Тарас Чухліб козаки І монархи


Князювання від імені Османської імперії гетьмана Юрія Хмельницького



Сторінка19/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45

13. Князювання від імені Османської імперії гетьмана Юрія Хмельницького



Ідея започаткувати на основі козацької корпорації Руського/Українського князівства, як уже було зазначено раніше, виникла в теоретичних розробках українських та польських інтелектуалів ще наприкінці XVI ст. Від 1648 р., під час становлення та функціонування ранньомодерних національних державних інститутів, розпочалися періодичні спроби її практичного втілення. Прагнення володарів Українського гетьманату Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича зробити свою владу спадковою у вигляді династичного гетьманування — князювання вже частково висвітлювалося, вітчизняною історіографією1. Однак реального втілення ця ідея набула лише після повернення на гетьманську посаду Юрія Хмельницького у 1676 р., коли турецький султан Мегмед IV надав йому титул князя Русі-України та збройну допомогу для утвердження нової форми управління правобережними українськими землями.

Турецький уряд, спираючись на багатовікову практику підкорення завойованих територій та досвід, набутий у відносинах з козацькою Україною (починаючи від Б. Хмельницького й до кінця гетьманування П. Дорошенка), використав щодо Правобережжя два різних підходи в політичних засадах, які утверджували владу султана на цій території України. У першому випадку Порта намагалася відродити призабуту від часу Гадяча ідею утворення васального Українського князівства, яке б базувалося на основі владних інститутів гетьманату, що зберігалися після самозречення П. Дорошенка на території Київщини й Брацлавщини. Другий різновид османської політики щодо підкорення правобережних земель спирався на введення прямого султанського правління у вигляді традиційної адміністративної одиниці імперії — еялету Каманеджі, який був впроваджений на Західному Поділлі в результаті Бучацького договору 1672 р. між Туреччиною й Польщею.



Складна ситуація склалася на землях Київщини й Брацлавщини після того, як 9 вересня 1676 р. гетьман Правобережної України П. Дорошенко склав присягу на вірність представнику московського царя, стольнику Г. Косачову. Через десять днів Дорошенко разом із двохсоттисячним козацьким підрозділом прибув до табору І. Самойловича й боярина Г. Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, надіслані колись до нього султаном2. Коли звістка про зраду Дорошенка султану дійшла до Стамбула, й викликала в турецьких колах велике обурення. Один із турецьких літописців писав, що «цей пройдисвіт, що леліяв у своєму серці безстидність і зраду, віддався у підданство москалям, і віддав у їх руки Чигирин, столицю козацької землі»3. Але султан не думав зрікатися своїх претензій на Правобережну Україну, міжнародно-політичний статус якої мав визначатися Журавненським договором 1676 р. між Туреччиною й Польщею. Ще влітку 1676 р. Мегмед IV звільнив із в’язниці Ю. Хмельницького20, а після офіційного зречення П. Дорошенка проголосив його гетьманом і розпочав підготовку до походу на Україну, щоб утвердити там владу новопроголошеного володаря.

Очевидно, саме хтось з оточення (серед нього — полковники-хмельничани П. Яненко-Хмельницький, Є. Астаматій та ін.) молодшого сина Б. Хмельницького, яке перебувало в турецькій столиці, запропонував реанімувати ідею створення Українського князівства на підвладних султанові теренах. При висвітленні цього питання, зважаючи на неможливість пошукової роботи в архівосховищах Туреччини, головним чином будемо опиратися на джерела вітчизняного, польського та російського походження.



Отже, після відмови від гетьманської булави в 1663 р. Ю. Хмельницький був висвячений у ченці під іменем Гедеона і через деякий час одержав сан архимандрита. Але в лоні православної церкви він перебував недовго. Спочатку з кінця 1664 р. і до початку 1667 р. разом з митрополитом Й. Тукальським та полковником Г. Гуляницьким перебував у польському полоні, у прусській фортеці-в’язниці Мальборк21. У січні 1668 р. архімандрит Гедеон разом з митрополитом Й. Тукальським брав участь у Генеральній раді Українського гетьманату, де мало вирішитися питання про прийняття османського протекторату. У своєму виступі перед козаками він підтримав політику П. Дорошенка і, зокрема, сказав «що він батьківські всі скарби відкопає і татарам плату дасть, тільки б під рукою великого государя і королівської величності не бути»4. Тоді ж Хмельниченко-Гедеон висловив бажання зняти «чернецьке плаття» й повернутися у велику політику. У березні російський воєвода П. Шереметьєв повідомляв до Москви з Києва, що «найбільше Юраско Хмельницький Дорошенка намовляє... в підданстві у турського царя і в послушанні кримського хана»5. Отже, з цього часу можна говорити про відновлення активної «світської» діяльності колишнього гетьмана.

Через декілька місяців Ю. Хмельницький пориває з Дорошенком і переходить на бік його противника М. Ханенка. Тепер він уже «налаштовував Ханенка проти Дорошенка, який прийняв бусурманську протекцію начебто через прихильність до короля польського...»6. У середині жовтня 1668 р. Ю. Хмельницький був захоплений у полон підрозділом турецького чауша, що допомагав Дорошенку в битві з військами Ханенка під Стеблевим. Деякий час він перебував у Кальницькій в’язниці під охороною татар, після чого його, очевидно, відвезли спочатку до Криму, а потім до Туреччини22.

П. Дорошенко намагався викупити Хмельниченка в татар, але ті не погодилися це зробити з огляду на султанські плани щодо кандидатури правителя України. І справді — навесні-влітку 1670 р. до походу на українські землі готувалися війська Білгородської, Буджацької й Ногайської орд під керівництвом Силістрійського паші, щоб «змістити Дорошенка і поставити Хмельниченка; бо Юрась просив Цезаря Турецького про Гетьманство, обіцяючи йому якнайшвидше припровадити всіх козаків, як ребеліянтів, так і вірних з цілої України»7. Одночасно турки продовжували тримати в почесному полоні не тільки Ю. Хмельниченка, але, як стверджував великий коронний гетьман Я. Собеський, ще «кільканадцять від козаків витребували претендентів»8. Припускаємо, що поряд із кандидатурою сина Б. Хмельницького основними претендентами на гетьманську посаду були також інші родичі Богдана — Павло та Іван Яненки-Хмельницькі. Можливо, і Павло Тетеря (що також мав родинні зв’язки з Хмельницькими) недарма в цей час виїхав з Варшави до Ясс, а потім до Стамбула (як писав у 1671 р. Я. Собеський, «утік під протекцію цезаря турецького»9), де розглядався як можливий кандидат на булаву.

Уже восени 1670 р. в Україні ходила чутка щодо призначення Ю. Хмельницького гетьманом від імені турецького султана. Про це, зокрема, писав священик з Переволочної Г. Мужиловський10. Такий поголос, на нашу думку, був спричинений тим, що майже 60-тисячне татарське військо разом з 10-тисячним яничарським підрозділом у вересні увійшло до України й розпочало боротьбу з Дорошенком задля його зміщення з гетьманської посади і «посадження» на неї Хмельниченка, який перебував в обозі турецько-татарської армії. Але на початку наступного року ця кампанія закінчилася поразкою, а тому екс-гетьман і невдалий претендент повернувся до Стамбула, де й проживав у почесному полоні в одному з православних монастирів Константинопольського патріархату.

На початку 1676 р., відразу ж після отримання звістки про бажання П. Дорошенка прийняти царську протекцію, султан Мегмед IV присвоїв Ю. Хмельницькому титул «князя малоруської України і вождя Війська Запорозького» (в інших документах він також виступав як «князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького», «князь Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького», «князь Малоруської України і вождь Війська Запорозького», «князь України», «князь Руський», «князь Малоросійський», «князь Малої Русі», «князь»)11. Як засвідчує турецька хроніка Рашид-Ефенді, Хмельницький «був запрошений до великого візиря, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями»12. Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка й письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України. Слід відзначити, що печатка Ю. Хмельницького значно відрізнялась від клейнодів попередніх гетьманів. На ній зображувалася постать кінного вершника з булавою у піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір’ям, знаходилось яблуко з мечем, а біля вершника стояв козак з мушкетом і надпис навколо — «Печать князівства Малоруського»13. Згідно з повідомленнями польського резидента в Стамбулі С. Процького, там був напис «Юрій Хмельницький Князь удільний Руський»14. Згодом печатка невідомим чином перейшла до І. Самойловича, а той її «при собі затримав, не відсилаючи до В[еликого] Г[осударя], на якій погоня і князівство Малоруське зображено»15.

13 лютого 1676 р. Ю. Хмельницький, перебуваючи в Адріанополі, видав універсал, в якому закликав усі стани українського суспільства підкорятися його владі16. Цей документ на Правобережну Україну мав відвезти колишній соратник Б. Хмельницького, наказний гетьман Є. Астаматій (Євстафій Гиковський, Остаматенко, Стоматенко)23. Прибувши на Правобережжя, Астаматій розпочинає організаційну підготовку до приїзду князя у свої володіння. Він також видає універсали від свого імені, де «по Горинь і Димер Україну описав обидва Константинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув.»17. Навесні Хмельницький призначив свого писаря Григорія (?) полковником у Могилівський полк, старшим над Корсунським полком став Коваленко. У цей час польські урядовці намагалися не допустити наказного гетьмана Астаматія в Немирів, який він хотів зробити резиденцією для Ю. Хмельницького й столицею Українського князівства.

Одним із перших дипломатичних кроків «великого» посольства Речі Посполитої на польсько-турецьких переговорах 1677–1678 рр. у Стамбулі було вручення Я. Гнінським ноти протесту на призначення сина Б. Хмельницького «Dux Cosacorum»18. А У квітні 1677 р. в новинах з російської столиці повідомляли: «Хмельницький піддався султану, який дав йому титул Dux в Україні»19. А наступного місяця коронний підканцлер Вармінський у секретній інструкції до польського посла в Москві наказував, щоб він у разі звернення Хмельницького до царя вимагав, щоб той «не вживав титулу princeps Sarmatiae»20.

Незабаром, 29 червня 1677 р., Ю. Хмельницький з невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. До складу султанського війська, згідно з повідомленнями полоненого турка Сулеймана Агмеда, входили підрозділи «14 інших пашів, як то: Агмет-паша Єгипетський, Алі-паша Софійський, Афет, Мустафа-паша, Девлет Юсуп-паша, Мурас-паша, Сувиш-паша Константинопольский, Агмет-паша Корбекитський, Кур-паша, Усенин-паша Анатолійський, Емолч-паша, Мустафа-паша, Чурум-паша, Басья-паша. Кінноти було 40 000, яничар та іншої піхоти 20 000, молдаван і волохів 12 000, а також татари...»21. Турецьке керівництво, бажаючи скористатися відомим прізвищем, розсилає від імені Хмельницького універсали, де відзначалося, що населення повинно підкорятися султану і його наміснику, а також «жити спокійно, не побоюючись татарських набігів»22. На початку серпня турецьке військо підійшло й стало табором під стінами Чигирина. Оволодіння цим старовинним містом, згідно із визначенням історика Б. Флорі, розглядалося турками як своєрідний символ влади над усією Україною23.

8 серпня 1677 р. оборонці Чигирина отримали універсал Ю. Хмельницького, в якому вимагалося підкоритися його владі. Очевидець П. Гордон свідчив: «Юрась Хмельницький прислав у місто грамоту полковникам, сотникам, козакам, міським головам і чинам, і простому люду, переконуючи місто і всю країну підкоритися йому, як істинному і законному спадкоємцю свого батька — їхньому визволителю. Від імені Великого Владики (турецького султана. — Т. Ч.) він обіцяв повну свободу, безпеку, підтвердження всіх їхніх привілеїв, виплату ополченцям боргів і двомісячного жалування вперед, а також у знак вищої милості, по два нових кафтана кожному козаку. Якщо ж вони стануть перечити, хай очікують неминучої погибелі від вогня і меча з усіма бідами, що притаманні війні. Чи дали козаки відповідь і як зокрема відповідали — достеменно невідомо, тільки за чутками вони відізвалися, що [турки] спочатку силою мають взяти росіян («русскіх») у замку, і тоді не буде проблем [з українцями]. Таке цілком можливо, адже за наступні 8 днів турки не випустили по місту ні жодного ядра і не вели ніяких ворожих дій — чи не для того, щоб викликати ворожість між росіянами і козаками24, чи тому, що не бажали доймати [українців], повіривши їхній відповіді і сподіваючись на їхню нейтральність — незрозуміло».

Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи брали козаки Хмельницького участь в облозі — невідомо, знаємо лише, що український гетьман-князь у цей час звертався до польської влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися йому султаном. Окрім того, Ю. Хмельницький не полишав надії поширити свою владу на Лівобережжя — 14 серпня він розіслав у Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький. Гадяцький, Миргородський. Лубенський і Полтавський полки універсали із закликом визнати його своїм правителем.



Однак такі заходи сина Богдана Хмельницького не спрацювали, а військовий похід 1677 р. закінчився невдало для Ібрагім-паші і, особливо, Ю. Хмельницького. «Три дірки має в грудях, з яких іде кров... Мовив до своїх з плачем, повернувшись від сераскира, хіба я винен, що козаки не дотримують слова»,24 — так описували відступ Хмельницького та його небагаточисельних прибічників з України очевидці тих подій. Крім того, повідомлялось, що «турецький» гетьман знаходиться під постійним наглядом у своїх господарів і не може приймати самостійних рішень.

Більш вдалим для Османської імперії був другий Чигиринський похід (червень-серпень, 1678 р.)25, під час якого й розгорнулася основна діяльність правителя Українського князівства. У червні Ю. Хмельницький в листі до польського короля Яна III Собеського з табору турецької армії з-під Бендер писав: «Мій найясніший і найсильніший Король Польський! Вітаю з багаторічним пануванням на королівстві польськім... Притому з волі і наказу Н[айвищого] і Н[айяснішого] Цезаря Турецького присилаємо через нашого пана полковника Брацлавського Губаря наші прохання до Вашого маєстату, бо з волі Бога Всемогутнього і Трійці Святої були постановлені пакти під Журавном між поляками і турками, тому і посилаю, щоб виконували... Щоб із Кальника і Немирова і інших міст війська вивели. Полк Кальницький нам належить... крім Паволочі і Білої Церкви. Ще раз прошу дотримуватись пактів, які воєвода хелмінський підписав»25. До Варшави з посольством був відправлений козацький полковник Губар-Бершадський, який перед тим отримав призначення в Брацлавський полк. Представником Хмельницького у Туреччині тимчасово став Є. Астаматій. Султан підтримував ці заходи українського князя й гетьмана, але був дуже незадоволений, одержавши відомості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького війська козаків Хмельницький мав тільки «старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Яненка, Апостола» з декількома сотнями людей26.

Першого липня полковник Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. 24 липня загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 вересня сотні Є. Астаматія й І. Яненка-Хмельницького «вогняними кулями місто (Чигирин. — Т. Ч.) і замок запалили»27. Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візирем Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати зі столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара-Мустафа відправив Ю. Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя.

23 серпня в універсалі до жителів Канева руський князь наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І. Яненку-Хмельницькому, а також звинувачував у спустошенні правобережних земель московські війська28. Такий же універсал було надіслано 12 вересня з Ладижина жителям Черкас і всьому населенню «задніпровської» України. «...Освідчуєм, як сьогобічним так і тогобічним обивателям задніпровським і хто тільки зболить під міць князівства Руського і владу... пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність»29, — звертався Ю. Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши з допомогою турків непокірне місто. Саме тому владі наказного гетьмана І. Яненка невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мошни й Жаботин.

Активізує свою діяльність на землях Східного Поділля інший наказний гетьман від імені українського князя Є. Астаматій, який раніше виконував дипломатичні завдання свого зверхника в Стамбулі. Відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Меджибіж, він, згідно з окремими даними, відмовився визнавати протекцію турецького султана. У зв’язку з цим у жовтні 1678 р. його було власноручно страчено Ю. Хмельницьким у Немирові («...Астаматія рукою власною на 40 кавалків розсік»)30. У цей же час стратили полковника Вареницю, який перед тим очолював Кальницький полк. На його місце був призначений Г. Негребецький. Найменше постраждав І. Яненко-Хмельницький, якого після повернення з Лівобережжя лише було «оковано» на деякий час. Згідно з дослідженнями І. Крип’якевича, Хмельниченку радив карати і страчувати своїх найближчих соратників ніхто інший, як сам великий візир Османської імперії Кара-Мустафа31.

Перебуваючи в Немирові, Хмельницький постійно нагадував польському уряду про його зобов’язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщини та всієї Брацлавщини. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення королівської влади, яка затягувала повернення правобережних земель під управління князя-гетьмана. Головним аргументом такої затримки, на думку короля, було неправильне титулування Ю. Хмельницького («...до Короля Й[ого] М[илості] Польського незвичайні листи пише..., щоб таких неучтивих листів не писав, тобто щоб королеві не писався приятелем, гетьманом, братом...)32. Зважаючи на протест Яна III Собеського, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до польського короля, а також претендувати на зайняття Білої Церкви й Наволочі до того часу, поки не відбудеться турецько-польська комісія по розподілу території33. Можливо, що наприкінці 1678 р. Ю. Хмельницький був відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв з турецької столиці про даний період українському гетьману «дуже погано тут, навіть житла немає»34. Щоправда, згідно з даними інших джерел, він у цей час перебував у Немирові35.

На початку 1679 р. Хмельницький знову видає універсали до жителів українських міст і містечок. 1 лютого він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «...не зичивши руїни місту вашому... нагадуєм, щоб взявши любов до нас, як пана свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи на інші міста, які за рішенням своїм, в протекції нашій і ласці батьківській залишаються...»36. Це звернення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом кримського калги-солтана: «...і нашим словом направляю до прихилення ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому яко дідичові й батькові цієї держави...»37. У жовтні правобережний гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ Паволочі й Білої Церкви, про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта38. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе»39, — вже вкотре скаржився Ян III Собеський до Стамбула. Разом з тим, восени 1678 р. Ю. Хмельницький прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, який за дорученням польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономних прав для України в тому випадку, коли б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої40. Але гетьман ще довго пам’ятав участь поляків у його «самовідреченні» від гетьманської посади в 1663 р. та часи ув’язнення з наказу короля у Марієнбурзі. «Краще пити каву турецьку, ніж пиво німецьке»41, — говорив він з цього приводу. І залишався вірним султанові.

Отримавши значну військову допомогу від татар, Ю. Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втекли або були «зігнані» І. Самойловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І. Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під чернігівських Козельця і Носівки до Корсуня. 26 січня війська Ю. Хмельницького разом із загонами білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Відділи І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею, а на початку лютого були розбиті під Лубнами.



Побоюючись наступу турецько-татарських військ та полив Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря. Проте похід українського князя й правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом 1679 р. з Немирова на Лівобережжя ним висилались лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок»42. Під час однієї такої операції до польського короля втікає І. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку турецьких планів і згадуючи образу від Ю. Хмельницького, коли той без важливих підстав закував його у кайдани43. У липні гетьман уже вкотре відсилає до монарха Речі Посполитої посольство з вимогами дотримуватися Журавненського договору44.

На жаль, досить обмеженою є джерельна база про діяльність Ю. Хмельницького у 1680–1681 рр. Відомо, що у квітні 1680 р. він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною45. Польський дослідник К. Малішевський віднайшов в архівосховищі Торуня три листи князя Хмельницького до Яна III Собеського, один із яких датується 20 лютого 1680 р. і був відправлений з Немирова46. В ньому, зокрема, відзначалося: «...як з Королем Й[ого] М[илістю] Паном М[илостивим] Приятелем і сусідом стараюся і буду за Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє раду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся...»47. Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві» листи й продовжував (так само, як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої аж «за Віслу».

У червні 1680 р. на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські корогви, що раніше знаходились у підпорядкуванні гетьмана48. Однак на допомогу йому поспішали Кримська та Білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигирина»49. Очевидно, протягом року (літо 1680 — літо 1681) Хмельниченко перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 р. С. Куницький повідомляв, що в Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана50.

На початку червня 1681 р. не дуже вдалого князя Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що дорогою до Стамбула він помер чи був страчений, хоча існує декілька версій його смерті. Свідчення С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 р. не підтверджуються документальними джерелами51. Після смерті Ю. Хмельницького з політичної арени зникають й інститути Руського князівства. Хоча, по суті, вони були уособлені лише в титулуванні його правителя, а всі наявні політичні установи цього «напівкнязівста» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманату.

Українські інтереси Османів у цей час полягали в тому, щоб стабілізувати політичну ситуацію на козацькому Правобережжі, якому відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу в Східній та Південно-Східній Європі. Саме тому Порта, «помилившись» із підтримкою Петра Дорошенка, звернулася до призабутої ідеї створення Руського князівства на чолі з сином Богдана Хмельницького Юрієм. Згідно з доступними джерелами воно було у повній васальній залежності від султана, хоча це, як не дивно, збігалося з прагненням частини козацької старшини не визнавати зверхність ні польського, ні російського монархів задля збереження власних політичних інтересів.



__________

1 Липинський В. Твори. — Т. 3. — Філадельфія, 1980. — С. 251; Верба І. Ідея спадковості влади в Українській козацькій державі (др. пол. XVII–XVIII ст.) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 1991. — С. 79–85; Смолій В. Національно-визвольна війна в контексті українського державотворення // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К., 1998. — С. 9–25; Степанков В. Ідея Української держави і Річ Посполита в середині XVII ст. (1648–1660) // Польсько — українські студії. — Вип. 1. — К., 1992. — С. 78–79; Степанков В. Богдан Хмельницький // Історія в особах: Козаччина. — К., 2000. — С. 37–38; Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького. Зб. наук. праць. — К., 1995. — С. 25–39.

2 Акты ЮЗР. — T. XII. — С. 751–752.

3 Collectanea z dziejopisów tureckich. — T. 2. — S. 123.

4 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 31.

5 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 59.

6 Acta historica. — Vol. 1. — Pars. 1 — S. 492.

7 БНІО Вроцлав. — Рукоп. 245, арк. 498.

8 Acta historica. — Vol. 1. — Pars. 2. — S. 493–494.

9 Hełsel A. Listy Jana Sobieskiego do żony Maryi Kazimiry. — Kraków, 1860. — S. 198. Andrusiak M. Z ostatnich lat Pawła Tetery (1665–1671) // Kwartalnik historyczny. — R. LI. — Lwów, 1937. — S. 556–561.

10 Акты ЮЗР. — T. IX. — C. 265–266.

11 Акты, относящиеся к истории Западной России собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі. — Акты ЗР). — Т. 5. — СПб., 1853. — С. 152, 156, 157; АГАД. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», від. II, № 1657; БМЧ Краків. — TH, рукоп. 175, № 10, арк. 97; № 12, арк. 103–104.

12 Collectanea z dziejopisów tureckich. — S. 124.

13 Rawita-Gawroński F. Ostatni Chemielniczenko. — S. 124.

14 БМЧ Краків. — Рукоп. 175, № 10, арк. 97–98.

15 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории... — Ч. 1. — С. 304.

16 Бібліотека Польської Академії Наук у Курніку, Відділ рукописів (далі — ПАН Курнік) — Од. зб. 387, арк. 8; БМЧ Краків. — ТН, рукоп. 175, № 12, арк. 103–104.

17 Źródła do posełstwa Jana Gnińskiego. — S. 10.

18 Źródła do posełstwa Jana Gnińskiego. — S. 297.

19 БМЧ Краків. — Рукоп. 421, № 103, арк. 413.

20 Źródła do posełstwa Jana Gnińskiego. — S. 206.

21 Седов П. Оборона Чигирина в 1677 г. // Российское государство в XIV–XVII вв. Сборник статей, посвященный 75-летию со дня рождения Ю. Г. Алексеева. — Санкт-Петербург, 2002. — С. 490–491.

22 РДАДА Москва. — Ф. 210, оп. 12, №958, арк. 613–619; Заруба В. Украинское казацкое войсько. — С. 34.

23 Флоря Б. Войны Османской империи с государствами Восточной Европы (1672–1681 гг.) // Османская империя. — Ч. 2. — С. 126.

24 Źródła do poselstwa Jana Orlińskiego. — S. 246.

25 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від II, № 1657.

26 Źródła do poselstwa Jana Gnińskiego... — S. 364.

27 Ibid. — S. 370.

28 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 1. — С. 276.

29 Акты ЗР. — Т. 5. — С. 151–152.

30 Źródła do poselstwa Jana Gnińskiego. — S. 187.

31 Крип’якевич І. Остафій Астаматій. — С. 11.

32 Źródła do poselstwa Jana Gnińskiego. — S. 403.

33 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3037, арк. 327–328.

34 БМЧ Краків. — ТН, рукоп. 176, № 140, арк. 611.

35 Костомаров Н. Собрание сочинений. — Кн. 6. — T. XV. — С. 319; Мицик Ю. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави. — С. 249; Чухліб Т. Козацький устрій. — С. 39.

36 Акты ЗР. — Т. 5. — С. 156–157; Rawita-Gawronski F. Ostatni Chmielniczenko. — S. 137.

37 Акты ЗР. — T. 5. — С. 157.

38 БМЧ Краків. — Рукоп. 177, арк. 953–954.

39 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3053, арк. 270–271; Чарт. — ТН, од. зб. 177, арк. 953–954.

40 Замысловский Е. Сношения России с Польшей в царствование Федора Алексеевича. — Санкт-Петербург, 1888. — С. 37.

41 Acta historica. — Vol. 1. — Pars. 1. — S. 456.

42 РДАДА Москва. — Ф. 229, оп. 13, № 93, арк. 49.

43 Wójcik Z. Rzeczpospolita wobeć Turcji. — S. 205.

44 БМЧ Краків. — Рукоп. 177, № 95, арк. 627.

45 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від III, кн. 15, № 109.

46 Maliszewski К. Problematyka turecka w polskich gazetach pisanych w czasach panowania Jana III Sobieskiego // Studia z dziejów epoki Jana III Sobieskiego. — Wrocław, 1984. — S. 97–109.

47 Цит. за: Maliszewski К. Problematyka turecka. — C. 102.

48 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від III, кн. 15, № 118; Documente privitore la istoria Romanilor. — Supl. II. — Vol. 2. — Paris — Bucuresti, 1900. — S. 129.

49 Акты ЗР. — T. 5. — С. 160.

50 БЯУ Краків. — Рукоп. 1151, арк. 76; Documente privitore la istoria Romanilor. — Supl. II. — Vol. 2. — S. 132.

51 Величко С. Літопис. — T. 2. — С. 302; Петрушевич A. Сводная галицко-русская летопись. — T. 1. — С. 576; Антонович В., Бец В. Исторические деятели Юго-Западной Руси. — С. 34.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка