Тарас Чухліб козаки І монархи


«Україна має належати козакам»: метаморфози східноєвропейської політики Речі Посполитої



Сторінка24/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45

16. «Україна має належати козакам»: метаморфози східноєвропейської політики Речі Посполитої



В останній чверті XVII ст. польський уряд робив все можливе для втілення в життя головної мети своїх зовнішньополітичних прагнень, а саме — відвоювання Правобережної України в Османської імперії, що дало б змогу поліпшити власне становище за рахунок економічного потенціалу українських земель. Не останню роль у планах королівських урядів щодо Правобережжя відігравало українське козацтво, адже в тогочасних джерелах Україна означувалася не інакше, як «козацька земля» («Ucraina terra Cosaccorum»)34. 5 червня 1674 р. під час елекційних урочистостей новий король Речі Посполитої присягається на угоді зі шляхтою, в якій зобов’язується дотримуватися попередніх мирних договорів і трактатів із монархами зарубіжних країн лише з одним застереженням, яке стосувалося обіцянки Яна Собеського повернути «втрачені землі України і Поділля»1. У ній було відзначено, що король повинен відвойовувати правобережну частину українських земель у турецького султана, а щодо приналежності Лівобережної України — проводити переговори з московським царем.

На той час Правобережна Україна стала ключовою позицією у відносинах між Річчю Посполитою, Московською державою, Османською імперією та залежним від них Кримським ханством, а для кожної з цих країн опанування terra Cosaccorum було головним зовнішньополітичним завданням2. Східноєвропейська політика Яна III Собеського щодо України, зважаючи на існування трьох політичних центрів на теренах колись унітарного Українського гетьманату (Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя), була багатоплановою і передбачала поліваріантну специфіку українського державно-політичного устрою.

«При кому козаки, при тому й залишається Україна»3, — саме таким принципом (а це були його слова) керувався протягом усього періоду свого правління польський король. Ще перебуваючи на посаді великого коронного гетьмана у 1667–1674 рр., Я. Собеський виявив себе політиком, який добре розбирається в «українсько-козацькій» проблемі. Його вміла політична й військова боротьба за право володіння Правобережною Україною з гетьманом П. Дорошенком і султаном Мегмедом IV, поряд з іншими, стала однією з головних причин обрання Собеського на королівський трон Речі Посполитої. «Гетьман П. Дорошенко, який став на чолі Правобережної України, постановив унезалежнити цілий край і від Польщі, і від Росії, а вихід шукати в турецькій протекції»4, — відзначав З. Вуйцик в «Історії польської дипломатії».

У лютому 1675 р., після того, як по Україні і Польщі поширилася чутка (вона виявилася неправдивою і, можливо, була інспірована саме польським урядом) про смерть П. Дорошенка, король видав універсал до всіх станів українського суспільства. У ньому він виклав власне бачення причин занепаду Правобережної України: «Мушу признати, що то труп обридливий, а не Україна, бо певно не така, яку від предків своїх взяли. Хто ж на ній вимер, якщо не народ руський? Що попалили, якщо не міста славні? Що димом пішло, якщо не церкви і доми Божі? Чиї гроби і могили, якщо не батьків або дітей Ваших, за ніщо погублених? Чия залишилась пустиня, якщо не запроторених, як бидло, в неволю душ християнських?»5. Тому королівський уряд закликав українців повернутися під протекцію польського монарха, який, у свою чергу, обіцяв забути про їхню попередню «зраду». Правобережному козацтву дозволялося обрати нового гетьмана, який повинен був затверджуватися королем. Незважаючи на те, що П. Дорошенко продовжував володарювати на Правобережній Україні, Ян III Собеський у квітні 1675 р. призначив наказним гетьманом над козацтвом Подільського та Могилівського полків полковника Є. Гоголя. Це призначення стало елементом боротьби з непокірним Дорошенком, який бажав утвердити на Правобережжі інститути Української держави. Розколюючи козацьку організацію на два табори, польська влада тим самим значно ослаблювала її державотворчий потенціал.

Разом з тим, були й інші причини формування королівським урядом покірної власним потребам козаччини. 11 грудня 1676 р. австрійський посол у Туреччині Й. Кіндсберг повідомляв у Відень, що новообраний польський король хоче з допомогою українських козаків і кримських татар запровадити в Речі Посполитій абсолютистський режим і зробити своє королівство спадковим для роду Собеських.6 Звичайно, це були лише передбачення дипломатичного діяча, хоча аналогічні звинувачення висувалися проти Яна III Собеського і протягом наступних років.

З кінця 60-х років серйозним геополітичним суперником Польщі у східноєвропейському регіоні стає Османська імперія. «Річ Посполита сама не вистоїть без самопалів козацьких», вона «не може відбивати такого могутнього ворога одним лише найманим військом», «король все зробить для козаків, аби пішли під його руку» — такі вислови були типовими для представників тогочасної політичної еліти Корони Польської.7 При цьому панівні кола Польсько-литовської держави виявляли добру обізнаність про відносини між королями та козацтвом сторічної давності. «Затягнув Стефан Баторій 6000 козаків запорожських, а було їх за Дніпром 40 000; а тим 6000 дав Трахтемирів, щоб мали там гармати, порядків і привілеїв своїх дарував їм там, всі землі від Трахтемирова... і дозволив їм вибирати гетьмана; щоб з татарами воювали...»8, — згадував чернігівський воєвода С. Беневський у 1675 р. Такі настрої польської шляхти вказували на їхнє прагнення повернутися до тих правових норм, що існували у взаємовідносинах між українським козацтвом і королівськими урядами перед відомими революційними подіями, які розпочалися у 1648 р. Про те, якого великого значення в той час надавала Україні польська еліта, свідчить багато фактів. Показовою є картина французького художника «В’їзд Яна III на коронацію до Кракова» («Апофеоз Яна III»), датована 1675 р. На ній зображено наближення польського короля до Вавельського замку, перед яким алегорично, у вигляді танцюючих дівчат, змальовано Польщу, Литву та Україну і підпис — Invicto Avgusto Іоаппі III Regi Poloniae magno duci Lithuaniae, Ukrainae, etc.9 Також Україна в образі дівчини, звільненої від турків, поруч з «Угорщиною», «Хорватією» і «Венецією», була зображена на іншій картині, присвяченій перемозі польського короля над османськими військами під Віднем10.

Наприкінці лютого 1676 р. Ян III Собеський запросив наказного правобережного гетьмана Є. Гоголя на свої коронаційні урочистості до Варшави. За королівського сприяння нобілітується значна частина козацької старшини, а сейми 1676 і 1677 рр. приймають окремі постанови щодо козацької організації Правобережної України. Згідно із сеймовими рішеннями, козакам надавалось право розміщуватись у Димерському старостві (Полісся), а також виплачувались певні суми із коронного скарбу. Зважаючи на військові плани польського керівництва, наказний гетьман мав сформувати 4000-не військо для боротьби проти турецької армії.



Після укладення Журавненського перемир’я 1676 р. політична ситуація на Правобережжі зазнала змін. Відповідно до цього королівський уряд змушений був змістити деякі акценти у своїх заходах щодо підкорення українських земель. Центральним питанням для польської влади стає проблема нейтралізації діяльності Ю. Хмельницького, який з середини 1677 р. почав утверджувати князівську владу на землях Брацлавщини й Південної Київщини. Насамперед Ян III Собеський офіційно звернувся до турецького уряду з проханням, щоб Хмельницький не вживав титул «князь Малої Русі — України». Причиною рішучого дипломатичного протесту проти надання Ю. Хмельницькому права на володіння частиною Правобережної України стали економічні інтереси великого магнатства в регіонах, на які претендував «турецький» гетьман. Про справжні наміри польських урядових кіл щодо українських земель свідчив надзвичайно секретний документ, який у зашифрованому вигляді був відправлений великому послу в Стамбулі Я. Гнінському. Польський дипломат мав «випрошувати» в турецького султана землі для польських магнатів: «Язловець для обозного коронного..., для маршалка надворного Меджибіж, чи принаймні Сатанів і Синяву з усіма за Бугом землями і ставами.., для К. Вишневецького воєводи Белзького Чорний острів, для князя гетьмана великого воєводи Краковського Немирів..., щоб Хмельницький лише в Кальнику був, для гетьмана польного воєводи Руського Богуслав, Біла Церква...»11. Згодом виконання дипломатичних функцій у Туреччині переходить до С. Процького. 17 квітня 1679 р. король наказав йому звернутися з протестом до Мегмеда IV, «щоб Хмельницький бажаючи України, старовинних воєводств хай [не] узурпує..., огнем і мечем не грозить».12

Невдовзі Ян III Собеський, зважаючи на те, що турецька сторона по суті проігнорувала дипломатичні ноти Речі Посполитої, змінює тактику. За його особистим дорученням на Правобережну Україну зі спеціальною місією виїхав львівський митрополит Й. Шумлянський. Український священик одержав завдання вмовити Ю. Хмельницького піддатися під протекцію польського короля. Московські посли у Варшаві повідомляли, що король обіцяв «турецькому» гетьману в разі переходу на його бік зберегти князівський титул. Україні передбачалося надати рівні політичні права з Короною Польською і Великим князівством Литовським. Також монарх запевнив Юрія Хмельницького в тому, що не буде переслідувати православну віру.13 Однак ця акція варшавського двору була лише спритним дипломатичним ходом, а тому не мала успіху і лише погіршила польсько-турецькі відносини.

Звістка про передачу «турецької» частини правобережних земель під управління молдавському господарю Г. Дуці викликала велике занепокоєння варшавських кіл. В інструкції королівському послу до Москви від 14 жовтня 1681 р. вказувалось, що «Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов’янські народи завоювати, а потім і цілу Європу»14. З цих слів стає зрозумілою та велика роль, яку відводив польський монарх Правобережній Україні та її козацькому устроєві в східноєвропейському геополітичному просторі. У тому ж році депутати вального сейму закидали своєму королю, що він часто приймає козацькі посольства й не доводить до їхнього відома змісту переговорів. Виступаючи на одному з сеймових засідань, Ян III нагадав депутатам, для чого Речі Посполитій потрібно підтримувати зв’язки з українськими козаками і для прикладу звернувся до висвітлення подій Хотинської битви 1621 р., «...коли було 40 000 козаків, а польського і литовського війська — 60 000»15.

Ян III Собеський знову і знову заявляє про те, що згідно з Бучацький, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими 1678 р. у Константинополі журавненськими статтями) договорами Україна відійшла козакам («Ukraina Cosacis cedat»). Про це читаємо в його листах до великого литовського князя М. Радзивіла, а також білоцерківського коменданта Раппе16. В останньому, датованому 2 вересня 1682 р., говориться: «У трактаті під Бучачем записано, що Україна козакам належати має (самим, а не кому іншому), що умисне підтвердили під Журавном, як і в Константинополі»17. Саме тому, на думку польського уряду, Порта не мала права втручатися в справи України, оскільки сама віддала її козацьким гетьманам. Але в даному випадку король мав на увазі тих козаків, які перебували спочатку під керівництвом наказного гетьмана Є. Гоголя, а потім «старших» О. Урбановича, К. Ласки, Мирона і були підвладні Польщі. Отже, згідно з логікою Яна III Собеського, Правобережжя повинно було належати йому.

Відчуваючи неминучу війну з Османською імперією, Ян III Собеський активізує свої дії в справі вирішення «козацького питання». У липні 1682 р. до Димера, де в той час базувалися головні сили правобережного козацтва вирушає нобілітований козацький полковник В. Іскрицький, який раніше деякий час проходив службу при королівському дворі. Він мав агітувати козаків, які після смерті Є. Гоголя у 1679 р. понад три роки не мали гетьмана, щоб вони зібралися на свою раду й вирішили питання можливої допомоги польському монарху в боротьбі проти «бусурманів». Натомість король обіцяв відновити всі «прадавні вольності і привілеї», подбати про рівноправність православної віри тощо.18 Такі ж обіцянки віз до Білоцерківського козацтва священик Заремба.19 У цих інструкціях не згадувалось про те, що Правобережжям має управляти український гетьман, і не висувалося планів відновлення автономії України. Відомий польський історик З. Вуйцик відзначав, що Ян III Собеський у цей час не запропонував навіть якогось плану автономії України, не кажучи про можливе розв’язання «українського питання» на основі положень Гадяцького трактату 1658 р.20.

Крім того, митрополит Й. Шумлянський за домовленістю з Яном III Собеським вислав за таємними листами на Лівобережну Україну монахів Ф. Храпкевича та І. Зарудного, які мали завдання агітувати козаків лівобережних полків переходити на службу до польського короля. Зокрема, у цих універсалах говорилося, що Річ Посполита поступилася туркам частиною Правобережжя лише з метою утримання України під козацькою владою, а Москва не може володарювати над правобережними українськими землями, бо віддала їх султану. Також відзначалося, що лівобережний гетьман І. Самойлович намагається знищити правобережне козацтво, а король їх «з дитинства любить» і завжди буде захищати. Щоб перетягнути лівобережних козаків на свій бік, Ян III Собеський обіцяв зберегти права православного духовенства, не допустити визисків польської шляхти над посполитими селянами.21 До речі, загроза поширення влади лівобережного гетьмана на Правобережну Україну також була однією з причин реанімаційних політичних заходів польського короля щодо правобережного козацтва.

Незважаючи на спротив гетьмана Лівобережної України, універсали польського короля знаходили відгук серед козаків Задніпров’я, які переходили на правий берег Дніпра. Поповнивши свої ряди, правобережне козацтво спромоглося висунути власну кандидатуру на гетьманську посаду. Влітку 1683 р. Ян III Собеський затвердив правобережним гетьманом колишнього військового товариша Війська Запорозького, немирівського старосту С. Куницького, який, згідно з королівським наказом, здійснив узимку 1683–1684 рр. похід на турецько-татарські володіння в Молдавії, Буджацьку та Білгородську орди.22 Ця військова операція стала одним із епізодів спільного проекту боротьби урядів європейських країн проти поширення турецького впливу на «християнський світ» Центральної та Східної Європи. Але, разом з тим, польський король намагався скористатися успіхами козацьких військ у руслі власної зовнішньої політики. У січні 1684 р. він пише лист до своїх послів у Московській державі, з вказівкою використати звістку про перемогу Куницького над татарами для тиску на російських дипломатів.23

Одночасно Ян III Собеський застосовує військовий потенціал козацьких полків у битві європейських армій з турецьким військом під Віднем, а особливо в «післявіденському» переможному поході та битвах під Парканами, Остригомом, Щеціним у Словаччині та Угорщині (вересень-грудень, 1683) й витісненні військ Османської імперії з цієї частини Європи24. Ще 19 квітня 1683 р. інформація про засідання сенатської комісії у Варшаві засвідчувала, що «козаків 1200 тільки наказав король набрати зараз під командою 4 ротмистрів Семена, Ворони і других двох»25. Трохи згодом, одержавши фінансову допомогу від Римського Папи Інокентія XI, польський король вирішив, що зможе утримати тритисячне козацьке військо. 16 липня коронним гетьманом С. Яблоновським був виданий «приповідний лист» на вербування козаків полковнику М. Булизі, який у середині серпня мав прибути у Львів26. Загальне керівництво по набору козаків було доручено шляхтичу Й. Менжинському. Саме йому на руки видали певну суму грошей (близько 30 000 ліврів) для «затяту» українського війська27. За військовим планом короля, козацькі полки мали прибути 25 серпня під Краків, де збиралися головні сили Речі Посполитої для походу під Відень, але козаки, в силу різних обставин, спізнилися на призначений час. «Вже не чекаючи полків литовських, ані козаків, залишивши їм наказ поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємось бути на берегах Дунаю», — писав Ян III Собеський до Інокентія XI наприкінці серпня28.

В авангарді польських сил вирушили і 150 козаків під командуванням полковника Апостола (П. Апостола-Щуровського — ?). Вони входили до складу підрозділів волинського воєводи Я. Стадніцького на правах приватної легкої козацької корогви. «...З Апостолом не маю козаків більше півтори сотні.., а п. Менжинських сидить ще зі своїми у Львові, як сам пише», — повідомляв король 9 вересня під час переправи через Дунай29. 12 вересня об’єднані війська Яна III Собеського та князя Кароля V Лотарингського перемогли багатотисячну армію турецького візиря Кари-Мустафи і звільнили оточений Відень. Про участь козаків Апостола в цій битві свідчить такий запис короля: «...турків зараз ведуть, як псів і худобу, їх мої драгуни і козаки немало забрали. О Менжинський, Менжинський!»30. Останні слова були написані королем у стані великого незадоволення з причини неприбуття до Відня головних козацьких сил. 24 вересня королівна М. Казимира, якій було доручено слідкувати за «козацьким затягом», повідомила своєму чоловікові, що Менжинський набрав лише півтори тисячі козаків31. Але вже 28 вересня Ян III Собеський писав, що до його військ, які прийшли в Будапешт, приєднались полки Я. Ворони і Й. Менжинського. Полковникові Семену (Корсунцю — ?) наказувалось йти «звичайною дорогою за другими»32. Під час переправи через Дунай поблизу угорського міста-фортеці Остригома (Естергома) козаки Ворони не змогли взяти «язика» на другому березі річки, що викликало невдоволення короля. Виправдовуючись перед Яном III Собеським, полковник говорив, що «простих хлопів затягнули, не козаків, бо так швидко козаків не могли дістати»33. Однак незабаром до польської армії приєдналися «правдиві» козацькі полки М. Булиги, Семена (Палія — ?) та В. Іскрицького. У жовтні вони відзначилися в облозі Остригома, а також у битвах під угорським містечком Парканами (9 жовтня) та словацькою фортецею Сеценами (Щецином) (15 листопада). «А вони (козаки. — Т. Ч.) пішли так швидко, відважно і мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та заткнули в ній свої прапори з хрестами — і в усіх заслужили собі на велику славу», — так змальовував король перший штурм добре укріпленої сеценської фортеці34. «Яка то красива винахідливість і майстерність козацька», — писав інший свідок участі українських полків у післявіденському поході польської армії Я. Пасек35.

Коли до австрійської столиці надійшли відомості про перемоги козаків С. Куницького в буджацьких степах, папський нунцій Бонвічі звернувся до цісаря Леопольда I з пропозицією вшанувати цю подію відспівуванням у головному віденському соборі. Спочатку виникли сумніви, чи можна це робити з огляду на те, що козаки були «схизматиками», але згодом переконання, що українці воюють проти спільного ворога усіх християн, перемогло36. Король Ян III Собеський у листі до Ватикану поспішив сповістити західноєвропейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значимість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Східної Європи37.

Для того, щоб мати уявлення про потенціал козацьких підрозділів, їх кількість та можливість фінансування, король ініціював складання окремих компутів (реєстрів) правобережного Війська Запорозького. Нам відомі списки 1683, 1689, 1694, 1695 рр.38 Надання козакам Правобережної України певних грошових сум засвідчували «Ординації плат». Під час гетьманування С. Куницького у 1683 р. було проведено дві великі виплати з державної скарбниці Речі Посполитої й одна — за посередництвом польського уряду від Папи Римського. Згідно з першим оплатним списком, що називався «Ординація плати Війську Запорозькому, якого має бути 1200 у трьох полках, а в кожному полку має бути корогви чотири. Укладена 11 травня 1683 року», козакам під командуванням полковників С. Корсунця, Я. Ворони та Киліяна видавали 107 646 злотих готівкою і поставів сукна на 7312 злотих.39 Інша «Ординація плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Інокентія XI за субсидією Корони Польської проти неприятеля Меча Святого затягненого» засвідчувала, що 7 полків загальною кількістю 3000 козаків отримали 267 599 злотих.40 Під керівництвом полковників В. Іскрицького та Булук-Баші перебувало по 500 чоловік; М. Булиги, А. Зеленецького, К. Станецького, Я. Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (його ім’я не було занесене у список) — по 400 чоловік. 13 грудня відбулася ще одна виплата п’ятьом козацьким полкам (всього 1609 чол.) С. Куницького, В. Іскрицького, С. Корсунця, Я. Ворони та А. Зеленецького.41 Дані виплати стосувалися тих козацьких підрозділів, які брали участь у віденській і післявіденській операціях польського війська.

«Треба дякувати Богові, щоб козаки побрали гроші і служили нам», — неодноразово заявляв польський монарх протягом свого правління.42 Саме наприкінці 1683 р. король наказав виготовити булаву й печать з «гербом старожитнім України» (це був відомий образ пішого козака з мушкетом) для вручення її правобережному гетьману С. Куницькому.43 Згодом ці королівські клейноди перейшли до його наступника А. Могили. Після смерті останнього вони потрапили до рук коронного гетьмана С. Яблоновського, але невдовзі король наказав вручити їх призначеному в 1689 р. гетьману Гришку (Г. Івановичу).44

У лютому 1684 р. до Варшави прибуло козацьке посольство на чолі з генеральним писарем правобережного гетьманату Пяйковським і полковником Я. Дуніним-Раєцьким. У привезених «Супліках» від усього правобережного Війська Запорозького до польського короля були такі вимогии:

1) дозволити проведення виборів на посаду православного київського митрополита;

2) надати «прадавні вольності і права» козацтву, а також збільшити плату за участь у військових походах;

3) заборонити шляхті втручатися у «козацькі» справи;

4) надати білоцерківське староство у повне володіння правобережного гетьманату;

5) визначити розмір плати для гетьмана45.

Крім цього, посольство мало вирішити ряд дрібних проблем, зокрема, розмір матеріального забезпечення, взаємовідносини з комендантами немирівської та білоцерківської фортець тощо.



Ян III Собеський у грамоті від 13 березня 1684 р. відповідав, що з елекцією на посаду митрополита треба почекати, адже Київ перебуває під зверхністю московського царя, а «митрополитом повинен бути той, що визнає Права і Конституції Коронні, житель Корони»46. Щодо забезпечення козацьких «прав і вольностей», то йшлося лише про те, що король «що-небудь» буде робити для їхнього поліпшення. Хоча, разом з тим, правобережному козацтву за умови визнання протекції польського короля дозволялось: «з жонами і дітьми поселяйтеся (на Правобережжі. — Т. Ч.) безпечно, Вірності Ваші розпочинайте щасливо і розповсюджуйте господарство, життя здорове і веселе...»47 Справу із забороною шляхті перешкоджати становленню козацьких структур була відкладена до наступного сейму. Гроші на військові витрати козаків, як запевняв Ян III Собеський, були відправлені до Львова й Полонного. Щодо інших вимог, то, якщо уродзонний Гетьман, як і Військо Запорозьке «милість батьківську узнавати завжди будуть... король буде ставитися до них прихильно»48. Саме ці вимоги козаків сприяли появі наступних сеймових та королівських актів 1684–1685 рр., які в межах польського законодавства надавали певного правового оформлення козацькій колонізації Правобережної України.

Проблеми внутрішнього характеру, економічний занепад Речі Посполитої в останній чверті XVII ст. змушували її уряд шукати екстенсивних шляхів для свого розвитку, підкоряючи своїй владі нові території. Виношуючи плани завоювання дунайських князівств (Молдавії, Волощини), а також Трансільванії, польський король поряд з питаннями економічного характеру намагався використати перемогу в майбутніх битвах для зміцнення власної влади, заснування династичної традиції в управлінні Річчю Посполитою. Але фінансова криза в Польщі не дозволяла утримувати велике і боєздатне польське військо. Тому вже вкотре польська влада звертається за допомогою до козацтва, яке задовільнялося меншою оплатою своїх послуг, ніж коронна армія чи найманці з інших країн.



Уряд Речі Посполитої розумів, що питання успішного вербування козацьких полків міцно пов’язане з правовим вирішенням проблеми надання території для козацької організації Правобережної України. На початку 1684 р. король у своєму універсалі до правобережного козацтва дозволив йому колонізувати українські землі, що були винищені попередніми війнами за умови визнання «протекції нашої і Речі Посполитої».49 Трохи згодом Ян III Собеський конкретизує свої слова, надаючи козацтву право розташовуватися в межах території «...коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані».50 Наміри польських урядових кіл колонізувати Правобережну Україну в даний період збігалися з прагненням козацтва освоїти втрачені раніше «дідичні» землі. Разом з тим, королівські універсали не розкривали механізму взаємовідносин козацької адміністрації з місцевою владою, що призвело до значних непорозумінь між українцями та поляками в наступні роки.

Землі для формування козацьких полків надавались головним чином у межах королівщин. На Київщині до них, зокрема, належали Білоцерківське, Богуславське, Черкаське, Канівське, Овруцьке, Переяславське староства, на Брацлавщині — Вінницьке, Брацлавське та Житомирське. Отже, король мав у власності землі, що в другій половині 40-х — на початку 70-х рр., становили серцевину полково-сотенного устрою Української держави. Але після знищення її інститутів у боротьбі з П. Дорошенком, королівський уряд не міг ефективно управляти цими землями. Саме тому вони передаються для заселення козацьким полковникам з певними адміністративними правами і можливістю збирання деяких податків із місцевого населення. Поряд з королівщинами існували магнатсько-шляхетські земельні володіння, що призводило до постійних конфліктів між шляхтою і козаками. Крім того, козаки мали право розміщуватись у колишніх володіннях католицького духовенства, які були спустошені під час революційних подій середини XVII ст. (так, наприклад, м. Фастів, де розмістив свою резиденцію козацький полковник С. Палій, належав Київському біскупу А. Залуському).



Заклики короля привертали на землі правобережного Подніпров’я тисячі людей з Лівобережної України, Волині, Запорозької Січі і навіть Молдавії та Волощини. На сенатській комісії в грудні 1684 р. Ян III Собеський вимагав не заважати йому проводити політику якнайшвидшого «затягнення» козацького війська.51 На вальному сеймі 1685 р. король виступив ініціатором прийняття спеціальної конституції щодо козацтва Правобережної України, де підтверджувалося їхнє право на володіння подніпровськими землями.52 Крім того, новообраному гетьману Війська Запорозького А. Могилі дозволялося право видавати «приповідні» листи на формування нових полків козацької старшини (до цього часу вони видавалися лише польській шляхті).

Така політика королівського двору принесла свої результати. Восени 1685 р. значні козацькі сили на чолі з гетьманом Могилою, полковниками С. Палієм, А. Абазином, З. Іскрою та Гришком (бл. 3000 чол.) взяли участь у молдавському поході польських військ під керівництвом С. Яблоновського.53 Це засвідчує «Щоденник...»54 великого коронного гетьмана Речі Посполитої, який відображав події походу польських та козацьких підрозділів до Буковини, Молдавії й Волощини протягом 1685 р. 29 вересня, переправившись через р. Прут, війська Яблоновського підійшли до с. Боян. Тут був організований оборонний табір, який складався з 13-тисячного польського війська, 3-х тисяч українських козаків і 2-х тисяч литовців55.

Наступного року українські полки успішно блокували турецько-татарські загони в районі Кам’янця-Подільського під час нового походу польської армії на Молдавське князівство. У другій половині 1686 р. козацькі полки Правобережної України (всього бл. 2500 осіб) взяли активну участь у черговому наступі армії Речі Посполитої, який очолював визнаний у Європі «переможець Відня» Ян III Собеський. Частини українського козацтва входили до складу 36-тисячного польського війська. «Його Королівська Милість, здійснюючи свої славні плани, хоче помститися за пролиту кров предків і народу свого, вирішив витіснити татар з Буджаку і дійти до Чорного моря... постановив завтра рушити на Бессарабію...»56 — засвідчував 5 серпня того ж року плани уряду Речі Посполитої посол Венеції в Польщі Альберті. Незважаючи на те, що Ян III Собеський, за висловом польського історика З. Вуйцика, вже не був тим «Собеським з-під Хотина і Відня»57, а його армія не здобула в цьому поході переконливих перемог над турками й татарами, козацькі полки Правобережної України відзначилися своїм воєнним мистецтвом під час локальних сутичок із ворогом. За підрахунками істориків, у Молдавському поході 1686 р. загинуло близько трьохсот козаків58. Правобережне козацтво взяло активну участь і в останній спробі Речі Посполитої завоювати це дунайське князівство (1691).59 Королівський уряд також підтримував проведення козацькими ватажками самостійних бойових операцій проти турив і татар.60 Для кращої взаємодії з Військом Запорозьким Ян III Собеський призначив спеціального комісара, який здійснював посередницькі управлінські функції між королем та козацькою старшиною. З 1683 по 1692 рр. ці обов’язки виконував хелмський каштелян С. Дружкевич, а згодом, з 1693 р. до 1699 рр. — регіментар Б. Вільга. Особливі повноваження стосовно козацтва Правобережної України мав великий коронний гетьман С. Яблоновський (1682–1702), що був водночас Руським воєводою.

Король Ян III Собеський підтримував міцні особисті стосунки з керівниками козацької організації на Правобережжі. Відомі його послання до гетьманів С. Куницького, А. Могили, Гришка, Самуся, полковників С. Палія, Д. Федоровича та інших предтавників правобережної старшини. Ось, наприклад, що писав польський монарх до одного з полковників у листі від 16 квітня 1689 р. зі своєї резиденції у Вільянові: «...молодець, що не дозволив напасти на Паволоч і відбив великий ясир..., уконтенування послали від нас з козаками, які язика привели. Я тільки й думаю про те, як вас краще уконтенувати».61 24 жовтня 1690 р. у листі до воєводи Белзького король відзначав потрібність українського козацтва для Речі Посполитої, незважаючи на його «свавільну» поведінку: «...їх треба більше ласкати, бо знову війна з турками гору бере... Економічні негаразди, які засмучують і гострота проти народу козацького виникати може, поки пан Бог досконалого покою Речі Посполитій не забезпечить в нагороду і повернення збитків; не повернення збитків менша шкода ніж вести тими господарськими негараздами той народ у якийсь відчай»62. Саме такими мотивами керувався Ян III Собеський, реагуючи протягом першої половини 90-х рр. на численні скарги на козаків від шляхти Київського, Брацлавського та Волинського воєводств, і практично не реагуючи на них.

Заохочуючи козацтво до рішучої боротьби проти турецько-татарської агресії, польський король надавав українській старшині право на володіння окремими землями й поселеннями. Навесні 1687 р. наказний гетьман М. Булига приймав у володіння частини сіл Геєвичі і Жолони і Овруцького повіту.63 Наступного року полковник С. Палій одержав від короля привілей на с. Романівку що знаходилось у білоцерківському старостві.64 Відомо про те, що й іншим козацьким керівникам було вручено привілеї на володіння деякими правобережними маєтностями.

Типовою для королівської політики щодо правобережного козацтва була історія з ув’язненням білоцерківського полковника С. Палія. На початку жовтня 1689 р. виникла конфліктна ситуація між Палієм та наказним гетьманом Гришком, внаслідок чого комендант немирівської фортеці заарештував полковника. Провівши кілька місяців у в’язниці, Палій був звільнений згідно з королівським універсалом. «...З-під варти зі мною разом (йшлося про двох сотників, що також перебували у полоні. — Т. Ч.) випущено за наказом Вашої К. М..., з Немирова з-під варти пішки і без риштунків», — писав С. Палій до Яна III Собеського.65 Згодом польський король не лише наказав повернути козацькому полковнику «риштунки», але й дозволив йому знову розмістити свою резиденцію у Фастові (до речі, ще на початку 1689 р. король хотів запропонувати Палію перенести її в Чигирин).66

Це рішення королем було прийнято з огляду на виняткові військово-організаторські здібності правобережного полковника, який виходив переможцем у багатьох битвах із турками й татарами, захищаючи тим самим південно-східні кордони Речі Посполитої. Невдовзі після звільнення С. Палія король повідомляв польському резиденту в Москві, що «козаки наші також не без діла, одні з Палієм аж на Буджак пішли, другі нам тут вчора язиків прислали і як тільки можемо рятуємо спільно добро християнське».67 У зв’язку з цим, Ян III Собеський не звертав уваги на постійні скарги комісара С. Дружкевича, пробачаючи Палію політичні зносини з гетьманом І. Мазепою та московським царем Петром I. Крім того, королівський уряд «заплющує очі» на вбивство фастівським полковником нобілітованих козацьких ватажків П. Апостола-Щуровського та Я. Гладкого.68 У 1692 р. король відрядив зі спеціальним завданням до Фастова київського стольника К. Ласку. Той мав запропонувати С. Палію вибрати (?!) протекцію одного з двох європейських монархів — короля Речі Посполитої чи царя Московської держави.69

Такий «лібералізм» польського монарха пояснювався певним місцем українського правобережного козацтва, відведеним йому в геополітичних планах країн «Священної ліги» (куди з 1684 р., окрім Польщі, входили Австрія, Венеція, Ватикан, а з 1686 р. — Росія). Протягом останнього десятиліття XVII ст. правобережні козацькі полки майже щороку брали участь у спільних походах із лівобережними українськими військами проти Кримського ханства та Білгородської й Ногайської орд. Типовими в цьому відношенні є події, які відбувалися протягом 1694 р. Наприкінці лютого козаки С. Палія разом із лубенським полком Л. Свічки спустошили татарські улуси навколо Кизикермену. У серпні того жроку правобережці (близько 1600 чол.) разом із сотнями київського полковника К. Мокієвського розбили загони татарського бея біля самого Очакова, а вже у вересні Палій і чернігівський полковник Я. Лизогуб здійснили похід у буджацькі степи. Ян III Собеський не лише давав дозвіл на спільні військові операції правобережних і лівобережних козацьких полків, але й сприяв їхньому проведенню. Королівський секретар Д. Вільчек писав 20 квітня 1695 р.: «Палій на три полки наказний лист із столиці (Москви. — Т. Ч.) отримав, а саме брацлавський, чернігівський і переяславський, і з ними аби понад Дніпро зміряв до Криму. Що дай Боже аби не змінилося...».70

Існує велика кількість праць (головним чином, науково-популярного змісту), в яких автори відзначають деяке «козакофільство» короля, а іноді й звинувачують Яна III Собеського в надмірному «козакоманстві». Не заперечуючи цілком дане твердження, відзначимо, що рівень прихильності польського монарха до українського козацтва визначався його великим бажанням утримати Правобережну Україну під своєю владою, а також ступенем військової загрози з боку Османської імперії та дипломатичними зобов’язаннями королівського двору перед урядами європейських країн. «Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом», — відзначав ще в 1684 р. німецький дослідник Й. Мюллер, який одним із перших в Європі захистив магістерську дисертацію з історії українського козацтва.71

Король Ян III Собеський протягом свого правління так і не зміг стабілізувати польсько-українські стосунки, що з кожним роком погіршувалися з огляду на відсутність проекту практичного вирішення «козацької проблеми», яка полягала в прагненні Війська Запорозького добитися рівноправних відносин. Особливості політики королівського уряду Речі Посполитої у цей час відзначалися намаганням підпорядкувати «козацьку» реколонізацію українських земель своєму контролю. З іншого боку, Польща, зважаючи на відносну слабкість свого державного устрою, потребувала військової допомоги українського козацтва для боротьби з Османською імперією та поширення свого впливу в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі.



__________

1 Wójcik. Z. Jan Sobieski. 1629–1696. — Warszawa, 1994. — C. 227.

2 Див. наприклад: Степанков В. Боротьба України і Польщі проти експансії Османської імперії у 1672–1676 рр. // Україна і Польща у період феодалізму. — К., 1991. — С. 112–128; Чухліб Т. Правобережна Україна у сфері геополітичних інтересів країн Східної та Південно-Східної Європи (60-ті рр. XVII — початок XVIII ст.). Авторефат дисерт. канд. істор. наук. — К., 1995; Копреева Т. Русско-польские отношения во второй половине XVII века (от Андрусовского перемирия 1667 г. до «Вечного мира» 1686 г.). Автореферат десерт. канд. истор. наук. — Ленинград, 1952. — С. 20; Галактионов И. Из истории русско-польского сближения в 50–60-х годах XVII века (Андрусовское перемирие 1667 года). — Саратов, 1960. — С. 5–8; Wójcik Z. Jan Sobieski. 1629–1696. — S. 244; Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejałet Kamieniecki. 1672–1699. — Warszawa, 1994. — S. 50–51; Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію. 1400–1700 рр. Кримський ханат, Османи та піднесення Російської імперії // Кримські татари: історія і сучасність. — К., 1995. — С. 116–129, та ін.

3 АГАД Варшава. — Ф. «Архів дому Радзивілів», від. III, кн. 1, арк. 124.

4 Historia diplomacji Polskiej — Т. II. — С. 183.

5 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 277–278, Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy... — S. 19; Wójcik Z. Rzeczpospolita wobeс Turcji... — S. 29.

6 Wójcik Z. Jan Sobieski. — S. 257.

7 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 257; Архив ЮЗР. — Ч. 2. — Т. II. — С. 14.

8 Архив ЮЗР. — Ч. 2. — Т. II. — С. 12.

9 Widacka Н. Jan III Sobieski w grafice XVII i XVIII wieku. — Warszawa, 1987. — S. 50.

10 Ibid. — S. 64–65.

11 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3053, арк. 376.

12 БН Варшава. — Відділ мікрофільмів, № 123, арк. 270.

13 Замысловский Е. Е. Сношения России с Польшей... — С. 36–37; Wójcik Z. Rzeczppospolita wobec Turcji... — S. 190.

14 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3053, арк. 297–298.

15 БУВ Варшава. — Відділ рукописів, од. зб. 73, арк. 72.

16 БН Варшава — Відділ Мікрофільмів, № 123, арк. 297; АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. III, кн. 16, № 124.

17 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3053, арк. 306.

18 Там само. — № 3036, арк. 252.

19 Там само. — Арк. 261.

20 Wójcik Z. Jan Sobieski. — S. 599.

21 Павлищев H. Польская анархия при Яне Казимире... — Т. 3. — С. 82.

22 Чухліб Т. Гетьман С. Куницький у боротьбі Правобережної України та Речі Посполитої проти османської імперії (1683–1684 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI–XVIII століть. — К., 2000. — С. 314–332.

23 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 248/II, арк. 173–174; Urbański Т. Rok 1683 na Podolu, Ukrainę і w Mołdawii. — S. 42.

24 Німчук І. Українці і відсіч Відня 1683 р. — Львів, 1933. — С. 14; Чухліб Т. В. Чи вирішена проблема участі українських козаків у битві під Віднем 1683 року? // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 6. — Черкаси, 1997. — С. 78–84.

25 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 162, т. 1, арк. 49.

26 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — С. 39; Antony (Rolle) A. Kozacy na Polesiu Kijowskim // Biblioteka Warszawska. — T. IV. — Warszawa, 1881. — S. 61.

27 Kazimiera M. Listy Jana Sobieskiego. — Warszawa, 1966. — S. 244; Німчук І. Українці і відсіч Відня 1683 р. — С. 14.

28 Niemcewicz J. Zbiór pamiętników historycznych o dawnej Polsze. — T. 5. — Puława, 1830. — S. 303.

29 Hełceł A. Listy Jana Sobieskiego... — S. 382.

30 Hełceł A. Listy Jana Sobieskiego... — S. 384.

31 Kazimiera M. Listy Jana Sobieskiego. — S. 244.

32 Listy do Maryseńki. — T. 2. — Warszawa, 1973. — S. 241; Hełceł A. Listy Jana Sobieskiego... — S. 156.

33 Listy do Maryseńki... — T. 2. — S. 257.

34 Німчук І. Українці і відсіч Відня 1683 р. — С. 34.

35 Pamiętniki Jana Chryzostoma z Gozlawic Paska. — Lwów 1923. — S. 329.

36 Крупницький Б. З історії Правобережжя... — С. 5.

37 Pułkaniec L. Sobieski a stolica apostolska na tle wojny z Turciją (1683–1684). — Wilno, 1937. — S. 23–24.

38 Чухліб T. Козацькі компути останньої чверті XVII ст. як джерело до вивчення політичної історії Правобережної України // Українська козацька держава. — Вип. 4. — К., 1994. — С. 27–31.

39 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3112, арк. 323.

40 БМЧ Краків. — № 2679, арк. 121–122; Чухліб Т. В. Чи вирішена проблема участі українських козаків у битві під Віднем 1683 року? — С. 80.

41 АГАД Варшава. — Ф. «Рахунки надворні», № 7, арк. 505; Wimmer J. Wiedeń 1683... — S. 412–413.

42 БМЧ Краків. — Од. зб. 422, арк. 200.

43 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 248/II, арк. 171.

44 Там само. — Од. зб. 876, арк. 35; Андрусяк М. До історії правобічних козаків... — С. 260.

45 АГАД Варшава. — «Архів Замойських», № 3053, арк. 325–327.

46 АГАД Варшава. — «Архів Замойських», № 3053, арк. 325.

47 АГАД Варшава. — «Архів Замойських», № 3053, арк. 326.

48 АГАД Варшава. — «Архів Замойських», № 3053, арк. 326 зв.

49 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3053, арк. 325 зв.

50 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. II. — С. 94.

51 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 181, № 26, арк. 174; Chowaniec Cz. Wyprawa Sobieskiego do Mołdawiji w 1686 r. — S. 19.

52 Volumina legum. — T. 5. — S. 350.

53 Pamiętnie wprowadzenie wojska z cieśni Bukowienskiey... — Zamość, 1745; Jonsak D. Zycie St. Jabłonowskiego. — T. 3. — Poznań, 1866. — S. 42.

54 Dyaryusz prawdiwej relacyi praeclare gestorum Woyska JKM ci i Rptey na kampanii w R. 1685 po wielu mieyseach, a osobliwie w Wołoszech // Biblioteka starożytna pisarzy polskich. — Warszawa, 1844. — T. V. — S. 241–261.

55 Wagner M. Stanisław Jabłonowski. — S. 214.

56 Chowaniec Cz. Materiały do wyprawy Sobieskiego do Mołdawii 1686 r. — S. 305.

57 Wójcik Z. Jan Sobieski. — S. 383.

58 Wimmer J. Materiały do zaganienia organizacji i liczebności armii koronnej w 11. 1690–1696 // SMHW. — T. IX. — Cz. 1. — Warszawa, 1963. — S. 218.

59 Власова А. Молдавско-польские политические связи в последней четверти XVII — начале XVIII вв. — С. 96–97.

60 РНБ у Санкт-Петербурзі, Відділ рукописів. — Ф. 293, оп. 1, № 440, арк. 1–6.

61 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. II, № 1768, арк. 1–2.

62 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 876, арк. 171–172; Андрусяк М. До історії правобічних козаків... — С. 273.

63 ЦДІАУ Київ. — Ф. 2, оп. 1, спр. 4, арк. 10.

64 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 47, т. 2, арк. 141.

65 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. II, кн. 25, арк. 233.

66 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Радзивілів», від. II, кн. 25, арк. 343; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej... — S. 79.

61 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 876, арк. 148; Андрусяк М. До історії правобічних козаків... — С. 272.

68 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej. — S. 77–79.

69 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 408/II, арк. 209–211.

70 Сборник летописей относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888. — С. 267.

71 Мюллер Й. Історична дисертація про козаків... — Лейпціг, 1684 // Всесвіт. — 1988. — № 6. — С. 136.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка