Тарас Чухліб козаки І монархи



Сторінка15/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   45

Спираючись на запорожців, Ханенко не забував про налагодження добрих стосунків із Кримським ханством. Навіть татарський посол у Варшаві називав Дорошенка «зрадником» і на офіційному рівні підтримував уряд Ханенка39. Нунцій Марескоті повідомляв Папу римського Климентія X про підданство Дорошенка «ворогові всіх християн»40. Формуванню негативного політичного іміджу свого противника сприяв і сам Ханенко. Його листи до польського короля красномовно свідчили про те, що Дорошенко присягнув на вірність турецькому султану Мегмеду IV, хоча сам обвинувачуваний, апелюючи до варшавських урядовців, не погоджувався з такою оцінкою своїх дій.

Незважаючи на свою чітко виражену політичну орієнтацію на Варшаву, Ханенко, продовжуючи полівасалітетну визначеність гетьманату, в 1670 р. започаткував дипломатичні стосунки з Москвою. «Аби твоїм ходатайством Військо Запорозьке під руки царські могло знаходитись»41, — прохав Ханенко царя Олексія Михайловича. Однак, на нашу думку, такий крок гетьман зробив лише для того, щоб убезпечити себе від нападу російських військ та лівобережних полків Многогрішного. Його посольство на чолі з полковником Обидою повернулося на Запорожжя з царською грамотою, яка прощала всі попередні виступи січовиків проти Москви. Разом з тим, російський монарх зауважував, що прийме Ханенка під свою зверхність лише в тому випадку, коли той буде репрезентувати всю Правобережну Україну42.

Найяскравіше колабораціонізм уряду Ханенка проявився під час підготовки та укладення «великого» українсько-польського договору в 1670 р. Власне, Варшавою щодо України було застосовано досить підступну тактику, коли на противагу занадто вже «удільницькому» проекту угоди, запропонованої П. Дорошенком, поляки за допомогою свого протеже висували власний, який задовільняв панівні кола Польщі. Події навколо підписання Острозької угоди та сам її зміст були грунтовно проаналізовані Дмитром Дорошенком43, а тому зупинимося лише на тих її моментах, які характеризують взаємовідносини між королівською та гетьманською (Ханенка) владами.

31 серпня 1670 р. до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від М. Ханенка (як кошового отамана Запорозької Січі) на чолі з полковником С. Богаченком у складі Я. Ярошенка, Р. Малюка, І. Полтавця, І. Завіши, С. Білого та В. Олексієнка. Очевидно, цей приїзд було заплановано заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків44. Крім того, вони відразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами («щиріше трактувати»), що свідчило про попереднє ознайомлення з ними. Запорожці також заявили, що будуть укладати договір від усієї козацької України. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (нагадаємо, що переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько п’яти місяців)45. Окремі положення цього договору були такими: українці відмовлялися від усіх чужоземних протекцій та не мали права зноситися з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов’язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої козацький гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо46. Повний текст Острозької угоди був затверджений на вальному сеймі у Варшаві 22 грудня 1670 р.47

Українські історики досить негативно оцінюють рішення комісії в Острозі48. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу, порівняно з попередніми договорами в Гадячі та Чуднові, значно обмежувались, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко отримував деяку перевагу. Сам Міхал Корибут так розумів домовленості 1670 р.: «...Щоб у тій вольності і цілості залишалися, як було перед Війною (1648 р. — Т. Ч.49. Отже, понад два десятиліття воєнних дій між українцями та поляками так нічому й не навчили Річ Посполиту — вона знову хотіла повернутися до передреволюційних відносин зі своїм «корпоративним» васалом.

Але це було неможливо з багатьох причин, серед яких головною була проблема «одержавлення» Війська Запорозького, яке, незважаючи на розкол, продовжувало утворювати поліцентричний Український гетьманат. А тому майже всі домовленості 1670 р. так і залишилися на папері. Про це, зокрема, свідчив лист М. Ханенка до короля від 14 листопада 1671 р., де гетьман звертався до сюзерена: «...прохаємо, аби згідно з цим же трактатом (Острозьким. — Т. Ч.), ствердженим конституцією, ми були збережені при наших козацьких вольностях з усіма полками, щоб ВКМ ПНМ (ваша королівська милість пан наш милостивий. — Т. Ч.) своїм панським листом зволив повідомити...»50. Отже, протягом року, що минув від часу Острога, ці «вольності» так і не були забезпечені Польською короною.

Добиваючись ще більшого визнання в польського короля, Ханенко намагався утримати кримських ханів від виступів проти Речі Посполитої. Восени гетьман радив королеві, щоб той разом із московським царем об’єднався проти турецького султана, а також попереджав Михайла Корибута, що «Дорошенко і Многогрішний постановили, щоб ні під Вашою Королівською Милістю ні під Москвою, але під Турком були, і в чому їм Боже не допоможи, щоб підданства, як Волохи й інші турку не віддавали...»51. У листах до коронного підканцлера та польного гетьмана М. Ханенко настійливо прохав присилки коронних військ в Україну: «тільки те потрібно, щоб гетьмани (Речі Посполитої. — Т. Ч.) на Україну збиралися, а нам, щоб неприятель з володіннями своїми не розповсюджувався, допомогали»52.

Однак панівні кола Польщі не виявили одностайності в підтримці Ханенка. Коронний гетьман Собеський та підканцлер Ольшевський висловлювалися проти визнання його єдиним гетьманом Правобережної України. Очевидно, саме тому король не віддав булави козацьким послам С. Богаченку, Г. Пелеху, З. Білому, які отримали від нього інші козацькі клейноди та двадцять тисяч злотих53. Козацька рада в Корсуні, яка відбулася 2 лютого 1671 р., висловила протест проти дій Ханенка та запорожців у зв’язку з Острозькою комісією. На раді зазначалося, що острозькі умови повертають Україну до її стану перед війною, розпочатою Б. Хмельницьким. Старшина, яка підтримувала Дорошенка, відмежувалася від ухвалених в Острозі рішень і заявила, що не допустить приходу польської шляхти на українські землі54.

У травні 1671 р. коронний гетьман Собеський оголосив про скликання посполитого рушення на Правобережну Україну. На початку липня 14-тисячне польське військо вступило на землі Поділля. М. Ханенко відрядив до Собеського свого посла, який 16 серпня мав розмову з коронним гетьманом і повідомляв, що у військах правобережного гетьмана нараховується 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків. Ці формування взяли дієву участь у поході польської армії на Правобережжя, про що засвідчував у своїх щоденникових записах французький підданий Ульріх фон Вердум55.

Щоб ударити в тил полкам Дорошенка, Ханенко чекав на прихід польських військ, сподіваючись на розгром суперника56. Після того, як Собеський завоював землі понад Бугом (від Меджибожа до Брацлава), до нього у вересні знову прибули посланці від правобережного гетьмана. Ханенко сповіщав, що він із військом отаборився неподалік від Чигирина57. До нього приєднався полковник І. Сірко, з яким Ханенко збирався воювати проти білгородських татар — союзників Дорошенка. Щоб заохотити запорожців до боротьби з татарами, Ханенко прохав Собеського прислати на Січ універсал від імені короля58.

І. Сірко, який був одним із головних винуватців розгрому полків Ханенка під Стеблевим у 1669 р., постійно змінюючи упродовж незначного часу свої політичні орієнтири, нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана. Разом вони розбили кримського хана Селім-Гірея, який намагався допомогти Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили кілька важких і виснажливих спільних походів на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен.



Козаки правобережного гетьмана (йому на той час підкорялося шість полків) вступили в Ямпіль, а потім у Брацлав. Польську залогу Ханенко не допустив у Ямпільську фортецю. 8 жовтня 1671 р. український гетьман зустрівся з Собеським у Брацлаві, де відбулася спільна українсько-польська нарада з військових питань. Поляків репрезентували коронний гетьман Я. Собеський і князь Д. Вишневецький, а українців — гетьман Ханенко та його старшина: полковники Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький. На ній було прийнято рішення просуватися до м. Кальника, козаки якого підтримували Дорошенка. Другого дня відбувся банкет, на якому було «випито декілька жбанів української горілки та стріляно з усіх гармат польської артилерії»59.

Наступні події свідчать, що гетьман Ханенко не був слухняним виконавцем у руках польських урядовців. Старшина Ханенка, звертаючись до Собеського, казала: «доволі того, що ми вам кланяємось і беремо вашу протекцію, але залоги (у правобережні міста. — Т. Ч.) не приймемо»60. Все ж полякам, що вдалися до хитрощів, пощастило оволодіти Брацлавом — важливим стратегічним центром Правобережної України. Для проведення наради старшину виманили в табір за мури фортеці, після чого польське військо оволоділо старовинним козацьким укріпленням. Згодом Ханенко разом із Собеським оточили полковий Кальник, обороною якого керував наказний полковник Урбанович. Коронний гетьман не мав великого бажання штурмувати місто, але Ханенко наполягав на цьому61. Після безрезультатних переговорів з Кальницькою старшиною розпочалося бомбардування фортеці та її тривала облога.

Наприкінці жовтня до українсько-польського табору прибули королівські посли, які привезли М. Ханенку від польського монарха гетьманську булаву й тисячу червоних золотих. Але коронний гетьман поділив гроші між усією козацькою старшиною. Гетьманові Ханенку дісталося лише триста золотих, Сіркові — двісті. Одразу ж по цьому зібралася козацька рада, на якій запорожці з рук каштеляна Лужицького вручили своєму отаманові булаву62. Цей акт означав офіційне затвердження Польською короною М. Ханенка на гетьманській посаді від «імені його королівської милості».

Коронне військо, яке завоювало близько сорока правобережних міст і містечок, все ж непевно почувалося в чужому краї. Собеському так і не вдалося оволодіти Кальником. Ханенко також був дещо стривожений, тому прохав коронного гетьмана, щоб той дав йому для особистої охорони десять польських хоругв. Між українськими козаками й польськими жовнірами раз по раз виникали збройні сутички. Стали напруженими і взаємини самих ватажків козацтва — Ханенка та Сірка. Сірко мав більший вплив серед запорожців, ніж Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків почалися заворушення, спричинені малою платнею короля. І тому гетьман Ханенко заявив, що готовий віддати свою булаву Дорошенку, якщо той випустить на волю його дружину й старшого сина63. Оголошена відставка, на думку гетьмана, мала заспокоїти невдоволених козаків.

Через деякий час багато полкових міст, які перебували під впливом Ханенка, почали схилятися під владу гетьмана Дорошенка. Ханенкові козаки звинувачували свого гетьмана в тому, що він допустив розташування польського гарнізону в Брацлаві. В грудні 1671 р. Дорошенко з 27-тисячним військом підступив до Ладижина. Ханенко з козаками зачинився в замковій фортеці. На вимогу видати свого гетьмана Ханенкова старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який дуже цікавий з огляду на ідеологічні засади тієї частини українського козацтва, котра підтримувала Ханенка протягом його правління. Докоряючи Дорошенку за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому: «Віддалися від поганської протекції і поклонись королеві, природному своєму панові... Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі от короля клейноди і знаки військові положить, і по залученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді запевно і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми...»64.

У грудні 1671 р. М. Ханенко вислав послів на сеймик Люблінського воєводства, прохаючи внести на сейм Речі Посполитої пропозиції про визнання православної віри не тільки на території України, але й у Короні Польській та Литовському князівстві. Наступним ішов пункт про забезпечення королівською владою навчання українців у Київській академії та відкриття для них шкіл. Ханенко пропонував вищому законодавчому органу шляхетської республіки забезпечити «вольності» козаків у королівських, магнатсько-шляхетських та духовних маєтностях65. 26 січня 1672 р. відкрилася сесія сейму, яка мала вирішити ці та інші питання, проте вже в лютому вона була зірвана. В березні, перебуваючи в Ладижині, гетьман запевнив короля Михайла Корибута: «...щиро і вірно стоїмо при достоїнствах ВКМ ПНМ (вашої королівської милості пана нашого милостивого — Т. Ч.) з Військом Запорозьким»66. Крім того, він повідомляв до Варшави про прихід в Україну значної кількості молдавських бояр «з жінками і дітьми», які втекли від турецької протекції й просилися під владу короля. Ханенко звертався до польського монарха з проханням про їхню підтримку та призначення над ними гетьманом боярина Д. Сандова. Невдовзі він висилає до Варшави посольство на чолі з М. Булигою, який мав вирішити питання щодо оплати Ханенкового війська67.

За свідченням Г. Грабянки, загальне керівництво над польсько-українськими військами після від’їзду Собеського до Польщі було покладене на гетьмана Ханенка68. На його бік почали переходити окремі козацькі полки. Так, у березні 1672 р. в Корсуні вибухнув бунт проти Дорошенка, у зв’язку з чим козаки прохали заступництва в Ханенка. Знову під владу свого колишнього полковника перейшов Уманський полк. Ханенко, підтриманий Уманським, Могилівським, Тарговицьким, Брацлавським і Корсунським полками, вислав посла до Дорошенка з пропозицією прибути на річку Росаву, де мала відбутися козацька рада69. Але Дорошенко, побоюючись втратити булаву, відмовився від цієї пропозиції.

У той же час Ханенко організовує звернення від козаків Чортомлицької Січі до Міхала Корибута із запевненням їхнього підданства. 30 квітня низовики писали до короля: «Взявши від предків наших із давнього часу ту науку, аби так завжди стало, статечно і вірно при вроджоному панові, найяснішому монархові Королівства Польського залишалися, чого ми до скону життя нашого (бажаючи того і обіцяючи від наступників наших) хочемо і обіцяємо у вірному ВКМ ПНМ (вашій королівській милості пану нашому милостивому — Т. Ч.) залишатися підданстві...»70. У травні гетьман перебував у Варшаві, де разом зі «старинними» козаками Уманського полку мав зустріч з польским королем у приміщенні сенату Речі Посполитої71. Саме тоді ним була складена особиста присяга на підданство Міхалу Корибуту.

Наприкінці літа 1672 р. в Україну з величезним військом прийшов турецький султан Мегмед IV. Для з’єднання з ним під Кам’янець вирушив Дорошенко з полками, які нараховували 27 тисяч воїнів. Ханенко з 18-тисячним військом виступив з Ладижина, щоб завадити пересуванню загонів свого противника і його об’єднанню з армією падишаха. Під селом Четвертинівкою, що на правому березі Бугу, відбулася бит-ва, яка завершилася поразкою козаків Ханенка. Сам гетьман із двома полками ледве встиг відійти до ладижинського замісу72. Сердюцькі загони Дорошенка й татарська орда тримали в облозі Ладижин чотири тижні, але, так і не здобувши його, змушені були відступили. Гетьман Ханенко з прихильниками втік до Білої Церкви, звідки неодноразово посилав листи до московських воєвод із проханням надати йому військову допомогу73, видавав універсали до запорожців і жителів м. Переяслава про спільні дії проти «невірних»74.

Не дочекавшись підтримки з Москви, він поповнив свої загони козаками Білоцерківського полку й вирушив на з’єднання з коронним гетьманом Собеським, який на Галичині продовжував воювати з турецько-татарськими військами. Спільними силами гетьманам вдалося розбити великі татарські чамбули під Краснобродом, Комарним та іншими західноукраїнськими містечками. 20 липня Ханенко одержав наказ від короля послати під Кам’янець-Подільський «тисячу-півтори добрих молодців» на допомогу місцевому гарнізону75. Однак під ударами армії турецького султана 27 липня 1672 р. капітулювали оборонці Кам’янця, після чого майже всі полкові міста Правобережжя присягнули на вірність Дорошенку. Ханенко ж із родиною знайшов притулок у Короні Польській. На деякий час його військово-політична діяльність на теренах Правобережної України припинилася.

У середині липня з Варшави повернулося посольство М. Булиги, яке мало лист Міхала Корибута до гетьмана Ханенка. В ньому, зокрема, говорилося: «словом королівським підтверджуємо всіляких прав і вольностей згідно з асекурацією, від нас і від вельможних сенаторів, урядників і гетьманів даною, не тільки цілу і непорушну дотримаємо, але у всіляких проханнях так питання релігії, добр і свобод Військо Запорозьке уконтентуємо і через конституцію сеймову затвердимо.»76. Король дотримав слова і всі запевнення відносно надання «добр і свобод» втілив наступного року в своєму універсалі від 28 березня 1673 р. до «Ханенка, гетьмана війська нашого запорозького, зі старшинами і Козаками нам і Рептій (Речі Посполитій. — Т. Ч.) послушними і вірними з боку нашого... полковникам, отаманам, сотникам і всій старшині і черні військовій, як теж городовим обивателям вірним підданим нашим»77. У тому ж році на вальному сеймі затвердили фінансування лише для трьох «хоругв» М. Ханенка.

16 жовтня 1672 р. Туреччина й Річ Посполита підписали договір у Бучачі. У його четвертому пункті були слова, присвячені особисто Ханенкові, де проголошувалося: «Козаки, що були з Ханенком, могли вільно повернутися до своїх домівок, але сам Ханенко не смів повернутись»78. На певний час ця заборона стримувала гетьмана в його прагненні перебратися до Умані — Дорошенко знову переміг, адже саме його козакам «уступалася Україна» згідно з турецько-польським договором.

Наприкінці жовтня Ханенко вже брав участь у поході короля Міхала Корибута під Люблін, проти так званої Голомбської конфедерації79. Польський король використовував війська Ханенка для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він мав розмову з московським послом Протасовим, в якій заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на такі пропозиції гетьмана Москва не реагувала.

Невдовзі король видав універсал до козацького війська Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 р. Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було 12 тисяч козаків80. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства. Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському й турецькому підданстві буде проситися «під високу руку», то Москва його прохання задовольнить81. 11 вересня полки Ханенка й війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печерського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його раніше завжди підтримували, однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли.

Новий гетьман Лівобережної України І. Самойлович сповістив московського монарха, що з Варшави повернулися посли від Запорозької Січі, які з дозволу короля вимагали в Ханенка повернення гетьманських клейнодів82. Той же на це відповідав, що залишив їх у Димері, там, мовляв, знаходився польський полковник Ян Пиво, якого він стратив.

«Під Хотином, коли Собеський бив з козацькою допомогою турків, турчин найгірше узлився на тих козаків..., які трималися поляків із Ханенком і виявилися при хотинській поразці для нього найголовнішими супротивниками»83, — так писав Самійло Величко про Хотинську бит-ву (листопад, 1673 р.). І хоч окремі сотні, які раніше перебували під владою Ханенка, продовжували традиції П. Конашевича-Сагайдачного під стінами подільської фортеці, сам гетьман у цей час перебував далеко від Хотина.

Політична кар’єра правобережного гетьмана наближалася до свого завершення. З півтисячею козаків Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько-московським військам Самойловича й князя Ромадановського, що вели боротьбу з полками Дорошенка. На початку березня 1674 р. під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двотисячний загін Г. Дорошенка.



Але саме це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня в Переяславі відбулася козацька рада. «На генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук... з рук своїх здав»84 на користь царського регіментаря й гетьмана «обох берегів Дніпра» І. Самойловича. Перебуваючи у «відставці» і проживаючи на Лівобережній Україні, М. Ханенко навесні 1677 р. написав листа до нового короля Речі Посполитої Яна III Собеського з пропозиціями про співробітництво. Згідно з окремими даними, він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з королем85. Остання згадка про колишнього королівського підданого в документальних джерелах датується кінцем 1678 р. — екс-гетьман Ханенко перебував у батуринській в’язниці під арештом у командира московських стрільців86.

Відразу ж після зради М. Ханенка польський уряд розпочинає наполегливі пошуки нової кандидатури на гетьманство. І вже через рік, у квітні 1675 р., на посаді «наказного гетьмана Його Королівської Милості Військ Запорозьких» бачимо полковника з оточення Б. Хмельницького, Євстафія (Остапа) Гоголя. Його довголітня державна, політична та військова біографія розпочалася з вибухом Української революції й була насичена подіями різного характеру87.

Восени 1674 р. Ян Собеський, уже як польський король, вирушив на правобережні землі України, щоб закріпити там свою владу. Учасник походу польський шляхтич Я. Тушинський залишив цікаві свідчення про Є. Гоголя, який «перед козацькою війною бавився розбоєм, потім завжди був при козаках у бунтах, потім піддався туркам, коли ті прийшли під Могилів...»88. Коли ж значно численніші війська Речі Посполитої підійшли під мури міста, український полковник полонив і видав польському полковнику М. Жевуському двох татарських мурз, які від імені султана збирали стації з міського населення. «Відразу по цьому пішов Гоголь до короля присягу чинити»89, — засвідчував щоденниковий запис. 28 жовтня 1674 р. Ян III Собеський повідомляв канцлерові Великого князівства Литовського про підданство подільського й брацлавського полковника Є. Гоголя90.

Перехід зазначених полків на бік короля мав велике значення для зміцнення влади Речі Посполитої на Правобережній Україні. Це переконливо засвідчує універсал Яна III Собеського від 22 листопада 1674 р., який дарував жителям цих полків великі вольності й привілеї. Зокрема, зазначалося, що полковнику Гоголю «під уряд його віддаємо міста Мотилів, Шаргород, Ожаринці, Ярохов, Яругу, Білу, Михайлівну, Бушу, Рашків, Ямпіль, Черніївці, Кам’янку, Криницю, Цекинівку, Кузьмин, Копайгород, Лучинець, Мурахву, названі з усіма селами і присілками, які до них належать...»91. Крім того, козаки, що мешкали в цих містах, звільнялися від «усілякої зверхності панів дідичних... усіляких уставів, данин, чиншу, робіт...». Король заради того, щоб козаки й сам полковник були вірними польській протекції, навіть дозволив їм займатися пивним і горілчаним промислами. Другий королівський універсал надавав містечко і млин у Подільському воєводстві пасинкові Є. Гоголя Баляцкові, якого теж було звільнено від усіх податків і стацій92. 6 грудня згідно зі ще одним привілеєм Яна III Собеського, Гоголь отримав с. Вільховець93.

Очевидно того ж дня Гоголем була складена присяга на вірність польському монархові. Зміст присяги є дуже цікавим з огляду на його антитурецьку спрямованість: «Присягаю пану Богові всемогутньому, в святій Трійці єдиному, що найяснішому Янові III, з Божої ласки королеві польському і Великого князівства Литовського, і найяснішим його королівським наступникам, також Речі Посполитій вірним буду до останньої миті мого життя і останньої краплі крові моєї та вирікаюсь протекції турецької і татарської, ані приймати її більше не буду, навпаки скільки матиму сил і розуму, спрямую їх на викоріненя бусурман з держав його королівської милості...»94. Король, як справжній сюзерен, письмово затверджував зобов’язання захищати свого підданого. «...На фундаменті присяги, сьогодні особисто перед нами виконаної (Гоголем. — Т. Ч.)..., і ми навзаєм дальшу ласку нашу і протекцію обіцяємо, обіцяємо також і по наступниках наших», — такими монаршими словами закінчувався універсал від 22 листопада95.

4 квітня 1675 р. датовано королівський універсал до Могилівського, Брацлавського, Кальницького, Уманського городових полків, де зазначалося: «для кращого... урядування гетьманом наказним уродзоного Гоголя призначаємо...»96. У зобов’язання новопризначеного гетьмана-васала перед королем-сюзереном входило «управляти, запобігати неприятельським задумам, забезпечувати спокій і послух у містах, боронити від безправ’я і розбоїв, чинити кожному справедливість, непослух карати, додержуватися даної королеві присяги, бути щодо нього доброчесним і вірним.»97. Згідно зі «стародавніми правами і звичаями», правобережним козакам дозволялося скликати Генеральну раду, «щоб на ній викласти свої скарги, якщо б ще хто-небудь чогось потребував...». Окрім указаних чотирьох полків під гетьманське управління надавалися охотницькі полки С. Артиша, Барабаша та Кваші.

Влітку Гоголь разом із полковником М. Кияшком неодноразово розбивав загони турків під Кам’янець-Подільським, а восени звернувся зі скаргою на погане постачання своїх відділів особисто до Яна III Собеського («в малій ціні вірне підданство моє королеві»)98. У грудні він зустрічався з королем та коронним гетьманом Д. Вишневецьким у Львові, де, очевидно, планувалися спільні військові операції проти турок.

У лютому 1676 р. наказний гетьман брав участь у коронаційних урочистостях Яна III Собеського. Вальний сейм Речі Посполитої знову нобілітував Є. Гоголя, адже після своєї першої нобілітації в 1661 р. він кілька разів зраджував Короні. Разом із наказним гетьманом до «клейноду шляхетства польського» було приведено козацьких полковників С. Корсунця, М. Лукейчика, А. Зеленецького, сотників В. Іваненка, Г. Бернашовського, Я. Озаринського, С. Багринського, осавула П. Калкуля, обозних К. Гасаненка й А. Ясеновського99. Однак проблема функціонування Українського гетьманату на Правобережжі практично не вирішувалася панівними колами Польщі. Тому, повернувшись із Варшави, Є. Гоголь зібрав старшину і доповів їй, що «поляки недобре з нами товаришують..., а як бачу лядську неправду проти нас і там раджу, що потрібно нам пану гетьману задніпровському поклонитися»100. Отже, знову йшлося про перехід під зверхність московського царя. Старшинська рада навіть відрядила посольство до канцелярії І. Самойловича. Але ці переговори не закінчилися прийняттям якогось рішення. Очевидно, що Ян III Собеський все ж таки якимось чином зумів переконати свого підданого залишитися на боці Речі Посполитої. Від того часу Гоголь почав переманювати до себе на службу козаків лівобережних полків, чого дуже боявся Самойлович. Останній постійно нагадував охотницькому полковнику І. Новицькому, щоб той охороняв жителів прикордонних містечок від «наклепів і знаджувань» Гоголя.

Згідно з положеннями Журавненського договору 1676 р., до Польщі відходили землі по Білу Церкву й Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана101. Тому наказний гетьман разом із полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (майже 2000 осіб) за рішенням польського сенату від 23 жовтня 1676 р. передислокувався в Димерське староство на Поліссі102. Під його управління надавалися Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Варшавський сейм 1677 р. ухвалює постанову «Консервація війська Запорозького», де зазначалося: «нагороджуючи вірних козаків Запорожських до нас і Речі Посполитої: послуги і на дальшу Речі Посполитій заслугу зберегти, обіцяємо їм, і ухвали Сейму теперішнього постановляємо, місця певні в Україні для осідання і мешкання назначить...»103. Також із коронного скарбу козакам Є. Гоголя було видано 60 000 злотих104. Димерське староство лежало неподалік від Києва, що сприяло активнішій політиці щодо запрошення на Правобережжя лівобережних козаків.

У березні 1677 р. на «правий берег» Дніпра перейшов колишній переяславський полковник Дмитро Райча. Це дуже занепокоїло царя Федора Олексійовича, і він вимагав від І. Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя»105. Через погрози останнього захопити Київ лівобережний володар булави навіть відклав свою поїздку до Москви. Про серйозність проблеми свідчить той факт, що кремлівський уряд вислав І. Самойловичу 10 000 золотих рублів у подяку за перехоплені листи Є. Гоголя до коронного гетьмана С. Яблоновського106. До лівобережного гетьмана їх привіз полковник І. Шульга, який перед тим був одним із найближчих соратників правобережного гетьмана.

З початком діяльності на теренах Правобережної України «князя сарматського Малої Русі — України» Ю. Хмельницького Гоголь налагодив з ним зв’язки. З Білої Церкви повідомляли до Варшави, що «тільки димерські козаки тримаються орди, забрали гармати з Корсуня, хотіли для Хмельниченка і орди взяти залогу з людей, але ті відмовилися»107. Одночасно козацький провідник намагався встановити стосунки з волоським господарем, для чого направив до нього свого представника. Польську владу занепокоїла така поведінка, адже вона хотіла зробити з Є. Гоголя слухняну маріонетку. Особливо був розгублений воєвода Руського воєводства, який запитував у свого Белзького колеги про те, що йому робити з непокірним наказним гетьманом108.

Кінець 1677 р. був нещасливий для гетьманування Гоголя. Від нього на лівий берег Дніпра перейшло близько 2000 осіб. Самойлович вихвалявся, що незабаром до нього прийде сам Гоголь, і стверджував, що з «лядським» гетьманом залишилося тільки тридцять козаків. 8 квітня 1678 р. Є. Гоголь написав листа до І. Самойловича, в якому повідомляв про підготовку нового походу турецького султана на Україну, а також про переговори Яна III Собеського з московським посольством з приводу союзу християнських держав проти «невірних». Наприкінці листа було дано згоду визнати владу лівобережного гетьмана: «...зараз самого себе твоїй милості віддаю»109. Майже одночасно про можливість турецького нападу на Україну Є. Гоголь повідомив й ігумена Микільсько-Пустинного монастиря Г. Кирдиновського110. Однак наказний гетьман польського короля так і не перейшов на бік Російської корони — відчуваючи наближення смерті, він наприкінці 1678 р. подався до Спасько-Преображенського Межигірського монастиря поблизу Києва, де й помер у січні наступного року.

З кінцем гетьманування Євстафія Гоголя закінчився певний період у відносинах між Українським гетьманатом та Річчю Посполитою, що розпочався з підписання Юрієм Хмельницьким Чуднівського трактату. 1660-ті — кінець 1670 рр. можна охарактеризувати не інакше як періодом процвітання «козацького колабораціонізму», або ж відходу частини козацької еліти від більшості досягнень Української ранньо-національної революції. Адже, ще воюючи з Богданом Хмельницьким, польська влада зрозуміла, що найліпшою політикою щодо України повинні стати проведення військових походів і таємної дипломатії, підкуп старшини та інших заходів, які були спрямовані на розкол серед козацької верхівки. Варшава також різними засобами впливала на вибір гетьманів, які б потім виконували її волю (повторне обрання Юрія Хмельницького у 1661 р. та вибори Павла Тетері в 1663 р.). Тим самим королі Польсько-Литовської держави намагалися повернути Український гетьманат під свою сюзеренну владу. З огляду на непоступливість в українсько-польських відносинах та полівасалітетну зовнішню політику Петра Дорошенка варшавські урядові кола у 1669 р. ініціюють появу в Україні гетьманського уряду Михайла Ханенка, а після його переходу на бік московського царя і Євстафія Гоголя.



Оцінюючи тогочасну політику Речі Посполитої, сучасні польські історики зробили висновок, що ранньомодерна Польща, так само, як і тогочасна Росія, «не була тією державою, в межах якої козаччина мала б якийсь розвиток, обидві держави утискали маси українські і хотіли маніпулювати маріонетковими гетьманами»111. Саме тому широко пропонована в той час ідея «тринародової» Речі Посполитої так і залишилася лише теоретичним надбанням частини українських та польських інтелектуалів другої половини XVII ст.

__________



1 Historia dyplomacji Polskiej. — Т. 2. — S. 218.

2 БМЧ Краків. — № 381, арк. 123–127; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття... — С. 155–156.

3 Каманин Н. Новые исторические материалы о Богдане Хмельницком // Киевская старина. — T. XXII — № 7. — К., 1888. — С. 23–24; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 197.

4 ПКК. — T. IV. — Отд. З — С. 32–43.

5 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663. Przyczynek do dziejoow moznowladczej polityki (maszynopis pracy doctorskiej). — Warszawa, 1949. — S. 36.

6 Цит. за: Соловьев С. Сочинения. В 18 кн. — Москва, 1991. — Кн. 6: Т. 11–12. — С. 92.

7 Цит за: Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663... — S. 41.

8 Газін В. Гетьманство Павла Тетері. — С. 55.

9 Volumina legum. — T. IV. — Petersburg, 1859. — S. 360; Газін В. Гетьманство Павла Тетері... — С. 56.

10 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663... — S. 61; Горобець В. Еліта козацької України. — С. 285.

11 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, № 68, арк. 421.

12 Памятники Временной комиссии. — T. IV. — Отд. 3. — С. 244.

13 Цит. за: Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663... — S. 135.

14 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, № 73, арк. 451–452.

15 Памятники Временной комиссии. — Т. 4. — С. 50–53, 145 – 150; Wójcik Z. Nieznany dokumenty do biografii Pawia Tetery, Jerzego Chmielnickiego i Jozefa Tukalskiego // Przegląd Historyczny. — T. LII. — Z. III. — Warzsawa, 1969. — S. 521–522.

16 Acta historica. — Vol. 1, — Pars. 1. — S. 215.

17 Wójcik Z. Jan Kazimiez Waza. — Wrocław, 1997. — S. 158.

18 Wójcik Z. Nieznany dokumenty. — S. 524–525.

19 Kersten A. Stefan Czarniecki 1599–1665. — Warszawa, 1963. — S. 500.

20 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 185.

21 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 185.

22 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 157, № 4, арк. 19.

23 Костомаров М. Історичні монографії. — Т. 6. — Тернопіль, 1891; Антонович В. Б., Бец В. А. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. — К., 1885; Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990; Липинський В. Твори. — Т. 2. — Філаделфія, 1980; Гарасимчук В. Смерть Івана Виговського // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — Ч. 1. — К., 1928. — С. 205–216; Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990; Wójcik Z. The early period of P. Teterja’s Hetmancy in the Right-Bank Ukraine (1661–1663) // Harward Ukrainian Studies. — 1979/1980. — Vol. 3–4. — P. 958–972; Горобець В. Еліта козацької України.

24 Jurkov Е. Paweł Tetera, hetman Ukrainy prawobrzeżny w 11. 1662–1665 (rola polityczna). Докторська дисертація. — Львів, 1928 p. // Львівський обласний архів. — Ф. 26, оп. 4, спр. 678; Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави... — С. 254–284; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999; Газін В. Гетьманство Павла Тетері.

25 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 422–443.

26 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 439.

27 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 422–443.

28 Гуржій О., Чухліб Т. [Рецензія] Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665 // Український історичний журнал — 2002 — № 2 — С. 104–114.

29 Гарасимчук В. Смерть Івана Виговського. — С. 206.

30 Historia panowania Jana Kazimierza z klimakterow Wespazyana Kochowskiego / Wyd. Z rekopismu przez E. Raczyńskiego. — T. 2. — Poznan, 1859 — S. 265.

31 Дашкевич Я. Павло Тетеря... — С. 281.

32 Чухліб Т. Михайло Ханенко // Володарі гетьманської булави... — С. 317–330; Чухліб Т. З історії політичної боротьби в Українській державі у 60–70-х рр. XVII ст.: діяльність правобережного гетьмана Михайла Ханенка // Середньовічна Україна. Збірник наукових праць. — Вип. 2. — К., 1997. — С. 171–184.

33 Русский биографический словарь. — T. XXI. — С. 63.

34 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 109.

35 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 46–47.

36 РДАДА Москва. — Ф. 210, оп. 12, спр. 78, арк. 145–150.

37 РДАДА Москва. — Ф. 210,оп. 9, спр. 3, арк. 150; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Львів, 1991. — T. 2. — С. 270.

38 Acta Historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 503.

39 Relacye nuncyuszow apostolskich i innych osob o Polsce od roku 1548 do 1690. — T. I. — Berlin; Poznan, 1864. — C. 404.

40 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 222.

41 Бантыш-Каменский Д. Н. Источники малороссийской истории... — T. 1. — С. 230–232.

42 РДАДА Москва. — Ф. 13, оп. 1, спр. 5, арк. 1–26; Величко С. Літопис. — Т. 2. — К., 1991. — С. 130–134.

43 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 287–317.

44 Там само. — С. 306.

45 Korzon Т. Dola i niedola Jana Sobieskiego. 1629–1674. — T. 2. — Kraków, 1898. — C. 396; Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 614.

46 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210–215; Акты ЮЗР. — T. IX. — C. 346–351.

47 Volumina legum. — T. V. — Petersburg, 1860. — S. 30.

48 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 308; Степанков В. Петро Дорошенко. — С. 308; Чухліб Т. Михайло Ханенко. — С. 321.

49 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210.

50 Мицик Ю. З документів українських гетьманів та полковників доби Руїни (за матеріалами польських архівосховищ) // Сіверянський літопис. — 1999. — №3. — С. 20.

51 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 313–314.

52 Там само. — С. 315–316.

53 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 141.

54 Tag-Register von dem Ffeld-Zug welchen die politische Armee unter dem Commando dess Ober-Feld Herrn und Reichsmarscalks, Herrn Johannis Sobieski durch Podolien an die Ukraina... anno 1671 // Archiwum komisyi historyczney. — T. 1. — Kraków, 1878. — S. 210–261.

55 Tag-Register von dem Ffeld-Zug... — S. 213.

56 Grabowski A. Ojczyste spominki. — T. II. — S. 143.

57 Jaworski M. Kampania Ukrainna. — S. 111.

58 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 224; Grabowski A. Ojczyste spominki. — T. II. — S. 146–148.

59 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 238.

60 Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 701.

61 Літопис Самовидця. — С. 111.

62 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 257, 258; Мицик Ю. З документів українських гетьманів. — С. 20–21.

63 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 387.

64 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 388.

65 Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992. — С. 205.

66 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676 // SMHW. — T. X. — Cz. 1. — S. 239–240.

61 Ibid. — S. 240–241.

68 Акты ЮЗР. — T. IX. — C. 887, 888.

69 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 18–20.

70 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676... — S. 244.

71 Acta historica. — Vol. I. — Pars. II. — S. 905.

72 Ibid. — C. 17.

73 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 5, спр. 5, арк. 3–11.

74 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3037, арк. 222.

75 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676. — S. 248.

76 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676. — S. 247.

77 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676. — T. X. — Cz. 2. — S. 255.

78 Acta historica. — Vol. II. — Pars. II. — S. 1224.

79 Акты ЮЗР. — T. XII – C. 225; Grabowski A. Ojcryste spominki. — T. II. — S. 234.

80 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства с Московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — Москва, 1899. — С. 936, 937.

81 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 313.

82 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 174.

83 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 409, 410.

84 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 43, 44.

85 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 410.

86 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 236.

87 Чухліб Т. Соратники Богдана Хмельницького: військово-політична діяльність Євстафія Гоголя (1648–1679 рр.) // Доба Богдана Хмельницького. Зб. наук. праць. — К., 1995. — С. 142–160; Чухліб Т. Євстафій Гоголь — полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // Укр. іст. журнал. — 1997. — № 1. — С. 93–104; Крикун М. З історії української козацької старшини другої половини XVII століття. Полковник Остап Гоголь // ЗНТШ. — Т. 233. — Львів, 1997. — С. 398–443.

88 Dwa pamiętniki z XVII wieku Jana Gedrowskiego i Jana Fl. Drobysta Tuszyęskiego. — Wrocław, 1954. — S. 58.

89 Ibid.

90 БМЧ Краків. — Од. зб. 431, арк. 3.

91 БНВ, Відділ мікрофільмів. — № 1787, арк. 46.

92 БНВ, Відділ мікрофільмів. — № 1787, арк. 49.

93 Оглоблин О. Проблема предків Миколи Гоголя // Український історик. — Нью-Йорк; Мюнхен, 1967. — № 3–4. — С. 86–87.

94 Цит. за: Крикун М. З історії української козацької старшини. — С. 434.

95 БНВ, Відділ мікрофільмів. — № 1787, арк. 46.

96 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3053, арк. 104.

97 Там само; Крикун М. З історії української козацької старшини. — С. 439.

98 АГАД Варшава. — Ф. «Архів публічний Потоцьких», № 47, т. III, арк. 16.

99 Volumina legum. — Т. V. — S. 202.

100 Акты ЮЗР. — Т. XII. — С. 533.

101 Чухліб Т. Правобережна Укараїна в міжнародних договорах у другій половині XVII — на початку XVIII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 3. — К., 1993. — С. 83.

102 АГАД Варшава. — Ф. «Архів публічний Потоцьких», №. 48, арк. 1–2.

103 Volumina legum. — Т. V. — S. 224.

104 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, 1963. — S. 17.

105 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 90.

106 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 142.

107 БМЧ Краків. — Од. зб. 175, арк. 363.

108 БМЧ Краків. — Од. зб. 175, арк. 511.

109 Акты ЮЗР. — Т. XIII. — С. 436, 580–581.

110 РДАДА Москва. — Ф. 229, оп. 1, спр. 136.

111 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663. — C. 67.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка