Тарас Чухліб козаки І монархи


Подвійна гра Петра Дорошенка: визнання зверхності султана Османської імперії та короля Речі Посполитої



Сторінка11/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   45

8. Подвійна гра Петра Дорошенка: визнання зверхності султана Османської імперії та короля Речі Посполитої



Перші спроби П. Дорошенка встановити контакти зі Стамбулом відбулися в лютому 1666 р., коли після Лисянської козацької ради гетьман повідомив султана про схильність до визнання його зверхності1. Очевидно, це й справді було так, адже у квітні того ж року в листі великого візиря Порти Кьопрюлю-заде Фізіля Агмеда-Паші10 вказувалося на те, що український гетьман є підданим султана2. Восени того ж року поблизу Цибульника Дорошенко, згідно зі свідченнями очевидців, присягнув трьом солтанам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві»3. Причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря (про визнання його зверхності) було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель.

У січні 1668 р. в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій прийняті доленосні, на думку тогочасної української еліти, рішення для всіх станів козацької держави: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя. — Т. Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати»4. Щодо міжнародних проблем Гетьманату, то султан мав забезпечити українцям, щоб «з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союза дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього війська козацького»5. Крім того, українська сторона висувала наступні умови підданства османському володарю:

1) Україна не повинна сплачувати данину;

2) султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді;

3) прислані в Україну турецькі війська повинні перебувати під командуванням Гетьмана;

4) зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманату й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська;

5) кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля;



6) султан не має права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою;

7) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті6.

Якби Мегмед IV не прийняв цих пропозицій, то, як відзначалося в документі під назвою «Статті, на яких П. Дорошенко піддався турському султану, привезені з Царгорода», гетьман з усім «Військом Запорозьким подумає й іншим яким про себе заявить способом»7. Тобто, гетьманський уряд «лякав» султана тим, що у випадку неприйняття запропонованих умов Україна буде шукати собі іншого протектора. Як засвідчили наступні події, султан Мегмед IV погодився лише з окремими пунктами, а саме — не брати з українців данини (яку мала замінити військова служба козаків) та дозволити їм самостійно обирати гетьмана8.

Які ж причини спонукали П. Дорошенка та його оточення відмовитися від присяги королеві, яка була дана гетьманом у жовтні 1667 р. після Підгаєцької битви? По перше, принципове рішення щодо орієнтації на султанську зверхність було прийняте гетьманом ще у 1666 р., по-друге, Дорошенко зрозумів, що Андрусівське перемир’я між королем і царем є справою більш довготривалою, ніж очікувалося; по-третє, польська сторона не дотримувалася взятих на себе зобов’язань у Підгайцях, а також постійно порушувала положення Гадяцької та Чуднівської угод. Але, незважаючи на взаємні образи та декларування (хоча й таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Як повідомляв у жовтні 1668 р. С. Яблоновський Собеському, «Військо Запорозьке і поспільство все мило згадують В. М. Пана, називаючи тільки Отцем і Добродієм»9.

Хоча натомість існували й інші свідчення серед польських урядовців: «...козацькі обмани нам відомі, ось і тепер писав Дорошенко до гетьмана Собеського, щоб король не висилав коронного війська а він, Дорошенко, зробить так, що обидва береги Дніпра будуть під королем. Але це справжній обман: він нібито сприяє Королівській Величності, а сам уже давно турчинові піддався»10. Однак, незважаючи на це, політика українського гетьмана щодо нейтралізації Польщі шляхом запевнення її в підданстві на деякий час спрацювала. Свідченням цього стала підготовка королівського привілею про затвердження П. Дорошенка на гетьманстві в березні 1668 р. Хоча універсал польського монарха й був вручений гетьману лише через рік (ймовірно, 9 травня 1669 р.), той факт, що він був занесений у Коронну Метрику11 ще 3 березня 1668 р., переконливо промовляв про вірно обрану Дорошенком традиційну козацьку тактику — «лякати короля султаном, а султана королем».

У червні на старшинській раді Війська Запорозького урочисто прийнято турецького чауша Юсуп-пашу, якому українські урядовці повторили рішення січневої ради старшин про бажання бути в підданстві султану12, а у вересні 1668 р. до Чигирина прибув Гачабаш-паша, який запевнив П. Дорошенка про прийняття України під турецький протекторат13. Але головні події, що засвідчували новий зовнішньополітичний поворот у намаганні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, розгорнулися у 1669 р. У березні на Генеральній раді поблизу Корсуня офіційно проголошено про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Невдовзі гетьман П. Дорошенко прийняв від нового сюзерена Мегмеда IV булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень.

Таким чином, у руках Дорошенка одночасно опинилися й булава від короля, і клейноди від султана. Цей факт промовисто свідчив про намагання гетьмана паралельно заручитися протекціями обох монархів. Треба відзначити, що такої подвійної залежності (більшою мірою номінальної) Дорошенко намагався дотримуватися до кінця свого гетьманства.

У відповідь на таку політику уряду П. Дорошенка поляки скористалися «козирною картою», яку довгий час тримали в «рукаві»: за їхньою підтримкою від імені частини правобережних полків та Запорозької Січі без згоди Дорошенка гетьманом обирається М. Ханенко. На його користь перед тим склав «татарську» булаву П. Суховієнко. Такі дії Речі Посполитої додали великої турботи Дорошенку, який тепер, крім боротьби з Московським царством за Лівобережжя та з Польщею за Правобережжя, мав вирішувати складні внутрішньополітичні проблеми децентралізації України. Також порушувалися задуми гетьмана залучити польські війська до війни з Росією та використати татарську орду (Ханенка деякий час підтримував хан Аділ-Гірей) для противаги тій же Речі Посполитій на Правобережній Україні.

Ще одним доказом того, що гетьманський уряд Дорошенка проводив політику полівасалітетності, стало висилання «пунктів» від «усього» Війська Запорозького на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 р. (і це після березневої заяви про підданство султанові!). У них знову, в основному, повторювалися вимоги, які були спрямовані ще на сейм 1666 р.14 «Пункти» про потреби Війська та «руського» народу зачитані вже на коронаційному сеймі в жовтні 1669 р., коли на королівському троні Речі Посполитої був затверджений Міхал Корибут Вишневецький. На цьому сеймі були присутні посли від Дорошенка, екс-генеральний обозний І. Демиденко та писар Чигиринського полку С. Ковальський, що мали при собі інструкцію, як діяти і що говорити на сеймі15. Вони зустрілися з новообраним королем і передали йому петицію від Українського гетьманату. Цікаво, що Міхал Корибут прийняв українців, незважаючи на оголошення раніше на останньому з сеймових засідань листа від сілістрійського паші про перехід Дорошенка під султанську протекцію16. Крім того, у цей же час у Варшаві перебували посли від «альтернативного» гетьмана М. Ханенка, які також повідомили короля й «стани» Речі Посполитої про «зраду» П. Дорошенка. Останній відразу ж після повернення своїх послів до Чигирина направляє до польського короля листа, в якому запевнює його, що не піддавався султанові17. Це ще раз засвідчило бажання гетьмана не відмовлятися від сюзеренітету короля.

Одночасно з «паралельним» визнанням польської й турецької протекцій, що повинно було нейтралізувати коронні війська від вторгнення до козацької України й розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережного гетьманських урядів, П. Дорошенко не забував і про московський напрямок у своїй зовнішній політиці. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати традиційну козацьку дипломатію з російським государем, а саме обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Москви та якоюсь мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра».



Початок відпрацювання проекту майбутнього переходу під протекцію царя «Всієї Русі» припадає на кінець 1668 р. У листопаді П. Дорошенко після переговорів з російським воєводою Києва П. Шереметьєвим відсилає до Києва писаря Н. Кононовича, який мав оголосити воєводі «статті», на яких гетьман погоджувався піддатися Олексію Михайловичу. Причиною різкої зміни політичного курсу стали військові невдачі Дорошенка у боротьбі з П. Суховієнком та переорієнтування хана Аділ-Гірея на підтримку останнього. Саме тому в дванадцяти запропонованих «статтях» один із перших пунктів засвідчував бажання П. Дорошенка залучити московські війська для боротьби з татарами. Також козацький зверхник висловлював сподівання, що на польський трон після смерті Яна II Казимира буде кандидувати царевич Олексій та прохав прислати до нього царського представника для укладення «великого» українсько-російського договору18.

У цей час Дорошенко заявляв Шереметьєву: «...за моїм старанням не тільки сей бік України, де... ми нині проживаємо, під його Царської Величності руку віддано буде, але ще і все належне поки держава (в оригіналі: «Państwo». — Т. Ч.) чи Князівство Руське кордон проведений був: Перемишль, Ярослав, Галич, Валадимир, ті головні міста Князівства Руського маю в Бога моїм надію, аж по них обмежений буде, то Князівства Руського богоспасенного города Києва... під його високу міцну руку віддати»19. Невдовзі до Чигирина прибула довірена особа царя — відомий дипломат В. Тяпкін. Йому й були оголошені «таємні» пункти (старшина не хотіла, щоб вони стали відомі широкому загалу з огляду на тогочасні антимосковські настрої в Україні), згідно з якими:

1) цар мав вивести свої гарнізони з українських міст;

2) зберігалася непорушність козацьких «прав і вольностей»;

3) гетьманом «обох сторін Дніпра» повинен бути П. Дорошенко;



4) з українських станів не стягувати податків;

5) лівобережний регіментар І. Брюховецький має віддати свою булаву Дорошенкові20.

За підрахунками вчених, протягом 1667 — першої половини 1668 рр. гетьман прийняв у Чигирині 8 російських посольств21.

Протягом 1669 р., в якому Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також і султанську протекцію, український гетьман також неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всієї України під зверхністю московського монарха22. У силу різних причин, найголовнішою серед яких було російсько-польське примирення, ця «мрія» (яка, на нашу думку, лише декларувалася заради складних дипломатичних комбінацій гетьмана кінцевою метою яких було унезалежнення своєї влади) так і не здійснилася. Коли у червні 1673 р. до гетьманської резиденції прибув царський посланник Полховський з місією агітувати П. Дорошенка щодо підданства цареві, то гетьман відповів московському дипломату, що государ у свій час не прийняв його до себе, а тому зараз хай не гнівається про турецьке підданство Українського гетьманату. Окрім того, гетьман висловлював занепокоєння політикою Москви, спрямованою на поглиблення мирних стосунків з Річчю Посполитою. «...Невідомо, для чого це цар робить, чи не хочуть вони вдвох з польським королем мене зловити і звести мене зі світу? Про своє життя мені байдуже, але чи буде від того краще цареві?»23 — говорив Дорошенко, заявляючи Полховському, що він лише тоді прийме царську протекцію, коли московський монарх присягне йому дотримуватися укладеного між ними договору про охорону «вольностей» України та її станів. Лише у цьому разі, а також за умови дотримання таємності українсько-російських переговорів, продовжував гетьман, він може позбутися зверхності Мегмеда IV, тим паче, що султан порушив попередні домовленості й почав «перетворювати церкви на мечеті». А з польським королем, заявив Дорошенко, гетьманат взагалі може не укладати нового договору.

Разом з тим Полховському було викладено бачення умов, за яких перехід Українського гетьманату під протекторат царя став би реальністю. В основному вони базувалися на положеннях проекту підданства від 1668 р. і концентрувалися на принципах, виголошених Дорошенком — «...цар буде козаків обороняти, а командувати ними буде гетьман, який за ту оборону буде по всяк час готовий на послугу цареві. Коли, дасть Бог, уся Україна об’єднається, то цар буде діставати з неї мільйон і більше доходу... Для чого купець і всякий міщанин по містах не мав би платити податків? Що ж до селян, то лиш ті мали б платити до царського скарбу, які не роблять на пана...»24.

Таким чином між царем і гетьманом планувалося встановити зв’язки васально-ленного типу, але з певною специфікою, яка полягала у сплаті податків напряму до Москви, а не через залежного господаря. На додаток Дорошенко висловив згоду в разі потреби здати гетьманство «якщо знайдеться хтось, кращий за мене, хто би й царя не підвів, і себе з Україною не загубив»25. Власне ці його слова і були втілені у життя через три роки, коли у жовтні 1676 р. П. Дорошенко передав до Москви турецькі санджаки, тим самим намагаючись забезпечити єдність України під владою І. Самойловича.

Але перед тим Дорошенко ще раз хотів домовитися з Польщею щодо умов підлеглості королю. На весняний сейм 1670 р. він вислав своїх представників С. Білоцерківського і П. Смардовського. Українські посли хотіли отримати відповідь на «супліку» Війська Запорозького на сейм 1669 р. (адже послів, що поверталися з того сейму було вбито загоном польського шляхтича Карвовського, який, очевидно, й знищив відповідні документи), а також довідатися про час і місце проведення польсько-української мирної комісії з вироблення окремої угоди та запропонувати якнайшвидше її проведення з метою затвердження вже на сеймі 1670 р. Окрім того, вони мали отримати королівську резолюцію у справі приналежності Лівобережної України: чи мав Дорошенко її й далі «відвойовувати у Москви, чи покинути останній на поталу?»26

Зацікавленість української сторони у швидкому проведенні спільної комісії була продиктована нічим іншим як бажанням турків поміняти Дорошенка на гетьманстві на користь слабшого і більш поступливого політика, якого вони бачили в особі Ю. Хмельницького. Отже, у травні 1670 р. Дорошенко висилає на комісію (місцем її проведення був визначений Остріг) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем. Вони мали донести до польських комісарів під керівництвом черніговського воєводи С. Беньовського наступні вимоги гетьмана та «всього Війська Запорозького»:

1) гетьманська влада має поширюватися на Київське та Брацлавське воєводства, до яких має бути прилучена частини Полісся (Пінський, Мозирськй і Річицький повіти), Волинського («по Горинь») та Подільського («по Меджибіж») воєводств;

2) на території Українського гетьманату не повинно було бути королівщин, польська шляхта не мала права там не лише проживати, але й мати землі та маєтності;

3) всілякі урядові посади, включно з сенаторськими, у Київським воєводстві повинні належати лише православній шляхті; у Брацлавськім і Чернігівськім воєводствах поперемінно мали урядувати католики і православні;

4) коронне військо могло перебувати в Україні лише за викликом гетьмана;

5) козаки могли вільно пересуватися в межах цілої Речі Посполитої без сплати мита;

6) визнати «вольності» православних і скасувати унію на українських землях;

7) православні єпископати в Луцьку, Львові, Перемишлі та Холмі мали підлягати владі київського митрополита;

8) православна віра та українська («руська») мова повинна була визнаватися як в церквах, так і в трибуналах, судах та сеймах;



9) заснування другої Академії в Києві на правах з Краківською та скасування єзуїтських навчальних закладів в Україні;

10) повернення православній церкві відібраної уніатами власності та дозвіл участі у вальному сеймі Речі Посполитої митрополита і п’яти православних єпископів27.

Запропонований у 1670 р. проект програми українсько-польського примирення переконливо засвідчили чергову спробу П. Дорошенка унезалежнитися від коронної влади. Оцінюючи його з історично-правової точки зору, А. Пшибось зазначав, що це був не унійний зв’язок між Україною та Польщею, і тим більше не широка автономія першої у складі останньої28. Він цілковито погоджувався зі своїм польським колегою В. Конопчинським щодо того, що острозькі пропозиції української сторони були примиренням двох самостійних потуг. Але сподіванням П. Дорошенка так і не вдалося здійснитися, зважаючи на колабораційну політику його супротивника М. Ханенка, який 2 вересня 1670 р. підписав свій варіант угоди з Річчю Посполитою.

В основному Острозька (Ханенка) угода повторювала положення Чуднівського трактату Ю. Хмельницького з Яном II Казимимром і набагато поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Недарма П. Дорошенко після прибуття його послів з вального сейму 1670 р. (там спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханенком, а Дорошенка визнано «зрадником» Речі Посполитої) відразу ж скликав старшинську раду і за її результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Й. Шумлянському, що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров... вже посилаємо по Орду. Не тільки Турчина, але й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!»29. Гетьман просив повідомити Міхалу Корибуту, що з 1667 р. він вірно дотримувався Підгаєцького перемир’я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів.

Згідно із звітом Й. Шумлянського польському королю після повернення до Варшави, козаки Дорошенка, ознайомившись з Острозькою угодою найбільше сміялися і глузували з того пункту, де говорилося, що польська шляхта і католицьке духовенство можуть повернутися до своїх маєтностей. Вони саркастично питали львівського митрополита: «чому ж пани не їдуть, адже теперішній гетьман Ханенко їм дозволив?»30.

Щоб остаточно «налякати короля султаном» 1 грудня 1670 р., старшинська рада остаточно ухвалює визнати протекцію Мегмеда IV31. Окрім того, Дорошенко виконує свою погрозу й посилає до Бахчисарая брацлавського полковника Лисицю із завданням прохати кримського хана про надання військової допомоги проти Польщі. З аналогічним завданням до Стамбула відправляється паволоцький полковник Ярош. Обурений відмовою укласти з ним договір у листі до Собеського від 7 грудня 1670 р. Дорошенко у доволі різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир’я, що порушувалося, на його думку, насамперед комендантом Білої Церкви та польським полков-ником Я. Пивом, який повністю вирізав поліське село Ольшанку. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій королівській Милості»32 — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську одного гетьмана».

Щоб приспати пильність польської сторони, український гетьман і далі листувався з королем Міхалом Корибутом та великим коронним гетьманом Я. Собеським. У кінці березня 1671 р. Дорошенко знову висилає до Варшави пропозиції примирення (вони повторювали Острозький проект) тим самим востаннє пропонуючи Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни33. Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько-турецьких сил розпочинає облогу Білої Церкви. Натомість на територію правобережної частини козацької України вступає польська армія на чолі з Собеським, яка, підсилена полками М. Ханенка й І. Сірка, до кінця року опанувала Брацлавом, Могилевим, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами.

Незважаючи на сутички між обома арміями, П. Дорошенко не полишав задумів укладення «грунтовного трактату» з Річчю Посполитою, про що свідчив його лист до короля від 24 серпня 1671 р. Разом з тим, посилення наступу коронних військ змушує гетьмана висловлюватися вже відвертіше: «непевність ласки Його К[оролівської] М[ило]сті... викликає у мене і в Війська Запорозького бажання, що інших мушу шукати протекцій, аби визволена з неволі Україна від Прадідів, Дідів, і нинішніх Батьків posteriati віддав»34. На нашу думку, ці слова Дорошенка можна витлумачити наступним чином — «прадідами» та «дідами» Дорошенко називав польських монархів, що володіли Україною від часу Люблінської унії 1569 р., а він її від них визволив, але, зважаючи на відсутність сталої династичної традиції, змушений був передати Україну іншому «батькові» — турецькому султанові.

Окрім польського і турецького напрямків забезпечення монаршої зверхності, П. Дорошенком відпрацьовувався й варіант підлеглості бранденбурзькому курфюрсту та прусському герцогу. Хоча, очевидно, це був знову лише тактичний хід задля тиску на Річ Посполиту з метою отримання від неї більших «привілеїв і вольностей». Адже така підлеглість передбачалася лише у випадку висунення Фрідріхом Вільгельмом своєї кандидатури під час чергових виборів польського короля. 28 березня 1671 р. гетьман направив до кюрфюрста лист, у якому, зокрема, говорилося й про мотивації українського правителя, які спонукали його до відходу від зверхності королів Польсько-Литовської держави: «Бажаючи одначе, як цеї Батьківщини сини, знову залишитись під природнім Паном, багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших уклали угоду за присягою самого Й. М. (його милості — Т. Ч.) Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів: але ніколи нам польські панове, вживаючи проти нас різних хитрощів, згаданих присяг не дотримували і скільки мали сили, старалися ім’я наше знищити»35. Наступні слова Дорошенка засвідчували, що він і надалі, незважаючи на договір з султаном, продовжував дотримуватися польської протекції: «...майже всі сусідні держави чули, щиро горнувся через багатьох моїх послів з моїм і всього Війська Запорозького підданством, до Маєстату Й. М. польського короля — колишнього і теперішнього»36.

Початок у 1671 р. українсько-польської війни наблизив час безпосереднього втручання Османської імперії в події, що розгорталися в Україні. Нарешті турецький султан відгукнувся на прохання П. Дорошенка й розпочав підготовку до великого походу проти Польщі на допомогу своєму українському підданому. Влітку 1672 р. майже 270-тисячна турецька армія (до неї входили підрозділи османських васалів) перейшла Дністер і оволоділа Поділлям. У серпні П. Дорошенко мав аудієнцію у Мегмеда IV, де, очевидно, той дозволив йому брати участь у турецько-польських переговорах. Українські представники були постійно присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у Бучачі — «перед кожної сесією бували у каймакана (керівника турецьких дипломатів — Т. Ч.37. Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам були наступними:

1) кордони України окреслити по річки Лабунь і Горинь;

2) віддати йому всі гармати, що знаходилися у польських фортецях;

3) віддати ту частину артилерії, які Руський воєвода забрав з Чигирина;



4) щоб не було іншого митрополита та до юрисдикції Й. Тукальського належали всі православні церкви в Польщі;

5) щоб усі уніатські церкви були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовані костьоли були віддані38.

У листопаді український гетьман отримав грамоту — «нісан» від нього на підтвердження його прав щодо володіння Україною у статусі османського підданого39. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед IV також вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам40.

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною дипломатичною перемогою П. Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала владу українського гетьмана), з іншого — не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України. Саме з 1672 р. розпочався поступовий відхід Дорошенка від турецької протекції. Виявилося, що Мегмед IV нічим не відрізнявся у своїй політиці щодо Українського гетьманату від своїх «колег» — монархів. Він оголошує провінцією Османської імперії («еялетом») Західне Поділля з центром у Кам’янці. Турецькі гарнізони вводяться не лише до західноподільських міст, але й до східних — Брацлава та Кальника. Розпочалися утиски місцевого православного населення у релігійній сфері. І хоча після звернення Дорошенка до Мегмеда IV, останній у січні 1673 р. видав спеціальний диплом — «берат», у якому говорилося: «в містах і осадах Українського еялету, котрі знаходяться під його (П. Дорошенка. — Т. Ч.) владою, не сміє ніхто чинити утиски церквам»41, це не зняло напруги у ставленні українців до присутніх на їх землях турецьких військових та урядовців.

Великим розчаруванням для гетьманського уряду стало вирішення спірної проблеми з приналежністю до української чи турецької юрисдикцій міста Могилева. Султан Мегмед IV, який перед тим хотів включити його до Кам’янецького еялету, все ж таки не встояв перед домаганнями Дорошенка і залишив під його владою полкове місто на умовах: «...Поки він є гетьманом, повинен ними (мешканцями Могилева. — Т. Ч.) правити, й ніхто з мого боку не сміє йому в тому перешкоджати й до того мішатися. Хто ж буде по ньому гетьманом, має ту фортецю Могилів з підлеглими їй паланками і з церквами віддати нашим пограничним начальникам, щоб були прилучені до ісламських земель»42. Отже, зважаючи на недовговічність терміну перебування на гетьманській посаді тієї чи іншої особи, важливе прикордонне місто козацької України мало з часом відійти до безпосередніх володінь Османської імперії. Не здійснювалася й найголовніша мета П. Дорошенка — об’єднатися з Лівобережною Україною. Адже плани Порти здійснити похід на Київ так і залишилися на папері, не вирішувалося питання щодо надання султаном військової допомоги для підкорення «задніпровської» території Українського гетьманату.

Як свідчили сподвижники П. Дорошенка, той «сам лютує, що піддався турчинові»43. В Україні, зокрема на волинських землях, поширилися чутки про те, що гетьман хоче відмовитися від зверхності султана44. Невдоволення султанським протекторатом висловили правобережні козаки на Генеральній раді у червні 1673 р. під Росавою.

Уманський полк та й самі жителі Умані, висловлюючи протест проти «обусурманення» Дорошенка, знову переходить під владу його противника М. Ханенка, який значно активізував свої дії у 1673 р. Окремі правобережні полковники роблять спроби перейти на Лівобережжя під «високу руку» царя. Все це змушує Дорошенка продовжувати переговорний процес з представниками Речі Посполитої і вимагати від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 р. Про це йшлося під час двох зустрічей із Й. Шумлянським (квітень і червень 1673 р.) та неодноразових зверненнях П. Дорошенка до Я. Собеського й інших польських урядовців45. Але навіть під загрозою наступу багатотисячної султанської армії провідні політики Речі Посполитої не йдуть ні на які поступки українському гетьману.

З початком 1674 р. у Дорошенка виникає нова проблема у зв’язку з наступом на Правобережну Україну війська лівобережного гетьмана І. Самойловича, який спільно з росіянами хотів відвоювати її для себе. Правобережний гетьманський уряд знову звертається з проханням про допомогу одночасно і до султана, і до короля, які на той час перебували у стані війни між собою. Це ще раз переконливо засвідчувало, що Дорошенко не надавав переваги тій чи іншій протекції, а лише хотів використати їх задля збереження своєї влади над Україною. Черговий прихід Мегмеда IV на Правобережжя у серпні 1674 р. закінчився відступом сил Самойловича і Ромодановського та відновленням гетьманського управління Дорошенка над більшою частиною правобережних земель. 5 вересня гетьман мав прийом у султанському шатрі поблизу Умані. Тут Мегмед IV вручив йому на знак своєї приязні кафтан, оксамитову соболину шапку, кілька породистих коней, а також золоту булаву. Таким чином П. Дорошенко й надалі погоджувався бути володарем частини України від імені султана Османської імперії.



Невдовзі турки покинули Україну, натомість на її землі черговий напад здійснило коронне військо на чолі з новопроголошеним королем Речі Посполитої, колишнім великим коронним маршалком Я. Собеським, що відвоювало у Дорошенка Мотилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман у грудні 1674 р. висилає до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна III Собеського призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди46. Також у листі від 12 грудня український гетьман прохав польського монарха «аби її (Україну. — Т. Ч.) від згуби від чужих протекторів і від інших здавна на ту Україну бідну бажаючих помсти визволив і оборонив не наказними вождями, але сам особою своєю королівською, щоб ще українських обивателів знову, як батько дітей, приласкав... народу руського і Війська Запорозького правах вольностях і свободах наших достатнім забезпеченням»47. Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка й вислав до Чигирина своїх представників — відомого вже єпископа Шумлянського та полковника королівської гвардії визначного дипломата С. Морштина. Вони мали отримати від гетьмана чіткі й остаточні запевнення в тому, що він назавжди відмовляється від турецької протекції, адже у Варшаві ходили чутки про піддання Дорошенка королю лише на період зими, після чого він знову, як гадалося, повернеться до зверхності султана. Ці чутки мали правдиву основу, адже про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула.

Отримавши звістку про те, що Ян III Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко вирішує відмовитися від укладення двохсторонньої угоди з Річчю Посполитою і висуває концепцію скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Український гетьманат мав виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами48. Турецька протекція (до речі, як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб «мати для себе удільне князівство»49 — свідчили відомості зі Львова за липень 1675 р. У королівській канцелярії у той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше, як «напівкнязем»50. Власне цей жартівливий титул якнайкраще підходив П. Дорошенкові з огляду на те, що він був фактично «удільним» господарем частини України, але не мав на неї династичних прав.

Але і цей проект трансформації гетьманату в Українське полівасалітетне князівство Дорошенкові не вдалося втілити в життя, а тому він знову повертається до апробованих, хоча (як засвідчувала багаторічна практика) безперспективних договірних відносин із Польською короною. У лютому 1675 р. він вислав до Варшави разом із польським посольством Й. Шумлянського т. зв. Чигиринські пункти, які, в основному, спиралися на положення Гадяцької угоди. У той же час гетьман послав до султана Мегмеда IV посольство на чолі з генеральним писарем М. Вуяхевичем і полковником Г. Гамалією. Ті мали просити у султана допомоги для походу на Лівобережжя та підтвердження султаном гетьманських повноважень Дорошенка51. 28 березня того ж року османський монарх видав спеціальний універсал («ferman») до «володаря-обранця Християнської нації і трьох частин козацтва», в якому наголошувалося на тому, що у відповідь на прохання українських дипломатів султан «приймає це звернення за умови, що Він (Дорошенко. — Т. Ч.) справедливо служитиме згідно з наказом, виданим мною. Чесно дотримуватиме своїх слів протягом того часу, який він вирішив перебувати під нашим протекторатом»52. Мегмедом IV підтверджувалися попередні васальні зобов’язання Українського гетьманату щодо надання своєму сюзеренові у разі потреби необхідної кількості війська. Натомість у фермані нічого не говорилося про грошову данину.

Невдовзі війська Османської імперії та Кримського ханства прийшли на Правобережжя, але їхні дії спричинили лише руйнацію так уже знекровленого довголітніми війнами краю та сприяли падінню авторитету гетьманської влади Дорошенка серед мешканців Брацлавщини та Південної Київщини. Це розумів і сам гетьман, який висловлював своє невдоволення турецьким і татарським воєначальникам. «Неслухняність» українського правителя вже довго непокоїла Високий Диван і ханський уряд, які бажали зміни сильного гетьмана на більш податливого козацького провідника. По суті, влітку 1675 р. завершилися відносини Чигирина зі Стамбулом, що було спричинене взаємною недовірою обох сторін. 10 жовтня того ж року гетьман Дорошенко складає присягу на вірність московському цареві, а його посольство у Москві просить Олексія Михайловича про збереження за Дорошенком гетьманської посади. У той же час протягом першої половини 1676 р. правобережний володар надсилав листи до Стамбула із запевненням своєї вірності та проханням про надання військової допомоги проти Польщі. Отже, як бачимо, наприкінці свого правління український гетьман визнавав одночасну протекцію вже трьох монархів — польського короля, турецького султана і московського царя.



Таким чином, у 1675–1676 рр. зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду Петра Дорошенка щодо одночасної підлеглості України двом монархам. Причиною цьому були не лише намагання обох сторін — польського короля і турецького султана — інкорпорувати Український гетьманат на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який, попри значні зусилля, так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. «Обидві протекції (короля і султана. — Т. Ч.) нічого іншого не мали принести тільки те, що зараз маємо» — підсумовуючи свою діяльність у сфері зовнішньої політики, відзначив уже наприкінці 1674 р. сам Дорошенко. Хоча ще за два роки перед тим польський дипломат Висоцький говорив, що турки хочуть дозволити «щоб Україна indifferenter залишалася, не буде ні в Отоманській, ні в нашій (польській — Т. Ч.) протекції»53. Перехід одного з найвірніших послідовників полівасалітетної політики Богдана Хмельницького на бік російського монарха і здача Петром Дорошенком булави (це відбулося 16 вересня 1676 р.) на користь Івана Самойловича стало відповіддю на питання вирішення династичними дворами Європи міжнародно-правового статусу Правобережної України. Хоч такі дії гетьмана, на нашу думку, були спричинені швидше розпачем політичного діяча, ніж наперед запланованою акцією.

__________



1 Соловьев С. История России. — Кн. 3. — T. XII. — Сбц. 177.

2 Dorośenco D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko. — S. 79; Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року // ЗНТШ — Т. 238. — Львів, 1999 — С. 118.

3 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 177.

4 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 30–31.

5 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — С. 211.

6 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 218–219; Флоря Б. Начало открытой османской экспансии в Восточной Европе. — С. 85.

7 Флоря Б. Указ. соч.

8 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 172–174.

9 Acta historica. — Vol. 2 — Pars. I. — S. 417–418.

10 Цит. за: Соловьев С. М. История России. — Кн. 3. — T. XII. — Сбц. 365; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 181.

11 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 184–185.

12 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 154.

13 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 103, 154.

14 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 96, 99.

15 БМЧ Краків. — Од. зб. 602, арк. 677–684.

16 Chrapowicki J. Diaryusz wojewody witebskogo. — S. 176–177.

17 Chrapowicki J. Diaryusz wojewody witebskogo. — S. 185–186; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 273.

18 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 166–168.

19 Акты ЮЗР. — T. V. — С. 233.

20 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 251–254; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 160–161; Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — С. 190–193.

21 Санин Г. Взаимоотношения России и Правобережной Украины на рубеже 60-х — 70-х гг. XVII в. Диссерт... канд. истор. наук. — Москва, 1970. — С. 238.

22 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 152; T. IX. — С. 166; Санин Г. Взаимоотношения России и Правобережной Украины. — С. 261.

23 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 460.

24 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 461.

25 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 461.

26 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 288.

27 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196.

28 Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki. — S. 155.

29 Acta historica. — Vol. II. — Pars. 1. — S. 630.

30 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 327.

31 Dorośenko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko. — S. 32–33.

32 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, изданный при управлении Виленского учебного округа. — T. VII. — Вильно, 1879. — С. 149–150.

33 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — Kraków, 1845. — T. II. — S. 308–309; Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki... — S. 159.

34 Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 674.

35 Цит. за: Крип’якевич І. Під протекцією курфюрста. До історії політики П. Дорошенка // ЗНТШ. — Т. 117. — Львів, 1914. С. 127–129.

36 Там само.

37 Acta historica. — Vol. II. — Pars. II. — S. 1112.

38 Acta historica. — Vol. II. — Pars. II. — S. 1112.

39 Dorośenko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko. — S. 39–40; Флоря Б. Войны Османской империи с государствами Восточной Европы. — С. 110.

40 Woliński J. Wojna polsko-turecka w świetle relacji rezydentów austriackich w Turcji // SMHW. — T. VII. — Cz. 2. — Warszawa, 1961. — S. 326.

41 Акты ЮЗР. — T. XII. — Санкт-Петербург, 1882. — C. 760–761.

42 Там само; Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. — S. 68.

43 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 166.

44 Grabowski A. Ojczyste spominki... — T. II. — S. 224.

45 Grabowski A. Ojczyste spominki... — T. II. — S. 223; Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 286; Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 854–858.

46 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 111–112; Wolinski J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 14–15.

47 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 113; Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676) // SMHW. — T. X. — Cz. 1. — Warszawa, 1964. — S. 245.

48 Бібліотека Національного інституту ім. Осолінських у Вроцлаві, Відділ рукописів (далі — Осолін.). — № 355, арк. 19–20; Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 17; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 533–534.

49 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676). — T. X. — Cz. 1. — S. 280.

50 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 241; Wolinski J. Król Jan III a sprawa Ukrainy... — S. 20.

51 Акты ЮЗР. — T. XIII. — Санкт-Петербург, 1884. — С. 136.

52 Туранли Ф. Османський документ про дипломатичну діяльність гетьмана Петра Дорошенка // Український археографічний щорічник. Нова серія. — Вип. 5/6. — К, 2001. — С. 334–340.

53 Acta historica. — Vol. II. — Pars. 2. — S. 901.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка