Тарас Чухліб козаки І монархи



Сторінка13/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   45

Мотивація гетьмана відносно зриву сюзеренних відносин з Річчю Посполитою та порушення Варшавою положень Гадяцької угоди найбільш повно була викладена у листі П. Дорошенка до Я. Собеського від 28 квітня 1668 р. У відповідь на аналогічні звинувачення польської сторони у постійних порушеннях українцями Гадяцьких і Чуднівських домовленостей Дорошенко писав, що «...Як вони (поляки. — Т. Ч.) Гадяцької Комісії Трактаті, [що] в Гадячі постановили, написали, і там зараз Гетьманом тогочасного Війська Запорозького (І. Виговським. — Т. Ч.), і собою заприсягнену Комісію у Варшаві на сеймі скасувавши, і звідти змінену аж до Чигирина посилали... Релігії святої Греко-Руської і народу всього нашого Руського, ошукання отримавши, Помазанця Божого і старші стани величного сенату Корони Польської і В[еликого] К[нязівства] Лит[овського], не на Гадяцькій правдивій Комісії (тобто 16 вересня 1658 р. — Т. Ч.), але на Варшавському концепті (тобто затверджені на сеймі 1659 р. — Т. Ч.) з неприятелем Церкви Божої уклавши його [Трактат], в juramenta втягнули, Пану Богу, Й[ого] К[оролівській] М[илос]ці, і [станам] Р[е]ч[і] п[оспо]л[и]тої правлять»30. Тобто Дорошенко закидав полякам не виконання обопільної Гадяцької угоди від 16 вересня 1658 р., яка була порушена тими під час Варшавського сейму 1659 р., коли під час затвердження були змінені її найбільш важливі положення.

На початку 1669 р. Дорошенко надіслав лист польсько-литовському королеві, в якому запевнював останнього, що не піддавався султанові. Міхал Корибут відповів йому, що не вірив і не вірить ніяким вимислам про гетьмана31. Додатковим доказом прихильності українців, стала висилка «Інструкції на сейм коронаційний до Найяснішого Короля Його Мл. І всіх станів Речі Посполитої від мене, Петра Дорошенка, гетьмана, і од усього Війська Запорозького» на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 р. Нагадаємо, що це відбулося після березневої заяви гетьмана про підданство султанові! У чергових вимогах знову, в основному, повторювалися пункти, які були направлені ще на сейм 1666 р.32 Вступна частина цього документа (він має два варіанти текстів «акцепт короткий усіх пунктів супліки на елекцію Найяснішого Короля Міхала»33 та власне згадану «Інструкцію»), який у свій час був детально опрацьований Миколою Крикуном, містила звернення гетьманського уряду до польської влади, в якому говорилася, що українці добре свідомі того, що поляки розкололи цілісність їхньої держави і «за мінімальну суму московських динарів продали нас» Москві, а це в свою чергу підштовхнуло козацьку еліту до зближення з Османською імперією34.

Власне сама послідовність викладення скарг і вимог до влади Речі Посполитої в «Інструкції» 1669 р. відповідала структурі Гадяцької угоди 1658 р. — спочатку йшлося про потреби православної церкви та проблему скасування унії, потім питання освіти, «прав і вольностей» Війська Запорозького, виокремлення території, на яку поширювалася влада українського гетьмана тощо. Вже в 1-му пункті зазначалося, що «згідно з Гадяцькими пактами» уніати в Україні мали бути «послушними» римському костьолові, а православні мали підлягати Константинопольському патріархові. У 2-му пункті йшлося про створення «особливого трибуналу» для Київського, Руського, Волинського, Брацлавського, Чернігівського, Подольського, Белзького, Підляшського воєводств, що також було започатковано ще Гадяцькою угодою 1658 р. У 5-му пункті містилася вимога про «фундацію Академії в Києві», що прямо повторювало відповідну статті текстів угоди 1658 та 1659 рр. Цікаво, що у 6-му пункті говорилося, щоб з «Гадяцьких пактів вимазаний був пункт той, лютри (лютерани. — Т. Ч.) і кальвіни (кальвіністи. — Т. Ч.) й магістри іншої віри в академіях і школах руських не вчили, бо вони хочуть з усіма жити в згоді»35. Таке прохання козацької старшини, опріч конфесійної толерантності, засвідчувало, на нашу думку, ще один досить промовистий факт — в Українському гетьманстві, не зважаючи на погіршення стосунків з Польщею та укладення з нею Чуднівської 1660 р. і Підгаєцької 1667 р. угод (а також існування Андрусівського перемир’я 1667 р. між Варшавою та Москвою), все ж таки хотіли вважати положення Гадяцької угоди діючими! Про це свідчив і 10-й пункт, де українці просили «про апробацію усіх своїх прав згідно з Гадяцькою комісією і про апробацію амністії, яка не досить діє...»36.

Прохання 1669 р. про потреби Війська Запорозького та всього українського/руського народу були зачитані не на коронаційному сеймі в жовтні того ж року, але вже перед коронованим на ньому Міхалом Корибутом37. Цікаво, що король прийняв українських представників у себе, незважаючи на оголошення раніше на останньому з сеймових засідань листа від сілістрійського (очаківського) бейлербея про перехід гетьмана П. Дорошенка під османську протекцію38. Останній відразу ж після повернення своїх послів до Чигирина знову направив до польського короля листа, в якому запевнив того, що й не думав піддаватися султанові. На нашу думку, це засвідчувало бажання гетьмана за збереження османського номінального протекторату все ж таки не відмовлятися від фактичної королівської зверхності39.

З початком 1670 р. П. Дорошенко знову вирішив випробувати міцність московських військ на Лівобережжі. 19 лютого він звернувся з листом до великого коронного гетьмана Я. Собеського, в якому просив надати допомогу для чергового «задніпровського» походу40. Крім того, як свідчать записи вітебського воєводи Й. Храповицького саме у цей час, український гетьман прохав короля Міхала Корибута «Україну Москві не віддавати і пакта Андрусівські відмінити. Питає (Дорошенко. — Т. Ч.) короля, якщо б добра свої дідичні там Москві уступив, то мусив собі протекції деінде шукати»41. 15 березня 1670 р. український гетьман написав листа до коронного під канцлера Речі Посполитої А. Ольшевського з подякою за згоду короля розпочати чергову українсько-польську комісію щодо врегулювання політико-правових стосунків між Українським гетьманством і Короною Польською. У цьому ж листі П. Дорошенко нагадав польському урядовцю, що все частіше в офіційних документах Польсько-Литовської держави говориться лише про «Корону Польську» і «Велике князівство Литовське», а «Русь викидають за плот» й запитував: хіба це справедливо титулувати короля «великим князем руським», а про саме Руське князівство зовсім не згадується?42

Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчить і лист П. Дорошенка до білоцерківського коменданта, де гетьман пропонував план відвоювання у Москви лівобережної частини України, а також прохав польського урядовця звернутися до польського короля, щоб той не затверджував Андрусівського перемир’я43. Окрім того, Дорошенко ще раз хотів домовитися з Польщею щодо умов підлеглості королеві. На весняний сейм 1670 р. він вислав своїх представників козацьких старшин С. Білоцерківського і П. Смардовського44. У травні Дорошенко делегував на спільну комісію (місцем її проведення був визначений Остріг) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем45.

Запропонований проект програми українсько-польського примирення переконливо засвідчив спробу П. Дорошенка чітко окреслити свої повноваження як правителя козацької держави. Оцінюючи Острозький проект Дорошенка з історично-правової точки зору, польський історик Анджей Пшибось зазначав, що це був аж ніяк «не унійний зв’язок між Україною та Польщею, а ні тим більше широка автономія першої у складі останньої»46. Острозькі пропозиції української сторони, на думку науковця, були «примиренням двох самостійних потуг». Хоча Мирослав Яворський писав, що гетьман Дорошенко в 1670 р. запропонував Варшаві програму «широкої автономії» України на основі компромісу та релігійних, соціальних і національних сподівань станів українського суспільства47.

Готуючись до мирної комісії в Острозі, П. Дорошенко на основі положень Гадяча 1658 р. підготував спеціальну інструкції козацьким комісарам від 10 травня 1670 р., яка складалася з 24 пунктів48. У цьому документі, як і дванадцять років перед тим, Український гетьманат вимагав від Корони Польської забезпечити їхні права щодо: вільного віросповідання православ’я на землях «поки язик народу Руського засягає», державних урядів, освіти, мови, визначення території для Війська Запорозького в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, привілеїв для козацького війська тощо.

Досить ґрунтовну інструкцію, яка складалася з 31 пункту, мали й представники Корони Польської. Очевидно, що під час підготовки цього документа в королівській канцелярії теж орієнтувалися на текст Гадяцької угоди 1659 р. Так, наприклад, у польській дипломатичній інструкції на Острозьку комісію було таке положення: якби українські посли під час обговорення церковних проблем вимагали б звернення до відповідної статті Гадяцької угоди, то потрібно погодитися з цим, але робити це дуже обережно з огляду на велике незадоволення католицького духівництва Речі Посполитої відповідними положеннями Гадяча49. Посилання на Гадяцьку угоду було й у тому пункті, що стосувався впровадження академії і шкіл в Україні: поляки мусили погодитися з українськими вимогами, але за умови заборони навчання і викладання у цих освітніх закладах представників протестантських течій. Нагадаємо, що у 1659 р. таке положення було ратифіковано на сеймі, однак у «Інструкції» 1669 р. гетьманський уряд уже звертався з проханням про дозвіл «аріянам, кальвінам і лютерам» бути присутніми в українських академії та школах. Але найбільшу цікавість викликає наступний пункт інструкції дипломатам Польсько-Литовської держави від 1670 р., де відзначалося, що козаки постійно у своїх зверненнях до короля та сейму посилаються на положення Гадяцької угоди, а тому польським комісарам на Острозьку комісію наказувалося щоб вони пояснили українцям таке: угоду 1658 р. було укладено між Варшавою і Чигирином в умовах польсько-шведської війни, з огляду на що козакам було дозволено «багато чого» аби лише вони залишилися вірні Речі Посполитій. Однак потім, як свідчили укладачі інструкції з королівської канцелярії, козаки самі порушили Гадяцьку угоду, піддавшись знову Москві у 1659 р., а під час укладення українсько-польського договору під Чудновом у 1660 р. «зреклися гадяцьких трактатів» та й взагалі Гадяцька угода втратила своє значення у результаті повороту Лівобережної України до московського протекторату50.

Вважаємо, що саме різні підходи до Гадяцького трактату (українці вважали її чинною, а поляки — навпаки) й затягування Варшавою укладення вигідної для П. Дорошенка угоди в Острозі, змусили гетьмана нарешті узаконити стосунки з Османською імперією — на старшинській раді у грудні 1670 р. було ухвалено рішення про остаточний перехід правобережного Українського гетьманату під сюзеренітет султана. За допомогою цього Дорошенко намагався забезпечити собі обсяг більших владних повноважень (які не погоджувався надати йому король Речі Посполитої) над козацькою Україною. Окрім того, Дорошенко розумів, що Корона Польська, всіляко підтримуючи гетьманування на Правобережжі свого ставленика М. Ханенка, не дозволить добитися улегітимнення «прав і вольностей» Українського гетьманства хоча б на умовах Гадяцької угоди.



31 серпня 1670 р. до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від М. Ханенка (як кошового отамана Запорозької Січі) на чолі з полковником С. Богаченком у складі старшин Я. Ярошенка, Р. Малюка, І. Полтавця, І. Завіши, С. Білого та В. Олексієнка. Очевидно, цей приїзд було заплановано заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків51. Крім того, вони відразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами (стали «щиріше трактувати»), що свідчило про попереднє ознайомлення з ними. Запорожці також заявили, що будуть укладати договір від усієї козацької України. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (а переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько чотирьох місяців!)52. Окремі положення цього договору були такими: унія на українських землях мала залишатися в силі; шляхта поверталася до своїх маєтків в Україні без усіляких обмежень; гетьманський уряд відмовлявся від усіх чужоземних протекцій та не мав права зноситися з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов’язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої український гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо53.

Починаючи від Миколи Костомарова, українські історики досить негативно оцінюють рішення комісії в Острозі54. Острозька угода (Ханенка) набагато поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу, порівняно з попередніми договорами в Гадячі, Чуднові та Підгайцях, значно обмежувалися, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко отримував деяку перевагу. Сам Міхал Корибут так розумів домовленості 1670 р.: «...Щоб в тій вольності і цілості залишалися, як було перед Війною (1648 р. — Т. Ч.55. Отже, понад два десятиліття воєнних дій між українцями та поляками так нічому й не навчили Річ Посполиту — вона знову хотіла повернутися до передреволюційних відносин зі своїм «корпоративним васалом» — Військом Запорозьким. Але це було неможливо з багатьох причин, серед яких головною була проблема одержавлення Війська Запорозького, яке, незважаючи на розкол, продовжувало утворювати поліцентричне Українське гетьманство. Символічно, що договір із представниками маріонеткового гетьмана Ханенка в Острозі з польського боку підписали комісари на чолі з одним із творців Гадяча 1658 р. чернігівським воєводою С. Беньовським.

Незважаючи на свої стосунки з Мегмедом IV та конфлікт із польською владою, П. Дорошенко у жовтні 1670 р. все ж таки вислав своїх представників Я. Петрановського та М. Харлана на черговий варшавський сейм. Їм була надана інструкція, яка повторювала попередню інструкцію Дорошенка на Острозьку комісію з додатком окремих пунктів. З вального сейму 1670 р., де 22 грудня спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханен-ком56, до Чигирина привезли лист від Міхала Корибута з поясненням причин відмови польської влади задовольнити вимоги Дорошенка (які, нагадаємо, базувалися на положеннях Гадяцької угоди) на Острозьку комісію, а також сейми 1669 р. і 1670 р. Майже на всі прохання української сторони король відповідав відмовою. Серед іншого він відзначав, що, скасування унії в Україні не залежало від світської влади (!?), а, виокремлення гетьманству особливої території є неможливим, адже тоді б, на думку Міхала Корибута, знову постало «Руське князівство», від якого козаки відмовилися згідно з Чуднівською угодою. Останні слова короля були такою собі «єзуїтською» відмовкою, адже старшина Ю. Хмельницького у 1660 р. відмовлялася лише від назви «Руське князівство», але ніяк від можливості мати для Війська Запорозького особливу автономну територію, «права та привілеї» козацького та інших станів України.

Після приїзду послів із Варшави та прочитання листа П. Дорошенко відразу ж скликав старшинську раду і за її результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Й. Шумлянському, що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров... вже посилаємо по Орду. Не тільки Турчина, але й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!»57. Гетьман просив повідомити Міхалу Корибуту, що він з 1667 р. вірно дотримувався Підгаєцького перемир’я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів. У зв’язку з цим, Й. Шумлянський змушений був звітувати королю: «...ці люди (козаки-українці. — Т. Ч.) не хлопи, але народ самостійний»58.

Обурений відмовою укласти з ним Острозький договір у листі до коронного гетьмана Я. Собеського від 7 грудня 1670 р. Дорошенко у доволі різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир’я. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій королівській Милості»,59 — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську одного гетьмана». В зв’язку з черговою акцією польських військ на Поліссі (під час якої, зокрема, полковник Я. Піво вщент вирізав населення села Ольшанка), український гетьман заявляв, що йому доводиться шукати зверхності кращого монарха, який би не дозволив плюндрувати, палити та грабувати Україну. Одночасно посли Дорошенка продовжували спроби змусити урядові кола Речі Посполитої до «переукладення» з ними Острозької угоди, але на запропонованих ними умовах. До Варшави з Чигирина виїхав український посол Петрановський, який мав із собою дипломатичну «Інструкцію» від гетьмана, яка в основному повторювала Острозький проект П. Дорошенка.

У лютому 1671 р. після завершення проведення Генеральної ради в Корсуні до короля Речі Посполитої звертається ряд козацьких полковників: «...Адже тоді (перед 1648 р. — Т. Ч.) не тільки гетьман чи полковник, але й найменший староста та ревізор був поляк, через що Військо терпіло всілякі утиски й мусило з такого ярма визволитись. Вже двадцять років, як не можна згасити тої пожежі. Звольте, Ваша Королівська Милість, виявити нам свою панську ласку і не стримуйся, благаємо, в задоволенні всіх наших потреб»60.

28 березня 1671 р. гетьман направив до правителя Бранденбурзького курфюрства Фрідріха I Вільгельма лист, у якому, зокрема, говорилося й про мотивації українського правителя, які спонукали його до відходу від зверхності королів Польсько-Литовської держави: «Бажаючи одначе, як цеї Батьківщини сини, знову залишитись під природнім Паном, багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших укладали угоду за присягою самого Й[ого] М[ило]сті Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів: але ніколи нам польські панове, вживаючи проти нас різних хитрощів, згаданих присяг не дотримували і скільки мали сили, старалися ім’я наше знищити»61. Разом з тим, український гетьман і далі листувався з королем Міхалом Корибутом та великим коронним гетьманом Я. Собеським. У кінці березня 1671 р. Дорошенко знову вислав до Варшави пропозиції примирення й тим самим пропонував Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни62. Українські вимоги становили 7 пунктів і базувалися на положеннях Гадяча 1658 р., Чуднова 1660 р. та незатверджених положеннях Острозького проекту 1670 р.63 Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько-турецьких сил розпочав облогу Білої Церкви. Військові плани Українського гетьманства у 1671 р. полягали в наступному: на першому етапі — опанувати найважливіші польські фортеці в Україні (Біла Церква, Димер) і убезпечити себе від наступу литовських військ з Півночі; на другому етапі — об’єднатися з татарськими і турецькими підрозділами задля розбиття коронного війська й нав’язування Речі Посполитій договору, в якому б вона зреклася України на користь Османської імперії й визнала гетьмана П. Дорошенка за султанського ленника64.

У зв’язку з цим влітку 1671 р. Корона Польська розпочала військові дії проти Українського гетьманства. У цей час серед панівних кіл Речі Посполитої стосовно вирішення «козацької проблеми» сформувалися дві партії: по-перше, це «партія війни», яка трактувала «великий політичний рух» в Україні як звичайний бунт в рамках заборонної Ординації 1638 р. й прагнула обернути козацтво, що тяжіло до самостійності в «хлопи»; по — друге — «партія примирення», яка схилялася до політичного порозуміння й намагалася «сполучити почуття окремішності козацького суспільства з польською державністю»65. Перемогу отримали прихильники ідеї знищення козацької держави та цілковитого підкорення «свавільних» українських козаків.

Польська армія на чолі з Я. Собеським, підсилена полками «колаборантів» М. Ханенка й І. Сірка, до кінця року опанувала Брацлавом, Могилевим, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами. Незважаючи на сутички між польським і українським військом, П. Дорошенко не полишав задумів укладення «грунтовного трактату» з Річчю Посполитою на умовах Гадяча 1658 р., про що, наприклад, свідчив його лист до короля Міхала Корибута від 24 серпня 1671 р. Разом з тим, посилення наступу коронних військ змушує гетьмана висловлюватися вже відвертіше: «непевність ласки Й[ого] К[оролівської] М[ило]сті — Т. Ч.) ...викликає у мене і у Війська Запорозького бажання, що інших мушу шукати протекцій...»66. А у листі до польського урядовця Петрановського гетьман відзначав, що він не добивався турецьких санджаків, але коли султан прислав їх, то «Військо прийняло не на ознаку якогось підданства, але задля своєї слави, як і від інших монархів приймало»67. У вересні 1671 р. до ставки великого коронного гетьмана Речі Посполитої прибуло чергове українське посольство на чолі з литовським шляхтичем В. Хилькевичем. Той передав Собеському листа від Дорошенка, в якому останній висловлював бажання примиритися та укласти угоду з поляками. Під час розмови з коронним гетьманом Хилькевич заявив, що перед тим як укласти мирний договір, польське військо має відступити з України68. Зрозуміло, що поляки не погодилися на таку умову.

Не зважаючи на своє підпорядкування Османам, П. Дорошенко на початку 1672 р. вислав своїх представників на зимовий вальний сейм у Варшаві. Як зазначав А. Пшибось, у цьому випадку гетьман сподівався на порозуміння з Річчю Посполитою й хотів добитися від неї допомоги під час майбутнього походу для відвоювання Лівобережної України69. Однак на перешкоді українсько-польського порозуміння знову стало питання про «надмірні» вимоги гетьманського уряду. Так, наприклад, у документі під назвою «Вотум Ймсці Пана Собеського Маршалка і Гетьмана ВКор. На Сейм 1672 року» зазначалося, що «завжди на Комісіях (тут, очевидно, йшлося і про Гадяцьку, Чуднівську та Острозьку комісії. — Т. Ч.) з Козаками» серед найпринциповіших був пункт про «ограничення України, тобто поки Булава Гетьманів Запорозьких затягати мала»70. А тому навіть перед турецькою загрозою завоювання Польщі шляхта не хотіла йти на уступки Чигирину й віддавати під «Булаву Гетьманів» частину своєї колишньої території. Разом з тим, українським послам на сейм 1672 р. було заявлено, що лише за умови відходу П. Дорошенка від турецької протекції, з ним будуть розпочинати вести мирні переговори. Але, це були дипломатичні відмовки — король Міхал Корибут уже давно зробив ставку на маріонеткове гетьманування Ханенка й не хотів укладати будь-яких домовленостей із «свавільним» Дорошенком. Змінилася й міжнародна ситуація, що вплинула на відносини між Короною Польською та Українським гетьманатом, — до Поділля увійшла багатотисячна османська армія на чолі з султаном Мегмедом IV, яка оволоділа Кам’янцем-Подільським та навколишніми містами й містечками.

За Бучацькою угодою від 16 жовтня 1672 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією, до Високої Порти відходило Західне Поділля. Крім того, Корона Польська відмовлялася від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалась під безпосереднє управління українського гетьмана П. Дорошенка: «Україна має належати козакам у старих кордонах»71, — зазначалося в 4-му пункті цього польсько-турецького договору. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель відходила до Польщі. Представники правобережного Українського гетьманства під час проведення попередніх переговорів між обома «високими сторонами» вимагали включити до мирних положень пункт щодо встановлення західного кордону козацької держави, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь.

Треба відзначити, що, незважаючи на Бучацький договір, правобережний гетьман Дорошенко продовжував переговорний процес із представниками Речі Посполитої і вимагав від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 р. Про це йшлося, наприклад, під час двох зустрічей із представником Речі Посполитої вже згадуваним священиком Й. Шумлянським (квітень і червень 1673 р.), сотником С. Тупталом (жовтень 1673 р.) та неодноразових зверненнях П. Дорошенка до багатьох польських урядовців72. Гетьман у цей час навіть звільнив з полону декількох польських полонених73.

Зі свого боку політична верхівка Корони Польської (яка гуртувалася навколо великого коронного гетьмана Я. Собеського), з огляду на рішення розпочати війну з Османською імперією, намагалася перетягнути правобережного гетьмана на свій бік. Для цього пропонувалося «позволити йому (Дорошенку. — Т. Ч.) на час Україну»74, але спиратися не на Гадяцькі положення, а брати за основу пункти «Інструкції»17, що надавалися польським комісарам на Острозьку комісію й були затверджені Варшавським сеймом наприкінці березня 1670 р.75

У квітні 1673 р. Варшавський сейм погодився розпочати переговори щодо повернення П. Дорошенка під королівську протекцію. Посли сейму відзначали, що коли б цього не можна було зробити мирним шляхом, то для досягнення необхідного результату потрібно використати військову силу76. 11 листопада 1673 р. польсько-литовські війська на чолі з Я. Собеським перемогли османську армію (якій допомагали й полки П. Дорошенка) під Хотином, і таким чином довели свою військову спроможність щодо оволодіння усією Правобережною Україною.

Як зазначав історик Януш Волінський, з обранням Я. Собеського на королівський трон Речі Посполитої у Варшаві спочатку (не зважаючи на сумніви та попередні непорозуміння) все ж таки рахувалися з думкою щодо привернення правобережної частини Українського гетьманства до Польсько-Литовської держави на умовах Гадяцької угоди77. Однак «партія війни» уже вкотре перемогла.

Зважаючи на те, що основні сили армії Османської імперії, залишивши свої гарнізони у подільських фортецях, покинули українські землі, наприкінці 1674 р. на Українське гетьманство черговий наступ здійснило коронне військо на чолі зі щойно проголошеним королем, колишнім великим коронним гетьманом та маршалком Я. Собеським. Воно відвоювало у Дорошенка та його союзників Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Як влучно висловився історик Збігнев Вуйцік, політикою короля Яна III Собеського у цей час мала бути війна «найвищого ґатунку — з росіянами, турками, татарами, але насамперед із гетьманом Дорошенком»78. Події українсько-польської війни 1674 р., а також гострі питання політичних взаємовідносин між Варшавою і Чигирином добре висвітлив у своїй книзі згадуваний уже Януш Волінський79.

Виснажений у боротьбі з Короною Польською, Московською державою та Лівобережною Гетьманщиною П. Дорошенко, у листі від 12 грудня 1674 р. прохав у нового польсько-литовського короля «аби її (Україну. — Т. Ч.) від згуби від чужих протекторів і від інших здавна на ту Україну бідну бажаючих помсти визволив і оборонив не наказними вождями, але сам особою своєю королівською, щоб ще українських обивателів знову як батько дітей приласкав... народу руського і Війська Запорозького правах, вольностях і свободах наших достатнім забезпеченням»80. Разом з тим, в універсалі від 13 грудня до «Панів сотників, отаманів, городовим з усім товариством, так теж військом і усім посполитим людям...» Паволоцького і Білоцерківського полків український гетьман висловлювався більш гостріше й говорив, що король Речі Посполитої «ніколи на Україну з військами кор[онними] війною не мав приходити, але звиклими трактатами і добрим способом мав про те дбати, аби з нами погодився зараз, коли військо усе турецьке і хана вже з землі нашої виправили...»81. У цьому документі також йшлося про те, що Корона Польська довгий час застосовує проти українців «ласки хитрі омани», однак, як попереджав Дорошенко населення Білоцерківського і Паволоцького полків: «за оманами наступає тиранство»82.

Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка щодо налагодження дипломатичних контактів і вислав до Чигирина своїх представників. Про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула. Одночасно, зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман наприкінці зими вислав до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна III Собеського призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди83. Та, отримавши звістку про те, що поляки, незважаючи на початок мирних переговорів, готуються до походу на Чигирин, Дорошенко вирішив відмовитися від укладення угоди з Річчю Посполитою і висунув концепцію скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана «князем України» під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Українське гетьманство мало виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами84.

На зламі 1674/1675 р. у Чигирині знову перебувало посольство Речі Посполитої на чолі з Й. Шумлянським, а також С. Морштином. Воно мало завдання від Яна III Собеського: по-перше, пояснити П. Дорошенку причину приходу в Україну королівських військ, яка полягала в рятуванні «християн від бусурманів»; по-друге, запевнити «бунтівливих» українців у тому, що вони отримають «батьківське ласкаве прощення» від короля; по-третє, пояснити козацькій старшині, що всі їхні попередні вимоги будуть розглянуті черговим сеймом і по-четверте, що лише в разі висланні Дорошенком татарського війська з України, король зможе визначити коло комісарів для майбутніх переговорів з Чигирином85. У лютому 1675 р. воно повернулося до Варшави з пропозиціями від Українського гетьманства, які були викладені у документі під назвою «Пункти головні, за якими військо Запорозьке іменем всього народу Руського вольності просить, до повинного Пана підданства приступити хоче»86. Зважаючи на те, що цей документ був випрацюваний П. Дорошенком та його старшиною у Чигирині, будемо називати його Чигиринськими пунктами 1675 р.

Всього таких пунктів налічувалося чотирнадцять і спиралися вони, в основному, на положення Зборівської 1649 р., Гадяцької 1658 р. та Чуднівської 1660 р. угод між Українським гетьманством і Короною Польською. Зокрема, вже у 1-му пункті, де йшлося про церковні проблеми, зазначалося, що «старовинні греко-руські церкви і монастирі» мають «згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою людям народу православного греко-руського бути віддані». У п. 3-му відзначалося, що Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств «Київського, Чернігівського й Брацлавського згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою і Чуднівською...»87. А отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Також гетьманському урядові, згідно з проектом українсько-польського договору, мав бути переданий «обсаджений козацькою залогою» Київ. Звичайно, що у цьому випадку королівський уряд, зважаючи на положення Андрусівського перемир’я (ці території знаходилися під сферою впливу московського царя), не могли «комплексно» погодитися на такі пропозиції українців.

Більшість із прохань Дорошенка 1675 р. були відкинуті Яном III Собеським, хоча він обіцяв «нехай тільки наступить у Війську Запорозькому щирість та зичливість до короля, тоді він зуміє кожного в його потребах задовольнити»88. «Нічого не було сказано в листах Вашої Королівської Милості яким способом мала бути вчинена згода між мною і королем», — писав П. Дорошенко до Яна III Собеського, шкодуючи, що так і не було укладено українсько-польської угоди.

Зважаючи на наступ на Правобережжя з одного боку польського війська, а з іншого — підрозділів Московського царства та Лівобережної Гетьманщини, у жовтні 1675 р. Дорошенко склав присягу на вірність цареві. Хоча на початку наступного року правобережний гетьман знову надіслав листи до Стамбула із запевненням своєї вірності та проханням про надання військової допомоги проти Польщі й Росії. Однак під натиском переважаючих військ Москви і Батурина у вересні 1676 року П. Дорошенко відмовився від булави на користь лівобережного гетьмана І. Самойловича та московської протекції.

Так незугарно завершилася «Гадяцька епопея» одного з найближчих соратників Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Павла Тетері, який протягом 1665–1676 рр. продовжував їхню політику щодо утвердження на міжнародній арені ранньо-національної Української держави. Небажання польської сторони (так само як і турецької) вирішити «удільницькі» прагнення П. Дорошенка неминуче штовхали цього гетьмана Війська Запорозького в обійми московського царя.

Разом з тим, переконані, що широко пропонована протягом 1658–1659 рр. варшавськими й чигиринськими колами ідея «тринародової» Польсько-Литовсько-Української держави все ж таки продовжувала жити й протягом 60-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. З боку Українського гетьманату факт існування пропозицій щодо відновлення якщо не всієї Гадяцької угоди 1658 р., то хоча б окремих її положень засвідчувалися не лише текстом Чуднівської угоди 1660 р., але й такими різноплановими, але цільними за внутрішнім «ідеологічним змістом» документами й матеріалами як:

1) звернення («супліки», «пункти», «інструкції») Війська Запорозького на варшавські сейми 1661 р., 1664 р., 1666 р., 1669 р., 1670 р., 1672 р.;

2) вимоги П. Дорошенка на Острозьку комісію 1670 р.;

3) гетьманські листи до королів Яна II Казимира, Міхала Корибута і Яна III Собеського;

4) матеріали українсько-польських посольств другої половини 1660-х — першої половини 1670-х рр.;

5) Чигиринські пункти 1675 р. від Українського гетьманату до Корони Польської тощо.

Прагнення української еліти, яскравим виразником якої у досліджуваний період був Петро Дорошенко, до порозуміння з польсько-литовською владою на умовах політичної, адміністративно-територіальної та національно-культурної автономії наштовхувалися на нерозуміння з боку королівських урядів Міхала Корибута та Яна III Собеського, а також сеймової шляхти. Корона Польська з огляду на різні причини намагалася інкорпорувати козацьку державу й повернутися не до умов Гадяцької угоди 1658 р., а до тих стосунків, які існували з українським козацтвом напередодні 1648 р. Небажання владних кіл Речі Посполитої Двох Народів у межах Гадяцького проекту долучити до свого шляхетського «політичного тіла» ще й Третій Народ — Український/Руський/Козацький стало однією з головних причин зруйнування вже у XVIII ст. самої Польсько-Литовської держави.



___________

1 Див., напр.: Будзиновський В. Галицькі постулати і гетьман Виговський. — Львів, 1907; Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // ЗНТШ. — № 89. — Львів, 1909; Стадник М. Гадяцька угода // Записки Українського наукового товариства в Києві. — Кн. VIII. — К., 1911; Наріжний С. Гадяцька умова в світлі української історіографії // Науковий збірник Українського університету у Празі, присвячений Т. Масарику. — Т. 2. — Прага, 1930; Мишко С. Гадяцький договір. — Детройт, 1959; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: причини і початок Руїни. — К., 1998; Степанков В. Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична боротьба і проблеми державного будівництва (серпень 1657 — вересень 1659 р.) // Середньовічна Україна. — Вип. 1. — К., 1994; Горобець В. Гадяцька угода 1658 року у контексті міжнародних відносин // Київська старовина. — 1999 — № 1; Tomkiewicz W. Unia Hadziacka //

Sprawy Narodowosćiowe. — Warszawa, 1937. — № 1–2; Kubala L. Wojny duńskie i pokój Oliwski. — Lwów, 1922; Kot S. Jerzy Niemirycz. W 300-lecie Ugody Hadziackiej. — Paryż, 1960; Dziewanowski M. Dualism or Trialism? Polish federal tradition // Sławonie and East European Reviev. — Vol. 41. — 1963; Serczyk W. Hadziacz 1658 // Kontrasty. — R. 19. — № 3. — 1986; Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita trojga narodów. Ugoda Hadziacka — teoria i praktyka. — Kraków, 2007 та ін.

2 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 351–353.

3 Historya panowania Jana Kazimierza z Klimakterow Wespazyana Kochowskiego. — T. II. — Poznań, 1859. — S. 95–96.

4 Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. 1. — Kraków, 1845. — S. 165–169; Hnilko A. Wyprawa cudnowska w 1660 roku. — Warszawa, 1931. — S. 90–118; Kaczmarczyk J. «Działo sie w obozie pod Cudnowom dnia 17 octobra anno 1660» // Z dziejów Europy Środkowo-Wschodniej. — Białystok, 1995. — 221–226 Марченко M. Боротьба Польщі і Росії за Україну (1654–1664). — К., 1941. — С. 64–67.

5 Volumina legum. — T. IV. — Petersburg, 1859. — S. 359; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. — Нью-Йорк, 1985. — С. 44.

6 Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita trojga narodów. Ugoda Hadziacka — teoria i praktyka. — Kraków, 2007. — S. 138.

7 Volumina legum. — T. IV. — S. 762.

8 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 473–476.

9 Памятники изданные временною комиссиею для разбора древних актов. — T. IV. — К., 1859. — С. 293; Разін В. Гетьманство Павла Тетері: спроба подолання суспільно-політичної кризи в Українській державі (1663–1665 рр.). Дисертація канд. істор. наук. — К., 2001. — С. 74.

10 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 545–586.

11 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 265–279; Крикун М. Між війною та радою. — С. 99–174; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. — К., 2001. — С. 422–443.

12 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 417.

13 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, № 47, арк. 615.

14 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 615–633; Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 71–75; Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 р. і відповідь Яна Казимира на неї // Україна Модерна. — № 2–3. — Львів, 1999. — С. 311–349.

15 Смолій В., Степанков В. Особливості зовнішньої політики Гетьманщини // Історія українського козацтва. — Т. 1. — К., 2006. — С. 381.

16 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 76.

17 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 90.

18 Acta Historica res gestas Poloniae illustrantia ab anno 1507 usoue ad annum 1795. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego / Zebr. Fr. Kluczycki. — Vol. 2. — Pars. 1. — Kraków, 1880. — S. 253–254.

19 Ibid. — Vol. 2. — Pars. 2. — Kraków, 1883. — S. 290–292.

20 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 671.

21 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 672.

22 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 665–668.

23 Цит. за: Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 145.

24 Acta Historica res gestas Poloniae. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 301–302.

25 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 200.

26 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 66.

27 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 301.

28 Цит. за: Соловьев С. М. История России. — Кн. 3. — T. XII. — Санкт-Петербург, 1896 — Сбц. 365; Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 181.

29 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 272.

30 Acta Historica. — Vol. 1. — Pars. 1. — Kraków, 1881. — S. 362.

31 Chrapowicki J. A. Diariusz wojewody Witepskiego / Wyd. J. Rusiecki. — Warszawa, 1845. — S. 185–186.

32 Акты ЮЗР. — T. IX. — Санкт-Петербург, 1887. — С. 96, 99.

33 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Браницьких з Суші», од. зб. 33/46, арк. 2; Крикун М. Вказ. праця. — С. 299–301.

34 Крикун М. Вказ. праця. — С. 292.

35 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Браницьких з Суші», од. зб. 33/46, арк. 2; Крикун М. Вказ. праця. — С. 299.

36 Крикун М. Вказ. праця. — С. 300.

37 БМЧ Краків. — Од. зб. 602, арк. 677–684.

38 Chrapowicki J. A. Diariusz. — S. 176–177.

39 Див. ширше: Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. — К., 2003. — С. 123–141.

40 Grabowski A. Starożytności historyczne Polskie, pisma i pamiętniki do dziejów polskich. — T. 2. — Kraków, 1840. — S. 300.

41 Chrapowicki J. A. Diariusz. — S. 197.

42 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 291–292.

43 Jaworski М. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego w 1971 r. // Studia i materiały do historii wojskowości polskiej (далі — SMHW). — T. XI. — Cz. I. — Warszawa, 1965. — S. 71.

44 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 288.

45 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196.

46 Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki 1640–1673. — Kraków; Wrocław, 1984. — S. 155.

47 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego 1671. — S. 72.

48 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196–206.

49 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 293.

50 Там само. — С. 295.

51 Там само. — С. 306.

52 Korzon Т. Dola i niedola Jana Sobieskiego. 1629–1674. — T. 2. — Kraków, 1898. — C. 396; Acta Historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 614.

53 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210–215; Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 346–351.

54 Костомаров Н. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. — Кн. 6. — Т. 15: Руина. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 168–169; Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 308; Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., 1994. — С. 308; Чухліб Т. Михайло Ханенко // Там само. — С. 321.

55 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210.

56 Volumina legum. — T. V. — Petersburg, 1860. — S. 30.

57 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 630.

58 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 631.

59 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, изданный при управлении Виленского учебного округа. — T. VII. — Вильно, 1879. — С. 149–150.

60 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 623–624.

61 Цит. за: Крип’якевич І. Під протекцією курфюрста. До історії політики П. Дорошенка // ЗНТШ. — Т. 117. — Львів, 1914. — С. 127–129. Див. також: Олянчин Д. Українсько-бранденбурзькі політичні зносини в XVII ст. // ЗНТШ. — Т. 151. — Львів, 1931. — С. 151–174.

62 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. II. — Kraków, 1845. — S. 308–309; Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki. 1640–1673. — Kraków; Wrocław, 1984. — S. 159.

63 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. II. — S. 308.

64 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego. — S. 81.

65 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego. — S. 74.

66 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 673–674.

61 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 614.

68 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 365.

69 Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki. — S. 166.

70 Acta Historica res gestas Poloniae. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 857.

71 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 45, т. 4, арк. 153–155; Ф. «Архів Замойських», од. зб. 3037, арк. 222–225; БМЧ Краків. — Од. зб. 609, арк. 46–46 зв.; Бібліотека Національна у Варшаві, Відділ мікрофільмів — Ф. 6639 (м-ф. 32 423), № 615.

72 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 286; Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 854–858.

73 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. II. — S. 258–260.

74 Acta Historica res gestas Poloniae. — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 1237. Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 452.

75 Wolinski J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676) // SMHW. — T. X. — Cz. 2. — Warszawa, 1964. — S. 256.

16 Acta Historica. — V. 2. — P. 2. — S. 1087–1093.

77 Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy 1674–1675. — Warszawa, 1934. — S. 6.

78 Wójcik J. Jan Sobieski. 1629–1696. — Warszawa, 1994. — S. 244.

79 Wójcik J. Jan Sobieski. 1629–1696. — Warszawa, 1994. — S. 244.

80 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 113; Woliński J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676) // SMHW. — T. X. — Cz. 1. — Warszawa, 1964. — S. 245.

81 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 119; Там само. — ТН, од. зб. 172, арк. 593.

82 Там само. Мицик Ю. З документації гетьмана Петра Дорошенка // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. — К., 1999. — С. 88.

83 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 111–112; Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 14–15.

84 Бібліотека Національного інституту ім. Осолінських у Вроцлаві, Відділ рукописів. — № 355, арк. 19–20; Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 17; Дорошенко Д. Вказ. праця. — C. 533–534.

85 Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 21–22; Дорошенко Д. Вказ. праця. — C. 531.

86 Опубліковано: Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy 1674–1675. — Warszawa, 1934. — S. 23–27. Див. також: Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 534–541.

87 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 235–242.

88 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 538. Порівн.: Bendza М. Tendencje unijne wzglendem cerkwi prawosławnej w Rzeczypospolitej w latach 1674–1686. — Warszawa, 1987.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка