Тарас Чухліб козаки І монархи


У «братерській дружбі» з Кримським ханством проти Московської держави



Сторінка16/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   45

11. У «братерській дружбі» з Кримським ханством проти Московської держави



Не підлягає сумніву той факт, що відносини з Кримським ханством відігравали досить важливу роль у становленні та еволюції ранньомодерної Української держави. Важливість українсько-татарських політичних зв’язків промовисто засвідчує укладання мирної угоди між Річчю Посполитою й Кримом 15 грудня 1653 р., яка розірвала союзницькі відносини між Богданом Хмельницьким та Іслам-Гіреєм й зіграла вирішальну роль у підписанні українською стороною союзницьких домовленостей з Москвою у 1654 р1. Проте в наступні роки гетьманський уряд виявляє велику дипломатичну активність у справі відновлення миру з татарським ханом (лютий-квітень 1654 р. — посольство у Крим Семена Савича, серпень 1654 р. — посольство Павла Тетері, жовтень 1654 р. — переговори з татарським послом Тохтамиш-агою, січень 1655 р. — переговори з Менглі-Гіреєм під Охматовим, березень 1655 р. — чергове посольство до Криму, серпень 1655 р. — українське посольство в Криму), у результаті чого з гетьманом Б. Хмельницьким і ханом Менглі-Гіреєм 12 листопада 1655 р. було укладене перемир’я під Озерною2. Таким чином, головне завдання — досягнення нейтралітету Кримського ханства у війні України проти Польщі — було виконане. Однак, на жаль, це перемир’я проіснувало недовго. Розірвання, в силу різних причин, мирних зв’язків із Кримом (друга половина 1656 р. — перша половина 1657 рр.) призвело до значного погіршення міжнародного положення Українського гетьманату.

Іван Виговський, який прийшов до влади після смерті Хмельницького, продовжував політику останнього в його відносинах із Кримом. Уже в лютому 1658 р. гетьман укладає військову угоду з представником ханства Караш-беєм, що дозволяє йому згодом з допомогою 40-тисячної орди отримати переконливу перемогу над московською армією під Конотопом (28–29 червня 1659 р.)3. Разом з тим, вперше у вітчизняній історії нового часу татарські війська були використані гетьманським урядом для придушення опозиції (боротьба І. Виговського з Я. Барабашем, І. Безпалим, М. Пушкарем). Цей факт мав негативний вплив на процеси консолідації української еліти і в наступні десятиліття.

Сподіваючись нейтралізувати Крим у його допомозі Україні проти Росії, цар відправляє до хана посольство І. Опухтіна і Ф. Байбакова4.

Воно мало запропонувати Мегмет-Гірею IV відмовитися від підтримки Яна II Казимира та І. Виговського. Але хана не зацікавила ні ця пропозиція, ні обіцянка росіян значно збільшити «упоминки» — на той час, як відзначають дослідники, серед верхівки Кримського ханату провідною стала думка щодо встановлення протекції над Українським гетьманатом5. Раніше як українською, так і татарською стороною відносини між двома державами розумілися як «дружні», «братерські» та «приятельські»6. Відмовивши московським дипломатам, татарський візир Сефер-Газі-ага заявив, що цар мусить передати ханові українські міста, які знаходяться під владою гетьмана Виговського.

Протистояння українських і польських військ під Чудновим восени 1660 року призвело до відмови більшої частини козацтва на чолі з легітимно обраним гетьманом Ю. Хмельницьким від Переяславської угоди 1659 р. з царем Олексієм Михайловичем і перехід під зверхність короля Яна II Казимира. Разом з тим, прямий спадкоємець гетьмана-«князя» Богдана Хмельницького також був змушений враховувати присутнісь значного татарського війська на українських землях — 17 вересня 1661 р. він підписує Ставищанський договір із Кримським ханатом, керівництво якого не збиралося виводити свої орди з України. Однак ще незадовго до цього, у травні, кримський посол Магмет Маметша вимагав від московського царя виведення російських підрозділів з усіх «малоросійських» міст. Очевидно, вже відтоді можна говорити про бажання кримського двору зробити Український гетьманат своїм васалом. Але для досягнення цього ханам необхідно було витіснити з України війська не тільки російського, а й польського монархів. З останнім було важче, адже раніше кримський хан уклав мирну угоду з Річчю Посполитою. Та й Османська імперія, виразником інтересів якої виступав Крим, поки що не давала згоди на початок військових дій проти короля. Однак у травні 1662 р. в листі до гетьмана Ю. Хмельницького хан Мегмет-Гірей IV пропонував: «...Государя ратні люди чи польського короля почнуть наступати... цар (хан — Т. Ч.) ратних людей до нього гетьмана, на допомогу надішле»7. Майже всі походи Ю. Хмельницького на Лівобережну Україну проводилися за участю татарських орд, деталі перебігу яких уже висвітлювалися в попередніх розділах.

Очевидно, великим був вплив кримсько-татарського чинника після зречення молодшого Хмельницького й на обрання гетьманом П. Тетері. Про це свідчить не лише присутність представника Криму Батирша-мурзи на елекційній козацькій раді, але і його свідчення про те, що саме хан Селім-Гірей «учинив гетьманом» Тетерю8. Однак на початку свого правління «невдячний» гетьман почав вимагати усунення татарських підрозділів із Правобережної України, чому завадила позиція Польщі. 3 лютого 1663 р. П. Тетеря скаржився на дії татар в Україні своєму сюзеренові у Варшаву: «...Орда здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою»9. З цих слів стає зрозумілим, що Тетеря слідом за своїми попередниками сприймав відносини гетьманату з ханатом не інакше, як «дружні», а отже, рівноправні. Традиційно це скріплювалося взаємною присягою. Однак практика взаємовідносин між гетьманом і ханом засвідчувала процес поступового підпорядкування династією Гіреїв своїх північних сусідів. «...Мені вже заборонено без волі хана надсилати листи до Вашої Королівської Милості»10, «...кримські мурзи бажають, щоб Україна, як і Волощина, зробилась данницею Криму»11, — описував П. Тетеря тогочасні стосунки з Селім-Гіреєм та його урядовцями.

Незважаючи на певне охолодження українсько-кримських стосунків, майже 40-тисячне ханське військо під керівництвом Сефера та Менглі Гіреїв, а також Дадеш-аги брало участь у спільному поході польського короля Яна II Казимира і правобережного гетьмана П. Тетері на Лівобережну Україну. Але, як відзначають дослідники, саме пасивна позиція татар, що не бажали посилення Польщі, призвела до провалу цієї кампанії12. Окрім того, татарські воєначальники під час походу намагалися змусити українського правителя відмовитися від протекції польського короля на користь підданства турецькому султану Мегмеду IV, що в даному випадку означало б і залежність гетьманату від Кримського ханату, як було у випадку з придунайськими князівствами — Валахією й Молдавією. «Ляхи не мало не бажають вам добра; зробіть так, щоб і нога польська не доходила до Горині, як розграничив покійний Хмельницький; а якщо насміляться піти, то ми готові їх знищити разом з вами»13, — говорив у березні 1664 р. Дедеш-ага гетьману Тетері. Наприкінці 1664 р. Селім-Гірей хотів спонукати П. Тетерю до підписання кримсько-українського миру, який, можливо, передбачав відносини сюзеренно-васального типу.

Від часу смерті Б. Хмельницького й до середини 60-х рр. XVII ст. уряди Стамбула й Бахчисарая не мали єдиної точки зору стосовно Українського гетьманату. Якщо Порта хотіла напряму підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмед-Гірея IV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази свого сюзерена щодо участі у війні між Османською й Австрійською імперіями. Це він робив задля можливості безпосередньої участі своїх військ у подіях, які розгорталися в Україні.



Окремо в когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з татарами, слід відзначити діяльність гетьмана Степана Опари, який, на думку вчених, першим серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрямок у зовнішній політиці гетьманату14. Перебування Опари на посаді правителя правобережної частини Українського гетьманату було недовгочасним порівняно з урядуванням тут інших козацьких достойників. Воно тривало всього протягом двох місяців — з 11 червня до 18 серпня 1665 р. Очевидно, з огляду на такий короткий термін гетьманування, а також, зважаючи на обмежену джерельну базу, українські історики майже обійшли увагою вивчення життєдіяльності цього невдалого гетьмана. Саме так охарактеризував С. Опару в чи не єдиному присвяченому йому дослідженні історик Д. Дорошенко15.

Після втечі П. Тетері до Польщі, правобережний гетьманат опинився в досить складній ситуації. Як із внутрішньополітичних причин, так і з огляду на зовнішні подразники, ця частина колись унітарної держави перетворилася на «яблуко розбрату» не лише між місцевими старшинськими угрупованнями, але й між сусідніми монархами. Тоді, як зазначав той же Д. Дорошенко, на Правобережжі відкривалася можливість для честолюбних та відважних людей пошукати щастя й спробувати захопити осиротілу гетьманську булаву. Найголовнішими претендентами були брацлавський полковник В. Дрозденко (Дрозд), овруцький полковник В. Децик та сотник Медведівської сотні Черкаського полку С. Опара.

Зважаючи на те, що його ім’я не було занесено до реєстру Війська Запорозького 1649 р., можемо зробити висновок: Опара, який на початку 60-х рр. був на посаді сотника Медведівської сотні Черкаського полку й виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Ю. Хмельницького, вийшов на політичну арену десь у середині 50-х рр. Можливо, він був близько знайомий з молодшим сином Б. Хмельницького або перебував у його оточенні. Це й стосувалося причиною того, що наприкінці 1660 р. Ю. Хмельницький призначає медведівського сотника керівником посольства Війська Запорозького до польського короля Яна Казимира.

У дипломатичній інструкції, наданій С. Опарі перед виїздом до Варшави, йому було поставлено наступні завдання:

1) просити в короля, щоб той не дозволяв кримському ханові пустошити Україну;

2) домагатися, аби коронне військо, яке перебувало на українських землях, не кривдило місцевого населення й не займало на постій козацьких володінь;

3) наголосити на необхідності надання додаткового війська для походу на лівий берег Дніпра, де вже перебував наказний гетьман П. Дорошенко;

4) відрекомендувати Яну II Казимиру московського посла Сухотіна, який прибув до Ю. Хмельницького з грамотою від царя, а також погодити ряд інших дрібних питань16.

Це посольство не можна назвати вдалим (хіба що сам Опара одержав від короля ряд маєтностей), адже більшість прохань та вимог українського уряду так і не були виконані польською стороною.



Після дипломатичної поїздки до Польщі про сотника Опару не було чутно майже три роки (його ім’я не згадується в доступних нам джерелах). Очевидно, у цей час він перебував на території власної сотні й намагався вберегти її від татарських нападів, польських «пацифікацій» та внутрішніх бунтів. Така цілеспрямована політика С. Опари сприяла гуртуванню навколо козаків з навколишніх містечок і селищ Сміли, Жаботина, Суботова та Кам’янки. Саме вони на чолі з медведівським сотником підтримали лівобережного гетьмана І. Брюховецького в його поході влітку 1664 р. на Правобережну Україну задля підкорення її своїй владі17. Дослідник тих подій В. Маєвський стверджує, що підпорядкування С. Опари лівобережному гетьману не мало за мету піддатися московському цареві. «Опара пробував лавірувати між Брюховецьким, поляками і татарами, намагаючись здобути якнайбільше користі»18, — відзначав польський історик. Підтвердженням цим словам ученого є те, що в листопаді-грудні С. Опара налагодив тісні стосунки з ханом Мегмет-Гіреєм IV19. А в січні наступного, 1665 року, погодився на визнання протекції короля Речі Посполитої, якому присягнув наприкінці квітня в Лисянці20. Вочевидь, це було зроблено з огляду на існування в той час польсько-татарського миру.

Однак визнання польської протекції, як засвідчили наступні події, було лише спритним політичним ходом С. Опари і стало засобом для унезалежнення правобережної частини Українського гетьманату за татарською допомогою. На середину 1665 р. сотник розсилає універсали до населення правобережних міст та містечок, де зовсім не згадувалися ні король, ні цар. Підписуючи ці звернення як «старший брат Війська Запорозького», Опара обіцяє українцям такі самі вольності, які вона мала за Б. Хмельницького21.

З огляду на поспішний виїзд з України гетьмана П. Тетері (червень, 1665 р.), що фактично означало його самоусунення від займаної посади, попередні дії Опари забезпечили «старшому брату» певну популярність серед правобережного люду й сприяли поширенню чуток щодо можливого наступника Тетері в особі Опари. До речі, перед тим П. Тетеря, незважаючи на підданство медведівського сотника під його владу, негативно оцінював діяльність Опари, лякаючи останнього тим, що якщо він перейде під московську протекцію, то цар видасть його татарам в обмін на П. Шереметьєва, який довгий час перебував у кримському полоні22. Хоча інші джерела (зокрема і польського походження) стверджували, що Тетеря хотів «уступити йому (С. Опарі — Т. Ч.) булаву запорозьку»23.

Як би там не було, але 11 червня 1665 р. на чолі двох полків (пішого та кінного, загальною кількістю близько 1000 чол.) С. Опара оволодів важливим у стратегічному плані полковим містом Уманню, звідки була вибита московська залога в складі 80 осіб24. Через деякий час його підрозділи оволоділи Лисянкою. Очевидно, саме перебуваючи в Умані, С. Опара проголосив себе гетьманом Правобережної України і призначив генеральну старшину25. Комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Я. Стахурський повідомляв короля Яна II Казимира в листі від 7 липня 1665 р.: «Опара... стягає своє військо над річкою Росавою, хоче там обрати гетьмана, де й на орду сподівається»26. В іншому посланні до канцлера Пражмовського білоцерківський комендант відзначив, що Опара розіслав свої листи правобережним полковникам (зокрема білоцерківському й паволоцькому), закликаючи їх на козацьку раду й обіцяючи всім ханську протекцію. Коли офіцери польського гарнізону в Корсуні просили в Опари надати їм провіант, той їм відповів: «ідіть туди, де хліб, а ми Вас у Корсуні не потребуємо»27. Отже, бажання С. Опари визнавати польську протекцію є фікцією, як підсумовував Стахурський.

Розуміючи, що кримський хан хоча і є монархом й володарем потужної військової держави, але разом з тим має і свого протектора — султана Османської імперії Мегмеда IV, Опара висилає до Стамбула козацьке посольство, яке прибуло до турецької столиці в середині червня 1665 р. Головним завданням українських дипломатів було добитися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському хану посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог. Історики припускають, що посли Опари також просили в султана допомоги в унезалежненні від Речі Посполитої28. Деякою мірою Мегмед IV пішов назустріч вимогам козаків — у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан Мегмедом. Окрім того, Порта не мала заперечення проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана прилучилися загони кримчаків на чолі з мурзами Камаметом, Батурши, Батиром і Тенешом (всього близько 22 тисяч чол.)29.

Мабуть, десь на початку липня 1665 р. С. Опару все-таки було обрано на козацькій раді гетьманом. Опосередкованим свідченням цьому є те, що в складі його генеральної старшини погодилися бути такі заслужені козацькі політики й військові діячі, як П. Дорошенко (він став генеральним обозним) та С. Фридрикевич18 (генеральний осавул). Очевидно, вони б не пішли на порушення козацького звичаєвого права і не підтримали Опару на гетьманстві, якби той не легітимізував себе через обрання на раді правобережного Українського гетьманату.

За джерельними даними, в липні під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України. Це дуже налякало правлячі кола Речі Посполитої, які різними засобами намагалися протидіяти його зростаючій політичній та військовій силі. Місію протидії задумам С. Опари в Україні бере на себе керівник однієї з найміцніших на Правобережжі Білоцерківської фортеці Я. Стахурський. Розсилаючи листи до своїх агентів у Чигиринський, Чернігівський й, власне, Білоцерківський полки, він закликає їх намовляти козаків до протидії гетьману. Однак Опара відразу ж зреагував на це — він знову засвідчує свою вірність польському королю і в середині липня висилає до Яна II Казимира посольство на чолі з І. Суботовим30. Воно мало просити про затвердження С. Опари на гетьманстві, а також вимагати усунення з України польських залог31. На час перебування дипломатів у Варшаві правобережний гетьман наказує не видавати провіанту полякам, що знаходилися в українських фортецях32. Одночасно з дипломатичними заходами Опара робить спробу зміцнити своє становище діями військового характеру. Разом із татарами він планує вирушати на Канева. Метою цього походу повинно було стати захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату33. Однак спочатку Опара вирішує захопити містечко Мотовилівку, куди 16 серпня надійшов разом із турками й татарами Кан Мегмед34. Після багаточисельних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де мужньо оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про сполучення основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара висилає в район можливого сполучення своїх противників Кальницький і Уманський полки разом з п’ятитисячним татарським загоном35. Цей наказ гетьман віддав 17 серпня, а вже наступного дня він був раптово ув’язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава. Ось як описував цю подію лівобережний полковник Д. Ярмоленко: «... 18 дня серпня той Іуда Опара з усією старшиною їздив того ж дня до мурз на раду; і ще неподалік від наметів стали татарове в строях, і не допустивши до наметів мурзиних, стали Опару грабувати й всю його старшину і в одних сорочках до мурз повели, також його радників зв’язали, а йому як Іуді другому подарували кайдани на шию і залізо на ноги...»36 Аналогічні свідчення про арешт Опари вніс до своєї хроніки польський літописець Й. Єрлич37.

Що ж спричинило до такого підступного ув’язнення гетьмана С. Опари його вчорашніми спільниками? Як на нашу думку, тут зіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений Мегмед-Гірей IV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Окрім того, на нашу думку, кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких останній намовлявся до спільного виступу не лише проти короля, але й кримчаків: «І ті мурзи ті слова йому виговорювали: ти де королю і нам присягав, а тепер де хочеш воювати»38.

Певну роль в усуненні С. Опари зіграв також Я. Стахурський, який постійно підштовхував Кан Мегмеда і татарських мурз до цього39. Очевидно, свою руку до скинення гетьмана приклав і його генеральний обозний П. Дорошенко. Адже вже наступного дня після арешту Опари татари після декількох невдалих спроб захопити козацький табір звернулися до його оборонців: «...якщо де візьмете Дорошенка, що мурзи поставили гетьманом і приймете до себе за гетьмана, то вас не станемо добувати»40. З цих висловлювань можна зробити висновок, що перед цим генеральний обозний П. Дорошенко вже мав якісь розмови з ханськими воєначальниками щодо перебування С. Опари на гетьманській посаді й, можливо, сам (або через своїх представників) запропонував татарам підтримати свою кандидатуру на володіння булавою замість невдалого, як на його думку, попередника. Очевидним також є і той факт, що в момент роззброєння Опари «з усіма дорадниками зокрема й бунчужним Жилкою»41 Дорошенка не було затримано й він перебував у татарському таборі не в статусі полоненого, як його нещодавні соратники.

Разом із найближчими старшинами С. Опару відразу ж відправили до Бахчисарая, але тут знову в події втрутився П. Дорошенко (що, до речі, є ще одним доказом його активної участі в змові проти гетьмана), який «усім мурзам і старшим татарам великі подарунки давав, і бив чолом, щоб Опару повернули; і тільки для його прохання посилили і з дороги вернули (С. Опару. — Т. Ч.) і з ним проклятим його суддя Радочинський...»42 Метою повернення опального гетьмана стало те, що його «Дорошенко для своєї присяги і досконалої дружби до короля хоче відіслати»43.

Спочатку С. Опару разом з товаришами (окрім генерального судді Радочинського й бунчужного Жилки, серед них був ще піхотний полковник Цар) помістили у в’язницю Білоцерківської фортеці під нагляд його давнього ворога коменданта Стахурського44. Щоб звільнитися з неволі, Опара на допиті в коронного урядовця обіцяв, що на догоду Речі Посполитій може впровадити в Умані польську залогу та приведе під владу короля Запорозьку Січ. Задля того, щоб одержати звільнення й виконати свої обіцянки, ув’язнений гетьман пропонував комендантові залишити заручниками своїх сина й дружину45.

Однак і це не допомогло Опарі. 10 жовтня 1665 р. під Равою-Мазовецькою посли Дорошенка В. Донець і Д. Пиляй передали колишнього гетьмана королю Яну II Казимиру46. Польський історик XVII ст. В. Коховський відзначив, що С. Опару деякий час тримали ув’язненим у фортеці Мальборк, де він і зустрів свою смерть47. Однак окремі сучасні вчені більше довіряють свідченням француза П. Бончі, який у момент передачі Опари був при королівському дворі й доносив 15 жовтня у Францію про намір Яна II Казимира стратити козацького гетьмана.

А тому вони роблять висновок про його насильницьку смерть між датами 10-го і 15-го жовтня 1665 р48. Натомість В. Маєвський на основі інформації поетичного збірника, присвяченого рокошу Є. Любомирського19, узагальнює, що король мав намір звільнити С. Опару з умовою подальшого виступу останнього проти опозиційних рокошан (цю думку підтримує і М. Нагельський)49, а отже, на думку історика, Ян II Казимир не міг стратити гетьмана, який все ж таки помер своєю смертю в польській в’язниці50.

«Опара ішов і проти царя, і проти короля, адже тим самим наче стояв за незалежність України (в союзі з татарами і під протекцією Порти)»51, — підсумовував короткочасну діяльність цього гетьмана Д. Дорошенко. Це положення підтверджують і польські історики, відзначаючи, що С. Опара «уособлював щораз більше стремління до незалежності»52. Підтримуючи такі висновки відомих учених, хочемо наголосити на тому, що саме гетьман Опара після відмови свого попередника П. Тетері від окремих задумів Б. Хмельницького, намагався відродити багато чого з політики великого гетьмана. Одним із перших кроків в економічній сфері стало відбирання «млинів і хуторів» у польської шляхти, яка вже була поверталася в Україну з військами Яна II Казимира. Шляхом закликів доби Хмельниччини С. Опарі вдалося на певний час сконсолідувати козацтво правобережної частини Українського гетьманату, яке втомилося від довголітніх внутрішніх та зовнішніх війн. На одній із козацьких рад С. Опара виступив із закликом «одміряти ляхам границю по Случ»53. Цей гетьман практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрям в українській зовнішній політиці козацької доби. Саме шляхом Опари пішов його наступник П. Дорошенко, який добивався незалежності України від Московської держави й Речі Посполитої за допомогою Стамбула та Бахчисарая. Очевидно, саме відвертий радикалізм як внутрішніх, так і зовнішніх заходів не дозволив С. опарі довше втримати гетьманську булаву. Він став заручником політики Кримського ханату та їхнього зверхника в особі султана Мегмеда IV на примирення з Річчю Посполитою.

У зв’язку з незалежницькою позицією, в квітні 1666 р. стамбульський двір змістив з престолу кримського хана Мегмеда-Гірея IV. Черговим володарем Криму став Аділ-Гірей, в якому Османська імперія хотіла бачити слухняного виконавця своєї волі. Зокрема, це стосувалося й української політики Порти. Позбувшись важко керованого хана, її керівництво вже не хотіло застосовувати татарський чинник задля впливу на розвиток подій в Україні. Але з огляду на те, що Туреччина у цей час воювала з Венецією, Аділ-Гірей продовжував «самостійницький» курс свого попередника.



Цей кримський хан також не бажав відмовлятися від України «обох берегів» Дніпра. Фактично Правобережжя вже знаходилося під татарською зверхністю. А щоб здобути вплив на Лівобережжя, яке перебувало під московською протекцією, Аділ-Гірей йде на дипломатичну хитрість і під час переговорів із послами царя Олексія Михайловича вимагає виведення російських військ із «черкаських» міст» і щоб «бути їм, черкасам, в уособ», тобто незалежними ні від царя, ні від хана54. Однак можна було передбачити, що якби Москва відкликала свої війська з Лівобережної України, туди відразу б увійшли татарські орди. Важливе місце в політиці нового хана займали стосунки з українськими гетьманами, яких Аділ-Гірей хотів бачити цілковито залежними від себе. Усвідомивши, що П. Дорошенко, наслідуючи Б. Хмельницького, намагається грати самостійну роль і відновити рівноправні «братерські» відносини між Україною та Кримом, хан відразу ж робить спробу змістити того. Коли ж це йому не вдається (Дорошенко встиг сподобатися стамбульській владі), він, використовуючи Запорозьку Січ (її старшина виношувала плани позбавлення Дорошенка булави), призначає свого гетьмана правобережного гетьманату. Ним став запорозький військовий писар П. Суховієнко (Суховій)55.

У 1668 р. ніжинський протопоп Симеон Адамович, перебуваючи в Москві, розповідав урядовцям Посольського приказу: «...есть в Запорогах писарь Петрушка Суховей, досужей и ученой человек, в 23 года, и посылан был он в Крым для договоров, и с ханом де и с калгою и с салтаном договор учинил, и из Крыму об нем в Запороги писали, чтоб впредь к ним посылали таких же досужих людей, как он Суховий, а прежде сего таких умных людей к ним не присылывали»56. «Ділом сильний, в річах світових цекав (говорив. — Т. Ч.57, — свідчив про молодого гетьмана Правобережної України козацький літописець Самійло Величко.

На арені політичного життя України П. Суховієнко з’являється в 1667 р., в особі кошового писаря Запорозької Січі58. Цей рік був дуже важким для козацької держави, зважаючи на укладене в с. Андрусові перемир’я між Річчю Посполитою та Московською державою. Саме воно заклало основи майбутнього міжнародного поділу України між сусідніми країнами. Проти умов Андрусівського перемир’я виступали як правобережний гетьман П. Дорошенко, так і лівобережний правитель І. Брюховецький. Однак наміри першого укласти тісніший союз із Османською імперією викликали незадоволення запорозької старшини.

На початку серпня 1668 р. кошова рада вирішує відправити до татарської столиці Бахчисарая посольство з вимогою допомогти їм відібрати булаву в П. Дорошенка й віддати її до рук людини, яка б, на відміну від нього, враховувала політичні й економічні прагнення запорожців і була більш прогнозованою для кримського хана59. Така людина знайшлася в особі запорозького писаря Суховія, якому й доручили очолити посольство до Криму. Прибувши в середині серпня до Бахчисарая, він уклав військово-політичний договір із кримським ханом Аділ-Гіреєм. Згідно з його статтями, в обмін на зобов’язання запорожців не руйнувати татарських улусів хан обіцяв надати військову допомогу січовикам60. У процесі спілкування представників козацького посольства з татарським урядом молодий запорозький писар так сподобався Аділ-Гірею, що той запропонував стати йому гетьманом України під протекторатом Кримського ханату, а також дав Суховієнку дублікат власної печатки, на якій було зображено «лук із двома стрілами»61.

Відразу після повернення в Україну Суховієнко пише листа до гетьмана П. Дорошенка з пропозицією прибути до Запорожжя на раду, «щоб запорожцям з обох сторін Дніпра вибрати одного гетьмана»62. Але досвідчений Дорошенко, передбачаючи можливість свого вбивства на цій раді, відмовив і відписав П. Суховієнку, що, згідно з козацьким звичаєм, козацькі з’їзди завжди проводились «в городах», а не на Запорожжі. Таким чином, рада запорозького коша обирає П. Суховієнка гетьманом від свого імені, а також частини правобережних і лівобережних полків. Це призначення підтримало близько шести тисяч запорожців — козаки Переяславського, Полтавського, Миргородського, Лубенського й Прилуцького полків63. Однак слід відзначити й те, що підтримка лівобережних козаків стала можливою лише з огляду на присутність в Україні (згідно із запорозько-татарською угодою) майже стотисячної татарської орди.

Окрім цього, відразу ж після обрання П. Суховієнко направляє своїх послів до турецького султана Мегмеда IV. Вони мали запевнити султана, що новообраний гетьман буде дотримуватися всіх тих домовленостей, які були укладені між ним і гетьманом П. Дорошенком. Мегмед IV підтримав Суховієнка на гетьманстві, пообіцявши йому до-помогу хана, а також запевнив у своїх намірах щодо надання навесні війська для походу на Кодацьку фортецю.



Першим кроком П. Суховієнка в ранзі «запорозького» гетьмана стало звернення до свого візаві: «...а писал де к нему Дорошенку Суховеенко что он гетман ханева величества. А он бы Дорошенко не писался отнюдь Запорожским гетьманом»64. Цей лист був скріплений подарованою Суховієнку ханською печаткою, що переконливо засвідчувала його васальне становище.

Відповіддю П. Дорошенка стала розсилка листів до всіх козацьких полковників із вимогою не піддаватися «без ради і волі Війська Запорозького учиненому гетьману Суховієнку», а також чинити збройний опір татарським загонам, які той привів до України65. Більшість полковників підтримали П. Дорошенка. Вони навіть вимагали від нього негайно скликати «чорну» раду, на якій вони б швидко «поламали своїми мушкетами стріли Суховієнка»66. Виконуючи Дорошенків наказ, у бою коло Прилук було знищено близько трьох тисяч татар. Крім того, брат П. Дорошенка Григорій відмовився від спільного походу з татарами й вимагав у кримського уряду видати йому Суховієнка.

7 жовтня 1668 р. гетьман П. Суховієнко видає універсал, адресований усім станам Українського гетьманату, який став одним із найвизначніших документів, що свідчили про патріотичні наміри тогочасної козацької старшини втримати здобуту в ході визвольних змагань національну державність. Універсал засвідчує розуміння козацькою елітою проблеми міжнародного розділу своєї молодої країни між більш сильними сусідніми державами в результаті Андрусівського перемир’я 1667 р.: «...в спокоение бедные Украины, одна сторона Днепра от Москвы до царского величества, а другая от стороны Польской к его милости пределенного вовсе отдана, что ей теми мирами, сиречь разделение, по малу малу в крепкие той своей стороны взявши руки, а потом и всеми силами напустивши, тако ее уязвите... мечем или вечным в тяжкую, подобно египецкую, работу Московскую взятием снести и искоренить плетением вместе...»67.

А тому, «видя таковы милой своей Отчизны уготовленной и тако лютой нестерпимой внутрь болезни», П. Суховієнко закликає як правобережних, так і лівобережних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «...


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка