Світова література. 11 клас. Посібник для вчителя. Частина Деражня, 2011


Зустріч за чаєм – та ж сама зустріч почуттів



Сторінка5/6
Дата конвертації20.11.2018
Розмір1.15 Mb.
#65268
1   2   3   4   5   6

Зустріч за чаєм – та ж сама зустріч почуттів.

«Той, хто входить в чайну кімнату, повинен перебороти в собі почуття зверхності». Правила чайного ритуалу: «Налаштуй своє серце в лад з іншими серцями; ніхто в цьому світі не повинен жити заради себе, не рахуючись з іншими».

Для японців чайна чашка — не тільки зустріч з близьким, але й зустріч з Вічністю.

Приготуйте такий чай, щоби гості отримали задоволення.
Вплив Тікако Курімото на долі героїв, її роль у повісті.
Представлення Тікако Курімото.

Це хазяйка чайного павільйону, берегиня чайної церемонії. Ця жінка була коханкою пана Мітані, батька Кікудзі. Хлопчика жахало уявлення про те, що в нього може бути брат або сестра з такою жахливою плямою, яку він бачив на тілі цієї жінки. «З Тікако відбувалися певні зміни. Вже роки два-три після того, як він побачив її вроджену пляму, вона ніби стала більш схожа на чоловіка, а не на жінку, а останнім часом зовсім перетворилася в істоту невизначеного роду». Не один раз вона ще буде відвідувати будинок його батька — тепер вона слідкує за паном Мітані, оскільки той опікується панною Оотою, допомагаючи їй після смерті чоловіка спродати чайний посуд. Тікако принижує гідність Ооти, навіть мати Кікудзі просить її тримати свої емоції при собі і не пускати в хід свій отруйний язик. Тепер вона намагається бути корисною хоча б Кікудзі: знайомить його з донькою Інамура Юкіко. Вона нахабно, жахливо, цинічно переслідує Ооту, і коли та накладає на себе руки, не може стриматися й тут від перемивання кісток. Здивований її словами Кікудзі запитує: «Виходить, це ви її убили?» І дістає відповідь: «Вважайте, що я. Я звикла грати роль шахрайки. Ваш батько й цінував у мені саме те, що я вміла завжди прекрасно виконувати цю роль...»


Тікако згодом буде плести вигадки й щодо одруження Юкіко, Фуміко... А Кікудзі перебуває в полоні впливу Тікако.

Завдання

1) II частина повісті, що має назву «Захід сонця в лісі». Виразне прочитання уривка.


2) III частина: зупинити увагу на особливостях внутрішнього світу Фуміко, Кікудзі та Тікако. Тікако — її негативна енергія діє пригноблюючи. Отрута просочується в усі клітинки серця і мозку.
3) VI частина: читання фрагментів із листів Фуміко.
Чим вражає образ доньки пані Ооти — Фуміко? Порівняйте її з Юкіко.
Роль контрастного зображення.

4) Прослідкувати шлях очищення героїв від отрути Тікако, їх уміння піднятися на висоту, якої ніколи не досягти таким, як Тікако.



Габріель Гарсіа Маркес( нар. 06.03.1928 р., Аракатака, Колумбія) - видатний колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії ( 1982 р.) та міжнародної премії імені Ромуло Гальєгоса ( 1972 р.)



„Жити, щоб розповісти про життя”

Габріель Гарсіа Маркес

Батьківщина Маркеса – невеличке провінційне містечко, яке розташоване у басейні річки Магдалени, неподалік від узбережжя Атлантичного океану. Його батько – Габріель Гарсіа, був телеграфістом, але на формування Маркеса як письменника мали вплив бабуся Транкилина, на якій тримався увесь дім, та дід Маркеса Ніколас, полковник, учасник громадянської війни 1899-1903 рр. Маленький Габо пишався дідом, який не розлучався з іменним ре вольєром і до глибокої старості мав тверду руку. Дід з онуком були єдиними чоловіками в домі, жіноча же сторона наповнювала дім перешіптуванням, чутками, небилицями, забобонами, неймовірними історіями. Все це пробуджувало в дитини у відповідь „невгамовну фантазію”. Сам письменник вважає, що третім фактором, який визначив його долю, є атмосфера дома, в якому він провів своє дитинство, побут містечка, де тісно переплелися фантастика та реальність. „Вдень чарівний світ моєї бабусі зачаровував мене, я жив у ньому, він був моїм власним світом, але вночі він мене лякав. Дід, навпаки, означав для мене абсолютну надійність. Тільки з ним минали всі страхи, і я відчував, що стою обома ногами на землі і міцно влаштований у реальному житті.

А ось що дивно: бажаючи бути таким, як дід – мудрим, сміливим і надійним, - не вмів протистояти, щоб не заглянути в казкові мрії бабусі”.

Грамоті майбутній письменник вивчився лише у вісім років, коли вступив до першого класу початкової школи. Першою прочитаною книгою виявився розшарпаний том „Тисячі й однієї ночі”. Проте дива екзотичних казок здалися йому лише продовженням щоденних оповідок. З цього часу читання назавжди стало самим захоплюючим заняттям в житті Гарсіа Маркеса.

Після смерті діда у 1940 році Габріель їде до великого портового міста Баранкільо, вступає до коледжу св. Йосипа ордена єзуїтів. Тут він знайомиться з іспанською класичною літературою і вперше пробує своє перо у шкільному журналі: це були вірші та замітки, підписані псевдонімами.

З 1943 року Маркес продовжує освіту у Національному ліцеї м.Сипакіри, неподалік від столиці Колумбії м. Боготи. Провінційний юнак пережив сильне потрясіння та самотність в чужому похмурому місті. Рятуючись від самотності, він прочитав усю ліцейську бібліотеку.

У 1947 році Маркес на догоду батькам вступає на юридичний факультет університету в Боготі. Та навчається він недовго: спочатку основною перешкодою стане нестача грошей, а потім переважить нездоланний потяг до літератури. Через початок „віоленсії” ( періоду тривалих і кривавих війн у Колумбії) університет було закрито. Перше оповідання Маркеса було опубліковано у 1947 році, столиця стає місцем видання першого друкованого твору письменника.

Через рік письменник повертається у рідні краї, на карибське узбережжя, в старовинну Картахену. Тут він цілковито віддається журналістиці: ця робота зіштовхнула його з реальними життєвими проблемами й одночасно допомогла розвинути і відшліфувати об’єктивний стиль. До 1950 року Маркес став професійним журналістом, До 1954 року працює репортером, веде розділ хроніки. У 1951 році виходить з друку перша повість „Опале листя”, яка не мала успіху, проте саме в ній вперше з’являється містечко Макондо, яке так нагадувало рідну Аракатаку. Разом із світом Макондо приходить і тема самотності, центральна для творчості Маркеса.

З 1954 року він знову у Боготі вже як журналіст. У 1955 році він публікує серію викривальних нарисів під назвою „Оповідання людини, яка опинилася за бортом корабля”. У своїх публікаціях він розказав про кораблі військового флоту Колумбії, які перевозили в трюмах наркотики. Через це змушений був ховатися від колумбійської наркоманії, яка заочно засудила його до смерті. Газета „Ель Еспектадор” призначила Маркеса своїм кореспондентом у Європі. Однак невдовзі це літературне видання, неугодне колумбійському диктаторському режиму, було закрите. Почалися роки самовигнання. Він жив у Франції і в Італії, у Венесуелі і на Кубі, в США і в Мексиці. Співпрацював з багатьма газетами, журналами, телевізійними агентствами і кіностудіями.

У 1961 році Маркес поселяється в Мексиці і стає головним редактором одного з центральних журналів. Про те, що він займався художньою прозою, мало хто знав і пам’ятав. Хоча ще в 1955 році його оповідання „Якось після суботи” отримало національну премію Колумбії, а в 1959 році – вийшла збірка оповідань „Похорони великої Мами”. Втім, улюблена річ Маркеса – повість „Полковникові ніхто не пише”, яку він переписував дев’ять разів (1958), стала, безумовно, його шедевром. Але визнання прийшло згодом. Тому, коли у 1959 році з’являється роман „Недобрий час”, багатьох здивувала майстерність художника. Маркесу присудили престижну літературну премію, а аргентинське видавництво „Судамерикана” уклало угоду на публікацію ще одного роману. Успіх роману „Сто років самотності” ( 1967 ) був приголомшуючим, тираж за три з половиною роки склав більш як пів мільйона екземплярів, що стало справжньою сенсацією для Латинської Америки, а у світі заговорили про нову добу у розвитку роману та реалізму. На сторінках численних літературознавчих робіт замерехтів термін „магічний реалізм”. Саме так визначається оповідна манера, яка притаманна роману Маркеса та творам багатьох латиноамериканських письменників. До Маркеса приходить письменницька слава, за глибиною ідейного задуму роман був поставлений критиками поряд із „Дон Кіхотом” Сервантеса.

У 1967 році письменник переїхав до Барселони, а з 1975 року надовго осів у Мексиці, яка стала для нього другою батьківщиною. Взагалі, після мексиканського періоду біографією Гарсіа Маркеса стає життя його книг, а сам він, переїжджаючи із країни в країну, перетворюється у „громадянина світу”. Але його зв’язок з народною культурою Колумбії з часом лише зміцнюється, й карибський фольклор залишається невичерпним джерелом його творчої фантазії.

У 1972 році з’являється збірка оповідань „ Дивовижна та сумна історія наївної Ерендіри та її жорстокої бабці”. Починаючи із цієї збірки, Маркес приступає до всебічного дослідження проблеми влади, блискуче утілення якої покаже в романі „Осінь патріарха” (1975 р.)

У 1981 році вийшла із друку „Історія однієї смерті, про котру знали завчасно”. У наступному році Маркеса нагороджено Нобелівською премією з літератури за „романи та оповідання, в яких фантастичні та реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в котрому відбито життя й суперечності латиноамериканського континенту”.

У 1989 році лікарі виявили у письменника ракову пухлину в легенях, яка, можливо, була наслідком його пристрасті до паління – за роботою він випалював по три пачки цигарок в день. Після операції у 1992 році хвороба призупинилась. Проте проблеми із здоров’ям залишилися. Маркес переніс ще дві надскладні операції в США та Мексиці та довгий курс лікування після виявлення у нього у 1999 році іншої форми раку – лімфоми.

У 2002 році було видано друком першу книгу із запланованої автором біографічної трилогії – „ Жити, щоб розповісти про життя”, яка в іспаномовному світі стала бестселером. Книгу написано в художній манері „магічного реалізму”.

Восени 2010 року виходить збірка виступів Маркеса за період 1944-2007 рр., які раніше не друкувалися , - „Я тут не для того, щоб говорити промови”.



Цитатне асорті письменника


  • Не плач від того, що це скінчилося, посміхнись тому, що це було.

  • Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я з тобою.

  • Жодна людина не заслуговує на твої сльози, а ті, хто заслуговують, не примусять тебе плакати.

  • Тільки тому, що хтось не любить тебе так, як хочеться тобі, не означає, що він не любить тебе усією душею.

  • Справжній друг той, хто держатиме тебе за руку і відчуватиме твоє серце.

  • Найгірший спосіб сумувати за людиною – це бути із нею й розуміти, що вона ніколи не буде твоєю.

  • Ніколи не переставай посміхатися, навіть коли тобі сумно: хтось може закохатися в твою посмішку.

  • Можливо, у цьому світі ти лише людина, проте для когось ти – цілий світ.

  • Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрічали не тих людей до того, як зустрінемо ту, єдину людину. Щоб, коли це станеться, ми були вдячні.

  • Завжди знайдуться люди, які зроблять тобі зле. Треба продовжувати вірити людям, але потрібно бути трохи обережнішим.

  • Не витрачай часу на людину, яка не намагається провести його з тобою.

  • Стань кращим і сам зрозумій, хто ти, перш ніж зустрінеш нову людину й будеш сподіватися, що вона тебе зрозуміє.

  • Не прикладай стільки зусиль, найкраще відбувається раптово.

  • Люди старіють, тому що перестають любити.


Цікаві факти із життя письменника
● У 1957 році 30-річний Гарсіа Маркес був кореспондентом на московському фестивалі молоді та студентів. Спомини про цю подію занотовані в есе „СРСР: 22 400 000 квадратних кілометрів без жодної реклами кока-коли!”

  • Щоб відіслати рукопис роману „Сто років самотності”, Маркесу не хватало 80 песо. Тоді він заложив міксер і фен своєї дружини Мерседес. Взнавши про це, вона сказала: „Не вистачає тільки, щоб роман виявився поганим”

  • В жовтні 2004 року було надруковано останній роман Маркеса „Спомини моїх сумних повій”. За місяць до офіційної презентації книжкові „пірати” викрали рукопис й запустили цю книгу у продаж. Письменник у відповідь на це змінив фінал роману. Мільйонний тираж було куплено за рекордно короткий строк. Піратські підробки, більшу частину яких конфіскувала поліція, на сьогодні омріяна річ для колекціонерів.

  • У 2006 році Педро Санчес, мер містечка Аракатака, в якому народився Маркес, запропонував перейменувати поселення в Макондо, на честь місця дії роману „Сто років самотності”. Було проведено голосування, але, хоча більше 90% тих, хто брав участь у голосуванні, проголосували за перейменування, так не сталося, тому що у голосуванні взяла участь лише половина із необхідних 7 400 мешканців.

  • У 2009 році уряд Мексики визнав, що мексиканська влада вела нагляд за Габріелем Гарсіа Маркесом з 1965 року по 1985 рік через його зв’язки з комуністичними режимами та лідерами.


Прощальний лист Габріеля Гарсіа Маркеса,

написаний ним після оголошення вердикту медиків про його смертельну хворобу.



Я йду

Якби Господь Бог на секунду забув про те, що я лялька із ганчір’я, й дарував мені трохи життя, можливо, я не сказав би усього, що я думаю; я би більше думав про те, що говорю.

Я би цінував речі не за їхньою вартістю, а за їхньою значимістю.

Я би спав менше, мріяв більше, усвідомлюючи, що кожна хвилина із заплющеними очима - це втрата шістдесяти секунд світла.

Я би ходив, коли інші від цього утримуються, я би просинався, коли інші сплять, я би слухав, коли інші говорять.

І як би я насолоджувався шоколадним морозивом!

Якби Господь дав мені трохи життя, я би вдягався просто, підіймався із першим променем світла, оголюючи не тільки тіло, але й душу.

Боже мій, якби у мене було ще трохи часу, я закував би свою ненависть у лід і чекав, коли з’явиться сонце. Я малював би при зорях, як Ван Гог, мріяв, читаючи вірші Бенедетти, й пісня Сера була би моєю місячною серенадою. Я обмивав би троянди своїми слізьми, щоб смакувати біль від їхніх колючок та червоний поцілунок їхніх пелюсток.

Боже мій, якби у мене було трохи життя... Я не пропустив би дня, щоб не говорити коханим людям, що я їх кохаю. Я би переконував кожну жінку і кожного чоловіка, що люблю їх, я би жив в любові з любов’ю.

Я би довів людям, що вони не праві, думаючи, що старіючи вони перестають любити: навпаки, вони старіють тому, що перестають любити!

Дитині я дав би крила і сам навчив би її літати.

Старих я би навчив того, що смерть приходить не від старості, а від забуття.

Адже я теж багато чого навчився у вас, люди.

Я взнав, що кожен хоче жити на верхівці гори, не здогадуючись, що справжнє щастя очікує його під час спуску.

Я зрозумів, що, коли немовля вперше хапає батьківський палець крихітним кулачком, він хапає його назавжди.

Я зрозумів, що людина має право подивитися на іншу зверху лише для того, щоб допомогти йому встати на ноги.

Я так багато чому навчився від вас, але, правду кажучи, від усього цього небагато користі, тому що, напакувавши цим скриню, я помираю.
Художній світ Гарсіа Маркеса характеризують:


  • прагнення відтворити „моделі” національного буття, національної історії, національного мислення;

  • поєднання соціального й буттєвого аспектів, майстерна передача їхнього місцевого колориту;

  • міфопоетична забарвленість картин повсякдення й побуту;

  • тема розладу людських взаємин у світі, що перебуває в стані насильства;

  • змалювання дивного, незвичайного, абсурдного, надприродного, усіляких метаморфоз серед плину повсякденного життя;

  • тяжіння до умовного, гротескного, фантастичного, різноманітних форм поетичної символізації;

  • висока концентрація ліричних і поетичних елементів у прозі;

  • створення „фантастичної дійсності”, в якій зруйновані межі між реальним та надреальним, об’єктивним і суб’єктивним.



Творча історія написання роману „Сто років самотності”

З 1961 року Маркес живе у Мехіко, багато працює як журналіст та кіносценарист. Але він мучиться від неможливості знайти своє слово. Давно задуманий „роман-ріка” переповнював його, був його невідступною ідеєю. Як розповідав сам письменник, ідея роману, навіть уся його історія у загальному вигляді існувала в його свідомості дуже давно, „проблемою для мене були тональність, мова книги”. Раптом його осяяло, що вирішення проблеми було у самому початку ріки його життя: необхідно було вести оповідь із незворушністю „дерев’яного обличчя”, котру напускала на себе його бабця, переплутуючи билиці з небилицями. „ Найстрашніші історії бабуся розповідала цілком спокійно, нібито все це бачила своїми очима. Я зрозумів, що безстороння манера оповіді і багатства образів найкраще сприяють правдоподібності оповідання,” – згадував митець. І починати потрібно з першого дитячого спогаду.

У кількох кілометрах від Аракатаки, де пройшло дитинство письменника, знаходилося селище Макондо – місце з поганою репутацією. Мешканці Аракатаки вважають, що в це селище можна зайти, але вийти звідти неможливо, тому що живуть там чаклуни і дикуни. Маленький Габо чув багато зворушливих історій про Макондо, де по вулицях ходили ті, кого поховали сто років тому, де діти народжувалися із свинячими хвостами, тому що батьком їхнім був диявол.

Багато з того, що відбувається в романі, дійсно мало місце в Аракатаці: і грубе втручання в патріархальне життя містечка північноамериканської кампанії „Юнайтед Фрут”, і бананові плантації, і використання місцевих креолів, метисів і мулатів з корисливою метою, і масовий розстріл профспілкового мітингу, наслідки якого старанно приховувались.

Через деякий час, уже навчаючись у школі-інтернаті, Маркес повернувся в рідне містечко і побачив картини жахливого запустіння. Землю на бананових плантаціях виснажили „бананові королі” й одразу втратили до неї інтерес. Деякі мешканці Аракатаки, які ще залишилися у містечку, мешкали у старих будинках, які ніхто вже не ремонтував і котрі от-от мали розвалитися. Заросла травою залізниця, здичавіли сади, покосилися хрести на могилах... І тоді майбутній письменник вирішив, що коли-небудь напише про це книгу. У 1965 році Маркес відчув, що може зробити це.

Цього року Гарсіа Маркес усамітнився у своєму крихітному кабінетику на півтора року. Роман писався на протязі вісімнадцяти місяців гарячково, азартно, без усякого плану. „Це була магічна благодать, мені неначе хтось диктував...я наче літав в якомусь надприродному стані”, - згадував письменник. Та коли у 1967 році роман „Сто років самотностіпоступив у продаж, його перші тиражі розійшлися за лічені дні, а видавництво залишилося без паперу. Роман визрівав та обростав сюжетно-образними пластами на протязі сімнадцяти років. За цей час від нього відбрунькувалися побічні пагони у вигляді нарисів, оповідань, романів. З іншого боку, письменник вміло нанизував на сюжетний кістяк роману фрагменти спогадів, розхожих образів, вічних сюжетів, народних вірувань. Тому книгу можна читати в будь-якому культурному регістрі, в будь-якому ракурсі, й діапазон сприймання цієї книги може бути як завгодно широким та розбіжним. „Роман знайшов значно більшу аудиторію, ніж ту, на яку я сам сподівався. Справа у тому, що він складається з різних рівнів... і кожен рівень знаходить свого читача,” - визнавав письменник.


Словник до роману „Сто років самотності”


  • Буендіа ( „буенос” - з іспанської „добрий”, „хороший”) – рід Буендіа прийшов у світ із добром і одвічно ніс у собі тільки хороше.

  • Фатум – ( від лат.Fatalis) те, що відбувається незалежно від волі людини, рок, неминуче, доля.

  • Гемофілія – ( від гр.Raima phileo – „любов на крові”) – хвороба крові, притаманна нащадкам шлюбів між родичами; відсутність природного зсідання крові.

  • Нострдамус ( 1503-1566) – французький лікар і астролог, автор книги „Віки”, в якій він пророкував майбутнє усього людства.

  • Алхімія – середньовічна містична наука, яка шукала засіб перетворення простих металів на золото.

  • Грінго – презирлива назва мешканців Сполучених Штатів, поширена в латиноамериканських країнах.

  • Креоли – нащадки іспанців, перших колонізаторів Південної Америки, займають набагато вищий соціальний стан, ніж метиси і мулати.

  • Метиси - нащадки європейців та аборигенів.

  • Мулати - нащадки європейців та негрів.

  • Магічний реалізм” – умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Америки. Термін ввів А.Карпентьєр, який поряд із Г.Гарсіа Маркесом, Х. Кортасаром,

М.А. Астуріасом був одним із найяскравіших представників даної течії. Для літератури „магічного реалізму” характерні звернення до ресурсів народного міфологізму, широке змалювання народних традицій, оригінальне переплетення чарівного, що притаманне міфам, та побутового, сучасності та історії.
Візитна картка літературного твору

  • Автор: Габріель Гарсіа Маркес

  • Країна: Колумбія

  • Назва: «Сто років самотності»

  • Жанр: роман, сімейна епопея, роман-міф, роман-притча

Літературний метод: „магічний реалізм”, поєднання рис роману-міфу та сімейної хроніки, поєднання фантастики з життєвою правдоподібністю.

  • Роман-пересторога людству.

  • Проблематика: проблема самотності особистості, пов’язана із нездатністю на духовну любов.

● Історія розгортається в кількох вимірах водночас:

- традиційна сімейна хроніка;

- історія Макондо, як особливої долі всієї Латинської Америки;

- історія сім'ї Буендіа, котра увібрала в себе цілу добу людської свідомості, що пройшла під знаком самотності, індивідуалізму.



  • Тема: розповідь про історію шести поколінь родини Буендіа ( що охоплює хронологічний відтинок від часів, коли Хосе Аркадіо Буендіо заснував Макондо, до моменту, коли ураган вщент зруйнував це містечко). Окрім цього, відтворення у метафоричній асоціативно-символічній формі історії Колумбії і всієї Латинської Америки після колоніального періоду приблизно за сто років ( із середини 40-х років XIX до 30-х років XX століття) з її проблемами та соціальними суперечностями.

  • Основна думка (ідея): без праці, без солідарності людина приречена на катастрофу ( „Самотність протилежна солідарності... І саме вона пояснює катастрофу Буендіа одного за другим; катастрофу їхнього середовища, катастрофу Макондо,” – сказав письменник в інтерв’ю кубинському журналістові Оскару Ретто.)

  • Основні мотиви: мотив родового прокляття, фатуму; діалектика взаємозв’язків двох світів: життя і смерті; мотив втрати пам’яті; мотив кохання; мотив перетворення буденного у незвичне; мотив співіснування людини і природи.

Лейтмотив роману - співіснування людини та природи, взаємодії між ними.

  • Герої: Хосе Аркадіо Буендіа, Урсула Ігуаран, Хосе Аркадіо, Ауреаліано, Хосе Аркадіо Другий, Ауреаліано Другий, Фернанда дель Карпіо, Ауреаліано Бабілонья, Ребека, Ремедіос, Пілар Тернера, Санта Софія де ла П’єдад, Петра Котес , Меме, Амаранта Урсула, Маурісіо Бабілонья, Амаранта Урсула, Мелькіадес.



Система образів роману „Сто років самотності”

У центрі уваги автора родина Буендіа, яка вирізняється серед макондовців своєю яскравою індивідуальністю. Маркес наділяє їх казковою фізичною силою, сміливістю. Це героїчні люди якщо не високих почуттів та ідеалів, то, в усякому випадку, великих пристрастей. Характери героїв формуються під впливом і родинної спадковості (генів), і соціального середовища, і біологічних законів розвитку. Щоб підкреслити належність членів родини Буендіа до однієї сім’ї, Маркес наділяє їх не тільки спільними рисами зовнішності, а й спадковими іменами ( як це прийнято в Колумбії), прирікаючи нас заблукати в лабіринті родинних взаємозв’язків.

Хоча герої живуть у сім’ї, але кожен із них самотній. Наприклад, полковника Бундіа ще в дитинстві лікар визнав схильним до самотності, він нікому не довіряє, усіх підозрює, навіть відмежовується від людей. Закінчує своє життя засновник роду Хосе Аркадіо також самотньо: прив’язаний у дворі до каштана. Його вважають божевільним. Самотньо пішла в інший світ мудра Урсула, вона так і не довірила нікому таємницю місцезнаходження скарбу. Автор говорить про Амаранту: „Вона сподівалась мати його за сина, який поділив з нею самотність і пом’якшив страждання...”. Про Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого: „...єдине, що збереглось у близнюків спільне, був самотній вигляд, властивий усій сім’ї”. Про Ребеку: „Надто багато років вона страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності”. Про Маурісіо Бабілонью: „Він помер старим, у цілковитій самотності...”

Хосе Аркадіо Буендіа. Праправнук Креола, який займався вирощуванням тютюну в поселенні мирних індіанців. Патріарх родини, з його багатирською силою, невичерпною працелюбністю, почуттям справедливості, суспільним темпераментом і авторитетом, - уроджений батько сім’ї макондовців. Він розумно орудує справами усього селища, а його хата і поле вважаються найкращими. Саме він у пору своєї молодості засадив усе Макондо каштанами, наділеними такою життєздатністю, що і через сто років ці дерева цвіли і плодоносили. Він давав усім поради, як сіяти, як виховувати дітей, допомагав кожному, щоб тільки покращалось життя. Його вважали найрозумнішим у селі, саме він порадив поставити вулиці так, щоб у спекотні години на кожен будинок припадала однакова кількість сонячного світла.

Але Хосе Аркадіо заволоділа безмежна дитяча уява, що завжди відштовхується від якоїсь речі, найчастіше від іграшки. Мелькіадес дарує йому „науково-технічні іграшки” ( магніт, лупу) і спрямовує його уяву в наукове русло.

Після приїзду чужинців в Макондо Хосе Аркадіо стає зачарованим реальним життям, втратив інтерес до алхімії, наводить лад у місті, дає поради щодо будівництва чужинцям, які його дуже поважали, налагоджує усю трудову діяльність у Макондо, лагодить годинник, виміняний у арабів на папуг, пропонує посадити на вулицях мигдальні дерева замість акацій та ще й придумує, як зробити ці дерева вічними.

Один із перших наказів управителя Коррехіндора дона Москіта він коментує так: „Ми – мирний народ, у нас ще ніхто своєю смертю не помирав, все ми зробили самі: заснували поселення, проклали дороги і ніколи не турбували уряд, і нас ніхто не турбував. Не для того ми заснували Макондо, щоб перший ліпший наказував, як нам чинити.” І відмовився фарбувати будинок у блакитний колір: „А мій дім залишиться білим, як голубка.”

Хосе Аркадіо весь час у науковому пошуку. То він хоче відкрити вічний рух, то „застосувати принцип маятника до воза, до плуга, до всього, що служить людям. Надмогутній магніт Мелькіадеса він прагне прилаштувати до видобування золота з надр землі, а гігантську лупу перетворити на бойову зброю.”

Через алхімічну лабораторію „ енергійний, чепурний Хосе Аркадіо поступово набув зовнішності завзятого ледацюги”, хоча бурну діяльність патріарха, спрямовану на намагання здобуття золота із надр землі і прилучення мешканців Макондо до досягнень світової цивілізації, важко назвати лінощами. Його напружена праця хоч і не привела до здобуття філософського каменя і не скінчилася цивілізацією Макондо, але ж привела до самостійно зробленого коперніканського відкриття: „Діти до кінця своїх днів будуть пам’ятати, з яким урочистим і навіть величним виглядом їх батько, тремтячий, наче в гарячці, змучений довгою і пильною працею запаленої уяви, сів за стіл і оголосив їм про своє відкриття:


  • Земля кругла, як апельсин.”

Але відкриття патріарха не були потрібні нікому в Макондо, тому що не давали приплоду скотини і не збільшували врожаї баклажан і бананів.

Після чергового невдалого наукового захоплення Хосе Аркадіо здається, що машина часу зіпсувалася, і майбутнього не буде, а це для нього катастрофа. Переконавшись у нездійсненності своїх мрій, він вибухає протестом проти всесвітньої несправедливості. Охоплений жадобою руйнування, він трощить усе, що потрапляє під руку, вигукуючи прокляття латинською мовою. Хосе Аркадіо вважатимуть божевільним і прив’яжуть до дерева. Однак утратить він глузд пізніше, в результаті тривалого неробства.

Урсула Ігуаран. Справжнім главою родини стає не батько-фантазер, а мати. Вона – праправнучка комерсанта, який через сімейні обставини змушений залишити Ріоачу і вести тихе життя задля спокою своєї родини. В Урсулі втілено всі достоїнства жінки: працелюбність, терпеливість, природна кмітливість, чесність, душевна широта, твердий характер і т.п. Вона в міру релігійна, в міру забобонна, їй притаманний здоровий глузд. „Серйозна маленька жінка зі сталевими нервами, яка жодного разу в житті не заспівала”. Мати утримує дім в зразковій чистоті. Саме вона, жінка, а не чоловіки, своєю працею і заповзятливістю підтримує матеріальний добробут сім’ї (одночасно з виробництвом льодяників випікає хліб, пундики, бісквіти). Автор говорить, що вона мала властивість перебувати у декількох місцях одночасно зранку і до пізньої ночі, дуже турботлива.

Урсула оберігає своє достоїнство берегині. У трагічних обставинах громадянської війни вона виявляє незвичну мужність: шмагає канчуком свого знахабнілого внука Аркадіо, незважаючи на те, що він правитель міста, і заприсяглася своєму синові Ауреліано вбити його, якщо той не відмінить наказу про розстріл друга сім’ї Герінельдо Маркеса. І всевладний диктатор відміняє наказ.

Але духовний світ Урсули обмежений. Поглинута турботами про дім, пор дітей, про чоловіка, вона немає душевного тепла, у неї відсутнє духовне спілкування навіть з дочками. Вона любить своїх дітей, але сліпою материнською любов’ю. І коли блудний син Хосе Аркадіо розказує їй, як йому довелося одного разу їсти тіло свого загиблого товариша, вона зітхає: „Бідний синочку, а ми тут стільки їжі викидали свиням”. Вона не задумується над тим, що їв її синок, вона бідкається, що він недоїдав.

В старості Урсула збилась з ліку, рахуючи свої роки ( сама вона нарахувала не більше 150 років і не менше 122), не хотіла визнати своєї старості, скрізь хотіла допомогти порадами, хоча стала сліпою, їй важко було рухатися кімнатами. Проте вона могла безпомилково вбачати в людях головне: її син, полковник Ауреліано, за якого вона могла б піти на смерть, від природи не мав таланту любити; Амаранта мучила італійця і полковника Герінельдо Маркеса.

До самої смерті вона була в здоровому глузді і навіть перед смертю, як і все своє життя, турбувалася про свою родину: „Вбивайте рудих мурашок, бо через них будинок розвалиться, хай ніколи не гасне лампа перед дагеротипом Ремедіос, хай жоден Буенедіа не одружується з родичкою, бо народяться діти зі свинячим хвостом”

Урсула - ідеал жінки для Маркеса.

Мелькіадес. „Це – незвичайна істота, яка стверджує, що їй відомі таємниці Нострадамуса”. Він мав зовнішність похмурої людини, котра несе тягар гіркої слави, його азіатські очі, здавалось, бачили зворотню сторону речей.

Ім’я Мелькіадеса літературознавці часто ототожнюють із Мефістофелем, злим духом, котрий штовхає людей на досягнення марної мети. Тут не може бути однозначного тлумачення. Хоча те, що в романі розглядається життя саме шести поколінь Буендіа ( „6” – число Сатани), свідчить пор те, що цей рід дійсно знаходився під контролем злих сил. Сьомий Буендіа („7” – число любові), єдине немовля з роду, зачате в коханні, народилося із хвостом і було знищено мурашками. Показово також і те, що могила Мелькіадеса стала першою могилою в Макондо, немов злий дух оселився в цьому селищі назавжди.

Саме Мелькіадес зведе з розуму Хосе Аркадіо, знайомить його з дією магнітного поля, особливостями сонячного проміння у збільшуваному склі і навіть із фотозйомкою, яка зробила патріарха атеїстом і позбавила його розуму.

Друге покоління Буендіа, яке, попри побоювання родичів і страхи Урсули, хвостів не мало, все ж таки відрізнялось певною неприродністю. У чому ж ця неприродність? Якщо старі Буендіа вступали до кровозмішаних шлюбів через расову незалежність, то молодші вже мали набутий інстинкт такого роду і несвідомо прагнули „кохання на крові” (Хосе Аркадіо Другий, Амаранта, Ауреліано Хосе Перший, Ауреліано Хосе Другий, Амаранта Урсула, Ауреліано Бабілонья). Спільним між усіма представниками другого покоління роду Буендіа є також самотність, коріння якої в нездатності любити.

Усі Буендіа у чомусь мають переваги над оточенням. Сексуальна сила Хосе Аркадіо- молодшого, здатність до пророкування Ауреліано, здібність прив’язувати до себе людей Амаранти. Але усвідомлення того, що вони кращі за інших ( це повелося ще від предків-колонізаторів) штовхає цей рід до прірви фатальної самотності, до трагічного фіналу.

Хосе Аркадіо Другий. Силою він схожий на батька. Він так само, як і патріарх, може „звалити коняку”. Але чи успадкував він характер батька? Тут впадає в око контраст у ставленні до чудес. Якщо старший міг обміняти всі грошові заощадження родини на дивний магніт, то молодший, потрапивши на ярмарок дивовижних речей, звернув увагу тільки на молоденьку циганочку і, очманівши від пристрасті, пішов за нею на край світу. І тут виникає питання: чи можна назвати ставлення Хосе Аркадіо Другого до жінок коханням? Пригадавши „грубе залицяння молодого самця” до Пілар Тернери, яке скінчилося „грою в хованки” після народження позашлюбної дитини, тваринний потяг до гарненької циганочки і до своєї ж сестри Ребеки, можна зробити висновок: у житті цієї людини було дві пристрасті: „загарбання” жінок і загарбання земель. Силою уяви батька і мудрістю матері він не володів.

У Хосе Аркадіо Другого мав місце потяг до кровозмішення, притаманну всім Буендіа. Хосе Аркадіо хотілося, щоб Пілар Тернера була його матусею, якщо він намагався пригадати її обличчя, перед ним ставало обличчя його матері, та й близькість юнака і жінки із „кришталевим сміхом” була для нього „розпачливою тишею” і „лякливою самотністю”.

Він знайшов спокій лише в обіймах своєї родички ( а, може, і дочки) Ребеки, яку називав „сестричкою”. Урсула не змогла примиритися з одруженням сина й доньки, вбачаючи в ньому неповагу до родини, тому молоді змушені були назавжди залишити рідний дім. Вони винайняли будинок біля цвинтаря, Ауреліано купив їм меблі і опікувався ними, поки брат не зайнявся обробітком землі, що прилягала до його будинку. Його було вбито у його ж будинку. Таємницю його смерті у романі не розкрито.



Ауреліано . Потяг до кровозмішення не був начебто притаманний другому сину Урсули - Ауреліано, який плакав в утробі матері, народився з відкритими очима і пророкував майбутнє. Ауреліано був „худіший за брата і батька” і мав прихильність до ювелірної справи (виготовляв золотих рибок). Але чи кохала когось ця дивна людина, котра відрізнялась від інших „самотнім поглядом”? На перший погляд, може здаватися, що так: кохав Ауреліано маленьку дівчинку Ремедіос, якій було присвячено стільки віршів. „Він писав їх на твердому пергаменті, подарованому йому Мелькіадесом, на стінах купальні, на шкірі своїх рук, і всі ці вірші тримали в собі Ремедіос: Ремедіос у тихому диханні троянд, Ремедіос у ранкових пахощах теплого хліба - Ремедіос завжди і скрізь” Але кохання тридцятирічного чоловіка до дитини, яка ще грається в ляльки, - явище досить дивне. Чому ж красиві строфи кохання поєднуються в житті Ауреліано із викривленням і чому ніякої особистої пам’яті Ремедіосне залишила в його серці? Для Ауреліано, котрий все життя шукав гармонію та досконалість, красива дівчинка, з матовим обличчям та смарагдовими очима, не була справжньою жінкою ( в духовному житті Ауреліано жінки займали незначне місце ), а ще одна золота рибка, що наближалася до досконалості.

У період громадянських воєн ювелір стає полковником. „ Полковник Ауреліано Буендіа розпочав тридцять два збройних повстання і всі тридцять два програв. У нього було сімнадцять дітей від сімнадцяти різних жінок, і всі його сини були вбиті один за одним. Сам він залишився живим після 14 замахів на його життя, 73 засад, розстрілу і чашки кави з такою порцією стрихніну, котра могла б убити коня...” . Війна спустошила його душу, витравила з неї всі людські почуття, крім честолюбства та жаги влади; перетворившись на жорстокого диктатора, він відокремлюється колом, радіусом три метри, нікому не довіряє, втратив зв’язок із сім’єю, батьківщиною (Макондо), відмовляється від своїх юнацьких ілюзій, крок за кроком стає самотнім.

По війні армія полковника Ауреліано Буендіа перетворюється на банду звичайних загарбників. А їхній головний командувач змушений визнати, що двадцять років бився проти інтересів свого народу. „Це війна все вбила”, - пояснює він матері, яка журиться з приводу абсолютної байдужості сина до всього, що діється після війни. А він лише очікує, коли по вулиці, яку назвали його іменем як героя, понесуть його труну.

Ауреліано Буендіа в останні роки життя відмовляється від персональної пенсії, до глибокої старості живе на прибутки від своїх „золотих рибок”, помирає своєю смертю і наприкінці життя доходить висновку, що старість – це не що інше, як союз із самотністю. Від нього залишається лише вулиця, названа його ім’ям.



Амаранта. Гордовита Амаранта, котра залишилася в дитинстві без материнської уваги, зовнішньо схожа на матір, але внутрішньо разюче від неї відрізняється. Амаранта, успадкувавши від матері сталеві нерви ( участь у вуличних бійках), цілеспрямованість і працьовитість, була позбавлена здатності до природного кохання. Багаторічне змагання з Ребекою із-за іграшкового П’єтра Креспі було саме жорстоким змаганням, яке коштувало життя Ремедіос та й самому ніжному італійцю. Не відповіла на почуття відданого полковника Герінельдо Маркеса вишивальниця, померла, так і не пізнавши кохання.

В старості не ладнає з Фернандо, дружиною свого онука Ауреліано Другого, але дуже любить їхню доньку Меме, весь час мріє про смерть Ребеки, навіть шиє для неї одяг на смерть, та раптом дізнається, що помре раніше Ребеки. Це її дуже засмучує. Розпочинає готувати одяг на смерть для себе, впевнена в тому, що помре тоді, коли одяг на смерть буде готовий. Смерті не боїться.

Лише наприкінці життя вона зрозуміла, що джерелом усіх її бід був страх перед виходом за межі свого роду, своєї крові. А викривлений потяг до своїх же небожа та онука були наслідком самотності.

Ребека. Вона знаходиться дещо осторонь. Загадка, пов’язана з її появою в родині, так і залишається загадкою, Ребека принесло із собою кістки своїх предків, котрі будуть стукати навіть і в могилі; вона довго говорила мовою індіанців і лише потім – іспанською, їла землю і вапно; принесла в родину заразливу хворобу, поширену в середовищі індіанців. Усе це свідчить про її індіанське або напівіндіанське походження. Кістки предків – пам’ять про масове знищення корінного населення колонізаторами; земля й вапно – натяк на національну кухню індіанців ( індіанці додають в їжу мінерали). Швидке перетворення дикунки на витончену дівчину, котра володіє всіма етичними навичками, можна розуміти як натяк на рівні розумові здібності білих та аборигенів ( до речі, які мали в минулому розвинену цивілізацію).

Ребека зовсім несподівано виходить заміж за Хосе Аркадіо Другого, котрий повернувся додому після того, як „шістдесят разів обійшов земну кулю”, після смерті чоловіка живе самотньо, ні з ким не спілкується, навіть дуже рідко виходить із будинку. Перед смертю Урсула буде згадувати Ребеку як найкращу свою дочку, тому що їй була притаманна сміливість, відсутня у справжніх Буендіа.



Третє покоління Буендіа. Це син Аркадіо Другого і Пілар Тернери – Хосе Аркадіо, якого просто називали Аркадіо, щоб не плутати його з батьком, син Ауреліано і Пілар Тернери – Ауреліано Хосе та 17 синів полковника Ауреліано Буендіа від незнайомих жінок під час воєн.

Аркадіо. Це його Урсула має на думці, коли не може зрозуміти, чому він виріс „виродком”? Він був негарний і не дуже любимий в родині ( адже він був позашлюбним сином Пілар Тернери), по суті, виховувався індіанкою Васитасьон та Мелькіадесом ( „Ніхто в родині навіть і не здогадувався, як оплакував Аркадіо смерть старого, приховуючи від усіх своє горе, як відчайдушно шукав засіб відновлення цигана, без успіху досліджуючи його письмена”). В родині товаришував з Амарантою та Ребекою, але виглядає порівняно з ними ще дитиною. Разом зі своїм дядьком Ауреліано займається ювелірною справою. Згодом стає вчителем, захоплюється поглядами лібералів, мріє про вбивство священика, переобладнання церкви на школу, проголошення свободи кохання, за часів воєн стає навіть правителем Макондо, самим жорстоким правителем Макондо. Пропонує батькові офіційно закріпити за ним усі захоплені земельні угіддя, а місцевій владі збирати замість нього податки. Оскільки він був правителем Макондо, то ці кошти осідали в його кишенях. Він зводить будинок, купує меблі за гроші містечка, має позашлюбну дитину, живе в гріху з Сантою-Софією де ла П’єдад. Він успадкував від Буендіа несвідомий страх перед життям і не навчився нормальному людському коханню. Аркадіо не любив своїх учнів і послав їх на безглузду загибель, заради мирної ідеї. І хоча Аркадіо помер зі словами: „Виродки! Слава партії лібералів!”, наступний розвиток громадянської війни свідчить, наскільки марними були її цілі.

Ауреліано Хосе. Цією позашлюбною дитиною Ауреліано і Пілар Тернери опікується сестра його батька Амаранта, він живе і виховується в родовому домі Буендіа. Амаранта хотіла мати його за сина, який розділив би з нею самотність і пом’якшив страждання від випадкового отруєння ні в чому не винної Ремедіос, законної дружини Ауреліано. Ауреліано Хосе брав участь у військових подіях, а потім дезертирував з федеральних військ.

Між ним та його тіткою Амарантою були дуже близькі, інтимні стосунки. Коли Амаранта, злякавшись наслідків, припинила ці стосунки, Ауреліано Хосе щосуботи став ходити разом із солдатами до закладу Катаріно, де втішався із постарілими жінками, уявляючи кожну з них Амарантою.

Його було вбито, коли він пішов до театру, він вибухнув гнівом під час обшуку: „ Легше, капітане, - попередив Ауреліано Хосе . - Ще не народилася та людина, яка підніме на мене руку.” Ауреліано Хосе був без зброї, тому почав втікати, капітан Акилес Рікардо вистрелив йому у спину. Капітан помер раніше, ніж стікаючий кров’ю Ауреліано Хосе.

17 позашлюбних синів полковника Ауреліано Буеендіа. Вони з’являються на сторінках роману через декілька років після закінчення війни. Вони були мрійниками та винахідниками, працьовитими та із самотнім поглядом. Всі вони загинули трагічно.

У домі Буендіа їх приймали як рідних, Урсула і Амаранта хрестили хлопців, вони були завжди бажаними в родовому домі. В Макондо залишилися двоє з них: Ауреліано Сумний та Ауреліано Житній. Перший з них збудував фабрику з льоду, про яку мріяв ще дивакуватий винахідник, чоловік Урсули Хосе Аркадіо Буендіа, він проклав до Макондо залізницю, яка спричинила „бананову лихоманку” в Макондо.

Другий - Ауреліано Житній – поклав початок виробництву морозива на фабриці льоду свого брата Ауреліано Сумного.

Четверте покоління роду Буендіа. До нього належать діти Хосе Аркадіо, найжорстокішого із правителів Макондо, та Санти-Софії де ла П’єдад: Хосе Аркадіо Другий, Ауреліано Другий та Ремедіос Прекрасна. Долю правнуків Урсули – близнюків Хосе Аркадіо Другого та Ауреліано Другого визначила „бананова лихоманка”.

Хосе Аркадіо Другий. З дитинства заповітним бажанням Хосе Аркадіо Другого було те, що він хотів побачити, як розстрілюють людей, а коли побачив, то на все життя зненавидів війну. Всі його вчинки та витівки обумовлені духом протесту.

Він займався вирощуванням бойових півнів, гроші заробляв на півнячих боях. Не зважав на те, що це заняття було заборонено у сім’ї ще його прадідом, засновником роду. Мріяв розчистити русло річки, відкрити на ній навігацію, для цього зібрав робітників, купив інструменти, наказав рити канали, взяв гроші у свого брата Ауреліано Другого і зник на деякий час. Та провести через швидку течію йому вдається лише пліт, зате привіз на нім у містечко французьких гетер (повій). Під час „бананової лихоманки” працює наглядачем на банановій плантації, що дуже розлютило дружину брата Фернандо, яка не любила „грінго”. Згодом він відмовляється від роботи наглядача й переходить на бік робітників плантацій, підмовляє їх до повстання, бо він побачив каторжні умови їхньої праці й беззаконня. Отже, був проти влади, але був більше спостерігачем цього повстання, ніж його керівником. Страйкарів заманили на привокзальну площу й розстріляли з кулеметів: „Люди опинилися замкненими, ніби худоба в загоні6 вони крутилися у велетенському вирі, який поступово стягувався до свого епіцентру, тому що краї його весь час обрізувалися по колу, - як це буває, коли обчищають цибулину, - невситимими і планомірно діючими ножицями кулеметного вогню”. І тут на Макондо обрушилася страшна злива, яка тривала майже п’ять років. А через усі засоби масової інформації було виголошено заяву уряду, в якій повідомлялося, що „ мертвих не було, задоволені робітники повернулися до своїх родин, бананова компанія тимчасово припинила роботи до кінця дощів”.

Коли минуться дощі, в Макондо ніхто не згадає про три тисячі вбитих. Про це пам’ятатиме лише Хосе Аркадіо Другий, який був разом із страйкарями на площі. Він отямився серед трупів в одному з вагонів довжелезного потягу. Цим потягом везли мертвих чоловіків, жінок, дітей, щоб скинути в море, наче вибраковані банани. Проте, коли Хосе Аркадіо повернеться в Макондо і говоритиме про розстріл робітників, його вважатимуть божевільним.

Повернувшись додому після страшної ночі повстання, Хосе Аркадіо замикається в кімнаті Мелькіадеса і розбирає його пергаменти, знайомиться зі своїм онуком Ауреліано, навчає його грамоти, розповідає йому багато цікавого та потрібного для життя. Усі вважали його божевільним, а він був чи не найрозумнішим чоловіком у домі. Знайшовши криптографічні знаки пергаментів, він склав з них таблицю і довів, що це не що інше, як алфавіт. І все зробив самотужки. Помер він, розбираючи пергаменти Мелькіадеса в той самий день, що і брат-близнюк Ауреліано Другий.



Ауреліано Другий. Це життєрадісний, легковажний гультяй, розбагатівши завдяки своїй коханці Петрі, обклеїв кредитними білетами стіни родового дому. На відміну від дружини Фернандо, шокованої вульгарністю „грінго”, Ауреліано Другий звикається з ними, влаштовує гулянки, турніри ненажер, грає на акордеоні, прагнучи потопити у вині відчуття самотності.

В період дощів помічає, що старішає, що потяг до Петри Котес дещо минає, з’являється бажання жити на одному місці, мати домашній затишок, вирішує залишитися у родовому домі, опікується внуком – Ауреліано – сином доньки Меме і простого робітника Бабілоньї. Але в останні місяці життя Ауреліано Другий повертається до Петри Котес, кохає її, разом з нею займаються знову лотереєю, за виручені гроші утримують сім’ю Буендіа і живуть самі, але, коли відчув, що захворів на рак горла, то, як і обіцяв Фернандо, помирати прийшов додому.



Ремедіос Прекрасна. Вона була дуже гарна, тому її так називали. „...від неї йшов дух неспокою, томління, вони зберігалися у повітрі після неї. Її природний запах доводив чоловіків до...”. Зводила з розуму хлопців, але сама нікого не могла покохати. Їй залишалося одне - зникнути. Як свята вона вознеслася на небо.

П’яте покоління родини Буендіа. До п’ятого покоління належать діти Ауреаліано Другого та Фернанди: Хосе Аркадіо, Рената Ремедіос (Меме), Амаранта Урсула.

Хосе Аркадіо. У дитинстві ним опікувалася прабабуся, вирішила виховати з нього священика, для цього його відправили на навчання до семінарії, де вивчав курс теології. Основна його риса – брехливість, обманює матір, що закінчив вивчати курс теології, хоче вивчати ще й дипломатію; Фернандо шле йому гроші, які він прогулює, ніде не навчаючись. Він повернувся додому після смерті матері. Фернанда для нього залишила листа, в якому розповіла про все, що від нього приховувала. Через рік йому вдалося знайти скарб, про який писала в листах його мати. І дім перетворився на декадентський рай. А пізніше на пекло для Хосе Аркадіо, якого через три мішки із золотом втопили у власному басейні ті, з ким він влаштовував свої оргії.

Рената Ремедіос (Меме). Вона була схожа на свою тітоньку Амаранту, яку дуже любила. Грала на клавікордах, любила великі компанії, а одного разу привезла без попередження додому на гостину 4 монахинь з монастиря і 65 своїх подруг, чим роздратувала свою матір. Після закінчення навчання живе в родовому домі, в Макондо. Вирішальну і трагічну роль в житті Меме зіграло її кохання до простого робітника Бабілоньї. Якщо батько розумів почуття доньки, то мати зробила все можливе, щоб позбутися небажаного зятя. Найманий вбивця тяжко поранив коханого Меме, прикутий до ліжка довгі роки, він нікого не видав, не зрікся свого кохання до Меме, а вона живе до смерті у монастирі, куди її насильно відвезла рідна мати, поранення коханого так на неї вплинуло, що вона оніміла. Позашлюбну дитину, яку вона народила вже в монастирі, Фернанда була змушена була взяти з рук монахині, яка привезла його у кошику.

Амаранта Урсула. Це молодша донька Ауреліано Другого та Фернанди. Вона навчалася у закритій школі, була здібною ученицею, батько мріяв її відіслати на навчання до Брюсселю. Після закінчення навчання вона повертається в рідний дім з мрією про відродження Макондо. Але її мрії не судилося збутися, адже Макондо вже не існує, і всі її намагання вдихнути в нього життя ні до чого не призводять. У родовому домі ще живе один нащадок з роду Буендіи – Ауреліано Бабілонья, позашлюбний син її сестри. Тітка та племінник покохали одне одного так, що їм ніхто більше не потрібен.

Жахлива доля чекає на останнього нащадка роду Буендіа: ми бачимо його у вигляді „оболонки, покритої зморшками”. Ауреліано Бабілонья та Амаранта Урсула сплатили страшну ціну за гріхи свого роду. Тому що у спадщину їм достаються не тільки розум і дар пророкування, а й криваві борги, які потрібно сплачувати. Так вважали в давнину і приносили спокутувальні жертви. Так вважає і латиноамериканський письменник Г.Гарсіа Маркес.


Органічне поєднання буденного і фантастичного як характерні риси „магічного реалізму” в романі „Сто років самотності”

У світі Маркеса все можливе і все відбувається, і тут ніхто нічому не дивується. „Не важить, що говорити, - зауважує письменник, - головне говорити так, щоб всі повірили”. Так, в епізоді вознесіння Ремедіос Прекрасної підкреслюється буденність події реакцією макондовців. Не в тому дивина, що Ремедіос вознеслася, а в тому, що на нових простирадлах, за якими жалкує Фернанда.

Гарсіа Маркес згадував, як з’явилася така сцена. Виникла потреба вивести з роману героїню, яка вже зіграла свою роль. Він (Маркес) вийшов на подвір’я і побачив, як якась жінка, борючись із вітром, намагається розвісити простирадла. З’явилась ідея: простирадла – крила. А сама ідея вознесіння була підказана також містечковою подією. Якась дівчина втекла з коханцем, а знеславлена мати цілком серйозно говорила всім, що та вознеслася на небо. Не біда, що сусідки не вірили їй, важливо, що така ідея здалася матері правдоподібною.

Вражає й те, як письменник розкриває діалектику взаємозв’язків двох світів: життя і смерті. Кордони між ними у Маркеса знято. І „цей” світ, і „той” спілкуються між собою, і це спілкування не підвладне страхові, навпаки, сповнене природності, невимушеності. Так, Пруденсіо Агіляр, котрого убиває Хосе Аркадіо, постійно приходить до нього поговорити; Хосе Аркадіо помирає, але залишається сидіти під тим деревом, до якого його прив’язали, і його бачать ті, хто здатен бачити, а Урсула постійно розмовляє з ним про домашні справи; Амаранті про наближення її смерті сказала сама смерть ( „Амаранта...зразу ж її впізнала: в ній не було нічого страшного – просто жінка у синій сукні, довгокоса, трохи старомодна й чимось схожа на Пілар Тернеру...”) та ще й порадила працювати над саваном для себе так само добросовісно, як працювала над саваном для Ребеки, а помре в ту ніч, коли закінчить свою роботу; Амаранта збирається помирати і забирає із собою листи від жителів Макондо, щоб відвезти їх у „той” світ.

Перетворення буденного у незвичне відбувається у Маркеса просто й елементарно – це метод побутової брехні – гіперболізації звичайного явища настільки, що настає якісний стрибок і виводить це явище за межу реального. Відштовхується ж письменник завжди від реальності, сприймаючи її очима художника, часто дитини.

Фантастичне та реальне у романі Маркеса перемішано, „сплавлено” в єдність; найневірогідніше відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного, всупереч традиції, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія. Створення особливої художньої дійсності – фантастичної – є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.


Контрольні завдання для самостійної роботи за романом

Габріеля Гарсіа Маркеса „Сто років самотності”


  1. Відомо, що у Льва Толстого був задум написати роман під назвою „Сто років” про долю роду селян Захаркіних – „російських робінзонів”, які переселились у самарські землі з центральної Росії. Назвіть відомі вам художні твори, в яких розповідається ро життя кількох поколінь одного роду. Порівняйте такі твори з романом Гарсіа Маркеса „Сто років самотності”. У чому характерна особливість роману Гарсіа Маркеса?

2. Підготуйте план виступу на тему „Образ Мелькіадеса та його значення в романі Гарсіа Маркеса „Сто років самотності”. Як сприймав життя старий циган? Що являли собою рукописи Мелькіадеса?

3. Накресліть генеалогічне дерево роду Буендіа. Чим можна пояснити повторюваність імен героїв? Що було властиве всім Ауреліано та всім Хосе Аркадіо? Якими були найбільші пристрасті Хосе Аркадіо та Урсули, полковника Ауреліано та Хосе Аркадіо Другого, Ребеки та Амаранти?

4. „Ми народжуємося і живемо у світі фантастичної реальності”, - писав Гарсіа Маркес. „У творі „Сто років самотності” я – реаліст, - пояснював він, - бо вірю, що в Латинській Америці все можливе, все реальне... і вважаю, завдання письменника полягає в тому, щоб домогтися відповідності між літературою та дійсністю”. Які риси й особливості життя латиноамериканського континенту відображено в романі Гарсіа Маркеса „Сто років самотності”?

5. Федір Достоєвський писав: „...Фантастичне в мистецтві має межі та правила. Фантастичне має настільки наближатися до реального, щоб майже повірили йому”. Зясувавши правила фантастичного у художньому світі Гарсіа Маркеса, поясніть метафори, якими є дива, що відбуавються в романі: повернення Мелькіадеса з країни мертвих, вознесіння Ремедіос Прекрасної, постійне перебування Хосе Аркадіо Буендіа під каштаном. Доберіть ще приклади з роману.



  1. Виділіть окремі етапи в історії Макондо. Простежте, наприклад, за тим, яким чином у різні епохи існування Макондо здійснювався його зв’язок із зовнішнім світом. Як вплинула цивілізація на долю Макондо?

  2. Урсула робить висновок про те, що час „зіпсувався”. Поясніть, як рухається час у романі, як цей рух пов’язаний з місцем, де відбувається дія. Яку художню функцію в романі виконує така організація руху часу та простору?

  3. Поясніть назву роману, звертаючи особливу увагу на два останні слова. Як вони розкривають авторську позицію?

  4. Гарсіа Маркес створив у своєму романі два образи, які можна вважати своєрідними двійниками автора. Розшукайте цих двійників. Кожний із них існує в своєму плані. Які це плани? Як вони поєднуються в романі?

МИЛОРАД ПАВИЧ (1929-2009)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка