Суховерська ірина іванівна


 Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною



Сторінка9/15
Дата конвертації20.11.2018
Розмір1.42 Mb.
#65282
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

4.2 Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною
Війна як спосіб реалізації поставленої мети ніколи не розпочиналась раптово й неумотивовано, оскільки її завжди випереджував період підготовки та ідеологічного обґрунтування характеру і цілей. Друга світова війна не стала винятком, позаяк до неї готувалися усі сторони протистояння. Мету і завдання підготовки СРСР до воєнного конфлікту найкраще проілюстрували зовнішньополітичні зносини, зокрема двосторонні договори між Радянським Союзом та Німеччиною. Мотиви й обставини підписання договорів напередодні воєнних дій були і є в центрі уваги зарубіжних і російських вітчизняних істориків, а також активно використовуються в сучасній політичній боротьбі на міжнародній арені для обґрунтування геополітичних претензій. Особливий інтерес серед науковців викликало наукове трактування угоди про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, підписаної 23 серпня 1939 р. Названий документ окреслив взаємовідносини між СРСР і Німеччиною напередодні Другої світової війни та чинники, які впливали на ці взаємозв’язки й політику мілітаризації обох держав перед майбутнім воєнним протистоянням, незважаючи на підписаний пакт.

У новітній російській історіографії пострадянського періоду зазначена проблема стала предметом спеціального наукового аналізу, враховуючи «архівну революцію», відкриття доступу до зарубіжних архівних та історіографічних джерел, процес активного осмислення методологічних принципів та основних концепцій світової історичної науки останньої чверті ХХ ст. та розробку на їх основі нових підходів до вивчення подій Другої світової війни. Заразом проблема підготовки і підписання пакту про ненапад СРСР напередодні військового протистояння суворо регламентується та обмежується державною політикою пам’яті, яка прагне зберегти позитивний імідж державного будівництва сучасної Росії. У зв’язку із цим дискусії навколо мотивів підписання пакту Молотова-Ріббентропа в російській історичній науці набули різких форм, зважаючи на їхнє суспільне значення та безпосередній контроль влади [10].

Окреслені чинники спровокували розширення джерельної бази та дослідницького апарату вивчення мотивів підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною в сучасній російській історіографії, яка відрізняється від радянської методологічним плюралізмом та намаганням синтезувати досягнення російської та зарубіжної історіографії. Тож сучасна російська історіографія у трактуванні мотивів підписання пакту Молотова-Ріббентропа охоплювала дослідницький досвід радянської історичної науки та сучасні підходи до сприйняття глобальних воєн [357].

На сучасному етапі розвитку російської історичної науки чітко виділяються дві концепції щодо проблематики війни: ліберальна і державницька. «Ліберальну», або «ліберально-західницьку», концепцію сучасної російської історіографії представляють М. Солонін, Б. Соколов, О. Гогун, А. Гумбольд, Ю. Цурганов. Вони скористалися здобутками еволюції російської історичної науки та використали гіпотезу Віктора Суворова про превентивний напад, основною тезою якої був намір Й. Сталіна розв’язати війну з нацистською Німеччиною, що засвідчувала тогочасна прихована мобілізація радянської економіки і таємні домовленості між СРСР та Німеччиною. Для аргументування цієї тези прихильники «ліберальної» концепції конструюють історію Другої світової війни, яка охоплює весь спектр передвоєнної та військової історії СРСР (1929–1945). Варто зауважити, що прихильники «ліберальної» концепції не виробили єдиного бачення трактування проблеми підготовки СРСР до війни з Німеччиною і часто дискутують, піддаючи конструктивній критиці гіпотезу Віктора Суворова про превентивний напад [118, с. 101].

Особливий інтерес у таких дискусіях викликає оцінка німецько-радянського договору про ненапад, яка виявляється ключовою позицією у «ліберальній» концепції, оскільки має на меті розвінчати головний міф традиційної версії історії Другої світової війни. Суть його полягає в тому, що основна причина підписання договору про ненапад – це поразка СРСР у переговорах про союз з Великобританією та Францією, а також особистий прорахунок Й. Сталіна, який прагнув забезпечити безпеку держави за будь-яку ціну. Б. Соколов з цього приводу зауважив, що політичне керівництво Великобританії і Франції не хотіло воювати ні з Німеччиною, ні з СРСР, а напад цих двох держав без підтримки союзників не мав би успіху. Історик вказав на те, що Й. Сталін свідомо зіштовхував Німеччину з Великобританією та Францією, але воювати мав намір тільки з Німеччиною, щоб під час такої війни максимально розширити зону власного впливу в Європі. Крім того, на думку Б. Соколова, на підписанні таємного протоколу до радянсько-німецької угоди про ненапад наполягав саме Радянський Союз, керівництво якого прагнуло «вдарити Гітлеру в спину і захопити щонайменше пів-Європи». За таких умов керівництво СРСР, підписавши угоду про ненапад з Німеччиною, помилилося у тому, що не очікувало німецького нападу 1941 р. і в тому ж році збиралося вдарити першим [317].

М. Солонін погодився з тезою В. Суворова про мотиви підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною радянським керівництвом, але зауважив, що висновки автора сконструйовані завдяки фрагментарним спогадам учасників подій та його власним логічним умовиводам, які не завжди коректні. Марк Солонін, натомість, опрацював конкретні архівні матеріали і зробив висновок, що керівництво СРСР підписало пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною тільки тому, що планувало вторгнення в Європу, а головною небезпекою вважало запобігання війні. Саме для ліквідації цієї небезпеки Й. Сталін вирішив підписати угоду з Німеччиною, яка розв’язала війну і зіштовхнула Німеччину з коаліцією західних держав, а Сталіну повинна була надати роль арбітра та єдиного переможця військового протистояння [314; 315, с. 277].

О. Гогун, аналізуючи пакт Молотова-Ріббентропа, звернув увагу на проблему характеру, чи була війна проти СРСР абсолютною агресією, чи превентивним заходом. Історик зауважив, що в ідеологіях Німеччини та Радянського Союзу була закладена ідея зовнішньополітичної експансії, що найкраще проілюстрував пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною та таємний протокол до нього [74; 75, с. 212; 76, с. 117].

На відміну від «ліберальної» концепції «державницька» або «традиційна», концепція історії Другої світової війни визначається іншими чинниками розвитку, перебуваючи під помітним впливом державної політики пам’яті Росії, яка зумовила жорстку ідеологічну спрямованість історичних досліджень, присвячених проблемі підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною, шляхом запровадження меморіальних законів та жорсткого контролю шкільного наративу. Меморіальні закони, в яких обумовлено напрям та зміст наукових досліджень про Другу світову війну, визначили межі наукового пізнання проблем трактування подій Другої світової війни, а шкільний наратив репрезентував його очікувані результати [357].

Традиційну концепцію представляють Ю. Нікіфоров, О. Вишлєв, М. Семиряга, О. Орлов, В. Сафразьян та інші. Вони формують концепцію сприйняття подій Другої світової війни, спираючись повною мірою або частково на радянський історичний канон. Межі їхнього наукового дослідження проблеми підписання угоди про ненапад між СРСР та Німеччиною і його результати обумовлено у шкільному наративі, де російські історики намагалися не заперечувати усталеного радянським режимом історичного канону сприйняття причин Другої світової війни. Вони знайшли виправдання вибору Й. Сталіна підписати договір про ненапад з Німеччиною [249]. Дії СРСР із цього приводу у шкільному підручнику характеризуються як складне рішення: «або відхилити пропозицію Гітлера і цим змиритися з приходом німецьких військ до кордонів СРСР у випадку неминучої поразки Польщі у війні з Німеччиною, або укласти угоду, яка дозволить розширити кордони СРСР далеко на захід і перешкодити на певний час війні». Автори підручників Л. Косуліна та О. Данилов також вказують на намагання західних держав підштовхнути Німеччину до війни з Радянським Союзом та труднощі в переговорах з англо-французькою делегацією. Тож підписання 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад, розрахованого на десять років, на думку авторів, є виправданим у тогочасній політиці СРСР [92, с. 187].

Отже, в основу «державницької» концепції покладено нібито «гуманну» позицію Й. Сталіна щодо війни, його небажання брати участь у збройному конфлікті та утвердження ідеї, що цей державний діяч здогадувався про напад Німеччини і своєю зовнішньою політикою демонстрував намагання захистити СРСР. На думку прихильників «державницької» концепції, виправданим є вибір Й. Сталіна підписати пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною. У центрі репрезентативного зображення історіографії виявився «народ-переможець», який лише хотів запобігти війні, погодившись підписати пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною [357].

М. Семиряга, проаналізувавши мотиви підписання договору, вказав на те, що «твердження про рівну відповідальність СРСР та Німеччини за розв’язання Другої світової війни тільки тому, що в них існував «однаковий тоталітарний режим», не можна вважати переконливим. Головну відповідальність за цей міжнародний злочин все ж таки несе правляча верхівка гітлерівської Німеччини [298, с. 59]. Поділяє таку позицію О. Вишлєв, який зазначив, що підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною було мотивовано турботою про безпеку СРСР в умовах назрівання світового конфлікту. Крім того, на думку автора, пакт і секретний протокол не викликають осуду, оскільки не містять прямих зобов’язань сторін здійснювати агресію проти будь-якої держави, а також не є новизною в дипломатичних відносинах того часу [60, с. 51].

Подібної думки дотримується О. Орлов, звернувши увагу на те, що Радянський Союз у міжвоєнний період проводив суто мирну дипломатичну політику, переклавши відповідальність за розв’язання конфлікту на західні країни, які постійно відхиляли пропозиції радянського керівництва про необхідність створення дієвої системи колективної безпеки в Європі та допомагали «ображеній Версальським договором Німеччині» розвивати економіку та озброюватись [254, с. 298].

В. Свіщев розвинув тезу про відповідальність західних країн у розв’язанні війни, вказавши, що підписання радянсько-німецького договору про ненапад було необхідним заходом для безпеки обох держав. На думку історика, Німеччина, підписавши договір, отримала свободу дій для реалізації власних агресивних планів, натомість СРСР виграв час для зміцнення власної обороноздатності. Відповідно до такої позиції, таємний протокол до радянсько-німецького договору про ненапад розглянуто як неодмінну умову, яка координувала дії керівництва Радянського Союзу та Німеччини [297, с. 254].

У дещо іншому ракурсі розглядає мотиви підписання радянсько-німецького пакту про ненапад О. Сафразьян, відійшовши від ідеї розгляду Й. Сталіна та А. Гітлера як практичних державних діячів, які мали сформовані плани на час підписання договору. Він зауважив, що зовнішня політика обох держав була детермінована в ідеологічному плані, що дозволяло втілювати і практичні рішення, найкраще це засвідчує підписання німецько-радянського договору про ненапад [294, с. 198].

М. Мельтюхов відійшов від радянського канону трактування мотивів підписання пакту про ненапад та розглядає нові підходи у його трактуванні. Він зауважив, що протягом 1920–1940-х років СРСР проводив загарбницьку політику, прикриваючись гаслами «cвітової революції». На думку історика, підписання договору про ненапад ніяк не пов’язане з намаганнями СРСР виграти час та посилити обороноздатність держави, а було продиктоване позицією Й. Сталіна, який вважав пропозиції Німеччини набагато вигіднішими за пропозиції Великобританії та Франції [221, с. 302].

О. Чубар’ян, аналізуючи радянсько-німецькі зовнішньополітичні зносини напередодні війни, вказав на те, що немає жодних виправдань радянському керівництву щодо підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною, враховуючи таємний протокол та його значення щодо мотивів підписання договору. На думку автора, найкращим свідченням опосередкованої відповідальності радянського керівництва у розв’язанні Другої світової війни є приєднання до СРСР Західної України, Західної Білорусії, Прибалтики, Бессарабії та Північної Буковини, а також радянсько-фінський конфлікт [367, с. 314]. Л. Безіменський погодився з твердженням про опосередковану вину СРСР у розв’язані конфлікту, але зауважив, що Й. Сталін насправді побоювався війни. Історик зазначив, що підписання радянсько-німецького договору про ненапад не слід вважати вимушеним заходом, а радше найвигіднішим рішенням для радянського керівництва в умовах, що склалися [79, с. 398].

Отже, архівні матеріали, опубліковані в 1990-х роках, та створені на їх основі монографії не залишили аргументів для традиційної версії російської історіографії про безумовну миролюбність СРСР у 1939–1941 рр. Більше того, документи, які публікують представники традиційної радянської версії, слугують запереченням їхньої концепції та прямо чи опосередковано підтверджують тези прихильників «ліберальної» концепції, які враховують також авторитетні твердження західних колег [232, с. 89].

Нові тенденції в інтерпретації подій Другої світової війни, що з’явились у сучасній російській історіографії завдяки здобуткам «ліберальної» концепції, занепокоїли органи державної влади, які побачили в таких поглядах загрозу історичній пам’яті росіян, яка виступає найістотнішим соціокультурним атрибутом національної ідентичності [152, с. 60].

Створення позитивного іміджу історії держави є важливою засадою зовнішньої та внутрішньої політики Росії та не менш вагомим важелем впливу на суспільні настрої населення. Історична пам’ять про героїчні та трагічні сторінки історії Другої світової війни породжує низку усталених стереотипів і міфів у суспільному житті. Спроби переосмислення деякими істориками подій Другої світової війни, зокрема підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною, в російській історіографії практично не порушує історичної пам’яті про війну в національній свідомості населення, де науковці і політики спільними зусиллями формують колективну пам’ять, стереотипи і міфи для національної та соціально-політичної консолідації держави. Саме тому офіційна влада постійно маніпулює історичною пам’яттю про війну, намагаючись поставити «Велику перемогу» на службу державній консолідації [232, с. 32].

Часто така позиція правлячих політичних сил сучасної Росії завдає шкоди розвитку російської історіографії, що проілюструвала тенденція обмеження доступу до архівів, здійснена органами державної влади від середини 1990-х років. Вона поклала край «архівній революції» і «золотому віку» для істориків. Однак це обмеження не стало ефективним, й органи влади частково відновили доступ до архівних документів, численних видань джерел у зв’язку з дискусіями про мотиви підписання договорів між Німеччиною та Радянським Союзом, а також про події німецько-радянської війни. У центрі суперечок постала радянська дипломатія, пов’язана з передвоєнним періодом німецько-радянської війни (1939–1941). Питання такого змісту були спробами звільнення від впливів радянської історіографії та пропаганди [10]. Однак спроби офіційної влади маніпулювати історичною пам’яттю про Другу світову війну через контроль фахових історичних досліджень здійснювались постійно. Їх апогеєм стала ідея прийняття меморіальних законів, які не лише захищали б історичну пам’ять росіян на законодавчому рівні, а й обмежували б потенціал фахових історичних досліджень.

Можна зробити висновок, що проблема підписання німецько-радянського договору про ненапад напередодні Другої світової війни набула нового трактування після розпаду Радянського Союзу та пов’язаного з ним процесу переосмислення історії в російській історіографії. Водночас, розгляд окремих аспектів підписання радянсько-німецького договору про ненапад напередодні Другої світової війни переконує в наявності неоднозначного та суперечливого характеру оцінок цієї події в сучасній російській історіографії. З одного боку, можна простежити намагання російських істориків адаптувати на новий лад радянський канон трактування мотивів підписання пакту про ненапад. З іншого боку, російські дослідники здійснили значні позитивні зрушення в дослідженні та висвітленні зазначеного питання, сформувавши аргументовану картину місця, ролі і значення договору в подіях і процесах воєнного часу. Подальші наукові розвідки та пошуки концептуально-теоретичного і методологічного осмислення проблемних подій Другої світової війни, спираючись на досягнення світової історіографії, окреслюють перспективи конструктивного розвитку російського історіописання, присвяченого аналізу мотивів підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною.

Помітним є вплив на сучасну російську історіографію наукових студій зарубіжних колег, що визначає декілька аспектів розвитку дослідження мотивів підписання угоди про ненапад між СРСР та Німеччиною. З одного боку, трактування історії підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною в Росії обмежується державною політикою пам’яті на законодавчому рівні, а здобутки зарубіжної історіографії становлять загрозу позитивному іміджу державного будівництва сучасної Росії і стимулюють російських дослідників шукати аргументи на користь миролюбних мотивів укладення договору про ненапад. З іншого боку, іноземні дослідження, присвячені німецько-радянському договору про ненапад, розширюють проблемне поле дослідження прихильників «ліберальної» концепції сучасної російської історіографії Другої світової війни, які спираються на судження західних колег у трактуванні цього пакту. Історичні судження істориків «ліберальної» концепції розширюють науковий кругозір зарубіжних колег, умотивовуючи останніх до ще ширшого джерельного пошуку для подолання закоренілих кліше. Окреслені обставини розвитку сучасної російської історіографії дозволяють зауважити, що мотиви підписання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною не мають одностайного трактування в жодному історичному дослідженні, а лише розширили межі насиченої аргументами дискусії в науковому дискурсі.



4.3 Причини поразки Червоної армії
Головним наслідком неготовності до війни тієї чи іншої держави є її великі військові поразки і, в найгіршому випадку – програш всієї війни. Перед урядами держав неминуче постає завдання пояснити власному народу і світовій спільноті причини поразок, що й демонструє державна політика пам’яті сучасної Росії. Зміст її відповіді визначає багато чинників: трактування результатів війни, ступінь вивченості цієї проблеми історіографією, мета внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Проблема раптовості війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу є досить актуальною у пострадянській російській історіографії. Із цього приводу історики висловлюють різні думки, нерідко прямо протилежні. Одні дослідники стверджують, що раптовість таки була, тому що радянські війська до початку війни не були приведені в бойову готовність. Навіть начальник генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-полковник Ф. Гальдер писав про те, що «наступ німецьких військ застав противника зненацька» [68, с. 125–126].

Інші історики заперечують наявність раптовості в нападі Німеччини на СРСР, посилаючись на те, що радянське керівництво знало про наближення війни, а країна й армія завчасно до неї готувалися. Більшість учасників дискусії навколо проблеми раптовості має дуже багато спільних підходів до її вирішення. Наприклад, мало хто з російських істориків сумнівається в тому, що радянське політичне керівництво за рік до початку війни отримувало багато відомостей про зосередження німецьких військ уздовж західних кордонів СРСР, про заходи, які свідчили про антирадянські наміри німецького керівництва, про підготовку до участі у війні на боці Німеччини Румунії, Угорщини, Фінляндії, про плани можливих дій вермахту і терміни початку війни [232, с. 32].

У сучасній російській історіографії не підлягає сумніву той факт, що Сталін не довіряв розвідці, ставив під сумнів її дані, всіляко прагнув уникнути війни з Німеччиною, хоча б 1941 р. Він сподівався відсунути війну на більш пізній термін за допомогою майстерного ведення дипломатичних відносин з Німеччиною. Однак з одних і тих самих фактів історики часто роблять протилежні висновки. Одні вважають, що фактор раптовості Сталін прийняв, щоб виправдати власні прорахунки [33, с. 3]. Радянській розвідці вдалося своєчасно повідомити радянського керівника про політичні та стратегічні задуми Німеччини, пов’язані з нападом на СРСР. На думку істориків, провина за прорахунки в оцінці можливого часу нападу Німеччини на СРСР, за раптовість війни для країни, її армії і народу лягає насамперед на Сталіна, який очолював керівництво партією і країною. Надмірна віра Сталіна у свій прогноз, у своє розуміння військових і політичних процесів, небажання змінити свої оцінки всупереч об’єктивним даним розвідки були вирішальними чинниками, що призвели до прорахунків у визначенні термінів нападу Німеччини на СРСР [298, с. 112].

Представники іншої позиції вважають, що аналіз доступних матеріалів з історії радянської розвідки напередодні війни показує, що радянська розвідка не змогла здобути і представити керівництву матеріали, які давали б однозначну відповідь на питання про наміри Німеччини влітку 1941 р. [68, с. 125–126].

Віроломство А. Гітлера, який постійно порушував норми міжнародного права, зокрема договори про ненапад з іншими країнами, ще до початку німецько-радянської війни було добре відоме Й. Сталіну, але за критеріями непередбачуваності й агресивності Гітлер і Сталін не мали собі рівних у передвоєнному світі. Історики наводять аргумент, що в лютому 1942 р., підбиваючи підсумки зимового контрнаступу радянських військ, у наказі, зверненому до Червоної армії, Сталін змушений був визнати, що «доля війни буде вирішуватися не таким привхідним моментом, як момент раптовості, а постійно діючими факторами: міцність тилу, моральний дух армії, кількість і якість дивізій, озброєння армії, організаторські здібності начальницького складу армії». Історики вказали, що «момент раптовості і несподіванки, як резерв німецько-фашистських військ, витрачений повністю» [26, с. 150].

У російській історіографії побутує думка про те, що Сталін поспішив заявити, що «варто було зникнути в арсеналі німців моменту раптовості, щоб німецько-фашистська армія виявилася перед катастрофою» [258, с. 350]. Прихильники «ліберальної» концепції при цьому зауважили, що сталінське керівництво тоді недооцінило сили супротивника і переоцінило сили Червоної армії. Докорінний перелом у війні на користь Червоної армії завершився тільки 1943 р. Ці історики цитують промову з листопада 1941 р., в якій Сталін заявляв про те, що «наша країна веде визвольну війну з Німеччиною і її союзниками одна, без будь-чиєї військової допомоги», посилаючись на відсутність другого фронту в Європі. Історики ліберальної концепції зауважили, що ця заява була далекою від істини, оскільки вже 22 червня 1941 р. британський прем’єр-міністр В. Черчилль запропонував надати допомогу, яку тільки зможуть. Історики «державницького» напряму вказують, що підтверджується теза Сталіна про чисельну і якісну військово-технічну перевагу Німеччини над Радянським Союзом [61, с. 132]. Історики «ліберального» напряму зазначили з цього приводу, що Сталін у своєму травневому наказі 1942 р. змушений був зізнатися, що «у Червоної армії для перемоги над ворогом не вистачає «вміння повністю використовувати проти ворога ту першокласну техніку, яку надає їй СРСР» [146, с. 184]. Дослідники зауважили, що негативне налаштування, низький бойовий дух, розгубленість і паніка, про які не раз заявляло сталінське керівництво, дійсно були частим явищем у перші дні війни для багатьох частин Червоної армії, які опинилися на вістрі головних ударів німецьких військ, під загрозою оточення. Про це ж свідчать спогади не тільки рядових солдатів і офіцерів, а й мемуари радянських полководців [60, с. 119].

Прихильники «ліберальної» концепції вважають, що слова Сталіна про те, що радянські люди на початку війни проявили благодушність і безтурботність та недооцінювали супротивника, слід насамперед пред'явити радянському керівництву і радянським засобам масової інформації, оскільки це результат прорахунків вищого керівництва у сфері військово-патріотичного виховання, ідеологічної підготовки радянських людей до майбутньої війни. Вони зауважили, що одночасно радянським людям засобами масової агітації і пропаганди навіювалась думка про те, що Червона армія «найсильніша» і здатна дати нищівну відсіч будь-якому агресорові «на його власній території», вести наступальну війну «малою кров’ю» [223, с. 53].

Прихильники «ліберальної» концепції зауважили, що на початку війни Сталін швидко усвідомив те, що одними насильницькими репресивними заходами бойовий дух армії і народу підтримувати неможливо. Саме тому він був змушений вдатися до мобілізації патріотичних почуттів і традицій, як до одного з найпотужніших чинників боротьби з німецькою агресією [180, с. 123].

У радянській історичній літературі невдалий початок війни пояснювався тим, що мости через прикордонні ріки не були заміновані і в результаті раптового нападу були захоплені супротивником. Продовжуючи цю тему, Віктор Суворов стверджує, що якби цього не сталося, а радянське командування вчасно відвело війська за Березину і Дніпро, німецькі війська, зіткнувшись з труднощами форсування великих водних рубежів, не змогли б просунутися так швидко і далеко вглиб країни [324, с. 314]. Представники «державницької» концепції навели факти, що насправді водні перешкоди досить легко долав вермахт у 1941–1942 рр. і Червона армія в 1944–1945 рр. інженерними засобами, понтонами і збірними мостами [297, с. 109].

Попри значну кількість публікацій, що стосуються репресій військових кадрів у другій половині 1930-х років, ця тема є однією з найпроблемніших і надалі актуальна, оскільки не одержала однозначного пояснення ні причинам репресій, ні їхнім наслідкам. Більшість істориків «ліберальної» концепції схильна вважати, що в результаті масових чисток, арештів і розстрілів армія виявилася фактично обезголовленою, втративши найталановитіші освічені і професійно підготовлені командні кадри. Масові репресії в Червоній армії багато дослідників вважає однією з основних причин її низької боєздатності на початку війни [317].

Однак подібні судження спростовують прихильники «державницької» концепції на основі аналізу освітнього рівня різних категорій командного складу напередодні війни і його чисельності. Вони наводять свідчення бойової потуги: якщо 1939 р. на одного офіцера РККА припадало шість рядових солдатів, то у вермахті – 29, в англійській армії – 15, французькій – 22, японській – 196. Очевидно, що некомплект був багато в чому штучним, у його основі лежав не недолік офіцерських кадрів, а зайва кількість штатних посад. Однією з основних причин цього було те, що в РККА не було повноцінного молодшого офіцерського корпусу. Функції унтер-офіцерів змушений був виконувати середній комсклад, звідси і його значна чисельність. Зниження частки офіцерів, що мали середню військову освіту в 1938–1939 рр., ці історики пояснюють не репресіями, а значним припливом в армію офіцерів із запасу, з надстроковиків і, особливо, офіцерів, які закінчили курси молодших лейтенантів. Саме їхня діяльність, а не репресії, істотно знизили рівень бойової підготовки у військах. На їхню думку, головним недоліком офіцерського корпусу перед війною була низька підготовка величезної маси командирів середньої ланки. Значна група офіцерів з невисоким рівнем освіти, які влилися в РККА в передвоєнні роки, була неминучим наслідком її незапланованого розгортання [314; 317].

Натомість історики «ліберального» напряму зауважили, що шкода, завдана репресіями, полягала в нагнітанні атмосфери страху і невпевненості серед командного складу, який не вирізнявся ініціативою, здатністю брати відповідальність на себе, свободою і самостійністю в ухваленні рішень [71, с. 272].

В. Суворов вказував на те, що сам факт наявності в СРСР планів наступальної війни є доказом підготовки СРСР до попереджувального удару проти Німеччини. Усі держави-учасники двох світових воєн, як правило, планували наступальну війну навіть у тому випадку, якщо військова перевага була на боці потенційного противника. Наступальний характер військових планів тієї чи іншої держави не є ознакою його агресивних намірів чи миролюбства, це лише метод ведення війни, і не більше. На думку В. Суворова, якби СРСР планував оборонну війну, то зміг би уникнути важких поразок на її початку. У більш вигідному становищі опиняється та сторона, яка завдає першого удару в потрібний час і в потрібному місці, а не чекає, коли це зробить супротивник. Наступ дозволяє сплутати військові плани противника, нав’язати йому свою волю і сценарій розвитку подій, дезорганізує управління його військами. Пасивна оборона або відступ у роки Другої світової війни були для Червоної армії завжди набагато небезпечнішими від активних наступальних дій і частіше призводили до важких втрат і поразок. Тактика і стратегія наступальних дій навіть у найнесприятливіших умовах давали радянським військам набагато більше шансів на успіх [325, с. 87].

Спірним у російській історіографії досі є питання про роль Й. Сталіна у поразках. Ніхто з представників обох концепцій не заперечує його особистої відповідальності як глави правлячої Комуністичної партії і Радянської держави за неготовність СРСР до війни з Німеччиною, за невдалий для Червоної армії початок війни. Природа сталінського режиму і свавілля сталінського єдиновладдя нерідко підсилювали масштаби цих невдач. Однак невирішеною залишається все ще є про співвідношення об’єктивних (що не залежать від Сталіна) і суб’єктивних (є результатом його прорахунків і помилок) факторів військових поразок. Історики «державницької» концепції вказали на необхідність врахувати, що Німеччина довгий час не знала поразок, хоча нацистський режим, як і сталінський, теж був тоталітарним, диктаторським [69, с. 3].

Отже, можна зробити висновок, що в російській історіографії немає єдиного бачення причин поразок Червоної армії на початку війни. Однак державна політика пам’яті сучасної Росії виробила стратегію, що засвідчує послання Президента Росії Федеральним зборам від 4 грудня 2014 р., у якому вказувалось про майбутнє святкування ювілею Перемоги у травні 2015 р. і було наголошено, що, відзначаючи цю знаменну дату, історики не повинні забувати гірких уроків початку німецько-радянської війни, щоб не допустити подібного надалі [80, с. 34].

Справді, поразка Червоної армії влітку 1941 р. є однією з найбільш болісних проблем у російській вітчизняній історіографії. За радянських часів у ній однозначно переважало офіційне трактування з акцентом на раптовості нападу гітлерівського ополчення, що спричинило великі втрати Червоної армії і її значне послаблення; нерідко згадувалася кількісна і якісна перевага противника, а також загалом неготовність «мирного» СРСР до масштабного зіткнення з гітлерівським блоком. Однак після падіння офіційної комуністичної ідеології, часткового відкриття архівів, публікації недоступних раніше документів, мемуарів і праць зарубіжних істориків ситуація помітно змінилася. Виникли нові трактування трагічних подій літа-осені 1941 р. і з’явилися версії, представлені у працях прихильників «ліберальної» концепції війни.


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка