомогою яких потрібно було налагодити

428


Історія професійної освіти і управління

управління навчальними закладами, підготовку фахівців для виробництва та освітянських і культурницьких установ;

- використання демократичних форм, проведення реорганізації мережі середніх професійних навчальних закладів згідно із вимогами часу;

- сприяння процесу національного відродження через проведення українізації професійної освіти.

Реорганізація центральних і місцевих органів управління професійною освітою свідчить, що загальною тенденцією в 20-ті роки було посилення активності державних структур у становленні системи управління середніми професійними навчальними закладами, як необхідної умови подальшого розвитку середньої професійної освіти.

Враховуючи те, що до 1917 року в Україні було 75% неписьменних, педагогічні колективи професійних навчальних закладів наполягали на підвищенні рівня знань учнів у загальноосвітніх школах і розглядали це положення як передумову для розвитку професійної освіти, що повинно було сприяти впровадженню інноваційних систем у навчально-виховний процес підготовки фахівців. Зростання потреб особистості та суспільства у професіях педагогічної спрямованості суттєво вплинули на розвиток ідей щодо реорганізації педагогічної освіти.

Тенденція до колегіальності у вирішенні важливих питань управління освітніми закладами мала велике значення для подальшого розвитку системи управління, так як глибокий аналіз стану освіти в Україні, з урахуванням досвіду зарубіжних країн, дозволив визначити пріоритетні напрями розвитку педагогічної освіти і системи управління нею.

Із 1922 року все більше виявляється тенденція до розподілу середньої професійної освіти за вертикалями і галузями, і,

- 94222

429


Історія професійної освіти і управління

відповідно до них була реорганізована структура управління середньою професійною освітою від центральних до місцевих органів управління. Наслідком реформування професійної освіти стало збільшення повноважень управлінських структур та їх впливу на діяльність середніх професійних навчальних закладів.

Після 1922 року реформування середньої професійної освіти характеризується зміною наголосів щодо напрямів та змісту управління. Все більшої ваги набуває тенденція переходу в управлінні від адміністративно-організаційних заходів до навчально-організаційної та науково-методичної роботи.

Зберігається тенденція щодо зменшення чисельності апарату центрального і місцевих органів управління. У той же час все більше практикувалось утворення комітетів сприяння професійній освіті як, наприклад, комітет сприяння промислово-економічній освіті, що мало позитивний вплив на зміцнення матеріально-технічної бази соціально-економічних навчальних закладів. Для кращої взаємодії (10 липня 1923 р.) була утворена "Рада профтехнічної освіти при Головпрофосвіті".

Все більший прояв знаходить подальша централізація управління професійними навчальними закладами. Так, середні медичні професійні навчальні заклади були підпорядковані безпосередньо Укрголовпрофосвіті, а середні педагогічні школи округовим інспектурам.

Реформування системи професійної освіти у 1923-24 pp. проходило у відповідності до реформування державних органів управління без належного наукового обгрунтування, що привело до скорочення мережі технікумів. Якщо у 1922 р. технікумів було 281, то у 1924 р. їх нараховувалось 158, що мало негативні наслідки.

Тенденція наближення професійної освіти до економічного розвитку того чи іншого району, зміна структури управління в зв'язку з проведенням реформи трьохступеневої системи

430


Історія професійної освіти і управління

управління знайшли свій прояв у 1925 р. і особливо після 1925 p., коли професійні навчальні заклади перейшли до відома господарських органів.

Головною ознакою управління професійною освітою було виконання плану підготовки фахівців у відповідності з потребами виробництва. Управління професійною освітою виконувало дві головні функції: адміністративно-фінансову та навчально-методичну. У відповідності до цього НКО України були утворені два центри, взаємодоповнюючі один одного: адміністративно-фінансовий і науково-методичний. Тенденція побудови методичних структур відповідно до Положення про Держнаукметодком, коли ініціатива у розробці методичного забезпечення йшла від центральних методичних органів, а округові учбово-методичні комбінати, яким були підлеглі райметодбюро займались питанням як використовувати надіслані навчальні плани і програми у навчально-виховну процесі навчального закладу, зменшили можливість продуктивно використовувати науковий потенціал викладачів. Ці заходи передбачали подальшу централізацію управління професійними навчальними закладами.

Впровадження трьохступеневої системи державного управління у 1925 році і відповідно до неї зміни в структурі і в управлінні професійною освітою як складової частини НКО позначилось на діяльності місцевих органів професійної освіти та професійних навчальних закладів. У цей час державний вплив в управлінні професійною освітою зосереджувався не тільки на стратегії розвитку професійної освіти, а й носив все більш нормативно-директивний характер, все менше використовуючи механізми самоуправління професійних закладів. Як свідчать архівні матеріали, і зокрема рішення президії ДНМК від 16 грудня 1927 року про втілення у практику єдиних для усіх профшкіл навчальних програм із суспільствознавства, а також вивчення рівня викладання суспільствознавства у середніх профшколах за



55' 431

Історія професійної освіти і управління

єдиною схемою, увага державного методкому зосереджується на подальшій уніфікації навчальних дисциплін у профшколах.

Реорганізація управління професійною освітою у відповідності до вимог трьохступеневої системи управління була продовженням реформи професійної освіти 1922 року.

Економічне та шкільне районування, утворення системи соціального виховання і системи професійної освіти, поділ професійної освіти на "вертикалі" і галузі, поєднання у програмі профшкіл елементів спеціальної і загальної освіти та утворення моністичної системи освіти, правове забезпечення діяльності реорганізованої середньої професійної освіти - усе це стало передумовою для посилення впливу централізації управління і послаблення важелів самоуправління та впливу громадськості на розвиток професійної освіти.

Тенденції щодо подальшої уніфікації системи індустріально-технічного навчання все більше проявляються у 1929 році, коли Наркомос УРСР став втілювати в практику постанову окремої комісії при Держплані УРСР з приводу уніфікації індустріальної системи СРСР.

Таким чином, після 1927 року в управління професійною освітою зростає прагнення центральних управлінських структур досягти необхідної ефективності функціонування професійних навчальних закладів з допомогою подальшого посилення централізації управління, через удосконалення діяльності округового апарату за рахунок адміністративних та інспекторських заходів щодо розмежування сфер діяльності (Центр керував ВУЗами, технікумами, науковими, дослідними інститутами НКО, місцеві інспектури керували масовими культурно-освітніми профшколами, за умови зменшення витрат на реалізацію управлінських рішень.

Спочатку інтеграційними процесами була охоплена індустріальна вертикаль, а потім усі інші вертикалі середньої

,432


Історія професійної освіти і управління

професійної освіти. Уніфікація освітянських систем України і Росії виявилась у створенні єдиних типів середніх професійних навчальних закладів (технікумів), розробці та впровадженні єдиних навчальних планів та програм, у забезпеченні НКО союзних республік єдиного програмно-методичного керівництва.

Про подальшу централізацію управління середньою професійною освітою свідчить той факт, що галузеве управління середніми професійними навчальними закладами на транспорті здійснювалось на підставі положень РНК УСРР і Наркомату шляхів сполучень СРСР.

Наслідком централізації управління став перехід до двохступеневої системи державного управління, коли були ліквідовані округи, а всі питання стосовно освіти, відповідно до рішень Центру, вирішували районні виконавчі комітети та міські Ради.

Зміна управління середньою професійною освітою проводилась у відповідності до реформи професійної освіти. Тенденція до посилення галузевого компоненту управління набуває в той час все більшого впливу після підпорядкування вузів, технікумів та профшкіл ВРНГ та іншим господарським об'єднанням і союзним народногосподарським організаціям.

Уніфікація та стандартизація системи середньої професійної освіти призвела до поширення тенденції галузевого управління навчальними закладами. Як наслідок цього процесу у структурах галузевих наркоматів стали утворюватись сектори або відділи кадрів, які виконували функції управління середніми професійними навчальними закладами, а також методичні групи, що повинні були складати навчальні плани та програми для підвідомчих навчальних закладів і запроваджувати активні форми і методи навчання.

Утворення галузевої системи управління професійною освітою призвело до започаткування нових регіональних

56 - 94222 433



Історія професійної освіти і управління

методичних центрів з координації роботи щодо методичного забезпечення навчального процесу, галузевих опорних технікумів.

У той же час зменшується можливість використовувати науковий потенціал вчених, провідних фахівців, управлінців, які могли б акумулювати провідні ідеї подальшого розвитку професійної освіти, принципи впровадження сучасної методики викладання предметів, розробити основні положення діяльності навчальних закладів з урахуванням зарубіжного досвіду. Внаслідок цього з'явилась тенденція опрацьовувати ці важливі питання у спрощеному варіанті на нижчому галузевому рівні, що негативно вплинуло на вироблені стратегії розвитку професійної освіти та діяльності її органів управління.

Слід відзначити, що у 30-ті роки середня професійна школа набуває характеру професійно-політехнічної освіти.

Нові наголоси щодо змісту професійної освіти призвели до зміни структури НКО, яка була реорганізована на одноступеневу. На місцях замість округових інспектур були утворені ОблВно, які очолювали управління середньої професійної освіти у області. Цими заходами ще більше посилилась централізація управління навчальними закладами. Тенденція вирішувати майже всі питання централізованим порядком: від призначення директорів технікумів до впровадження навчальних планів і програм та організації методичного забезпечення навчального процесу у середніх професійних навчальних закладах стало нормою у діяльності центральних органів управління.

Тенденція до поглиблення галузевого управління середніми професійними закладами знайшла своє вираження у 40-ві роки, коли відділи та сектори кадрів, які керували професійними навчальними закладами у тій чи іншій галузі виробництва, були перетворені у Головні управління навчальних закладів.

Практично схема управління у 40-ві роки не змінилася, методичним забезпеченням навчальних закладів займались

434


Історія професійної освіти і управління

методичні ради, які функціонували при управліннях навчальних закладів. У зв'язку з об'єднанням декількох професійних навчальних закладів в один змінюється і структура управлінських органів навчальних закладів. Наявність цих відмінностей пояснюється, по-перше, бажанням зменшити витрати на управління навчальними закладами, а, по-друге, самі технікуми мали особливості, коли у одному і тому ж технікумі випускники отримували різну спеціалізацію.

З аналізу чисельних архівних документів і літератури можна зробити висновок, що основними тенденціями управління середньою професійною освітою у 1917-1920 pp. були: демократизм, колегіальність, децентризм, використання досвіду зарубіжних країн, самоуправління навчальними закладами, наявність елементів дуальної системи управління на місцях, активна участь науковців, фахівців, громадських організацій в розбудові системи управління середньою професійною освітою. Досить помітними і притягальними віхами аж надто непростого і тривалого процесу самовизначення України постають події 1917-1919 рр., коли було водночас і так багато досягнуто у справі розбудови української держави і управління професійною освітою і постільки ж багато не реалізовано, втрачено.

У 1920-1922 pp. загальносоюзного Наркомату освіти не існувало. Всі повноваження щодо розбудови професійної освіти та її управління були покладені на НКО України, що дозволило утворити українську систему управління професійною освітою, яка мала певні тенденції.

До таких тенденцій відносяться: перехід до навчально-організаційної та науково-методичної роботи, збільшення повноважень місцевих органів управління професійною освітою, узгоджування організаційних та навчальних планів професійних навчальних закладів Губнаросвіт з навчальними планами та

56*

435


Історія професійної освіти і управління

інструкціями Укрголовпрофосвіти, впровадження підзвітності педагогічних шкіл безпосередньо Губнаросвітам.

У 1922-1924 pp. знайшли прояв такі тенденції, як: інтегрованість середньої професійної освіти з економікою, утворенням комітетів сприяння розвитку економічної освіти, динамічність реформування органів управління професійною освітою, управління Укрголовпрофосвітою місцевими органами через квартальні директивні листи, наявністю подвійного управління (Головпрофосвіта та Виконавчі комітети на місцях), впровадженням підпорядкованості медичних шкіл Укрголов-профосвіті, впровадженням форм управління об'єднаними навчальними закладами, визначення двох головних функцій управління, адміністративно-фінансової та навчально-методичної, плановість та прогнозування розвитку системи професійної освіти.

У 1924 - 1930 рр. для управління професійною освітою властиві були тенденції: перехід до трьохступеневої системи управління, наявність галузевого управління освітою на транспорті, подальша інтеграція профосвіти з економікою, ліквідація округ і перехід до двохступеневої системи управління ними, посилення уніфікації управління та подальшої її централізації.

Основними тенденціями періоду 1930-1941 pp. були: надання сили закону державному бюджету, на утриманні якого знаходились навчальні заклади, закріплення статуту технікумів як середніх навчальних закладів, посилення централізації управління, побудови структури апарату НКО за принципом одноступності, скасування колегіальності управління, перехід до авторитарних форм управління, подальша уніфікація навчальних планів та програм, об'єднанням навчальних закладів без належного наукового обгрунтування, позбавлення педагогічних колективів можливості приймати активну участь в управлінні

436


Історія професійної освіти і управління

навчальними закладами, залежність центральних органів управління професійною освітою України від союзних.



Література

1. Центральний Державний архів вищих органів влади (далі -ЦДАВО України), фонд 2201, оп.1, спр. 638.

2. Там само, спр. 638.

3. Там само, спр. 63.

4. Там само, спр. 299.

5. Там само, спр. 1072.

6. Там само, оп. З, спр. 14.

7. Там само, оп. 1, спр. 638.

8. Там само, спр. 644.

9. Там само, спр. 1109.

10. Там само, спр. 54.

11. Там само, спр. 1072.

12. Там само, спр. 105.

13. Там само, ф. 2582, оп.1, спр. 157.

14. Там само, ф. 2201, оп. 1, спр. 1067.

15. Там само, спр. 1109.

16. Там само, спр. 1058.

17. Там само, спр. 54.

18. Там само, спр. 1096.

19. Там само, ф. 2581, оп. 1, спр. 29.

20. Там само, спр. 90.

21. ЦДІА України, ф.12, оп.1, спр. 313.

22. ЦДАВО України, ф. 2582, оп.1, спр. 92.

23. Там само, ф. 2201, оп. 1, спр. 1073.

24. Там само, спр. 1057.

25. Там само, спр. 641.

26. Там само, спр. 10.

27. Там само, ф. 2582, оп. 1, спр. 15.

437

Історія професійної освіти і управління

28. Там само, спр, 89.

29. Там само, ф. 2201, оп. 1, спр. 157.

30. Там само, ф. 2581, оп. 1, спр. 29.

31. Там само, ф. 166, оп. 1, спр. 40.

32. Там само, ф. 2582, оп. 1, спр. 15.

33. Там само, спр. 91.

34. Там само, спр. 33.

35. Там само, ф. 2201, оп.1, спр. 640.

36. Там само, спр. 638.

37. Там само, ф. 2582, оп. 1, спр. 10.

38. Там само, спр. 4.

39. Там само, ф. 2582, оп.1, спр. 89.

40. Там само, спр. 157.

41. Там само, спр. 4.

42. Там само, ф. 166, оп.1, спр. 40.

43. Там само, ф. 2582, оп.1, спр. 15.

44. Там само, ф. 166, оп.1, спр. 1024.

45. Там само, спр. 1034.

46. Там само, спр. 1023.

47. Там само, спр. 1038.

48. Там само, оп.2, спр. 654.

49. Там само, спр. 427.

50. Там само, спр. 280.

438


Заключення

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Розв'язання завдань становлення і розвитку вищої освіти в Україні у нових соціально-економічних умовах значною мірою посилює необхідність розгортання досліджень з педагогіки і психології вищої школи.

Стратегічні напрями реформування вищої освіти пов'язані з необхідністю розробки і теоретичного обгрунтування єдиних вимог щодо забезпечення належного рівня фундаментальної підготовки у вищому закладі освіти, психолого-педагогічного забезпечення впровадження системи ступеневої підготовки фахівців, освітньо-професійних програм вищої освіти за відповідним професійним спрямуванням. Слід підкреслити, що розвиток і реформування освітніх систем у сучасних умовах визначаються двома провідними тенденціями: гуманізацією і технологізацією освітньої діяльності. Вибір найкращих педагогічних технологій організації навчального процесу, спрямованих на ефективну професійно-творчу підготовку фахівця відповідно до реальних умов функціонування вищого закладу освіти значною мірою визначається рівнем професійно-педагогічної культури викладацького складу закладу освіти, а тому поки що часто лишається за межами вузівської практики. Саме тому перед сучасною вищою школою постає проблема підвищення психолого-педагогічної компетентності її викладачів. За таких умов відкриття у вищих закладах освіти непедагогічного профілю кафедр педагогіки і психології і розгортання досліджень з теорії та методики професійної освіти є актуальним і вкрай необхідним.

Монографія адресується, насамперед, викладачам вищих і середніх технічних навчальних закладів, які не мають педагогічної освіти і бажають ознайомитися з сучасними

439


Заключення

освітніми системами для використання їх надбань у своїй повсякденній практиці. Автори сподіваються, що ця робота дозволить усім, кого це цікавить, зорієнтуватися у сучасних напрямах розвитку освіти. Це сприятиме впровадженню досягнень сучасної педагогіки і психології в практичну діяльність викладачів з метою підвищення якості та ефективності їх важкої, не завжди вдячної, але вкрай потрібної сучасному суспільству праці, задля процвітання і благополуччя майбутніх поколінь, становлення України як розвиненої могутньої держави.

440
ЗМІСТ

ВСТУП. Педагогіка вищої школи: крок у майбутнє.... З

РОЗДІЛ 1. Теорія і практика розвитку освітніх систем ... 12

Лігоцький А.О. Теоретико-методологічні засади різнорівневої підготовки фахівців в Україні....... 12

Лузик Е.В. Природній розвиток знань як динамічна модель структури і змісту вищої освіти...... 42

Більш І. Сукупність сталих індивідуальних рис особистості як критерій обрання професії та функціональної ролі в її межах........... 60

Нещадим МІ. Військова освіта в Україні (теоретичні основи створення та розвитку)....... 78

Бобров В. Я. Сучасні зарубіжні тенденції розвитку економічної освіти......... 107

Цехмістер Я.В. Медична освіта в системі вищої освіти розвинутих країн світу......... 147

РОЗДІЛ 2. Психолого-педагогічні засади організації навчально-виховного процесу у вищій школі.... 176

Сисоєва CO. Теоретико-методологічні засади підготовки вчителя до педагогічної творчості....... 176

Пєхота О.М. Психолого-педагогічні основи індивідуально орієнтованої підготовки майбутнього вчителя..... 213

Козлакова Г.О. Використання систем типу мультимедіа (Multymedia) у навчальному процесі вищого закладу освіти........... 235

Пінчук В.М. Психолого-педагогічні засади впровадження інноваційних технологій у вищій школі..... 246

441


Проскура Н.О. Роль математичної естетики у гуманізації математичної освіти........ 257

Добровольська Т.О. Проблема активізації професійного самовизначення студентів - майбутніх психологів.... 288

Соколова І.В. Характеристика системи виховної роботи у сучасному вищому закладі освіти....... 299

Головченко О.В. Філософська спадщина М.Я.Грота в формуванні моральності особистості майбутнього фахівця........... 332



РОЗДІЛ 3. Історія професійної освіти і управління.... 356

Дем'яненко Н.М. Організаційно-педагогічні передумови і головні тенденції становлення загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищій школі України (XIX століття)... 356

Бутівщенко С.В. Передумови і тенденції розвитку управління професійною освітою в Україні (1917-1941 pp. .. 393

ЗАКЛЮЧЕННЯ.......... 439

442


Наукове видання

Сучасна вища школа: Психолого-педагогічний аспект

МОНОГРАФІЯ За редакцією Н.Г.Ничкало
Каталог: full txt
full txt -> Ю. Л. Афанасьєв (Київський національний університет культури і мистецтв)
full txt -> Геріатрична допомога населенню україни віра Чайковська
full txt -> Міністерство освіти і науки України Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова Інститут української філології Інформаційний простір України Словник-довідник законодавчих термінів і понять Довідково-навчальне видання Київ
full txt -> Редакційна колегія
full txt -> Шейко В. М., Богуцький Ю. П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації друга половина XIX
full txt -> Телекомунікаційні проекти. Стан та перспективи
full txt -> Становлення, розвиток
full txt -> Історія виникнення етикету
full txt -> Сучасного вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка