Тарас Чухліб козаки І монархи


ЧАСТИНА II Гетьмани між королями, царями та султанами



Сторінка18/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   45

ЧАСТИНА II

Гетьмани між королями, царями та султанами

(1676–1686–1699 рр.)



12. Міжнародний статус Українського гетьманату в світлі зовнішньополітичних впливів



Події трьох десятиліть XVII ст. внесли досить суттєві зміни у співвідношення сил між державами, які розташовувалися між Балтійським та Чорним морями. У цей час продовжувала формуватися нова система міжнародних відносин, підвалини якої були закладені ще на Вестфальському конгресі 1648 р.1 Як і раніше, значно впливало на події, що розгорталися в Центрально-Східній, Південно-Східній та Північній Європі, довголітнє протистояння монархічних дворів Франції та Австрії (Габсбургської династії). Саме від перебігу запеклої геополітичної суперечки Габсбургів і Бурбонів, головним чином, залежали міжнародні позиції провідних держав цього регіону — Речі Посполитої, Османської імперії, Московської держави та Шведського королівства. Але якщо шведський монарх після річпосполитського «бліцкригу» другої половини 50-х pp. XVII ст. на деякий час погамував власні амбіції (лише задля їхньої реанімації у майбутніх війнах початку XVIII ст.), то польські королі, московські царі й турецькі султани продовжували виснажливу боротьбу між собою за право вирішувати долю цієї частини Європи.

До певної зміни зовнішньополітичних декорацій вищеназваними державами призвели події, пов’язані зі смертю в 1674 р. не зовсім успішного короля Речі Посполитої Міхала Корибута Вишневецького та у 1676 р. — найвдалішого з московських царів допетровської епохи Олексія Михайловича. Їхні наступники спробували, хоча й не кардинально, дещо змінити правила гри і змусити свого супротивника відмовитися від потенційного виграшу, яким для кожного була Україна. Найбільш професійно в цьому напрямку почав діяти обраний 1674 р. і коронований через два роки польський король Ян III Собеський. У 1675 р. він підписав союзницький Яворівський договір із французьким королем Людовіком XIV, що був спрямований на війну з бранденбурзьким електором та проти поширення гегемонії австрійських Габсбургів. Наступного року поблизу Журавно польський король укладає перемир’я з султаном, а ще через рік — мирний договір з австрійським імператором та шведським королем. Усі ці міждержавні акти зміцнювали позиції Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою та Османською імперією.



У свою чергу, Росія, незважаючи на існування андрусівських і московських домовленостей із Польщею, у 1675 р. підписує мирний договір із Австрією, положення якого були спрямовані проти посилення королівських повноважень та збереження традиційних шляхетських вольностей у Речі Посполитій. Відень також обіцяв вступити до ініційованої росіянами антитурецької ліги після завершення війни з Францією. Одночасно московський уряд остерігався того, що у випадку переможного завершення спільної з поляками боротьби проти турок Польща відразу розпочне наступ проти Росії2. Саме тому остання розпочинає вишуковувати можливість укладення сепаратного миру з Османською імперією. Однак у цьому її випереджає польський король, який 17 жовтня 1676 р. підписує перемир’я з Мегмедом IV.

Таким чином, у жовтні 1676 р. припинилася чотирилітня польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, що склалася навколо Правобережної України, не була повністю вирішена. Про свої «права» на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушенні андрусівських домовленостей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережжя, але вже поміж Портою з одного боку, і Росією та Лівобережною Гетьманщиною — з іншого. Цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, продовжували тримати свої війська в правобережних містах, а тому багатотисячна турецька армія влітку 1677 р. вирушила на правий берег Дніпра3.

10 серпня 1677 р. до Стамбула прибув великий посол короля Я. Гнінський, який одержав завдання вимагати в султана повернення під владу Корони всієї території Правобережної України4. Польських урядовців дуже схвилювала політика турецького уряду, що була спрямована на відтворення васальної української державності й відбувалася під гаслом створення «князівства Сарматії і Малої Русі» на території Київщини і Брацлавщини»5 під управлінням екс-гетьмана Ю. Хмельницького, який з 1669 р. був у турецькому полоні.

Посольство Я. Гнінського майже рік перебувало в Туреччині. Згідно з одержаними інструкціями, за умови, якщо турки не погодяться з польськими вимогами, великий посол був уповноважений «випрошувати» лише ту частину Правобережжя, яка лежала на північ від лінії Трахтемирів — Рашків. На Поділлі кордон мав проходити від Бару через Меджибіж, Язловець до Чорного Острова6. Крім того, за польськими пропозиціями турки не мали права запроваджувативати поза кам’янецькими землями жодних адміністративних утворень (еялетів), а також тримати в інших правобережних містах військові гарнізони. Існував ще один варіант поведінки польського посла — обмежитися визнанням королівської влади над Білою Церквою, Паволоччю, Кальником, Немировим і Брацлавом7. Однак після тривалих переговорів між Я. Гнінським, Мустафою-ефенді та Мехмедом IV турецька сторона погодилася підписати так званий Константинопольський трактат (7 квітня 1678 р.). Власне, це була ратифікація Журавненського перемир’я. Але шостий пункт, що торкався «українського питання», був змінений. Тепер «Україна взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею»8. Отже знову за територією «від Дніпра до Случі» визнавалися права васальної держави. Обидві «високі сторони» брали на себе зобов’язання наділяти комісарів правами для визначення кордонів між володіннями монархів. Це розмежування відбулося трохи згодом, у 1680 р.9.

Від часу укладення Бучацького договору Османська імперія вважала Правобережну Україну своєю власністю, а козацького гетьмана — своїм підданим. Втручання Московської держави й перехід П. Дорошенка під владу царя змусили Порту призначити іншого «намісника» в Україні. Але Ю. Хмельницького ще потрібно було «посадовити» в Чигирині, який знаходився під владою І. Самойловича та московських воєвод. Гетьманська столиця відігравала важливу стратегічну роль у військових та політичних планах ворогуючих сторін. Саме тому влітку 1677 р. турецька армія здійснила намір захопити Чигирин10.

Виснаженій у довголітніх війнах з Річчю Посполитою та Швецією Московській державі в останній чверті XVII ст. було не під силу боротися з Османською імперією, яка ще не зовсім втратила свою колишню могутність. Наприкінці грудня 1677 р. до Стамбула вирушило московське посольство на чолі зі стольником А. Проскуровим. В інструкції послам, що затверджувалась царем Федором, містився цікавий пункт стосовно України. Відзначалося, що вона «з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 р. знову вернулась під владу царя»11. У зв’язку з цим, як говорилося далі в наказі послам, султан не мав права приймати в підданство гетьманів Війська Запорозького і тим самим претендувати на володіння Україною. Положення цього документа, який був типовим для московської політики «післяпереяславського» періоду, на думку царя, мали засвідчувати законні права Московщини на українські землі. Дискусійність такої «легітимності» очевидна і є проблемою іншого дослідження. Але навіть якби й існувало історичне право московитів на володіння Україною (про що твердить російська шовіністична історіографія «від найдавніших часів до наших днів»), то в 1667 р. государі «Всієї Русі» власноручно відмовилися від її більшої правобережної частини: «...Козаків з другого боку (Правобережжя. — Т. Ч.) Його Царська Величність звільняє від присяги виконаної собі на підданство»12. Султан Мегмед IV навіть не допустив російських дипломатів до аудієнції — Порта виконувала план другого «переможного» походу на Чигирин, який відбувся в серпні 1678 р.

Разом з тим, серед тогочасного московського політикуму існувала й інша точка зору на вирішення «українського питання». Вона була репрезентована відомим державним діячем О. Ординим-Нащокіним, якого на той час відсторонили від практичних дипломатичних заходів Москви. Та він все-таки надавав консультації для її зовнішньополітичного відомства й робив аналітичні доповіді на ім’я царя. У другій половині 1677 р. він запропонував Федору Олексійовичу скликати в Києві з’їзд представників усіх країн, які були зацікавлені в проблемі визначення міжнародного статусу України: «І тепер потрібно з султаном турським царству Московському шукати міцного миру, а королівство Польське від ради спільної не відштовхувати»13. Крім того, Ордин-Нащокін передбачав закликати на цей міжнародний з’їзд представників України, Молдавії, Болгарії і Сербії.

Варшавська еліта була занепокоєна можливістю мирного урегулювання російсько-турецьких стосунків. Адже в цьому разі першою постраждала б Річ Посполита. «Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну», — відзначав познанський воєвода14. І це справді було так. У квітні 1678 р. керівники російського посольства Чаадаєв та Українцев заявили у Варшаві, що не віддадуть полякам ні Києва, ні Білої Церкви (а отже — Правобережжя)15. Натомість польський резидент у Москві скаржився на те, що І. Самойлович іменує себе «гетьманом обох сторін Дніпра» й відбирає «Дорошенкові» міста16. Але невдовзі уряд Польщі переорієнтовується на те, щоб поліпшити відносини з Москвою й змусити їх виконувати пункти Андрусівської угоди.

17 серпня 1678 р. в Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 р.17. А 31 січня 1679 р. в Гродно знову відбулося спільне засідання польських та російських дипломатів, на якому мала вирішитися проблема «вічного миру». Польща в черговий раз вимагала від Москви повернення Києва. Посли відповідали, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і «бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають»18. Таким чином, як підсумовували російські посли, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель19. Поки московські та польські посли звинувачували один одного в невиконанні Андрусівського договору, лівобережний гетьман І. Самойлович проводив власну політику щодо Правобережної України, яка на той час полягала у т. зв. «великих згонах» місцевого населення на Лівобережжя.

У цей час із черговою ініціативою вирішення міжнародного статусу Українського гетьманату виступає відомий російський дипломат О. Ордин-Нащокін, який тоді вже був ченцем з іменем Антоній. Він запропонував скликати в Києві з’їзд представників Речі Посполитої та Московської держави, які спільними зусиллями мали повернути («revocare») на свій бік українське населення, яке визнавало владу Ю. Хмельницького й турецький протекторат20. У даному випадку передбачалося, щоб правобережні козаки жили зі своїми «вольностями» під зверхністю обох монархів, а отже, йшлося про встановлення російсько-польського кондомінімуму над Правобережжям. Однак така пропозиція досвідченого дипломата викликала не лише спротив польської сторони, але й неприйняття московськими «думними людьми» на чолі з патріархом Іокимом.

Одночасно Московська держава шукає шляхів до примирення з Туреччиною. На початку 1679 р. до Стамбула прибули царські посли В. Даудов та Ф. Старков21, проте їхня місія виявилася невдалою. «...Москва з турками не погодилась, з нами зараз хоче», — так оцінював тогочасні напрями зовнішньої політики царя Ян III Собеський22. Трохи згодом уже Мегмед IV, побоюючись можливості укладення «вічного миру» між Росією й Польщею, звертається за посередництвом до молдавського господаря Г. Дуки. Той прислав до Москви посольство під керівництвом Я. Білевича. У квітні 1679 р. молдавський представник повідомив російських бояр, що Мегмед IV готовий укласти з ними мирний договір23. Головною умовою турецької сторони було встановлення кордону між володіннями обох монархів, який би пролягав по Дніпру. Правобережжя мало належати Порті, а лівобережна частина України — Московській державі. Султан навіть погоджувався віддати цареві Київ. Звичайно, в Москві з великим задоволенням прийняли дані пропозиції. Разом з тим, йдучи на дипломатичну хитрість, московський уряд зауважив, що в царському підданстві мають перебувати і правобережні козаки. Автоматично це означало відхід Правобережної України до російських володінь. З’їздивши до Стамбула, молдавський капітан Білевич привіз у грудні того ж року відповідь султана, який, зрозуміло, не погодився відступити царю всю територію України. Серед багатьох причин такої відмови вказувалось й на те, що Річ Посполита не бажає вирішення даної проблеми на користь російського монарха24.

Московський цар мав змогу особисто персвідчитись у цьому — влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство, очолюване П. Бжостовським та Я. Гнінським25. Намаганню обох сторін укласти військовий союз проти Туреччини знову перешкоджало «українське питання». І росіяни, і поляки вже вкотре, забувши про андрусівські домовленості, вимагали один від одного права на володіння всією Україною, як Лівобережною, так і Правобережною. У даному випадку Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої повинен був стати майбутній мир з Османською імперією26. Реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. «...Зрадники, жиди про мир домовляються і нас поганинові на відлов віддають, перед яким з батьківських місць тікати мусимо», — обурювався з цього приводу Ян III Собеський27.

26 серпня 1680 р. до Кримського ханату (хан Мюрад-Гірей одержав султанський дозвіл на ведення переговорів і укладення попереднього договору) вирушила російська делегація на чолі зі стольником В. Тяпкіним28. Заїхавши на Лівобережну Україну, щоб вислухати пропозиції гетьмана І. Самойловича, і включивши до свого складу ще одного члена посольства (писар С. Ракович мав представляти інтереси гетьманату), 25 жовтня посли прибули до татарської столиці Бахчисарая29. Понад два місяці тривали напружені переговори. 3 січня 1681 р. був укладений мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалась під владою турецького султана й кримського хана: «...а рубежу бути, в ті роки річці Дніпру»30. Крім того, у московському варіанті тексту було записано, що «у ті перемирні 20 років від річки Бугу і другого пом’янутого рубежу річки Дніпро Салтановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити... і поселення людям своїм ніякого народу на пом’янутих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими»31. Остаточний турецький варіант договору був підписаний султаном у Константинополі (квітень, 1682)32. Він уже не згадував про те, що частина правобережних земель має залишатися незаселеною33. Однак цей мир не задовольняв обидві сторони. Адже Московська держава не змогла приєднати до своїх володінь Правобережжя та зміцнити західний кордон, а Порта не добилася закріплення за собою Києва та Лівобережної України.

Відразу після укладення договору в Бахчисараї Мехмед IV почав зміцнювати свою владу на Правобережжі, віддавши його під управління молдавському господарю Г. Дуці. 14 жовтня 1681 р. польський король повідомляв своїх послів у Москві: «...донеси і те Й. Ц. В., що господар волоський вже є в Україні і поселився в Немирові за рішенням Султана Турецького..., а не так як в пакетах є..., що Україна козакам належать має»34. Саме тому, продовжував король, «коли йде до того, що Задніпров’я на тій стороні України при початкових вольностях не було, належить, щоб Й. Ц. М. (його царська милість — Т. Ч.) до такого не допускав і з нами найперше спілкувався»35. Безперечно, мир між Портою й Москвою штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів замирення з царем, а також спонукав до більш тісного співробітництва з Австрійським двором. 31 березня 1683 р. Ян III Собеський у Варшаві укладає наступально-оборонний союз проти Османської імперії. Обидва монархи зобов’язувалися надати один одному військову допомогу в разі нападу турків на Відень чи Краків: король мав виставити 40-тисячне, а цісар — 60-тисячне військо36.

У кінці травня — першій половині червня 1683 р. у Москві перебувало австрійське посольство, яке представляло інтереси польського короля. На питання цісарських посланців С. Блюмберка й Я. Жировського щодо приналежності Києва і Правобережної України московські бояри на чолі з князем В. Голіциним дали таку відповідь: «...по вчинених під Журавном договорах польський король Поділля і всю Україну по старим рубежам уступив на сторону султана..., а коли поміж Царською Величністю і Султаном Турським по війні учинені мирні договори і Салтан написав Царській Величності Київ з іншими містами»37. Наприкінці спільних засідань, відповідаючи на вимоги посланців Леопольда I, царські дипломати заявили: «Царська Величність дозволяє бути вічному миру на таких статтях: щоб усе завойоване було у володінні і державі під високодержавною рукою Й. Ц. В. у такому ж обмеженні як і нині перебуває і щоб ніколи зі сторони Королівської Величності не було згадано»38. Таким чином, московська сторона знову відмовлялась від Правобережжя й погоджувалась на утримання лише Лівобережної України, але разом із Києвом.

Австрійський імператор та римський папа Інокентій XI настійливо добивалися від польського короля підписати мирний договір із царем на висунутих московським урядом умовах. 14 грудня 1683 р. для підготовки проекту польсько-російського «вічного миру» до Андрусова прибуло королівське посольство, очолюване К. Гжимультовським39. Перший з’їзд дипломатів відбувся на початку січня 1684 р. На ньому поляки вимагали «учинити спочатку союз, а потім говорити про мир і малоросіян зробити вільними»40. Москва не погодилася з таким «сценарієм» спільних переговорів і вже у березні відкликала своїх послів. К. Гжимультовський, який повернувся до Варшави, складаючи звіт про своє посольство на сеймі 1685 р., пропонував шляхті: «...при тому будемо радити королеві, щоб видав універсал до козаків (правобережних. — Т. Ч.), що їх мусить зробити вільним народом, бо цар сам хоче ними володіти, каже, що дасть їм мільйон, другий... (грошей — Т. Ч.41. У цей час імператорська воєнна рада Австрії розробила план створення могутньої антитурецької коаліції, до якої, крім неї, мали ввійти Польща, Росія, Персія, Україна, Молдавія, Валахія і Трансільванія42. Ці задуми невдовзі втілилися в життя, але вже в зовсім іншій міждержавній конфігурації.

Протягом зими 1684–1685 рр. польський король ще мав надію укласти мирний договір із Кримським ханством, але вона не справдилась. Не надходила обіцяна для боротьби з турками за Правобережну Україну фінансова допомога від Франції. Тільки Апостольська столиця не лише обіцяла, але й надавала посильну матеріальну поміч королю, вимагаючи при цьому укладення мирної угоди з Московською державою.



Ще у березні-травні 1684 р. була організована так звана «Священна ліга» за участю Австрії, Венеції та Речі Посполитої під патронатом Римського Папи Інокентія IX. Наступально-оборонний союз («offensivi et defensivi belli societas») цих держав організовувався лише для війни з Османською імперією, а тому увійшов до історіографії як антитурецький. Згідно з його умовами, австрійський цісар і польський король мали надати якнайкраще військо, а венеційський дожа — морський флот. Також учасники «Священної ліги» домовлялися відвойовувати в турків утрачені раніше території. Зокрема, Річ Посполита повинна була повернути Поділля з Кам’янцем і Україну («...fortalitiis eius vindicandis, Sacra vero Rmttas Poloniae, Cameneco ett Podoliae ae Ukrainae vindicandis incumbent»)43. Однак положення цієї важливої міжнародної угоди все ж таки не сприяли Яну III Собеському в його намірах утвердитися на правобережних землях (Поділлі та Україні)44.

Головним чином, цьому заважала мілітарна потуга Туреччини та закулісна гра Австрії. На початку 1686 р. Відень укладає договори зі Швецією й Бранденбургом, правителі яких у випадку посилення абсолютистських запитів Яна III Собеського мали виступити на поміч польській шляхті. Отже всі вищеназвані зовнішньополітичні чинники робили неминучим для Польсько-Литовської корони рух щодо налагодження міцного союзу з Московською державою.



Однак російський уряд не поспішав вступати до антитурецької коаліції держав. Він висунув ряд вимог свого вступу до «Священної ліги». Небажання турецького уряду відмовитись від зазіхань не лише на Правобережну, а й на Лівобережну Україну робило досить напруженими московсько-турецькі відносини, що підштовхувало Москву до союзу з Річчю Посполитою. А тому цар запропонував королеві підписати «вічний мир» за умови його відречення від Лівобережної України, правобережних територій на захід від Києва, Смоленська, а також погодження на царську протекцію над православними Польсько-Литовської держави. Всі ці пропозиції до короля були оформлені російськими дипломатами на основі пропозицій гетьмана І. Самойловича45. Сприятлива зовнішньополітична ситуація, що склалася для Московської держави з початком боротьби країн «Священної ліги» проти Османської імперії, дозволяла царському уряду мати певну надію на успішне вирішення свого головного геополітичного завдання в другій половині XVII ст. — питання про володіння Україною «з лівого берега Дніпра»46.

З огляду на це в лютому 1686 р. в Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в надзвичайно напруженій атмосфері, оскільки обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини47. Крім того, Ян III Собеський у цей час намагався вмовити І. Самойловича відреклися від московської протекції. Вже на початку переговорів, 4 березня, Гжимультовський заявив росіянам, що для того, щоб він підписав мирний договір потрібно передусім повернути Польщі ті землі (йшлося про Засожжя), які «козаки, всупереч усім колишнім умовам польсько-московським, безправно забрали»48. І тільки після того, як польський король повідомив своїх дипломатів про невдачу в таємних переговорах з лівобережним Українським гетьманатом, вони почали погоджуватися на компромісні рішення. 6 квітня був підписаний текст договору, що складався з 33-х статей49. «Вічний мир» став актом остаточного міжнародно-правового розподілу України на дві частини. «Його Королівська Величність і Річ Посполита жителів малоросійського краю (Лівобережної Укра-їни. — Т. Ч.)... не будуть також приймати їх у свою оборону на вічні часи», — проголошувала четверта стаття50. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі, адже «їхня Царська Величність тих козаків, що будуть за Дніпром... не будуть і не велять приймати у свою оборону»51. Але, разом з тим, не було вирішено проблему належності до влади одного з двох монархів правобережних українських земель вздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина — «...ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер»52. Отже, московсько-польський договір 1686 р. хоча й закріпив за Річчю Посполитою значну частину Правобережжя, але не вирішив одного з головних питань територіального спору між обома державами — проблеми політичного статусу правобережних земель Подніпров’я.

З огляду на це у серпні 1686 р. до польського короля було відправлене московське посольство Б. Шереметьєва, яке за настійливими проханнями лівобережного гетьмана І. Самойловича мало вимагати повернення подніпровських земель під управління Лівобережної Гетьманщини53. Слід зазначити, що після укладення «Вічного миру», український гетьман розпочав активну зовнішньополітичну кампанію, метою якої було об’єднання всього Правобережжя з Лівобережною Україною.

Майже вся християнська Європа святкувала підписання «Вічного миру». У Польщі навіть була викарбувана медаль з приводу цієї події54. На одному боці був зображений бюст короля Яна III Собеського, на другому — фігури польського й московського воїнів. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на встромлений у землю півмісяць, що символізувало покорену майбутньому Османську імперію. Разом з тим, зображення землі, на яку з одного боку наступав поляк, а з іншого — росіянин, може асоціюватися з другим наслідком укладеного миру, що полягав у міжнародно-політичному розподілі Української держави.

Невдовзі Велика Порта, що залишилась без союзників на міжнародній арені, запропонувала австрійському двору Габсбургів розпочати мирні переговори. Вони були проведені у 1688 р. за участю Австрії, Польщі, Ватікану та Венеції з одного боку, і Порти — з другого. На них знову постала проблема політичного статусу Правобережжя. Річ Посполита вимагала повернення їй всіх земель «між Дніпром і Дунаєм»55. Не дивно, що ці переговори зайшли в глухий кут. Аналогічні наслідки мала дипломатична зустріч представників країн «Священної ліги» з турецькими послами у 1690 р. Влітку 1692 р. до Польщі прибув посланець кримського хана Д. Газі. Він запропонував військову допомогу Яну III Собеському у можливій війні проти Москви з метою повернення українських земель, втрачених поляками у війні 1654–1667 рр. Під час розмови з королем татарський посол намагався визначити ступінь готовності Речі Посполитої до підписання мирної угоди з Османською імперією56. У березні наступного року королівські посли особисто виклали умови договору турецькому султану, а вже у серпні король отримав попередню згоду османського уряду на укладення сепаратного миру57. Зважаючи на несприятливий для себе розвиток міжнародних подій, турецький султан лише у 1697 р. остаточно погодився з польськими пропозиціями щодо повернення під владу короля Поділля, Брацлавщини та південно-східної Київщини. У своєму володінні султан намагався залишити лише Кам’янець-Подільський58. Одночасно продовжувала вести сепаратні переговори з Османською імперією й Московська держава.

Наприкінці XVII ст. усі учасники довголітньої війни відчували велику втому й бажання укласти загальний мир. Карловицький конгрес, який розпочався в середині 1698 р., мав вирішити всі спірні територіальні питання між ворогуючими сторонами. У невеличке містечко Карловичі, що в Хорватії, з’їхались представники всіх країн, які входили до «Священної ліги» (у 1686 р. до цього союзу приєдналась і Московська держава). Протилежну сторону на конгресі представляла Османська імперія, їй довелося витримати дипломатичний тиск не лише з боку Речі Посполитої, Австрії, Росії й Венеції, але й від членів т. зв. «Великого союзу» («Аугсбургської ліги») — Англії, Голландії, Іспанії, Португалії Саксонії, Брандербурга (а також Австрії). До неї в 1697 р. приєдналася Франція, а отже Австрійська імперія могла припинити свої військові дії проти неї й кинути основні сили на боротьбу з Портою.



Дипломатичний принцип uti possidetis, запропонований австрійськими представниками, не влаштовував Польщу, адже Поділля та південно-східні землі Київщини знаходилися в руках турків. Натомість керівник польської делегації Малаховський вимагав повернутися до кордонів, які існували між Річчю Посполитою й Портою в довоєнний період. Після 17 спільних засідань 2 грудня 1698 р. турецькі дипломати погодилися віддати польському королю всю територію Правобережної України59. У третій статті польсько-турецького договору, який був укладений 16 січня 1699 р., відзначалося: «Висока Порта зрікається з цього часу права на Поділля і Україну і гетьмана українського, який був призначений і зараз в турецькій стороні перебуває, скасує»60.

Отже, згідно з Карловицьким договором, Річ Посполита оволодівала територією південно-східної Київщини та Поділлям. Якщо зважати на те, що Волинь і решта земель Київщини вже знаходились під королівською владою, то наприкінці XVII ст. Польща добилась вирішення своїх геополітичних інтересів і одержала згоду інших країн східноєвропейського регіону на володіння майже всією Правобережною Україною. А Лівобережна Україна, починаючи від Андрусівського перемир’я 1667 р. між Варшавою та Москвою опинилася під протекцією російського царя.



Французький король Людовік XIV в останніх десятиліттях XVII ст. був зайнятий війною з Іспанією, Англією, Голландією, а також Австрією, Бранденбургом та Данією. Однак це не заважало йому заохочувати Стамбул до війн з Віднем та зіштовхувати між собою Варшаву і Бранденбург. У свою чергу, після погодження на розподіл України між Річчю Посполитою та Московською державою, Габсбурги здобули собі в особі їх країн союзників у боротьбі з Портою61. Тим самим вони надійно забезпечили південно-східний фронт і сконцентрували основні сили на Дунаї та Балканах. За сприянням військових операцій союзницьких сил Варшави та Москви (до яких входили і значні підрозіли лівобережної частини Українського гетьманату), які відволікали турків і татар у Північному Причорномор’ї, Криму та Південно-Східній Україні, австрійці спромоглися отримати гучні перемоги над Османською імперією під Віднем, Естергомом, Парканами, Щецином у 1683 р. та Будою — в 1686 р.

__________



1 Черняк Е. Изменения в системе европейских государств во второй половине XVII — начале XVIII века // История Европы. — Т. 4. — Москва, 1994. — С. 191; Геровский Ю. Польша среди европейских государств XVI–XVIII вв. // Вопросы истории. — 1977. — № 12. — С. 144.

2 Копреева Т. Русско-польские отношения во второй половине XVII века. — С. 18.

3 Заруба В. Украинское козацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя четверть XVII в.). — Харьков, 1993. — С. 32.

4 Źródła do poselstwa Jana Gninskiego do Turcyi w latach 1677–1678. — Warszawa, 1907. — S. 238.

5 Rawita-Gawroński F. Ostatni Chmielniczenko. (Kniażę kozacki). 1640–1679. — Poznań, 1919. — S. 131.

6 АГАД Варшава. — Ф. «Apxiв Коронний Варшавський», від. «Турецький», № 77/470, арк. 24; Zrodla do poselstwa Jana Gninskiego. — S. 207.

7 Zrodla do poselstwa Jana Gninskiego. — S. 207.

8 АГАД Варшава. — Ф. «Apxiв Замойських», № 3037, арк. 321; Konopczyński W. Polska w okresie wojen tureckich. — Kraków, 1924. — S. 20–23. Див. P. 7 № 41 або список.

9 Крикун М. Матеріали розмежувань Речі Посполитої з Турецькою імперією на українських землях 1680 і 1703 років // Проблеми слов’янознавства. — 1991. — Вип. 44. — С. 5.

10 Панашенко В. 300-річчя героїчної оборони Чигирина від турецько-татарської агресії // Укр. іст. журн. — 1977. — № 8. — С. 126–130.

11 Смирнов Н. Россия и Турция в XVI–XVII вв. — Т. 2. — Москва, 1946. — С. 143.

12 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 56.

13 Копреева Т. Неизвестная записка А. Л. Ордина-Нащокина о русско-польских отношениях второй половины XVII века // Проблемы источниковедения. — Т. IX. — Москва, 1961. — С. 197.

14 БУВ Варшава — Відділ Рукописів, ф. 91, арк. 24.

15 Попов А. Турецкая война в царствование Федора Алексеевича // Русский вестник. — Москва, 1857. — Т. 8. — С. 294.

16 Павлищев Н. Польская анархия при Яне Казимире. — Т. 3. — С. 63.

17 Бантыш-Каменский Н. Обзор внешних сношений России (по 1800 г.). — Ч. 3. — Москва, 1897. — С. 150; Zrodla do dziejów polskich. — T. 2. — Wilno, 1844. — S. 58.

18 Галактионов И., Чистякова Е. А. Л. Ордин-Нащокин русский дипломат XVII в. — Москва, 1961. — С. 128.

19 БМЧ Краків. — TH, од. зб. 177, № 19.

20 Wójcik Z. Rokowania polsko-rosyjskie o «Pokój wieczysty w Moskwie w roku 1686 // Z dziejów polityki i dyplomacji Polskiej. — Warszawa, 1994. — S. 219; Флоря Б. Войны Османской империи с государствами Восточной Европы. — С. 136–137.

21 РДАДА Москва. — Ф. 79, кн. 192, арк. 202–238; АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3031, арк. 104–107; Смирнов Н. Россия и Турция в XVI–XVII вв. — Т. 2. — С. 162–163.

22 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. III, кн. 15, № 99.

23 Исторические связи народов СССР и Румынии в XV — начале XVIII в. — Т. 3. — Москва, 1970. — С. 44–47.; Соловьев С. История России с древнейших времен: в 15 кн. — Т. 7. — Москва, 1876. — С. 223–224.

24 Смирнов Н. Россия и Турция в XVI–XVII вв. — Т. 2. — С. 164.

25 Wójcik Z. Ор. sit. — S. 196.

26 Копреева T. Неизвестная записка А. Л. Ордина-Нащокина. — С. 215.

27 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. III, кн. 15, № 88.

28 Соловьев С. История России. — Т. 7. — С. 227; Заруба В. Украинское козацкое войско. — С. 84.

29 Заруба В. Указ. соч. — С. 85.

30 Статейный список стольника Василия Тяпкина и дьяка Никиты Зотова посольства в Крым в 1680 г. для заключения Бахчисарайского договора. — Одесса, 1850. — С. 143–144.

31 Там само. — С. 271–271.

32 Бабушкина Г. Международное значение крымских походов 1687 и 1689 гг. // Исторические записки. — Москва, 1950. — № 33. — С. 159.

33 РДАДА Москва. — Ф. 89, оп. 1, спр. 3.

34 БН Варшава. — ВМ, од. зб. 123, арк. 297.

35 Там само.

36 Traktaty polsko-austriackie z drugiej połowy XVII wieku. — Warszawa, 1985. — S. 104.

37 Памятники дипломатических сношений... древней России с державами иностранными. — Т. 6. — Санкт-Петербург, 1862. — С. 595.

38 Там само.

39 Бантыш-Каменский Н. Обзор внешних сношений России. — Ч. 3. — С. 155.

40 Там само.

41 БМЧ Краків. — TH, од. зб. 181, № 70, арк. 379.

42 Махатка О. Взаимоотношения России, Австрии и Польши в связи с анти-турецкой войной в 1683–1699. Дисерт... канд. истор. наук + по списку автореф. але 23 стор. — Ленинград, 1958. — С. 91.

43 Traktaty polsko-austriackie. — S. 123.

44 Gierowski J. A. Historia Polski. — S. 318. див. p. 6. № 1.

45 Wójcik Z. Rokowania polsko-rosyjskie o «Pokoj wieczysty w Moskwie w roku 1686 // Z dziejów polityki i dyplomacji Polskiej. — Warszawa, 1994. — S. 42. зустрічається вперше, але в цій гл. № 20 і д. є ор. сіт., але жодної іншої. В попередніх главах було кілька його праць.

46 Копреева Т. Русско-польские отношения во второй половине XVII века. — С. 20.

47 Греков И. Вечный мир 1686 года: Автореферат... канд. ист. наук. — Москва, 1950. — С. 25.

48 Wójcik Z. Rokowania polsko-rosyjskie. — С. 43.

49 РДАДА Москва. — Ф. 79, оп. 3, № 14, арк. 1–30; Величко С. Літопис. — T. 2. — С. 311–325.

50 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 315.

51 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 315.

52 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 316.

53 Памятники дипломатических сношений... — Т. 6. — С. 1311–13.

54 Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. — Т. 1. — Львов, 1874. — С. 630.

55 Махатка О. Взаимоотношения России, Австрии и Польши. — С. 12.

56 Podhorodecki Т. Chanat Krymski i jego stosunki z Polska. — S. 229.

57 Устрялов H. История царствования Петра Великого. — Т. 2. — Санкт-Петербург, 1858. — С. 214.

58 Павлищев Н. Польская анархия при Яне Казимире. — Т. 3. — С. 235.

59 Памятники дипломатических сношений. — Т. 9. — Санкт-Петербург, 1868. — С. 823; Королюк В. Избрание Августа II на польский престол и русская дипломатия // Ученые записки Института славяноведения. — Т. 3. — Москва, 1951. — С. 223.

60 Collectanea z dziejopisow tureckich do historii polskiej służących. — T. 2. — Warszawa, 1825. — S. 196–197.

61 Заруба В. Українське питання в системі європейської політики останньої чверті XVII ст. // Матеріали V Конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Частина 1. — Чернівці, 2003. — С. 268.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка