Тарас Чухліб козаки І монархи


Ідея відновлення Гадяцької угоди 1658 р. в українсько-польських стосунках



Сторінка12/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   45

9. Ідея відновлення Гадяцької угоди 1658 р. в українсько-польських стосунках



Комплекс проблем, пов’язаний із причинами, укладенням та наслідками Гадяцької угоди, яка була підписана між представниками короля Речі Посполитої Яна II Казимира й гетьманом козацької України Іваном Виговським разом із генеральною старшиною восени 1658 р. поблизу Гадяча на Полтавщині й ратифікована у дещо зміненому варіанті на Варшавському сеймі 1659 р., уже довгий час перебуває у полі зору не лише вітчизняної, але й світової історіографії1. Разом з тим, вивчення питання щодо спроб відновлення Гадяцької угоди (або ж її окремих положень) за правління гетьманів Війська Запорозького Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Петра Дорошенка, на жаль, поки що перебуває на початковій стадії розробки. Переважна більшість авторів не лише польської, але й української сучасної історіографії11, які розкривають взаємовідносини між Польщею та Україною після смерті Богдана Хмельницького у зв’язку з проблемою впровадження/не-впровадження Гадяцької угоди у практику тогочасних українсько-польських взаємовідносин, у своїх дослідженнях хронологічно чомусь обмежуються лише кінцем 1659 р. або ж 1660–1661 рр. (укладенням та ратифікацією Чуднівської угоди) і не торкаються власне подій другої половини 60-х — першої половини 70-х рр. XVII ст.

У вересні-жовтні 1660 р., очолюючи Чигиринський полк поблизу Чуднова, П. Дорошенко одним із перших підтримав бажання гетьмана Юрія Хмельницького покинути московського царя й перейти на бік польсько-литовського короля. Тоді ж під час переговорів із поляками поблизу Ставищ однією з перших умов української делегації, яку очолювали впливові козацькі старшини П. Дорошенко, Г. Лісницький, М. Ханенко, І. Кравченко та М. Махержинський, була вимога повернення до першої редакції Гадяцької угоди 1658 р. У відповідь на це королівські представники дуже образилися, адже на їхню думку козаки мали погоджуватися на мир за будь-яких умов.



Після напружених спільних засідань, 17 жовтня 1660 р. між Короною Польською та Українським гетьманством було укладено мир, що, зокрема містив і таке положення: «Комісію (тобто, угоду. — Т. Ч.) Гадяцьку така, яка є, затверджується їх М[ило]сті П[ани] Гетьмани (коронний і польний. — Т. Ч.) присягою своєю підтвердити мають. Ті пункти, які до Кн[язів]ства Руського раніше належали, що і Вольностям Війська Запорозького менш потрібні виходять...» (тут і далі виділення. — авт.)2. Отже, цей важливий вислів мав, по-перше, означати, що Гадяцька угода була підтверджена частково у варіанті 1658 р., адже у в угоді, підписаній «в обозі під Гадячем», лише один раз згадувалося про «Князівство Руське» (у контексті «Гетьман Князівства Руського», а йшлося лише про «землю Руську», «народ Руський», «гетьмана Руського», «гетьмана Військ Руських». Усі прерогативи Руського князівства мали закріплюватися за Військом Запорозьким.

Сучасник тих подій Веспасіан Коховський відзначав, що під час переговорів П. Дорошенко вів себе дуже гідно і заявляв королівському комісару Любомирському, що, якщо «будете уперто на нас наступати, то маємо шаблі при боку й самопали в руці, а з відчаю прибуде нам відваги»3. Лише представник кримського хана, нуредін-солтан, зумів переконати обидві сторони досягнути компромісу. До речі, першим свій власноручний підпис під Чуднівським12 договором залишив «Петро Дорошенко, Полковник Війська Його К[оролівської] М[ило]сті Запорозького, Комісар»4. 18 жовтня 1660 р. відбулася обопільна присяга поляків та українців у вірності. 1661 р. варшавський сейм затвердив текст Чуднівської угоди та нобілітував частину козацької старшини, яка сприяла її підписанню. Серед інших до шляхетства Речі Посполитої був приведений і козацький полковник Петро Дорошенко5.

Треба відзначити, що в інструкції послам від Українського гетьманату на сейм 1661 р. у Варшаві відзначалося, що українські дипломати мали добиватися постанов Гадяцької угоди 1658 р. У цей час Чигирин був переконаний, що Корона Польська знову внесе до угоди відповідні корективи, як це було в 1659 р. У разі відмови виконати ці пункти польською стороною, посольство гетьмана Ю. Хмельницького на чолі з С. Богдановичем-Зарудним, М. Зеленським та І. Кравченком мало заявити, що український уряд не буде вважати себе зобов’язаним і надалі підкорятися польсько-литовському королю. Однак, хоча затверджений на сеймі 1661 р. текст Чуднівської угоди не повною мірою відображав прагнення українців, вони все ж таки погодилися із запропонованим варіантом. Натомість польський історик Я. Качмарчик у своїй останній книзі зазначив, що саме з сеймовою постановою 1661 р. остаточно зазнала краху «Гадяцька ідея Речі Посполитої Трьох Народів»6. З огляду на такий висновок колеги з Польщі, хочемо наголосити на тому, що вилучення з тексту Чуднівської угоди згадки про «титул Князівства Руського і привілеїв, належних до того Князівства»7, на нашу думку, все ж таки не означало зникнення ідеї утворення триалістичної Польсько-Литовсько-Руської федерації. Адже з українського боку більша частина козацької старшини виступала за те, щоб третім автономним членом Речі Посполитої поруч із Короною Польською та Великим князівством Литовським мало стати Військо Запорозьке, а повноваженнями-«привілеями» великого руського князя володів би правитель козацької України-Русі — гетьман.

У зв’язку з приходом до влади у 1663 р. колишнього «королівського секретаря» гетьмана П. Тетері, почали розроблятися нові умови політичних взаємовідносин між Чигирином та Варшавою. Очевидно, що до них був причетний і Петро Дорошенко, який став генеральним осавулом, а також почав виконувати обов’язки наказного гетьмана. Про своє бачення українсько-польських відносин новий український уряд оголосив у дипломатичній інструкції посольству на чолі з полковником Г. Гуляницьким, яке наприкінці січня 1663 р. відправилося до столиці Речі Посполитої. Одним із перших її положень було забезпечення «прав і вольностей» Війська Запорозького з урахуванням положень Гадяцької угоди8. З огляду на вимоги української сторони, Варшава йде на окремі поступки. Зокрема, вона погоджувалася дотримуватися традиційних козацьких «прав і привілеїв», а також обіцяла нарешті розпочати діяльність спеціальної комісії для розгляду спірних церковних питань (така комісія мала діяти ще від часу затвердження Гадяцької угоди на весняному сеймі 1659 р.). Поляки навіть дозволяли проведення Чигирином самостійної зовнішньої політики щодо Молдавського і Волоського князівств. Король також наказав звільнити з ув’язнення впливового козацького старшину, полковника Івана Богуна. Однак до цілковитого вирішення порушених гетьманським урядом питань так і не дійшло. Найбільш дражливим у двосторонніх відносинах залишалося питання зі становищем православної Церкви. Як відзначалося в одному з документів, українці були «...дуже знервовані ненадійною обіцянкою повернення церков»9.

Восени 1664 р. у таборі під Лисянкою на козацькій раді було ухвалено документ під назвою «Інструкція послам Війська Запорозького, відправленим на Варшавський звичайний сейм, який відкрився 26 листопада того ж самого року»10. Його поруч з іншими старшинами другим підписав «Петро Дорошенко Осавул В[ійськ] Й[ого] К[оролівської] М[илості] Генеральний». У ньому містилися 75 пунктів, які відображали бажання козацької старшини упорядкувати релігійні, політичні, економічні, освітні, військові взаємовідносини між «Україною», «народом українським» (на відміну від текстів Гадяцької і Чуднівської угод в «Інструкції» ці етноніми вживалися як відповідники «землі Руської» та «народу Руського»), «гетьманом», «Військом Запорозьким» з одного боку та «королем» і «станами Речі Посполитої» — з іншого. Цей важливий у розвитку українсько-польських стосунків другої половини XVII ст. документ у свій час ґрунтовно проаналізований різними істориками11, а тому розглянемо його положення лише з точки зору відповідності Гадяцький угоді.

Вже в першому розділі «Інструкції» 1664 р. під назвою «Релігія Грецька» у 4-му пункті згадувалося про саму Гадяцьку угоду, яку було названо «конституцією». Тут також йшлося про діяльність комісії, що мала діяти згідно з її положеннями у справі повернення відібраних раніше в українців православних церков13. У 8-му та 9-му пункті йшлося про відповідний правовий статус «академії та київських шкіл», який їм мав бути наданий згідно з відповідним пунктом Гадяцької угоди. Окрім того, в 10-му пункті говорилося про заснування академії в Мотилеві, що теж відповідало гадяцьким положенням про відкриття такого навчального закладу для українців на території Великого князівства Литовського. Загалом же «Інструкція» мала ще ряд важливих пунктів, зокрема щодо «вольностей Війська Запорозького», які так чи інакше повторювали або ж резонували з текстом Гадяцької угоди.

Наприкінці 1665 р. до Чигирина надійшли листи від Яна II Казимира, в яких той картав Дорошенка за самовільне захоплення гетьманської булави. Саме тому в посланні до короля від 1 січня 1666 р. новообраний правитель Правобережної України відповідав, що мусить залишатися «невільником тої функції, носячи титул Гетьмана запорозького, і то лиш задля того, щоб військо не залишилося без голови...»12. Окрім того, у своїх листах до П. Дорошенка польський король запросив прислати «комісарів» від Українського гетьманату на сейм, щоб виробити спільну угоду. У зв’язку з цим, в лютому 1666 р. козацький уряд відіслав своїх представників на вальний сейм Речі Посполитої з пропозиціями, які були сформовані на козацькій раді під Лисянкою. В документі під довгою, але виразною назвою «Інструкція виразна від нас, усієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря і осавулів, сотників, отаманів, товариства і черні Війська його К[о]р[олівської] М[ило]сті вірно прихильного Запорозького, зараз з одностайної Ради нашої Лисянської на сейм нинішній до найяснішого Маєстату Його К[о]р[олівської] М[ило]сті Пана Нашого Ми[лости]вого і всієї Р[ечі] П[осполи]тої послам нашим ввірена», скликаний на 17 березня того самого року»14, зокрема відзначалося, що «...ми всі, обивателі українські... прийшли до добровільного відновлення нашого вірного підданства королеві»13. Зі свого боку, король та сейм мали забезпечити «права та вольності» не лише козацтва, а й «усього поспільства українського». Таким чином, свою протекцію король мав поширити не лише на Правобережну, але й Лівобережну Україну. У наданій «Інструкції» від імені «всієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря та осавулів, полковників, сотників, отаманів, товариства і черні Війська Його Королівської Милості» й за дорученням «одностайної» козацької ради на Варшавському сеймі 1666 р. обумовлювалися правовий статус Війська Запорозького, права православних українців, питання освіти тощо14. Посли мали домагатися, щоб сейм сприяв у справі затвердження королем на гетьманстві Дорошенка, якого згідно з рішенням козацької ради, обрано тепер «єдинодушно і вільними голосами». Саме таким чином П. Дорошенко хотів стати не лише першим серед козацького стану («народу політичного»), але й забезпечити собі права легітимного правителя-васала всієї ранньомодерної Української держави.

У відповідь на ці вимоги король Ян II Казимир знову відписував Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди й здійснює відносини з Кримським ханством без погодження з Варшавою. Виправдовуючись трохи згодом перед королем, український гетьман повідомляв, що отримав цю посаду без дозволу польського монарха лише тому, що бачив «велику руїну цілої України», а стосовно союзницьких відносин Гетьманату з ханством Дорошенко зазначав про їхню користь для Речі Посполитої15.

«Інструкція» 1666 р. неодноразово посилається на «зборівські пакти» 1649 р. між Короною Польською та Військом Запорозьким, однак, якщо документ, ухвалений на козацькій раді в Лисянці, порівняти з Гадяцькою угодою, то насамперед подібною виглядає структура подання й навіть послідовність викладу, адже «Інструкція» так само, як і ухвали 1658/1659, передбачала: у пп. 1–6 — забезпечення належних прав православної церкви (так, наприклад, у п. 4 йшлося про те, що згідно з гадяцькими домовленостями 1658–1659 рр. до православних від уніатів перейшла «люблінська церква»15, а в п. 6 обумовлювалося, що членами сенату мають бути «отець митрополит наш київський з отцями єпископами православними»); пп. 7–8 — визначала статус «київських шкіл»; пп. 9–10, 12 — «вольності» Війська Запорозького; п. 11 — згадувала про козацький реєстр («компут»); п. 12 — взаємовідносини козаків з «державцями» в «добрах шляхетських і духовних» п. 14 — визначала статус і повноваження гетьмана; п. 18 — піклувалася про закріплення за гетьманом Чигиринського староства тощо.

До Варшави поїхала козацька делегація на чолі з брацлавським полковником Михайлом Зеленським, генеральним писарем Іваном Чекаловським, чигиринським полковником Прокопом Бережецьким та Корсунським полковником Гнатом Бережецьким. Однак на сесії сейму, що розпочалася 17 березня, було не до вирішення «української проблеми». Натомість, на ній йшла запекла політична боротьба між прихильниками партій короля та коронного гетьмана Любомирського16. Посли від України були прийняті Яном II Казимиром лише тоді коли сейм був зірваний — у кінці квітня 1666 р. Незважаючи на те, що домагання козацтва зводилися лише до відновлення умов Зборівської угоди 1649 р., вони, однак, так і не були прийняті польською стороною, а король відбувся лише загальними й ухильними фразами щодо «батьківського піклування» про Військо Запорозьке.

Під час військової виправи з метою відвоювання Лівобережної України П. Дорошенко у листі від 16 серпня 1666 р. до Яна II Казимира відзначав, що він хоче лише «...схилити Задніпров’я до вірного підданства Його Королівському Маєстатові»17. Одночасно, зважаючи на початок польсько-російських мирних переговорів у Андрусові, Дорошенко запитував короля Речі Посполитої про подальші дії свого війська з огляду на те, що Лівобережна Україна перебувала під номінальним протекторатом московського царя. У зв’язку з тим, що король не звертав уваги на прохання гетьмана, останній неодноразово повторював його, як у листах до королівської канцелярії, так і в зверненнях до польських урядовців Я. Собеського та Я. Стахурського. Однак у цей час Варшава за спиною гетьманського уряду проводила переговори з Москвою щодо укладення перемир’я, про фактичне позитивне рішення цього П. Дорошенко дізнався наприкінці липня 1666 р. Разом з тим, гетьман не залишав надії добитися королівської прихильності. У листі до Яна II Казимира від 5 жовтня П. Дорошенко просив його надати «виразний ординанс», який би узаконив похід правобережних козацьких військ на Лівобережну Україну18. Однак Річ Посполита не лише не підтримала спроби Дорошенка об’єднати Україну, а й провела заходи, що змусили гетьмана відвести свої полки з «лівого берега» Дніпра на «правий» — наприкінці 1666 р. коронна армія вступила на Правобережжя.

Восени 1667 р. Дорошенко під тиском і за посередництвом кримського хана визнав зверхність польсько-литовського короля та склав йому присягу в містечку Підгайці на Тернопільщині. У результаті протистояння польських військ з одного боку й татарських та українських — з іншого, між королем та правобережним гетьманом 19 жовтня 1667 р. коло Підгайців було укладене тимчасове перемир’я, яке нарешті узаконило тогочасні відносини між протектором і його «потенційним» підданим. Ця угода мала назву «Освідчення підданства для Короля і Речі Посполитої зі сторони козаків»19. З обох боків також була принесена присяга. З вуст гетьмана Дорошенка та старшини вона звучала так: «...так і ми в тім же вірнім підданстві до його Королівської Милості і Речі Посполитої Польської почуваючись в онім статечно на віки триматися будемо... всілякої сторонньої протекції з сторонніми [монархами] без відомості Його Королівської Милості і Речі Посполитої усілякої кореспонденції мати не будемо, ані Посольств але... наші прохання милостиво виконай, а ми то, що зараз висловлено у пунктах під Підгайцями описаних, і то, що зараз обіцяємо, дотримуватися обіцяємо і присягою цього — чистою стверджуємо»20. Присягу протектора-сюзерена від імені короля озвучили польські урядовці: «Ми, комісари від Ясновельможного Й[ого] М[илості] Пана Маршалка Великого Гетьмана Польського Коронного, до трактування з Військами Й[ого] К[оролівської] М[ило]сті Запорозькими виправлені, присягаємо... іменем Короля Й[ого] М[ило]сті і Речі Посполитої, і Військ Коронних... Тоді того усього дотримаємо...»21. Якщо порівняти положення Підгаєцької та Гадяцької угод, то насамперед впадає у вічі те, що Корона Польська погодилася на те, «щоб козаки і їхні хутори були вільні» та зобов’язувалася не вводити своїх військ «в жодні міста чи села, що споконвік козакам належать, де Військо Запорозьке проживає»22. Тобто таким чином польська влада визнавала за Українським гетьманством право на владу над тією територією, яка вже фактично перебувала під владою П. Дорошенка. Щодо конкретизації багатьох проблем українсько-польських стосунків, то їхнє вирішення переносилося на розгляд чергового сейму Речі Посполитої.

До Підгаєцького перемир’я з Короною Польською й присяги королеві, що, на нашу думку, стало відносною поразкою політичних планів Дорошенка щодо опанування західноукраїнським регіоном, гетьмана підштовхнула позиція Кримського ханства, керівники якого перед тим, 16 жовтня, уклали союзницьку угоду з Польщею й таким чином змусили українського правителя підписати з нею вимушене перемир’я. Вже 23 листопада в листі до литовського князя Богуслава Радзивіла гетьман був незадоволений позицією Варшави й недотриманням нею попередніх зобов’язань: «...Утиснуто залогами, вислане в Україну військо поводиться, мов у ворожому краю: мучить людей, переймає на дорозі з листами, безневинно стинає, виганяє козаків з міст, чатує на них; займає худобу, одбирає від козаків майно; всіх безчисельних кривд і не пригадати. І на то немає жодної уваги; панове посли наші, яких ми висилаємо з скаргами на кривди, відправляються ні з чим, і потім жовнір лютує і поводиться не як у державі Короля Й[ого] М[ило]сті, а як у ворожому краю, тож не диво, що козацтво взялося само до оборони свого життя; звідти прийшло до немалого в отчизні запалу, котрий починає помалу згасати, коли ми тепер повернулися з Підгайців з мировим трактатом»23.

У грудні 1667 р. гетьману обіцяли надати від верховної коронної влади «правління на Чигирин, хоругву, булаву й інші клейноди16 військові»24. У відповідь Дорошенко погоджувався прислати своїх послів на Варшавський сейм після того як «збере перед Різдвом раду», а та в свою чергу, випрацює засади стосунків між Українським гетьманством та Короною Польською. Очевидно, таким чином Дорошенко хотів поліпшити для себе умови підданства королеві та відтягнути час для правового оформлення своїх стосунків із султаном Османської імперії (про це у попередньому розділі).

Зрозумівши, що шанс перемогти Польщу та опанувати Східною Галичиною втрачено, П. Дорошенко протягом першої половини 1668 р. відвойовує у царя Олексія Михайловича та гетьмана І. Брюховецького Лівобережну Україну. «За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство»25, — зробили з цього приводу висновок учені. В усіх православних церквах молилися за «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра»26. Адже в цей час він видав ряд універсалів щодо охорони багатьох храмів і монастирів та підтвердив право на їхні маєтності. Посилення влади Дорошенка дуже налякала верхівку Польсько-Литовської держави, яка переживала, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не перетворився в «удільного» володаря. Ці побоювання віддзеркалювалися в багатьох тогочасних листах і документах.

У червні 1668 р. коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це спричинило відтягнення основних сил Дорошенка з Лівобережжя — наприкінці липня він уже був у Чигирині. «Поляки, забувши боязнь Бога й одклавши на бік Пакти (Гадяцькі, Чуднівські і Підгаєцькі. — Т. Ч.), починають наступати з військовою потугою на Україну»27, — описував складне міжнародне положення своєї держави сам гетьман у листі до господаря Молдавського князівства. Незважаючи на взаємні образи та декларування (таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Хоча за свідченнями польських урядовців: «...козацькі обмани нам відомі, ось і тепер писав Дорошенко до гетьмана Собеського, щоб король не висилав коронного війська а він, Дорошенко, зробить так, що обидва береги Дніпра будуть під королем. Але це справжній обман: він нібито сприяє Королівській Величності, а сам уже давно турчинові піддався»28. Виправдовуючись перед Варшавою за те, що він усе ж таки прийняв турецькі санджаки Дорошенко свідчив — він це зробив лише заради збереження України «в цілості» та для захисту її від наїздів татар, «які то з Польщею, то з Москвою всіх дурять29.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка