Тарас Чухліб козаки І монархи



Сторінка21/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   45

На честь цього походу С. Яблоновський склав поему під назвою «Pamiętne wprowadzenie wojska z cierni Bukowinskiey», яка в друкованому варіанті вперше побачила світ у 1745 р. в Замості. Чимало її рядків присвячувалося подвигам хоробрих та мужніх українських козаків. Автор згадував і про «сміливого полковника» Гришка, який разом із гетьманом Могилою, полковниками Палієм і Апостолом, відзначився в буковинсько-волоській виправі й був справжнім «рицарем і молодцем»46.

Після повернення на Правобережну Україну полковник Гришко отримує наказ від А. Могили (січень, 1686) укласти реєстр свого підрозділу з метою отримання грошей, які їм мав передати королівський «комісар над козаками», хелмський каштелян С. Дружкевич. Окрім того, як засвідчує гетьманський лист, він мав очікувати наказу від коронного гетьмана С. Яблоновського та миритися з тим, що «польські хоругви мають мешкати в козацьких квартирах»47.

20 квітня коронний гетьман направляє спеціальний наказ («ординанс») до Гришка, щоб той вирушив під Вінницю на сполучення з хоругвами ротмістра К. Завіши48. Однак наказний полковник зволікає з його виконанням, а тому 18 травня 1686 р. одержує повторну вказівку рухатися до Язловця на сполучення з полками С. Палія, М. Булиги, С. Корсунця, Макухи та Булук-Баші й перебувати під загальним керівництвом гетьмана Могили49, зважаючи на плани польського військового командування, 24 травня всі козацькі підрозділи мали зібратися біля язловецької фортеці для майбутнього походу до Молдавського князівства. Однак правобережний гетьман із старшиною знову затримують виконання цього завдання, оскільки козацькі підрозділи намагалися в цей час оволодіти Баром і Меджибожем, де закріпилися турецькі залоги. Крім того, більшість полковників не бажало підкорятися наказам гетьмана А. Могили, а тому згодом уже сам король надсилає персональні «ординанси» до козацької старшини.

Наприкінці червня Гришко отримує від Яна III Собеського наказ прибути під Язловець. Після того, як козацькі полки все ж таки зібралися у визначеному місці, польський король окремим універсалом призначив «неслухняні» полки Гришка, П. Апостола-Щуровського, С. Палія та С. Корсунця до складу своєї армії, а підрозділи гетьмана Могили залишив для охорони польських комунікацій на Поділлі. У другій половині 1686 р. підрозділ Гришка (близько 400 чол.) разом з іншими козацькими полками (всього близько 2500 осіб) взяв активну участь у черговому поході армії Речі Посполитої до Молдавії.



Після смерті на початку 1689 р. гетьмана А. Могили польський король, який особисто опікувався козацтвом Правобережної України, виступив із пропозицією на варшавському сеймі: «...що з козаками робити, і якщо їм дати Гетьмана»50. Одержавши згоду польських законодавців і порадившись із представниками козацької старшини, король своїм універсалом призначає гетьманом Гришка.

«...Знаючи добре належну Вірності Твоєї до Речі Посполитої вірність і зичливість... виявлену його у справі рицарській охоту і до служби нашої зичливість, його наказним Війська нашого Запорозького настановляємо і проголошуємо»51, — засвідчує цей документ. Король також запевняв Гришка, що незабаром йому будуть надані всі атрибути гетьманської влади — козацькі клейноди, які після смерті А. Могили знаходилися в коронного гетьмана С. Яблоновського.

Призначення нового гетьмана Правобережної України було вигідним Польщі з огляду на ті геополітичні плани, які вона висувала під час переговорів з Османською імперією протягом 1688–1692 рр. Від імені країн «Священної ліги» польські дипломати вимагали в турків виселити з Північного Причорномор’я в Азію татарські орди (Буджацьку, Білгородську, Очаківську та Ногайську), а всі українські землі між Дніпром і Дунаєм разом з Молдавією і валахією віддати татарам52. Очевидно, гетьманування Гришка давало змогу Яну III Собеському заявляти про те, що якщо південно-східне Правобережжя належить Війську Запорозькому, а воно, в свою чергу, підкоряється королю, то, згідно з принципом utі possidetis, територія «між Дніпром і Дунаєм» має належати Речі Посполитій.

Як уже зазначалося, влітку 1689 р. козацьке військо на чолі з гетьманом Гришком, згідно з укладеним під с. Кашперовцями реєстром («компутом»), нараховувало п’ять полків. До першого полку, який раніше очолював А. Могила, входила старшина у складі генерального писаря, генерального обозного, генерального осавула, генерального хорунжого, бунчужного, підосавула, а також пушкарів (3 чол.), довбуша, трубача, прапороносця й капелана і 93 рядових козаків. У складі полку самого Гришка були: полковий писар, хорунжий, осавул, підосавул, суддя, сотенні отамани (38 чол.), сотники, хорунжі, осавули (по 5 чол.), козаки (514). У полковника Іскри (Захарія — ?) було 17 старшин та 280 чоловік «черні». Полк Самуся налічував 4 старшини і 150 козаків. До полку під керівництвом Макаренка входило 7 старшин і 161 козак. Крім того, до цього компуту було внесено ще 140 козаків, які за наказом С. Яблоновського здійснювали розвідку в татарських володіннях. Таким чином, за реєстром 1689 р. правобережне козацьке військо налічувало 1449 осіб53. Наприкінці тексту даного компуту також відзначалося, що до нього з різних причин не ввійшли козацькі відділи Барабаша, Булук-Баші, Михайла та Семена (близько 300–400 чол.). Слід відзначити, що в компут також не було внесено полки С. Палія та А. Абазина, які не бажали підкорятися Гришкові. Однак згодом вони вже не відмовлялись бути занесеними в реєстр — 30 травня 1690 р. С. Палій писав до короля: «Просимо про потребу нашу, бо козакам п. Гришка, гетьмана наказного, 6000 (злотих — Т. Ч.) дали, а там стільки людей, як і в моєму полку, а тільки 2000 дали на людей моїх...»54.

Проте Гришкові козаки все одно були невдоволені тими принципами, згідно з якими укладався цей компут, про що неодноразово скаржились польському комісару С. Дружкевичу. Той, у свою чергу, звертався до короля: «...Бонесана (представник Папи Римського — Т. Ч.) менше, ніж потрібно уконтенував»55. За словами хелмського каштеляна, цей нунцій, одержавши гроші від Папи Римського, обіцяв кожному з козаків по «2 твердих таляра», а видав лише по «10 злотих шелягами». Крім того, як засвідчував Дружкевич, Ф. Бонесана «не захотів дати на барви Булук-Баші»56.

Гришко, керуючи правобережними полками, продовжував політику свого попередника, що полягала у військовій співпраці з польською владою задля зміцнення козацького устрою Правобережної України. У липні 1689 р., він разом із підрозділами «козацького» комісара С. Дружкевича намагався відвоювати у турок стратегічно важливу фортецю Сороки, що знаходилася на «молдавському» березі Дніпра. Хоча бажаного не вдалося досягнути, це, однак, не завадило одному з італійських «летючих листків» вмістити інформацію про битву польсько-українських військ із турками й татарами в Молдавії57.

Повернувшись до Немирова, який традиційно став резиденцією правобережного гетьмана, Гришко негайно починає укріплювати фортифікаційні споруди міста. Адже, згідно з повідомленнями, його невдовзі мали атакувати татарські війська. Турбуючись за долю Немирова, Ян III Собеський 13 серпня відправляє до С. Дружкевича і С. Яблоновського листи з наказом передати допомогу козакам Гришка в обороні міста: «...якщо на Немирів йдуть татари, то його швидше боронити потрібно»58. Одночасно король піддавав сумніву боєздатність козацьких полків, яка, очевидно, була недосконалою, зважаючи на стан дисципліни серед козацької старшини. Окремі полковники, дотримуючись звичаєвого права, не бажали підкорятися нелегітимному (у зв’язку з тим, що Гришко не був обраний козацькою радою) гетьману. Проте Гришко все ж упорався з обороною Немирова, розгромивши багаточисельну татарську орду під мурами міста, а через деякий час і поблизу Іванкова. На доказ перемоги він відсилає до королівської резиденції декілька полонених татар59.

Лідером опозиційно налаштованої до наказного гетьмана старшини виступав фастівський полковник С. Палій. Слід відзначити, що конфлікт між гетьманською владою та амбіційним полковником розпочався ще за часів А. Могили. З початком вступу на цю посаду Гришка він, зважаючи на зростаючий військовий та політичний потенціал Палія, набув нового забарвлення. На нашу думку, саме Гришко виступив ініціатором арешту фастівського полковника у польській в’язниці в Підкаменному (жовтень, 1689 р. — квітень, 1690 р.). Адже С. Палій неодноразово заявляв, що не підтримує новопризначеного гетьмана. Крім того, Палій перед тим намагався оволодіти Немировим і, взагалі, розташовував своїх козаків «там, де мали стояти Гришкові»60.

За гетьманування Гришка продовжувався «споконвічний» козацько-шляхетський конфлікт, який був відлунням українсько-польського протистояння в попередні десятиліття. 29 вересня король Ян III Собеський видає універсал до наказного гетьмана, полковників та всієї «черні» Війська Запорозького, щоб вони не «свавільничали» на землях Хмельницького старости і надворного коронного підскарбія Потоцького61. Неодноразово особисто до Гришка звертався коронний гетьман С. Яблоновський з вимогою не «чіпати добр панів Єльців», які знаходилися на Київщині62.

У свою чергу, правобережні козаки скаржилися польській адміністрації на немирівського коменданта, який втручався в їхні справи. Король відразу реагує на цю скаргу і в листі від 1 жовтня наказує комендантові Немирова не втручатися до «судів» Війська Запорозького, а також нагадує, що козаки «нікому не можуть підкорятися, крім короля...», щоб гетьман зі старшиною всі «справи між Військом Запорозьким судив»63.

Наприкінці року Гришко на чолі посольства правобережної частини гетьманату разом із козацькими делегатами від Запорожжя вирушив до королівської резиденції64. Однією з головних вимог української старшини було прохання надати їм додаткову територію для розташування своїх полків на лівому побережжі Бугу. Сам король схилявся до позитивного вирішення цієї проблеми. За його поданням була скликана спеціальна комісія сенату. Вона обговорила дане питання і запропонувала козакам лише невелику прикордонну територію поблизу Ягорлика. Не дивно, що українське посольство не погодилося на цю пропозицію. На наступних засіданнях якогось компромісного рішення вироблено не було65. У той же час Гришко хотів просити короля, «щоб наказати злу людину Тишка Толочка», який пограбував помісти колишнього гетьмана Могили й забрав гроші в його вдови66.

Скориставшись відсутністю Гришка, полковник Кулик разом зі своїми козаками, а також мешканцями Кальника й Дашова перейшов на Лівобережну Україну, чим викликав велике обурення польських владних структур і наказного гетьмана. «...Кулик полковник, й інші під знаками нашої Королівської Величності були, гроші, барви побрали і ще підданих наших з Кальника, з Дашова і з інших міст спровадивши, з тим усім втекли вони на сторону Вашої Царської Величності й прийняті були»67, — писав 19 лютого 1690 Ян III Собеський до московського царя Петра I.

У жовтні 1690 р. відділи Гришка прислали королеві «язика татарського, під Очаковим взятого».68 Сеймові рахунки коронного скарбу свідчили про те, що протягом осені-зими цього ж року Гришко ще кілька разів присилав «язиків» до Варшави, а також особисто приїжджав до короля у різних справах функціонування козацької організації Правобережної України. Ян III Собеський неодноразово відзначав уміле керівництво наказного гетьмана: «...відвагу рицарську в землі Білгородській показали, даємо добро на подальші акції»69.

На козацькій раді, що відбулася на правобережній Україні в 1690 р., було прийняте рішення переглянути особовий склад компуту Війська Запорозького для того, щоб виключити з нього «несправжніх» козаків-селян, які оголосили себе козаками протягом попередніх років70. Наказний гетьман Гришко також звернувся до Яна III Собеського з проханням виплатити більшу суму грошей для своїх «молодців» (листи правобережного гетьмана до короля від 19 жовтня з Тульчина та 14 листопада з Немирова)71. Перебуваючи в тому ж році з посольством у резиденції польського короля, Гришко особисто отримав від нього 260 злотих72. Незважаючи на це, як свідчив документ, «козаки Гришкові... з великою експресією скарги свої донесли»73 королеві й обурювалися тим, що після повернення з походів на татарські улуси не можуть «навіть коней випасти» через перешкоди місцевої шляхти. Реагуючи на ці скарги, Ян III Собеський відписував белзькому воєводі: «...їх (правобережних козаків. — Т. Ч.) треба більше ласкати, бо знову війна з турками гору бере»74, зважаючи на постійні звернення від наказного гетьмана, король знову схиляється до думки, щоб узимку 1690–1691 рр. козаки Гришка розмістилися в королівських «добрах» понад Бугом. Про це він писав у листі від 8 грудня 1690 р. до коронного гетьмана С. Яблоновського75. Того ж дня Ян III Собеський листовно відповідає на звернення Гришка.

У зв’язку з тим, що листів польського короля до наказного гетьмана Правобережної України було всього декілька, вважаємо за необхідне передати його зміст повністю. «Тієї рицарської охоти і прислуги війська нашого, яка в землі Білгородській з відвагою показали, дуже вдячні за те. Даємо панське наше благословіння на подальші такі ж акції на добру славу цілого народу нашого. Де зараз Вірності ваші грунтовно і спокійно фундувати і осаджати мали, доручили вельможному воєводі руському гетьманові великому коронному, щоб призначили від себе на певний час людей, що знаються на цьому, а також нам і Речі Посполитій зичливих, від Вірності Твоєї призначених, важливу справу і постанову учинив; там же зараз і про потреби на військо наше пильно і старанно засвідчив. У чім не сумніваємось, що вже Вірність Твоя повідомлена і застережена. Там тоді через ознайомлення вельможного воєводи руського з висланням послів своїх як належить і якнайшвидше повідомити. А ми якщо ласки панської будете потребувати, швидко допоможемо. А зараз військо наше мило вітаємо, доброго Вірності Твоїй також», — заспокоював король Гришка76.

1691 рік ознаменований участю козаків Правобережної України в черговому поході армії Речі Посполитої до Молдавського князівства. На військовій раді 15 серпня польські воєначальники на чолі з королем та його сином Якубом узгодили план-максимум — зайняти всю Молдавію та Волощину та план-мінімум — оволодіти потужними турецькими фортецями Сороки і Сучава. Польська історіографія негативно оцінювала цей похід Яна III Собеського, стверджуючи, що від часу невдач під Жовтими Водами й Корсунем армія Речі Посполитої не зазнавала таких важких поразок77. Єдиною успішною операцією в рамках походу стало завоювання козацькими полками Гришка фортеці Сороки.

Оцінюючи дії наказного гетьмана як воєначальника, відзначимо, що він мав наступати на турецькі володіння в Молдавії зі сходу, від Немирова. Після завоювання сороцької фортеці Гришко разом із хоругвами С. Дружкевича (всього близько 6 тис. чол.) повинен був просуватися далі вздовж Дністра до буджацьких степів. Ці дії мали відвернути увагу від наступу головних польських сил на чолі з Яном III Собеським, які рухались углиб Молдавського князівства із заходу.



22 вересня 1691 р. у польський табір біля м. Хирлеу прибув посланець від С. Дружкевича, який сповістив, що Сороки захоплені й укріплені польсько-козацьким гарнізоном та артилерією78. Інші козацькі полки, керуючись попереднім планом, пішли на Буджак. Відвоювання в турив міцно укріпленої фортеці Сороки було чи не єдиним успіхом цього походу. Головні польські сили, зазнавши ряд поразок, спромоглися лише на зворотньому шляху до Польщі опанувати фортецю Нямц (14 жовтня)26. Військова операція 1691 р., так само як і попередні виправи до Молдавії (незважаючи на окремі успіхи), звели нанівець королівські плани щодо завоювання цього важливого в геополітичному розумінні регіону.

Гарнізон, залишений у Сороці, складався з двох регіментів польської піхоти й 500 козаків під загальним керівництвом коменданта С. Раппе. Після відходу основних сил він успішно відбивав майже щоденні ворожі напади79. Разом з двома регіментами польської піхоти п’ять сотень козаків протягом тривалого часу обороняли фортецю. Це забезпечило можливість польському урядові збудувати на «турецькому» березі Дністра важливу фортецю під назвою Окопи Святої Трійці, яка поряд з іншими відвойованими фортецями, унеможливлювала ефективний доступ турків до Кам’янця80.

21 січня та 28 лютого 1692 р. С. Яблоновський наказав Гришку, який з основними козацькими силами повернувся до України, щоб той повертався до Сорок і виконував накази місцевого коменданта. Однак правобережний гетьман зволікав із виконанням обтяжливого для свого війська завдання. Згодом Яблоновський вислав лист до Гришка, щоб той «йшов під команду коронного кухмістра (Ф. Галецького — Т. Ч.)» разом з усією козацькою кіннотою і полковниками, які слухаються»81. 2 березня наказний гетьман Гришко, перебуваючи в Брацлаві, видав свої універсали до козацької старшини з вказівками підкорялися наказам коронного гетьмана82. Але й вони не були виконані. Польська влада була дуже занепокоєна ігноруванням її волі. 21 травня С. Яблоновський уже вкотре звернувся до Гришка із наказом іти на допомогу сороцькому гарнізону83. Аналогічні універсали були направлені полковникам Я. Гладкому, А. Абазину, Самусю, З. Іскрі.

Під тиском С. Дружкевича підрозділи Гришка влітку вирушили до Сорок, але ця операція внаслідок опору «опозиційного» полковника С. Палія була провалена. Останній загітував Гришкових козаків перейти під своє командування. Як свідчив Дружкевич, «козаків по приходу в Сороки жодного не залишилось»84. Саме в цьому листі до Яна III Собеського від 30 серпня 1692 р. королівський комісар назвав гетьмана Гришка «небіжчиком». Отже, можна стверджувати, що правобережний гетьман помер (можливо, загинув під час сутички з козаками С. Палія) у липні-серпні 1692 р.

У 1693 р. черговим наказним гетьманом було призначено Самійла Івановича (Самуся). Полк Самуся протягом 1686–1692 років брав участь у більшості військових операцій армії Речі Посполитої проти Османської імперії та залежного від неї Кримського ханства. Так, саме завдяки Самусевим козакам королівський комісар С. Дружкевич у вересні 1691 р. оволодів міцно укріпленою турецькою фортецею Сороки. У 1692 р. 700 кіннотників та у 1693 р. 400 піхотинців на чолі з богуславським полковником знову допомагали полякам утримати цей важливий оборонний пункт на території Молдавського князівства85. У 1691 р. козаки Самуся самостійно ходили на Білгород, взяли в турків возів 50 і самих турків немало86.

Надійність і безвідмовність полковника Самуся у військових справах спонукає Яна III Собеського призначити його гетьманом Війська Запорозького на Правобережній Україні. Очевидно, це сталося на початку 1693 р., адже 27 лютого він повертався із зустрічі з королем, на якій, очевидно, і був затверджений наказним гетьманом87. У 1694 р. Самусь з козаками «під Сорокою залишається, ходив на села гетьмана ханського (Стецика. — Т. Ч.) і, зруйнувавши їх, тим значну користь приніс»88, — повідомляв польського короля його секретар Д. Вільчек. У червні 1695 р. правобережні полки на чолі з Самусем здійснили похід на Дубоссари, під час якого зруйнували цю турецько-молдавську фортецю й захопили значні трофеї89.

Тактика, спрямована на співпрацю з урядом Речі Посполитої проти турок і татар, забезпечує відносну оборону населення Правобережжя від наїздів ординців, а також дає змогу Самусеві значно поповнювати полкову скарбницю. Адже майже кожен бойовий виїзд козаків оплачувався польською владою. Про це красномовно свідчить «Щоденник військових видатків» С. Яблоновського за 1693–1696 рр., відшуканий нами в архівосховищах Польщі90. Протягом 1693 р. Самусь чотири рази їздив до великого коронного гетьмана за «уконтенуванням» для своїх козаків.

Окрім того, козаки Самусевого полку отримували гроші: за привезених полонених татар і турків (16 квітня — три татарина; 9 серпня — один; 29 вересня — один; 14 жовтня — два); за перемогу над татарськими загонами (5 вересня); за відомості військового характеру та доставку листів (9 та 16 червня; 1 та 20 липня; 19 вересня; 5 грудня). Всього у 1693 р. коронний гетьман оплатив козакам Богуславського полку 5372 таляри. У січні того ж року С. Яблоновський наказував Самусеві, щоб той переманював до себе козаків С. Палія з метою ослабити «свавільний» полк91. Однак Самусь не поспішав із виконанням наказу, хоча в березні наступного року був змушений взяти участь у поході регіментаря Б. Вільги проти фастівського полковника.

Записи «Щоденника» за 1694 р. засвідчують, що «5 січня Григорій сотник Самуся тижня два тому привів язика з двома козаками»92. За це вони отримали 189 таляри. 4 березня «брат Самуся» отримав для свого родича 1209 тал. 21 березня від Самуся з відомостями до Яблоновського приїхав полковий суддя, він же знову перебував у резиденції коронного гетьмана з 25 травня по 28 квітня й отримував щоденно 5 тал. 8 квітня Самусь отримав «китайки на хоругви», що оцінювалися в 94 тал. 1 листопада «козаки Самуся гетьмана... приїхали для учинення реляції з Буджаку» й отримали 201 тал. 8 листопада Самусеві козаки привели язика, за що взяли 166 тал. Першого грудня в Яблоновського були козаки Самуся «з новинами», а 14 грудня «обозний Самуся за свій кошт і осавул»93. Таким чином, протягом 1694 р. козаки Богуславського полку отримали 2043 таляри. У тому ж році півтисячі кіннотників з полку Самуся було внесено до реєстрових списків, що перебували на утриманні Речі Посполитої94.

Згідно зі щоденниковими записами, початок 1695 р. відзначився тим, що «від Самуся гетьмана сотник з 12 козаками привели 2 татар під Кам’янцем взятих»95. Вони були винагороджені 437 тал. З 9 по 13 серпня з відомостями від наказного гетьмана Правобережної України у С. Яблоновського перебував сотник Рубан із сімома козаками. 5 вересня за платою приїжджав ще один сотник Самуся на ім’я Максим. А наприкінці року, 30 грудня, його козаки відзначилися тим, що привели до коронного гетьмана трьох полонених турків. За 1695 р. зі скарбниці С. Яблоновського козакам було виплачено 1819 тал.

Окрім того, у квітні 1695 р. сенатська комісія Речі Посполитої прийняла рішення про виплату правобережному Війську Запорозькому 27 858 злотих. Її було здійснено 10 жовтня того ж року згідно з «Платою і барвою Війську Козацькому, яке прийшло з поля в 1696 р.» для 2050 козаків96. Цей документ засвідчив, що наказному гетьману Самусю особисто видали грошей і сукна на суму 1000 злотих, його полковнику — 3000, полковим осавулу — 40, хорунжому, писарю, судді та п’яти сотникам — по 30, чотирьом сотенним хорунжим — по 15, обозному — 30, довбушеві, двом трубачам і двом пушкарям — по 15. Всього на 479 козаків (окрім перерахованої старшини) було видано 5748 злотих. Таким чином, кожен «рядовий» отримав по 12 злотих на руки. Разом із оцінкою виданого «сукна», «атласу», «паклаку» на козацький одяг загальна сума отриманих полками Самуся грошей становила 9041 злотих.

Очевидно, що у 1695 р. був складений ще один реєстр козацького війська загальною кількістю 2000 осіб, де кінний полк «Самуся гетьмана наказного» нараховував 600 козаків97. Тут слід підкреслити, що складені наприкінці 80-х — середині 90-х років реєстри не охоплювали всієї маси правобережного козацтва. Так, якщо, наприклад, компутовими та оплатними списками 1694–1695 рр. до полку гетьмана Самуся входило від 500 до 600 козаків, то насправді його полк складався з двох тисяч, а то й більше чоловік. Підтвердженням цьому є секретна інформація, оголошена на сенатській комісії у квітні 1695 р.98

У 1696 р. Самусь лише чотири рази посилав своїх старшин і козаків до коронного гетьмана Яблоновського. В одному випадку 24 березня «брат Самуся гетьмана приїхав від Війська Запорізького в справах», в другому — «козаки Самуся привели язика (26 квітня), в третьому — «козак від Самуся прибув з листами (10 червня), в четвертому — 13 листопада сотник Самуся і бунчужний одержали певну суму талярів. У цьому році Самусь отримав від Яблоновського всього 827 тал.



Протягом 1693–1696 рр. майже кожен рік гетьман Самусь висилав козацькі делегації до польського короля, а інколи (у 1693 та 1694 рр.) особисто зустрічався з Яном III Собеським. Під час цих зустрічей обговорювалися різні проблеми функціонування козацьких установ на Правобережній Україні — представники гетьманської адміністрації вимагали від польської влади відновлення традиційних «прав і привілеїв».

Однак не лише походами проти турок і татар займався у той час Самусь. Його постійно тривожила думка щодо відновлення інститутів гетьманської влади на Вінниччині та організацію там козацького полку. У 1696 р. він робить чергову спробу утвердитися в цьому регіоні України, розгромивши маєтки вінницького старости К. Лещинського в околицях міста. За рік перед тим Самусь намагався укріпитися в Немирові та Шаргороді99. 20 лютого 1696 р. коронний гетьман видав універсал до Самуся про те, щоб той вивів з маєтностей луцького єпископа Жабокрицького своїх козаків і заборонив їм у майбутньому займати ці землі100.

Козацько-шляхетське протистояння на Правобережній Україні закінчується тим, що польський сейм 1697 р. скасовує «дозвільну» постанову щодо козацтва 1685 р., якою забороняє йому розміщатися в «земських угіддях»101. Отже, Самусь поступово втягується в конфлікт із місцевою польською владою, який розпочався ще у 1688 р. і до цього часу з українського боку асоціювався, головним чином, з іменем полковника С. Палія. Але поки існувала реальна турецько-татарська загроза оволодіти Правобережжям, верховна влада Речі Посполитої в особі короля закривала очі на претензії гетьманів і полковників Війська Запорозького. Тим паче, що одночасно зі «свавільствами» правобережні козаки продовжували нищити татарські загони як на власній території, так і на ворожих землях. 17 жовтня 1696 р. Самусь повідомляв С. Палія про похід у Польщу 40-тисячної орди на чолі із кримським солтаном і пропонував полковнику напасти на них у дорозі102.

Незадовго до цього, у липні, наказний гетьман інформував своїх полковників, насамперед Палія, про смерть свого багатолітнього патрона — польського короля Яна III Собеського103. Довгий час польська шляхта не могла обрати собі нового зверхника, а тому Самусь більш відкрито починає спілкуватися з гетьманом Лівобережної України І. Мазепою. Він неодноразово звертається до нього з листами, що містили різнопланові відомості військово-політичного характеру. Раніше статус наказного гетьмана від імені короля не дозволяв Самусеві офіційно листуватися з лівобережним гетьманом, а тому він домовлявся з С. Палієм, щоб той передавав його повідомлення Мазепі104.

Після того, як польський сейм все ж таки спромігся обрати на королівський трон саксонського курфюрста Августа II Сильного, полковники правобережного Війська Запорозького на чолі з Самусем одразу ж запевняють його, як «найяснішого Антесесора, у своїй вірності»105. Гетьман відправляє до Варшави посольство, яке б мало вирішити різні питання функціонування козацтва в межах українських воєводств Речі Посполитої. «Листи і посольство Вірності Твоєї перше до нас, приймаємо тим серцем панським, яке всім підданим у державі тим відкритим ласками і доброчинністю освідчити хочемо. Не потолкуєш, Вірність твоя, на особливу нашу прихильність, що послуги свої нам і Речі Посполитій зичливо і хвалебно при воєнних оказіях віддавати будеш... Уконтенування для молодців Війська Запорозького, спираючись на звичай Речі Посполитої вже обчислене і до Львова спроваджені»106, — писав Август II Сильний до Самуся 21 серпня 1698 р. у відповідь на звернення його посольства. Також новообраний король дякував за присланого полоненого турка й запевняв наказного гетьмана у «доброчинних наших респектах».

Зважаючи на суперечності між королівською владою й польським сеймом, рішення і накази короля не поспішали виконувати у віддалених українських воєводствах. Шляхта Брацлавщини скаржилася на те, що Самусь разом зі своїми козаками збирає в їхніх маєтностях прибутки, а тому вони просили центральну владу очистити їхнє воєводство від «ребеліянтів»107. Відчуваючи натиск місцевої шляхти та військ регіментаря Б. Вільги, наказний гетьман Самусь повідомляв 21 січня 1699 р. з Вінниці до І. Мазепи: «Прошу, щоб мені можна було із цього рубежу в ті сторони до Дніпра наближалися... адже пани поляки хочуть мене вигнати»108. Невдовзі так воно і сталося.

Червневий сейм 1699 р. ухвалив постанову про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні109. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко опанувало Немировим та Брацлавом (де розміщувалася полкова канцелярія А. Абазика), а також резиденцією Самуся — Вінницею. Туди увійшли п’ять гусарських хоругв і два піхотні полки армії Речі Посполитої. Саме тому частина вінницького козацького полку була змушена була передислокуватися на Київщину, в район Богуслава.

Ще перед вступом польських хоругв в Україну Самусь, як наказний гетьман, організував посольство до Варшави, що мало завдання домовлятися про «спокійне перебування» козацтва в «своїх осідлостях». Козацькі полки на чолі з полковником З. Іскрою не були прийняті королем — їхні вимоги вислухала рада сенату. У розмові сенатори лише повторили зміст попередньої постанови й наголосили на тому, що старшині забороняється набирати до себе нових козаків110.

«У такий спосіб Річ Посполита платила козакам за участь у її обороні»111, — оцінював поведінку коронної влади у 1699 р. польський історик Йожеф Янчак. Зі свого боку зазначимо, що саме небажання політиків Речі Посполитої (хоча перед тим майже півстоліття точилася українсько-польська боротьба) визнати хоча б мінімальні права українців мати власну державу знову штовхало останніх до боротьби проти польських владних структур.

Отже, зважаючи на міжнародну ситуацію, у 1683 р. було відновлено інститут наказного гетьманства, який за часів Стефана Куницького та Андрія Могили підкорявся безпосередньо королеві Речі Посполитої. Такий крок польської влади сприяв посиленню військової потуги антитурецької коаліції та її перемозі на військами Османської імперії в Австрії, Угорщині та Словаччині. Від 1689 р. й до 1699 р. гетьмани «його королівської милості» Гришко й Самусь перебували під керівництвом великого коронного гетьмана й сприймалися верхівкою Речі Посполитої лише як допоміжна військова сила в структурі своєї армії. Підкоряючись королівському уряду щодо захисту від турецько-татарської агресії та витіснення османських сил із території України й Молдавії, наказні гетьмани не давали змоги утвердитися туркам і татарам на Київщині та Східному Поділлі. Протягом зазначеного періоду козацькі структури Правобережжя виступали важливим партнером інших держав у геополітичних планах європейської Священної ліги, спрямованих на боротьбу з турецькою загрозою в Центральній та Східній Європі.



__________

1 Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України. — С. 27.

2 Архив ЮЗР. — Ч. 2. — Т. II. — К., 1888. — С. 393.

3 Архив ЮЗР. — Ч. 2. — Т. II. — К., 1888. — С. 408.

4 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 133, арк. 110.

5 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 133, арк. 111.

6 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — К., 1868. — С. 9.

7 Антонович В. Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра(1679–1714) // Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — С. 15.

8 Theiner A. Monuments historigues de Russie. — Rzym, 1859. — S. 249; Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. — T. 3. — Kraków, 1923. — S. 10; Urbański T. Rok 1683 na Podolu, Ukrainie i w Mołdawii. — Lwów, 1907. — S. 28–29.

9 Цит за: Urbański T. Rok 1683 na Podolu, Ukrainie i w Mołdawii. — S. 29.

10 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej. — S. 24.

11 Дополнения к актам историческим. — Т. 11. — Санкт-Петербург, 1869 — С. 90.

12 БМЧ Краків. — TH, од. зб. 180, № 55, арк. 187.

13 Акты ЗР. — Т. 5. — С. 176.

14 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 165.

15 БМЧ Краків. — Од. зб. 2765, арк. 35; Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись. — С. 208–209.

16 БМЧ Краків. — Од. зб. 422, арк. 288.

17 Дополнения к актам историческим... — Т. 11 — С. 171.

18 Акты ЗР. — С. 176; Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 371.

19 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — С. 94.

20 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — С. 94.

21 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАУ Київ). — Ф. 2, оп. 1, спр. 3, арк. 212 зв.

22 Дополнения к актам историческим. — Т. 11 — С. 150.

23 Літопис Григорія Грабянки. — С. 233.

24 Volumina legum. — Т. V. — S. 350.

25 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — С. 337.

26 РДАДА Москва. — Ф. 210. Розрядний приказ, стовпці Білгородського столу, оп. 12, ствп. 1170, арк. 549.

27 Дополнения к актам историческим. — Т. 12. — Санкт-Петербург, 1872. — С. 302.

28 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 210, арк. 312.

29 Chowaniec Cz. Wyprawa Sobieskiego do Mołdawji w 1686 r. — S. 127–138.

30 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3028, арк. 185; Korzon Т. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. — T. 3. — S. 14.

31 ЦДІАУ Київ. — Ф. 2, оп. 1, спр. 4, арк. 63.

32 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3028, арк. 185; Korzon Т. Dzieje wijen і wojskowości w Polsce. — T. 3. — S. 14.

33 Król Jan III Sobieski i jego epoha / Oprać. J. Płocha. — Warszawa, 1986. — S. 70–71.

34 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. II, кн. 25, арк. 202.

35 Бантыш-Каменский Н. Обзор внешних сношений России... — Т. 3. — С. 159.

36 Станіславський В. Гетьман Андрій Могила і запорозькі козаки // Київська старовина. — 1999. — № 3. — С. 155–162.

37 Станіславський В. Поїздка «товмача» гетьмана Андрія Могили до Білгородчини та Криму (1688) // Український історичний збірник. — К., 2000. — С. 305–310.

38 БМЧ Краків. — Од. зб. 422, арк. 313; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej. — S. 73.

39 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 162.

40 Антонович В. Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679–1714) // Архив Юго-Западной России. — Ч. 3. — Т. 2. — К., 1868; Волк-Карачевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине XVII и начале XVIII вв. — К., 1899; Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683–1688 pp. // Праці історико-філологічного товариства в Празі. — Вип. 4. — Прага, 1942. — С. 3–6; Андрусяк М. До історії правобічних козаків у 1688–1689 рр. // ЗНТШ. — T. 100. — Львів, 1930 — С. 232–274; Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. — К., 1963; Чухліб Т. Правобережна Україна у сфері геополітичних інтересів країн Східної та Південно-Східної Європи (60-ті pp. XVII — поч. XVIII ст.) — Дисерт... канд. істор. наук. — К., 1995; Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.) — К., 1996.

41 Chowaniec Cz. Wyprawa Sobieskiego do Mołdawii w 1686 r. — Warzawa, 1932. — S. 25; Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. — T. 3. — S. 16–17; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobeć sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, 1963. — S. 22–23; Wimmer J. Materiały do zaganienia, organizacji i liczebności armii koronnej w 11. 1690–1696 // SMHW. — T. IX. — Cz. 1. — Warszawa, 1963; Wagner M. Stanisław Jabłonowski (1634–1702). Politik i dowódca. — Siedłce, 1997.

42 Dyaryusz prawdiwej relacyi praeclare gestorum Woyska JKMci i Rptey na kampanii w R. 1685 po wielu mieyseach, a osobliwie w Wołoszech // Biblioteka starożytna pisarzy polskich. — T. V. — Warszawa, 1844. — S. 241–261.

43 Wagner M. Stanisław Jabłonowski... — S. 214.

44 Wagner M. Stanisław Jabłonowski... — S. 216.

45 Dyaryusz prawdiwej relacyi... — S. 242.

46 Pamiętnie wprowadzenie woyska z cieśni Bukowińskiej jasne wielmożnego Jmci St. Jabłonowskiego. — Zamość, 1745. — S. 33.

47 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 250/II, арк. 11–12.

48 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 250/II, арк. 84.

49 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 250/II, арк. 119.

50 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 729.

51 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 876, арк. 35; Андрусяк М. До історії правобічних козаків... Додаток. — С. 260.

52 Махатка О. Взаимоотношения России, Австрии и Польши в связи с антитурецкой войной в 1683–1699 гг.: Диссерт... канд. ист. наук. — С. 151.

53 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 162–166; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej... — S. 77.

54 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. II, кн. 25, арк. 231.

55 АГАД Варшав. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 164.

56 АГАД Варшав. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 165.

57 Noova, vera е distinta relatione della vittoria ziportata clall’armi imperialli contro i Turchi e del principe Cosacco contro i Tartari. — Modena, Eredi Soliani. — 2.X.1689 // БНВ, Відділ мікрофільмів — № 44 153; Zawadzki К. Gazeta ulotne polski i polski dotycząci XVI–XVIII wieku. — T. 2. — S. 76; Rzeczpospolita w dobie Jana III. — Warszawa, 1983. — S. 279.

58 БНІО Вроцлав. — №. 876, арк. 35–60; Андрусяк M. До історії правобічних козаків... Додаток. — С. 261–262.

59 Perdenija J. Stanowisko Rzeczypospolitej... — S. 75.

60 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 156.

61 БМЧ Краків. — Од. зб. 2679, арк. 135.

62 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — C. 235–236.

63 БМЧ Краків. — Од. зб. 2679, арк. 135.

64 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. II, кн. 25, арк. 212–213.

65 Perdenija J. Stanowisko Rzeczypospolitej... — S. 82.

66 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. II, кн. 25, арк. 212–213.

61 Андрусяк М. До історії правобічних козаків... Додаток. — С. 266.

68 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 876, арк. 182; Андрусяк М. До історії правобічних козаків... Додаток. — С. 274.

69 БМЧ Краків. — Од. зб. 2699/IV, арк. 16.

70 Perdenija J. Stanowisko Rzeczypospolitej... — S. 51.

71 Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. — T. III. — S. 16.

72 Ibid.

73 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 876, арк. 171–172.

74 Там само.

75 Там само. — Арк. 183.

76 Там само.

77 Wójcik Z. Jan Sobieski. — S. 471.

78 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. III, кн. 17, арк. 181; Wójcik Z. Jan Sobieski. — S. 470; Власова А. В. Молдавско-польские политические связи... — С. 97.

79 БМЧ Краків. — Од. зб. 183, арк. 541; Wimmer J. Materiały do zaganienia organizacji i liczebności armii koronnej w 11. 1690–1696 // SMHW. — T. IX. — Cz. I. — Warszawa, 1963. — S. 228; Artamonow W. A. Rosja, Rzeczpospolita i Krym w latach 1686–1699 // Studia i materiały z czasów Jana III. — Wrocław, 1992. — S. 37–38.

80 Wojtaśik J. Od Wiednia do Karłowic // SMHW. — T. XXX. — Cz. I. — Warszawa, 1988. — S. 100–101.

81 БМЧ Краків. — Од. зб. 2699/IV, арк. 5, 16.

82 РДАДА Москва — Ф. 210, оп. 13, арк. 552.

83 БМЧ Краків. — Од. зб. 2699/IV, арк. 45.

84 БЯУ Краків. — Од. зб. 1151, арк. 56–57; Starożytności Historyczne Polski. — Т. 2. — Kraków, 1840. — S. 531.

85 БЯУ Краків. — Од. зб. 1151, арк. 29; Sarnecki К. Pamięniki z czasów Jana Soieskiego. — S. 355.

86 ПАН Краків. — Од. зб. 967, арк. 300.

87 БМЧ Краків. — Од. зб. 1949/IV, арк. 4.

88 Сборник летописей относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданные коммисиею для разбора древних актов. — К., 1888. — С. 266; Sajkowski A. W strone Wiednia. — Kraków, 1984. — S. 318.

89 Сборник летописей. — С. 271–272.

90 БМЧ Краків. — Од. зб. 1949/IV, арк. 1–120.

91 РДАДА Москва. — Ф. 229, спр. 67, арк. 1060; Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобережній Україні. — С. 91.

92 БМЧ Краків. — Од. зб. 1949/IV, арк. 35.

93 Там само. — Арк. 63.

94 БН Варшава. — Відділ мікрофільмів, № 22194, арк. 202; Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України. — С. 89; Wojtaśik J. Rosprawa zbrojna z tarkami i tatarami // SMHW. — T. XIII. — Cr. 1. — Warszawa, 1967. — S. 84.

95 БМЧ Краків. — Од. зб. 1949/ГУ, арк. 67.

96 АГАД. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 601–608.

97 БМЧ Краків. — Од. зб. 406/III, арк. 123.

98 Там само. — Од. зб. 867/IV, № 42, арк. 23; Sarnecki К. Pamięniki z czasów Jana Sobieskiego... — S. 215.

99 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких» — № 162, т. 1, арк. 120; Sarnecki К. Pamięniki z czasów Jana Soieskiego. — S. 214.

100 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — С. 329–330.

101 Volumina legum. — Т. VI. — S. 13; Perdenija L. Stanowisko Rzeczypospolitej... — S. 113.

102 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 3, спр. 1045.

103 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 3, спр. 1023.

104 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 3, спр. 1137.

105 Perdenija J. Stanowisko Rzeczypospolitej... — S. 114.

106 БМЧ Краків. — Од. зб. 1668, арк. 260.

107 Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні... — С. 113.

108 Сергієнко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні... — С. 113.

109 Volumina legum. — Т. VI. — S. 34.

110 БМЧ Краків. — Од. зб. 867, арк. 34–38; Diariusz Sejmu Walnego Warszawskiego 1701–1702 / Wyd. P. Smolarek. — Warszawa, 1962. — S. 42.

111 Janczak J. Powstanie Paleja // Zeszytu Naukowe Uniwersytetu Wrocławskiego. Historia III. — S. 99.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка