Тарас Чухліб козаки І монархи


Козаки «королівської милості» на службі Речі Посполитій проти Османів



Сторінка14/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   45

10. Козаки «королівської милості» на службі Речі Посполитій проти Османів



Після Олівського миру 1660 р. головний вектор зовнішньої політики Речі Посполитої був спрямований на схід, а тому контакти з Москвою, Бахчисараєм і Стамбулом стали визначальними для польської дипломатії1. У попередніх розділах уже досліджувалося основне питання, яке польські королі вирішували в переговорах із російським царем, турецьким султаном і кримським ханом. Це була проблема міжнародно-правового визначення (підпорядкування) політичного статусу Українського гетьманату. Разом з тим, річпосполитський уряд намагався власними силами добитися повернення козацької держави під свою владу й нав’язати її зверхникам ті відносини, які існували між Варшавою та Українським гетьманатом (одержавленим Військом Запорозьким) до 1648 р. Коли стало зрозумілим, що військовими засобами Україну не повернеш, а дипломатичні потуги традиційно є досить довготривалими, польська верхівка запланувала ряд спеціальних операцій, що були спрямовані на дискредитацію керівних діячів та розкол української еліти.

Ще навесні 1654 р. на розгляді в сенаті Речі Посполитої знаходилися проекти відторгнення гетьманату від московського протекторату. Їхні положення були наступними:



1) домогтися розколу старшини, обіцяючи їй відновлення дії Зборівського трактату;

2) проголосити нового гетьмана на противагу Б. Хмельницькому й надавати йому всіляку підтримку, задля провокування українського населення на громадянську війну2.

Влітку 1657 р. ряд провідних польських діячів (серед яких — С. Потоцький, Є. Любомирський, С. Чарнецький, Я. Сапега) домовилися між собою повернути українські землі шляхом розпалювання сварок між старшиною й рядовим козацтвом та постійного вказування Москві на начебто «зрадницькі» дії українського уряду3. Якби такі заходи не мали результату, то планувалося б позбавити життя (шляхом отруєння) найголовніших козацьких провідників.

З огляду на впровадження окремих положень даних проектів, «козацький колабораціонізм» став проявлятися ще за володарювання Б. Хмельницького, коли окремі представники української еліти йшли на співпрацю із зовнішнім ворогом козацької держави. Такі випадки траплялися й за гетьманування І. Виговського. Окрім того, вже починаючи з 1659 р., панівні кола Речі Посполитої проводять цілеспрямовану діяльність щодо обрання на гетьманську посаду вигідної для них особи. Таким було переобрання на Корсунській раді в листопаді 1660 р. Ю. Хмельницького. Незважаючи на невдоволення значної частини старшини положеннями Чуднівського трактату, королівський представник С. Беневський зумів переконати козацьких провідників і «чернь» у необхідності подальшого перебування Хмельниченка на посаді гетьмана та добився голосування саме за нього4. Більш того, саме Беневський переконав сина Б. Хмельницького не відмовлятися від булави, і аргументуючи це тим, що більшість полковників хоче повернення Виговського, який неодмінно буде мстити сину Хмельницького. Польський урядовець також умовив Хмельниченка взяти собі генеральним писарем П. Тетерю, який став «людиною, яка б могла проводити польську політику»5.

У травні 1659 р., після від’їзду української делегації з вального сейму, що ратифікував Гадяцьку угоду, полковник Тетеря залишився у Варшаві й вступив на службу при королівському дворі Яна II Казимира. Восени наступного року він за дорученням свого патрона прибуває до України і, при безпосередній участі польського представника С. Беневського, обирається в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради (листопад, 1660 р.) завдяки своїм ораторським здібностям новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя...»6 — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького. У той же час Тетеря промовляв, що козацтво вже так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті (писарської. — Т. Ч.) не буде знати, але й всієї України»7.

Як дослідив Володимир Газін, у цей період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, але й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького»8. Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні виступи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який хоча й не був досвідченим політиком, але виховувався своїм батьком у дусі «козацького патріотизму») та іншій старшині. У Польщі на одного з перших козацьких «колаборантів» чекали великі винагороди: король надає Тетері у володіння маєток Сіраковщизну, а також підтверджує права на Демидів, Літурівку, Абрамівку, Рилівку, Воронківку.

Крім цього, той отримує річпосполитські посади королівського секретаря, Хмельницького підчашого, а невдовзі — полоцького стольника9.

У 1661 р. Ян II Казимир за порадою Є. Любомирського запланував провести великий спільний з’їзд-нараду, де були б присутніми найвищі посадові особи Речі Посполитої та Українського гетьманату. На ній планувалося обговорити умови майбутнього польсько-українського договору — поляки дуже боялися чергової «зради» козаків на користь царя. Але Ю. Хмельницький під різними приводами відмовився від такої непевної, на його думку, «конвокації». У зв’язку з цим, королівський уряд робить ставку на «персональне» прихилення до себе окремих старшин шляхом їхнього підкупу. Послам (а також іншій старшині в Україні), які прибували до Варшави, видавалися значні суми грошей із королівської скарбниці. Вони одержували землі, маєтки, хутори, млини та іншу власність, а також підтверджувалися їхні права на ті маєтності, якими вони вже володіли: надавалося шляхетство тощо. Самому Хмельниченку було видано привілей на м. Гадяч з усіма прилеглими селами і хуторами та Суботів, Медведівку, Новосілку. Як гетьману, йому також дозволили збирати мито з іноземних купців, що проїжджали територією козацької України10. До польських воєвод і шляхти в Україні було вислано десяток королівських універсалів із наказом виганяти козаків з «добр земських». Все це робилося задля того, щоб перетягнути гетьманат на свій бік у війні з Росією, а також не дати можливості українцям укласти союз із Кримським ханством та використати козацтво в проектованій Яном II Казимиром і його дружиною елекцією на зразок Vivente rege.

На початку 1662 р. до України, вже як королівський секретар, повертається П. Тетеря. Метою його поїздки було отримане від Яна II Казимира доручення зібрати якомога більше інформації про внутрішню та зовнішню політику уряду Ю. Хмельницького. Після прибуття до Чигирина, де його ще сприймали як впливового старшину, Тетеря відразу ж починає насаджувати тут вигідні для королівського двору настрої. Він переконує гетьмана відмінити виданий незадовго до того універсал щодо усунення польських старост з королівських і шляхетських маєтностей в Україні11. Згідно з отриманим наказом, Тетеря постійно звітує до Варшави про політичні кроки гетьманського уряду. У своїх листах до короля він неодноразово висловлює думку щодо неспроможності володарювання Ю. Хмельницького, а в одному з них відзначає, що якщо «цей жереб (гетьманство. — Т. Ч.) паде на мою голову і якщо король і Річ Посполита будуть потребувати моїх послуг, то я прийму його зі всією доброзичливістю»12. Поступово Тетеря з королівського секретаря й номінального генерального писаря перетворюється на такого собі «тіньового» гетьмана. Цьому сприяло й те, що влітку 1662 р. польський монарх надав йому право на «вибирання індуїсти й евекти у воєводствах окраїнних, тобто Брацлавськім, Київськім і Чернігівськім на пашах і коморах від товарів, що ввозяться і вивозяться...»13. Вдячний підданий у вересні повідомляє до Варшави, що єдиним способом утримання козацької України (а отже, земель, з яких він збирав евекту й індукту) під владою короля є якнайшвидша присилка сюди коронних військ14.

Те, що уряд Яна II Казимира готував обрання П. Тетері на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між останнім і королівською канцелярією протягом кінця 1662 р., а також інші джерела15. Це все робилося заради того, аби взяти під контроль ситуацію на українських землях та мати час на підготовку до нових військових дій із Росією. З огляду на це, Тетерю було обрано гетьманом Війська Запорозького на Генеральній раді, яка відбулася 1–2 січня 1663 р. У березні до Чигирина з Варшави був відправлений королівський придворний І. Мазепа, який мав вручити Тетері монарші insigniaпривілей на гетьманство, булаву, хоругву, бубни, печатку, а також домовитися про час і місце прийняття від нього присяги з умовою «щоб той акт у церкві відправлявся, при службі Божій, яку б отець Митрополит відправляв... ані під жодною протекцією бути не можливо народові слов’янському, як під Паном природнім»16. Однак Тетеря, з огляду на низький статус Мазепи (той був усього-на-всього королівським покойовим) відмовився отримувати з його рук клейноди.

А восени, 22 жовтня, Тетеря особисто зустрівся зі своїм давнім патроном, королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя частини Українського гетьманату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху17. Її текст для гетьмана-васала був наступним: «Я, Павло Тетеря, присягаю Пану Богу Всемогутньому у Тройці Святій Єдиному, що на тому уряді гетьманства військ Й. К. М. — ці [запорозьких] мені підлеглим. Найяснішому Янові Казимирові, королеві польському і шведському, князу литовському, руському etc. і всієї Речі Посполитої, Корони Польської і Великого Князівства Литовського, вірним, зичливим і послушним буду, всіляких посторонніх протекцій і панів зрікаюся і жодної не маю обирати іншої, окрім короля ЙМСці (його милості — Т. Ч.) і Речі Посполитої Польської....»18.

Козаки вручили своєму сюзеренові красивого турецького коня з коштовною упряжею й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна військова нарада, на якій, згідно із пропозиціями козацької верхівки, вирішили, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржищева і там переправлятимуться через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж будуть іти на Бориспіль, а потім вздовж Десни до Остра19. Згідно зі словами самого Яна II Казимира, цей похід відбувався заради «визволення підданих наших із рук ворога (Москви. — Т. Ч.) і для утримання цілої України..., для впровадження прав, вольностей і свобод народу Руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слугують нам»20.

Про велике бажання польського короля бачити на гетьманській посаді саме П. Тетерю свідчать його наступні дії. Відразу ж після прийняття гетьманом присяги він надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на м. Ольховець і брацлавське староство, яке гетьманові відступив С. Чарнецький. Коли в липні 1664 р. Ян II Казимир на чолі польсько-татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Московського») й отримав звістку про повстання на Правобережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь-яким способом Тетеря залишився»21 та відправив на допомогу своєму ставленику значні військові сили. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину»22.

Слід зазначити, що діяльність П. Тетері на посаді гетьмана й до сьогодні неоднозначно оцінюється як вітчизняними, так і зарубіжними істориками різних поколінь. Відправна точка для багаторічної дискусії представників багатьох історичних шкіл і напрямків лежить у наступних, начебто контроверсійних, проблемних площинах: «гетьман Тетеря — вірний васал польського короля, пропольський гетьман та ін.» і «гетьман Тетеря — визначний державний діяч України, хитромудрий політик тощо». Першої думки (у її різних інтерпретаціях) дотримуються такі історики-«тетерезнавці», як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип’якевич, В. Гарасимчук, З. Вуйцик, В. Горобець23; другу позицію відстоюють Е. Юрков, Я. Дашкевич, В. Смолій, В. Степанков, В. Газін24. На нашу думку, обидві точки зору мають право на існування. Більш того, переконані, що вони не заперечують одна одну. Адже, визнаючи владу польського монарха, П. Тетеря намагався добитися від свого сюзерена автономних владних повноважень задля збереження Українського гетьманату як державного утворення. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, але невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації.

То в чому ж тоді полягав колабораціонізм уряду П. Тетері? Його прояви добре дослідив у своїй праці Віктор Горобець. На основі віднайденої в польських архівосховищах «Інструкції...» гетьмана Тетері та «всього Війська Запорозького» своїм представникам на вальний сейм у Варшаві 1664 р., автор прослідкував характер політичних вимог тогочасної української еліти до «короля і станів Речі Посполитої»25. У результаті аналізу цього великого й різнопланового документа, що становить 75 пунктів, дослідник відзначив, що П. Тетеря під час укладення окремих вимог 1664 р. орієнтувався на текст Куруківської угоди 1625 р. та разом зі своїм оточенням, куди входили П. Дорошенко, Т. Носач, С. Зарудний, П. Яненко-Хмельницький, Є. Гоголь та інші полковники доби Хмельниччини, «реанімував вимоги станової автономії козацтва, що були актуальними на початку століття (XVII-го — Т. Ч.26.

Однак важко погодитися з тим, що козацька старшина жертвувала політичною автономією заради станової. Переконані, що в даному випадку ідея станової автономії не могла підміняти ідею політичної. На нашу думку, вони (ідеї) висувалися одночасно й були ланками одного процесу, а саме спробами козацької еліти не лише легітимізувати себе як народу політичного України, але й дистанціюватися від шляхти як народу політичного Речі Посполитої. Найпереконливішим аргументом цьому є постійне піклування керівництва Українського гетьманату про «права і привілеї» всіх станів українського народу. Це відзначав і Віктор Горобець, стверджуючи, що козацтво стало на захист свобод і вольностей всього українського народу та виконувало «функції протектора Православної церкви... національних, культурно-освітніх запитів усього православного населення Корони Польської та Великого князівства Литовського»27. Таким чином, українська еліта не відмовлялася від своїх політичних прав (серед яких чи не найголовнішим було право захисту православних українців) на користь станових, адже якби вона це зробила, то відразу б утратила й набутий у добу Б. Хмельницького з такими великими труднощами соціальний статус.

На нашу думку, «устроєва реформа» 1664 р. за своєю суттю більше нагадувала положення майже «капітуляційного» Білоцерківського трактату 1651 р., який, як відомо, був укладений Б. Хмельницьким під великим тиском зовнішнього чинника й майже ніколи не згадувався гетьманом під час подальших українсько-польських переговорів28. Похід короля Яна II Казимира 1663–1664 рр. і присутність багатотисячних коронної й ханської армій в Україні також були каталізатором для колабораційних настроїв уряду П. Тетері. З різних причин він відмовляється від проведення політики лавірування між Варшавою, Москвою й Туреччиною та не робить спроби віднайти собі нових союзників-протекторів. Гетьман Тетеря цілковито віддає себе в руки Яна II Казимира, визнаючи його своїм «дідичним паном», та денонсує не лише Гадяцькі домовленості Українського гетьманату з Польщею, але й Переяславсько-Московську угоду з Росією.

Внаслідок цього П. Тетеря, за влучним висловом кримського хана, стає «королівським гетьманом, а не козацьким»29, а потім і взагалі втрачає найвищу в Україні посаду. Згідно зі спостереженнями сучасника В. Коховського, наприкінці свого правління Тетеря «замкнувся в Чигирині під охороною, і якби король не повернувся з Лівобережжя, то там би й загинув»30. Разом з тим, треба відзначити, що цей гетьман був чи не єдиним тогочасним українським державним діячем, який ревно дотримувався даної монархові присяги. А тому не можемо погодитися з висновком Ярослава Дашкевича, що гетьман Тетеря часто змінював політичні орієнтації31.

Та найяскравіше колабораційні настрої серед певної частини української еліти проявилися за гетьманування Михайла Ханенка (1669–1674)32, який був відверто «пролобійований» королівською владою й обраний запорожцями та частиною правобережних полив на противагу «неслухняному» П. Дорошенку. Таким чином, через понад десятиліття нарешті було впроваджено вищезгадані проекти 1654 та 1657 рр. щодо нав’язування українцям урядом Речі Посполитої «альтернативного» гетьмана.

Після обрання у 1668 р. П. Дорошенка «гетьманом обох сторін Дніпра» кіш Запорозької Січі не погодився з окремими аспектами його політичної програми і, насамперед, зі шляхами її досягнення. На противагу йому запорожці обирають свого гетьмана — П. Суховієнка (Суховія), який із допомогою низовиків і кримських татар зробив не одну спробу скинути Дорошенка. Запорозько-татарського ставленика підтримував на чолі одного з найбільших правобережних полив і Ханенко.



Після того, як під Корсунем на Генеральній раді правобережної частини Українського гетьманату (березень 1669) прихильники Дорошенка звернулися за військовою допомогою до турецького султана33, Ханенко звинуватив Дорошенка в «зраді». За досить потужної (але таємної) підтримки польського уряду уманський полковник став готувати себе на гетьманську посаду. «Учинили з Уманським, Кальницьким, Паволоцьким, Корсунським та іншими полками Раду під Уманем і обрали Гетьманом уманського полковника Ханенка, а писарем у нього Суховія»34, — повідомляла московського царя 8 вересня 1669 р. канцелярія гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного.

Одразу по обранні нового гетьмана між його прихильниками та полками Дорошенка зав’язалися військові дії. Спочатку Ханенко намагався об’єднатися із силами лівобережного гетьмана Многогрішного. Він направив до нього декілька листів, в одному з яких від 26 серпня 1669 р. писав: «...Сам Милість Твоя розсудити можеш: чи можливо те, що ніколи у Війську Запорозькому не бувало, щоб гетьмани (Дорошенко. — Т. Ч.) на вічне собі панство у сусідніх монархів виправляли? Для того, буде ти любиш отчину, зволь зібрати всі ті задніпровські полки, поспішно до Чигирина йти, а я з цієї сторони з Військом Запорозьким, щоб ми того неприятеля могли попередити, щоб як в нашій Україні знаків турських не бувало...»35. Але Многогрішний відмовив королівському ставленику в допомозі. Тоді Ханенко разом із колишніми гетьманами Ю. Хмельницьким та П. Суховієнком вирушив у похід проти свого політичного противника. Самовидець свідчить, що «мусив Дорошенко в городі Стеблеві зачинитися, якого приступом Ханенко діставав і вже на валу козаки були. Аже Сірко діставав... додав оному помочі»36. Крім підрозділів І. Сірка та Білгородської орди, на допомогу оточеним військам Дорошенка прибули полки його брата Григорія й канівського полковника Лизогуба.

Ситуація на полі бою різко змінилася — тепер уже Ханенко з десятитисячним військом мав оборонятися. 29 жовтня 1669 р. він був ущент розбитий об’єднаними силами дорошенківців37. Разом із декількома сотнями Ханенко ледве встиг видертися з кільця і відступити на Січ, де його згодом було обрано кошовим отаманом38. Запорожці не могли пробачити Дорошенку його «братання» з «невірним султаном». Саме тому низове козацтво вирішило підтримати того гетьмана, який, на їхню думку, послідовно продовжував боронити «православну віру, отчизну і козацькі вольності».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка