Тарас Чухліб козаки І монархи


Повернення правобережного козацтва під владу Корони Польської в останній чверті XVII ст



Сторінка20/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   45

14. Повернення правобережного козацтва під владу Корони Польської в останній чверті XVII ст.

Події Української ранньонаціональної революції 1648–1676 рр. та довготривала боротьба її провідників за державні, політичні, соціальні й інші привілеї з монархами Речі Посполитої, на жаль, так і не змусили останніх задовільнити вимоги «самовільних» володарів України. Польські королі не змогли примиритися з утратою «дідичних» Київського, Чернігівського, Брацлавського та Подільського воєводств. Розуміючи, що відродити свою владу на українських землях можна лише за рахунок використання елементів традиційного для них суспільно-політичного устрою, король Ян III Собеський провів низку заходів щодо реанімації інститутів Українського гетьманату на Правобережжі, які були знищені польською армією під час боротьби з турками і Петром Дорошенком у першій половині 70-х рр. XVII ст.



Від свого імені король Речі Посполитої призначав гетьманами Правобережної України Стефана Куницького (1683–1684), Андрія Могилу (1684–1689), Григорія Івановича (Гришка, 1689–1692), Самійла Івановича (Самуся, 1693–1699), а тому стосовно цього періоду можемо говорити про заснування інституту наказного гетьманства під патронатом Польської корони. Такі заходи польського монарха збігаються з процесом самовільної козацької «реколонізації» краю, у зв’язку з чим, він намагається підпорядкувати його своєму контролю. З огляду на утворення протягом 1683–1684 р. антитурецької «Священної ліги», варшавський уряд також потребував військової допомоги українського козацтва для боротьби з Османською імперією.

Спустошливі походи турецьких військ, «великі згони» правобережного українського населення на Лівобережну Україну протягом 1679–1680 рр. призвели до значного зменшення кількісного складу козацтва в правобережному регіоні. Окрім того, період функціонування «польської» козацької організації Правобережної України з 1679 по 1683 рр. досить слабо репрезентований джерельною базою. Відомо, що в цей час «старшими» (але не гетьманами!) над українськими козаками, які перебували на Поліссі, польським урядом призначались представники козацької старшини — генеральний судця Мирон, полковники О. Урбанович та М. Булига, а також київський стольник К. Ласка.1 У постанові сеймику Волинського воєводства від 3 грудня 1680 р. відзначалося, що «Асигнація й. м. п. Олександра Урбановича, полковника Й. М. П. (його милості пана — Т. Ч.) війська Запорозького, щоб з податків на сеймику з реляцій, ухвалених на минулому [сеймику] була виплачена»2. На тому ж сеймику, але вже наступного року, говорилося, що «ребелія» козацька в Київськім воєводстві триває — козаки всілякими способами намагаються звільнитися від польського підданства3. У липні 1681 р. в інструкції депутатам від Київського воєводства на вальний сейм зазначалось, що «... його Королівська Милість за листом своїм до воєводи Руського пропонує нам консервацію козаків»4. Київські посли повинні були вимагати на сеймі, щоб «...кілька тисяч козаків під Мироном були локовані в королівських і духовних добрах»5. 5 березня 1682 р. київський сеймик постановив виділити на них 1000 зл. і «пану Урбановичу, полковнику того ж війська, особисто 300 зл.»6 Разом з тим, королем видавались т. зв. «приповідні листи» представникам польської шляхти на вербування козацьких полків. За влучним висловом історика В. Антоновича, набрані відділи «зберігали тільки ім’я козаків»7. Загони під керівництвом полковників-шляхтичів Тишецького, Лончинського, Тишкевича, Демблевського, Праєвського, Висоцького головним чином займалися не обороною Правобережжя від татарських набігів, а грабуванням місцевого населення.

23 липня 1683 р. на козацькій раді в присутності 40 старшин була прийнята відозва правобережного українського козацтва до владних структур Речі Посполитої. Колишній немирівський староста С. Куницький у своєму листі до коронного гетьмана виклав короткий зміст перебігу ради та сформулював її пропозиції до польського уряду. Зокрема, він відзначав: що:

1) «народ християнський український уже не має змоги терпіти турецького панування і чекає щасливої війни польського короля з султаном»;

2) козаки наказали македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, щоб той передав царю «аби разом з Польщею йшли проти Порти»;



3) «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються»8.

У зв’язку з цим С. Куницький прохав короля дати згоду на похід козацького війська до Молдавії й запевнював Яна III, що він розраховує набрати до 10 000 козаків для цієї операції. Наприкінці листа Куницький прохав польського короля «до ніг падаючи Вашої Милості... щоб нас блукаючих овечок, так як батько і пастор до своєї ласки прийняв»9. Ян III Собеський у відповідь на це послання козацтва універсалом від 24 серпня 1683 р. призначив С. Куницького гетьманом правобережного Українського гетьманату (про його діяльність на посаді наказного гетьмана правобережного Війська Запорозького у наступному розділі).

У січні 1684 р. наказний гетьман С. Куницький разом зі своїми козаками з’являється в м. Могилеві, що на Дністрі. Невдовзі тут відбулася козацька рада, яка відібрала у нього булаву й поставила на гетьманство А. Могилу. 30 січня рішення могилівської ради були затверджені польським королем10. Можемо стверджувати, що обрання Могили на Правобережжі за правовим статусом нічим не відрізнялося, наприклад, від виборів гетьманів І. Самойловича чи І. Мазепи на Лівобережній Україні. Вони також обиралися на козацьких радах, а потім затверджувались сюзереном — московським царем. Додатковим підтверженням є титулування новообраного гетьмана — «гетьман Його Королівської Милості Війська Запорозького».

Рішення козацької ради в Могилеві свідчать про існування певних автономних прав козацької військової адміністрації в межах Правобережної України задовго до відомого указу Яна III Собеського 1685 р., який дозволяв формування козацьких полків на території Київщини й Брацлавщини. Відродженню української військово-політичної структури на землях Правобережжя сприяло також непевне міжнародно-правове становище цієї території. Адже ні Журавненський мир 1676 р. між Туреччиною й Польщею, ні Бахчисарайський договір 1681 р. між Росією й Туреччиною не спричинилися до укріплення на цих землях влади одного з монархів.



У 80-х роках XVII ст. Річ Посполита продовжує провадити рішучу політику щодо посилення свого впливу в Молдавії й Волощині. З огляду на це А. Могила активно листується з пропольським молдавським господарем Ш. Петричейку11. У травні 1684 р. український гетьман вирушає на допомогу західному сусідові, але цей перший похід Могили в ранзі найвищого козацького керівника закінчується невдало. Під м. Студеницею його військо зазнало жорстокої поразки від татар. Сам гетьман вийшов з оточення лише з двома сотнями козаків12. Довідавшись про значні втрати серед товаришів (загальна кількість вбитих і полонених становила близько 3000 чоловік), козаки «за шию його, Могиленка, волочили»13, однак булави не відібрали. Невдалий похід правобережного гетьмана спричинився до масового переходу козацтва на лівий берег Дніпра, у Переяславський полк. Додатковим поштовхом до втечі майже чотирьох тисяч козаків з-під влади А. Могили була також невелика платня від польського короля.

Першого червня 1684 р. Могила пише листа до Яна III Собеського, в якому скаржиться, що йому підкоряється не вся козацька старшина, а тому він не має змоги знову йти на допомогу молдавському господарю14. Він також повідомив, що полковник С. Палій, забравши 100 000 злотих з платні короля, перейшов разом із полковниками Дробязгою й Кришталем до І. Самойловича. Пізніше, повернувшись на Правобережну Україну, С. Палій запевнює короля, що буде підкорятися наказам гетьмана Могили15. Однак два роки по тому обіцянку він не порушив. Лише коли С. Палій взяв участь у молдавському поході разом із польськими військами (жовтень 1687 р.), а потім розбив хана Батир-агу, Ян III Собеський пише листа до «бунтівного» полковника й висловлює сподівання, що, можливо, він «помириться» з А. Могилою16.

Заворушенням у військах Могили й переходу більшої частини правобережних козаків на Лівобережну Україну сприяла політика лівобережного гетьмана І. Самойловича. За його наказом переяславський полковник П. Полуботок навесні 1684 р. «засилає» до м. Немирова, гетьманської резиденції Правобережжя, бориспільських козаків братів Яковенків «для повернення війська і його самого (Могили. — Т. Ч.17. Після п’ятитижневого перебування в стані правобережного гетьмана вони загітували перейти на лівий берег декілька тисяч козаків.

Слід зазначити, що І. Самойлович не лише всілякими способами переманював на свій бік «лядських» козаків, а й робив усе можливе для дискредитації А. Могили як правобережного гетьмана, перед польським королем. Відразу по обранні Могили гетьманом Самойлович заявляє офіційний протест перед польською владою, вказуючи на неправочинність дій правобережного козацтва. Згодом у листах до представників уряду Речі Посполитої Самойлович називає Могилу «зрадником», «дурним Могиленком», який «не тільки п’яний, але й тверезий не має розуму»18. Керуючись суб’єктивною оцінкою лівобережного гетьмана, В. Антонович, а за ним й інші українські історики дають негативну характеристику діяльності А. Могили. Повністю не можемо погодитися з такою оцінкою ролі правобережного гетьмана в українській історіографії, оскільки ще козацькі літописці відзначали його велику роль у вигнанні турив з Поділля в останній чверті XVII ст.

У серпні 1684 р. він проголошує наказним гетьманом димерського полковника Мирона, який відразу ж по обранні починає розсилати універсали по всіх правобережних землях. У них він стверджував, що польський король віддав запорозькому гетьману Україну по р. Случ, як то було за Б. Хмельницького19. Всі селяни мали перейти в козацький стан і не підкорятися владі польської шляхти. Цілком можливо, що Мирон діяв не без відома свого патрона — А. Могили. Козацькі ватажки хотіли скористатися з наказу Яна III Собеського, який надав козакам територію «коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані»20.

Військо Могили наприкінці літа 1684 р. налічувало близько п’яти тисяч козаків. Вони, незважаючи на заборону, переходили під владу гетьмана Правобережної України, сподіваючись, що польський уряд платитиме їм великі гроші. Правобережні землі успішно заселялися вихідцями з Лівобережної України та інших регіонів21. Могила повідомляв Яна III Собеського, що московський цар заборонив такий перехід під страхом смертної кари (а «границі від Запорогів по Київ і по Батурин міцні»22) і що вже страчено двадцять козаків. Лівобережний гетьман Самойлович арештував навіть жінку А. Могили. Виявив бажання перейти на службу до польського короля і переяславський полковник Войца-Сербин, за що й був висланий Самойловичем у кайданах до Москви. Однак репресивні заходи не стримували козаків та селян: Правобережжя заселялось, у полках Могили з’являлося все більше досвідчених воїнів.

Це давало змогу успішно провадити військові операції проти турків, татар і козаків, які перейшли на їхній бік. У листопаді під Немировим гетьман неодноразово висилає полонених татар і турив. «...По градах, біля Кам’янця, турків вигнавши, своїми військами козацькими гради обложив», — так оцінює даний період діяльності правобережного гетьмана Г. Грабянка23. У грудні 1684 р. війська Могили відзначилися в битві польсько-українських сил з турками під Цецорою.

Визнанням видатної ролі козацтва в обороні Правобережної України, Речі Посполитої і всієї Східної Європи від турецької агресії стала постанова вального сейму від 16 лютого 1685 р., в якій зазначалося, що «всіх козаків низових і українських, як тих, які побажали признати його (гетьмана — Т. Ч.), мають осідати в Україні, вернути їм їхні прадавні вольності, свободи і привілеї, що даровані були нашими попередниками...»24. А. Могилі також було доручено набирати полковників не зі шляхетського стану, як було досі, а серед козаків. Разом з тим, сеймова конституція надавала козацтву землю в межах шляхетської власності, що й спричинило майбутні конфлікти між ними та польською владою. Відразу ж по цьому на Правобережній Україні відроджуються чотири козацьких полки — Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський. Панівні кола Речі Посполитої в даному випадку керувалися принципом «найменшого зла» — перед загрозою турецької агресії козацтво юридично визнається за окрему військово-політичну силу, що сприяє відродженню інститутів Українського гетьманату на правобережних землях.

Однак знову спрацьовує чинник, що завжди перешкоджав українству створити повноцінну державу, а в 80-і роки XVII ст. — відтворити державно-адміністративні інститути на Правобережній Україні. Полковники Сулимка, Булук-Баша, Барабаш і Корсунець відмовляються підпорядковуватись гетьману. Один із них висловив таку думку: «Я ні короля, ні гетьмана не боюся, у мене король — цар турецький, а гетьман — господар волоський, бо треба тоє відати: де Барабаш, там нічого не маш»25. У січні 1685 р. А. Могила розбив війська «турецького» гетьмана Сулимки. Того ж року він відправляє своїх послів до Калмицької орди з пропозицією йти на службу до короля26. Згодом гетьман взяв участь у спільному поході з хоругвами Яблоновського. Козацькі війська беруть у полон два десятки татар під Зінковим і разом з полком Апостола-Щуровського відганяють їх від Немирова.

Наприкінці літа 1686 р. двотисячний загін Могили приходить до військового табору Яна III Собеського, який вирушив під Цецору «на допомогу цесарю римському проти турок». У вересні об’єднані війська були оточені турецько-татарською армією поблизу Кам’янця. Облога тривала майже два тижні. Після того, як загинуло близько третини королівського війська, коронний гетьман Яблоновський дав наказ відступати до Львова, а «козаків розпустив, заплативши на дві людини по 3 таляри і по зипуну на козака»27. По отриманні грошей полковники Кулик, Макуха та Штепа покинули свого ватажка й подалися на Лівобережжя.

Тут треба зазначити, що ще в травні 1686 р. між Московською державою й Річчю Посполитою було укладено т. зв. «Вічний мир». Зокрема, сторони дійшли згоди у проблемі переходів козаків з Правобережжя на лівий берег Дніпра і навпаки — відхідні «їхня царська величність тих козаків.., які живуть у Немирові, в Паволочі і біля Білої Церкви, не будуть і не велять приймати в свою оборону»28. Так само мав діяти і польський монарх щодо запорозьких козаків, які часто приходили на допомогу гетьману.

Участь правобережних козацьких полків у поході польської армії на Волощину відображено в «Щоденнику кампанії в Волоській землі 1686 р.»29, що його написав королевич Якуб Собеський, безпосередній свідок тих подій. Лист А. Могили до Яна III Собеського від 1 жовтня 1686 р. свідчить про труднощі гетьмана в розташуванні війська на землях Правобережної України. «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді... Супрунів Бихів тільки назва від них залишилась», — писав Могила і просив короля, щоб той видав «асигнацію на землі, де були б люди»30. Зрозуміло, чому в разі відмови гетьман погрожував скласти клейноди, адже козацтво виступало тоді суто як військовий елемент і не могло існувати без розвинутих господарських структур.

1687 р. А. Могила бере участь у облозі м. Кам’янця-Подільського, де перебувала турецька залога. Того ж року він призначає наказним гетьманом Максима Булигу31. 20 жовтня Могила звертається до комісара С. Дружкевича й інформує його про можливий напад ханських військ, а також запитуває його про необхідність затримання тих козаків, які не задоволені зимовою кампанією та невиплатою обіцяних грошей і погрожують покинути Правобережжя32.

13 червня наступного року правобережний гетьман повідомляв короля про перемогу над татарами в битві поблизу Немирова. Оригінал тексту листа відтворено в сучасному польському виданні33. Однак, ознайомившись з цим документом у архіві, автор виявив пошкоджений відбиток печатки Війська Запорозького, якою користувався А. Могила34. Вона продовжувала традиції Української держави, що сформувалась за Б. Хмельницького і зображувала відомий образ — козака з мушкетом. Сам гетьман у цьому та інших листах підписувався так: «Андрій Могила Гетьман ВКМ (Вашої Королівської милості. — Т. Ч.) Військ Запорозьких». До речі, у серпні 1688 р. московський цар вимагав від Яна III Собеського, щоб той заборонив А. Мигулі (Могилі) вживати цей титул35.

Могила привертає до себе увагу московської влади та лівобережного гетьмана І. Мазепи тим, що пише листа на Запорозьку Січ до кошового отамана Г. Сагайдачного, в якому запрошує запорожців на службу до польського короля36. Один із таких листів і потрапив до рук Мазепи. Останній відразу ж пересилає його до Москви, чим викликає гнів запорозьких козаків. Наслідок був протилежним бажанням царя й лівобережного гетьмана. Незважаючи на великі заслони, що були виставлені І. Мазепою, багато запорожців перейшло до А. Могили на службу.

Взимку 1688 р. правобережний гетьман з почесною місією відправляє до Кримського ханату особистого перекладача з тюркських мов. Той, маючи при собі велику суму грошей з гетьманської скарбниці, мав викупляти з татарської неволі полонених козаків. Весною він з’являється в запорозькому Коші з визволеними товаришами37.

Остання документальна звістка, що стосується безпосередньо діяльності А. Могили на посаді гетьмана від імені «Його Королівської Милості», датується 22 вересня 1688 р. Саме цього дня польський король пише листа до старого гетьмана, наказуючи йому вирушити до м. Бучача під командуванням коронного гетьмана С. Яблоновського, а також пропонує скласти компут козацьких полків38. Він був підготовлений влітку 1689 р. і засвідчив існування п’яти козацьких полків — А. Могили, Гришка, Іскри, Самуся та Макаренка39. Але цей реєстр складався вже без участі гетьмана, оскільки ще на початку 1689 р. А. Могила помирає.

Універсалом Яна III Собеського від 4 травня 1689 р. на посаду наказного гетьмана Війська Запорозького було призначено полковника Гришка (Грицька Івановича). Згадки, що стосуються біографії Гришка, зустрічаємо в працях вітчизняних40 та зарубіжних41 учених.

Гришко був одним із перших козацьких полковників, якому згідно зі спеціальною постановою вального сейму Речі Посполитої в лютому 1685 р., дозволялося здійснювати військово-політичну діяльність на теренах Правобережної України. Дотримуючись положень вищого законодавчого органу польсько-литовської держави й керуючись «приповідним» листом гетьмана А. Могили, Гришко протягом кількох місяців набрав на військову службу близько трьохсот козаків, які того ж року були використані королівським урядом для витіснення з території Південнно-Східної Європи турецько-татарських сил.



Першу документальну звістку про козацького полковника Гришка зустрічаємо в «Щоденнику» коронного гетьмана Речі Посполитої С. Яблоновського, який відображав події походу польських та козацьких підрозділів до Буковини, Молдавії й Волощини протягом 1685 р.42 Під час виправи Гришко очолював піхотний козацький полк, який у складі об’єднаних польсько-українських сил пройшов з боями територією, захопленою турками й татарами. 29 вересня, переправившись через р. Прут, союзницькі війська підійшли до с. Боян. Тут вони організували оборонний табір, що складався з 18-тисячного війська Речі Посполитої, серед якого було три тисячі козаків43. Вранці 1 жовтня близько 30-тисяч татар і 12-тисячний корпус Солімана-Баші атакували правий фланг армії С. Яблоновського. Саме там розміщувалися козаки під керівництвом гетьмана А. Могили та полковників С. Палія й Гришка. Певний час витримуючи натиск численніших сил противника, козацькі полки після тригодинного бою почали відступати до центру. Їм на допомогу надійшло близько десятка литовських хоругв, після чого фронт знову вирівнявся. Більше того, відбивши ворожу атаку, українці перейшли у контрнаступ. Як свідчив очевидець тих подій, «Гришко полковник погнався за вал Боянський далеко пішов з кільканадцятьма козаками за татарами»44. Захопившись погонею, вони не помітили, як опинилися в стані противника, а тому п’ятеро козаків потрапили до полону, останні ж під керівництвом Гришка відступили, скориставшись густими чагарниками, які знаходилися неподалік від місця сутички45.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка